Реферат на тему:
Система знання
як об’єкт емпiричного аналiзу.
Якщо Мiлль користується принципом “емпiрiї даного моменту”, то
спенсерове розумiння досвiду охоплює його на рiвнi загального поняття.
Використовуючи подiл на те що пiзнається та принципово
непiзнається, Спенсер погоджується з Кантом, що “першопочаток”
знаходиться за межами наукових можливостей. Невiдома нам причина
вiдомих дiй, котрi фiлософи називають “явищами”, дозволяє через
виявлення схожостей i несхожостей створювати необхiднi i абсолютнi
судження, поняття. I якщо для досвiду конкретної особи цi поняття
носять апрiорний характер, вони – апостерiорнi для роду людського
взагалi, усталенi внаслiдок накопичення досвiду попереднiх поколiнь.
Однак, так чи iнакше, дана апостерiорнiсть ряду понять, визнана
Спенсером як необхiдний елемент наукового пiзнання, входить в
протирiччя з головним принципом позитивiзму (проголошеним О.Контом) –
науковi позитивнi поняття повиннi доводитись досвiдом, а не
метафiзичними конструкцiями. Тому-то i постала проблема узгодження
принципу iндивiдуально-даного досвiду з iснуванням загальних понять,
як позитивних, а не метафiзичних.
Вирiшуючи цю проблему Спенсер першим у фiлософiї починає розглядати
формальну, фiксовану в символiчних виразах логiку як рiзновид емпiричної
дiяльностi людини, який можна вивчати за допомогою iндукцiї. Слiд
пам’ятати, що логiка Мiлля нiколи не претендувала на самовивчення.
За ознаку “емпiричностi” логiки, у Спенсера, слугує можливiсть
стало повторювати логiчнi процедури i отримувати однозначнi
результати. Таким чином, логiка стає предметом саме iндуктивного
аналiзу. Виходячи з цього, загальнi положення подекуди можна розглядати
як емпiрично данi об’єкти. А якщо мислення, керуючись iндуктивною
логiкою при використаннi загальних положень, створює судження,
висновки яких спiвпадають з iншими емпiричними даними, то це можна
визнати за iндуктивне доведення позитивностi загальних положень.
Таким чином, емпiричнi данi не обмежуються чистою почуттєвiстю,
логiка теж є окремим предметом емпiричного дослiдження, а її у
повному обсягу не можна звести до психологiчного.
Ту саму проблематику ми знаходимо i в емпiрiокритицизмi Маха та
Авенарiуса, якi стояли на емпiристськiй позицiї, згiдно з якою
“весь свiт для мене разом з моїм “Я” представляють собою масу
взаємопов’язаних вiдчуттiв”.
Рiхард Авенарiус (1843-1896), професор кафедри iндуктивної
фiлософiї у Цюрiху за свої головнi працi мав книги: “Фiлософiя як
мислення про свiт спiввiдносно принципа найменшої витрати сил.
Пролегомени до критики чистого досвiду” (1876); “Критика чистого
досвiду” (1890); “Людське поняття про свiт” (1891); “Про предмет
психологiї” (1894-95). У цих книгах вiн обгрунтовує наступнi
загальновiдомi положення: принцип найменшої витрати сил; закон життєвого
ряду; природне поняття про свiт i емпiрiокритична принципова
координацiя.
1. Принцип найменшої витрати сил, являє собою положення, що
встановлює вiдношення мiж засобами та цiлями. Засоби мають бути
такими, щоб досягнути мети та з усiх засобiв найкращим буде такий, за
допомогою котрого мета досягається iз найменшою витратою сил. Дiю
даного принципа можна спостерiгати у розподiлi працi, яка демонструє
нам доцiльнiсть дiяльностi.
Процес пiдведення рiзноманiтного пiд одне поняття, потреба
єдностi системи знання, в котрiй всi частини концентруються навколо
основного поняття i т.п. демонструє нам доцiльнiсть. Дотримання
логiчних законiв обумовлене саме цим принципом, хоча вiн з ними i не
спiвпадає: порушення логiчних законiв викликають неприємнi реакцiї у
душi, показують недоцiльний характер витрати сил.
У свою чергу логiчнi закони вiдображають не об’єктивний стан
речей, а доцiльну дiяльнiсть душi, мислення, що цiлком вiдповiдає
уявленню Декарта про властивостi розуму. Душа i мислення будують
картину свiту за своїми власними принципами не звертаючи уваги на
об’єктивнi закони свiту доти, доки вони не стануть суперечити нашому
досвiду. Слiд зауважити, що у “Критицi чистого досвiду” (основнiй
працi Авенарiуса) принцип найменшої витрати сил не згадується, бо
фактично вiн був замiнений бiомеханiчним законом життєвого ряду.
2. Закон життєвого ряду.
Для фiлософських мiркувань Авенарiуса вiдправною точкою слугує
слiдуюче: “Я” iз своїми думками та вiдчуттями знаходиться серед
оточуючого середовища, котре складається з рiзних частин i до якого
вiдносяться люди iз своїми висловлюваннями i т.д. Це називається
“природним поняттям про свiт”[Див.: 13]. Висловлювання тiєю чи iншою
мiрою залежать вiд довкiлля. Аналiз цих висловлювань показує, що в
них, з одного боку, мiститься досвiд зустрiчi з об’єктивним, а з iншого
– суб’єктивнi домiшки. Пiд досвiдом розумiються елементи частини
середовища, що стали наявними у висловлюваннях. Середовище i “Я”
певною мiрою вiдносяться одне до одного: висловлювання залежать вiд
середовища.
“Я”, котре знаходить себе через вiдношення до оточення зi всiма його
складовими та людьми, поряд iз тим, що воно позначало як
“iстинне”, “знайоме”, “зрозумiле”, “звичне”, знаходить дещо
“неочiкуване”, “нове”, “незвичне”, “чуже”, “незнайоме”, “незрозумiле” i
т.д. Це “нове”, “незвичне” i т.д. “спричинює неспокiй”, “порушує звичну
течiю життя”. Людина намагається звести це “нове” до “старого”,
“звичного” i тим самим усунути “неспокiй”. Нове так чи iнакше
зводиться до старого, незвичне – до звичного, незрозумiле стає
зрозумiлим. Для iлюстрацiї феномена розумiння Авенарiус наводить такий
приклад: квiтка на кущi тремтить пiд впливом вiтру, а маленький
хлопчик пояснює це явище так – квiточцi холодно.
3. Природне поняття про свiт.
Своєю власною фiлософською точкою зору Авенарiус називає точку зору
“природного поняття про свiт”. (У “Критицi чистого досвiду” вона
перебувала на задньому планi i лише припускалась). Авенарiус вказує,
що дослiдження “Критики чистого досвiду” є цiлком незалежними вiд тiєї
фiлософської точки зору, котру викладено в “Людському поняттi про
свiт”.
