РЕФЕРАТ

на тему:

Специфіка наукового мислення

та уявлення про природу в середні віки

1. Становлення культури середньовіччя та формування

теологічної картини світу

Розпад Риму на західну і східну частини за часів правління Костянтина І
із заснуванням столиці східної частини у м. Візантій (Константинополь)
(330 р. н.е.) спричинило виникнення двох імперій — Римської і
Візантійської. Істотно відмінні етнічний склад і культурні традиції цих
двох імперій, що розмежувалися, зумовили відмінності подальшого розвитку
культури й у її контексті науки і техніки.

Величезна роль Римської імперії для культурної історії країн Західної
Європи засвідчується тим, що час її краху (476 р.) історики вважають
моментом відліку нової історичної доби — середньовіччя.

Період з V до XI ст. — раннє середньовіччя — характеризується переходом
від античності й варварства до феодалізму. Це епоха панування
натурального господарства, слабких торговельних та інших зв’язків між
державами, примітивності самої державності, низького рівня писемності та
клерикалізації культури. Раннє середньовіччя іноді називають «темними
віками», маючи на увазі, що занепад і варварство в V—VII ст. протистоять
досягненням римської цивілізації. Але саме в цей час вирішувалися такі
кардинальні питання, які потім визначили майбутнє Європи.

Культура європейського середньовіччя формувалася в регіоні, де нещодавно
розміщувався центр міцної універсальної римської цивілізації, і
неможливо, щоб вона зникла, бо продовжували існувати суспільні відносини
та інститути, культура, яким вона дала життя. Разом із тим християнська
церква, яка в Західній Європі набирала сили як носій офіційної державної
релігії, зайняла непримиренну позицію щодо античної науки і культури як
«язичницької». Традиційні центри науки і культури занепадають. Християни
доклали зусиль до остаточного знищення Олександрійської бібліотеки з
усіма її стародавніми пам’ятками науки. Імператор Східної Римської
імперії Юстиніан 529 р. розігнав останню філософську школу в Афінах —
Академію.

Становлення культури раннього середньовіччя є складним синтезом
пізньоантичної, християнської і варварської традицій. У цей період
викристалізовується такий тип духовної культури західноєвропейського
суспільства, в якому головну роль починають відігравати християнська
релігія і церква. Візантія виступала спадкоємницею як римської
державності, так і античної культури.

Якщо коротко визначити особливості культурного контексту розвитку
науково-технічних знань у Візантії до XII ст., то слід зазначити вищий
рівень суспільно-економічних відносин і матеріального виробництва, ніж у
Західній Європі; безпосереднє засвоєння антично-елліністичної культурної
спадщини на єдиній мовній основі; своєрідний шлях розвитку східного,
візантійського християнства на відміну від західноєвропейського.
Зокрема, слід наголосити на силі традиціоналізму у візантійській
культурі: традиція, а не досвід проголошувалася джерелом знань. Звідси
випливало поклоніння книжним знанням: Біблія і певною мірою античні
автори розглядались як сукупність необхідних знань. Нове знання, що не
було підкріплене авторитетом, не сприймалося позитивно, оскільки
вважалося бунтівним. Впливовість античної традиції підкріплювалась
авторитетом піфагорійсько-платонівської чи арістотелевої філософії.

Можливості розвитку античного і елліністичного спадку наукових знань у
Візантії обмежувалися процесами розвитку християнського віровчення як
державної релігії. Релігійні суперечки, переслідування єретиків, у тому
числі послідовників античної натурфілософії, спричинили втечу з Візантії
багатьох видатних представників наукової думки.

Суттєвим фактором розвитку наукового знання в арабомовних країнах були
праці античних авторів. Вони перекладалися арабською мовою, після чого
до них складалися ґрунтовні коментарі. Саме ці переклади і коментарі
були майже єдиними джерелами, які ознайомили європейських вчених з
досягненнями античного світу. Багдад з його бібліотеками та школами був
центром згаданих перекладів і разом з тим науковим центром, в якому
бурхливо розвивалися технічні галузі знання і мистецтва, а також
природничі науки — математика, астрономія, мінералогія, географія,
медицина.

