Реферат на тему:

Фiлософiя науки

як об’єкт дослiдження.

За основу визначення об’єкта нашого дослiдження ми приймаємо вже
iснуючу концепцiю, яка розглядає фiлософiю науки у двох формах: як
самостiйний фiлософський “напрямок”, який дослiджує особливостi явищ
науково-пiзнавальної дiяльностi та як “роздiл” вiдповiдної
фiлософської доктрини у межах iнших фiлософських напрямкiв, який вивчає
рiзнi проблеми та явища, пов’язанi з iснуванням науки.

Як “роздiл”, фiлософiя науки не вiдокремлюється вiд фiлософiї
iсторiї, культури, релiгiї, технiки вiдповiдної фiлософської традицiї
(марксизму, неотомiзму, екзистенцiалiзму i т.п.). Тому роздiл того
чи iншого напрямку iз назвою «фiлософiя науки» постiйно
зустрiчається при дослiдженнях загальних проблем фiлософiї.

Вирiзнення фiлософських дослiджень, що вiдносяться до “напрямку”, та
дослiджень, якi вiдносяться до “роздiлiв”, можна здiйснити через
розрiзнення проблем, предмету, котрi ними розглядаються та
вирiшуються. У першому випадку проблематика визначається аналiзом явищ
науки як реальностi, котра iснує за своїми особливими законами. В
другому — проблемами виявлення впливу науки на людину,
суспiльство, iсторiю та навпаки.

Таке визначення не заперечує факту iснування в межах “напрямку”
питань про взаємовiдношення науки i культури, iсторiї, технiки.
Тiльки «тут» цi питання розглядаються через аналiз науки як явища,
котре має iманентнi причини свого iснування, а не через пiдведення
наукового пiд апрiорно визначенi загальнi закони буття, що подекуди стає
причиною втрати специфiки науковостi взагалi. Так, наприклад,
висловлюючись: «наука як окрема дискурсивна практика», ми заздалегідь
відмовляємося застосовувати поняття «практика дискурсу» чи вживання
iнших смислiв слова «наука» (наприклад: «теологiчна наука»).

У межах “напрямку” не приймається розповсюджена марксизмом теза про
«вiдносно самостiйний характер науки». Iсторично склалося так, що
пiсля другого Мiжнародного конгресу iсторикiв науки, який вiдбувся у
1931 роцi, офiцiйно роздiлилися концепцiї дослiдження науки на
екстерналiськi та iнтерналiськi, що знаменувало собою усвiдомлення
суперечностей мiж теорiями, котрi розглядали науку як пiдпорядковану
iманентним закономiрностям, та теорiями, котрi розглядали науку як
реальнiсть, пiдпорядковану суспiльно-iсторичнiй ситуацiї.
Екстерналiський пiдхiд визнає соцiально-економiчну,
культурно-iсторичну детермiнованiсть еволюцiї науки. Зразком
послiдовного дотримання таких принципiв вважається Дж.Бернал, автор
працi «Наука в iсторiї суспiльства». Сучаснi представники iнтерналiзму
визнають своїм лiдером А.Койре i пояснюють розвиток наукового пiзнання
переважно iнтелектуальними факторами.

Основу бiльшостi еклектичних уявлень про науку складає саме ця,
зазначена, концепцiя про вiдносно самостiйний характер iснування
науки. Проблема полягає в тому, що на тлi багатьох емпiричних даних
виокремлюються факти iснування взаємозв’язку практичної та
пiзнавальної дiяльностi. Разом iз цим, значний обсяг фактiв
свiдчить про протилежне. Коли розглядається перебiг сучасного
науково-технiчного прогресу постiйно виявляють випадки випередження
теорiєю практики. Наявна самосуперечливість перекреслює вiдомi
спроби дати вичерпне обґрунтування принципiв єдностi пiзнання та
практики [Детально див.:15.-с.82-90.].

У цiлому бiльшiсть учених погоджується з висновком про
малопродуктивнiсть виведення пiзнання, науки безпосередньо з
практики, пiдтримуючи, однак, негативну точку зору щодо спроб виведення
наукових процесiв з iнтелектуальних факторiв у вiдривi вiд суспiльного
буття. Невирішеність даної проблеми тримає бiльшiсть
дослiдникiв на позицiях пасивного еклектицизму, хоча його недолiки
загальновiдомi.

У свою чергу, третейське «вирiшення» зазначеної проблеми концепцiєю
про вiдносну самостiйнiсть науки майже нiчого не роз’яснює i навiть
навпаки — заплутує проблему удаванiстю її вирiшення, оскiльки для
пояснення окремих випадкiв випередження теорiєю практики
використовується лише (те чи iнше) загальне положення, спiльне для всiх
процесiв, що мають опосередкованiсть.

Наведемо приклади. Так, вiдомий росiйський iсторик фiлософiї
Н.В.Мотрошилова обґрунтовувала тезу, що «на деякому етапi iсторiї
наука, подiбно до iнших, ранiше неї створених видiв культури,
кристалiзується у вiдносно самостiйну форму суспiльної свiдомостi, бо
перед суспiльством порушуються (i практично, й теоретично)
проблеми, так чи iнакше пов’язанi з наукою, вирiшення котрих воно може
здiйснити не ранiше, анiж усвiдомить їх i осмислить шляхи їх
вирiшення»[16.-с.280]. Хоча дана точка зору досить детально розглянута
в лiтературi i має велику кiлькiсть прихильникiв, її недолiк одразу
виявляє себе, коли йдеться про взаємовiдношення процесiв суто наукових
i суспiльних. Внаслiдок цього створюються додатковi визначення
опосередкованостi типу: «у бiльш широкому значеннi…» та «у бiльш
вузькому…».

Розглядаючи наявний подiл фiлософiв на iнтерналiстiв i
екстерналiстiв маємо засвiдчити його відносність. За своїми
витоками iнтерналiська концепцiя наукових революцiй Т.Куна [Див.:17]
опирається на соцiологiчнi поняття, аналогiчне ми бачимо в фiлософiї
науки I.Лакатоса [Див.:18.-с.322-336]. Екстерналiськi концепцiї також
звертаються до проблем, пов’язаних з iманентними законами розвитку
наукового пiзнання. Так, у концепцiї науки Р.Мертона, поряд iз
соцiально-культурною детермiнованiстю визначено, що змiни наукових
iнтересiв часто вiдбуваються внаслiдок усвiдомлення конкретної проблеми,
стану розробки логiчного iнструментарiю. Однак, оригiнальне
застосування Р.Мертоном соцiологiчної теорiї стратифікації для
визначення мiсця науки i наукового в суспiльствi [Див.:19],
дозволило лише створити популярну сьогоднi гiпотезу про перетворення
усталеного в суспiльствi способу пiзнання в iнституцiоналiзований
елемент суспiльства, який активно функцiонував та розвивався до початку
процесу iнституцiоналiзацiї, яка явно не розкриває сутi феномена
«наука». Тому стосовно цiєї проблеми, найбiльш виваженою пропозицiєю
можна визнати концепцiю «трьох свiтiв» К.Поппера
[Див.:20.-р.439-451], яка видiляє науку в особливу сферу буття. У
К.Поппера, «свiт», де вiдбувається наукова дiяльнiсть, не зводиться
до множини iнтелектуальних процесiв, там iснують i мiжлюдськi стосунки,
але цi стосунки є спiлкування науковцiв, а не людей взагалi. Дана
концепцiя дозволяє створити робочу абстракцiю об’єкта, який цiкавить
саме фiлософiю науки.

Продуктивне застосування моделi К.Поппера було запропоновано Iмре
Лакатосом [Див.:18.-с.322-336], який на основi iдеї
«рацiональної реконструкцiї науки» запропонував концепцiю
класифiкацiї методологiй фiлософiї науки у порядку: методологiя
iндуктивiстiв; методологiя конвенцiоналiстiв; методологiя
фальсифiкацiонiстiв; методологiя науково-дослiдницьких програм. Однак,
аналiз iдей I.Лакатоса проведений П.Фейєрабендом та Х.Патнемом виявив
ряд проблем пов’язаних з поняттям «рацiональна реконструкцiя», що
стало причиною втрати зацiкавленостi до такого розмежування методологiй.

Як виявив порiвняльний аналiз, розкриття еврiстичностi та розвиток
запропонованої класифiкацiї з урахуванням наявної критики, можливе за
допомогою методологiчного застосування рефлексiї, що потребує певних
змiн у самiй концепцiї класифiкацiї.

Модельно, iдея рефлексiї, як методу передбачає здатнiсть до утворення
уявлення з наступним його аналiзом у незмiненiй формi. Додавання до
«першого» уявлення нових значень та смислiв без визначення наявного у
ньому з самого початку вважається методологiчною помилкою. Зупинка
мислимого його перетворенням на предмет умоспоглядання, за звичай,
алегорично визначається через образ «подвоєння думки», що формально
виявляє заборону додавання до першого мислимого уявлення будь-яке
нове. Термiнологiчно таке подвоєння i називають «рефлексiєю».

Однак, звичний термiн має специфiчний недолiк, оскiльки не
здiйснює вирiзнення думки про думку, а буквально ототожнює
аналiзуюче уявлення з предметом аналiзу, перетворюючи вимогу заборони
вносити змiни у «перше мiркування» (про предмет рефлексивної думки) на
саму думку взагалi.

На мою думку, рефлексiю бiльш вдало визначати не через поняття
«подвоєння», а через поняття «постуявлення», яке дозволяє дотримуватися
принципу зупинки спонтанностi продуктивної здатностi до уявлень та
враховує вимогу дотримання формальної тотожностi предмету з його
спогляданням. Як процес постуявлення, що виникає у формi
рефлексивного мiркування, фiлософiя може розглядатися як
безпосереднє умоспоглядання, яке «спостерiгаючи» за уявленнями
«боїться» пропустити найважливiше та додавати щось вiд себе.
Споглядання повинно бути феноменологiчно чистим. Абсолютна
об’єктивнiсть — ось формальне кредо фiлософiї.

У свою чергу тотальна самоконтрольованiсть перетворює фiлософiю на
своєрiдного «демона рацiональностi». Завдячуючи методу рефлексiї
будь-яку iррацiональнiсть фiлософiя здатна перетворити на форму
чистого уявлення, що дозволяє через дiяльнiсть самототожнього Cogito
умоспоглядати цi уявлення без порушення злагоди суб’єкта iз самим собою.

Саме як варiант саморозгортання рефлексивного умоспоглядання
можна розглянути наступну множину методологiй фiлософiї науки:
iндуктивiзм, конвенцiоналiзм, фальсифiкацiонiзм, iсторизм, як
предмет реконструктивної рефлексiї.

1. Iндуктивiзм.

Однiєю з найбiльш впливових методологiй науки є iндуктивiзм. Згiдно
цiєї методологiї, тiльки тi судження можуть бути прийнятi як науковi,
котрi або описують чiтко встановленi факти, або є їх неспростовними
iндуктивними узагальненнями. Коли iндуктивiзм приймає наукове положення,
тодi вiн приймає його як достовiрно iстинне, i, якщо воно не є таким,
то iндуктивiзм його вiдкидає. Судження має бути або доведене фактами,
або виведене — дедуктивно чи iндуктивно — з ранiше доведених суджень.

Кожна методологiя має свої особливi епiстемологiчнi проблеми.
Iндуктивiзм, наприклад, повинен надiйно встановити iстиннiсть
«фактуальних» положень та обґрунтованість iндуктивних виведень,
визначити умови за яких емпiрична гiпотеза чи теорiя визнаються
науково прийнятними.

Iндуктивiзм прагне показати, що судження не доведене — тобто є
псевдонауковим — а не те, що воно хибне. Науковий прогрес, згiдно з
iндуктивiзмом, полягає у розвiнчаннi iррацiональних уявлень, котрi
необхiдно видалити з науки i перевести в iсторiю вiрувань
(псевдонауки). Справжня наука, на думку iндуктивiстiв, починається з
самих останнiх емпiричних даних. Класичний iндуктивiзм представникiв
аналiтичної фiлософiї визнавав ряд фiлософських проблем у якостi
наукових тiльки в формулюваннях конкретних фiлософiв: вирiшення
Расселом проблеми визначених дескрипцiй [Див.:21. -с.11-27];
Фреге — про сенс i референцiї; Тарського — про iстину [Див.:22.-с.23].

Уявлення про цю методологiю набули найбiльшого поширення серед
науковцiв у рiзних колах суспiльства. Так, уся проблематика, що
охоплюється поняттям «теорiя множин», по сутi справи, являє собою
реалiзацiю настанов iндуктивiзму, який вимагає обов’язкової наявностi
емпiричної наочностi та здiйснення процедури верифiкацiї. Тобто,
спочатку, «множини» мислилися як емпiрична даність, що може бути
виявлена кожним математиком за допомогою звичайного абстрагування.
Лише парадокси теорiї множин засвiдчили, що ми використовуючи поняття
«множина» маємо справу з теоретичною конструкцiєю, а не емпiричною
наочнiстю.

Фiлософiя науки iндуктивiзму запропонувала нову схему вiдношення
суб’єкта i об’єкта пiзнання [Див.:13]. У аристотелiвськiй традицiї
викладу науки використовувалася схема, що складалася з двох елементiв:
об’єктивна дiйснiсть (а) i картина цiєї дiйсностi (в), яку пропонує
фiлософ чи представник будь-якої окремої науки. Спираючись на вчення
Аристотеля про єднiсть форм думки i форм буття, обидва елементи
узгоджувалися через вчення про iстину як вiдповiднiсть мiж думкою
i дiйснiстю. Однак пiд впливом першого позитивiзму, засновником
прагматизму Ч.Пiрсом було запропоновано третiй елемент структури: а)
об’єктивна дiйснiсть; в) учений; с) знаковi системи, якi вчений
створює для викладу своєї картини свiту.

