Реферат

на тему:

„Р а ф а е л ь”

.

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XV ст. Не була тоді Італія єдиною
країною. Складалася вона з невеликих герцогств і республік, які
ворогували між собою. Найпередовішою італійською республікою у галузі
мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція,
правила якою династія шерстяників та банкірів — Медічі. Економічне
піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у XV ст.,
пишно розцвіло її мистецтво, вона переживала Ренесанс. Ренесанс відродив
інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася
«вмістилищем гріха». Відродив він і інтерес до античної філософії,
зокрема ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали
зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того
економічного піднесення, яке відбувалося у XIII—XIV ст. Тож не дивно, що
на його хвилі піднеслися великі художники, справжні титани — Леонардо да
Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з
цієї трійки геніальних майстрів, не знав мук творчості, притаманних його
попередникам, що надає особливої привабливості творінням його
геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх
численних творах з винятковою повнотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 березня 1483
року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько
Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокрема й
живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого
помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на
руках. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у
хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно
у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження
сестрички. Батько розумів його душевний стан, чому й кликав до
майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою
зброю та посуд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових
навичок. Брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де
чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майстра
П’єтро делла Франческо.

Батько помер, коли синові було тільки одинадцять років. В артілі,
керованій Перуджіно, сімнадцятирічний Рафаель був не останнім майстром,
оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації
банкірів, видатного й новаторського для того часу
архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну
творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин —
«Мадонна Конестабіле» (зветься так за прізвищем власника, від якого
перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка мадонна. Неможливо
не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скільки ніжності,
цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавких обрисах, у колірному
акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у меланхолійному
краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у
повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в
розгорнену книгу, ніби вміє читати.

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина
мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився наслідувати вчителя.
Але за два-три роки вже малював точнісінько на його кшталт,— відрізнити
їхні роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим
художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж
досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця,
значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго.
На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шанувальника
мистецтва, а був людиною вченою, знавцем античної літератури, збирачем
книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з
усієї Італії. Рафаель мав щастя увійти в число його обранців. Картина
«Заручини Марії» (тепер у Міланському музеї) композиційною схемою,
навіть окремими постатями нагадує твори Перуджіно. Але наскільки у
Рафаеля і пози, і архітектура, і обличчя гарніші, вишуканіші, скільки в
його стилі недосяжної для вчителя аристократичної рафінованості. Чисті,
«святкові» фарби, «музичні» ритми ліній, «балетна» грація рухів Марії та
Йосипа (який, всупереч Євангелію, зображений гарновидою й стрункою
молодою людиною) — в усьому цьому відбилася своєрідна атмосфера
урбінського двору.

Перебуваючи в аристократичному середовищі, звертається художник і до
«рицарського» сюжету — битви святого Георгія з драконом (Лондонська
Національна галерея). Легендарний рицар, хоч і одягнений у тяжкі лати,
схожий на юного пажа. Впевнено, спокійно, ніби виконуючи гімнастичну
вправу, він проколює списом потвору, що не встигає утекти до своєї
печери. Білий кінь юного героя стрибає через дракона, а морду грайливо
вивертає, ніби всміхаючись. На другому плані прекрасна царівна молить
бога за свого рятівника, на горбочках між скелями виструнчилися дерева,
кучерявляться кущі, а вдалині видніється замок. Згадуються рицарські
романи, італійська поезія XIV століття, а фарби, чіткість відтворення
численних деталей примушують пригадати пізньоготичну французьку
мініатюру — найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська
середньовічна культура.

Герцог Гвідобальдо вірив у велике майбутнє Рафаеля і розумів, що місце
йому вже не при його дворі, а у найвидатнішому художньому осередку
Італії — Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду
Флорентійської республіки П’єтро Содеріні двадцятирічний маестро
прибуває до славнозвісного міста.

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але
роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з
творами Мікеланджело і Леонардо з якими він познайомився особисто.
Періодично навідувався Рафаель до своєї перуджійської майстерні, керував
роботою учнів, але все міцніше вростав у благодатний грунт
флорентійського мистецтва. Багато чого навчив його Леонардо, але
Рафаель не став його сліпим наслідувачем. Тема мадонни, як і раніше,
лишається для нього улюбленою. Краща з них «Мадонна на зеленому лузі»
(1506, Віденський музей). Обличчя молодої злотокосої матері втілює тут
ідеал жіночої краси, який Рафаель шукав протягом цілого життя і не міг,
за його власними визнаннями, знайти в одній реальній жінці. Марія з
ніжністю дивиться на здорових малюків — Ісуса та Іоанна, що бавляться
біля її колін. На зеленому лузі біліють ромашки, червоніють маки,
вдалині— річка, за нею — оповиті блакиттю гори. Марія зображена босоніж,
у синьому вбранні без якихось дорогих прикрас, які полюбляв Перуджіно.
Створюючи цю картину, Рафаель, безумовно, згадував «Мадонну у гроті»
Леонардо. Втім, різниця між творами принципова: у Леонардо всі жести
символічні.

