Реферат на тему:

Проблеми реконструкції

в науковому пізнанні

Питання про реконструювання системоутворень наукових знань краще
почати з концепцiї «дослiдницької програми» I.Лакатоса.

Лакатос розглядає науковий розвиток у термiнах прогресивних чи
регресивних зрушень проблем у серiї наукових теорiй. Такi серiї
характеризуються безперервнiстю. Ця безперервнiсть розвивається iз ще
незрозумiлої спочатку справжньої дослiдницької програми, котра
складається з методологiчних правил:

— негативної евристики;

— позитивної евристики.

Уся наука в цiлому також може розглядатись як велетенська
дослiдницька програма.

До своєї власної реконструкцiї науки Лакатос переходить на основi
iдей витонченого фальсифiкацiонiзму.

Негативна евристика об’єднує методологiчнi правила, якi вказують
нам, яких шляхiв дослiдження слiд уникати. Позитивна евристика — якими
шляхами треба прямувати.

Негативна евристика визначає «незмiнне ядро» програми, яке вважається
неспростовним». Новi допомiжнi гiпотези i початковi спостереження
утворюють «захисний пояс» навколо цього ядра. Саме цей «захисний
пояс» повинен нести на собi основний тягар перевiрок. Саме вiн має
повнiстю пристосовуватись, перероблятися чи навiть повнiстю
змiнюватись. У «незмiнне ядро» включаються умовно неспростовнi
фундаментальнi припущення програми. «Жорстке ядро» може за певних
умов руйнуватися, якщо програма перестає передбачати невiдомi факти.

Завдання позитивної евристики полягає у тому, щоб викласти
програму чи порядок дослiдження, а також модифiкувати, уточнити
«захисний пояс», що спростовується. Лакатос вважає, що «ця позитивна
евристика врятовує вченого вiд спантеличення перед океаном аномалiй».
Вона ж формулює i «модель» програми, тобто сукупнiсть початкових
умов, про якi вiдомо, що вони повиннi замiщуватись у плинi подальшого
розвитку програми. «Моделi» змiнюють одна одну.

В цiлому, позитивна евристика є бiльш гнучкою, нiж негативна.

Будь-яка дослiдницька програма, врештi решт, пiдходить до пункту,
коли її евристична потужнiсть починає спадати. Цей пункт Лакатос називає
«пунктом пересичення».

Основною вимогою, яку Лакатос ставить до серiї теорiй, є вимога
безперервного росту.

Щоб зрозумiти своєрiднiсть концепцiї Лакатоса, її потрiбно
порiвняти з iншими, наприклад, з концепцiєю Куна. Вiн сам зауважує,
що «мiй розгляд наукової рацiональностi, хоча й грунтується на
концепцiї Поппера, але дещо вiдходить вiд його загальних
iдей»[9. -с.118].

Услiд за Поппером, Лакатос стверджує, що науковий розвиток є
рацiональним i потрапляє у сферу логiки вiдкриття. Згiдно ж Куна,
науковий рух вiд однiєї парадигми до iншої — це мiстичне перетворення,
яке не є керованим i не може скеровуватись правилами розуму, тому воно
повнiстю належить сферi психологiї вiдкриття. Таким чином, згiдно
доктрини Лакатоса, наукова революцiя являє собою розумний прогрес, а за
Куном — релiгiйне перетворення. Тобто, Кун, фактично першим вiдкривши
«iсторiю як метод», заперечує можливiсть рацiональної реконструкцiї
iсторичного росту науки.

Друга iстотна вiдмiннiсть концепцiй Куна i Лакатоса полягає в
тому, що, за Лакатосом, серiї теорiй у розвитку науки мають
задовiльняти вимогу безперервного росту. За Куном же, перехiд вiд
однiєї парадигми до iншої здiйснюється раптово i не може бути
логiчно поясненим. «Цей перехiд мiж несумiсними структурами, перехiд
мiж конкуруючими парадигмами не може здiйснюватись поступово, крок за
кроком, при допомозi логiки та нейтрального досвiду. Подiбно до
переключення гештальта, вiн повинен здiйснитись вiдразу або не
здiйснитись взагалi», — писав Кун у «Структурi наукових революцiй»[3.
-с.189].

У працi «Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї» Лакатос
вказує, що дослiдницькi програми являють собою великi науковi
досягнення, «якi можна оцiнювати на основi прогресивного чи
регресивного зрушення проблем, (при цьому) науковi революцiї полягають
в тому, що одна дослiдницька програма (прогресивно) витiсняє
iншу»[8. -с.204]. Ця методологiчна концепцiя пропонує нову
рацiональну реконструкцiю науки на пiдставi визнання
методологiчної функцiї iсторичних змiн.

У конвенцiоналiзмi ця методологiя запозичує дозвiл рацiонально
приймати за угодою не тiльки просторово-часовi одиничнi «фактуальнi
твердження», але також i просторво-часовi унiверсальнi теорiї, що дає
змогу зрозумiти безперервнiсть росту науки. Фундаментальною одиницею
оцiнки, за Лакатосом, повинна бути не iзольован теорiя чи
сукупнiсть теорiй, а «дослiдницька програма» з конвенцiонально
прийнятим (а тому — згiдно заздалегiдь вибраних рiшень —
«неспростовним») «жорстким ядром» та з «позитивною евристикою», котра
визначає проблеми для дослiдження, видiляє захисний пояс для допомiжних
гiпотез, передбачає аномалiї та переможно перетворює їх у пiдтверджуючi
приклади — все це у вiдповiдностi до заздалегiдь визначеної програмою
проблеми. Вчений бачить аномалiї, але, оскiльки його дослiдницька
програма витримує їх тиск, вiн може вiльно їх iгнорувати. Насамперед
позитивна евристика його програми, а аж нiяк не аномалiї, диктує йому
напрямки дослiджень.

Лакатос пише: «Тiльки коли активна рушiйна сила позитивної евристики
послаблюється, аномалiям може бути придiлена бiльша увага. Методологiя
дослiдницьких програм може пояснити високий ступiнь автономностi
теоретичної науки, чого не здатна зробити незв’язна низка припущення
та спростувань наївного фальсифiкацiонiста. Те, що для Поппера,
Уоткiнса та Агассi виступає як зовнiшнє, метафiзичне, тут
перетворюється у внутрiшнє — в незмiнне ядро програми» [8. -с.263].

Методологiя дослiдницьких програм пропонує картину наукової гри,
котра вiдрiзняється вiд подiбної картини методологiчного
фальсифiкацiонiзму. Вихiдним пунктом тут є не встановлення
фальсифiкованої (а отже — несуперечливої) гiпотези, а висунення
дослiдницької програми. Проста фальсифiкацiя (у попперiвському
розумiннi) не веде до вiдкидання вiдповiдного твердження. Простi
«фальсифiкацiї» (тобто аномалiї) мають бути зафiксованими, але
зовсiм не обов’язково реагувати на них. Лакатос стверджує, що
«зникають великi негативнi вирiшальнi експерименти Поппера:
«вирiшальний експеримент» — це почесний титул, який, звичайно, може
бути присвоєний певнiй аномалiї, але тiльки через довгий час пiсля
того, як одна програма була витiснена iншою» [8. -с.268]. Згiдно
Поппера, вирiшальний експеримент описується деяким прийнятим базисним
твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно ж методологiї дослiдницьких
програм, жодне прийняте базисне твердження саме по собi не дає вченому
права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може призвести до проблеми (в
тiй чи iншiй мiрi важливої), але нi за яких умов не може привести до
перемоги. «Природа може вигукнути «Нi», — зауважує Лакатос, — але
людська винахiдливiсть — на противагу думцi Поппера — завжди спроможна
вигукнути голоснiше» [8. -с.269]. Вiн вказує на той факт, що при
деякому успiху можна аргументовано захищати будь-яку теорiю (навiть якщо
вона — хибна) тривалий час. Тому необхiдно вiдмовитись вiд наївної
попперiвської моделi «припущень та спростувань», тобто моделi, у якiй
«за висуненням пробної гiпотези слiдує експеримент, що показує її
помилковiсть; жодний експеримент не є вирiшальним в той час (i бiльш
того, до часу), коли вiн проводиться (за винятком, можливо, його
психологiчного аспекту)» [8. -с.266].

Необхiдно вiдзначити, що методологiя науково-дослiдницьких
програм є набагато бiльш строгою, анiж конвенцiоналiзм Дюгема:
замiсть того, щоб вiддавати вирiшення питання — коли слiд вiдмовитись
вiд деякої «структури»? — на розгляд невиразного дюгемiвського
здорового глузду, Лакатос вводить жорсткi елементи до оцiнки того,
прогресує деяка програма чи регресує i витiсняє одна програма iншу чи
нi. Тобто, вiн вказує на критерiї прогресу та регресу програм, а
також на правила усунення дослiдницьких програм в цiлому. «Дослiдницька
програма вважається прогресуючою тодi, коли її теоретичний рiст
випереджає її емпiричний рiст, тобто, коли вона з деяким успiхом може
передбачити новi факти («прогресивне зрушення проблем»); програма
регресує, якщо її теоретичний рiст вiдстає вiд її емпiричного росту,
тобто, коли вона дає лише iз запiзненням пояснення або випадкових
вiдкриттiв, або фактiв, передбачених та вiдкритих конкуруючою
програмою («регресивне зрушення проблем»)» [8. -с.205]. На думку
Лакатоса, якщо дослiдницька програма прогресивно пояснює бiльше, анiж
конкуруюча, то вона витiсняє її i ця конкуруюча програма може бути
усунена.

Усерединi (в рамках) дослiдницької програми — деяка теорiя може бути
усунена лише кращою теорiєю, тобто такою теорiєю, котра має бiльший
емпiричний змiст, анiж її попередниця, i частина якого пiзнiше
пiдтверджується. Для такого замiщення однiєї теорiї iншою — кращою —
зовсiм не обов’язково, щоб перша теорiя була «зфальсифiкована» у
попперiвському розумiннi. Таким чином, у Лакатоса науковий прогрес
виражається прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї, а не
фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична «фальсифiкацiя» теорiї та
реальна «вiдмова» вiд неї стають незалежними подiями. «До модифiкацiї
теорiї, — вважає Лакатос, — ми нiколи не знаємо, як вона могла б бути
«спростована» i деякi найцiкавiшi модифiкацiї обумовлюються
«позитивною евристикою» дослiдницької програми, а не аномалiями»
[8.-с.247]. Тому Лакатос наголошує, що ця вiдмiннiсть має важливi
наслiдки i веде до рацiональної реконструкцiї змiн у науцi, вiдмiнної
вiд попперiвської.

Проте, Лакатос визнає, що пiсля вiдмови вiд вимоги прогресивностi
кожного окремого кроку науки дуже важко вирiшити, «коли
дослiдницька програма безнадiйно регресувала чи коли одна з двох
конкуруючих програм досягла вирiшальної переваги над iншою.
…Мудрим можна бути лише пiсля подiй (заднiм числом)» [8.-с.244].

В запропонованому Лакатосом кодексi наукової чесностi
скромнiсть та стриманiсть вiдiграють бiльшу роль, анiж в iнших кодексах.
«Слiд пам»ятати про те, — наголошує вiн, — що навiть якщо ваш опонент
безнадiйно вiдстав, вiн все ще може наздогати вас. Переваги одної з
сторiн не можна розглядати як вирiшальнi. Не iснує жодної гарантiї
трiумфу тiєї чи iншої програми. Так само не iснує жодної гарантiї її
краху. Тобто, ретельнiсть, як i скромнiсть, має великий рацiональний
смисл. …успiхи конкуруючих сторiн повиннi фiксуватись i завжди
виноситись на суд громадськостi» [8. -с.246].

Методологiя науково-дослiдницьких програм, подiбно до будь-якої
iншої методологiї, висуває свою iсторiографiчну дослiдницьку програму.
Лакатос стверджує, що iсторик, який сприймає цю методологiю як вiрну
(тобто керується цiєю програмою), буде вiдшукувати у iсторiї
конкуруючi дослiдницькi програми, прогресивнi та регресивнi зрушення
проблем. «Там, де iсторик дюгемiвського типу вбачає революцiю єдино у
простотi теорiї (подiбно випадку революцiї Копернiка), вiн буде
знаходити тривалий процес витiснення прогресивною програмою програми
регресуючої. Коли фальсифiкацiонiст бачить вирiшальний негативний
експеримент, вiн буде «передбачати», що нiчого подiбного не було, що
за будь-яким вирiшальним експериментом, за кожною простою сутичкою мiж
теорiєю та експериментом стоїть «потаємна» вiйна мiж двома дослiницькими
програмами. I тiльки пiзнiше — у фальсифiкацiонiстськiй реконструкцiї
— результат вiйни може бути зв’язаний з проведенням деякого
«вирiшального експеримента» [8. -с.264].

Методологiя дослiдницьких програм, як i будь-яка iншi теорiя
наукової рацiональностi, потребує доповнення емпiричною зовнiшньою
iсторiєю: «Жодна теорiя рацiональностi, — стверджує Лакатос, нiколи
не зможе вирiшити такi проблеми, як — чому генетики-менделiсти зникли
у Радянськiй Росiї в 50-тi роки, чому певнi науковi школи у генетицi
iстотно вiдрiзняються одна вiд одної i чому зарубiжна економiчна
допомога стала непоппулярною у англо-саксонських країнах у 60-тi
роки» [8.-с.228]. Тому для пояснення рiзної швидкостi розвитку рiзних
дослiдницьких програм завжди необхiдно звертатись до зовнiшньої
iсторiї, i це спричинено тiєю обставиною, що «рацiональна реконструкцiя
науки (в тому смислi, у якому я вживаю цей термiн) не може бути
вичерпною з тiєї причини, що люди не є повнiстю рацiональними
iстотами; i навiть тодi, коли вони дiють рацiонально, вони можуть
мати хибнi теорiї вiдносно власних рацiональних дiй»[8. -с.231].

Своєю методологiєю дослiдницьких програм Лакатос проводить
демаркацiйну лiнiю «внутрiшньою» та «зовнiшньою» iсторiєю, що
вiдрiзняється вiд прийнятих iншими концепцiями наукової рацiональностi.
Наприклад, те, що для фальсифiкацiонiста виступає як феномен
iррацiональної прихильностi до «спростованої» або суперечливої теорiї
(це вiдноситься до зовнiшньої iсторiї), поняттями методологiї
дослiдницьких програм може бути пояснене внутрiшньо — як
рацiональний захист багатообiцяючого дослiдження. Або, знову ж таки,
успiшнi передбачення нових фактiв, що представляють серйознi свiдчення
на користь дослiдницької програми i тому являють собою iстотнi
частини внутрiшньої iсторiї, є зовсiм не важливими нi для
iндуктивiста, анi для фальсифiкацiонiста. Адже для них не має значення,
передувало вiдкриття фактiв теорiї чи здiйснилось пiсля її створення —
вирiшальним для них лише логiчне вiдношення фактiв i теорiї.
«Iррацiональний» вплив такої iсторичної обставини, завдяки котрiй
теорiя випередила вiдкриття певного факту, не має значення для
внутрiшньої iсторiї з точки зору iндуктивiзму та
фальсифiкацiонiзму. «Згадаємо незадоволення Планка з приводу
запропонованої ним у 1900 р. формули випромiнювання, яку вiн розглядав
як «довiльну». Для фальсифiкацiонiста, — стверджує Лакатос, — ця
формула була смiливою, фальсифiкованою гiпотезою, а недовiра, яку
вiдчував до неї Планк, була нерацiональним настроєм, що пояснюється лише
на основi психологiї. Однак, з моєї точки зору, незадоволення Планка
можна пояснити в рамках внутрiшньої iсторiї: воно виражало рацiональний
осуд теорiї» [8.-с.265].

I ще один приклад: для фальсифiкацiонiзму неспростовна
«метафiзика» має зовнiшнiй iнтелектуальний вплив. Для Лакатоса ж, вона
являє собою iстотну частину рацiональної реконструкцiї науки.

Лакатос виступає проти положення у фiлософiї науки, де
бiльшiсть iсторикiв прагне розглядати вирiшення деяких важливих
проблем iсторiї науки як монополiю екстерналiстiв. Однiєю з таких є
проблема досить поширених одночасних наукових вiдкриттiв. «Для цiєї
проблеми вульгарнi марксисти мають легке рiшення: вiдкриття, зробленi
рiзними людьми в один i той же час, визначенi для виникнення суспiльною
необхiднiстю»[8.-с.326]. На думку Лакатоса, те, що вважається
«вiдкриттям», залежить вiд обраної методологiї. Так, для iндуктивiста
найважливiшими вiдкриттями є вiдкриття фактiв, i дiйсно, такi
вiдкриття часто здiйснюються водночас декiлькома вченими. Для
фальсифiкацiонiста велике вiдкриття полягає швидше у вiдкриттi деякої
теорiї, анiж у вiдкриттi фактiв. Як тiльки теорiя вiдкрита (чи,
скорiше, винайдена), вона стає суспiльною власнiстю i бiльше немає
нiчого дивного в тому, що декiльки людей будуть її перевiряти,
фальсифiкувати i водночас зроблять другоряднi фактуальнi вiдкриття.
Таким чином, вже вiдома теорiя виступає як заклик до створення
незалежно перевiрюваних пояснень вищого рiвня. Наприклад, якщо вже
вiдомими є елiпси Кеплера та елементарна динамiка Галiлея, то
одночасне «вiдкриття» закону зворотної квадратної залежностi не викликає
великого здивування: оскiльки вiдома проблемна ситуацiя, одночаснi
вирiшення можна пояснити, виходячи з чисто внутрiшнiх пiдстав. Проте,
вiдкриття нової проблеми не можна пояснити так само легко. Лакатос
вважає, що «якщо iсторiю науки розумiють як iсторiю конкуруючих
дослiдницьких програм, то бiльшiсть одночасних вiдкриттiв —
теоретичних чи фактуальних — пояснюється тим, що дослiдницькi програми
є загальною власнiстю i в рiзних куточках свiту багато людей працюють за
цими програмами, не пiдозрюючи про iснування один одного»[8.-с.330].

Лакатос вiдзначає, що улюбленою областю екстерналiстiв була
спорiднена проблема — про те, чому суперечкам про прiоритет надавали
такого великого значення i витрачала ни них так багато енергiї.
Iндуктивiст, наївний фальсифiкацiонiст чи конвенцiоналiст могли
пояснити це тiльки зовнiшнiми обставинами, але «у свiтлi методологiї
дослiдницьких програм деякi суперечки про прiоритет являють собою
iстотнi проблеми внутрiшньої iсторiї, оскiльки в цiй методологiї
найбiльш важливим для рацiональної оцiнки стає те, яка з конкуруючих
програм була першою у передбаченнi нового факту, а яка — лише
погоджувалась з цим вже вiдомим фактом пiзнiше»[8. -с.262]. Деякi
ж суперечки про прiоритет можна пояснити iнтелектуальним iнтересом, а
не просто честолюбством. Тодi виявиться важливiсть тiєї обставини, що,
наприклад, теорiя Тихо Браге лише post hoc досягла успiхiв у
поясненнi спостережуваних фаз Венери i вiдстанi до неї, а вперше
це точно було передбачено копернiканцями, або ж щокартезiанцi вмiли
пояснити все те, що передбачили ньютонiанцi, але лише post hoc. Оптична
ж теорiя ньютонiанцiв пояснювала post hoc рiзнi феномени, якi
передбачались i вперше спостерiгались послiдовниками Гюйгенса.

Всi цi приклади показують, що багато проблем, якi для iнших
iсторiографiй були зовнiшнiми, у методологiї науково-дослiдницьких
програм перетворюються у проблеми внутрiшньої iсторiї. Хоча, iнодi межа
зсовується у протилежному напрямку. Наприклад, може iснувати
експеримент, котрий вiдразу ж — за вiдсутностi кращої теорiї — був
визнаний негативним вирiшальним експериментом. Для
фальсифiкацiонiста таке визнання є частиною внутрiшньої iсторiї, для
Лакатоса ж — воно є не рацiональним i пояснювати його необхiдно на
основi зовнiшньої iсторiї.

Лакатос розглядає свою концепцiю як завершальний етап у розвитку
доктрини фальсифiкацiонiзму — вiд наївного чи догматичного
фальсифiкацiонiзму до методологiчного фальсифiкацiонiзму Поппера i далi
— до витонченого фальсифiкацiонiзму.

У свою чергу ретельне iсторичне дослiдження галузей науки
вiдкриває ряд повторюваних i типових iлюстрацiй рiзних теорiй в їх
концептуальному, дослiдницькому та iнструментальному застосуваннi.
Згiдно з теорiєю Куна, вони являють собою парадигми того чи iншого
наукового спiвтовариства, що висвiтлюються в його пiдручниках,
лекцiях, лабораторних роботах. Вивчаючи i практично використовуючи їх,
члени даного спiвтовариства засвоюють навики своєї професiї.

За Т.Куном вченi можуть погодитися з тим, що Ньютон, Лавуаз’є,
Максвелл чи Ейнштейн запропонували, ймовiрно, бiльш чи менш завершене
вирiшення ряду найважливiших проблем, але водночас не можуть
погодитись (iнодi навiть не усвiдомлюючи цього) з окремими
абстрактними характеристиками, котрi роблять непересiчним значення
цих рiшень. Iнакше кажучи, вони можуть погоджуватись у своїй
iдентифiкацiї парадигми, не погоджуючись з її повною iнтерпритацiєю чи
рацiоналiзацiєю або навiть не здiйснюючи нiяких спроб у напрямку
iнтерпритацiї та рацiоналiзацiї парадигми. Вiдсутнiсть стандартної
iнтерпритацiї чи загальноприйнятої редукцiї до правил не завадить
парадигмi спрямовувати дослiдження. Нормальна наука може бути
детермiнована хоча б частково безпосереднiм вивченням парадигм.

В своїй роботi вченi основуються на моделях, засвоєних в процесi
навчання, i на подальшому викладi їх в лiтературi, часто не знаючи i
не вiдчуваючи нiякої потреби знати, якi характеристики надали цим
моделям статус парадигм наукового спiвтовариства. Завдяки цьому вченi
не потребують нiякої повної системи правил. Узгодженiсть, проявлена
дослiдницькою традицiєю, котрої вони дотримуються, може не припускати
навiть iснування вихiдної основи правил i припущень. Тiльки
додаткове фiлософське або iсторичне дослiдження може їх розкрити.
Той факт, що вченi звичайно не цiкавляться i не обговорюють
питання про те, що саме надає правомiрностi частковим проблемам i
рiшенням, наводить на думку, що вiдповiдь на них вiдома їм хоча б
iнтуїтивно. Але це можна вважати ознакою того, що нi питання, анi
вiдповiдь не є чимось, що безпосередньо стосується їх дослiдження.
Парадигми можуть передувати будь-якому наборовi правил дослiдження,
котрий може бути з них однозначно виведений, i бути бiльш обов’язковими
або повними, анiж цей набiр.

Парадигми можуть визначати характер нормальної науки без втручання
правил, що вiдкриваються. Парадигма дiйсно функцiонує подiбним
чином. Перша причина полягає в надзвичайних труднощах виявлення правил,
котрими керуються вченi в рамках окремих традицiй нормального
дослiдження. Цi труднощi нагадують складну ситуацiю, з котрою
стикається фiлософ, намагаючтсь вияснити, що є загального мiж всiма
iграми. Друга причина корiниться в природi наукової освiти. Вченi
нiколи не заучують поняття, закони i теорiї абстрактно i не вважають
це самоцiллю. Третя причина. Нормальна наука може розвиватись без
правил лише до тих пiр, поки вiдповiдне наукове спiвтовариство приймає
без сумнiвiв вже досягнутi рiшення деяких часткових проблем. Отже,
правила повиннi поступово набувати принципового значення, а характерна
байдужiсть до них повинна щезати кожен раз, коли втрачається
впевненiсть в парадигмах або моделях. Цiкаво, що саме це i
вiдбувається. Для допарадигмального перiоду особливо характернi частi
та серйознi суперечки про правомiрнiсть методiв, проблем та
стандартних рiшень, хоча вони слугують скорiше для розмежування шкiл,
анiж для досягнення згоди.

Четверта причина для визнання за парадигмами прiоритету первинностi:
(по вiдношенню до загальноприйнятих правил i припущень) революцiї в
науцi можуть бути великими i малими, деякi революцiї стосуються лише
членiв вузької професiйної пiдгрупи i для таких пiдгруп навiть
вiдкриття нового i неочiкуваного явища може бути революцiйним.

Якщо нормальна наука є настiльки жорсткою i якщо науковi
спiвтовариства згуртованi так тiсно, як може змiна парадигми
коли-небудь зачепити тiльки маленьку пiдгрупу? Нормальна наука являє
собою єдиний монолiт i унiфiковане пiдприємство, котре повинно
встояти або обвалитись разом з будь-якою з її парадигм, або зi
всiма разом. Але в науцi, мабуть, рiдко буває що-небудь подiбне або
взагалi не буває. Якщо розглядати всi областi науки разом, то вона
часто видається хиткою спорудою з слабкою узгодженiстю мiж рiзними
ланками.

Замiна парадигм на правила повинна полегшити розумiння
роздiлення мiж науковими областями i спецiальностями. Експлiцитнi
правила, коли вони iснують, виявляються звичайно загальними для
досить великої наукової групи, але для парадигм це зовсiм не
обов’язково. Дослiдники в досить далеких одна вiд одної областях
науки, наприклад — в астрономiї i таксономiчнiй ботанiцi,- отримують
освiту на основi цiлком рiзних досягнень, викладених в самих рiзних
книгах. I навiть вченi, котрi працюють в тих самих або в спорiднених
областях, вивчаючи однi й тi ж пiдручники i досягнення, ймовiрно,
набудуть рiзних парадигм в процесi професiйної спецiалiзацiї.

Квантова механiка (або динамiка Ньютона, або електромагнiтна
теорiя) є парадигмою для багатьох наукових груп, але не буде парадигмою
для всiх в одинаковiй мiрi. Отже, вона може одночасно визначати рiзнi
традицiї нормальної науки, котрi частково накладаються одна на одну,
хоча i не спiвпадають у часi i просторi. Революцiя, що вiдбулася в
рамках однiєї з традицiй, зовсiм не обов’язково охоплює в одинаковiй
мiрi i iншi.

Слiд згадати, що у книзi «Людське розумiння» Ст.Тулмiн наводить
чотири тези, якi багато що визначили у сучасних уявленнях про
проблеми фiлософiї науки.

Цi тези полягають ось у чому:

1. Логiчнiсть та рацiональнiсть — це двi рiзнi риси науки.
Логiчнiсть представляє собою «внутрiшню властивiсть
пропозицiональних систем, якi розглядаються або у деякий фiксований
момент часу, або взагалi абстраговано вiд часу». З одного боку,
логiчнiсть є «статичною», «структурною», «синхронною», її можна
виявити за допомогою «часового зрiзу». З iншого боку,
рацiональнiсть «має справу з iнтелектуальними процедурами, при допомозi
котрих вченi у часi здiйснюють поняттєвi змiни».
Рацiональнiсть є «динамiчною», «дiахронною», її можна виявити лише у
безперервному розвитку науки, а не у часовому зрiзi, i навiть не у
послiдовностi часових зрiзiв, оскiдьки «з цих статичних структур
неможливо реконструювати рацiональну форму пiзнавальної дiяльностi,
що iсторично розвивається» [4. -с.368].

2. Критерiї вiдбору, за допомогою яких приймаються або вiдкидаються
нововведення у науцi, можуть бути усвiдомленими лише через
спiввiднесення (референцiю) з iндивiдами або групами, що репрезентують
собою деяку професiю («охоронцi рацiонального») i «роль яких зводиться
до того, щоб виносити своє судження вiд iменi науки стосовно поняттєвих
нововведень»[4. -с.369]. Таким чином, у теоретико-науковому уявленнi
Тулмiна фiлософсьий та соцiологiчний аспекти наукових нововведень з
необхiднiстю переплiтаються — вони вiдображають двi рiзних сторони
однiєї i тiєї ж самої форми дiяльностi. Звiдси випливає, що положення
«логiчнi вимоги iндуктивного методу є кiнцевим авторитетом для вчених»
— це «iлюзiя», оскiльки цi вимоги постiйно порушуються самими вченими
залежно вiд специфiчних обставин конкретної iсторичної ситуацiї.

3. У кожнiй науцi слiд розрiзнювати «рутиннi» перiоди, пiд час
яких мають мiсце досить широко унiфiкованi «форми узгодження» щожо
iнтелектуальних цiлей, критерiїв вiдбору тощо, та перiоди
«переоцiнки», коли виникає сумнiв щодо самих цих критерiїв та
цiлей. Перiоди «переоцiнки» не обов’язково потрiбно розглядати як
кризи у строгому значеннi цього слова; це, швидше, перiоди, коли
вiдсутнi «однозначнi критерiї нових iдей» (наприклад, немає загальної
згоди вiдносно поняття «наукове пояснення»). Саме у цей час виникає
нагальна потреба у «практицi iндивiдуальних суджень». У термiнологiї
Тулмiна ця вiдмiннiсть мiж типами наукової поведiнки, домiнуючими
у «рутинний» та «переоцiночний» перiоди розвитку науки, являє собою
вiдмiннiсть мiж «тактикою» (вирiшенням «головоломок» у розумiннi
Т.Куна, коли вiдомими є правила та принципи дослiдження) i
«стратегiєю» (вирiшенням широкомасштабних проблем, якi вимагають
постановки питань стосовно пiдвалин самої науки) [Див.: 4.-с.371].

4. Така сама проблема, вважає Тулмiн, виникає у тих (вельми
нечастих) випадках правничої практики, коли суддi вже не можуть
опиратись на прецедент або писану конституцiю, а «змушенi переглядати
основоположнi цiлi законiв у новому iсторичному контекстi». У такiй
ситуацiї вони не мають процедур прийняття рiшень, а використання вже
прийнятих норм «призводить до явних аномалiй та неузгоджень». Таким
чином, на думку Тулмiна, логiка виявляється лише «слугою у справi
осягнення основних людських цiлей». У описанiй правничiй ситуацiї
суддя змушений обмежитись своїм «песональним» або «справедливим» з
точки зору традицiйного права рiшенням, але воно є i «рацiональним»
[Див.: 4. -с.372].

Цi чотири тези Тулмiна за своїм значенням далеко виходять за
рамки власне його концепцiї i являють собою основну тему дискусiй у
працях сучасних фiлософiв науки. Так, третя теза є не що iнше, як
широко поширене розрiзнення, введене Куном, мiж «нормальною» та
«революцiйною» наукою. Друга теза — соцiологiчна тема, що розглядається
Куном, Поланi, Хабермасом та iншими з рiзноманiтних точок зору. Перша
теза обговорюється у працяї Фейєрабенда i «багато хто вважає, що вона
присутня i в книзi Куна» (у пiслямовi до другого видання «Структури
наукових революцiй»). Четверта ж теза є суто специфiчною лише для
Тулмiна.

Основною з названих чотирьох є перша теза.

Логiчнiсть. Згiдно загальноприйнятих поглядiв, логiчнiсть означає
певну властивiсть пропозицiональних систем, тiсно пов’язану iз
формальною загальнозначущiстю. Система є логiчною, колиу її основi
лежить деяка множина прийнятих правил та процедур i мiж всiма її
речннями мають мiсце логiчнi вiдношення, що утворюють деяку структуру
доведення.

Логiчнiсть i темпоральнiсть. Основною дихотомiєю у концепцiї
Тулмiна є протиставлення статично-структурно-часового зрiзу науки з
розвитково-динамiчним, безперевним її плином. Рацiональнiсть, на його
думку, розкривається лише у другому.

У кожному часовому зрiзi науки можна побачити наявнiсть не одної, а
декiлькох конкуруючих теорiй; їх неможливо представити у виглядi
єдиної дедуктивної системи з логiчної точки зору.

Вiдкриття та оцiнка.я_ я.У працях Райхенбаха та Поппера проводиться
висунунте логiчними позитивiстами розрiзнення мiж контекстами
вiдкриття та виправдання — перше елiмiнується з фiлософського
розгляду i рацiональнiсть вiдноситься лише до процесу виправдання.
Фактично це означає, що при оцiнцi наукової теорiї зовсiм неважливо те,
яким чином вона виникла; мають значення лишесвiдчення, котрi
пiдтверджують чи заперечують її. Тулмiн же зовсiм iнкше проводить це
розрiзнення: вiн повнiстю виключає рацiональнiсть з контексту
виправдання (обмежуючи його сферою «логiчностi»), а
рацiональнiсть приписує лише контекстовi вiдкриття.

У науцi постiйно здiйснюється процес оцiнки i, щоб зрозумiти це,
недостатньо виявляється розглядати лише її часовий зрiз, бо за його
допомогою можна виявити лише принципи, на основi котрих робляться цi
науковi оцiнки. Тут проглядається неявна двоїстiсть: у репрезентацiї
науки у виглядi часового зрiзу слiд розрiзняти принципи оцiнки та
внутрiшню iсторiю наукової теорiї. Логiцисти, проти яких виступає
Тулмiн, дiйсно прагнули самообмежитись лише деякими фiксованими
критерiями для оцiнки наукових тверджень. Проте, такi критерiї, як
емпiричний змiст, прогностична сила, плiднiсть деякого дослiдження,
неочiкуванi пiдтвердження, здатнiсть асимiлювати аномалiю за допомогою
внутрiшнiх модифiкацiй тощо, були у самих логiцистiв спробами
вiдповiдi на «iсторичнi питання, на якi неможливо вiдповiсти, якщо
представити науки у схемi «теорiя пiдтвердження», тобто у формi
позачасової пропозицiональної системи»[14. -с.94].

Тулмiн абсолютно справедливо стверджує, що з логiцистської точки зору
значно легшеобмежувати себе рамками такого розгляду, пiд час якого,
наприклад, вираховується ступiнь правдоподiбностi деяких теорiй. Проте,
це дуже далеко вiд реальної практики самих вчених та вiд реальної долi
теорiй, що розглядаються.

Сам Тулмiн протиставляє логiчнiсть часовiй динамiцi. Джерелом
такої думки щодо логiчностi вiн вважає традицiйний погляд Платона,
котрий також «намагався вiдокремити логiчнiсть вiд темпоральностi,
виходячи з припущення, що, поскiльки логiчнi вiдношення є позачасовими,
то не може бути i логiчного опису (у термiнах форм) змiн у речах»[12.
-с.303].

Тулмiн ототожнює змiну у науцi з поняттєвими змiнами з метою
пiдкреслення своєї тези про те, що рацiональнiсть, котра є
специфiчною для науки, початково виявляється у процесах поняттєвих
змiн, а «логiчнiсть» не вiдiграє нiякої ролi у цих процесах з тiєї
причини, що вони є процесами, а логiка має справу з концептуальними
системами. Однак, деякi з найважливiших типiв змiн у науцi
(наприклад, пов’язанi з вiдкриттям нових законiв) не обов’язково
включають у себе поняттєвi змiни.

Основне утруднення полягає в тому, що одиницями вимiрювання у
науцi — є не поняття, а поняттєвi множини, тобто теорiї. Дуже
рiдко бува так, що поняття змiнюються iзольовано, не здiйснюючи
нiякого впливу на iншi поняття. Зрозумiло, мiра взаємозв’язку мiж
поняттями у теорiї не завжди є настiльки високою, як, наприклад, у
механiцi, де змiна одного поняття тягне за собою змiну всiх iнших. Але
навiть для теорiй з достатньо вiльними зв’язками мiж поняттями аналiз
змiни одиничних понять вимагає розгляду можливого ефекту дiї цих змiн
на всю теорiю в цiлому. Природно, що такий розгляд являє собою не що
iнше, як логiчну оцiнку теорiї як цiлого.

Рацiональнiсть.я_ я.Логiчнi чинники вiдiграють домiнуючу роль у
переоцiнках, якi постiйно вiдбуваються у роздiлах науки, що активно
розвиваються. Але, на думку Тулмiна, логiка не є тут «засобом
вiдповiдi на всi питання»: окрiм логiки, слiд враховувати й iншi
фактори, що є не менш важливими для розумiння наукової рацiональностi.
Питання про iншi фактори, що визначають рацiональнiсть, Тулмiн
вважає центральним у сучаснiй фiлософiї науки.

Сюди вiдносяться, наприклад, соцiоiсторичнi впливи рiзного виду, що
дають причиннi пояснення того, яким чином здiйснюється
пiдтвердження теорiй i, хоча б частково, чому зберiгаються деякi
науковi позицiї. Проте, соцiоiсторичнi фактори не є частиною
рацiональностi науки. На думку Тулмiна, iсторичнi та соцiологiчнi
реконструкцiї розвитку знання можуть допомогти зрозумiти, чому наука
почала розвиватись саме у даному специфiчному напрямку, але це зовсiм
не означає, що соцiологiчнi та психологiчнi фактори допомагають
визначати рацiональнiсть науки як людської дiяльностi.

«Коли ми говоримо, — зауважує Тулмiн, — що «найкраще персональне
судження» вiдiграє значну роль у конституцiйних рiшеннях у правi i
у фундаментальних теоретичних переоцiнках в науцi, то ми маємо на
увазi, що в цих контекстах логiчнi процедури часто є вторинними вiдносно
питань iндивiдуальної майстерностi та особистої iнтуїцiї». Вiн
також стверджує, що «ми не можемо вiдокремити рацiональнi процедури
вiд людей, котрi їх видозмiнюють». Але наслiдки такої ситуацiї є
цiлком вiдмiнними для науки i, наприклад, для права. «Рацiональнiсть
науки вимагає, щоб ми вiдтворили теоретичнi пiдтвердження незалежно вiд
авторитету людей, котрi їх первiсно зробити»[12.-с.361]. Кардинальнi
пропозицiї з реконструкцiї науки не вважаються вiдразу ж
«рацiональними» (окрiм, напевне, того сенсу, в якому всi судження є
продуктами людської розумової дiяльностi). Тiльки тодi, коли цi
судження пiддаються розглядовi з точки зору їх емпiричних свiдчень i
поступово виявляються перевiреними, тiльки тодi їм «присвоюють право
вважатися науковими». Науку вiд iнших сфер дiяльностi i наукову
рацiональнiсть вiд iнших типiв рацiональностi вiдрiзняють природа
процесу перевiрки, а не спосiб побудови припущень i не роль авторитету
у даному питаннi.

Тут доречно нагадати про головнi тези концепцiї Фейєрабенда. Одна
з них — це принцип необмеженої пролiферацiї, чи розмноження,
помноження конкуруючих i прямо альтернативних одна однiй гiпотез.
Друга теза — це принцип теоретичної впертостi чи мiцностi, тобто
вiдмова вiд введеня у гносеологiчний вжиток яких-небудь альтернатив та
впертого збереження вже наявних теорiй. Взаємовiдношення цих двох
принципiв розгортається в рiзноманiтних вимiрах, але вони тяжiють
до злиття, в якому врештi решт, приходять до взаємоототожнення.

Сутнiсть принципу пролiферацiї гiпотез Фейєрабенд коротко визначив
при допомозi крилатого виразу «припускається все». Але на це ж саме
орiєнтує й принцип впертостi, з якого, за Фейєрабендом, випливає
готовнiсть, «якщо хочеться», примиритись з будь-якою з iснуючих
теорiй, якими поки що користуються за вiдсутностi кращих, або до яких
звикли. В цих теорiй, можливо, є багато недолiкiв, слабких
пунктiв, суперечностей з iншими теорiями i фактами, якi вони
намагаються оформити у своїх рамках, «усерединi себе», але на цi
недолiки та суперечностi (як моменти несумiсностi) чи хоча б на частину
з них можна, на думку Фейєрабенда, не звертати уваги, а отже — дiяти
вiдповiдно до принципу «роби, що бажаєш» (як це зформульовано у
нiмецьких виданнях праць Фейєрабенда).

З iншого боку, принцип пролiферацiї у своєму безпосередньому
змiстi реагує на такi вiдчутнi недолiки iснуючих теорiй, як
неспроможнiсть подолати логiчнi суперечностi iз зформульованими в їх
рамках новими фактами, а тим бiльше пояснити їх, не кажучи вже про те,
щоб осмислити деякi ранiше вiдомi факти даної областi знання, тобто
вирiшити «загадки», що випливають з їх наявностi, прямо протилежним
чином, анiж це робить принцип впертостi: незалежно вiд ступеню
дефектiв цi теорiї можна без особливих вагань вiдкинути, замiнивши на
iншi, в тому числi й прямо альтернативнi. Але якщо це так, то принцип
«роби, що бажаєш» дiє у Фейєрабенда i в якостi метаправила оперування
двома вказаними принципами, при допомозi якого можна переходити вiд
першого до другого, i навпаки.

При побудовi рiзного роду гiпотез, що претендують на роль наукових
теорiй, Фейєрабенд рекомендує не розмiрковувати особливо над тим, якi з
них бiльше, а якi менше прийнятнi, цiннi, iстиннi: жодну з них, строго
кажучи, в рамках дiї двох цих тез зберiгати не доводиться, i жодна з
них не заслуговує того, щоб зберiгати її при допомозi вдосконалення.
Всi вони в однаковiй мiрi «на щось» придатнi, i в той же час — можуть
вважатися «зайвими». По сутi, ми бачимо наслiдок принципу
фальсифiкованостi Поппера, але доведений до крайностi i такий, що
використовується без будь-яких обмежень: якщо принцип збiльшення
кiлькостi гiпотез нацiлює на цiлеспрямоване винищення вже наявних
теорiй, то принцип сталостi орiєнтує на таке ж вiдношення до будь-яких
заново запропонованих теорiй, причому завжди гору бере не порада
«зберiгай», а вимога «вiдкидай». А оскiльки i першим, i другим
принципами легiтимуються i давнi гiпотези (вони можуть бути витягнутi
з «темряви забування» i вiдродженi i як вже iснуючi, i як майбутнi
новi), то обидва принципи ще бiльше спiвпадають.

Дiя принципу впертостi сприяє, якщо використовувати термiнологiю
запропоновану Куном,» нормальним перiодам» в iсторiї наук, а принципу
пролiферацiї — «перiодам революцiйних перетворень» в них; однак,
застосування iдеї, що «все дозволено», зливає обидва перiоди у
один.

Принцип впертостi дозволяє iгнорувати суперечливi щодо даної
теорiї факти, як би там багато їх не було. Але як бути, якщо їх
дiйсно дуже багато i вони тиснуть своєю кiлькiстю? Хiба можна їх
абсолютно iгнорувати? Яким великим би не було число таких
контрприкладiв (так їх iменував Лакатос), Фейєрабенд вважає, що вiд
них завжди можна «втекти», звертаючись до давньої зброї крайнiх
релятивiстiв — до конвенцiоналiзму: iснуючу теорiю можна вдосконалити за
допомогою умовно прийнятих додаткiв. Але це означає, що принцип
впертостi Фейєрабенда майже не вiдрiзняється вiд принципа
Дюгема-Куайна, в якому вiдмiннiсть мiж плiдними припущеннями i
конвенцiями-фiкцiями є майже вiдносною.

Теза Дюгема-Куайна є суперечлива: з одного боку, в нiй є розумне
застереження не вiдмовлятись поспiхом вiд ранiше прийнятих теорiй, якi
до тих пiр виправдовували себе у практицi пiзнання, допоки не вичерпано
всi можливостi їх концептуального вдосконалення, а з iншого — ця теза
заперечує наявнiсть яких-небудь меж у конвенцiоналiстських
вдосконаленнях ранiше прийнятої теорiї.

Коли Фейєрабенд наполягає на принципi безмежного примноження
гiпотез, важко позбавитись вiд думки, що висувається дещо протилежне
принциповi впертостi. В деякiй мiрi тут вiн слiдує за Ляйбнiцем,
принципи методу котрого виглядали цiлком протилежними один одному
(такими є, наприклад, принципи всезагальних вiдмiнностей i
безперервностi), але гносеологiчно та онтологiчно становили єднiсть.
Принцип помноження гiпотез протистоїть принципу їх впертостi i
об’єднується з ним девiзом «все довзолено». Рекомендуючи не довiряти
жоднiй теорiї, як би там багато i яким б вагомими не були факти для
її пiдтвердження, Фейєрабенд радить не довiряти i тим фактам, котрi її
спростовують чи хоча б з нею не узгоджуються. Дозволяючи зберiгати
довiру до даної теорiї, вiн переносить рекомендацiю про довiру i на всi
можливi альтернативи.

Таким чином, теза пролiферацiї означає рекомендацiю зберiгати
будь-яку альтернативу, що приймається, а теза про мiцнiсть —
спрямовувати довiльний вибiр на що завгодно.

Фейєрабенд радить без вагань запускати в дiю принцип пролiферацiї
вже при наявностi хоча б одного факту, що суперечить данiй теорiї. В
цьому вiдношеннi даний принцип повнiстю спiвпадає з принципом
фальсифiкованостi Поппера у найбiльш раннiй його редакцiї. Але
принцип пролiферацiї в цiлому йде шляхом подальшої суб’єктивiзацiї
науки: адже його автор припускає застосування цього принципу i за
вiдсутностi всякого фальсифiкуючого факту, ще до появи такого i
незалежно вiд того, як ми оцiнюємо перспективи його появи. I все ж,
услiд за Поппером, фальсифiкуючi факти рано чи пiзно з»являться i
всяка теорiя є не бiльше нiж гiпотезою, припущенням, тимчасовим
замiнником знання; в майбутньому всяка дана теорiя все рiвно буде
вiдкинута i замiнена iншою, також тимчасовою побудовою. Однак,
Фейєрабенд зауважує, що «жодна теорiя нiколи не узгоджується (за
межами помилок обчислювання) з наявними даними»[13. -с.275]. в
абсолютному вiдношеннi i що завжди є не тiльки факти, якi не можуть
бути поясненi нею в рамках даної теорiї, але й факти, якi не
вкладаються в цi рамки, а навiть при теперiшньому станi теорiї їй
суперечать. Вiдповiдно, нiколи не буває абсолюнто повного
пiдтверження теорiї, а експерименти не є абсолютним критерiєм.

На думку Фейєрабенда, у випадку застосування принципу «роби, що
бажаєш» в методологiчних та теоретичних розмiрковуваннях «аргументи
будуть носити дiалектичний характер, тобто вони будуть спиратись на
мiнливу рацiональнiсть, а не на фiксовану множину стандартiв…»[13.
-с.268]. Пiд мiнливою рацiональнiнстю розумiється настанова вченого
на «заготовлення» альтернативних теорiй, прогляд множини рiзних гiпотез
i припущень, в тому числi й прямо альтернативних одна однiй.

Обидва методологiчних принципи Фейєрабенда прямують до
спiвпадiння i спираються на контрiндукцiю. Однак, це, водночас, i
конрдедукцiя, оскiльки Фейєрабенд вiд виведення одних iстин з
iнших, так само як i вiд порiвняння старих i нових тверджень за
ступенем об’єктивностi знання, що мiститься в них. В такому випадку,
якi б альтернативи не висувались, їх вже не можна оцiнювати з точки
зору збiльшення чи зменшення прийнятностi конкуруючих (як нових, так
i старих) тверджень та теорiй: конвенцiоналiзм всiх їх в однаковiй
мiрi оцiнює як квазiгiпотези.

Пiзнання, за Фейєрабендом, «не являє собою поступове наближення до
iстини, а швидше є океаном, що збiльшується, взаємно несумiсних
(можливо, навiть неспiврозмiрних) альтернатив, якi вносять внесок не в
наукову iстину, а в розвиток нашої свiдомостi» [13. -с.282]. Це один з
виразiв антикумулятивiзму — концепцiї iсторiї науки, яка пропонується
Фейєрабендом услiд за Куном та Поппером. У своєму скрайньому варiантi
ця концепцiя заперечує, що в науковому пiзнаннi зберiгається
деяке стале ядро об’єктивних iстин. Тим самим вiдкидається факт
розвитку у вiдноснiй iстинi моментiв iстини абсолютної.

Розмiрковування про взаємонеперекладуванiсть iдей, а тому — i про
рiвноцiннiсть наукових теорiй та мiфiв, виявляє, що апелюють не
тiльки до фактiв теоретичної навантаженостi емпiричних констатацiй, а й
до тих фактiв iсторiї науки, якi свiдчать про повернення до деяких
попереднiх уявлень, однак тепер, це починає вiдбуватися не тiльки на
рiвнi емпiрiї. Таким чином, коли мова йде про неспiвмiрнiсть, тодi
скорiше за все плутається два рiвня сприйняття знання:
епiстемологiчний i методологiчний. Вони дiйсно неспiвмiрнi, якщо
спiвставляти їх безпосереднiм чином.

Література

1. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910.

2. Тулмин Ст. Концептуальные революции в науке//Структура и
развитие науки. -М.,1978.

3. Кун Т. Структура научных революций. -М.,1975.

4. Тулмин Ст. Человческое понимание. -М.,1984.

5. Toulmin S. The philosophy of science. -London,1953.

6. Рижко В.А. Концепцiя як форма наукового знання. -К.,1995.

7. Lakatos J. History of science and its rational
reconstructions//Scientific revolution. -Cembridge,1970.

8. Лакатос И. История науки и ее рациональные
реконструкции//Структура и развитие науки. -М.,1978.

9. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских
програм. -М.,1995.

10. Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы//Аналитическая
философия: Избранные тексты. -М.,1993.

11. Антология кинизма: Фрагменты сочинений кинических мыслителей.
-М.,1984.

12. Тулмин Ст. Человеческое понимание. -М.,1984.

13. Фейерабенд П.К. Избранные труды по методологии науки.
-М.,1986.

14. Чуйко В.Л. Нацiональна мова науки як феномен iсторiї
культури//Проблеми фiлосософiї. -К.,1991, N88.

Похожие записи