Здобутки й прорахунки в науці.

Як і раніше, чисельність наукових співробітників в Україні
продовжувала зростати й досягла па початок 1989 р. 220 тис. чоловік.
Майже половина з них працювала у вузах, 17 тис.— в Академії наук, решта
— у відомчих науково-дослідних установах. Із загальної кількості
науковців 6,8 тис. чоловік мали вчений ступінь доктора наук, 73,7 тис.—
кандидата наук.

Провідним науковим центром залишалася Академія наук. Тут ведуться
дослідження у галузі матеріалознавства, математики, кібернетики, фізики,
астрономії, фізіології, біології. Проте захоплення рапортами про
досягнення, перетворення діяльності Академії на зону, майже закриту для
критики, спричинилося до нагромадження тут серйозних проблем і
прорахунків. Поміж них — безперечний пріоритет прикладних досліджень, а
отже, переважання інститутів технічного та прикладного профілю. При
цьому понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджується у
виробництво.

Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності
фундаментальних досліджень. Оцінка результативності прикладних наук за
кількістю прибутку на один карбованець, вкладений у науку, має
розглядатися як жонглювання цифрами. Вона призвела до уявного
економічного ефекту, який на папері обчислювався в мільярдах
карбованців, а на ділі гальмував розвиток науки. Разом із недостатньою
матеріально-технічною оснащеністю інститутів це призвело до втрат
Академією наук УРСР провідних позицій з ряду фундаментальних напрямів.
Істотно вона відстала од Заходу в багатьох питаннях розвитку науки, в
рівні наукових розробок. Виявився дефіцит глибоких і плідних наукових
ідей, помітно знизився рівень винахідництва, Академія наук також
завинила перед українським народом за катастрофу в Чорнобилі, за
створення штучних морів, за стан землі, лісів, повітря. Великі
народногосподарські проекти, підготовлені відомчою наукою, також
виявилися далекими від світового рівня по технології і якості, до всього
вони ігнорували сучасні екологічні і соціальні вимоги. Все це
пояснюється тим, що наука, насамперед академічна, перетворилась у
покірну служницю, здатну здебільшого лише виправдовувати волюнтаристські
рішення.

Серйозними вадами у сфері науки в Україні є командно-адміністративна
форма керівництва наукою, її розпорошеність на академічну, вузівську і
галузеві. Чималої шкоди науці завдають парадність і самореклама, падіння
професіоналізму й моралі деяких науковців та науково-педагогічних
колективів, відсутність здорового суперництва, широких дискусій, чесного
й відкритого обміну думок, певна ізоляція української науки від
світового наукового співробітництва. Внаслідок цього республіка
практично залишилася в минулій технологічній епосі, хоча й не збідніла
на наукові таланти. Скажімо, кожна сьома інтегральна схема в колишньому
СРСР — справа рук та інтелекту спеціалістів і вчених Київського НПО
«Мікропроцесор». Проте підприємства не готові до впровадження їх у
виробництво.

Стурбовані кризою, в якій опинилися наука і-освіта в Україні,
відставанням од міжнародних стандартів, велика група українських учених
влітку 1990 р. створила Українську наукову асоціацію (УНА) —добровільну
громадську організацію науковців. Вона покликана сприяти відродженню
української науки утвердженням і реалізацією свободи наукової творчості.
З метою консолідації науково-технічного потенціалу суверенної України,
стимулювання творчої діяльності та прискореного розвитку наукоємних і
екологічно чистих технологій, розробки .проектів і програм у 1991 р.
було засновано Академію технологічних наук України. Такі ж завдання
ставить перед своїми членами новостворена Академія технологічної
кібернетики України, а також Академія оригінальних ідей і проектів.

Перші кроки до реального висвітлення історичного процесу, до відходу од
бездумного вихваляння тих подій і явищ, які відбувалися і відбуваються в
суспільстві, од простого коментування директивних документів та виступів
партійних і державних керівників роблять історики,

‘філософи, економісти, представники інших суспільних наук.

Вони розширюють творчі зв’язки з ученими української діаспори, які мають
значні розробки з україністики, ‘ використовують у своїй науковій
діяльності джерельну базу, нагромаджену за кордоном, беруть участь у
спільних наукових конференціях та симпозіумах. Ряд визначних вчених
українського зарубіжжя діляться своїм досвідом та результатами
досліджень, працюючи в Україні. Так, створений у 1991 р. Інститут
сходознавства АН України очолив О. Й. Пріцак — професор Гарвардського
університету (СШЛ). Журнал «Сучасність», видання якого з 1992 р. почало
здійснюватися і в Києві, редагує Т. Г. Гунчак — професор Радчерського
університету, що поблизу Нью-Йорка. Значна частина його наукової і
редакторської діяльності проходить в Україні.

Розвиток україністики за рубежем широко фінансують піднрпємці-мецеyати.
Зокрема, канадський мільйонер українського походження П. Яцик дав
мільйон доларів для створення дослідницького центру української історії
при Альбертському університеті. Сотні тисяч доларів він виділив на
організацію кафедри у Гарвардському українознавчому інституті, видання
англомовної українознавчої енциклопедії тощо. З подібних фондів
фінансуються стажування та інші студії молодих науковців з України.

Отже, перед ученими відкриваються нові можливості, постають складні і
серйозні завдання по дальшому, справжньому розвитку науки.

Похожие записи