В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив «святу
родину». Це ермітажна «Мадонна з безбородим Йосипом». Юну матір і
хлопчика наділив він надзвичайно привабливою зовнішністю. Йосип,
немолода людина з дуже характерними і далеко не гарними рисами обличчя,—
разючий контраст ідеальній красі Марії та Ісуса.

Ймовірно, у образі Йосипа Рафаель дав портрет конкретної особи —
замовника картини. Ця постать, очевидно, мальована за натурою,
відтвореною без жодних прикрас, з характерними рисами і виразом обличчя
моделі. У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими
однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до
так званого північного Відродження.

При дворі папи Юлія II мав він впливових знайомих, у числі яких були
його земляк і далекий родич славнозвісний зодчий П’єтро Браманте і
П’єтро Бембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку.
Нарешті, сам папа був у свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не
дивно, що в Римі на двадцятип’ятирічного урбінця чекало добре приймання.

Амбіції Юлія були неосяжні. Мав намір підкорити собі коли не цілий світ,
то принаймні Італію. Браманте мав спорудити найбільший і найпрекрасніший
у світі храм — собор св. Петра. У тому соборі Мікеланджело мав збудувати
величну гробницю, у якій спочине Юлій, та прикрасити її півсотнею
статуй. Нарешті, й каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого
походив Юлій, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив
Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фресками
плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з
превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до того ж
ідея гробниці його захоплювала. Через втечу Мікеланджело, Юлій доручає
розпис станц Рафаелеві.

Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розписів, а тим
часом дедалі більше чарував суворого й гнівливого Юлія та його далеких
від святості кардиналів і придворних своєю чемністю, люб’язністю,
вмінням розуміти будь-якого співрозмовника. Заприятелював Рафаель з
кардиналом Бібієною. Цьому своєму приятелеві Рафаель віддячив за ласку,
прикрасивши ванну кімнату його помешкання зображеннями народження Венери
з піни морської та її купання у товаристві Амура. Близько зійшовся він з
папським банкіром, Агостіно Кіджі — багатієм на цілу Італію.
Користуючись відсутністю Мікеланджело, Браманте відімкнув Рафаелеві
Сікстинську капелу: той побачив незакінчений розпис плафона і був
приголомшений досконалістю могутніх постатей сивілл та пророків.

1508 року розписи попередників Рафаеля у ватіканських станцах були
безжалісно знищені, і він приступив до роботи (слід віддати йому
належне: фрески свого вчителя Перуджіно він пощадив).

Те, що намалював Рафаель за три роки на стінах папського кабінету
(станца підписів), поряд з розписами Мікеланджело у Сікстинській капелі
стало класикою монументального живопису часів Високого Ренесансу. З
найвищою можливою досконалістю Рафаель розв’язав проблему синтезу
мистецтв. На трьох стінах станци в обрамленні арок, що підтримують
склепіння, бачимо багатофігурні композиції, присвячені теології
(«Диспут»), філософії («Афінська школа»), поезії (« Парнас»), та
алегоричні постаті — уособлення справедливого законодавства (Мудрість,
Міра, Сила), все це завдяки Юлію II процвітає у Ватікані, всім цим
оточений папа, коли працює, підписує офіційні папери. Навіть отвори у
стінах органічно включені до композицій: у «Диспуті» двері є основою
мальованої балюстради, постаті першого плану в «Парнасі» притулилися до
віконниць. Півкруглі, вертикальні й горизонтальні лінії архітектури
знайшли численні повтори у лініях фресок. В «Афінській школі» зображені
античні філософи, але в одному з них глядачі впізнавали Мікеланджело, у
другому — Браманте, а ліворуч на першому плані Рафаель зобразив самого
себе, художника Содому (фреска якого раніше була на цій стіні) і
Бальтасаре Кастільйоне.

На горі Парнас Аполлон грає на скрипці (не на лірі), його оточили
гарновиді музи, а поряд юрмляться поети різних часів: Горацій, Дайте
(тут цілком доречний), далеко їм не рівноцінний Якопо Санадзаро, якого,
однак, високо ставили сучасники Рафаеля, а на першому плані, під
виглядом Сапфо, відома на всю Італію куртизанка Імперія кокетно
демонструє своє дебеле плеченятко, що ніби ненавмисно оголилося. Певно,
є на цих фресках портрети й інших осіб з оточення Юлія. І цікаво, що
своїх знайомих, як і себе самого, Рафаель змалював без жодної
ідеалізації, до якої нерідко вдавався у станкових портретах. У іншій
кімнаті бачимо реалістичні портрети самою папи. Пояснити це можна і
особистим смаком Юлія (від портрета він вимагав передусім схожості), і
тим, що засобом ідеалізації у фресках було саме собою включення
портретів до врочистих і значущих за змістом композицій.