Поступове виникнення нових культурно-освітніх центрів середніх віків із
бібліотеками, школами сприяло подальшому розвитку освіти. Вже була
згадана Відомими були бібліотека в Багдаді, в Бухарі, в Іспанії
славилося місто Кордова з бібліотекою та відомою Кордовською академією.

Основи освіти середньовіччя успадкувало з античності. Для формування
уявлень про дисциплінарну будову знань велике значення мала праця
Марціана Капелли «Про шлюб Філології та Меркурія» (перша половина V
ст.), в якій було введено систему «семи вільних мистецтв». Остаточно
оформилося вчення про сім «вільних мистецтв» у вигляді тривіума і
квадривіума. Граматика вважалася «матір’ю всіх наук»; діалектика давала
формально-логічні знання, основи філософії і логіки; риторика навчала
правильно і виразно говорити; математичні дисципліни — арифметика,
музика, геометрія, астрономія — були науками про числові співвідношення,
що лежать в основі світової гармонії. Освіта набирала суттєвого значення
для функціонування наукового знання, оскільки давала можливість в її
межах розвивати знання. Дисциплінарна будова освіти ототожнювалася з
класифікацією наукових знань.

У спадщину від античності середньовіччя отримало три фундаментальні
наукові програми: атомістичну — Демокріта, математичну — Платона і
Піфагора, континуалістську — Арістотеля. Жодних інших, принципово нових
фундаментальних програм середньовічна наука не створила. Було зроблено
ряд інтерпретацій і уточнень у галузі математики, оптики; готувалася
нова інтерпретація категорій нескінченності, неперервності, простору,
часу. Християнське богослов’я внесло зміни також у розуміння об’єкта
природничо-наукового знання — природи, з одного боку, і суб’єкта
наукового пізнання — людини, з іншого. Поступово змінювався стиль
мислення.

Початок поступального руху в наукових знаннях середньовіччя було
покладено ретельним вивченням наукового спадку античності. Збирання
рукописів природничо-наукового змісту, їх критичне коментування в
ранньосередньовічний період стало необхідним елементом духовного
розвитку. Такі коментарі стали продовженням елліністичної традиції.

Середньовічна картина світу була зформована та остаточно розроблена
християнськими теологами на грунті синтезу біблейських ідей творення та
божого промислу, елементів космологічних уявлень грецької філософії, а
також деяких природничонаукових уявлень давнього світу, які увійшли до
геоцентричної системи Птолемея. Особливо прийнятними для теологів були
ідеї Платона про космос як єдине досконале творіння, ієрархії всього
сущого у відповідності зі ступенем закладеної в нього проведінням
цінності, про єдність мікро- і макрокосмосу тощо.

В цілому середньовічна картина світу характерною рисою мала поділення
світу на природний і надприродний з повним пануванням другого над
першим. Для середньовічної космології характерною була детальна розробка
структури та взаємозв»язку всіх її об»єктів. Вважалося, що навколо Землі
існує сім небесних сфер, на кожній з них розташовані планети та ще три
верхніх неба. Восьме небо містило нерухомі зірки, дев»яте — першодвигун,
який сам є нерухомий, але призводить до рузу попередні сфери. На
десятому небі (це абсолютно нерухома небесна твердь) розташувався сам
творець. Поблизу від бога розташовувався небесний рай. У побудові такої
картини світу важливим був принцип протиставлення небесного земному,
духовного — тілесному. Усі небесні тіла досконалі та непорушні, вони є
найдостойнішими і складаються з більш досконалої матерії ніж земні.
Світовий космічний порядок усвідомлювався як створений досконалим,
гармонійним, статичним, незмінним, ієрархічним. Зв»язок середньовічної
картини світу з основоположеннями християнського віровчення був одним із
сутнісних теоретичних факторів,які зумовлювали єдність християнської
теології, космології та антропології, а також цільність середньовічного
світогляду в цілому. Проте, така цільність мала потенційну небезпеку:
руйнування такої фундаментальної ланки як космологія загрожувала всій
системі, що в подальшому і було продемонстроване коперніканською
революцією в астрономії.

