Реферат на тему:

Наукове знання античного світу

1. Формування наукових знань

Перший історичний етап формування наукових знань іноді називають
донауковим і пов»язують з виникненням знань, що узагальнювали інші
аспекти життєдіяльності людини, знань, що фіксували досвід взаємодії з
природою. У формах існування цього знання про природний світ давали
взнаки міфологічний контекст, що з’єднував і перетворював їх на єдине
ціле, і описово-рецептурні норми змісту знань. Для більшості знань про
певні особливі частини природи (зорі, живе, землю та ін.) або природні
властивості давнього періоду історії людства характерною була
причетність до розв’язання певних практичних задач діяльності людства. А
звідси — описово-рецептурний, техніко-технологічний характер знань,
більшість з яких ще породжувалася практичним досвідом. Збагачуючись
ними, людина ставала майстром, митцем. Водночас такі знання були не
настільки всебічними і ґрунтовними, щоб у найзагальніших рисах дати
людині розуміння сутності світу, в якому вона живе. Тому мистецька
діяльність людини доповнювалася такими формами відтворення і
використання знань, як таїнство, священнодія. У подальшому становленні
та розвитку наукові знання поступово розшаровувались і відокремлювалися
від мистецтва й магії, але продовжували відбивати єдність усіх складових
людської діяльності.

Новий історичний період розвитку людського знання, пов’язаний із
виникненням так званих наукових знань (чи їх прообразу), був наслідком
диференціації та спеціалізації людської діяльності, істотного розвитку й
ускладнення суспільного життя, потреб і способів їх реалізації.
Приблизною віхою народження наукових знань вважається відтинок часу з
VIII до IV ст. до н.е. Місце народження цих знань визначити важче,
оскільки цей процес більшою чи меншою мірою відбувався в усіх регіонах
давньої культури — від Китаю та Індії до Вавілону і Єгипту. Але є
підстави вважати, що найяскравіше він виявляється в культурі Давньої
Греції, яка деякий час була центром бурхливого духовного розвитку. На
думку фахівців, історично здійснений людством перехід від
рецептурно-описового знання, індуктивних узагальнень і простих
умовиводів до логічно обгрунтованих систем дедуктивного висновку, що
стали необхідними передумовами нарождення наукових знань, мав глибокі
корені в характері давньогрецької культури. Аналізу особливостей
давньогрецької культури присвячено багато досліджень. Наведемо деякі з
особливих досягнень давньогрецької культури, що були безпосередніми
чинниками виникнення нового типу знань.

Розвиток ранньорабовласницьких держав на території Давньої Греції був
пов’язаний із істотним ускладненням суспільних відносин — господарчих,
політичних. Землеробство, скотарство доповнювалися поступовим розвитком
ремісничої справи — гончарної, рудодобувної, виготовлення металевого
посуду, зброї, прикрас, ритуальних речей тощо. Великого розвитку набуло
мореплавство, що уможливило зв’язок різних частин Давньої Греції по
узбережжю Егейського моря, здійснення заморської торгівлі ремісними
виробами, підтримування зв’язків з розвиненими країнами давнього світу.

Виникнення численних міст у Греції істотно впливало на подальший
розвиток давньогрецького суспільства — його розшарування, збільшення
торговельних зв’язків, зміни в структурі господарства тощо. Вони стають
центрами культурного і суспільно-політичного життя. Будівельна справа,
що мала значний прогрес разом з містобудуванням, сприяла розвитку
техніки і мистецтв (архітектурного, скульптурного, живописного). Із
розвитком міст пов’язане формування особливої форми суспільної
організації — полісів, а також процес колонізації нових територій
(італійських, північного узбережжя Африки і Егейського моря, південного
узбережжя Чорного моря та ін.). Міста стають центрами активного
духовного життя, оскільки в умовах полісної політичної організації
давньогрецького суспільства (починаючи з VIII ст. до н.е.) вільні
громадяни міста створювали різні угруповання для заняття «вільними
мистецтвами», що передбачали насамперед духовну, раціонально-розумову
діяльність. Притаманний грекам дух змагання охопив не тільки сфери
матеріальної діяльності, а й інтелект, чому сприяли умови розвитку
рабовласницької демократії (з високим рівнем ораторського мистецтва,
вмінням переконати співвітчизників, судовим розглядом).

Зазначені зміни суспільного життя сприяли утворенню нового соціального
статусу знання: знання стає необхідним його елементом, починає бути
визначником соціальних дій, поведінки людей. У суспільстві з’являється
потреба в духовних посередниках, які переносили б знання від одного
соціального шару до іншого «по горизонталі» (від вчителя до учня) на
зміну шляхам передавання знань «по вертикалі» (від батька до сина, який
наслідує ремесло). Розшарування традиційного суспільства посилюється
діяльністю економічних і духовних посередників (останню виконують перші
філософи). Разом з тим їх діяльність посилює, робить соціально значущою
раціональну практику — навички логічних міркувань, визначення понять,
прийоми доказу і спростування, побудови аргументації, умовиводів,
інтелектуальні змагання тощо. Новий статус знання знаходить свій вираз у
ставленні давньогрецьких філософів до знання, його утворення і
використання. Відомо, що Сократ і Платон вважали цю проблему насамперед
моральною.