I хоча концепцiя Рудольфа Карнапа i Чарльза Моррiса, за якою
наука дослiджує вiдношення мiж фiзичними об’єктами i знаками, або
символами, а наслiдком наукового пiзнання є семантичний доробок, лише
тимчасово визнавалася домiнантною, нiкому не вдалося спростувати iдею
наукового знання як системи, яка має бути висловлена логiчно
правильною мовою i узгодженою з фактами. Особливого значення ця iдея
набула з переможним поширенням кiбернетики. По вiдношенню до
суб’єкта пiзнання, i особливо навчання, виявлення свiту вiдбувається,
перш за все, через знакову систему, яку треба навчитися розумiти,
використовувати, зробити своєю.

У межах цiєї методологiї вдалося довести, що взаємозв’язки в
системi наукового знання можуть розглядатися як предмет емпiричного
аналiзу («логiчний емпiризм»)[Див.:23]. Як виявилося, система знань
має власнi унiкальнi особливостi, якi неможливо звести до
властивостей матерiальної дiйсностi. Наприклад, на вiдмiну вiд наукових
знань дiйснiсть та психодинамiчнi змiни суб’єкта пiзнання не
пiдвладнi семантичним та синтаксичним закономiрностям. Отже, закони
буття системи знань вiдмiннi вiд законiв природи та психодинамiки. Дане
вiдкриття спростовує наївне уявлення, запропоноване ще Аристотелем, про
єднiсть форм думки i природи.

Для кожного методологiчного вчення фiлософiї науки iснують
характернi приклади. Для iндуктивiзму такими є: кеплерiвське
узагальнення копiтких спостережень Тихо Браге; вiдкриття потiм Ньютоном
закону гравiтацiї шляхом iндуктивного узагальнення кеплерiвських
«феноменiв» руху планет; вiдкриття Ампером закону електродинамiки
завдяки iндуктивному узагальненню його ж спостережень над
властивостями електричного струму. Для iндуктивiста i сучасна
хiмiя починається тiльки з експериментiв Лавуаз’є та його
«емпiричних пояснень» експериментальних даних.

Iндуктивiстська концепцiя, як це було зазначено в працях I.Лакатоса
[Див.:24.-с.82-95;21.-с.322-336], не може запропонувати
рацiонального «внутрiшнього» пояснення того, чому саме цi, а не
iншi, факти, були вибранi в якостi предмета дослiдження. Для неї це
нерацiональна, емпiрична, зовнiшня проблема. Являючи собою
«внутрiшню» теорiю рацiональностi, iндуктивiзм суміщається з
рiзноманiтними доповнюючими його зовнiшнiми гiпотезами, котрi пояснюють
той чи iнший вибiр наукових проблем. Так, наприклад, суміщається
з вульгарно-марксистським погляд, що вибiр проблем визначається
суспiльною необхiднiстю, i дiйсно, деякi вульгарнi марксисти
ототожнюють основнi фази iсторiї науки з основними фазами економiчного
розвитку. Але вибiр фактiв не повинен обов’язково детермiнуватись
соцiальними факторами; вiн може визначатись позанауковим
iнтелектуальним впливом. Так само iндуктивiзм суміщається i з такою
«зовнiшньою» теорiєю, згiдно котрої вибiр проблем диктується
насамперед вродженою або довiльно вибраною (чи традицiйною)
теоретичною (або метафiзичною) структурою.

Коли iндуктивiзм стикається з проблемою пояснення того, чому
деякi видатнi вченi досить високо оцiнювали метафiзику i чому вони
вважали свої вiдкриття важливими з тих причин, котрi з точки зору
iндуктивiстської методологiї є зовсiм несуттєвими, то вiн вiдносить
цi проблеми до «мiфологiчної свiдомостi» чи психопатологiї, тобто до
iррацiонального.

Сьогоднi настанови методологiї iндуктивiзму використовуються не
тiльки в природничих науках. За допомогою вчення «логiчного
емпiризму» будь яка система знання у якостi iнформацiйної системи може
стати предметом емпiричного дослiдження [Див.:13;25]. Навiть
фiлософськi теорiї та концепцiї (витвори мистецтва), як це, наприклад,
демонструють працi Ж.Деррiди, можуть ставати предметом
конкретно-наукового емпiричного аналiзу.

Враховуючи, що розглядаючи питання про появу науки принципово
неможливо обiйти етапу емпiричних передумов становлення наукової
теорiї, iндуктивiзм слiд визнати методологiєю становлення наук, якi
вже стали iсторично наявним буттям, а також етапом становлення ще
невiдомих нових наук.

2. Конвенцiоналiзм.

Конвенцiоналiзм [Див.:26.-с.46-47] подiляючи знання на емпiричне i
теоретичне вирiзняє як неспiвмiрнi засоби їх здобування. Стосовно
емпiричних даних за головну ознаку науковостi визнається досягнення
об’єктивностi. А стосовно теоретичних положень — науковiсть
визначається тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна
несуперечливiсть) та фактами; припускається суб’єктивiзм в
органiзацiї знання у систему. Для зручностi, конвенцiоналiстське поняття
«система наукових знань» позначують термiном «класифiкуюча система»,
чим пiдкреслюють можливiсть суб’єктивної довiльностi при її утвореннi.

Конвенцiоналiзм припускає можливiсть побудови будь-якої системи
класифiкацiї, котра поєднує факти в логiчно самонесуперечне зв’язане
цiле. За систему класифiкацiї приймається будь-яка теорiя, що
будується згiдно з поняттям «теорiї» — конституює теоретичну єднiсть
предмету, властивостi, вiдношення, положення та iн., що складає
вiдношення основоположень i наслiдкiв. Згiдно цiєї концепцiї,
необхiдно якомога довше зберiгати недоторканим центр такої системи
класифiкацiї, а коли вторгнення аномалiй створює труднощi, потрiбно
просто змiнити або ускладнити її периферiйнi дiлянки. Згiдно з
базовими настановами даної методологiї одночасно можуть спiвiснувати
рiзнi науковi теорiї, якi несуперечливо узгоджуються з єдиною
емпiричною «базою» даних.

Оскiльки вчення про дедукцiю як метод не розгортається у
методологiю, бо не здатне стати основою аналiзу взаємовiдношення
якiсно рiзних методiв, в межах конвенцiалiзму дедуктивiзм вперше
пiднiмається до рiвня методологiчних проблем.

Серед головних настанов конвенцiоналiзму особливе значення мають
«рекурентнi мiркування» А.Пуанкаре та «теза Дюгема-Куайна».

Теза була сформульована французьким фiзиком Дюгемом для
вирiшення ряду методологiчних проблем пов’язаних з процесами
математизацiї теоретичної фiзики. Куайн [10.-с.322-343] поширив
значення тези Дюгема на теорiю взагалi, як рiзновид наукового знання.
Формулювання тези таке: «фiзична теорiя має системний характер, а її
окремi положення отримують значення тiльки в контекстi теорiї». За
умови дотримання такого положення ми повиннi визнавати, що
експериментальнiй перевiрцi пiдлягають не iзольованi теоретичнi
положення, а теорiя в цiлому. Отже, теорiя не верифiкується — не
подiляється на окремi положення, якi потiм незалежно одне вiд одного
перевiряються експериментально. У випадку встановлення
невiдповiдностi передбачень теорiї експериментальним даним неможливо
визначити, яка саме частина або конкретна гiпотеза помилкова. У разi
виявлення проблем теорiя може бути скоректована рiзними способами, якi
визнаються рiвноможливими, а вибiр мiж ними залежить вiд угоди мiж
науковцями (конвенцiї).

Iдея iзольованої перевiрки гiпотез має своїм першоначалом
iндуктивiстську методологiю, яка визнає наукове формулювання законiв
природи наслiдком узагальнення фактiв. Оскiльки конвенцiалiзм
визнає, що мiж емпiричними даними i теорiями зв’язок не завжди
безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу «переходу» бази емпiричних
даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, тодi вiн визнає
неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй
фiзицi, вiд iнших теоретичних положень. Факти, у зв’язку з цим, завжди
«навантаженi» змiстом який несе теоретична система в цiлому.

Куайн зазначав, що немає наукових положень, якi повнiстю незалежнi
вiд досвiду. Жодна з наукових теорiй, гiпотез не має iмунiтету
щодо її верифiкацiї. Однак, верифiкацiя здатна лише коректувати теорiю
через її окремi положення, отже — бути процедурою збереження теорiї, а
не спростування. Перевiрцi та спростуванню в науцi пiдлягає система
взаємопов’язаних положень теорiї, а не окремi її речення чи гiпотези.
Вiд цього залежить стiйкiсть теоретичних систем при зiткненнi з
суперечливими даними досвiду та здатнiсть теорiї до самокорекцiї на
ґрунті конвенцiї науковцiв.

Рекурентнi послiдовностi (recurrens — зворотнi) будуються на
рiвностi, яка зв’язує мiж собою два чи декiлька сусiднiх члени ряду
чисел, що дозволяє визначати наступний член ряду через попереднi,
вираховувати один за одним наступнi члени послiдовностi, якщо вiдомi
попереднi. Встановлення таких послiдовностей дозволяє доводити, що
можна здiйснювати зведення будь-яких фундаментальних положень точних
наук (математики) до елементарних аксiом. Зразком таких послiдовностей
може слугувати аксiоматика Пеано, яка в мовi «природних» термiнiв
матиме такий вигляд:

1) нуль є число;

2) наступне за числом є число;

3) декiлька рiзних чисел не може мати одне й те саме наступним;

4) нуль не є наступним нi за яким числом;

5) якщо нулю притаманна яка-небудь властивiсть, а також, якщо вона
притаманна будь-якому iншому числу та наступному за ним, тодi ця
властивiсть притаманна усiм числам [Див.:27.-с.33].

Цi аксiоми постулюють елементарнi вiдношення мiж термiнами
(«нуль», «число», «наступне»), де загальний смисл залишається не
змiненим, оскiльки наявнi як незмiннi «первиннi номiналiї», що не
можна звести до iнших, бiльш елементарних. П’яте положення, яке
являє собою постулювання логiчного дискурсу вiдомого пiд назвою
«рекурентне мiркування Пуанкаре» [Див.:28;29], найбiльш яскраво
висвiтлює, що логiко-математична «iстина» виявляє лише згоду розуму iз
самим собою. Оскiльки конвенцiонально прийнята теорiя лише конституює
можливу варiацiю теоретичної єдностi предмету, властивостi, вiдношення
та положення, можна визнати, що вона безпосередньо не змiнює смислу
фактуальних даних. Ми маємо справу лише з iнструментально рiзними
класифiкацiями, якi можемо подiляти на зручнi, красивi, вдалi чи
навпаки.

Жодну класифiкуючу систему конвенцiоналiзм не розглядає як достовiрно
iстинну, а лише як «iстинну за угодою» (або, можливо, навiть нi як
iстинну, нi як хибну). Дiйсний прогрес науки є кумулятивним i
здiйснюється на мiцному фундаментi «доведених фактiв», змiни ж на
теоретичному рiвнi носять лише iнструментальний характер. Теоретичний
«прогрес» може полягати лише в досягненнi зручностi («простоти»), а не
в зростаннi iстинного змiсту, бо iстина можлива лише у формi
емпiричних фактiв.

Представники крайньої версiї конвенцiоналiзму (Айдукевич) не
вважають обов’язковим дотримуватись навiть власно створеної системи, бо
будь-яку систему можна вiдкинути, якщо вона стає надмiрно складною i
якщо вiдкрита бiльш розвинута система, котра замiнює першу. I
епiстемологiчно, i в особливостi логiчно цей варiант конвенцiоналiзму
набагато простiший вiд iндуктивiзму, вiн не потребує обґрунтувань
iндуктивних виведень.

Важливо вiдзначити вiдношення мiж конвенцiоналiзмом та
iнструменталiзмом [Див.:29;30]. Конвенцiоналiзм спирається на
переконання, що хибнi припущення можуть мати iстиннi наслiдки i тому
хибнi теорiї можуть мати велику прогностичну силу.
Конвенцiоналiсти (бiльшiсть з них) ототожнили iстину з її практичними
ознаками i приєднались до певного варiанту прагматичної теорiї iстини.
Таким варiантом є попперiвська теорiя iстинного змiсту,
правдоподiбностi та підтвердження, котра заклала базис фiлософськи
конкретного варiанту конвенцiоналiзму.

Еволюцiйний конвенцiоналiзм зародився як фiлософiя бергсонiанства,
девiзом котрої була свобода волi i творчостi. Вiн не накладає заборон
на недовисловленi спекуляцiї i дозволяє побудову класифiкуючих
систем на основi будь-якої фантастичної iдеї. Крiм того,
конвенцiоналiзм не таврує вiдкинутi системи як ненауковi: вiн вважає
бiльшу частину науки еврiстичною, анiж iндуктивiзм.

Методологiчнi мiркування характернi для конвенцiоналiзму будують
виявлявляючи узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на
наступний приклад: «Якщо ми уявимо собi фактичне зникнення сил тяжiння,
тодi навiть ця подiя не здатна заперечити закону тяжiння
сформульованого I.Ньютоном. Оскiльки закони Ньютона нiчого не
розповiдають про iснування тяжiння мас; вони розповiдають про
властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iснують сили тяжiння
мас.»

Для конвенцiоналiстiв головними науковими вiдкриттями є насамперед
винаходи нових i бiльш простих класифiкуючих систем. Тому вони
постiйно порiвнюють такi системи у вiдношеннi їх простоти: процес
ускладнення наукових класифiкуючих систем та їх революцiйна замiна на
бiльш простi системи — ось що є основою внутрiшньої iсторiї науки в
їх розумiннi. Взiрцевим зразком наукової революцiї внаслiдок цього
була для конвенцiоналiстiв копернiканська революцiя. Були певнi
спроби для доведення, що революцiї Лавуаз’є та Ейнштейна також являють
собою замiну складних систем бiльш простими.

Вiдмiннiсть методологiї конвенцiоналiзму вiд iндуктивiзму,
найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї «домовленостi»
визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця доктрина спирається
на поняття «пост-фiлософська ера», яке вимагає зведення до емпiричної
фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх традицiйних фiлософських
проблем. Аналіз мови стає знаряддям зведення фiлософських проблем до
наукового ядра, системи доведень i продовжується доти доки проблеми не
будуть знищенi аналiзом. Для конценцiоналiстiв такий аналiз є часткова
процедура, що не здатна вирiшити головного — дати нове знання
(прикладом може слугувати логiка Айдукевича).

Як це було визначено I.Лакатосом [Див.:18.-с.322-336;21.
-с.106-135], конвенцiоналiзм, як i iндуктивiзм, не може рацiонально
пояснити, чому певнi факти пiдпадають пiд дослiдження в першу чергу i
чому певнi класифікуючи системи аналiзуються ранiше, анiж iншi, тодi
коли їх порiвняльнi переваги ще незрозумiлi. Тобто, ця методологiя
суміщається з гiпотетично сформульованими концепцiями, що мають
екстерналiстське значення.

I, врештi, конвенцiоналiзм, як i iндуктивiзм, часто стикається з
проблемою «мiфологiчної свiдомостi». Наприклад, згiдно з
конвенцiалiзмом, великi вченi приходять до своїх теорiй «фактично»
завдяки «злетовi» своєї уяви. Однак, чому ж тодi вченi стверджують, що
вивели свої теорiї з фактiв (наприклад, I.Ньютон)? Тому
конвенцiоналiстська конструкцiя науки часто вiдрiзняється вiд
реконструкцiї, «власноручно» здiйснюваної великими вченими.

Вчення про вирiшальну роль iнтелектуальної iнтуїцiї має в цiй
методологiї основоположне значення. Прояви iнтуїцiї вбачаються там де
розв’язання певної проблеми вiдбувається за умов коли його неможливо
було отримати безпосередньо шляхом логiчного висновку з вiдомих
засновкiв. Тому iнтуїцiю, як певну iнтелектуальну дiю, безпосередньо
протиставляють пропозицiйним формам мiркування. (факти та
узагальнення фактiв ”засновки-висновки”). Конвенцiалiсти визнають
можливим використання протилежної процедури: узагальнення фактiв
визнати засновком для визначення смислiв i значень наявних фактiв, як
смислопохiдних вiд теоретичних мiркувань. Оскiльки ця
«антиiндуктивна» дiя розуму вiдбувається без попереднього
обґрунтування перетворення висновкiв у засновки, вона має характер
iнтелектуальної iнтуїцiї. Засновник однiєї з перших логiцистських
теорiй математик Льюiс Керрол опублiкував двi вiдомi казки ХХ ст., якi
у виглядi спрощених моделей демонструють можливостi iнтелектуальної
iнтуїцiї.

Розглядаючи конвенцiональнi пояснення ролi iнтуїцiї в науковому
пiзнаннi можна виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має
волюнтарно-суб’єктивiського характеру. Iнтуїцiя як джерело
конвенцiональних угод розглядається у виглядi здатностi створювати
системно-аналоговий зв’язок мiж попереднiми (традицiйними) i
ново-набутими уявленнями, а не як самодостатня трансцендентнiсть.
Тлумачення Л.Керролом «силогістики як системи операцiй з розподiлом
заперечень»[31.-c.64] дозволяє обґрунтувати, що фiлософсько-онтологiчним
змiстом послiдовно-логiчних мiркувань може бути мислимий зв’язок у
мислимому свiтi без вiдношення до об’єктивної реальностi.

Зразком демонстрування логiстичностi iнтуїцiї можна визнати вже
згаданi вправи англiйського математика Л.Керрола, якi наявнi у
дiалозi казкових героїв Алiси з Королевою: — «Я, так довго чекала, що
вже впала у вiдчай» — каже Алiса.

-«Отже, тобi вже не треба пити чай» — вiдповiла Королева.

Аналiзуючи даний дiалог бачимо, що ця каламбурна гра слiв зрозумiла,
хоча традицiйне означення поняття «вiдчай» у вказаному фрагментi
набуло заперечення. Якщо хтось здійснить спробу вивести зрозумiлiсть
зв’язку висловлювань Алiси i Королеви використовуючи
«Термiнологiчний словник», закони логiки, вiдношення «суб’єкт
предикат» висловлювання, то вона обов’язково буде невдалою. Традицiйне
означення слiв та похiдне вiд них застосування вiдомих логiчних
закономiрностей цей дiалог порушує. Отже, слiд визнати, що джерело
його змiсту знаходиться за межами традицiйного лiтературного досвiду та
пов’язаної з ним традицiйної логiчностi використання певних термiнiв.
У даному випадку сенс зв’язку висловлювань неможливо вивести з
традицiйно вiдомих означень понять i слiв, бо вiн вперше
пропонується для використання. Специфiка цього нового використання
полягає у тому, що воно не потребує нових пояснень та обґрунтувань,
завдячуючи феномену «самозрозумiлостi». Ця зрозумiлiсть «iнтуїтивно
дана». Якщо ми будемо приймати запропоноване Керролом тлумачення
термiнiв, то будемо робити це на пiдставi «мовчазної угоди»
(конвенцiї), приймаючи його за зручне та цiкаве.

Аналiз дозволяє зробити висновок, що джерело смисло-наповненостi
цього дiалогу криється у можливостi висловом Королеви визначити новий
сенс попереднiх слiв Алiси. Саме цю властивiсть окремого уявлення,
будувати новi смисло-системи з попереднiх уявлень, конвенцiалiсти
називають iнтуїцiєю. На вiдмiну вiд логiчного iнтуїтивне виглядає як
векторно протилежна розумова процедура. Логiчне визначає вiдношення
коли “першi” судження стають засновками до наступних “вторинних” як
висновкiв, а iнтуїтивне — коли “вторинне” стає засновком для
переосмислення “первинного” у якостi висновку.

Сферою безпосереднього застосування цiєї методологiї складають
процеси математизацiї науки. Виникаючи у якостi методологiї
математизацiї фiзики (Дюгем [Див.:32], Пуанкаре) та перетворення
теоретичної фiзики на самостiйну складову фiзичної науки,
конвенцiоналiзм поширився у сферу гуманiтарних наук (мовознавства
Айдукевич, полiтологiї — Поппер, логiки — Куайн).

3. Фальсифiкацiонiзм.

Фальсифiкацiонiзм [Див.:33] виник внаслiдок епiстемологiчної
критики iндуктивiзму, яка опиралась на тезу, що обидвi його
фундаментальнi передумови (а саме: що фактуальнi судження можуть бути
«виведенi» з фактiв, що iснують обґрунтовані iндуктивнi (iз
змiстом, що збiльшується] висновки) самi є недоведеними i навiть
хибними.

Завершену фальсифiкацiонiську методологiю запропонував К.Поппер,
який використовуючи обґрунтування принципу «фаллiбiлiзму» розгорнуте
Ч.Пiрсом, обгрунтував методологiчну процедуру встановлення хибностi
теорiї на основi використання modus tollens [Див.:25.-с.92-105].
Систематично викладена методологiя фальсифiкацiонiзму являє собою
певний варiант конвенцiоналiзму, головною тезою якого є дозвiл приймати
за угодою просторово-часовi одиничнi «базиснi твердження», аксiоматику,
означення термiнiв, постулати та принципи, а не просторовi унiверсальнi
теорiї, що претендують на роль «єдиного iстинного вчення».
Фальсифiкацiонiзм визнає, що «доля кожної наукової теорiї чи концепцiї
завершується її спростуванням». Ця теза вiдповiдає
основоположенням фаллiбiлiзму — «теорiя, концепцiя, гiпотеза повинна
смiливо еволюцiонувати до свого спростування». Згiдно фальфiкацiонiму,
деяка теорiя є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути
приведеною у зiткнення з яким-небудь базисним твердженням про емпiричний
стан речей, i теорiя повинна відкидатись, якщо вона суперечить
емпiричнiй перевiрцi прийнятого базисного твердження. Поппер
[Див.:34] визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти теорiя, щоб
рахуватись науковою: вона повинна передбачати факти, котрi є новими,
тобто неочiкуваними з точки зору iншого знання. Висунення
нефальсифiкованих теорiй або ad hoc гiпотез (якi не дають нових
емпiричних передбачень) суперечить науцi як дiяльностi, що забезпечує
«зростання» знання. Тому, наукова дiяльнiсть полягає в
систематичнiй критицi та вiдкиданнi наявних теорiй.

Визначаючи мiсце методологiї фальсифiкацiонiзму в загальному
процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є
форма створення розвинутої наукової теорiї.

Iсторично, фальсифiкацiонiзм виникає як спроба вирiшити проблему
визначення «кращої» теорiї серед iснуючої множини конвенцiонально
сформульованих. Оскiльки множина таких теорiй, згiдно з принципом
рекурентностi, може спиратися на один i той самий «ряд» емпiричних
фактiв, епiстемологiчно усi теорiї рiвнозначнi. Тому К.Поппер,
визнаючи себе послiдовником деяких iдей Пуанкаре, запропонував
процедуру вiдкидання теорiй за допомогою їх систематичного
спростування. Як виявилося, iдея спростування теорiї фальсифiкацiєю
стала основоположенням нової методологiї, що визначає умови «росту
наукового знання», а не його систематизаторської обробки.

Попперiвська дедуктивна модель наукової критики мiстить тiльки
емпiрично фальсифiкованi просторово-часовi унiверсальнi судження
(теорiї), вихiднi умови i їх наслiдки. Знаряддям критики є modus
ponendo tollens: розрiзнюючий — категоричний висновок, що виникає коли
наявна перша посилка у виглядi демаркуючого судження i друга —
позитивно визначає один iз членiв демаркуючого судження, чим заперечує
другий («А або В, або С»). Для Поппера аксіоматично обґрунтовані
висловлювання «математична теорiя», «фiлософська теорiя», «теорiя
логiки» є принципово ненауковими (метафiзичнi), бо являють собою
зразок унiверсального судження типу ad hoc, що не фальсифiкується.
Останнє важливо пам’ятати оскiльки має поширення точка зору, яка
вiдносить його всесвiтньо вiдомого учня математика I.Лакатоса до
представникiв фальсифiкацiонiзму. Однак, Лакатос постiйно прагне
вийти за межi просторово-часових теорiй.

Фальсифiкацiонiзм в своєму первинному варiантi приймає
iндуктивiстське положення — про доведенiсть суджень фактами i про
недоведенiсть теорiй. Тому в першому «конвенцiоналiстському» варiантi
фальсифiкацiонiзм вимагав деякого (позаметодологiчного) «iндуктивного
принципу» для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням
слiд приймати тi чи iншi «базиснi» твердження як вiдповiднi
фактам. Згодом, пiсля розгортання критики iсторициського мiфу про
спрямованiсть i телеологiчнiсть iсторичних подiй детермiнованих
загальними законами, що визначають фiнальний стан, фальсифiкацiя
приймається як єдиний демаркатор.

Завершений фальсифiкацiонiзм вiдмовляється вiд аналiзу вiдношення
«факт-теорiя» вважаючи за головний предмет свого дослiдження
анти-iндуктивне вiдношення «теорiя-факт», що фiксується поняттям
«гiпотетико-дедуктивна теорiя» [Див.:35. -с.26-30].

Взiрцями фальсифiкованих теорiй вважаються теорiї Ньютона,
Максвелла, «походження видiв» Дарвiна, формули Релея-Джiнса i
Вiна, фiзика Ейнштейна, їх улюбленi приклади вирiшальних експериментiв
— це експеримент Майкельсона-Морлi, експеримент Еддiнгтона, пов’язаний
iз затемненням Сонця, та експерименти Люм’єра i Прiнгогейма.

Дж.Агассi [Див.:25.-с.136-154] спробував перетворити
фальсифiкацiонiзм в завершену несуперечливу систему. Зокрема, вiн
довiв, що за кожним серйозним експериментальним вiдкриттям стоїть
теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального
вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно
спростовує. Агассi погоджується з тiєю оцiнкою «вирiшального
експерименту», котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним
вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та
Герца; однак вiн заперечує «мiф» про те, що це були випадковi
вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що
підтверджують тi чи iншi теорiї (як спочатку думав Герц про своє
вiдкриття). Агассi прийшов до висновку: всi п’ять експериментiв були
успiшними спростуваннями (фальсифiкацiями) — в деяких випадках навiть
задуманими як спростування — теорiй, котрi науковець прагнув виявити
i котрi в бiльшостi випадкiв дiйсно вiн вважав виявленими.

Iнтерналiську iсторiю в розумiннi попперiанцiв легко доповнити
екстерналiськими теорiями зовнiшньої iсторiї. Так, Поппер вважав, що
(з позитивного боку) /1/ головнi зовнiшнi стимули створення наукових
теорiй виходять з ненаукової «метафiзики» i навiть з мiфiв (пiзнiше це
було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негативного боку) /2/
факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фактуальнi вiдкриття
належать до ряду когнiтивних актiв, вони виникають як спростування
деякої наукової теорiї, i стають помiтними лише в тому випадку, коли
вступають в конфлiкт з деякими попереднiми очiкуваннями вчених.
Обидвi цi тези являють собою нарiжнi каменi епiстемологiї
фальсифiкацiонiзму. Пiзнiше П.Фейерабенд розвинув другу тезу, а
саме — «швидке збiльшення теорiй може зовнiшнiм чином стимулювати
внутрiшнiй процес фальсифiкацiй» [26.-с.6.]. Отже, теорiї, якi
доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом
виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало основою iншої
методологiї — iсторизму.

Агассi пiдкреслював, що фальсифiкацiонiзм не в меншiй мiрi, анiж
iндуктивiзм, суміщається з вульгарно-марксистським поглядом про
вплив зовнiшнiх факторiв на науковий прогрес. тдина
вiдмiннiсть у цьому вiдношеннi мiж iндуктивiзмом та
фальсифiкацiонiзмом полягає в тому, що для першого «зовнiшня»
екстерналiська iсторiя повинна пояснити вiдкриття фактiв, тодi як для
другого вона повинна пояснити винахiд теорiй.

Мiфологiчна свiдомiсть створює ряд окремих проблем для
фальсифiкацiонiзму. Наприклад, чому деякi вченi вважають вирiшальнi
експерименти скорiше позитивними та верифiкацiйними, анiж негативними i
фальсифiкацiйними? Поппер для вирiшення цих проблем розробив концепцiю
«трьох свiтiв», що пояснює вiдмiннiсть об’єктивного знання (в його
«третьому свiтi») i перекручених вiдображень цього знання в
iндивiдуальнiй свiдомостi.

Навiть приймаючи фаллiбiлiстичне тлумачення науки як безперервного
процесу росту знання (перманентний рух вiд пояснення до пояснення, вiд
гiпотези до гiпотези, вiд проблеми до проблеми) неможливо уникнути
питання про роль доведення в науцi. Так, якщо розглядати фальсифiкацiю
як джерело науковостi, тодi треба доводити, що ми взагалi здатнi щось
остаточно фальсифiкувати (довести факт спростування). Потреба у
здiйсненнi такого доведення викликана постiйною загрозою вiчного
регресу дурної нескiнченостi, що створює умови для сумнiву в наявностi
самого факту iснування самодостатньої фальсифiкацiї, як це було
виголошено I.Лакатосом [Див.:33]. Проблема доведення найслабкiший
пункт цiєї методологiї. Заперечити фальсифiкацiонiзм як принципово
помилкову версiю ми не маємо права, бо достатньо звернутися до
прискiпливого методологiчного аналiзу становлення бiологiчної науки
проведеного в книзi В.С.Крисаченка «Людина i бiосфера»(1998), щоб
побачити, що вiдкриття знаменитої теорiї «Походження видiв» Чарльза
Дарвiна вiдбувалося через послiдовне “фаллiбiлiстичне” спростування
теорiй: «вiд першої до п’ятої».

Зазначимо, що фальсифiкацiонiзм набув широкого поширення в
соцiологiчних дослiдженнях, якi вимагають обов’язкового обґрунтування
«вибірки» збору емпiричної iнформацiї у виглядi гiпотези. У цiлому,
головною сферою застосування даної методологiї можна визнати
проблеми технiчного впровадження наслiдкiв фундаментальних наукових
дослiджень, що охоплюється поняттями «прикладнi науки», «технiчнi
науки», «iнженернi науки». Таким чином, стаючи науково сформованою
формою технологiчного використання наукового знання методологiя
фальсифiкацiонiзму може розглядатися у якостi засобу творення
розвинутої наукової теорiї.

Також слiд зауважити, що становлення розвинутих наукових теорiй на
основi використання принципу фаллiбiлiзму та процедури фальсифiкацiї
мають своєю родовою передумовою унiверсальнi судження типу ad hoc,
що можуть формуватися через безпосереднє використання методологiї
iндуктивiзма та класичного конвенцiоналiзма.

4. Iсторизм.

Iсторизм [Див.:17;33;36;37] як методологiя був створений на
кiнцi 50-х рокiв ХХ ст. для вирiшення проблем пов’язаних з
аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй.

Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi наукового
поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення
структурно самовизначеної розвинутої науки.

Iсторизм запозичує у конвенцiоналiзма дозвiл рацiонально приймати за
згодою не тiльки просторово-часовi одиничнi «фактуальнi тверження»,
а також i просторово-часовi унiверсальнi теорiї. Об’єктом i предметом
даної методологiї становлять не iзольована теорiя чи сукупнiсть
теорiй, а їх системи, що iнодi, наприклад, називають: «наукою»,
«парадигмою», «науковою школою», «напрямком», «дослiдницькою програмою»
та т.п. з конвенцiонально прийнятим (i тому згiдно до заздалегiдь
вибраних рiшень, розробленого плану) «неспростовним» ядром, яке
визначає проблеми для наукового вирiшення, прийнятнi засоби їх
вирiшення, видiляє захиснi допомiжнi гiпотези, передбачає можливi
фальсифiкацiї i переможно перетворює їх в підтверджуючі приклади.

Якщо в лiтературi, яка розглядає проблеми фiлософiї науки поняття
«iндукцiя», «дедукцiя», «конвенцiя» та «фальсифiкацiя» (у розумiннi,
яке було запропоноване К.Поппером) як окремi методичнi процедури вже
набули усталено характеру, то поняття «метод iсторизму» не має
поширеного вжитку. Здебiльшого, методологiю iсторизму розумiють як
звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як
предмету методологiчного дослiдження.

Вiдкриття методу «iсторизму» належить Томасу Семюелу Куну
[Див.:25.-с.61-82]. Вiн, розглядаючи процеси парадигмальних змiн
через порiвняння «нормальної» та «революцiйної» науки, аналiз
вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, виявив,
що iсторизм може розглядатися у виглядi процедури та виконувати функцiю
методу.

У книзi «Структура наукових революцiй» [Див.:17] зазначено, що в
процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують
психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн називає
«гештальт-переключеннями». Суб’єктом гештальту є особистiсть, що
всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечують
ряд розповсюджених наукових переконань як анахронiзми.

У свою чергу, в працях Iмре Лакатоса [Див.:18.-с.323-336;
25.-с.106-135] було показано, що нi генiальнiсть яскравих особистостей,
нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними
аргументами для наукового товариства у процесi визнання новацiї, бо
бiльшiсть учених завжди є частка конкретної наукової школи, яка
дотримується «своїх» «загальноприйнятих» уявлень. Новi уявлення просто
не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю (в цьому
нерозумiннi немає нiчого дивного). А оскiльки пропонується нове, яке
заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно для традицiйно
налаштованого мислення є «антинаукове» — за межами здорового
глузду (у значеннi Дж.Е.Мура [Див.:10-с.130-154]).

Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вказана
проблема, вдалося зробити Т.Куну через аналiз процесiв
вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Безпосередньо
онтологiчно методологiчну функцiю, як визначив Кун, виконують
пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi
створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають власнi науковi
уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується дидактичною
обробкою iсторiї науки окремим ученим (найчастiше неусвiдомлено).
Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад вiд «простого» до
«сучасного» надбань певної галузi пiзнання, тодi «сучаснi» уявлення
автора повиннi несуперечливо вкладатися у загальнонауковий iсторичний
здобуток. У виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд
хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально «дiючим» методом не
тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у
несуперечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової
наукової школи, нового товариства однодумцiв. У цiєї методологiї методи
дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй
класифiкуючий системi (конвенцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу
обґрунтування науковостi нової конвенцiї.

На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзма, для iсторизму
вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра
фальсифiкується (а отже — логiчно несуперечлива), а визначення
методологiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для
вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної
матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної
змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд).
Iсторизм виявляє, що проста фальсифiкацiя (у попперiвському
розумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного
твердження. Таким чином зникають великi негативнi вирiшальнi
експерименти Поппера як засоби остаточного встановлення найбiльш
близької до iстини теорiї. За Поппером, вирiшальний експеримент
описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю,
згiдно ж методологiї iсторизму — нiяке прийняте ним базисне твердження
само по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт
може породжувати проблему (бiльш-менш важливу), але нi за яких умов
не може вирiшити її. Тому попперiвська модель «пропозицiй та
спростувань» спирається на думку, що за висуненням пробної гiпотези
слiдує експеримент, який показує її хибнiсть. Iсторизм же визнає, що
для системи теорiй (науки) жоден експеримент не є вирiшальним в
той момент, коли вiн проводиться, а тому «зростання» наукового знання
вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Цi родовi
особливостi науки формуються саме за допомогою iсторизму, який
зобов’язує науковцiв неусвiдомлено ставати на позицiї саморефлексiї у
процесi обґрунтування iсторiєю своїх особистих наукових уявлень.
Отже написання нормального пiдручника обов’язково перетворює науковця у
фiлософа науки, що дотримується певної методологiї.

На вiдмiну вiд iндуктивiзму, iсторизм визнає, що теоретична наука
прогресуюча (та, що має майбутнє) тiльки тодi, коли емпiричному ростовi
передує її теоретичний рiст, тобто коли вона може передбачати новi
факти. I навпаки — теорiя регресує, якщо її теоретичне зростання
вiдстає вiд її емпiричного, тобто якщо вона дає тiльки запiзнiлi
пояснення або випадкових (непередбачених) вiдкриттiв, або фактiв,
передбачуваних та вiдкритих носiями конкуруючих теорiй. Якщо певна
наукова школа чи традицiя (парадигма, концепцiя, дослiдницька програма)
прогресивно пояснює бiльше, анiж конкуруючi, то вона витiсняє їх i
останнi можуть бути вiдкинутi.

У межах парадигми, теми, дослiдницької програми — деяка теорiя може
бути замiнена на кращу теорiю, тобто таку, котра пропонує
узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних даних, анiж її попередниця,
частина якого в подальшому підтверджується. Таким чином, поряд iз
використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що науковий
прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додаткового змiсту
теорiї, а не тiльки фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична
«фальсифiкацiя» i реальна «вiдмова» вiд вже створеної теорiї
розглядаються у якостi незалежних подiй.

Так, за допомогою вчення про дослiдницькi програми як теорiю
наукової рацiональностi, iсторизм свiдомо доповнює iнтерналiськi
принципи екстерналiськими, оскiльки, ця методологiя проводить
вiдрефлексовану демаркацiйну лiнiю мiж зовнiшньою i внутрiшньою
iсторiєю [Див.:18.-с.322-336]. Бiльш того, це вважається єдиним
поясненням рiзної швидкостi розвитку рiзних парадигм, концептуальних
зрушень чи дослiдницьких програм.

В фiлософськiй лiтературi набула поширення мiфологiзована
версiя тлумачення концепцiї «методологiчного анархiзму» П.Фейєрабенда
та двух його принципiв: «полiферацiї теорiй»;
«неспiвмiрностi теорiй». У рiзних її варiацiях не помiчають, що
Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснування
«когнiтивно єдиної науки», а його принципи становлять методологiчне
обґрунтування та рацiональне пояснення процесу «подiлу» наук. Так,
«фiзика ядра» неспiвмiрна з «фiзикою класичної механiки», хоча обидвi
цi науки є наслiдок «полiферацiї» «єдиної фiзики». Ця концепцiя
важлива тим, що вона спростовує уявлення, яке криється за поняттям
«диференцiацiя науки». Останнє поняття вимагає обов’язкового
вiрування в iснування єдиної науки, що не вiдбувається при
використаннi поняття «полiферецiя». Згiдно з поняттям «полiферацiя»
«єдина Наука» можлива лише у виглядi соцiального iнституту; як
«екстернальний», а не когнiтивний феномен.

Виходячи з того, що в методологiчному анархiзмi полiферацiя
розглядається у зв’язку з фактами iгнорування «наявних» методологiчних
норм i правил, рiзнi дослiдники творчостi П.Фейєрабенда роблять
висновок про його концепцiю як про пропаганду суцiльного
iррацiоналiзму. Однак, нiхто не знайде у П.Фейєрабенда тези про
заперечення логiко-математичних процедур пiзнання, а вiдповiдно
здатностi розуму бути у злагодi iз самим собою [Див.:18.
-с.419-470]. Таким чином безперечним досягненням фiлософiї
методологiчного анархiзму слiд визнати змiстовне загострення проблеми
взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.

За сферу застосування методологiї iсторизму здебiльшого визнають
процеси свiдомого формування наук, що спочатку почали вiдбуватися у
зв’язку з мiлiтаризацiєю фундаментальних дослiджень, а сьогоднi —
загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзнавальної
дiяльностi вiд традицiйних сфер життєдiяльностi людностi до нових,
вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням наукових спiльнот
поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими програмами,
концептуальними змiнами. Аналiз iсторичного поступу тiєї чи iншої
науки дозволяє виявляти, наприклад, структурування науки на рiзнi
програми, що мають чiтко окреслене «жорстке ядро», визначити
багатоманiтнiсть окремих парадигм . Так, у книгах Л.А.Солов’я та
О.I.Кедровського (1980-1988) вирiзняється п’ять програм обґрунтування
математики. А в книзi В.С.Крисаченка «Людина i бiосфера»(1998)
визначено вiдмiнностi шiстнадцяти програм бiологiчного пiзнання. У
книзi В.С.Лук’янця, А.М.Кравченка, Н.А. Гудкова «Фiзико-математичне
пiзнання: природа, основи, динамiка» вирiзнено шiсть iсторично
сформованих парадигм фiзики.

Використана література

1. Конт О. Дух положительной философии. -СПб.,1910.

2. Уэвелл В. История индуктивных наук в 3-х тт. -Т.1. -СПб.,
1897.

3. Тюхтин В.С. Диалектико-материалистический принцип отражения и
творческий характер познания // Творческая природа научного познания.
-М.,1984. -с.15-26.

4. Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.

5. Ебер М. Прагматизм, дослiдження його рiзних форм. -К.,1995.

6. Джемс В. Прагматизм. -К.,1995.

7. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. — М., 1915.

8. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию
науки. — М., 1971.

9. Carnap R. The Methodological Character of Theoretical
Concepts//Minnesota Studies in the Philosophy of Science.
-Minneapolis,1956.

10. Карнап Р. Значение и необходимость. — М., 1959.

11. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных наук. —
М., 1948.

12. Weiberg J. Review of Studia Philosophica, v.I // The
Philosophical Review, v.XLVII.

13. Авенариус Р. Критика чистого опыта. Т.1,2. — М., 1907-08.

14. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии
исследования. -М.,1909.

15. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому.
-М.,1908.

16. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. — М.,
1957.

17. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. — М., 1958.

18. Шлик М. О фундаменте познания//Аналитическая философия:
Избранные тексты. -М.,1993. -с.33-50.

19. Куайн У. Вещи и их место в теориях//Аналитическая философия:
Становление и развитие. -М.,1998. -с.322-342.

20. Конт О. Курс положительной философии в 3-х тт. -Т.1.
-СПб., 1899.

21. Милль Дж.С. Система логики силлогистической и индуктивной.
-СПб.,1914.

22. Рутковский Л.В. Критика методов индуктивного
доказательства//Избранные труды русских логиков ХIХ века/Составитель
Н.И.Кондаков.-М.:Из-во АН СССР,1956.

23. Хилл Т.И. Современные теории познания. -М.,1965.

Похожие записи