Уявлення про природу в середні віки мали в своїй основі ідею про
створення світу Богом. Якщо для людини античності природа — це
дійсність, то для людини середньовіччя — лише символ божества. Світ
уявлявся логічно струнким цілим, реалізацією задуму творця, який створив
природу для людини. Саме задум творця і його реалізація й є предметом
пізнання. Тому віра (у Бога) вважалася необхідною передумовою пізнання
природи, а фізика розглядалася лише як допоміжна наука релігійної
метафізики. У середньовічному мисленні природа не є чимось самостійним,
що несе в собі свою мету і свій закон, як вважали античні філософи.
Самостійність природи ліквідується, бо завдяки своїй могутності Бог може
діяти всупереч природному порядку.

У ранньому середньовіччі наука про природу втрачає значення, яке вона
мала в античні часи, особливо в епоху еллінізму. Вона починає
розглядатися або символічно, або в аспекті її практичної корисності
(астрологія, алхімія, медицина). Вивчення природи вже не має
світоглядного значення, а розглядається лише як корисний засіб для
здійснення різних справ. Нову роль науки як засобу розв’язання
практичних завдань демонструє не лише медицина, що завжди в минулому
виконувала практичну функцію, а й математика, фізика, які починають
вивчатися не заради них самих, як це було за античних часів, а виключно
з практичною метою.

У міру того, як наука втрачала світоглядне значення і зберігалося лише
її практично-прагматичне значення, почали підвищуватися роль і значення
вивчення людської душі; Середньовічне розуміння людини відрізняється від
античного насамперед тим, що людина не відчуває себе органічною
частиною, моментом «Космосу», вона вирвана з природного життя та
поставлена поза нього. Християнська релігія знищувала інтерес до природи
як такої, проте стимулювала увагу до внутрішнього світу людини. Хоча й
відбувалося це за умов, коли самопізнання людини не було головною метою
(вона — в спасінні душі), але за часів середньовіччя самоспостереження і
самоаналіз, нагромадження досвіду духовного життя досягло великих
результатів. З одного боку, це відкривало шлях до наукового пізнання
«душі» у психології, а з іншого — детальне дослідження внутрішнього
світу людини дало поштовх розвитку уявлень про процес пізнання —
гносеологію.

Отже, специфічною відзнакою середньовічного мислення була тенденція
перенесення центра уваги зі знання на вірування, із розуму — на волю.

Своїх класичних форм культура середньовіччя набуває в XI— XIV ст. із
формуванням герменевтики — мистецтва тлумачення (святих книг, мудрості
божої тощо). Воно посідає чільне місце в духовній культурі цього
періоду. Особливість такого типу культури знаходить вираз в поширенні
образу учнівства на світ в цілому: світ — школа, Христос — вчитель.

2. Університетська наука західноєвропейського середньовіччя

У XII—XIII ст. Західна Європа переживала економічне і культурне
піднесення. Це означає, що розвиток ремесла, торгівлі, знайомство
європейців з культурою Сходу, насамперед візантійською й арабською,
стали важливими стимулами вдосконалення системи освіти середньовіччя.
Школи в середні віки поділяли на монастирські, кафедральні (при міських
соборах), приходські (парафіяльні). У містах з’являються також світські,
міські приватні та гільдійські, муніципальні школи, які не підлягали
прямому диктату церкви. Навчання в школах проводилося переважно
латинською мовою, і тільки в XIV ст. з’явилися школи з викладанням
національною мовою. Релігійна за змістом освіта мала словесно-риторичний
характер за формою. Основи математичних і природничих наук подавалися
уривчасто, описово, часто у фантастичній інтерпретації. Центрами
навчання ремісницьким навичкам у XII ст. були цехи. Цеховий принцип
організації поширювався на різні верстви населення і спричинив утворення
нескінченної кількості колегій, братств, гільдій ; у подальшому він був
сприйнятий представниками різних галузей науки того часу і збережений у
традиціях професіоналізму, іспитах і конкурсах на звання, принципах
керівництаа й учнівства, ієрпрхії знань і ступенів тощо.