Природне поняття про свiт складається з двох вiдмiнних моментiв:
з деякого досвiду i деякої гiпотези. Вiдмiннiсть, що встановлюється мiж
досвiдом i деякою гiпотезою, зводиться до вiдмiнностi мiж
досвiдом однiєї та досвiдом iншої людини (поданого через
висловлювання). Це припущення дає можливiсть дослiдження, взявши за
вiдправний пункт самого себе чи будь-кого з ближнiх взагалi. Тобто
природне поняття про свiт розколюється: iндивiд знаходить iснування, з
одного боку, “речей”, а з iншого – iнших iндивiдiв, котрi
сприймають “речi”, або “речi” i “сприйняття”.
4. Вчення про емпiрiокритичну принципову координацiю.
Авенарiус вважає, що у iндивiдуальному досвiдi неможливо знайти
вiдмiннiсть сприйняття вiд того, що iснує у собi, незалежно вiд
сприйняття. Сприйняття не вiдрiзняється вiд сприйнятої речi: воно
знаходиться там само, де знаходиться сприйнята рiч. В iндивiдуальному
досвiдi обидвоє данi однаково, i якби сприйняттю не суперечив чужий
досвiд, то не виникало б думки про вiдмiннiсть сприйняття вiд речi,
не виникала б iнтроекцiя.
Тому потрiбно вiдновити природне поняття про свiт, а зробити це
можна, лише усунувши iнтроекцiю, яка незаконно подвоює свiт на
об’єктивне i суб’єктивне, вкладає сприйняття “усередину” i протиставляє
їм сприйнятi речi. Тобто думку, що суб’єктовi, “Я”, дане середовище
– об’єкт – як дещо протилежне i вiдмiнне вiд нього, а вiн пiзнає цей
об’єкт, Авенарiус вважає помилковою: “Я” i середовище однаково данi
одне одному, оскiльки в чистому досвiдi вони рiвноправнi. Чистий
досвiд складається з центрального члена i протилежного члена – i вони є
однаковими елементами. Помилковою, також, є думка, що протилежний член
складається з фiзичних елементiв, а центральний – це дещо вiдмiнне,
психiчне.
Професор математики, фiзики, фiлософiї Ернст Мах (1838 – 1916) мав
наступнi роботи, що мають безпосереднє вiдношення до фiлософiї науки:
“Аналiз вiдчуттiв” (1886), “Пiзнання та заблудження” (1905),
“Основнi iдеї моєї природничонаукової теорiї пiзнання i вiдношення до
неї моїх сучасникiв” (1910).
Узагальнення фактiв, замiна великої таблицi однiєю формулою,
навiть пояснення нового факту за допомогою вже вiдомого – все це, з
погляду Маха, пiдтвердження “економностi наукової роботи”.
До цього принципу вiн додає iнший – бiологiчний. Вивчаючи iдеї
Ламарка i Дарвiна, Мах поширює їх на процес пiзнання i доходить
висновку, що “боротьба наукових iдей є життєвою боротьбою за виживання
найбiльш пристосованих з них”[14. -с. 28]. Процес пiзнання це,
насамперед, процес “бiологiчний i економiчний, тобто процес, що
вiдкидає безцiльну дiяльнiсть”[15. -с.251].
Такий пiдхiд, на думку Маха, спрощує розумiння розвитку науки.
Спочатку людина iнстинктивно реагує на умови – сприятливi чи
несприятливi для неї – практично-економними дiями. Розвиваючись
соцiально, людина починає дiяти усвiдомлено, але й тут мета досягається
тими ж засобами. Економiя дiй поступово розвивається у
iнтелектуальну економiю наукового дослiдження.
Треба зазначити, що така позицiя спирається на неусвiдомлюване
переконання нiби в межах науки вiдбувається випадкове, несвiдоме
формування загальних уявлень, iдей, логiчних конструкцiй, якi становлять
засади процесу пiзнання. Така точка зору виявляє принципово вiдмiнну вiд
рацiоналiзму картезiанцiв позицiю, оскiльки останнi визнавали
наявнiсть Cogito як головну умову цiлеспрямованого наукового пiзнання.
Економiю мислення, як принцип пiзнання, Мах вбачає у всiх законах
природи. Так, закон заломлення свiтла при переходi променя з одного
середовища в iнше, який виражається однiєю формулою, замiнює
собою нескiнченну множину вимiрювань i економiзує роботу мислення,
пiзнання. Прояв такої економiї, з погляду Маха, видно у всiх законах
сформульованих наукою, котрi зменшують, спрощують та, нiби, пояснюють
наукове поняття про свiт.
У свою чергу, орiєнтуватись у навколишньому середовищi ми можемо
постiльки, поскiльки можемо обмежити нашi очiкування майбутнiх явищ.
Тому сформульованi наукою закони природи – не закони реального свiту,
iснуючого об’єктивно i незалежно вiд пiзнання, а обмеження, котрi ми
накладаємо на нашi очiкування пiд керуванням досвiду – незалежно
вiд того, який характер мають цi очiкування теоретичний чи практичний.
Так чи iнакше, такi мiркування можна визнати своєрiдною
варiацiєю на тему “випереджаюче вiдображення”(П.К.Анохiн). Концепцiя
такого вiдображення мала вельми широкий розголос у середовищi
радянських марксистiв.
Однак, стосовно концепцiї взаємодiї з оточуючими речами на
пiдставi неусвiдомлюваного “очiкування майбутнiх явищ” можна нагадати
фундаментальне зауваження Р.Декарта, висловлене у свiй час стосовно
тези про “намiренне випробування природи” (Ф.Бекон) як основу науки.
Декарт поставив питання про джерело “намiрiв”: “звiдкiля виник
перший намiр щось виробувати?”. Свою вiдповiдь на дане питання вiн
знайшов у концепцiї “вроджених iдей”, яку переважна бiльшiсть фiлософiв
оцiнила як вiдступ до мiстицизму.
2. У зв’язку з бiологiчно-економним принципом пiзнання Мах висуває
iнший основний принцип побудови фiзичної картини свiту: знання,
як бiологiчно-економне пристосування до середовища i як засiб
орiєнтацiї у ньому, досягається чистим описом; а чистий опис усуває з
наукового знання пояснення та гiпотези. “Повний найпростiший опис” не
залишає для пояснення мiсця, адже якщо який-небудь факт вiдомий зi всiх
сторiн, то тим самим вiн вже пояснений i завдання науки вже вирiшене,
тобто – будь-яке пояснення зводиться до звичайного опису.
Усунення пояснення з наукового пiзнання та редукування “шляхiв
дослiдження” до чистого опису спричинює вiдкидання таких понять, як
“атом”, “матерiя” тощо, оскiльки, тепер вони постають як гiпостазованi
суб’єктивнi конструкти. Також, так само як i Юм, а пiзнiше
Р.Рортi, Мах заперечує об’єктивнiсть причинностi i субстанцiї, але
все ж таки стверджує, що бiологiчно-економний принцип i принцип чистого
опису знаходяться в “дружнiх стосунках” з науковим знанням, i, зокрема,
з фiзикою. Вiдмiннiсть, яку Мах знаходить мiж своїми поглядами та
фiзикою, це – “вiра у реальнiсть атомiв”. Вiн навiть зазначив, що
якщо для фiзикiв ця “вiра” є настiльки важливою, то вiн вiдмовляється
вважати себе фiзиком.
Основнi положення вирiшення проблеми спiввiдношення фiзичного та
психiчного викладенi Махом у працi “Пiзнання та омана”. Вони є досить
схожими на “природне поняття про свiт” Авенарiуса. Кожна окрема
людина знаходить у собi готовий свiтогляд, у створеннi якого вона
участi не приймала. З цього свiтогляду починають всi i кожний, i
потрiбно розвивати його далi, робити виправлення, користуючись досвiдом
попереднiх поколiнь. Мах цiлком погоджується з Авенарiусом, коли
вважає, що подiл свiту на внутрiшнє та зовнiшнє – це наслiдок
iнтроекцiї.
Саме спроба емпiрiокритицизму знайти визначення знання у якостi
об’єкта емпiричного аналiзу знайшла всебiчну пiдтримку серед
рiзних представникiв iндуктивiзму.
Прикладом визначення знання у якостi об’єкта емпiричного
аналiзу може слугувати фiлософiя логiчного атомiзму, яка була
вперше викладена у книзi Бертрана Рассела “Наше пiзнання зовнiшнього
свiту як область застосування наукового методу в фiлософiї” (1914),
а потiм – у лекцiях “Фiлософiя логiчного атомiзму” (1918). Формування
її проходило не без участi Людвiга Вiтгенштейна. У свою чергу, в
завершеному виглядi iдеї логiчного атомiзму були викладенi у
“Логiко-фiлософському трактатi” Вiтгенштейна (1922), рукопис якого був
надiсланий Расселу автором одразу ж пiсля закiнчення першої свiтової
вiйни.
Для атомiстiв визначальним стало питання: чому всi фiлософськi
вчення, що будувались на основi рiзноманiтних “метафiзичних” положень,
неминуче руйнувались? Проблема ускладнювалася тiєю обставниою, що нi
прагматизм, нi перший та другий позитивiзм, зi своїм тотальним
емпiризмом, не здатний заперечити наукового значення “чистої
геометрiї”, яка не має справи з емпiрично даними предметами. Логiка, у
свою чергу, може претендувати на певну завершенiсть. В цiлому проблема
залишається загальною: як ми приходимо до знання, наприклад, геометрiї
апрiорi? Вирiзнення логiчної та фiзичної точок зору веде до того, що
чиста геометрiя повинна визнаватися апрiорною, але аналiтичною, а
фiзична геометрiя (наприклад: Рiмана) – синтетичною, такою, що
спирається на апрiону, але не апрiорною.
Таким чином, хоча iндуктивiсти не можуть спростувати кантiвське
тлумачення геометрiї як наслiдку апрiорної iнтуїцiї, вони можуть
запропонувати логiчний аналiз, який спираючись на аналiтичний метод
повинен дозволити зробити сам апрiоризм предметом емпiричного
дослiдження.
Аналiтичний метод, констатує Рассел, “здатний довести, що всi
позитивнi докази на користь певної теорiї є помилковими i що менш
неприродна теорiя здатна пояснити певнi факти” [16. -с.74]. Тут
фактично присутнє пряме звернення до фалiбiлiзму, який розглядає
теорiю виключно iнструментально. Доречi, iнструменталiзм за своїми
предикативними визначеннями теорiї, демонструє тотожнiсть мiж
емпiристським тлумаченням поняттям “теорiя” i поняттям “iнформацiя”,
“iформацiйна система”. Тобто, якщо факти можна тлумачити як знання
про властивостi реально iснуючої дiйсностi, узагальнення фактiв
потрiбно розглядати як iнформацiю, що має використовуватися виключно
iнструментально. А про те що iнформацiя може ставати предметом
емпiричного (iндуктивiстського) дослiдження про це вже давно вiдомо.
Саме через цю пропозицiю Ч.Пiрса, фiлософiя залишає собi позитивну
пiзнавальну функцiю: аналiз можливого логiчного конструювання свiту
засобами математичної логiки з “чуттєвих даних”.
Так само, як i Дж.Е.Мур, Б.Рассел вважає “чуттєвi данi”
корiнним поняттям вчення про пiзнання, як первинного, вiдправного
даного у пiзнавальному процесi, на вiдмiну вiд “вивiдного” знання. При
цьому вiн вiдносив до даних, водночас iз чуттєвими даними, також i
закони логiки, деякi факти пам’ятi та iнтроспекцiї.
Вчення Рассела про чуттєвi данi змiнювалося. Спочатку воно виступало
у формi визнання тотожностi “чуттєвих даних” i “чуттєво сприйнятих
об’єктiв”. Пiзнiше було залучено поняття “сенсибiлiя”, тобто об’єкта,
який має той же статус, що й чуттєве дане, але не є безпосередньо даним
чиєї-небудь свiдомостi. Таку позицiю вiн обстоював у книгах “Наше
пiзнання зовнiшнього свiту” та “Мiстицизм i логiка” (1917).
Наприклад, Рассел стверджував, що фiзика – це емпiрична наука, яка
грунтується на спостереженнi та експериментi i припускає верифiкацiю,
тобто перевiрку своїх передбачень спостереженням та експериментом.
Але що можна взнати за їх допомогою? “Нiчого, що стосувалося б
фiзики, окрiм безпосереднiх даних чуття: певних кольорових плям,
звукiв, дотикiв, запахiв тощо, якi мають певнi просторово-часовi
вiдношення”[16. -с.117]. Об’єкти ж фiзичної науки – молекули, атоми,
електрони – досить вiдмiннi вiд цих чуттєвих даних, але можуть бути
верифiкованими лише за їх допомогою.
Необхiдною i важливою складовою його мiркувань є принцип
верифiкацiї. Б.Рассел висловлюється так: “верифiкацiя полягає завжди у
появi очiкуваного чуттєвого даного” [16. -с.422]. Необхiдним
наслiдком такої позицiї стає положення про “факти” як “логiчнi
атоми”. Логiчнi атоми, якi слiд принципово вiдрiзняти вiд атомiв
фiзичних, тобто логiчних конструкцiй iз чуттєвих даних, Рассел
вважає деякими “кiнцевими елементами” логiчної структури мiркувань,
що не може бути зведеною до конструкцiй з чуттєвих даних. До їх числа
вiн вiдносить чуттєвi данi (пiзнiше – вiдчуття) та унiверсалiї
(предикати i вiдношення). Логiчнi атоми – це кiнцевий пункт логiчного
аналiзу, те безсумнiвне, або “факти”, на що тiльки й може спиратись
наука. Однак, вважає Рассел, не може бути хибних або iстинних фактiв.
Хибнiсть та iстиннiсть – властивiсть винятково речень, що символiзують
факти. Атомарне речення виражає “атомарний факт”, тобто логiчний атом,
дещо далi неподiльне. Молекулярне речення фiксує деяке поєднання
(кон’юнкцiю, диз’юнкцiю тощо) атомарних речень i може бути вираженим
як функцiя iстинностi атомарних речень, що входять в нього. Iнакше
кажучи, iстиннiсть чи хибнiсть “молекулярного речення”
визначається iстиннiстю чи хибнiстю “атомарних речень”, що входять в
нього. Iстиннiсть же або хибнiсть останнiх залежить лише вiд їх
вiдношення до описуваних ними фактiв.
Дане положення мiститься у спiльнiй фундаментальнiй працi
Б.Рассела i А.Н.Уайтхеда “Principia Mathematica”. Взагалi в
логiчному емпiризмi ця система виконує роль основи для створення
“метафiзичної” доктрини iндуктивiзму.
Принцип атомарностi виводився Б.Расселом з логiчної вимоги зведення
будь-якого складного речення або класу речень до тих найпростiших
речень, з яких першi можуть бути дедукованi. Це – необхiдна вимога
екстенсiональної логiки, основаної на визнаннi значення iстинностi
складного речення функцiєю iстинностi його складових. Але звiдси аж
нiяк не випливає атомарна будова фактiв дiйсностi, тобто наявнiсть
“атомарних фактiв”. Недивно, що Рассел з самого початку визнає, що про
“простоту” атомарних фактiв можна говорити лише умовно. Вiн стверджує,
що “просте” – це те, що не є даним у досвiдi, а вiдоме лише на
основi виведення як межа аналiзу (тобто, дещо подiбне до поняття
“аксiома” у картезiанцiв). Логiчна мова, на думку Рассела, не
призведе до помилки, якщо її простi символи (тобто тi, що не мають
якої-небудь значущої структури або частин, що самi є символами)
“пiдставляються” замiсть певних об’єктiв, навiть якщо цi об’єкти не є
простими. У такому випадку, “атомарний факт” виявляється атомарний
символом, що входить у логiчне числення.
Тим самим виявляється, що межа застосовуваних iндуктивiзмом
принципiв повинна визначатися не загальними настановами сенсуалiзму,
а концепцiєю зупинення “вiчного сумнiву” який пронизує фiлософiю та
науку стосовно кожної системи знань та знiмаєтьбся лише
верифiкацiєю. Тобто, вчення про метод i методологiю потрiбно
вiдмежовувати вiд загальних настанов фiлософiї як свiтоглядної
системи (наприклад: вiд сенсуалiзму). Треба зазначити, що критика
ленiнiзмом емпiрiокритицизму саме на цю обставину не звернула уваги.
Але ще значнiшi труднощi логiчного атомiзму виникають у його
завершенiй формi, представленiй “Логiко-фiлософським трактатом”
Людвiга Вiтгенштейна.
Вiтгенштейн з самого початку констатує деякi епiстемологiчно
обгрунтованi онтологiчнi положення, а тому за формою претендує на
фундаменталiзм i унiверсалiм, як це спостерiгалося ще у Спенсера: свiт
складається з фактiв; факти у логiчному просторi утворюють свiт.
Факт – це те, що робить речення iстинним чи хибним. Вiн може мiстити
частини, що є фактами, або не мiстити їх. У останньому випадку це –
атомарний факт. Атомарний факт, хоча й не має частин, якi самi є
фактами, складається з об’єктiв (речей, предметiв). Об’єкти є
простими, i їх iмена є первинними у логiцi, оскiльки найменування
комплексiв (фактiв) передбачає речення, а речення це iмена об’єктiв.
У свою чергу, повний онтологiчний опис потребує знання всiх
атомарних фактiв, у тому числi й того факту, що всi вони вiдомi. З цiєї
сукупностi атомарних фактiв можуть бути виведенi всi молекулярнi
речення. Проаналiзувавши теорiю виводу, Вiтгенштейн зумiв поширити
побудову функцiй iстинностi, дану в “Principia Mathematica”,
на загальнi речення.
Перелiченi принципи є розгорнутим описом расселiвських принципiв
логiчного атомiзму. Проте, Вiтгенштейн внiс i дещо своє до цiєї
теорiї. Це була розробка концепцiї спiввiдношення атомарного факту i
атомарного речення як вiдображення факту у реченнi.
Всяке речення, стверджував Вiтгенштейн, повинне мати ясний i
визначений сенс. Цей сенс i визначається вiдношенням речення до
“свiту”, тобто вiдношенням образу i факту. Речення – це “образи”,
“картини фактiв”, якi мають з фактом спiльну структуру. Всезагальною
формою вiдображення факту у реченнi є логiчна форма: “Те, що кожний
образ, якої б форми вiн не був, повинен мати спiльне з дiйснiстю,
щоб вiн взагалi мiг її вiдображати – iстинно чи хибно, – є логiчна
форма, тобто форма дiйсностi”[17. -с.18]. Саме вона дозволяє
моделювати дiйснiсть, крiм того, елементи образу замiщують у образи
об’єкти. “Образ полягає в тому, що його елементи з’єднуються один
з одним певним чином”[17.-с.14].
Отже, “картина свiту”, про яку говорить Вiтгенштейн, є вiдтворенням
логiчної форми, яка, за визначенням, у той же час являє собою “форму
дiйсностi”. Таким чином, i “Трактат” грунтується на онтологiзацiї
логiчної системи, опрацьованої Расселом i Уайтхедом на зразок учення
Аристотеля про єднiсть форм буття i думки. Але Вiтгенштейн
усвiдомлює незаконнiсть цiєї операцiї, адже: “Речення можуть зображати
всю дiйснiсть, але вони не можуть зображати того, що вони повиннi мати
спiльним з дiйснiстю, щоб бути здатними її зображати, – логiчну
форму”[17.-с.12]. фї вони можуть тiльки показувати. Але ж те, що не
може бути висловленим, взагалi для нас не iснує, адже “Межi моєї мови
означають межi мого свiту”. А це означає, що “т, звичайно, дещо
невимовне. Воно показує себе; це мiстичне”[17.-с.52].
Тепер виникає питання: що ж робити з цим “мiстичним”? Що воно
таке? Яке його мiсце у фiлософiї? Традицiйно вважається, особливо
неопозитивiстами, що Вiтгенштейн вимагав усунення “мiстичного” з
фiлософiї. На пiдтримку даної тези свiдчить: “Мета фiлософiї логiчне
прояснення думок”[17.-с.112], або “Правильним методом фiлософiї
був би такий: не говорити нiчого, крiм того, що може бути сказане,
отже, окрiм речень природознавства, тобто того, що не має нiчого
спiльного з фiлософiєю, – i потiм завжди, коли хто-небудь захоче
сказати дещо метафiзичне, показати йому, що вiн не дав нiякого
значення деяким знакам у своїх реченнях”[17.-с.53].
Але ж у Вiтгенштейна є твердження й iншого типу. Наприклад,
фiлософiя “…повинна ставити межу тому, що мислиться, i тим самим
тому, що не мислиться. Вона повинна обмежувати те, що не мислиться,
зсередини через те, що мислиться”. Або, ще рiшучiше: “Вона означає те,
що не може бути висловлене, ясно показуючи те, що може бути
висловлене”[17.-с.115].
Тим самим “метафiзика” як розмiркування про те, що “не може бути
висловленим”, виводиться за рамки “наукової фiлософiї” i
вiдкривається простiр для фiлософiї “ненаукової”, проти якої “наукова
фiлософiя” нiчого не має, бiльш того, вона навiть строго визначає її
сферу та межi. Це те ж саме, що мав на увазi Б.Рассел, кажучи про
“практичнi мотиви та iнтереси”, якi вилучаються з сфери дiї “наукової
фiлософiї”.