Легенда про сірійського вельможу Еліодора, котрий був удерся зі своїми
вояками до Єрусалимського храму, щоб захопити його скарби, дала сюжет
фресці з зображенням Юлія. Бог не дав статися злочинові: з’явилися
ангели, і воїн небесний на баскому коні топче копитами Еліодора,
метушаться приречені грабіжники… Все це спокійно спостерігає папа,
якого несуть у кріслі його охоронці, так і здається, що від імені бога
саме він наслав сили небесні для покарання кощунників. У цій же кімнаті,
яку прозвали «станцою Еліодора», змальовано ще два чуда: «Меса в
Болсені» та «Визволення з в’язниці апостола Петра». Якось у місті
Болсені, розповідає легенда, правив месу невіруючий священик, і його
викрив бог: з облатки для причастя ринула кров. Цій сцені протиставлено
зображення побожного Юлія з кардиналами і швейцарськими ландскнехтами у
яскравих строях на ранковій молитві, прекрасний, цілком реалістичний
груповий портрет.

Фреска демонструє ще одну грань живописного генія Рафаеля — його вміння
ілюзорно відтворювати різноманітні світлові ефекти.

1513 року войовничий і суворий Юлій помер. Новим папою під ім’ям Лева X
став вищезгаданий кардинал Медічі, син знаменитого правителя Флоренції
Лоренцо Пишного.

Папа любив карнавали, веселі вистави, розраховані на не вельми
вибагливий смак, влаштовував на площі св. Петра бої биків. Крім інших
численних праць, додалися Рафаелеві нові: після смерті Браманте відати
будівництвом собору св. Петра, керувати археологічними розкопками у
Римі, реставрацією античних пам’яток. Розписи ватіканських станц за
ескізами Рафаеля тепер виконували його учні, в числі яких був видатний
художник Джуліо Романо, вони ж розписали палац Агостіно Кіджі, відкриті
галереї — лоджії у Ватікані, малювали вівтарні образи за начерками
вчителя.

Особисто Рафаель малював портрети, дедалі психологічніші, порівняно
нечисленні картини, одну фреску в палаці Агостіно, а також картони для
барвистих золототканих килимів, якими Лев побажав прикрасити нижню
частину стін Сікстинської капели.

На широких золотих бордюрах Рафаель представив діяння папи, а всередині
композицій змалював сцени з діянь Христа та його апостолів. Вони разюче
контрастують з ідеалізованими образами святих персонажів. Гарне й бридке
набуває гранично загострених форм. Гарне, що є в кількох красунях,
Рафаель збирає в єдиному образі, в такий же спосіб створює «ідеал»
бридкого. Перше завдання захоплює його більше. І коли ми кажемо про
властиво рафаелівські образи, то передусім згадуємо його красунь. У їх
числі бачимо жінок, що втілюють античний ідеал краси (така, наприклад,
Галатея на фресці в палаці Кіджі), а поряд з ними не тільки гарні
зовнішністю, а й глибоко одухотворені образи мадонни.

Уява художника дозволяла якусь конкретну жінку наділити рисами то
античної, то християнської богині. При цьому обидва образи народжувались
у Рафаеля з його щирого кохання. Жінка, яку пізніша легенда назвала
Форнаріною, мешкала у розкішному будинку, котрий придбав Рафаель у Римі.
Він намалював два її портрети. На одному вона напівоголена у прозорій
сорочці (Галерея Боргезе у Римі), на другому бачимо її в ошатному
вбранні з дорогим намистом на шиї і покривалом на голові (Флоренція,
Галерея Пітті). В обох портретах ті ж самі похилі, окреслені плавкою
лінією плечі, довгуватий, не зовсім гарний ніс, великі очі, у волоссі
прикраса з великою перлиною. Судячи з виразів облич, була це досить
моторна особа. Славнозвісна «Сікстинська мадонна» (Дрезденська галерея)
— вершина творчості Рафаеля — схожа обличчям на цю жінку, але наділена
іншою душею.

Перше враження від картини: постать ставної жінки, що несе хлопчика,
тримаючи його міцними, але ніжними руками. Уже в тому, як вона тримає
сина, і навіть у лініях, якими окреслено постать і покривало є щось
невимовно сумне, принадне й разом величне, таке, що кожній людині
нагадує матір. Легкий вітерець надуває покривало, відкидає край синього
плаща мадонни. Дивне небо, в якому клубочаться хмаринки та юрмляться
безвинні душі дітей-ангеляток, оточує постать мадонни. З безмежною
розчуленістю й захопленням дивиться в обличчя мадонни чоловік похилого
віку у парадному папському вбранні — святий Сікст. Схилилася, притуливши
руку до серця, опустила очі долу прекрасна свята Варвара. Наближається
до глядача, не йде — пливе повітрям мадонна. Хлопчик дивиться з докором,
а мати зі співчуттям та готовністю все зрозуміти й простити…

«Сікстинська мадонна» силою свого впливу на глядача перевершує всіх
інших мадонн, будь-коли створених, не виключаючи й мальованих чарівним
пензлем Рафаеля. Наївною, і саме своєю наївністю зворушливою, порівняно
з нею здається «Мадонна Конестабіле». Рафаель, ще далеко не стара
людина, далеко не аскетичного побуту (любив убиратися в дорогі строї, не
цурався розваг, виїздив, як той герцог чи кардинал, у супроводі почту з
десятків вершників-учнів), створив картину, гідну мудрого
філософа-людинолюба.

Рефаель – дійсно великий та визначний художник Ренесансу!

PAGE

PAGE 2

Похожие записи