Реферат на тему:

Наука як сфера людської діяльності

План:

Поняття про науку

1.2. Наукова комунікація. Наукова школа

1.3. Науково-дослідницька діяльність студентів

1.4. Підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів

1.4.1. Докторантура. Аспірантура

1.4.2. Здобувачі наукового ступеня, які працюють над дисертаціями поза
докторантурою або аспірантурою

1.1. Поняття про науку

Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику й організацію
науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття.

Наука — це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових
знань про природу, суспільство і мислення.

Як специфічна сфера людської діяльності вона є результатом суспільного
розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної,
перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної
групи людей. Необхідність наукового підходу до всіх видів людської
діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу
галузь діяльності.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття
нового знання, так і результат цієї діяльності — суму здобутих наукових
знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як
одну з форм людської свідомості. Термін «наука» застосовується для назви
окремих галузей наукового знання.

Закономірності функціонування та розвитку науки, структури і динаміки
наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими
соціальними інститутами і сферами матеріального й духовного життя
суспільства вивчає спеціальна дисципліна — наукознавство.

Одним з основних завдань наукознавства є розробка класифікації наук, яка
визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв’язок
усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу,
суспільство і мислення.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало
об’єктивну необхідність здобуття знання. Знання — перевірений практикою
результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини.
Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про
закономірні зв’язки об’єктивної реальності.

Рис. 1.1. Двоконтурна структура процесу пізнання

Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в
основі якого лежить відбиття і відтворення у свідомості людини
об’єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, яке характерне
своїми особливими цілями і задачами, методами отримання і перевірки
нових знань. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та
розвитку, тим самим вказуючи практиці можливості, шляхи і способи впливу
на ці явища та зміни згідно з їхньою об’єктивною природою. Наукове
пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи
для вирішення практичних проблем.

Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний
матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання
створюють надійну основу розуміння сутності явищ об’єктивної дійсності.

Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших
знань і безмежною складністю об’єктивної дійсності. Пізнання — це
взаємодія суб’єкта й об’єкта, результатом якого є нове знання про світ.
Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні
знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості.

Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично
можна зобразити таким чином:

Що? скільки? чому? яке? як? — на ці запитання має дати відповідь наука.

Як зробити? — на це запитання дає відповідь методика.

Що зробити? — це сфера практики.

Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі науки — описування,
пояснення і передбачення процесів та явищ об’єктивної дійсності, що
становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває,
тобто у широкому значенні — теоретичне відтворення дійсності.

Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів,
основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому
істинне наукове знання об’єктивне. Разом з тим наукове знання може бути
відносним або абсолютним. Відносне знання — це знання, яке, будучи в
основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною
неповнотою збігу образу з об’єктом. Абсолютне знання — це повне,
вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об’єкт, що забезпечує
абсолютний збіг образу з об’єктом. Безперервний розвиток практики
унеможливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити
об’єктивно істинні знання від помилкових поглядів.

Наука, як специфічна діяльність спрямована на отримання нових
теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи,
суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

• наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій,
законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

• наявністю наукової проблеми, об’єкта і предмета дослідження;

• практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань
про нього.

Розглянемо основні поняття науки.

Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної
аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв’язків, на основі яких
робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше
не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей:
конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості
для науки і практики. Свою специфічну матеріалізацію ідея знаходить у
гіпотезі.

Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ
(процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія
включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає
суттєво економити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти.
Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну,
основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з
науковими фактами, то в науці її називають теорією або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму
розвитку три стадії:

• накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

• формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної
теорії;

• перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення
гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза
перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається з надією на те,
що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Закон — внутрішній суттєвий зв’язок явищ, що зумовлює їх закономірний
розвиток. Закон, винайдений через здогадку, необхідно потім логічно
довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону
наука використовує судження.

Судження — думка, в якій за допомогою зв’язку понять стверджується або
заперечується що-небудь. Судження про

предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження
будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.

Умовивід — розумова операція, за допомогою якої з певної кількості
заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з
вихідним.

Наука — це сукупність теорій. Теорія — вчення, система ідей, поглядів,
положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Це
не безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Теорію
розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або
її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого
окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і
перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

• адекватність наукової теорії описуваному об’єкту;

• можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

• повнота опису певного явища дійсності;

• можливість пояснення взаємозв’язків між різними компонентами в межах
даної теорії;

• внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень,
фактів.

Наукова концепція — система поглядів, теоретичних положень, основних
думок щодо об’єкта дослідження, які об’єднані певною головною ідеєю.

Концептуальність — це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде
мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстракт-ніше визначення
ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об’єктивно
осмисленого досвіду.

Поняття — це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві
й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв’язки. Якщо
поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або
використовують сукупність слів — термінів. Розкриття змісту поняття
називають його визначенням. Останнє має відповідати двом найважливішим
вимогам:

• вказувати на найближче родове поняття;

• вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює
результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність
основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт — подія чи явище, яке є основою для висновку або
підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить
основу наукового знання, відбиває об’єктивні властивості явищ та
процесів. На основі наукових фактів визначаються закономірності явищ,
будуються теорії і виводяться закони.

Рух думки від незнання до знання керується методологією. Методологія
наукового пізнання — вчення про принципи, форми і способи
науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб
застосування старого знання для здобуття нового знання. Він є засобом
отримання наукових фактів.

Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на
здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні
функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові
дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямоване пізнання, результати
якого виступають як система понять, законів і теорій.

Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні.
Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або)
експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про
закономірності розвитку та взаємозв’язку природи, суспільства, людини.
Прикладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність,
спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.

Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату.
Науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або
прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової
інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді,
наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного
дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат —
нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок,
закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у
суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту,
ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на
науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

До основних результатів наукових досліджень належать:

• наукові реферати;

• наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, нарадах,
семінарах, симпозіумах;

• курсові (дипломні, магістерські) роботи;

• звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську;
дослідно-технологічну) роботу;

• наукові переклади;

• дисертації (кандидатські або докторські);

• автореферати дисертацій;

• депоновані рукописи;

• монографії;

• наукові статті;

• аналітичні огляди;

• авторські свідоцтва, патенти;

• алгоритми і програми;

• звіти про наукові конференції;

• препринти;

• підручники, навчальні посібники;

• бібліографічні покажчики та ін.

Суб’єктами наукової діяльності є: вчені, наукові працівники,
науково-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові
організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації,
громадські організації у сфері наукової та науково-технічної діяльності.

Науково-дослідницькою діяльністю займається значне коло людей. Тих, хто
робить це постійно, називають дослідниками, науковцями (науковими
працівниками), вченими.

Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження.
Науковець — це той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є
спеціалістом у певній галузі науки. Вчений — фізична особа, яка
провадить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою
здобуття наукових та (або) науково технічних результатів. Науковий
працівник — вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до
трудового договору (контракту) про фесійно займається науковою,
науково-технічною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну
кваліфікацію, підтверджену результатами атестації.

Люди науки мають відповідну спеціальність і кваліфікацію, працюють як
самотужки, так і об’єднуючись у наукові колективи (постійні чи
тимчасові), створюють наукові школи.

1.2. Наукова комунікація. Наукова школа

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова
інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання,
поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.

Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами,
засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій
комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією
(ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні
автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення
комунікації: «Це всі дії, коли один розум впливає на інший».

У процесі НК виділяють п’ять основних елементів:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або
збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова
інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків,
кодів).

3) канал (спосіб передачі наукової інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація
і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

5) зворотний зв’язок — реакція реципієнта на отримане наукове
повідомлення.

Елементарна модель наукової комунікації подана на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Модель наукової комунікації

Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у науковій
галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і бібліометрії.
Бібліометрія — наукова дисципліна, яка використовує статистичні методи
для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку
предметних галузей, особливостей авторства і взаємного виливу
публікацій. Бібліометричні зв’язки, такі як цитування, взаємне цитування
і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство,
забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових
галузей і між ними.

Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею
чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів,
такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони
чи країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового
ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи
визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК.
Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені.

Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами,
науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її
розвитку. Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у
формі наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах,
оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в
письмовому чи електронному вигляді).

Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що
передається, тобто комунікат. Наукові повідомлення найчастіше
передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують
як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії
підтверджують словесні висновки науковця.

Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова
людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування).
Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а
реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова
комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення
зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть використати іншомовну
публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває
досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У
цьому випадку допомагають переклади.

Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без
якого неможливий зв’язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це —
зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво,
редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість
безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації.

Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного
зв’язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до
повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст
проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання,
тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами
зворотного зв’язку реципієнта можуть бути цитування, посилання, відгук,
рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у
відповідну дисципліну як базове знання та ін.

Одним з основних показників значення наукового результату є індекс
цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю,
автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим
авторитетнішим є автор, тим вищий його науковий рейтинг. Посилання
свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення,
зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації.

Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на
пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у
науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими
через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і
дисертантом); горизонтальну (пов’язує здобувача з представниками
наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій
на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими
встановлено тісний взаємозв’язок.

Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені
структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це —
видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі
навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри,
музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто
розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і
посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення
формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того,
хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється
формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування.
Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю
опублікованих наукових результатів.

Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом
(відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів,
зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним
аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого
взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається через
самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою
інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві публікують
результати свого дослідження.

Документна НК — комунікація, опосередкована науковим документом,
побудована на обміні документованою інформацією (ідеями, повідомленнями,
знаннями). Науковий документ — це публікація результатів теоретичних і
(чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науковцями до
публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних
текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві наукову
інформацію для передачі її в просторі і часі.

У системі НК науковий документ набуває статусу комуні-ката. Він може
бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті,
опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату
дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може
передаватися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Переваги
таких комунікацій:

• добре збереження наукової інформації;

• можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;

• ґрунтовність підготовки;

• можливість доведення до багатьох реципієнтів;

• можливість встановлення права інтелектуальної власності.

Недоліки документних НК: складність поновлення, об’ємність інформації.

Недокументна (усна) НК — передача наукової інформації в незакріпленій на
матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи,
наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо.
Позитивним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість
більшого порозуміння між науковцями.

З розвитком комп’ютерних і телекомунікаційних каналів комунікації
можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються.
Автор може сам створити оригінальний рукопис в електронній формі, через
мережу Internet передати його безпосередньо в редакцію журналу і відразу
ж опублікувати його. Мережеві канали сприяють оперативному формальному і
неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази
даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє
звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт.
Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і
видавці працюють в одній системі.

Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової
комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати
можливих проблем.

Наукова школа (НШ) — неформальний творчий колектив дослідників різних
поколінь, об’єднаних загальною програмою і стилем дослідницької роботи,
які діють під керівництвом визнаного лідера. Це об’єднання однодумців,
що розробляє життєво важливі для суспільства проблеми під керівництвом
відомого в певній галузі дослідника, має значні теоретичні і практичні
результати своєї діяльності, визнані у наукових колах і сфері
виробництва.

У діяльності наукової школи реалізуються такі основні функції:

• виробництво наукових знань (дослідження і навчання);

• поширення наукових знань (комунікація);

• підготовка обдарованих вихованців (відтворення). Науковій школі
властива сукупність ознак, які дають змогу

ідентифікувати таке творче об’єднання дослідників.

Головною ознакою НШ є ефективне засвоєння і дослідження її членами
актуальних проблем з висунутих керівником наукових напрямів. Мінімальний
цикл, що дає підстави фіксувати існування школи, становлять три
покоління дослідників: засновник школи — його послідовник — учні
послідовника.

Ключова фігура НШ — її лідер, ім’ям якого названо школу. Це — видатний,
авторитетний учений, котрий розробляє фундаментальні та загальні питання
науки, продукує ідеї, нові напрями досліджень, здатний об’єднати навколо
себе колектив однодумців.

Серед інших ознак НШ виділяють такі:

• багаторічна наукова продуктивність, що характеризується як
кількісними (кількість публікацій, посилань), так і

якісними показниками (лідер і члени НШ є авторами фундаментальних
наукових праць, членами редколегій провідних професійних журналів і
збірників);

• широта проблемно-тематичного, географічного, хронологічного
діапазонів функціонування НШ;

• збереження традицій і цінностей НШ на всіх етапах її становлення та
розвитку, забезпечення спадкоємності в напрямах наукових досліджень,
стилю наукової роботи;

• розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості для наукових
дискусій як у професійній пресі, так і в спілкуванні;

• об’єднання в НШ певного кола талановитих учених, постійне її
поновлення обдарованими вихованцями — послідовниками лідера, здатними до
самостійного пошуку;

• постійні комунікаційні зв’язки (горизонтальні і вертикальні) між
учителем та учнями, рядовими членами школи;

• активна педагогічна діяльність (кількість здобувачів, аспірантів,
докторантів, підручників, навчальних посібників, розробка нових курсів);

• офіційне визнання державою (науковою спільнотою) важливості
наукових досліджень НШ (число академіків, докторів, кандидатів наук,
професорів, доцентів, заслужених діячів і працівників).

Вважається, що лідером НШ є переважно доктор наук. У її складі має бути
не менше трьох докторів наук за спеціальністю. Проблематика наукових
досліджень учнів обов’язково має бути пов’язана з тематикою вчителя —
лідера школи. Інколи вказують на географічну дислокацію як одну з ознак
школи. Ця формальна ознака може бути використана як додаткова в процесі
ідентифікації НШ.

Найпоширенішим методом ідентифікації НШ є вивчення потоку кандидатських
і докторських дисертацій науковців, які входять до цього неформального
колективу. Такий підхід правомірний, оскільки виявляє взаємовідносини
«вчитель — учень», що є особливо суттєвим для НШ. Він є ефективним,
оскільки дає змогу отримати конкретні результати, що базуються на
кількісних даних про захищені під керівництвом того чи іншого вченого
дисертації, свідчить про відповідність тематики дисертацій учнів
проблематиці дисертації лідера. Цей метод простий, оскільки зводить
завдання ідентифікації до встановлення формальних показників. Виявленням
до-кументних потоків методом контент-аналізу можна дослідити змістовну
єдність проблематики НШ. Бібліометричні методи допомагають вивчити
частоту цитування праць керівника його учнями.

Наукові школи є головною неформальною структурою науки, роблять значний
внесок у її розвиток. їх представники, як правило, досягають значних
наукових результатів.

1.3. Науково-дослідницька діяльність студентів

Науково-дослідницька діяльність студентів (НДДС) вищих навчальних
закладів України є одним із основних чинників підготовки
висококваліфікованих кадрів відповідного профілю.

Поняття «науково-дослідницька діяльність студентів» включає в себе два
взаємопов’язаних елементи:

• навчання студентів елементам дослідницької діяльності, організації
та методики наукової творчості;

• наукові дослідження, що здійснюють студенти під керівництвом
професорів і викладачів.

Для НДДС вищих навчальних закладів характерним є єдність цілей і
напрямів навчальної, наукової і виховної роботи, тісна взаємодія всіх
форм і методів наукової роботи студентів, що реалізуються в навчальному
процесі та поза-навчальний час. Це забезпечує їхню участь у науковій
діяльності протягом усього періоду навчання, тісно пов’язану як із
науково-дослідницькою діяльністю, що проводиться підрозділами ВНЗ, так і
з громадською діяльністю.

Зміст і структура НДДС забезпечує послідовність її засобів і форм
відповідно до логіки і послідовності навчального процесу, що зумовлює
спадкоємність її методів і форм від курсу до курсу, від кафедри до
кафедри, від однієї дисципліни до іншої, від одних видів занять до
інших, поступове зростання обсягу і складності набутих студентами знань,
умінь, навичок у процесі виконання ними наукової роботи. Реалізована в
комплексі науково-дослідницька діяльність студентів забезпечує вирішення
таких основних завдань:

• формування наукового світогляду, оволодіння методологією і методами
наукового дослідження;

• надання допомоги студентам у прискореному оволодінні спеціальністю,
досягненні високого професіоналізму;

,

?,

2

t

T

h

r

t

R

T

^

Mшенні практичних завдань;

• прищеплення студентам навичок самостійної науково-дослідницької
діяльності;

• розвиток ініціативи, здатності застосувати теоретичні знання у
своїй практичній роботі, залучення найздібніших

студентів до розв’язання наукових проблем, що мають суттєве значення для
науки і практики;

• необхідність постійного оновлення і вдосконалення своїх знань;

• розширення теоретичного кругозору і наукової ерудиції майбутнього
фахівця;

• створення та розвиток наукових шкіл, творчих колективів, виховання
у стінах вищого навчального закладу резерву вчених, дослідників,
викладачів.

Науково-дослідницька діяльність студентів — це системне утворення, яке
має свою структуру, зміст і форми.

У вищих навчальних закладах склалася певна структура НДДС: проректор з
наукової роботи — рада НДДС інституту — рада студентського
науково-творч^го товариства (СНТТ) факультету (факультетів), СНТТ
кафедри (кафедр) (див. рис. 1.3).

Наукове керівництво СНТТ здійснюється науковим керівником, який
обирається вченою радою вищого навчального закладу. Голова (з числа
студентів) і члени ради СНТТ призначаються і затверджуються наказом
ректора по інституту. Рада СНТТ вузу:

• створює факультетські ради СНТТ і керує ними. Організовує разом з
факультетськими СНТТ гуртки, творчі секції, бюро та ін.;

• інформує громадськість інституту про роботу СНТТ;

• щорічно організовує підсумкові студентські наукові конференції;

• організовує і проводить внутрівузівський конкурс студентських
наукових робіт, контролює діяльність гуртків, студій на кафедрах;

• організовує виставки і презентації кращих наукових праць студентів;

• забезпечує участь студентів у регіональних та всеукраїнських
конкурсах, оглядах, конференціях, олімпіадах;

• сприяє широкому впровадженню результатів студентських робіт у
практику, публікуванню статей, тез доповідей у наукових збірках;

• організовує взаємодію СНТТ інституту з іншими ВНЗ, закладами
освіти, культури та ін.

• морально та матеріально заохочує студентів, які ефективно
здійснюють науково-дослідницьку діяльність.

Рада СНТТ інституту працює в тісному зв’язку з СНТТ факультетів і
кафедр.

Рис. 1.3. Структура СНТТ вищого навчального закладу

Залучення студентів до науково-дослідницької діяльності здійснюється
через академічну групу. На початку навчального року на стаціонарі, під
час настановної сесії на заочному відділенні в групах, на курсах і
факультетах проводяться бесіди про науково-дослідницьку діяльність, де
висвітлюються найзначніші досягнення студентів за минулі роки, подається
докладна інформація щодо запланованої наукової тематики інституту,
факультетів, кафедр.

Зміст і форми НДДС відповідають основним напрямам науково-дослідницької
діяльності вищого навчального закладу, базою її організації і проведення
є кафедри. У керівництві НДДС беруть участь висококваліфіковані
викладачі ВНЗ.

Зміст і характер НДДС визначаються:

а) проблематикою дослідницької і науково-методичної діяльності кафедр,
факультетів, інституту;

б) тематикою досліджень, що здійснюються кафедрами у творчій співпраці
з закладами культури, освіти, з усіма профільними для ВНЗ установами та
організаціями;

в) умовами дослідницької роботи студентів, наявністю бази дослідження,
можливістю отримання необхідних документів, наявністю комп’ютерної
техніки, Internet та Intranet; забезпеченням НДДС науковим керівництвом
та ін.

Науково-дослідницька діяльність студентів ВНЗ здійснюється за трьома
основними напрямами:

• науково-дослідницька робота, що є невід’ємним елементом навчального
процесу і входить до календарно-тематичних та навчальних планів,
навчальних програм як обов’язкова для всіх студентів;

• науково-дослідницька робота, що здійснюється поза навчальним
процесом у межах СНТТ — у гуртках, проблемних групах (лабораторіях),
перекладацьких та інформаційних студіях, фольклорних експедиціях та ін.;

• науково-організаційні заходи: конференції, конкурси

та ін.

Науково-дослідницька робота студентів у межах навчального процесу є
обов’язковою для кожного студента і охоплює майже всі форми навчальної
роботи:

• написання рефератів наукової літератури з конкретної теми в процесі
вивчення дисциплін соціально-гуманітарного циклу, фундаментальних і
професійно-орієнтованих, спеціальних дисциплін, курсів спеціалізацій та
за вибором;

• виконання лабораторних, практичних, семінарських та самостійних
завдань, контрольних робіт, що містять елементи проблемного пошуку;

• виконання нетипових завдань дослідницького характеру в період
виробничої практики, на замовлення підприємств, установ, організацій,
закладів культури тощо;

• розробка методичних матеріалів з використанням дослідницьких
методів (глосаріїв, кросвордів, програм і методик соціологічних
досліджень тощо);

• підготовка і захист курсових та дипломних робіт, пов’язаних з
проблематикою наукових досліджень спеціальних кафедр.

Методика постановки і проведення НДДС у навчальному процесі визначається
специфікою ВНЗ, його науковою і матеріально-технічною базою, набутими
традиціями.

Для проведення цієї роботи студенти отримують робоче місце в лабораторії
кафедри, комп’ютерному класі, бібліотеці.

У деяких вищих навчальних закладах навчально-дослідницькій роботі
передує спеціальний курс з основ організації та методики проведення
наукових досліджень, з організації бібліографічної та
патентно-ліцензійної діяльності.

Чітка організація НДДС у навчальному процесі сприяє поглибленому
засвоєнню студентами спеціальних навчальних дисциплін, дозволяє
найповніше виявити свою індивідуальність, сформувати власну думку щодо
кожної дисципліни. При цьому особлива увага приділяється залученню
студентів до збору, аналізу та узагальнення кращого практичного досвіду,
проведення соціологічних та експериментальних досліджень, підготовки
доповідей і повідомлень.

Науково-дослідницька робота студентів поза навчальним процесом є одним
із найважливіших засобів формування висококваліфікованих фахівців. Нею
передбачається:

• участь студентів у роботі наукових гуртків, проблемних груп,
творчих секцій, лабораторій та ін.;

• участь студентів у виконанні держбюджетних або госпрозрахункових
наукових робіт, проведенні досліджень у межах творчої співпраці кафедр,
факультетів, комп’ютерного центру із закладами культури, освіти тощо;

• робота в студентських інформаційно-аналітичних та культурологічних
центрах, перекладацьких бюро;

• рекламна, лекторська діяльність та ін.;

• написання статей, тез доповідей, інших публікацій; найпоширенішою
формою організації НДДС є наукові гуртки, секції, студи, бюро, центри.
Кожний із них являє собою невеликий (10—15 осіб) творчий студентський
колектив, який працює над однією або кількома суміжними науковими
темами, за планами, що складаються на семестр або навчальний рік.
Науковим підрозділом керує викладач, помічником якого є студент.

НДДС диференціюється залежно від курсу навчання, спеціальності та
спеціалізації. Якщо напрям дослідження має міжкафедральний характер,
здійснюється спільне керівництво НДДС викладачами кількох кафедр.

Художньо-творча діяльність студентів здійснюється практично в усіх вищих
навчальних закладах і особливо в музичних, театральних ВНЗ, на творчих
факультетах інститутів культури в таких формах:

• робота у творчих секціях і студіях (літературній, композиції,
режисури, живопису, скульптури та ін.);

• участь у концертах, конкурсах, виставках на рівні ВНЗ,
регіональному, всеукраїнському та міжнародному рівнях;

• виступи на радіо, на телебаченні, в пресі;

• розробка сценаріїв, постановчих матеріалів, підготовка і показ
спектаклів, шоу-програм, тематичних вечорів та ін.

Цей напрям НДДС забезпечує тісний зв’язок з творчими організаціями,
самодіяльними колективами, закладами дозвілля, сприяє постійному
вдосконаленню художньої майстерності і ефективному використанню творчого
потенціалу студентської молоді.

Студенти, які досягли значних успіхів у науково-дослідницькій
діяльності, можуть працювати за індивідуальним графіком виконання
навчального плану в межах установленого терміну навчання.
Студенти-науковці, випускники ВНЗ за рішенням ДЕК та СНТТ інституту
можуть бути рекомендовані до вступу в аспірантуру, на викладацьку
роботу.

1.4. Підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів

В Україні велика увага приділяється підготовці наукових і
науково-педагогічних кадрів, котра має свої закономірності, принципи та
специфічні ознаки.

З часу проголошення державного суверенітету України система підготовки й
атестації наукових та науково-педагогічних кадрів зазнала кардинальних
змін.

У 1991 році постановою Кабінету Міністрів України було створено Вищу
атестаційну комісію України (ВАК України), в складі якої затверджено
Головну раду та президію ВАК України, які здійснюють атестацію наукових
кадрів.

Підготовку та атестацію науково-педагогічних кадрів здійснює Атестаційна
комісія Міністерства освіти і науки України, у складі якої функціонує
Управління керівних і науково-педагогічних кадрів.

В Україні створено нормативно-правову базу підготовки наукових і
науково-педагогічних кадрів, основними документами якої є «Положення про
підготовку науково-педагогічних і наукових працівників», «Положення про
порядок проведення кандидатських іспитів», «Порядок присудження наукових
ступенів і присвоєння вчених звань», «Перелік спеціальностей наукових
працівників» та ін. З 1997 p. BAK України видає «Бюлетень Вищої
атестаційної комісії», а з 1998 р. — журнал «Науковий світ».

Нині підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів вищої
кваліфікації здійснюється з 25 галузей наук за 600 науковими
спеціальностями.

Основними формами такої підготовки є аспірантура й докторантура.

1.4.1. Докторантура. Аспірантура

З метою підвищення ефективності дослідження актуальних проблем науки,
техніки і культури, вдосконалення підготовки наукових і
науково-педагогічних кадрів вищого рівня кваліфікації — докторів наук —
створена нова форма підготовки кадрів — докторантура.

Докторантура як вищий ступінь єдиної системи освіти створюється при
вищих навчальних закладах, наукових установах і організаціях, що мають
необхідну наукову і матеріальну базу. Нині докторантура діє у 68 вищих
закладах освіти України.

Навчання в докторантурі відбувається з відривом від виробництва і триває
до трьох років, у ній навчаються кандидати наук, що мають наукові
здобутки в обраній галузі.

Однією з основних форм планомірної підготовки науково-педагогічних і
наукових кадрів є аспірантура, яка створюється при вищих навчальних
закладах, наукових установах та організаціях, що мають необхідну кадрову
і матеріальну базу. Вона відкривається та ліквідується Міністерством
освіти і науки України або Президією НАН України. За останні 5 років
відкрито аспірантури у 37 вищих навчальних закладах, 39 наукових
інститутах та галузевих академіях. Аспірантура сьогодні діє у 105 вищих
закладах освіти.

Навчання в аспірантурі здійснюється з відривом і без відриву від
виробництва. Термін навчання в аспірантурі з відривом від виробництва —
три роки, в аспірантурі без відриву від виробництва — чотири роки.

Вищі навчальні заклади (наукові установи, організації) не пізніше трьох
місяців до прийняття в докторантуру оголошують у пресі конкурсне
прийняття на вакантні місця з зазначенням спеціальності, строків
прийняття і переліку необхідних документів.

Вступники до аспірантури подають на ім’я керівника вищого навчального
закладу, наукової установи такі документи:

1) заяву;

2) особовий листок з обліку кадрів;

3) список опублікованих наукових праць і винаходів. Аспіранти, які не
мають опублікованих наукових праць і винаходів, подають наукові доповіді
(реферати) з обраної ними наукової спеціальності;

4) медичну довідку про стан здоров’я за формою № 286-у;

5) копію диплома про закінчення вищого навчального закладу із
зазначенням одержаної кваліфікації спеціаліста або магістра (особи, які
здобули відповідну освіту за кордоном — копію нострифікаційного
диплома);

6) посвідчення про складання кандидатських іспитів (якщо кандидатські
іспити складено).

Паспорт та диплом про вищу освіту подаються вступником особисто.

Особи, які вступають у докторантуру, подають на ім’я керівника вищого
навчального закладу (наукової установи, організації):

• заяву;

• розгорнутий план докторської дисертації;

• список опублікованих наукових праць і винаходів;

• відгук про наукову діяльність з місця роботи, засвідчений
керівником;

• копію диплома про присудження наукового ступеня кандидата наук (у
разі здобуття відповідної освіти за кордоном — копію нострифікаційного
диплома).

Паспорт та диплом про присудження наукового ступеня кандидата наук
подаються вступником особисто.

Зарахування до докторантури чи аспірантури проводиться за наказом
керівника вищого навчального закладу, наукової установи.

Тема дисертації, індивідуальний план роботи аспіранта та докторанта
після обговорення кафедрою затверджується вченою радою ВНЗ не пізніше
тримісячного терміну після зарахування його до аспірантури або
докторантури.

Взаємозобов’язання аспіранта або докторанта, підготовка яких
здійснюється за державним замовленням, та вищого навчального закладу,
визначаються у типовій угоді, якою передбачається своєчасне закінчення
роботи над дисертацією, працевлаштування після закінчення аспірантури
або докторантури, забезпечення відповідних умов праці, надання
впорядкованого житла тощо, та відповідальність сторін у разі невиконання
умов типової угоди. Зокрема, аспірант або докторант, який був
зарахований до аспірантури або докторантури за державним замовленням і
відрахований за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку вищого
навчального закладу, наукової установи за вчинення протиправних дій, а
також за невиконання індивідуального плану роботи без поважних причин
відшкодовує вартість навчання згідно із законодавством України.

Докторанти та аспіранти, які закінчили навчання в докторантурі або
аспірантурі з відривом від виробництва за державним замовленням,
працевлаштовуються згідно з типовою угодою, а докторанти та аспіранти,
які закінчили навчання в докторантурі або аспірантурі поза державним
замовленням, — згідно з контрактом.

Докторантура й аспірантура як форми підготовки наукових і
науково-педагогічних кадрів мають певні особливості.

До докторантури приймаються лише особи, які мають науковий ступінь
кандидата наук, наукові здобутки та опубліковані праці з обраної
наукової спеціальності і які в змозі на високому науковому рівні
проводити фундаментальні, пошукові та прикладні наукові дослідження.

Керівник ВНЗ (наукової установи, організації), де відкрито докторантуру,
направляє документи здобувача до кафедр (відділів, лабораторій), які
заслуховують наукові доповіді кандидатів до вступу, розглядають
розгорнуті плани роботи над дисертацією і роблять висновок за кожною
кандидатурою про можливість зарахування до докторантури. Вчена рада ВНЗ
(наукової установи, організації) на основі висновку кафедри (відділу,
лабораторії) в місячний термін приймає рішення про зарахування кожної
особи до докторантури.

Для надання допомоги докторантам у проведенні дисертаційних досліджень
за місцем їх підготовки призначаються наукові консультанти з числа
висококваліфікованих науково-педагогічних і наукових кадрів — докторів
наук. За необхідності докторанти можуть бути направлені до провідних
вітчизняних і закордонних наукових центрів.

Щороку докторанти подають до вченої ради вищого навчального закладу
(наукової установи) після попереднього обговорення на кафедрі звіт про
виконання індивідуального плану роботи, за результатами якого
проводиться їх атестація і приймаються рішення про подальше перебування
в докторантурі.

До аспірантури на конкурсній основі приймаються особи, які мають вищу
освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра.

Вступники в аспірантуру складають вступні іспити зі спеціальності (в
обсязі навчальної програми для спеціаліста або магістра, яка відповідає
обраній ними науковій спеціальності), із філософії та однієї з іноземних
мов в обсязі діючої навчальної програми для вищих навчальних закладів IV
рівня акредитації.

Вступники, які на час вступу до аспірантури склали всі або кілька
кандидатських іспитів, звільняються від відповідних вступних іспитів до
аспірантури і їм зараховуються оцінки кандидатських іспитів.

У разі одержання однакових оцінок переважне право при зарахуванні до
аспірантури мають випускники, рекомендовані до вступу до аспірантури
вченою радою вищого навчального закладу (факультету), наукової установи,
які закінчили магістратуру і склали всі або кілька кандидатських
іспитів.

Кожному аспіранту, одночасно з його зарахуванням, призначається науковий
керівник з числа докторів наук або за рішенням вченої ради, як виняток,
кандидатів наук. Науковий керівник консультує аспіранта з наукової
проблематики, контролює виконання ним затвердженого індивідуального
плану та несе особисту відповідальність за належне виконання
дисертаційної роботи.

Аспірантам, які навчаються без відриву від виробництва та успішно
виконують індивідуальний план роботи, за місцем роботи надається
додаткова оплачувана щорічна відпустка тривалістю ЗО календарних днів
для складання кандидатських іспитів та виконання роботи над дисертацією
і, за їх бажанням, протягом чотирьох років навчання — один вільний від
роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої
заробітної плати працівника.

Аспірант працює за індивідуальним планом, не менше ніж два рази на рік
звітує про його виконання на засіданні кафедри (відділу, лабораторії),
щорічно атестується науковим керівником. Контроль за діяльністю
аспірантури здійснюється проректором з наукової роботи ВНЗ або
заступником директора з наукової роботи наукової установи (організації).

Аспірант за час навчання в аспірантурі в установлені терміни
зобов’язаний:

• скласти кандидатські іспити зі спеціальності, однієї з іноземних
мов та філософії;

• повністю виконати індивідуальний план роботи над дисертацією, а
також за необхідності скласти додаткові іспи-

ти з дисциплін, що визначаються рішенням ученої ради з урахуванням
профілю підготовки;

• глибоко оволодіти знаннями, практичними навичками, професійною
майстерністю; підвищувати загальний культурний рівень;

• опанувати методологію і методи проведення наукових досліджень;

• звітувати про хід виконання дисертації на засіданні кафедри
(відділу, лабораторії);

• захистити дисертацію або подати її спеціалізованій вченій раді.

Випускникам аспірантури за час навчання в аспірантурі з відривом від
виробництва зараховується стаж науково-педагогічної роботи.

1.4.2. Здобувачі наукового ступеня, які працюють над дисертаціями поза
докторантурою або аспірантурою

Над докторською і кандидатською дисертацією можна працювати самостійно,
поза докторантурою й аспірантурою. Самостійна робота над докторською та
кандидатською дисертаціями є однією з форм підготовки
науково-педагогічних і наукових кадрів.

Здобувачами наукового ступеня доктора наук, які працюють над дисертацією
поза докторантурою, можуть бути особи, які мають науковий ступінь
кандидата наук. Здобувачами наукового ступеня кандидата наук, які
працюють над дисертаціями поза аспірантурою, можуть бути особи, які
мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста або магістра.

Кандидати наук, які мають вагомі здобутки в галузі наукових досліджень з
актуальних народногосподарських або теоретичних питань і схвалені
вченими радами вищих навчальних закладів плани дисертаційних робіт,
переводяться на посади наукових співробітників для завершення
докторських дисертацій терміном до двох років.

Кандидат наук, який претендує на посаду наукового співробітника, подає
за місцем роботи заяву на ім’я ректора вищого навчального закладу з
зазначенням необхідного терміну переведення, а також розгорнутий план
докторської дисертації, календарний графік її виконання, список
опублікованих наукових праць і винаходів.

Вчена рада вищого навчального закладу заслуховує наукову доповідь,
розглядає висновок відповідної кафедри щодо можливості переведення
кандидата наук на посаду наукового співробітника і розгорнутий план
докторської дисертації, визначає можливий термін її виконання і приймає
рішення стосовно переведення його на посаду наукового співробітника.

Наприкінці року викладачі, переведені на посаду наукового співробітника,
проходять атестацію. Після закінчення терміну перебування на посаді
наукового співробітника кандидат наук зобов’язаний подати наукове
дослідження в обсязі докторської дисертації і доповісти про це вченій
раді вищого навчального закладу (наукової установи, організації), де
виконувалося дослідження.

Для завершення та захисту дисертації особам, які раніше не навчалися в
аспірантурі і не перебували в докторантурі, може надаватися творча
відпустка терміном до трьох місяців для роботи над кандидатською і
терміном до шести місяців — для роботи над докторською дисертацією.

Для отримання творчої відпустки здобувач повинен зробити наукову
доповідь на засіданні кафедри (відділу, лабораторії), при якій він
планує завершити дослідження. На основі мотивованого висновку кафедри
(відділу, лабораторії) вчена рада вищого навчального закладу (наукової
установи, організації) приймає рішення про надання відпустки.

Претендент на здобуття наукового ступеня доктора наук у період творчої
відпустки повинен захистити дисертацію або подати її до захисту в
спеціалізовану вчену раду.

Здобувачі наукового ступеня кандидата наук прикріплюються до певного ВНЗ
або наукової установи, що мають аспірантуру з відповідних
спеціальностей, для поглибленого теоретичного вивчення спеціальних
дисциплін, іноземної мови та філософії, а також підготовки і захисту
кандидатських дисертацій терміном до п’яти років, а лише з метою
складання кандидатських іспитів — до двох років.

Для прикріплення до ВНЗ (наукової установи, організації) з метою
написання кандидатської дисертації здобувач подає на ім’я керівника
заяву з доданням списку опублікованих наукових праць і винаходів, копію
диплома про вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста, магістра. Для
підготовки і складання кандидатських іспитів здобувач подає тільки
заяву.

Науковим керівником здобувачів призначаються, як правило, доктори наук
або професори. У разі, коли претендент прикріплюється на 2 роки тільки
для підготовки і складання кандидатських іспитів, науковий керівник не
призначається.

Здобувачі протягом місяця після прикріплення до вищого навчального
закладу (наукової установи) подають на ка федру (у відділ, лабораторію)
на затвердження погоджений з науковим керівником індивідуальний план
роботи. Теми дисертацій здобувачів після погодження на кафедрі
затверджуються вченою радою установи.

Претенденти складають за місцем прикріплення кандидатські іспити
відповідно до програми підготовки зі спеціальної дисципліни, іноземної
мови та філософії, а також інші іспити за рішенням вченої ради з
урахуванням профілю підготовки.

Здобувачі, які склали відповідні іспити і виконали індивідуальний план,
допускаються до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата наук.

Головним нормативним документом державного регулювання процесу атестації
наукових кадрів вищої кваліфікації є «Порядок присудження наукових
ступенів і присвоєння вчених звань», затверджений Кабінетом Міністрів
України 28 червня 1997 року за № 644. До постанови було внесено зміни і
доповнення відповідними постановами уряду від 5 серпня 1998 р. за № 1241
та від 22 липня 1999 р. за № 1336.

Цей документ визначає порядок присудження наукових ступенів доктора і
кандидата наук та присвоєння вчених звань професора, доцента і старшого
наукового співробітника.

Структурно він складається з семи розділів:

1. Загальні принципи.

2. Присудження наукових ступенів.

3. Присвоєння вчених звань.

4. Переатестація та нострифікація.

5. Оформлення і видача дипломів та атестатів.

6. Позбавлення наукових ступенів і вчених звань.

7. Розгляд апеляцій.

Відповідно до цього документа наукові ступені доктора і кандидата наук
присуджують, а вчені звання професора, доцента і старшого наукового
співробітника присвоюють особам, які мають вищу освіту, глибокі фахові
знання і значні досягнення в певній галузі науки, у педагогічній
діяльності.

Право присудження наукових ступенів доктора і кандидата наук, а також
присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника надано ВАК
України. До компетенції Міністерства освіти і науки України належать
питання присвоєння вчених звань професора і доцента.

Документом, що засвідчує присудження наукового ступеня, є диплом, а
присвоєння вченого звання — атестат державного зразка. Дипломи доктора,
кандидата наук і атестат

старшого наукового співробітника видає ВАК, а атестат професора і
доцента — Міністерство освіти і науки.

Згідно з «Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вчених
звань» дипломи докторів та кандидатів наук, атестати професорів,
доцентів, старших наукових співробітників, видані атестаційними органами
СРСР і Російської Федерації за результатами захистів дисертацій або
рішень вчених рад до 1 вересня 1992 року, в Україні визнаються дійсними.
Наукові і науково-педагогічні працівники — громадяни України, які
отримали науковий ступінь чи вчене звання в інших країнах пізніше
зазначеного терміну, підлягають переатестації або нострифікації дипломів
та атестатів.

Наукові ступені доктора та кандидата наук на підставі прилюдного захисту
дисертації присуджують спеціалізовані вчені ради.

В Україні створено відповідну мережу спеціалізованих вчених рад із
захисту кандидатських і докторських дисертацій відповідно до нової
номенклатури спеціальностей та з урахуванням інтересів регіонів. У 1999
р. в Україні діяло понад 500 спеціалізованих вчених рад (381 докторська
рада та 139 кандидатських).

Спеціалізовані вчені ради створюються та підпорядковуються ВАК України у
відомих своїми науковими досягненнями навчальних закладах III—IV рівнів
акредитації, науково-технічних, науково-дослідних установах та інших
організаціях, що проводять фундаментальні та прикладні наукові
дослідження та мають авторитетних учених, які проводять наукову та
науково-педагогічну роботу. До складу спецрад можуть залучатися фахівці
з науковим ступенем за профілем ради, що працюють в інших наукових
установах або вищих навчальних закладах. Кожній спецраді при її
організації надається шифр і затверджуються номери спеціальностей
наукових працівників, за якими рада може організувати захист дисертацій
на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук.

Ради несуть відповідальність за обґрунтованість прийнятих ними рішень і
покликані забезпечувати високий рівень вимог під час проведення
атестації. Головою спеціалізованої вченої ради призначається провідний
учений, доктор наук, фахівець за профілем ради і, як правило, штатний
працівник організації, в якій створено раду.

Підготовлена і попередньо апробована дисертація подається для прилюдного
захисту до спеціалізованої вченої ради.

З метою поглибленого аналізу дисертації спецрадою призначаються офіційні
опоненти: при захисті докторської ди сертації — три доктори наук і
провідна установа; при захисті кандидатської дисертації — один доктор,
другий — доктор або кандидат наук і провідна установа, які представляють
до спецради свої відгуки. Офіційні опоненти зобов’язані бути присутніми
на захисті дисертації.

Захист дисертації визнається успішним, якщо в результаті таємного
голосування за присудження наукового ступеня проголосувало щонайменше
три чверті членів ради, які брали участь у засіданні.

Результати захисту дисертації (дисертація та атестаційна справа)
спецради надсилають до ВАК України, який здійснює контроль за діяльністю
спецрад. З цією метою у складі ВАК створюються експертні ради, які
здійснюють вибірковий контроль за правильністю організації захисту,
якістю і об’єктивністю підготовленого спецрадою висновку щодо
відповідності дисертаційної роботи вимогам ВАК. Остаточне рішення про
видачу диплома кандидата наук приймається президією ВАК України.

Науковці, які залучені до атестаційного процесу, повинні глибоко
володіти принципами, методологією, методами, технікою і технологією
підготовки кандидатських і докторських дисертацій.

Похожие записи