Слiд зазначити, що перед Вiтгенштейном виникає ряд внутрiшнiх
проблем. По-перше, будова “Трактата” мiстить у собi “зачароване
коло”. Воно полягає в тому, що, спираючись на онтологiю логiчного
атомiзму, Вiтгенштейн унiверсалiзує логiчну систему та формалiзовану
мову “Principia Mathematica”, а у їх унiверсальностi вiн вбачає
“пiдтвердження” iстинностi логiчного атомiзму. По сутi, це те ж саме,
що й у Рассела, лише з тiєю вiдмiннiстю, що останнiй починав з
онтологiзацiї своєї логiчної системи i через логiчний атомiзм
приходив до унiверсалiзацiї логiчної системи.
По-друге, система логiчного атомiзму повнiстю опирається на загальну
значущiсть логiчної системи “Principia Mathematica”. Але
екстенсiональний (тобто такий, що припускає лише
функцiонально-iстиннi речення) характер цiєї системи вилучає з неї цiлу
низку використовуваних наукою речень, iстиннiсть яких не
виступає функцiєю iстинностi їх складових (наприклад, модальнi
речення). Створення у 20-тi роки ХХ столiття логiчних систем,
вiдмiнних вiд неї (наприклад, багатозначних логiк), пiдiрвало довiру до
логiчного атомiзму.
Постала необхiднiсть iншого пiдходу до проблем аналiзу
формалiзованих мов, який i був реалiзований логiчним позитивiзмом та
теорiєю логiчної семантики.
По-третє, з визнання логiчної мови “Principia Mathematica”
унiверсальною мовою випливає необхiднiсть зрозумiти також i вирази
звичайної мови крiзь призму цiєї системи. Але вже сам Рассел
зiткнувся тут з труднощами. Як бути, наприклад, з реченням “Отелло
вiрить, що Дездемона кохає Кассiо”? Iстиннiсть цього речення
зовсiм не являє собою функцiю iстинностi речення “Дездемона кохає
Кассiо”. Аналогiчнi труднощi виникають при аналiзi вiдношення
iмплiкацiї, яке виражається у таких реченнях: “p спричинює q”,
“якщо б A було B, то C було б D” тощо. Дослiджуючи цi речення,
Вiтгенштейн вбачав вихiд у їх елiмiнацiї, з чим мало хто з фiлософiв
здатен погодитися.
У 1929 роцi була опублiкована складена Карнапом, Ганом i Нейратом
програма дiяльностi вiденцiв – “Наукове розумiння свiту.
Вiденське коло”. З 1930 по 1939 р. виходив журнал “Пiзнання”
(“Erkenntnis”) пiд редакцiєю Карнапа i Райхенбаха, а також розпочалачя
публiкацiя невеликих монографiй у виглядi серiї “Публiкацiї товариства
Ернста Маха”. З 1938 р. виходять перiодичнi видання “Мiжнародна
енциклопедiя унiфiкованої науки” та “Бiблiотека серiї унiфiкованої
науки”. Пiзнiше функцiї журналу “Erkenntnis” перейняли журнали “Аналiз”,
“Фiлософiя науки”, “Британський журнал фiлософiї науки”, “Mind” та
iншi, а у 70-тi роки його видання – як органа “аналiтичного напрямку” –
вiдновилось.
Фiлософiя Вiденського кола стала джерелом широкого поширення
неопозитивiзму у англомовних країнах, у Скандинавiї, Польщi,
Францiї. Можна назвати вiдомих сьогоднi фiлософiв А.Айєра
(Англiя), Ч.Моррiса, Е.Нагеля, К.Ленгфорда (США), Е.Кайли
(Фiнляндiя), Й.Йоргенсона (Данiя), М.Руж’є (Францiя) та iнших,
котрi прийняли i розвивали доктрину логiчного позитивiзму.
Вiдзначимо, що тiльки на початковiй стадiї свого розвитку члени
Вiденського кола iменували себе “неопозитивiстами”. Пiзнiше вони
наполягали, щоб репрезентований ними напрямок називався “логiчним
емпiризмом”, що найповнiше характеризує iстотнi риси поглядiв i
методiв їх дослiджень.
Вiденцi з самого початку приймають за вихiдну настанову – розумiння
фiлософiї як дiяльностi з логiчного аналiзу мови науки. Так, Шлiк
вважав, що шляхи до наукової фiлософiї “виходять з логiки”, а
найвидатнiшими досягненнями у цьому аспектi є концепцiї Фреге i
Рассела та фiлософiя Вiтгенштейна. Власне кажучи, схема дослiдження у
вiденцiв залишається такою ж самою, що й у Рассела. Основну функцiю
фiлософiї вони вбачали у боротьбi проти “метафiзики”, тобто
позадосвiдного знання про свiт. Так, у працi “Подолання метафiзики
логiчним аналiзом науки” (1931) Карнап виголошує, що “вся фiлософiя
у старому розумiннi… виявляється перед невблаганним судженням нової
логiки не лише змiстовно хибною, а й логiчно безпiдставною, а тому
позбавленою сенсу”[8. -с.11].
Застосовуючи принцип верифiкацiї до аналiзу “метафiзичних речень”,
Карнап переводить фiлософськi термiни у форму елементарних речень з
наступним аналiзом їх значення. Так, якщо взяти фiлософський термiн
“принцип”, то слiд розглядати питання, за яких умов речення “Х є
принцип У” буде iстинним i за яких – хибним. Карнап, наприклад,
розмiрковує приблизно так: “метафiзик” вiдповiсть, що “У
походить з Х”, або “буття У грунтується на Х”, або “У
обгрунтовується через Х”, i буде заперечувати проти того тлумачення,
що ясним може бути лише одне значення – за предметом чи процесом Х
часто або завжди виникає процес типу У (причинний зв’язок у значеннi
закономiрної послiдовностi). Адже якщо б йшлося про такий емпiрично
встановлюваний процес, то “метафiзична” теза становила б лише суму
емпiричних речень, подiбних до речень фiзики. Проте, це й означає, що
“метафiзик” не може надати своєму поняттю “принципу” нiякого ясного
значення.
З принципом верифiкацiї безпосередньо пов’язана спроба побудови
системи емпiричних понять, якi зводяться до даних сприйняття, i
репрезентуються знаками (словами). Задум працi Карнапа “Логiчна
конструкцiя свiту” (1928) саме й полягав у тому, що процес створення
картини свiту може бути розглянутим з точки зору, як окрема особа,
базуючись на “безпосереднiх даних”, тобто сприйняттях, i
використовуючи методи математичної логiки (в тому числi й логiки
вiдношень), у принципi може побудувати систему всiх наукових понять.
Однак, незважаючи на те, що Карнап сформулював цiлу низку положень
щодо правил переведення одних понять у iншi, принципiв абстрагування,
формального розрiзнювання iндивiдуального i загального,
формально-логiчного розумiння тотожностi i т.д., йому довелося визнати,
що “сконструйована система є рацiональною перебудовою всiєї будови
реальностi, яка в дiйсному процесi набування знання здiйснюється
iнтуїтивно”[8. -с.174]. Однак, iнтуїцiя та вiра для емпiриста
можуть слугувати лише сумнiвним джерелом початку досвiду, а не
конструювання загальних уявлень. Бо тодi цi уявлення одразу стають
чистою антиiндуктивною метафiзикою.
У результатi Карнап виявився неспроможним вирiшити поставлену ним
же самим задачу досягнення засобами формальних мiркувань
“iнтерсуб’єктивностi” пiзнання, тобто об’єктивної значущостi знання для
рiзних суб’єктiв. Про це свiдчить детальна критика Карнапа Вайнбергом.
Ця критика, як i критичнi зауваження ряду англiйських фiлософiв,
виявили цiлу низку недолiкiв у системi поглядiв, основанiй на принципi
верифiкацiї. фх можна виразити у слiдуючих положеннях: (1) Принцип
верифiкацiї, пiдданий верифiкацiї, не може бути зведений нi до
тавтологiї, нi до досвiдного речення. Отже, вiн сам являє собою
“метафiзичне речення”, що пiдлягає усуненню; (2) Загальнi положення,
на зразок зафiксованих природознавством законiв природи, не можуть
бути верифiкованi скiнченною кiлькiстю актiв досвiду. Отже, не
можуть бути сформульованi умови їх остаточної iстинностi; (3) Далеко не
всi одиничнi речення допускають досвiдну перевiрку. Так, якщо сенс
речення – це способ його перевiрки, то з класу осмислених речень слiд
виключити речення про минуле та майбутнє, речення, що не допускають
перевiрки на сьогоднiшнiй час (для прикладу – “чи є життя на Марсi?”,
тощо); (4) До того ж речення, пiддане верифiкацiї, не може бути
прийняте в якостi “базисного речення” наукового знання, оскiльки акт
досвiду має сенс тiльки у самий момент перевiрки, i перевiрене
(верифiковане) речення вiдразу ж виявляється таким, що пiдлягає новiй
перевiрцi.
З’ясування того, що принцип верифiкацiї не зводиться нi до
тавтологiї, нi до факту досвiту, змусило вiденцiв дещо переглянути
його. Шлiк вирiшив оголосити принцип верифiкацiї “труїзмом” –
загальновiдомим положенням, яке привертає нашу увагу до вже вiдомої та
перевiреної ситуацiї. Щоправда, в неопозитивiстськiй класифiкацiї
наукових речень не передбаченi “самоочевиднi iстини”, “абсолютнi
передумови”. “Само собою зрозумiло, – стверджує Шлiк у статтi
“Позитивiзм i реалiзм”, – що слово перевiрюванiсть повинно розумiтись
лише принципово, оскiльки сенс речення, звичайно, залежить не вiд того,
сприяють чи заважають обставини, у яких ми опиняємось в даний час,
фактичнiй верифiкацiї. Висловлювання “на тому боцi Мiсяця є гори
висотою у 3000 метрiв” без сумнiву є осмисленим, хоч у нас немає
технiчних засобiв для його верифiкацiї. I воно залишається таким самим
осмисленим, якщо ми навiть взнаємо з якихось наукових мiркувань, що
людина нiколи не досягне зворотного боку Мiсяця. Верифiкацiя
залишається завжди розумовою, ми спроможнi завжди вказати, якi данi
ми повиннi пережити, щоб досягнути рiшення; вона логiчно можлива, i
завжди може бути поставлене питання про її фактичну виконуванiсть”[18.
-с.37].
Увiвши таку постановку питання, Шлiк фактично пропонує вважати за
змiстовне наукове положення думку, яка передбачає саму можливiсть
емпiричної перевiрки, що дуже схоже на iдею фальсифiкацiї розгорнуту
К.Поппером як заперечення панування iндуктивiстської методологiї, що
засновувалась на принципi верифiкацiї.
Так само, принцип верифiкацiї не може дати вiдповiдi на питання про
iстиннiсть чи хибнiсть загального наукового положення; акт чуттєвої
верифiкацiї стосується лише окремого випадку, тодi як всезагальне
висловлювання передбачає нескiнченний ряд подiй. Не може бути
актуально верифiковане i речення, що говорить про факти минулого, та
й взагалi усяке речення, що фiксує подiю (факт), через мить
виявляється реченням про минуле, не допускаючим верифiкацiї.
Речення, фiксуюче факт верифiкацiї, в свою чергу потребує верифiкацiї,
що породжує регрес у нескiнченнiсть i т.д. Тому iндуктивiзм спираючись
на, одну iз своїх версiй, прагматизм виголошує, що “закони природи не
мають характеру речень, котрi або iстиннi, або хибнi, вони є
iнструкцiї, як потрiбно формулювати такi речення”. Закони природи не
є загальними висновками, оскiльки вони не можуть бути верифiкованими в
кожному випадку; вони швидше є вказiвками, правилами поведiнки для
дослiдника, який шукає шлях у свiтi i перебачає деякi факти. Не можна
забувати, що спостереження та експерименти суть дiяльностi, при
допомозi котрих ми вступаємо в безпосереднiй контакт з природою.
Вiдношення мiж природою i нами знаходять своє вираження в реченнях, що
мають граматичну форму тверджень, але дiйсний сенс яких полягає в тому,
що вони є вказiвками можливої дiї. Обгрунтуванням таких iдей Шлiк
вводить ще одну категорiю “метафiзичних” висловлювань
“вказiвки”, що, безумовно, не є вирiшенням проблеми, оскiльки
призводить до висновку, що взагалi не iснує абсолютно верифiкованих
наукових речень. Вони утворенi з двох складових: верифiкованої та
неверифiкованої.
Для вирiшення цього питання вiденцi обрали шлях перенесення
проблеми в лiнгвiстичну, мовну сферу шляхом уточнення поняття “базису”
науки. Таким було запропоновано вважати не сам “досвiд”, а “речення
спостереження”, тобто речення, що позначають безпосереднi данi в момент
спостереження i фiксацiї їх в реченнi – “протокольнi висловлювання”.
Перший крок в даному напрямку зробив вже Карнап, який визнавав, що
верифiкацiя, по сутi, означає, врештi, решт, зведення (редукцiю)
слова до “речень спостереження”, чи “протокольних речень”. Тим самим,
вiн фактично виявив питання, яким чином факт включається до системи
знання?
Згiдно з його пропозицiєю наука починає розглядатися як система
речень, що висувається пiд керiвництвом досвiду. Проте, тепер
емпiрична перевiрка спрямовується не на окреме речення, а на систему
речень, чи на частину системи. Тодi перевiрка здiйснюється пiд
керiвництвом “протокольних речень”, якi емпiричним формальним чином
спiвставляють з iншими реченнями. Однак це не вирiшує проблеми
доведення iстинностi самих протокольних речень, якi науковець фактично
приймає на вiру. Тобто, з вiри можна починати досвiд емпiричного
дослiдження, але аж нiяк не теоретичного.
Проте, сам Карнап так i не змiг запропонувати нiчого, окрiм дещо
уточненої загальновiдомої концепцiї “двох мов”: протокольнi речення поза
мовою системи, що фiксують сигнали та їх комбiнацiї, i мова доповнення
правилами перекладу на мову системи, де не можна встановити, чи
маємо ми справу з насправдi елементарним фактом. Аналiзуючи наведене
можна побачити, що ця побудова являє собою один з перших пiдходiв до
формулювання семантичного критерiю iстини.
Англiйського неореалiста Джорджа Едварда Мура (1873 – 1958)
вважають основоположником “фiлософiї аналiзу”, оскiльки саме вiн
висунув тезу, що бачить своє завдання у досягненнi термiнологiчної
“ясностi”. Його основнi працi “Спростування iдеалiзму” (1903);
“Засади етики” (1903); “Деякi основнi проблеми фiлософiї”(1953)
визначають фундаментальне вирiзнення логiко-мовної репрезентацiї
“свiдомостi” i “об’єкта”, якi пов’язанi мiж собою лише пiзнавальним
вiдношенням – “обiзнанiстю”. Вiн обирає точку зору, згiдно до якої,
ми знаходимось у безпосередньому контактi з об’єктом у актi вiдчуття,
що визначає його як послiдовника iндуктивiзму.
Вiн вважає, що речi так само реально та iстинно iснують, як i їх
сприйняття, а основою вiри в те, що чуттєво сприйнятнi об’єкти iснують
i тодi, коли їх нiхто не сприймає, є “здоровий глузд”, який не
потребує додаткових аргументацiй. “Здоровий глузд” у Мура не
зводиться до повсякденних уявлень – це, швидше, унiверсально прийнятi
вiрування, якi стали такими з причини своєї повсяденної практичної
достовiрностi.
Однак, як це було зазначено ним у статтi “Природа i реальнiсть
об’єктiв сприйняття”(1905) констатується факт, що науковий теоретик i
фiлософ має справу не просто iз сприйняттями та об’єктами, а з
реченнями про сприйняття та об’єкти. Саме з урахування цього
основоположення випливають труднощi, з якими стикається аналiз i
сприйнять, i об’єктiв.
Дане усвiдомлення вимагає спецiальної процедура аналiзу, яка
полягає в тому, щоб аналiзоване речення переводилось у iншу форму
таким чином, щоб воно мало той самий змiст, але не мiстило, навiть
потайки, термiнiв першого речення. За такої процедури ми нiби
звiльняємо дiйсний смисл вiд лiнгвiстичних умовностей. Проте виявилося,
що тодi треба мати експлiкацiю поняття “чуттєвi данi”. Адже саме поняття
данi свiдомостi, але аж нiяк не вiдчуття, вони є так само
нетотожнiми вiдчуттям, як бачення кольору нетотожнє
електромагнiтним коливанням.
Iнша тенденцiя – аналiтична, на яку опирались в подальшому
представники неопозитивiзму (хоча Мур i заперечував, що його фiлософiя
зводиться до аналiтичної дiяльностi). Однак постає протирiччя: з
одного боку, Мур вважав, що метою фiлософського дослiдження є
встановлення загальних iстин про свiт, з iншого аналiтична дiяльнiсть
показувала, що фiлософiя має справу не з вiдкриттям, а з
проясненням; що вона має справу не з iстиною, а iз значенням; що її
предмет – не факти, а швидше, думка чи висловлювання про них. А це
свiдчить, що фiлософiя була i залишиться метафiзикою.
Аналiтичний метод Мура передбачає виявлення точного значення
обговорюваних питань (вiн, до речi, вважав, що бiльшiсть утруднень
фiлософiї походить iз спроб вiдповiдi на питання без попереднього
виявлення того, на яке саме питання потрiбно вiдповiсти) i виявлення
обгрунтованностi аргументiв, котрi говорять за чи проти тiєї чи iншої
вiдповiдi на поставлене питання.
В цiлому аналiтична фiлософiя представлена багатьма особистостями,
але Уїллард ван Орман Куайн (1908) своєю тезою про зняття вирiзнення
аналiтичного i синтетичного, оскiльки неможливо визначити
вiдокремленiсть структури мислення вiд змiсту мислимого, а можливо
визначити де саме проведено розмежування мiж рiзним мислими, якщо було
прийнято певну мову i теорiю, визначальне явище, на якому слiд
зупинитися окремо. Нельсон Гудмен (1906), Мортон Уайт (1917), Дональд
Девидсон (1917) та iншi фактичо є спадщина Куайна.
Уїллард ван Орман Куайн у працях “Елементарна логiка” (1941); “З
логiчної точки зору” (1953); “Слово i об’єкт” (1960); “Онтологiчна
вiдноснiсть та iншi нариси” (1969); “Теорiї та речi” (1981); “Час
мого життя” (1985). Та його послiдовники. Нельсон Гудмен –
“Структура явищ” (1951); “Факт, фiкцiя i прогноз” (1954); “Проблеми i
проекти” (1972); “Шляхи свiтотворення” (1978). Мортон Уайт –
“Зустрiчi у фiлософiї” (1963); розглядаючи проблеми логiчного
емпiризму визначили, що у його основi лежать двi догми: 1)
фундаментальне протиставлення аналiтичних iстин (що основуються на
значеннi i незалежнi вiд фактiв) i синтетичних (або фактичних) iстин;
2) редукцiонiзм, тобто твердження про можливiсть зведення кожного
осмисленого висловлювання до термiнiв, що спiввiдносяться з
безпосереднiм досвiдом.
Куайн вважає, що обидвi “догми” є недостатньо обгрунтованими, а
наслiдками вiдмови вiд них є стирання припустимої межi мiж
спекулятивною метафiзикою i природничою наукою. Критикуючи цi догми,
Куайн вважає, що уявлення про принципову вiдмiннiсть мiж аналiтичними i
синтетичними (фактичними) iстинами є хибним, зауважуючи, що можна
скорiше говорити про розрiзнення логiчної та фактичної iстин. Вiн
аргументує дану тезу тим, що нi поняття синонiмiчностi, нi поняття
визначення, анi поняття семантичного правила, за допомогою яких
намагаються звести логiчне до аналiтичного, не являють собою достатню
пiдставу для цього. Врештi, Куайн приходить до висновку, що “незважаючи
на всю свою апрiорну рацiональнiсть, межа мiж аналiтичними i
синтетичними твердженнями виявилась просто непроведеною. I те, що таке
розрiзнювання взагалi необхiдно проводити – це неемпiрична догма
емпiрикiв, метафiзичний догмат вiри, що не пiдтверджується
досвiдом”[19. -с.342].
До такого ж висновку приводить i дослiдження редукцiонiзму. Куайн
показує, що принцип редукцiонiзму та дихотомiя аналiтичного i
синтетичного мають, по сутi, однаковий змiст. Суть редукцiонiзму ось
у чому: iстинне твердження мiстить два компоненти – фактичний та
лiнгвiстичний. Фактичний компонент зводиться до рiвня пiдтверджуючого
спостереження, а лiнгвiстичний компонент утворює весь змiст
твердження, i тодi iстинне твердження є аналiтичним. Критикуючи дану
точку зору, Куайн зазначає, що наука в цiлому дiйсно залежить вiд
мови та досвiду. Але при розглядi iстинностi кожного iндивiдуального
твердження говорити про лiнгвiстичний та фактичний компоненти безглуздо
i абсурдно, адже неможливо усвiдомлено прослiдкувати такий
дуалiзм аж до одиничних наукових тверджень.
Але ж якого вигляду набуває такий “емпiризм без догм”? Куайн
вiдповiдає так: “Вся сукупнiсть нашого знання або переконань
подiбна до силового поля, граничними умовами якого є досвiд.
Конфлiкт з досвiдом на периферiї викликає перебудову усерединi самого
поля. Доводиться перерозподiлювати значення iстини деяких наших
тверджень. Переоцiнка деяких тверджень викликає переоцiнку iнших з
причини їх логiчних взаємозв’язкiв… Але поле в цiлому так
визначене в своїй основi граничними основами, досвiдом, що iснує
досить широкий вибiр щодо того, якi твердження пiдлягають переоцiнцi
у свiтлi будь-якого окремого суперечливого досвiду. Жодний окремий
досвiд не пов’язаний з якимись окремими твердженнями усерединi поля
iнакше, анiж опосередковано, через розгляд рiвноваги, дiючої на поле
як цiлiснiсть”[19. -с.341].
Проголошуючи “емпiризм з вiдмовою вiд догм”, Куайн вважає, що
неможливо говорити про емпiричний змiст iндивiдуального твердження;
фiлософiя має розглядати цiлiсну систему знання, котра мiстить у собi
логiчнi (концептуальнi) i емпiричнi елементи. Логiчна концептуальна
схема розглядається як “знаряддя для передбачення майбутнього досвiду у
свiтлi минулого досвiду”. А фiзичнi об’єкти (як елементи цiєї
концептуальної схеми) вводяться в ситуацiю як зручнi посередники.
Тим самим, Куайн дiйшов такого висновку, що концептуальна структура у
гносеологiчному вiдношеннi виступає як мiф, котрий лежить у основi
наукової теорiї, i гносеологiчно являє собою постулат, прийнятий з
причини його практичної виправданностi.
За такого визнання важливостi для наукового пiзнання концептуальної
схеми “силового поля” наукової теорiї для Куайна (а також Гудмена)
випливає необхiднiсть прийняття iдеї онтологiї та спроба її
здiйснення. Тут можна розрiзнити два пiдходи:
прагматично-аналiтичний (Куайн) i лiнгвiстико-аналiтичний (Гудмен),
якi тiсно пов’язанi один з одним.
До онтологiчної концептуальної схеми Куайн вносить фiзичнi об’єкти. У
статтi “Про те , що є” (перша глава книги “З логiчної точки зору”) вiн
зазначає, що “фiзикалiстська концептуальна схема” Карнапа виявилась
досить вдалою, оскiльки дозволяє звести “потiк досвiду” до деякої
концептуальної простоти. Але Куайн не зупиняється лише на проблемi
вибору даної онтологiї (концептуальна простота), а прямує до питання
обгрунтування онтологiї. Таке обгрунтування вiн виразив у
логiко-лiнгвiстичному виглядi у формулi: “всесвiт сутностей має статус
значень змiнної. Бути – означає бути значенням змiнної”. Тим самим, у
якостi онтологiчно припустимих сутностей можуть виступати лише тi,
позначення яких можуть бути значеннями змiнних у данiй системi:
фiзичнi об’єкти, об’єкти науки на атомному та субатомному рiвнi (котрi
дозволяють спростити закони макроскопiчних об’єктiв), фiзичнi сили, а
також абстрактнi математичнi об’єкти. Тобто, онтологiя Куайна носить
подвiйний характер: номiналiстичний та фiзикалiстський. Вiн стверджує,
що для побудови мови достатньо використовувати лише iмена та подiбнi
до них вирази, вiдмовляючись вiд абстрактних предметiв на зразок
“класiв”, “предикатiв” тощо, тому що всяке використання загальних
понять породжує “iлюзiї” i помилки.
Як вiдомо, Куайн уточнює свою формулу коротким положенням:
“бути – означає бути значенням змiнної”. Ця формула характеризує
скорiше узгодження (чи неузгодження) доктрини, що розглядається, з
прийнятим онтологiчним стандартом: “Ми дивимось на зв’язанi змiннi у
зв’язку з онтологiєю не для того, щоб знати, що iснує, а для того, щоб
взнати, як говорить дане зауваження чи доктрина, iснує, а це, власне,
проблема, що стосується мови”[19. -с.340].
Куайн наполягає на тому, що формальна сторона наукових систем не
вичерпує пiзнавального змiсту науки. Вiн критикує положення про
розрiзнення “внутрiшнiх” та “зовнiшнiх” питань теорiї та вiдкидання
останнiх як “метафiзичних”. У працi “Онтологiчна вiдноснiсть та iншi
нариси” (1969) Куайн доводить, що онтологiчнiй установцi властива
вiдноснiсть: те, що виступає науково неосмисленим щодо однiєї
системи, виявляється осмисленим у iншiй системi. Як вiдомо, “науково
неосмисленi” в рамках конкретної науки фундаментальнi свiтогляднi
проблеми вирiшуються за допомогою виходу за цi рамки. В Куайна до цiєї
думки пiдводить положення, що “онтологiчнi питання стоять на одному
рiвнi з питаннями природничої науки”. Але куайнiвська онтологiчна
рефлексiя логiчно приречена до нескiнченного регресу вiд однiєї теорiї
до iншої – метатеорiї, i зупинитись можна лише на тому, котре можливо
умовно прийняти за останнє пояснення – на “догматi”.
Використана література
1. Конт О. Дух положительной философии. -СПб.,1910.
2. Уэвелл В. История индуктивных наук в 3-х тт. -Т.1. -СПб.,
1897.
3. Тюхтин В.С. Диалектико-материалистический принцип отражения и
творческий характер познания // Творческая природа научного познания.
-М.,1984. -с.15-26.
4. Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.
5. Ебер М. Прагматизм, дослiдження його рiзних форм. -К.,1995.
6. Джемс В. Прагматизм. -К.,1995.
7. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. – М., 1915.
8. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию
науки. – М., 1971.
9. Carnap R. The Methodological Character of Theoretical
Concepts//Minnesota Studies in the Philosophy of Science.
-Minneapolis,1956.
10. Карнап Р. Значение и необходимость. – М., 1959.
11. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных наук. –
М., 1948.
12. Weiberg J. Review of Studia Philosophica, v.I // The
Philosophical Review, v.XLVII.
13. Авенариус Р. Критика чистого опыта. Т.1,2. – М., 1907-08.
14. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии
исследования. -М.,1909.
15. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому.
-М.,1908.
16. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. – М.,
1957.
17. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. – М., 1958.
18. Шлик М. О фундаменте познания//Аналитическая философия:
Избранные тексты. -М.,1993. -с.33-50.
19. Куайн У. Вещи и их место в теориях//Аналитическая философия:
Становление и развитие. -М.,1998. -с.322-342.
20. Конт О. Курс положительной философии в 3-х тт. -Т.1.
-СПб., 1899.
21. Милль Дж.С. Система логики силлогистической и индуктивной.
-СПб.,1914.
22. Рутковский Л.В. Критика методов индуктивного
доказательства//Избранные труды русских логиков ХIХ века/Составитель
Н.И.Кондаков.-М.:Из-во АН СССР,1956.
23. Хилл Т.И. Современные теории познания. -М.,1965.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