Саме зміна соціального статусу знання є однією з передумов виникнення
нового типу знання — наукового. Ця передумова посилювалась і набувала
дійсного характеру на шляху формування особливих суспільних форм
виховання, що передбачали навчання різним знанням, успадкованим або
відкритим заново. Формування і розвиток наукових знань Давньої Греції
значною мірою залежали від діяльності тих, хто впливав на зміни самих
методів мислення, способів підходу до предмету. Так, в умовах
історичного переходу від трансляції знань «по вертикалі» до трансляції
їх «по горизонталі» велику роль відіграла діяльність софістів, які
спиралися на власні дослідження здібності людини до пізнання, її
свідомості.

Софісти своєю діяльністю сприяли перетворенню способу мислення з
метафоричного на логічний. Вони були вимушені розробляти нові форми
достовірності знання — всезагального, щоб при передаванні знання від
людини до людини воно зберігало силу достовірного. Логічне розчленування
понять і методи доведення — такі доробки вносять софісти у наукову і
філософську думку. Навіть розроблені раніше природничо-наукові та
математичні знання тепер одержали нове обгрунтування і були включені в
нову, організовану по-іншому систему понять, які почали звучати
по-новому.

Форми освіти, яка прийшла на місце звичаїв і батьківського навчання, у
Давній Греції урізноманітнювалися відповідно до предметів, які
вивчалися, а також завдяки особі «вчителя» (якими були ритори, софісти,
медики, філософи). Відомі також особливі об’єднання учнів навколо
«вчителя», завдання діяльності яких перевищували звичайні шкільні
завдання. Такими були об’єднання навколо Піфагора (піфагорійський союз),
Платона (Академія), Арістотеля (Лікей), Гіппократа (Косська медична
школа) та інших видатних мислителів Давньої Греції того періоду. Саме
діяльність таких об’єднань значною мірою зумовила утворення і розвиток
наукових знань у багатьох галузях, а також осмислення і доведення
особливостей знань нового типу.

Наукові знання античності формуються в розвиток і доповнення до знань
попереднього історичного періоду, тому зрозуміти їх особливість можна в
порівнянні (і протиставленні). Історичним попередником знання наукового
було знання, що формувалося в контексті буденного жютя і повсякденної
діяльності. Воно було неспеціалізованим, оскільки отримувалось побіжно.
Поступово виникає діяльність, що спеціалізується на отриманні саме
знання про певні предмети і явища. Сукупність спеціалізованих знань
зазнає певних перетворень: відбираються знання, що знайшли застосування
і були перевірені; відібрані знання систематизуються за певними ознаками
та узагальнюються. Отже, знання стають особливим предметом людської
діяльності. Перетворюються спеціалізовані знання шляхом уточнення
слів-понять — ознак предметів, надання їм особливої форми. У
давньогрецькій культурі VIII—IV ст. до н.е. знання перетворюються саме
на такий предмет особливої уваги і вивчаються умови спеціалізованої
діяльності (пізнання, мислення), у межах якої утворюються наукові
знання.

Особливістю наукового мислення греків була теоретичність або
споглядальність. Тому головна діяльність мислителя полягала в
спогляданні й осмисленні його результатів. Поняття «споглядання»
охоплювало зовнішнє споглядання, спостереження за допомогою зору, і
внутрішнє споглядання, або умогляд. Споглядання було певною мірою
пасивним актом, що не передбачав можливості активного втручання або
впливу на предмет.

Узагальнюючи досвід осмислення специфіки знань нового типу
давньогрецькими мислителями, зазначимо такі його характеристики:

— відзначався спеціалізований характер — наукові знання завжди є
продуктом розв’язання пізнавальної задачі й результатом певних
пізнавальних процесів;

— наукове знання з’являється за умов пізнавального відокремлення
конкретної частини дійсності, що є об’єктом пізнання;

— формою наукового знання була логічно обгрунтована система дедуктивного
висновку.

Розвиток наукових знань поступово сформував певні підстави для того, щоб
ці знання розрізняти за об’єктом (предметом) пізнання. Спираючись на
сучасний досвід, ми маємо можливість шукати в тому обсязі знань, яким
володіло людство в давні часи, знання природничі (про природу),
гуманітарні (про людину і суспільство), технічні та технологічні (про
практичну діяльність і способи її здійснення). Але зазначимо, що такі
визначення і класифікація знань як наукових чи донаукових, для давніх
часів мають умовний характер.

Діяльність особливих груп людей і формування згаданих знань нового типу
сприйняли особливо виразну форму завдяки тому, що істотно змінився їх
контекст. Таким стає філософське мислення, що певною мірою заступає
міфологічне і створює передумови подальшого розвитку опосередкованого,
раціонального мислення і пізнання, систематизації і узагальнення раніше
отриманих знань. Отже, на ранній стадії розвитку наукові знання і
філософія утворювали певну цілісність. Для їх характеристики іноді
використовують поняття «синкретичні знання», в якому саме підкреслюється
невіддільність ранніх філософських і наукових знань, їх необхідне для
того часу сполучення. Створені в той період філософські концепції були
необхідною основою тих чи інших знань про природу або людину, їх
підґрунтям, передумовою обгрунтування, систематизації, доведення. І, у
свою чергу, філософські концепції значною мірою надихалися науковими
знаннями, які були відомі або здобуті тим чи іншим філософом Давньої
Греції.

Одна з ранніх характеристик різноманітності спрямування діяльності
філософів Давньої Греції належить Діогену Лаерцію: «Одні філософи
називаються фізиками за вивчення природи; другі — етиками за міркування
про вдачі; треті — діалектиками за хитромудрість мови. Фізика, етика і
діалектика суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все,
що в ньому знаходиться, етика — про життя та властивості людини,
діалектика ж турбується про доводи і для фізики, і для етики».

Те, що Діоген Лаерцій назвав фізикою (раніше ця назва зустрічається в
Арістотеля), у подальшому дістало назву натурфілософії, як такого
знання, в якому філософські умовиводи доповнювалися науковими знаннями і
навпаки.

2. Виникнення перших наукових програм

У античній науці поряд з емпіричними правилами і залежностями формується
особливий тип знання — теорія, яка дозволяє отримати емпіричні
залежності як наслідок з теоретичних постулатів. Знання вже не
формулюються тільки як прописування рецептів, вони стають знаннями про
об‘єкти реальності ‘‘ як такі ‘‘, і на їх засадах формулюється програма
майбутньої практичної зміни об‘єктів.

На думку дослідників, математичне знання в античності розвивалося
головним чином у межах наукових програм Піфагора і Платона. У VI ст. до
н.е. було побудовано перші математичні теорії й перші математичні моделі
світу. Створення останніх пов’язують насамперед зі школою піфагорійців,
названою так на честь засновника школи — Піфагора (близько 580—500 рр.
до н.е.). Піфагорійці прагнули знайти в природі й суспільстві незмінне.
Вони зробили числа основною підвалиною своєї філософії Всесвіту і
намагалися звести всі співвідношення до числових («все є число»). У
школі Піфагора арифметика з простого мистецтва обчислення поступово
переросла в теорію чисел. Відомо, що числам першої десятки піфагорійці
приписували магічні властивості. Цілі числа поділялися на класи —
«досконалі», «дружні», «лінійні», «квадратні» тощо. Особливу увагу
приділяли проблемам ділення чисел, визначення видів середнього
(арифметичного, геометричного, гармонічного). В астрономії, музиці,
геометрії та арифметиці піфагорійці побачили загальні числові пропорції,
гармонічні співвідношення, пізнання яких, за їх поглядами, саме і є
пізнанням сутності й будови Всесвіту. Взагалі характерним для
піфагорійської арифметичної теорії було переплетіння магії чисел з
пошуками реальних числових закономірностей.

Найважливішим у піфагорійців вважається відкриття ірраціонального у
вигляді несумірності відрізків прямої лінії. Відкриття
несумірності-ірраціональності, мабуть, уперше примусило молоду грецьку
науку усвідомлено поставитися до своїх начал, бо ті поняття числа,
точки, фігури тощо, якими оперували піфагорійці, ще не були логічно
обгрунтовані. Із відкриттям несумірності з’явилося також намагання
геометрично відобразити відношення, що, як з’ясувалося, не передаються
за допомогою арифметичних чисел. Величини почали зображати за допомогою
відрізків і прямокутників, що привело до формування начатків
геометричної алгебри.

Поштовхом до створення піфагорійцями власної філософської системи було
вирішення проблеми взаємозв’язку Порядку і Хаосу. Піфагорійці началом
усього сущого вважали число і тому спочатку речі ототожнювалися з
числами, а у подальшому числа осмислювались як принципи і причини речей.
Полідовники Піфагора створили своєрідну систему
музично-математично-астрономічної космології, яка потім була успадкована
платонівською Академією.

Сучасні дослідники вбачають у доробках Платона (427-347 р.р. до н.е.)
формування математичної програми, яка тривалий час зберігала своє
значення для розвитку математики. Зокрема, увагу привертають принципові
засади, що обгрунтовані Платоном і використовувалися в математичних
дослідженнях його учнів, а саме: місце числа між світом чуттєвим і
«істинно сущим»; число не відбиває сутності всього, а є лише шляхом його
осягнення; необхідним є логічне осмислення поняттєвих основ математики.

За Платоном, порядок Космосу і порядок людського розуму споріднені, тому
емпіричний світ піддається раціональному аналізу, який знаходить за
видимим світом його сутність — кількісні відношення дійсності. Платон
вбачав призначення науки у підготовці свідомості індивіда до споглядання
ідей. Наука, а головним чином математика, повинна стати, за Платоном,
сходинкою до філософії , яка є вищим знанням — спогляданням ідеї блага,
тобто умови можливості всього сущого взагалі. Саме в такому розумінні
наука і філософія є тим духовним фундаментом , на якому збудоване
суспільне і державне життя. Отже, за науковою програмою Платона, жодна з
галузей знання не є більш-менш самостійною: усі вони підпорядковані
цілому — спогляданню ідеї блага та позбавлені усякого значення як
такого.

Одна з перших теоретичних систем фізичних поглядів античності —
атомістичне вчення Демокріта (460 — 377 р.р. до н.е. ). Воно є особливою
формою розвитку елементної ідеї про те, що в основі світу речей лежить
деяка кількість структурних одиниць — елементів. Демокріт намагався
розробити вчення про атомарну структуру континіуму. Атом визначався як
фізичне тіло, що фактично не поділяється, незмінне за своєю природою. За
уявленням Демокріта, наука повинна пояснювати явища фізичного світу,
тому атомістична теорія була першою добре осмисленою концепцією
механічного пояснення природи.

Пояснення розуміється як вказівка на механічні причини усіх можливих
змін у природі, якими є рух атомів. Такі причини доступні звичайному
сприйняттю, тому що вони мають фізичну природу, тобто їх треба шукати у
земному світі. А шлях пізнання — це шлях сполучення чуттєвого досвіду та
його раціонального перетворення. Програма атомізму є першою у історії
думки програмою, яка виходить з методологічної настанови пояснення
цілого як суми окремих його складових.

Особливості наукової концепції атомістів полягають, по-перше, у
розумінні призначення фізичної науки як такої, що повинна пояснити явища
фізичного світу ; по-друге, у принципі, на підставі якого робиться
пояснення ‘‘атоми — порожнеча ‘‘: механічний рух атомів ; по-третє, у
наочності пояснювальної моделі ; по-четверте, у поділі світу на дійсний,
об‘єктивний і суб‘єктивний. Атомісти розробили метод, який у подальшому
неодноразово застосовувався до різних явищ природи та людського буття.

Атомізм, можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої
ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю
неподільністю і різняться лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди
тотожні в своїй «людяності», але різні за зовнішністю. Як ці атоми
рухаються відповідно необхідності в порожнечі, так і люди рухаються
відповідно своєму місцю в суспільному житті. Соціальний підтекст
атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова
«атом» — «індивід». Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші
з’єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають
і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних
речей, процесів, є лише різні з’єднання одних і тих самих атомів.

На основі ранньої натурфілософії ( фізики ) склалася логічно
розчленована і глибоко продумана програма природничо — наукового знання
Арістотеля, по суті, перша форма вже не тільки філософського знання про
природу, а й справді науки про природу — фізики і біології.

Наукова програма Арістотеля була створена на зламі двох епох : за духом
вона близька до античної класики із філософські цілісним осмисленням
явищ, але в її надрах з‘являється тенденція до виділення окремих
напрямків дослідження (галузей знання) у відносно самостійні науки, що
мають свої особливі предмети і методи. У Арістотеля окремі галузі знання
стають відносно самостійними, але не втрачають свого зв‘язку з ‘‘ першою
наукою ‘‘ метафізикою, яка в свою чергу пов‘язана зі сферою суспільного
життя.

У метафізиці Арістотеля ( яка є наукою про суще) світ відтворюється як
цілісне утворення, яке виникає природним шляхом і має причини у самому
собі. Таке утворення постає перед дослідником як двоїстий світ, що має
незмінну основу, але являється через рухливу емпіричну видимість.

На думку Арістотеля, наукове мислення не суперечить здоровому глузду,
який акумулює людський досвід, а лише прояснює, підсумовує його і
осмислює за допомогою понять. Наука, за уявленням Арістотеля, осягає
світ у його цілісності, не абстрагуючись від усієї різноманітності його
проявів, в тому числі і від досвіду та свідомості, яка вивчає цей світ.
Розуміння цілого слугує спрямовуючим орієнтиром у розгляді усіх окремих
явищ і речей, який коректує загальну картину цілого.

Арістотель зробив крок уперед порівняно з Демокрітом, оскільки намагався
розробити понятійний апарат для визначення руху. Атомістичне пояснення
руху було більше натурфілософським, оскільки атомісти безпосередньо
співвідносили свій загальнофілософський принцип з емпіричними явищами,
не створивши опосередковуючої системи понять. Арістотелева програма
вивчення природи відрізняється і від математичної. У платовівсько —
піфагорійській програмі підхід до вивчення природи був зорієнтований на
пізнання математичних відношень, а все, що складало предмет пізнання
античної математики, виключало рух та зміну. Саме ця обставина, що
математика вивчає статичні зв‘язки і відношення підштовхнула Арістотеля
до припущення про те, що фізика не може бути наукою, побудованою на
математичній основі, тому що фізика є наукою про природу, а природі
притаманний рух і зміни.

Арістотель першим розробив систему понять для визначення того, що таке
рух, а тим самим — першу послідовно продуману і теоретично обгрунтовану
науку — фізику. Фізична теорія Арістотеля органічно пов»язана з його
метафізикою. Загальним для усіх видів руху Арістотель вважав визначення
руху як актуалізації можливого, маючи на увазі те, що рух завжди є
перехід від одного стану до іншого. Важливим є те, що Арістотель
наголошує саме на розумінні руху як переходу, а не стану. Згідно такого
розуміння рух є цілеспрямований, доцільний процес. Рух здійснюється у
напрямку до об»єктивної цілі, якою для будь-якого сущого є здійснення
того, для чого воно призначено за своєю природою. Призначеність у
Арістотеля є тим двигуном, який визначає характер і напрям руху та зміни
будь-якого тіла. Отже, за Арістотелем, рух і зміни усякого сущого може
бути поясненим лише виходячи з цілісності космічного порядку, з
доцільності світобудови, її ієрархічної структури.

Космос Арістотеля — це доцільно організована світобудова. Він
скінченний, в середині нього розташована нерухома Земля, навколо якої
обертається небо з усіма світилами. До Землі прагнуть усі важкі тіла, а
до неба — легкі за своєю природою. Усі матеріальні сутності складаються
з п»яти елементів: землі, повітря, вогню, води та ефіру. Перші чотири
елементи є стихіями підлунного світу, а ефір — надлунного і є матерією
небесних тіл. Отже, фізика Арістотеля грунтується на метафізичних
засадах його вчення: скінченність космосу, наявність у ньому абсолютної
системи місць (верх, низ, центр, периферія), поділення світу на
надлунний і підлунний тощо. Природна система місць для кожного з
елементів визначає призначеність усякого сущого за своєю природою:
будь-які тіла завжди рухаються завдяки намаганню зайняти своє природне
місце, у якому вони знаходять спокій, що є вищим з можливих станів, чим
і здійснюють своє природне призначення. Щодо небесних тіл, то для них
вищим станом є вічний рух по колу, який визначається тим центром,
навколо якого вони рівномірно рухаються. Космос Арістотеля скінченний і
через це тільки рух по колу може бути неперервним і продовжуватися
нескінченно (нескінченна пряма лінія у скінченному космосі неможлива).

Арістотель розрізняє чотири види руху: у відношенні сутності —
виникнення і знищення; у відношення кількості — зростання і зменшення; у
відношенні якості — якісні зміни; у відношенні місця — переміщення. Хоча
він не вважає за можливе вивести усі види руху з одного, але встановлює
певну ієрархію і першим рухом оголошує переміщення.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження
праць попередніх мислителів. Тому уявлення про науку як продукт
колективної творчості, діяльності багатьох умів підтверджувало відмінну
рису науки — наукове дослідження передбачає об‘єднання зусиль багатьох
учених, наукового колективу, наукової асоціації. Програма Арістотеля
протягом багатьох століть визначала напрямок наукового пошуку та
характер наукового мислення.

3. Культурно-історичний контекст і досягнення науки еллінізму

Вважається, що наприкінці IV і протягом III ст. до н.е. античний світ
вступає в період поступово зростаючої кризи: античне суспільство
вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворень
на власній основі і вступило в період істотних змін суспільного
організму. Цей період означається поняттям «еллінізм» який
характеризується (за англійським істориком Ф. Уолбенком) єдністю
соціально-економічних відносин, форм політичного і культурного розвитку,
що склалися на території, завойованій Олександром Македонським, у
результаті грецької колонізації та взаємодії еллінських і східних
елементів. Хронологічно цей етап визначається від часу походів
Олександра (334—323 рр. до н.е.) до завоювання країн Середземномор’я
Римом, що завершилось у 30-ті роки до н.е.

Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н.е.) і 40-річної
боротьби за його спадщину утворилися три більш-менш стабільні монархії,
що були провідними в політичному, економічному та культурному житті
східного Середземномор’я та суміжних країн: царство Лагідів, царство
Селевкідів і царство Антигонідів. З точки зору історії науки
найважливішим серед цих державних утворень було царство Лагідів (або
Птолемеїв) з центром у Єгипті та прилеглими до нього африканськими
територіями.

Експансія греків на схід була характерною рисою епохи еллінізму, що
виявилася насамперед у заснуванні багатьох грецьких міст і поселень у
цих країнах. Грецька колонізація країн Ближнього та Середнього Сходу
(ІІІ—II ст. до н.е.) істотно вплинула на їх економічну, соціальну та
культурну спадщину, саме грецький фрагмент в їх розвитку мав важливу,
якщо не вирішальну роль. Еллінізація Сходу супроводжувалася поширенням
грецьких культурних цінностей.

Ще однією характерною рисою епохи еллінізму був синтез давніх і багатих
культур (єгипетської, ассірійсько-вавілонської, перської та ін.) на
грекомовній основі. Саме грецька спільна мова (койне) у формі
узагальненого говору, що ввібрав у себе різні грецькі діалекти, стала
нормою літературної мови елліністичної культури. Процес поширення
спільногрецької мови давав можливість ознайомитися з багатою грецькою
культурою: літературою, філософією, наукою. У свою чергу, будова і
словниковий склад мови впливали на характер зміст і стиль мислення того,
хто нею користувався. Тому можна вважати, що грецька мова в східному
середовищі виявилася свого роду творцем нової культури, нового стилю
мислення.

Елліністична культура ще кілька століть нашої ери була визначальним
чинником культурного розвитку і західного, і східного Середземномор’я.

Розвиток елліністичної науки, що відбувався в межах філософських шкіл,
пов’язаний насамперед із перипатетиками, послідовниками Арістотеля. Ця
школа дала кілька видатних вчених, кожний з яких працював у певній
галузі науки. Серед них Феофраст з Ересу, Евдем Родосський, Арістоксен
Тарентський, Дікеарх Мессенський, Стратон із Лампсаку та ін. Усі вони
були самостійними вченими, які зберегли загальний дух Лікею і його
засновника Арістотеля, але в окремих питаннях не зупинялися перед
істотними відхиленнями від поглядів вчителя. У Лікеї вперше було
диференцйовано наукові дисципліни, що раніше складали синкретичну
єдність — науки «про природу». Така спеціалізація була для греків новою
і незвичною справою. Пізніше, в III ст. до н.е. вона була підтримана і
продовжена в діяльності Олександрійського Мусейону.

Розвитку науки в III ст. до н.е. істотно сприяли зовнішні умови, зокрема
державне заступництво, яке виявлялося до вчених з боку елліністичних
монархів, насамперед з боку правителів Єгипту — Птолемеїв. Історична
заслуга Птолемеїв полягає в тому, що вони вперше в історії науки
стимулювали наукову діяльність заради неї самої як шляхом безпосередньої
підтримки вчених, так і шляхом утворення державних установ, що сприяли
науковій роботі.

Установами, що вели наукову роботу й утримувалися на царські кошти, в
Олександрії були Бібліотека і Мусейон. Їх засновником вважається
Птолемей II Філадельф. Точні дані утворення цих установ невідомі, до нас
дійшли тільки їх описи, що датуються другою половиною III ст. до н. е. Є
підстави вважати, що в ті часи бібліотек (або зібрань рукописів)
існувало небагато, і вони ще не були дуже великими за обсягом. Відомо,
що Арістотель зібрав велику бібліотеку в Лікеї. Не виключено, що саме
цей приклад ініціював Деметрія Фалерського до створення царської
бібліотеки в Олександрії, що мала увібрати всю відому на той час грецьку
літературу як наукового, так і художнього змісту. Олександрійська
бібліотека за масштабом і значениям була унікальною бібліотекою своєї
епохи, свого роду бібліотекою бібліотек.

Бібліотека складалася з двох частин — внутрішньої, або царської, і
зовнішньої. Перша розміщувалася на території царських палат і в період
свого розквіту налічувала понад 400 тис. свитків. її організатори мали
на меті зібрати разом не тільки всі твори грецьких авторів, а й усе, що
на той час було перекладено грецькою з інших мов. Зовнішня бібліотека
розташовувалася в Серапійоні на території храму Серапіса. Кількість
свитків цієї бібліотеки не перевищувала 100 тис., але вона була
доступнішою, ніж царська, оскільки її фондами могли користуватись особи,
які не мали права перебувати на території царських палат.

Очолював Бібліотеку головний бібліотекар, якого призначав цар. Ця посада
часто поєднувалася з посадою вихователя царських дітей і вважалася дуже
високою. Майже всі з відомих вчених того часу, які займали цю посаду,
були гуманітаріями. Це, наприклад, Зенодот Ефесський, Аполлоній
Родосський, Ератосфен Киренський, Арістофан Візантійський та ін. Такий
підхід пояснювався тим, що посада головного бібліотекаря була пов’язана
з текстологічними і філологічними дослідженнями. При Бібліотеці існувало
бюро переписувачів, що займалися копіюванням і розмноженням рукописів.
Підкреслимо, що царі династії Птолемеїв самі виявляли велику
зацікавленість у поповненні фондів Бібліотеки.

Другою установою, що визначила славу Олександрії в науковому світі, був
Мусейон. Таким терміном ще в давні часи називалися культові центри або
святилища, де почитали муз. На вигляд це був портик з алтарем, між
колонами якого стояли статуї дев’яти муз. Вважається, що прототипом
Олесандрійського Мусейону було святилище муз у Лікеї. За свідченням
Страбона, в Олександрійському Мусейоні збереглися риси грецького
святилища муз: як і в Лікеї, тут існувало так зване місце для
прогулянок, що стало невід’ємною частиною будь-якої філософської або
наукової установи. Характерною ознакою Олександрійського Мусейону був
«великий дім», де розміщувалися їдальня, робочі кабінети і, мабуть,
царська бібліотека. Члени Мусейону жили в місті, але більшу частину
денного часу проводили в Мусейоні. Гроші на своє утримання вони
одержували з так званого загального фонду. На чолі Мусейону стояв жрець
і завідувач — епістат.

Жодний відомий вчений III—II ст. до н.е. не згадується в першоджерелах у
прямому зв’язку з Мусейоном. Природно припустити, що вчені, які в цю
епоху жили або деякий час працювали в Олександрії, так чи інакше були
пов’язані з Мусейоном. Насамперед це стосується керівників і
співробітників царської бібліотеки, а також гуманітаріїв, які в
літературній і філологічній роботі постійно користувалися фондами
бібліотеки. Щодо природничо-наукових досліджень, то вони розвивалися
переважно в перипатетиків в епоху Арістотеля і Феофраста, а в
Олександрії не прищепилися.

Останні століття до нашої ери позначилися спадом олександрійської науки,
за винятком, можливо, гуманітарних наук і медицини. Така ситуація
спостерігалася також на початку римського панування наприкінці І ст.
н.е. Вчені, що стояли на чолі Мусейону в цей час, були в основному
граматиками і риториками. І все-таки наприкінці І ст. в Олександрії
з’явилися визначні вчені — Менелай Олександрійський і Герон
Олександрійський, а в II ст. — Клавдій Гален і Клавдій Птолемей.

Починаючи з кінця II ст. зовнішні обставини, пов’язані з політичним
розвалом Риму, були дуже несприятливими для наукової діяльності того
часу і для майбутнього Олександрійської наукової школи. У 272 р.
унаслідок придушення протиримського повстання в Олександрії було
зруйновано і спалено царські палати, на території яких розміщувалися
Бібліотека і Мусейон. Діяльність Мусейону на цьому, імовірно, остаточно
завершилася.

В епоху еллінізму працювало багато видатних учених, науковий доробок
яких є суттєвим внеском у історію наукової думки. Насамперед це
стосується математики.

Якщо простежити процес грецької науки в епоху класичної античності, то
можна виявити, що до середини 1V ст. до н.е. тільки одна наукова
дисципліна мала право претендувати на назву науки в більш-менш строгому
і точному розумінні цього слова. Цією дисципліною була математика.
Грецька математика V- 1V ст. до н.е. мала великі досягнення, вона
усвідомила свій предмет і метод дослідження, а саме метод математичної
дедукції, що донині залишається головним методом математичних дисциплін.
Праці математиків епохи еллінізму стали блискучим продовженням справи
своїх попередників, що сприяло становленню теоретичної математики і
досягненню логічної систематизації математичних знань. У 111 ст. до н.е.
використання математики поширилося на інші науки — астрономію, оптику,
механіку, гідростатику.

Виникнення Олександрійської математики пов‘язане з ім‘ям Евкліда (111
ст. до н.е.), який був не тільки відомим вченим, а й педагогом і
систематизатором. Головна праця його життя ‘ця його життя ‘‘ Начала‘‘
істотно вплинула на подальший розвиток європейської науки. У цій праці
головні досягнення грецької математики V — 1V ст. до н.е були викладені
в дедуктивно-аксіоматичній формі, що залишалася взірцем і ідеалом
наукової строгості для багатьох поколінь вчених. Цією формою в
подальшому користувалися не тільки математики.

Видатним математиком епохи еллінізму і всього давнього світу був Архімед
( 287 — 212 р.р. до н.е. ), який жив у Сіракузах. Найважливіший внесок
Архімеда в математику належить до тієї галузі, яку нині називають
інтегральним обчисленням теореми про площини плоских фігур і про об‘єми
тіл. Ім‘я Архімеда також пов‘язане з теоремою про втрату ваги тілами,
зануреними в рідину, яка міститься в трактаті з гідростатики ‘‘ Про
плаваючі тіла ‘‘. Також відомі праці Архімеда ‘‘Вимір кола ‘‘, ‘‘Про
сферу і циліндр ‘‘, ‘‘ Квадратура параболи‘‘, ‘‘ Про спіралі ‘ та ін. До
Архімеда давня наука не мала уявлень про закони природи, що мають
математичну форму виразу, і обмежувалась яскравими міркуваннями про
взаємодію елементів, про причини, начала тощо. Праця Архімеда ‘‘Про
плаваючі тіла ‘‘ у цьому плані є проривом у майбутнє.

Архімед поєднав свої теоретичні заняття з інженерним мистецтвом. Його
наукові праці мали стимулом технічну практику того часу, а інтерес до
створення механічних конструкцій, у свою чергу, органічно випливав із
задач розв‘язання або ілюстрації теоретичних проблем.

Архімед працював над розв‘язанням проблеми центра ваги, принципу важеля,
створив гвинт, удосконалив зубчасте колесо, винайшов багато нових машин.
У цілому технічні досягнення Архімеда лежать у руслі розвитку античної
техніки того часу. Принципова різниця між Архімедом і сучасними йому
інженерами полягала в тому, що Архімед обдумав дію ряду елементарних
механізмів, з якими людина мала справу ще з давнини в своїй повсякденній
практиці, і, отже, започаткував розвиток теоретичної механіки — науки,
яка грекам була невідома.

Математичний опис астрономічних явищ досяг свого довершення в системі
світу видатного олександрійського астронома Клавдія Птолемея ( близько
87 — 165 р.р. ). Сукупність астрономічних знань давнини Птолемей виклав
у фундаментальній праці ‘‘Велика математична побудова астрономії в Х111
книгах‘‘ (в арабському перекладі — ‘‘Альмагест ‘‘).

Птолемей додержувався арістотелевого принципу нерухомості Землі та її
центрального положення у Всесвіті і намагався обгрунтувати це. Він
використовував поняття про ексцентрики, епіцикли і деференти і вперше
побудував математичну теорію складних видимих рухів планет. Разом з
теорією руху Сонця і Місяця вона склала його геоцентричну систему.
Теорія Птолемея була грандіозним досягненням наукової думки в
математичному аналізі явищ природи. Заплутаний нерівномірний видимий рух
планет було подано в ній як результат складання простих елементів
рівномірних колових рухів.

Геометрична модель світу Птолемея в кількісному відношенні була досить
складною. Вона розкладала складні елементи рухів на прості і давала
змогу розрахувати з випередженням положення планет на небесному
склепінні в будь -який момент часу. Для цього Птолемей склав перші в
історії астрономії планетні таблиці, за якими можна було заздалегідь
обчислити положення планет з високою точністю — до 10 хв. Теорія
Птолемея мала великий вплив на подальший розвиток астрономії.

Минуло понад століття після Арістотеля перш ніж знову постала потреба
синтезувати пізнання і узагальнити фактичний матеріал на вищому рівні.
Цей синтез здійснив грецький вчений Ератосфен ( 273 — 192 р.р. до н.е.
), якого справедливо називають істинним ‘‘батьком географії ‘‘. За
переказами, сучасники називали Ератосфена ‘‘п‘ятиборцем‘‘, маючи на
увазі, що він у жодній з вузьких галузей науки не був першим, проте
завоював першість в їх сукупності, виявивши обізнаність в кожній з них.
Ератосфен поєднав у географії дані з математики, фізики, історії,
природознавства. Він склав карту з градусною сіткою (паралелями і
меридіанами ). Можна вважати, що Ератосфен і Дікеарх започаткували
галузь науки, яка набагато пізніше дістала назву ‘‘математична
географія‘‘. В її сферу входило визначення розмірів земної кулі,
географічних координат і розробка методів зображення земної поверхні на
площині (тобто теорія картографічних проекцій).Ератосфен не тільки
встановив, що Земля має форму кулі, а й простими засобами виміряв
довжину кола і радіус Землі.

4. Занепад науки в римський період

Становлення Риму як панівної держави Середземномор’я — Римської імперії
(30 р. до н.е. — 476 р. н.е.) — супроводжувалося складними
соціокультурними перетвореннями. Давньоримська культура асимілювала
здобутки етруської культури, що передувала Риму, грецької (античної та
елліністичної) культури і науки та перетворювалася на їх підвалинах.

Вважається, що в епоху панування Риму антична наука починає занепадати.
У цілому наука Римської імперії не піднялася до вершин, що були
досягнуті олександрійською науковою школою в III—II ст. до н.е.

Для пізнього еллінізму характерним є підсилення скептичного умонастрою,
особливо в середовищі освічених людей; скепсис і зневіра були формою
реакції на численні культи чужоземних богів і безліч забобонів.
Розширення влади Риму зовсім по-іншому впливало на культуру завойованої
країни, ніж війська Олександра. У галузі науки і мистецтва грецька
цивілізація деградувала. Важливо зазначити, що запозичення римлянами
здобутків грецької цивілізації відбувалося в умовах, коли їх власна
економічна система вже була негнучкою і нездатною зробити використання
науки ефективним. Найвірогідніше, що причини занепаду науки мали свої
корені в загальній кризі класичного суспільства. Існуюча політична і
економічна атмосфера не давали будь-якого стимулу для розвитку науки;
наука існувала немов би за інерцією і втратила свій важливий напрямок —
дослідження природи.

Різкий занепад науки, що спостерігався за часів перших римських
імператорів, пояснюють, як правило, виходячи з духу практицизму римлян:
у клопотах про підтримку величезної імперії вони цінували вузько
практичні знання. Саме дух практицизму дав змогу римлянам створити
наймогутнішу в світі армію, розвинуту адміністративну систему, закласти
підвалини правової науки. Римське право було всебічно розвиненим, і воно
залишилося взірцем для багатьох народів на тривалий час. Територіальне
розширення Римської імперії сприяло збільшенню географічних знань. Із
великим інтересом і увагою в Римській імперії ставилися до прикладних
галузей знання — сільського господарства, військової справи, будівельної
техніки.

Разом із тим римляни не довели жодної нової математичної теореми,
математичне знання здавалося їм зарозумілим і тому не заслуговувало на
увагу. Римляни вважали математиків диваками, що займалися некорисною
справою. Математичні знання самих римлян обмежувались архаїчними
прийомами підрахунку на абаку і приблизним обчисленням площин і об’ємів.

Істотно змінились уявлення про вченість, освіченість. Вченим вважалася
людина, що була обізнана в різних точках зору авторів з конкретного
питання і могла викласти ці міркування в простій для читання і
літературно обробленій формі. Отже, за уявою римлян, вченим вважався не
дослідник, що займався самостійною науковою творчістю, а
письменник-енциклопедист із максимальною кількістю знань. Багатознання,
що за часів античності було засуджене ще Гераклітом, у римському
розумінні, що припускало дилетантство, було високою оцінкою вченого.

Засновником римської науки вважається Марк Порцій Катон Старший (234—149
рр. до н.е.) — видатний полководець, науковий і літературний діяч. Йому
належить перша історична праця, написана латиною — «Начала», він склав
першу римську енциклопедію. Катон — засновник латинської наукової прози,
його стиль викладу був лаконічним, не мав довгих відступів та роздумів і
тому тривалий час залишався взірцем для послідовників.

Римським ідеалом вченості був Марк Теренцій Варрон (116— 27 рр. до
н.е.). Каталог його праць містить близько 70 найменувань загальним
обсягом приблизно 600 книг.

Грандіозною науковою енциклопедією була «Натуральна історія» Гая Плінія
Секунда Старшого (23—79 рр.) у 37-ми томах. Ця праця містить багато
даних з різних галузей знання, що належать самому Плінію і взяті ним з
різних джерел. Пліній виклав дані з астрономії, метеорологіки,
географії, антропології, зоології, медицини, ботаніки та ін. Із сучасної
точки зору Плінія не можна вважати вченим, і критерії науковості не
підходять до оцінки його праці. І все-таки енциклопедія Плінія була
такою працею, авторитет якої вважався абсолютним протягом наступних
століть. Небагато знайдеться праць, які такою самою мірою впливали на
формування світогляду людей пізньої античності, середніх віків і навіть
Відродження.

Похожие записи