. Кафедральні школи в міських центрах Європи ставали школами для всіх, а
потім перетворювалися на університети. Вони дістали свою назву від
латинського слова universitas, що означає сукупність, спільність. Термін
уперше було застосовано 425 р. до вищої школи в Константинополі.
Університети об’єднали дві функції: заклад для отримання вищої освіти і
лабораторія для наукових досліджень. У XIII ст. такі вищі школи
з’явились у Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді, Салерно та інших містах.

Університет мав юридичну, адміністративну і фінансову автономію, що була
дарована йому спеціальним документом володаря або папи. Зовнішня
незалежність університету поєднувалася з чіткою регламентацією і
дисципліною внутрішнього життя. Університет поділявся на факультети.
Молодшим факультетом, обов’язковим для всіх студентів, був артистичний,
де вивчали сім вільних мистецтв. Потім йшли юридичний, медичний,
богословський. Найбільш великим університетом був Паризький. Так звана
Сорбона, заснована 1257 р. духовником французького короля Робертом де
Сорбон колегія, поступово розрослася й так утримувала свій авторитет, що
її ім’ям почали називати весь Паризький університет. Студенти Західної
Європи також прямували до Італії, Іспанії, щоб здобути освіту.

Особливості середньовічної культури впливали на університетську освіту в
такий спосіб, що регламентація навчального процесу посилювалася.
Домінувала мета вироблення покори внаслідок довгих років навчання. Тому
в університетах формувалася система регламентації не лише змісту
навчальних дисциплін, а й поведінки учнів і вчителів, взаємовідносин між
ними, між викладачами, з ректором тощо. Найкраще поведінка
регламентувалася за допомогою організації корпорацій. Вони займалися
виключно поширенням знань, навчанням і спиралися в своїй діяльності на
зведення писаних і неписаних правил, що визначали спосіб і напрямки
діяльності як вчителів, магістрів і бакалаврів, так і школярів, і
процес, і зміст навчання. Але відбувався також зворотний зв’язок —
університетська культура істотно впливала на специфіку культури
духовного життя цього періоду в цілому. Це можна побачити на ролі
диспутів, які на початку XII ст. стали провідною формою організації
навчальної роботи у наукових і філософських пошуках і згодом стають
вирішальним комунікативним механізмом усієї середньовічної культури.

Університетська система освіти спиралася в своєму змісті на традиції
античного перипатетизму, на концепцію тривіуму і квадривіуму. Згодом у
розвитку змісту університетської освіти посилилась питома вага
природничо-наукових курсів.

Із розвитком шкіл і університетів поширюється попит на книгу. У ранньому
середньовіччі книга вважалася предметом розкоші. Книги писали на
пергаменті — спеціально обробленій телячій шкірі. До XII ст. книги
переважно зосереджувалися у церковних бібліотеках. Починаючи з XII ст.
книга стає дешевою, у містах з’являються майстерні, де переписують
книги. У XII — XV ст. з’являються бібліотеки в університетах, у королів,
феодалів, кліриків, заможних громадян. З XIV ст. у виробництві книг
застосовують папір, що зробило процес виготовлення книги простішим, а
також підготувало перехід до друкарства, яке з’явилось у 40-х роках XV
ст. Друкарство зробило книгу масовою і сприяло подальшим істотним змінам
у культурному житті.

За часів раннього середньовіччя науково-теоретичний інтерес, який був
відомий у період класичної античності та еллінізму, поступився місцем
релігійно-моральним пошукам. Питання, що пов’язані з істиною,
вирішувалися не в науці та філософії, а виключно в теології. І лише
наприкінці XII ст. філософське і наукове мислення набуло деякої
самостійності.

Середньовічне розуміння природи формувалося у відповідності до
християнського догмату про створення світу «з нічого». Догмат про
створення, віра у диво і впевненість в тому, що природа сама для себе
недостатня і що людина має бути її господарем, керувати стихіями —
внутрішньо пов’язані Таке ставлення до природи визначило розвиток
природознавства на багато століть вперед, коли сам догмат та інші основи
християнства похитнулися. Протягом середньовіччя природничо-наукові
проблеми обговорювалися за допомогою тлумачення відповідних текстів
священного письма. Унаслідок специфічного середньовічного ставлення до
знання як інтерпретації того, про що йдеться в освячених авторитетом
книгах, і відсутності самостійності наукового пізнання знання набирає
особливої форми існування — коментар. Певним джерелом для цього були
коментарі до праць Арістотеля. У формі коментаря до найважливіших праць
Арістотеля викладалися відповідні наукові дисципліни в середньовічних
університетах. Лише саме тлумачення, вибір аргументації і систематизації
можна вважати другою особливою ознакою наукового знання після
коментаторства.

Компіляторсько-коментаторська і класифікаційно-систематизаторська
діяльність не сприяла чіткості та продуманості теоретичних передумов
середньовічної науки. В нових умовах деякий час зберігалася орієнтація
на дві різні теоретичні програми, що брали початок в античній науці :
арістотелеву (континуалістську) та платоно-піфагорійську (математичну).
Співіснування цих програм зумовлювалося тим, що система Птолемея, яку
наприкінці XIII ст було прийнято замість арістотелевої астрономічної
системи, існувала лише на положенні суто математичної «гіпотези»,
фізичного змісту спостережуваного вона не розкривала.

Переклад природничо-наукових праць Арістотеля в XII ст. з грецької й
арабської мов на латинську відіграв велику роль для розвитку
середньовічної науки: у науковий обіг увійшов великий обсяг наукового
матеріалу, який не був відомий схоластиці. Вивчення праць Арістотеля
відкривало новий спосіб аналізу фактів, надавало певну теоретичну модель
пояснення явищ. Арістотель-природничник був зустрінутий теологами
негативно, бо його праці суперечили християнському віровченню. Засобом
зняття протистояння стала концепція «подвійної істини», що визнавала
права «природного розуму» поряд із християнською вірою, яка грунтувалася
на прозрінні.

Після того, як арістотелева наукова програма посіла провідне місце в
середньовічних університетах, постійна потреба підтримувати згоду з
християнською теологією була основою породження нових поглядів,
відсутніх в античній натурфілософії. Ці нові елементи бачення світу
ставили під сумнів фундаментальні поняття фізики Арістотеля (порожнеча,
рух).

За античних часів питання про можливість-неможливість порожнечі було
суто теоретичним. У середні віки воно одержало ще й додаткового
значення: порожнеча — це фізичний еквівалент того «ніщо», з якого Бог
створив світ. А тому обговорення цього питання набувало ще й додаткового
релігійно-етичного змісту.

Догмат про створення Богом світу «з нічого» надавав можливість вченим
піддати сумніву цілу низку заборон арістотелевої фізики, Протягом XIII
—XIV ст. триває невпинна робота з розхитування головного упередження, що
було основою всієї античної науки й античного світосприйняття взагалі, а
саме: упередження проти нескінченності як позитивного начала. Поняття
«ніщо» з теології переходить у натурфілософію. Середньовічна схоластика
ставить також під сумнів арістотелеве положення про неможливість
існування нескінченно великого тіла, про неприпустимість актуальної
нескінченності. У схоластичній фізиці було розроблене чуже Арістотелю
поняття «актуально-нескінченне», яке фігурує разом із
«потенціально-нескінченним»; поряд із поняттям часової тривалості
з’являється поняття нескінченної інтенсивності, або нескінченної
актуальності. Це нововведення мало суттєві наслідки в подальшому
розвитку науки.

У XII—XIV ст. спостерігається перелом у розвитку природознавства, хоч
деякий час тривали написання коментарів до Арістотеля, а також фізичні
примуси — спалення книжок та їх авторів. До XIII ст. належить поява
інтересу до досвідного знання в Західній Європі. Досі природничо-наукові
методи пізнання не розроблялися, переважали риторичні та логічні
підходи. Між практичним знанням і філософією існувало глибоке провалля.
Але життя потребувало не ілюзорних, абстрактних знань, а практичних,
тому вже з XII ст. починається певний прогрес у галузі механіки і
математики. Наприклад, в Оксфордському університеті перекладалися і
коментувалися природничо-наукові трактати вчених стародавності й арабів.
У XIII ст. оксфордський професор Роджер Бекон доходить висновку про
необхідність дослідного спостереження за природою, заперечення
авторитетів і переваг абстрактної аргументації. Роджер Бекон був добре
відомий як борець проти авторитаризму, але найціннішим у його науковій
спадщині є проголошення нових принципів наукового пізнання: авторитет не
стане джерелом знання, якщо він не підтверджується дослідом. Сам він
багато експериментував, самостійно проводив хімічні, оптичні, фізичні
експерименти, астрономічні спостереження. У шостій частині трактату
«Великий труд» Р. Бекон виклав свої роздуми «Про дослідну науку». Його
послідовниками були Уільям Оккам, Микола Орекур, Бурідан, Микола Орем,
які багато зробили для подальшого розвитку фізики, математики й
астрономії.

У XIV ст. виявляється тенденція подолання властивого античності
протиставлення «природного» і «штучного», згідно з яким відокремлювали
науку і технічні знання. Древні вважали, що фізика розглядає «природу»
речей, їх сутність, властивості, рух, а отже, як вони існують самі
собою. Механіка вважалася мистецтвом, за допомогою якого можна
створювати інструменти для здійснення таких дій, які не є природними.
Отже, механіка роглядалася не як пізнання природи, а як її «омана», як
винахід того, що в самій природі не існує, як засіб «обдурити» природу.

Переосмислення природи в середньовіччі поступово приводило до висновку
про те, що світ є лише машиною в руках Бога-механіка. А розмивання меж
між фізикою як пізнанням природи і механікою як мистецтвом «омани»
природи створювало одну з передумов появи експерименту. Відтоді як
винайдені людиною інструменти почали розглядати не як штучні, я а як
тотожні з природою, з»явилася можливість розуміння сутності експерименту
як засобу пізнання природи. До цього часу будь-який експеримент
розглядався як певна технічна хитрість, тому його результати (так само ,
як різні фокуси або чудеса) до наукового пізнання відношення не мали.
Історії науки відомий факт невизнання навіть у XIV ст. телескопів як
засобів пізнання природи і неприйняття як аргумента в науковому диспуті
посилання на результати спостереження за світилами за допомогою
телескопів.

Поступове розмивання межі між пізнанням природи і «мистецтвом її омани»
у середньовіччі заклало основи для зміни статусу механіки, поступового
перетворення її в подальшому на природничу науку.

У XIII—XIV ст. увага звертається на обгрунтування принципів розрізнення
наук (математичних і дослідних, насамперед фізики), на виявлення
специфічних принципів наукового пізнання в цілому і кожної його галузі
зокрема. Такий поворот у ставленні до наукового знання з особливою силою
відбувався в XIV—XV ст., що пояснюється цілою низкою соціальних і
культурно-історичних змін, у тому числі зростанням кількості
університетів і розвитком власне наукових пошуків.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи