Реферат на тему:

І.П.Павлов – основоположник науки про харчування”

На мій погляд, тема харчування і травлення в наш час дуже актуальна.
Адже зараз, в інформаційне століття, людям потрібно усе більше сил для
виконання усе більш і більш складної роботи. Саме тому зараз так часто
обговорюються питання правильного і здорового харчування. Але для
досягнення оптимальної форми людині потрібна не тільки корисна і смачна
їжа, не менш важливо і хороше травлення.

Сьогодны фізіологія травлення досліджується цілими інститутами, і
знання, що ми маємо на даний момент, досить докладно описують усі стадії
травлення і дають нам практичні ради, як правильно харчуватися. Проте,
ще яких-небудь сто років тому знання людей про цей вид діяльності
людського організму були дуже убогі. Таким чином, за сто останнього
років фізіологія травлення зробила величезний стрибок, пройшовши більшу
відстань, чим за всі попередні століття. Цим колосальним кроком науки з
минулого в будущее ми в першу чергу зобов’язані великому росіянину вчен
– Іванові Петровичу Павлову(1849-1936).

Це була дуже багатогранна людина. У різні періоди своєї
шістдесятирічної творчості він охоплював різноманітні галузі фізіології
й у кожній залишав глибокий слід. Вражає і його любов до роботи. Навіть
у молодості, в один з найважчих періодів життя, коли майбутній академік
змушений був піклуватися про своє утримання і утримання своєї родини,
він витрачав останні гроші на покупку устаткування і піддослідних тварин
для проведених ним складних експериментів. Студентом Павлов багатьма
годинами не виходив з лабораторії, постійно намагаючись поліпшити,
уточнити і без того феноменальні результати досліджень.

Зусилля Івана Петровича досить швидко були оцінені й у Росії, і за
рубежем. Відразу після опублікування в 1897 р. класична праця вченого
«Лекції про роботу головних травних залоз» став настільною книгою для
фізіологів усього світу. Вже в 1904 р. першим серед росіян вчених і
першим з фізіологів він був визнаний гідним Нобелівської премії. Потім
прийшло довгоочікуване визнання і на батьківщині – у 1907 р. Павлов був
обраний дійсним членом Петербурзької Академії наук.

На мій погляд, його життя – прекрасний зразок гідного і завзятого
служіння науці: багаторічного прагнення до пізнання невідомого, тому,
мені здається, украй важливо показати, наскільки коштовний внесок И.П.
Павлова в скарбницю світової науки. Друга важлива задача, що коштує
перед автором, — проаналізувати будівля травної системи в цілому, а
також її окремих органів і залоз, і особливо ідеї, висловлені в цій
області академіком Павловим.

Дослідженнями фізіології травлення Іван Петрович Павлов почав займатися
ще будучи студентом природного відділення фізико-математичного
факультету Петербурзького університету (1870(1875). Займатися цими
проблемами вченого спонукала прочитана їм у юності захоплююча книга
англійського вченого Льюиса «Фізіологія повсякденного життя».

Але повернувся він до цих вишукувань лише в 1891 р. Особливо сприяла
цьому захист Павловим дисертації на ступінь доктора медицини в 1883 р.,
після чого він одержав звання приват-доцента Військово-медичної
академії, де і проробив 45 років, а також наступне (у 1891 р.)
запрошення Павлова для керівництва відділом фізіології тільки що
створеного Інституту експериментальної медицини., де він виконав головні
дослідження з фізіології травлення, а також розробив своє знамените
навчання про умовні рефлекси. Займався цим учений ще більш двох десятків
років і до початку 1910-х років узагальнив свої праці й остаточно
зайнявся тільки фізіологією вищої нервової діяльності.

На жаль, на початку своєї кар’єри Іван Петрович часто випробував
матеріальних труднощів, і радість, що доставляється творчими успіхами,
постійно отруювалася тяжкими умовами існування. Безпорадність Павлова в
життєвих справах і недостача грошей особливо гостро стали відчуватися
після його одруження в 1881 р. Сам він у «Автобіографії» пише так: «Аж
до професури в 1890 р. вже одруженому і имевшему сина в грошовому
відношенні постійно приходилося дуже туго».

Часто Іванові Петровичу приходилося і працювати в зовсім непридатних
умовах. Але навіть у лабораторії при клініці Боткіна, де ученому самий
приходилося робити прилади для його подальших досліджень з підручного
матеріалу (наприклад бляшаних консервних коробок), він домагався разючих
результатів.

Коли Павлов приступав до систематичних досліджень з фізіології
травлення, у світі був накопичений досить убогий обсяг знань по цьому
питанню, і генію Павлова було призначено вивести цю галузь фізіології з
тупика і підняти на нову висоту. Справа в тім, що до Павлова фізіологія
травлення була одним із самих відсталих розділів науки фізіології
взагалі. Існували лише дуже неточні і фрагментарні представлення про
закономірності роботи окремих травних залоз і всього процесу травлення в
цілому. Основний прийом дослідження функцій органів травної системи в ті
часи – вивисекционно гострий експеримент (спосіб фізіологічного
дослідження, при якому експериментатор робить усілякі розрізи на тілі
наркотизованого чи обездвиженного, а іноді і не наркотизованої тварини,
оголює цікавлячий його орган, руйнуючи природний зв’язок і взаємодію між
частинами організму, і в таких заплутаних і неприродних умовах
намагається виявити закономірності роботи тих чи інших чи органів систем
організму шляхом стимуляції, чи гноблення блокування їхній за допомогою
різних штучних впливів, наприклад електроструму, що природно є
неможливим).

Особливе значення Іван Петрович Павлов приділяв методиці фізіологічної
хірургії: «Для натураліста – усі в методі», — мовляв Іван Петрович.
Незважаючи на те, що, на думку Сєченова, Павлов був одним із кращих
вивисекционистов Європи, він розробив принципово новий і вкрай
прогресивний для свого часу застосовуваний і зараз метод хронічного
експерименту, тобто експерименту на неушкодженому чи заздалегідь
прооперованій тварині (звичайно собако).

Завдяки такому підходу Павлов першим серед фізіологів став на шлях
послідовного цілеспрямованого синтетичних( тобто об’єднуючого дані
багатьох досвідів у більш комплексні теорії), дослідження функцій
організму в хронічному експерименті, точніше, доповнив аналітичний(
тобто поділяючий кожен досвід на фази і стадії і исследующий їх), підхід
до вивчення функцій складного організму синтетичним і створив тим самим
єдиний метод пізнання фізіологічних закономірностей.

Це і є науковий метод Павлова, самий зроблений і плідний науковий метод
у фізіології, що незмінно забезпечував своєму творцю найбагатший врожай
найцінніших фактичних даних у будь-якій області фізіології, який він
займався. Сам він про це говорив так: «Часто говориться, і недарма, що
наука рухається поштовхами в залежності від успіхів, що робляться
методикою. З кожним кроком методики вперед ми як би піднімаємося
ступінню вище, з яким відкривається нам більш широкий обрій з невидимими
раніш предметами. Тому нашою першою задачею було вироблення методики».

У цьому методі втілені основні риси світогляду автора, його погляди на
цілісність організму з навколишнім середовищем, погляди, що поєднують
його з найвизначнішими вченими його часу Дарвіном, Сєченовим,
Тімірязєвим і іншими.

Дослідження І.П. Павлова в області фізіології шлунка – це одне з його
найбільших досягнень, що було миттєво оцінене його колегами як
фізіологами, так і медиками в усьому світі і викликало їхній захват.
Цьому сприяло і дуже похмурий фон, на якому проводилися експерименти:
існування секреторних нервів для шлункових залоз так чи інакше
заперечувалося усіма ведучими фізіологами того часу. Така думка була
обумовлена негативними результатами вівісекційних досвідів на тваринах.

Тверде встановлення Павловим факту існування нервової регуляції
діяльності шлункових залоз – переконливий доказ того, що ці залози мають
секреторну іннервацію, тобто постачені нервами, що викликають виділення
шлункового соку, принесло йому всесвітню славу і повагу з боку кращих
фахівців у цій області знання в усьому світі.

Цей чудовий результат був досягнутий завдяки дотепно задуманому і
філігранно здійсненому експерименту, суть якого полягає в наступному: у
собаки зі шлунковою фістулою перерізали стравохід в області шиї і кінці
його пришивали до країв шкірної рані на шиї у виді двох зяючих отворів.
Через якийсь час, коли тварина встигала цілком оправитися від загальних
наслідків наркозу й операції і вже нічим не відрізнялося від здорових,
улаштовували так називану уявну годівлю: собако давали шматки м’яса, чи
хліба іншої їжі, але проковтнуте вивалювалося через верхній отвір
стравоходу, не доходячи до шлунка. Через кілька хвилин після початку
«годування» починалося виділення шлункового соку, що швидко досягало
значних розмірів і продовжувалося до години і більше. При цьому було
встановлено, що виділення шлункового соку при уявній годівлі носить
характер твердо встановленої фізіологічної закономірності.

Факти говорили самі за себе, і мало хто з фізіологів сумнівався, що
секреція шлункового соку, викликана дією їжі на рецептори ротової
порожнини, має рефлекторний характер, але Павлов довів це спеціальним і
дуже красивим експериментом.

Велика творча спадщина Павлова не піддалося забуттю, а, навпаки, було
піддано ретельному аналізу як пам’ятник наукової думки і невичерпне
джерело нових ідей, у якому кожне нове покоління натуралістів може
почерпнути якісь раніше не відомі думки Павлова, здатні послужити
основою для ще не проведених чи досвідів досліджень.

Отже, І.П. Павлов — засновник сучасної фізіології травлення. Зрозуміло,
не усі факти і теоретичні положення Павлова по фізіології травної
системи зберігають свою силу й у наші дні. Але в цілому сучасна
фізіологія травлення усе ще зберігає глибокий друк думки і праці
Павлова.

Найважливіша заслуга Павлова: створення міцного фундаменту для подальших
досліджень травного тракту людини: класичної праці «Лекції про роботу
головних травних залоз», що не потеряли своєї актуальності й у наш час.
Цією книгою він дав могутній імпульс для подальшого поповнення й
уточнення знань у цій області.

У знак пам’яті про великого російського фізіолога зараз ім’ям Павлова
називають кафедри фізіології і навіть цілі інститути. И.П. Павлов
виховав целую плеяду видатних учених ( його учнів і послідовників як у
нашій країні (В.В. Савич, Б.П. Бабкін, Л.А. Орбели, И.П, Разенков, Е. А.
Асратян і інші), так і за кордоном (Карлсон, Кеннон, Томас, Айви й
інші).

Таким чином, більш ніж за 130 років людин зумів скласти більш-менш повне
і точне представлення про роботу своєї травної системи. Проте уточнення
і розширення знань про деякі органи травної системи і процесах, що
відбуваються в ній (наприклад, другій фазі секреції шлункового соку),
вимагає зусиль нових поколінь дослідників усього світу. Напевно, ніколи
не наступить той час, коли не буде таємниць життя людини, що не
зацікавлять учених, але я сподіваюся, що ці люди ніколи не забудуть, хто
починав велику справу пізнання людиною ще однієї частини свого
організму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Асратян Е.А. Іван Петрович Павлов. — М., 1984.

Воронін С. Життєпис Івана Петровича Павлова. Л., 1984.

Павлов И.П. Повне зібрання праць, тт. 1, 2, 3, 5.

Лекції И.П. Павлова по фізіології. М., 1949.

Популярна медична енциклопедія. М., 1984.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи