Реферат на тему:
Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення в науці
У книзi “Логiчний синтаксис мови” (1934) Р.Карнап висловив тезу, що
фiлософськi проблеми виникли з неправильного розумiння мови i тому
завдання фiлософiї полягає у її вивченнi. На його думку, це завдання
краще за все може бути вирiшене шляхом строго вилучення з фiлософiї
всiх посилань на сенс та ейдичне вiдношення думок до речей, оскiльки
такi посилання призводять до плутанини та безглуздя. Карнап вважав, що
фiлософськi дискусiї слiд обмежити дослiдженням не сенсу, а синтаксису.
Слiд зазначити, що для Карнапа, за цiєю книгою, наука є засiб
вираження знання про свiт, його будову та закони. Також вiн вважав, що
логiчний аналiз взагалi, i логiчний аналiз науки в особливостi, не був
пов’язаний, як вважали його попередники, з аналiзом значення слiв i з
демонстрацiєю первинної логiчної природи фактiв та законiв, якi
встановленi наукою (тобто з демонстрацiєю того, що вони – це факти i
закони, якi стосуються порядку подiй у досвiдi), а був пов’язаний лише
з аналiзом мови науки i демонстрацiєю того, що вiн iменував “логiчним
синтаксисом” цiєї мови.
Зазначене вимагає з’ясувати, чому емпiризм у розвинутiй формi
самоусвiдомлючої себе фiлософiї науки саме синтаксис визнав своїм
предметом?
Як було вище зазначено фiлософiєю науки, у безпосередньому розумiннi
цього термiну, став позитивiзм. Вiдомо, що позитивiзм першим оголосив
одним з своїх вихiдних принципiв неможливiсть iснування фiлософiї у
класичному розумiннi, тобто коли вона включає в себе певну теорiю
буття та вiдношення до нього у виглядi деякого теоретичного свiтогляду.
Спiльним для бiльшостi позитивiстiв є “сциєнтистська” теза Чарльза
С.Пiрса, що “наука замiнює собою фiлософiю”. Ця теза розумiлася
таким чином, що наука повинна вiдмовитись вiд положень, якi не
доводяться, i обмежитись описом зовнiшньої структури явища,
вiдповiдаючи на питання “Як?” вiдбувається явище, а не на питання “Що?”
являє собою сутнiсть явища.
Iсторично, не зважаючи на формулювання самовизначень
позитивiстiв, прагматистiв i неопозитивiстiв, дана iндуктивiстська
постановка задачi дозволила запропонувати емпiричний аналiз системи
знання як iнформацiї.
Поява позитивiзму, його засновником, Огюстом Контом пов’язується з
поєднанням iдей Бекона, Декарта i Галiлея. Завдання ж позитивної
фiлософiї вiн вбачає у вивченнi “iснуючих методiв та головних
результатiв” кожної позитивної науки, в дослiдженнi взаємних вiдношень
наук.
Конт виходить з того, що поняття, котрi вiдповiдають принципам
позитивного пiзнання, можуть бути побудованi лише при допомозi
iндуктивного методу Ф.Бекона, а цей метод узагальнює саме данi
досвiду без внесення до них чужорiдних суб’єктивних уявлень та понять,
що можуть не узгоджуватися з вiдправними емпiричними даними.
Тiльки вже наявнi науки, як готовий результат здiйсненого
пiзнання, можуть узагально подаватися з порушенням iндуктивного
методу наукового пiзнання – дедуктивно: у виглядi класифiкацiї наук, де
науки розташовуються у порядку слiдування вiд загального, легшого для
вивчення та точного знання, до часткового, складнiшого для вивчення, а
тому менш точного. Фактично, дедуктивному методу вiн вiдводив роль
систематизатора одержаних за допомогою iндукцiї знань.
Таке визначення вiдмiнностi мiж методом наукового пiзнання
(iндукцiя) та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно
впорядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не
формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкування
рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами,
означення предмету та сфери застосування, яка була запропонована
О.Контом, започатковує дiйсно нову традицiю фiлософських
дослiджень, яку iменують “методологiєю науки”.
У даному разi, використовується вже традицiйне сьогоднi визначення
методологiї як вчення про методи, їх взаємозв’язок та взаємовiдношення.
Взагалi, всiх представникiв позитивiзму можна роздiлити по
вiдношенню до сприйняття закону трьох стадiй. Конт i Мiлль визнають
його за головний, В.Уевелл пропонує власний варiант закону, який не
заперечує сутi закону Конта, Спенсер – займає позицiю заперечення
слушностi даного закону.
Так чи iнакше, сформульованi О.Контом “закон трьох стадiй” еволюцiї
пiзнання та “класифiкацiю наук” можна розглядати як започаткування
першого методологiчного вчення про визначальну роль iндукцiї у
взаємовiдношеннi наукових методiв.
“Закон трьох стадiй” Конта був серйозно критикований навiть
представниками самого позитивiзму, зокрема – Г.Спенсером, котрий
вказував, що в iсторiї духовного розвитку людства не було тiєї
змiни трьох стадiй. Вiн, можливо, правий в тому смислi, що до
виникнення науки та фiлософiї панувало мiфологiчне пояснення явищ.
Але виникнення фiлософiї чи метафiзики аж нiяк не привело до
вiдмови вiд мiфiв чи теологiї, так само, як виникнення наукових
знань i становлення науки не означало вiдмови вiд спроб
теологiчного та метафiзичного пояснення.
Оскiльки контiвська фiлософiя обмежувала можливостi пiзнання
сферою емпiричного сприйняття, свiт iдей i свiт речей визнався
принципово вiдмiнним. Наприклад, Конт називав матерiальний свiт
“втiленою абстракцiєю”. Претендуючи на створення наукової фiлософiї,
Конт опрацював численнi природничонауковi матерiали; однак, на вiдмiну
вiд енциклопедистiв XYIII ст., вiн пiдходив до цих матерiалiв зi
скептичної точки зору, бо вважав, що “вивчення явищ, замiсть того,
щоб стати коли-небудь абсолютним, повинно завжди залишатись вiдносним у
залежностi вiд нашої органiзацiї i нашого положення”[1. -с.28]. Саме
послiдовне означення Контом вiдносностi властивостей суб’єкта пiзнання
ми можемо оцiнити як визначальний крок до розбудови фiлософiї науки,
котра вважає за свiй обов’язок здiйснення аналiзу, який дозволяє
демаркувати науково доведене та обгрунтоване вiд сумнiвного та
ненаукового.
Термiн “позитивний” вживався Контом у декiлькох вiдмiнних, але
взаємопов’язаних значеннях. Пiд “позитивним” вiн розумiв дiйсне (або
реальне), безперечне, точне, практично корисне, вiдносне (на противагу
спекулятивно-абсолютному), певним чином стверджуване.
Особливостi позитивiзму яскраво проявляються i в контiвськiй
класифiкацiї наук. Нагадаємо, що вiн розташував науки згiдно порядку
слiдування вiд загального i такого, що легше вивчається, точного
знання до окремого i складнiшого для вивчення, а тому менш точного,
знання. Конт надав класифiкацiї наук “однолiнiйного характеру”. Для
його класифiкацiї характерними є протиставлення “теоретичних” i
“практичних” наук. Це проявилось, наприклад, у тому, що контiвська
класифiкацiя наук обiймає в своїх основних рубриках винятково чисто
теоретичнi науки. Конт зводив механiку до математики, психологiю, а
врештi – й соцiологiю – до бiологiї. Перше мiсце в енциклопедичному
рядi наук повинна займати математика, котра, на його думку, з часiв
Декарта та Ньютона являє собою “справжню основу природної фiлософiї”,
абстрактна частина якої має виняткове значення знаряддя дослiдження i є
не що iнше, як поширення природної логiки на вiдомий тип дедукцiй, а
геометричнi та механiчнi явища, дослiджуванi математикою, є
найпростiшими, загальними та абстрактними, тому й слугують основою
для всiх iнших явищ.
У класифiкацiї наук Конта взагалi не знайшлось мiсця для
логiки, оскiльки вона фактично була ототожнена з позитивним методом.
Тобто, логiка Контом розглядається у якостi засобу осмислення
емпiричних даних, який незалежить вiд плинних чуттєвостей суб’єкта
пiзнання, бо логiка пiдвладна принципам, законам, правилам, нормам, що
створенi математикою. За такою поцизiї можна вважати цiлком
прийнятною тезу, що “мiльярди разiв повторене на практицi осiдає в
головi людини у виглядi фiгур логiки”.
Слiд зазначити, що саме вчення О.Конта про логiку, математику та
науковий метод, радянською iсторико-фiлософською традицiєю було
найбiльше сфальсифiковано.
Аналiз сновоположень методологiчних мiркувань О.Конта, дозволяє
побачити, що його iндуктивiзм обмежується “сенсуалiстським
емпiризмом”. Теорiя, згiдно з Контом, може стати самостiйним
предметом наукового (позитивного) пiзнання, якщо вона стане
емпiричним чуттєво наявним буттям (наприклад у виглядi тексту), яке
вiдрiзняється вiд iнших схожих форм буття (наприклад:
вiдмiннiсть базової теорiї класичної механiки вiд романiв Вальтера
Скотта).
У цiлому, позитивiзм рiзницю мiж наукою Нового часу та наукою
середнiх вiкiв зводить до змiни ролi iндукцiї та дедукцiї.
Середньовiчна наука, наслiдуючи лiнiю арiстотелевської фiлософiї,
притримувалась дедукцiї та оперувала шляхом висновкiв iз загальних
правил для окремих фактiв, тодi як нова наука (пiсля 1600 року)
починає з окремих фактiв, що спостерiгаються, i приходить до загальних
принципiв за допомогою методу iндукцiї. Так, природничi науки –
фiзика, хiмiя, бiологiя – отримали назву iндуктивних наук. Однiєю з
найважливiших праць iндуктивiстiв з iсторiї природничих наук слiд
назвати “Iсторiю iндуктивних наук” Вiльяма Уевелла.
Уевелл демонструє, що “нова наука” збирає окремi факти шляхом
спостереження та експерименту i переходить вiд цих фактiв за допомогою
методу iндукцiї до загальних принципiв, тодi як Арiстотель починав
iз загальних принципiв i шляхом логiчних умовиводiв (дедукцiй) виводив
з них окремi подiї, якi можна було спостерiгати. На його думку
вiдмiннiсть мiж “давньою та новою наукою” полягала не у використаннi
iндукцiї – давня наука так само грунтувалась на використаннi iндукцiї,
як i нова, – а у критерiях, завдяки котрим вiдкритий принцип
визнавався справедливим. Тепер метод “перевiрки” є iншим; бiльша
увага придiляється узгодженню результатiв з емпiричними фактами, а
не узгодженню принципiв iз прийнятою заздалегiдь (апрiорно) картиною
свiту.
В новiй науцi, на думку Уевелла, закони конструюються, виходячи з
наших спостережень та експериментiв, за допомогою “iндукцiї”, тодi
як в середньовiчнiй науцi або фiлософiї процес iндукцiї та
проведення спостережень проходив повз “середнi аксiоми” i створював
найбiльш загальнi фiлософськi принципи, на зразок “довершеностi”,
“шукання природного мiсця” тощо, з яких “середнi аксiоми” виводились
при допомозi дедукцiї. Головне ж завдання iндуктивно орiєнтованої
науки є таким: як прийти до цих аксiом та загальних принципiв. “Сирий
матерiал” (факти), який має наука i з якого вона повинна побудувати цi
принципи, складається, (1) з результатiв, отриманих внаслiдок
фiзичних спостережень та експериментiв (їх коротко можна назвати
“матерiалом спостережень”); (2) зi слiв та математичних формул разом з
правилами, згiдно котрих цi слова та формули з’єднуються мiж
собою (їх коротко можна назвати “лiнгвiстичним матерiалом”).
Таким чином науки є виведення з матерiалу спостережень загальних
принципiв, котрi за зовнiшньою формою складаються з символiв, що
зв’язуються при допомозi логiчних операцiй. Тобто, на основi
“матерiалу спостережень” наука повинна побудувати якусь структуру
“лiнгвiстичного матерiалу”.
Уевелл послiдовно визначає антитезу думок та речей. Так, в
знаннi, наприклад, що рiк складається з 365 днiв, мiститься, з одного
боку, сума днiв як дещо дане, а з iншого – розумовий акт рахунку. Iнший
вiдомий спосiб вираження думок, який допускає iндуктивiзм, полягає в
протиставленнi необхiдних та дослiдних iстин. “Необхiднi iстини”
виводяться з наших власних думок так, як це було описано ще Декартом i
розкрито Кантом; “дослiднi iстини” виводяться зi спостереження
оточуючих нас речей. Тут навiть протилежнiсть дедукцiї та
iндукцiї може розглядатись як iнший аспект тiєї ж основної антитези.
Уевелл вважав, що дедукцiя починає з тверджень, котрi постачаються
нашими думками, тодi як iндукцiя починає виключно зi спостереження
зовнiшнiх речей. Друга антитеза подiбного роду наявна мiж теорiєю та
фактом. Два термiни, якi, за Уевеллом, у вищiй мiрi виразно
роздiляють членiв цiєї антитези, тобто iдеї та вiдчуття: “Я
називаю простiр, час, причину тощо “iдеями”… Цi вiдношення
передбачають дещо, що виходить за межi того, що дають чуттєвi
спостереження… Ми вживаємо слово “iдеї” для того, щоб виразити цей
поданий самим мисленням елемент, який має з’єднуватися з “вiдчуттям”
для того, щоб виникло знання”[2. -с.44].
Оскiльки наукова iндукцiя починає з вiдчуттiв, фактiв, на його
думку, є проблема пояснення їх єднання, яка вимагає погодитися з
Кантом у тому, що це вiдбувається за допомогою здатностi суб’єкта
створювати iдеї, теорiї, думки про необхiднiсть, i веде до загальних
принципiв, з яких при допомозi дедукцiї можуть бути отриманi новi
уявлення про речi, факти. Врештi решт, iндукцiя вiд спостережуваних
фактiв веде до вiдкриття нових фактiв. У свою чергу, загальнi науковi
принципи можуть бути знайденi тiльки за допомогою iндукцiї з фактiв.
Отже тут наявна проблема – чи є iндукцiя методом, що веде вiд даних
фактiв до нових, чи вiд даних фактiв до загальних принципiв.
Звернемося до дискусiї з цього приводу, яка мала мiсце мiж
Дж.С.Мiллем та В.Уевеллом. Уевелл був першим, хто сформулював
структуру науки так, як вона розумiється у позитивiзмi.
Прикладом можуть слугувати наступнi мiркування. Якщо один шар
вдаряє iнший шар, то при допомозi iндукцiї ми можемо знайти закон
збереження iмпульсу; згiдно Уевелла, термiн “iндукцiя” не може
застосовуватись, якщо звичайний бiльярдний гравець завдяки своїй
спритностi i не думаючи про iмпульс, може послати шар в бажаному
напрямку. Мiлль вважає, що це той тип iндукцiї, до якого здатнi
навiть тварини. Уевелл, проте, заперечує, що “…хоча у тварин, як i в
людини, дiя i може бути змiнена звичкою, а звичка – досвiдом, такий
досвiд, допоки вiн зберiгає цю суто практичну форму, не є частиною
матерiалу науки”[2. -с.52]. Так, “кажучи про iндукцiю, ми маємо на
увазi таку процедуру, за допомогою якої були побудованi iснуючi зараз
серед нас науки”[2. -с.53]. Тому ми повиннi рахуватися з тiєю
обставиною, що науки основанi не на практично корисних звичках
рефлекторного характеру, а на загальних принципах. Отже, називати
практично кориснi звички чи умовнi рефлекси iндукцiєю означало
заперечення поняття “наука”, як щось вiдмiнне вiд практики
життєдiяльностi мавпи.
У пiдсумку, за Уевеллом, iстотним моментом всякої успiшної
iндукцiї є нове поняття, новий порядок, який створюється автором з його
мовного чи логiчного матерiалу. У Кеплера цим поняттям був “елiпс”,
в механiцi Галiлея – поняття “прискорення”, для Ньютона було
характерним поняття “прискорення” та “тяжiння”, тощо. У свою чергу,
хоча цi поняття, за Мiллем, не дається розумом, а виводиться у наслiдок
узагальнення фактiв, вони так само розглядаються не як знання
дiйсностi, а як знання принципiв, що допомагають розглядати дiйснiсть.
Таким чином проблема методологiї iндуктивiзму постала у чiткiй
формi питання: чи створюються поняття активнiстю нашого розуму, яка
й будує новi поняттєвi схеми, чи формуються у наслiдок узагальнення
фактiв? Чи пiдкоряється активнiсть нашого розуму емпiричним
даним?
Мiлль стверджував, що загальний закон iснує у фактах i його
потрiбно лише помiтити та прочитати, Уевелл, навпаки, наполягає, що
загальний закон є продуктом людської активностi. Вiдповiдно Уевелл
вважає, що можна розрiзнювати два рiзних (i навiть iнодi несумiсних)
способи встановлення загальних законiв природи: за допомогою iндукцiї i
за допомогою iнтуїцiї. Тому виникає потреба “повного” визначення поняття
“iндукцiя”. Це визначення пiзнiше було вписано, у схему вiдомого нам
принципу верифiкацiї. Так, було визнано, що пiд законом iндуктивного
пiзнання мається на увазi твердження: “пiсля того, як однаковi наслiдки
спостерiгались багато раз без винятку або з рiдкими винятками, цi
наслiдки будуть повторюватись завжди, якщо тiльки умови навколишньої
дiйсностi не змiняться”[2. -с.112]. Цей метод отримання загальних
законiв iменується позитивiстським, на вiдмiну вiд арiстотелiвського
методу отримання загальних законiв з “iнтелiгiбельних”,
самоочевидних принципiв (аксiом), на якi спирається дедукцiя.
Ототожнення емпiризму позитивiстiв з вiрою в можливiсть
вiдкриття виключно шляхом спостереження величезної кiлькостi
фактiв, що подекуди розглядається як характерна риса позитивiзму, або,
вiрнiше, позитивiстського пiдходу до науки, на наш погляд,
основується на дуже поверховому його розглядi [Напр. див.: 3.
-с.15-26].
Так, наприклад, свою фiлософську позицiю Спенсер називає
“перебудованим реалiзмом”. “Перебудованiсть” своєї реалiстичної
фiлософiї вiн вбачає в тому, що цей реалiзм не ототожнює вiдчуття iз
дзеркальним вiдображенням властивостей речей, якi їх викликають. У
своїй працi “Класифiкацiя наук” вiн досить критично поставився до
класифiкацiї наук О.Конта, котрий будував класифiкуючу систему
вiдповiдно до ступенiв загальностi. На його думку, при подiлi наук на
класи усi науки мають характер абсолютної загальностi, а тому є поряд
покладеними. Принциповi Конта Спенсер протиставляє подiл наук на
абстрактнi, абстрактно-конкретнi, конкретнi. Логiку, математику та
механiку вiн вiдносить до абстрактних наук, бо вони спираються на
незалежнi вiд емпiричних даних уявлення, тобто суто аподиктичнi:
“Рiзниця мiж чистими формами речей i самими предметами така, що йти
далi чистих форм нiкуди… перехiд iз однiєї групи в iншу
неможливий”[4. -с.12]. Фiзику, хiмiю, бiологiю Спесер вiдносить до
наук, якi займаються емпiричними реальностями, тобто до конкретних
наук. А там, де виникають об’єднання абстрактних i конкретних наук
(наприклад – теоретична фiзика), вiн вбачає абстрактно-конкретнi
науки.
У своїх працях “Головнi початки” (1862), “Пiдвалини бiологiї”
(1864-67), “Пiдвалини психологiї” (1870-72), “Пiдвалини
соцiологiї” (1876-96), “Пiдвалини етики” (1879-92) Спенсер виявляє себе
послiдовним провiдником iндуктивiзму та противником вчень про
“метафiзичну iнтуїцiю” як основу наукового мислення, що створює
синтетичнi судження. Проте, безпосередньо для себе вiн визнає головною
проблемою визначення основи синтетичних суджень, що виявляє себе у
створеннi аргументацiї до положення про вiчнiсть матерiї, як
синтетичного єднання уявлень, якi вiдповiдають принципам
емпiризму.
Спенсер ставить конкретне питання: “Чи маємо ми гарантiю, бiльш
надiйну, нiж гарантiя свiдомої iндукцiї на основi досвiду?”[4.
-с.32]. Вiдповiдаючи на нього, вiн обгрунтовує, що “самоспостереження”
(опис дiй нашої свiдомостi) дозволяє довести на досвiдi психологiчну
неспроможнiсть уявити собi зникнення матерiї, якщо досвiд нас у
цьому переконав. Аналiз вказує, що поняття про вiчнiсть матерiї
безпосередньо дане свiдомостi. Тобто, тут вiн спирається на
загальновiдоме визначення поняття “буття” Парменiдом. Уявивши собi,
що простiр займає лише один предмет, ми не здатнi уявити його
перетворення в нiщо, бо “нiщо” теж потрiбно уявити певним чином.
У свою чергу, на вiдмiну вiд позицiї Парменiда вiн вважає, що
неможливiсть змiстовно уявити “нiщо” засвiдчує про те, що наше
мислення своєю основою кладе саме чуттєвий досвiд, адже “абсолютне
зникнення” принципово знаходиться за межами навiть можливого
досвiду чуттєвого сприйняття.
Специфiчною особливiстю позитивiзму Спенсера є широке використання
загальних суджень, якi у розгорнутому виглядi знайшли своє мiсце у
його вченнi про “загальну еволюцiю”. “Iнтеграцiя матерiї
супроводжується розсiюванням руху, що перетворює матерiю iз
невизначеної, незв’язаної однорiдної субстанцiї у визначену рiзновидну,
що здiйснює перетворення руху”[4. -с.211]. Ця формула еволюцiйного
процесу конкретизовна в загальних законах еволюцiї – несталостi
однорiдностi наслiдкiв; групування; урiвноваженностi. Напрямок
еволюцiонування – урiвноваженнiсть. Однак, остаточна рiвновага
рухiв є протилежнiстю руху, тому вона знову приводить до
розсiювання рухiв.
Своє вчення про загальну еволюцiю Спенсер означує як результат
опису фактiв, а не метафiзичного конструювання системи свiту. Так,
факти засвiдчують, що еволюцiя вiдбувалась i вiдбувається, а
твердження, що вона буде вiдбуватися – не наукове, а метафiзичне. За
допомогою таких мiркувань Спенсером була виявлена фундаментальна теза
iндуктивiзму: при дослiдженнi конкретних питань неможливо створити
методологiю прогнозуючого характеру. Тому проблеми прогнозування
вирiшуються за допомогою загальних питань.
У 1871 роцi у Кембрiджi (Массачусетс) групою осiб з “спорiдненими”
думками був створений “Метафiзичний клуб”, який вважав за необхiдне
проводити пропаганду принципiв послiдовного iндуктивiзму. Прiоритет у
формулюваннi вiдповiдi на визначене першими позитивiстами питання
про зв’язок понять з активнiстю нашого розуму та емпiричним досвiдом,
належить Чарльзу Сандерсу Пiрсу (1839-1914). Фактично з його статтi “Як
зробити нашi iдеї ясними” (1878), яка вважається класичною
постановкою проблем прагматизму, i почалась ця фiлософська течiя.
У своїй логiцi Пiрс розвивав iдеї iндуктивiзму Мiлля, Буля,
Джевонса i де Моргана. Вiдповiдно до цього вiн розглядав логiку як
науку про емпiрично данi зв’язки знакiв (символiв), науку суто
формальну i незалежну вiд психологiї. Вiн вважав, якщо ми хочемо мати
наукову “метафiзику”, то вона має грунтуватись на логiцi, адже її закони
– це закони i буття, i думки. Його принципи iлюструються такими
сентенцiями: “мої принципи абсолютно виключають використання мною
психологiї у логiцi”; водночас: “формальна логiка не повинна бути
занадто формальною; вона має представляти факти психологiї, iнакше їй
загрожує небезпека виродження в математичну розвану”, i, врештi,
“метафiзика полягає в наслiдках абсолютного прийняття логiчних
принципiв не лише як регулятивно значущих, але i як iстин буття”[Цит.
за: 5. -с.44].
Саме слово “прагматизм” традицiйно виводиться вiд давньогрецького
“прагма” – дiя. А прагматизм розумiється як “фiлософiя дiї”, що
цiлеспрямовано протиставлено настановi на “чисту” теорiю. Прагматизм
зводить знання до “прагматичної вiри” або “вiрування”, яка є
безпосереднє знаряддя емпiричної дiї. Цiй проблемi присвячена стаття
Пiрса “Закрiплення вiрування” (1877).
Сумнiв i вiра, вважає Пiрс, – це такi стани свiдомостi, що
вiдрiзняються один вiд одного специфiчним почуттям – невпевненiстю в
першому випадку, впевненiстю – в другому. На основi вiри люди
впевнено дiють, а сумнiв не може стало визначати нашу поведiнку. У
свiдомостi людини постiйно вiдбувається боротьба за досягнення та
закрiпленнi вiрування: “… з сумнiву починається ця боротьба, з
припиненням його вона завершується”. Цю “боротьбу” Пiрс називає
“дослiдженням”.
Пiрс посилює суб’єктивiзм вiри, наголошуючи на її
неспiвмiрностi з поняттям “iстинностi”: “ми можемо уявити, що шукаємо
не просто переконання, але переконання iстинного. Але пiддайте
цей вимисел випробуванню, i вiн виявиться безпiдставним; адже, лиш
тiльки твердої вiри досягнуто, ми цiлком задоволенi, хай та вiра
iстинна чи хибна”[Цит. за:5. -с.68]. Рiзновидом вiрування є “апрiорний
метод”, що закладає в основу вiри “згiднi з розумом” передумови, тобто
такi положення, якi ми схильнi приймати у якостi загальний iстин тому,
що вони простi та зрозумiлi. Нарештi, вiн визнає iснування “наукового
методу”, заснованого на гiпотезi, що iснують реальнi речi,
властивостi яких цiлком незалежнi вiд наших думок про них; цi
реальностi дiють на нашi чуття.
Отже емпiрична iндукцiя для Пiрса полягає у русi вiд апрiорно
налаштованої вiри до емпiрично видобутого знання. Дана констатацiя
засвiдчує, що запропонована сучасним неопрагматизмом концепцiя
звiльнення фiлософiї вiд метафори “розум як свiтчадо природи”
(Р.Рортi) має безпосереднє вiдношення до спростування засадничих
принципiв першого прагматизму, а не класичного рацiоналiзму, для
якого вiдсутнiсть тотожностi мiж думкою i чуттям вважалося
загальноприйнятим положенням.
Якщо Ч.Пiрс був формальним творцем прагматизму, то Вiльям Джемс
(1842-1910) вважається справжнiм неформальним лiдером цього напрямку.
Його основнi працi: “Принципи психологiї” (1890-91), “Розмаїття
релiгiйного досвiду” (1902), “Прагматизм” (1907), “Всесвiт з
плюралiстичної точки зору” (1909), “Значення iстини” (1909),
“Нариси з радикального емпiризму” (1912) та iншi., демонструють
обгрунтування тези, що “прагматичний метод… намагається витлумачити
кожну думку, вказуючи на її практичне застосування”. Роз’яснюючи цю
тезу, Джемс стверджує: “якщо Ви оперуєте прагматичним методом… з
кожного слова Ви повиннi видобути його практичну наявну вартiсть,
повиннi заставити його працювати у потоцi Вашого досвiду. Воно
розглядається… як вказiвка на тi методи, при допомозi котрих може бути
змiнена дана нам дiйснiсть.
Таким чином, теорiї є не вiдповiдями на загадки, – вiдповiдями, на
яких ми можемо заспокоїтись: – теорiї стають знаряддями… ми йдемо
вперед i… змiнюємо з їх допомогою природу”[6. -с.165]. Iдеї та
теорiї використовуються як “правила для дiї” (за виразом Пiрса), тобто,
“загальнi принципи” (за виразом Уевелла). Таким чином, iстина
мiститься не в “узгодженнi” наших iдей з об’єктивною реальнiстю. Тут
iдей та теорiї стають iстинними в тiй мiрi, в якiй вони слугують людям,
як “iнструменти” для досягнення мети.
Роз’яснюючи своє вiдношення до науки i релiгiї не як рiзних
тлумачень буття, а як вказiвки шляхiв дiї, Джемсом визначається, що
кожна з них вiдiграє свою роль у регулюваннi поведiнки. Як наукова, так
i релiгiйна iдеї ведуть в цьому свiтi до винагороди, а тому як одна,
так i iнша точка зору є однаково “iстинними” з позицiй прагматизму. Це
фактичне тлумачення науки у якостi рiзновиду iдеологiї, яке, доречi,
було запропоноване саме прагматизмом, неопрагматизм, також, пiддав
нiщивнiй критицi.
Виходячи з пiрсового положення – “iстина мiститься у майбутнiй
корисностi для наших цiлей”, – Джемс висуває тези теорiї iстини:
1) Iстина створюється в процесi перевiрки iдеї;
2) Iстина – те, що “працює”, має практичнi наслiдки, якi
вiдповiдають нашим сподiванням;
3) Iстина – це кориснiсть;
4) Iстина може також грунтуватись на довiрi (“кредитна
система iстин”);
5) Iстина має сумiщуватись з попереднiми iстинами i з новими
фактами.
Теза (1) становить заперечення iстини як абсолютної, незмiнної
властивостi “iдеї”. Iдея дана, вона є у наявностi. Вона не є нi
iстинною, анi хибною, до емпiричної перевiрки вона – просто
“iдея”. Тому саме емпiричний досвiд розумiється тут як джерело
iстини.
Теза (2) пов’язує iстину з дiяльнiстю: iстина “працює”. Iнакше
кажучи, якщо iдея має практичнi наслiдки, що вiдповiдають нашим
запитам, то вона корисна, iстинна.
Цi двi першi тези набули загальнометодологiчного для iндуктивiзму
значення.
У тезi (3) виходять з положення, що володiння iстиною – це не
самодостатня мета; iстина є засобом для задоволення життєвих потреб.
Тому iстина i кориснiсть є тотожнiми.
Теза (4) має своїм джерелом логiчне перевернення тези (3): якщо
iстинне те, що корисне, то некорисне – неiстинне.
Нарештi, теза (5) має на метi узгодити прагматизм з класичним
визначенням iстини як вiдповiдностi iдеї та реальностi: “Пiд
реальнiстю ми розумiємо, з одного боку, конкретнi факти, а з другого –
абстрактнi речi та вiдношення мiж ними, що пiзнаються iнтуїтивним
шляхом”[6. -с.57]. Вiдповiднiсть – це “будь-який процес, що веде вiд
даної iдеї до деякої подiї в майбутньому, якщо тiльки цей процес
протiкає вдало”[6. -с.58].
Таке розумiння основоположень прагматичного вiдношення до
дiйсностi привело Джемса до, так званого, “радикального
iндуктивiзму” – тобто “очищення досвiду” вiд рацiонального тлумачення
апрiористських елементiв. “Радикальний емпiризм”, на думку Джемса,
мiститься у трьох положеннях.
Положення 1) не можна допустити у якостi факту нiчого, за винятком
того, що може бути вiдчуте в певний час за допомогою деякої iстини.
Положення 2) вiдношення мiж речами, так само, є предметами
безпосереднього окремого досвiду, як i самi речi.
Положення 3) безпосередньо сприйнятий Всесвiт не потребує якої б
там не було трансемпiричної опори, але володiє зв’язною або безперервною
структурою.
Завеошену систему методологiї iндуктивiзму в формi фiлософiї
прагматизму булр розроблено у роботах Джона Дьюї (1859-1952), до
основних методологiчних праць якого вiдносять: “Нариси з
експериментальної логiки” (1916), “Демократiя i виховання” (1916),
“Про досвiд, природу i свободу” (1917), “Реконструкцiя у фiлософiї”
(1920), “Людська природа i поведiнка” (1922), “Досвiд та природа”
(1925), “Пошуки достовiрностi” (1929), “Логiка: теорiя дослiдження”
(1938).
Для Дьюї, мислення – це дiяльнiсть конкретних людських
органiзмiв у взаємодiї з їх середовищем, i воно є “iнструментальним”
стосовно контролю над середовищем. Вiн вважає, що “iдеалiстична
логiка” формулює проблему логiки як проблему зв’язку логiчної думки з
“чуттєво-матерiальним”. Але при цьому iгнорується важлива риса мислення:
контроль над середовищем в iнтересах людини. Також заперечується, що
“логiчнi форми” мислення – судження чи умовиводи – вiчнi, необхiднi
та внутрiшньо властивi мисленню як чистої та незалежної розумової чи
духовної дiяльностi. Форми дуки, згiдно з Дьюї, виникли у процесi
природної iсторiї людського мислення як працюючий “захiд”, по своїй
сутi iнструментальний стосовно контролю над середовищем. Тому цей
захiд може бути замiнено на iнший. Логiчнi форми не є “готовими”, вони
є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є
мислення отримало назву “натуралiстичного”. Воно знайшло своє
застосування в iндуктивiстському вченнi про систему знання. Так,
у I-й главi “Пошукiв достовiрностi” Дьюї визнає, що основною
помилкою теорiй пiзнання є вiдокремлення знання вiд практики. цю
думку вiн постiйно повторює i в iнших роботах.
Якщо ми стаємо на натуралiстичну точку зору i вiдмовляємося
розглядати мислення як “дещо в собi”, то “в нас немає вибору, за
винятком …можливостi уявити собi мислення як реакцiю на особливий
стимул…”[7. -с.32]. Воно слугує “засобом для вироблення
вiддаленої, але правильнiшої реакцiї”. Iнакше кажучи, якщо особливостi
середовища викликають внутрiшнiй процес мислення, то моторна реакцiя
на даний стимул вiдкладається, поки не вiдбудеться
“внутрiшньоорганiчна подiя”. Отже, мислення виникає “внаслiдок появи
несумiсних факторiв усерединi емпiричної ситуацiї”. Успiшне мислення
перетворюється у знання, i “визначає мiсце знання у досвiдi,
умови його виникнення та дiї означає встановлення, що, оскiльки
знання з’явилось у наслiдок утруднень людини, воно
пiдтверджується як реконструююче умови, що викликали цi утруднення”[7.
-с.56]. Тодi мислення являє собою неначе “пiдготовчу школу” для
вироблення типiв поведiнки. Воно дає знання, коли керується певними,
добре випробуваними методами, i набуває, таким чином, максимальної
практичної надiйностi. Саме ця практична надiйнiсть i є основною
характерною особливiстю наукового знання.
У “Нарисах з експериментальної логiки” вказується, що вчений
повинен розглядати iстину як те, “що приймається на пiдставi
вiдповiдного доведення”. Розглядаючи “вiдповiднiсть чи згоду” мiж
судженням i фактом, про яку звичайно кажуть, що вона означає iстину,
Дьюї встановлює, що ця”вiдповiднiсть чи згода подiбна до
вiдповiдностi мiж винаходом та умовами, для яких винахiд призначався.
Для усунення будь-яких непорозумiнь стосовно свого емпiризму Дьюї
присвятив цiлу главу “Нарисiв…” темi “Контроль над iдеями при
допомозi факту”. Ця глава цiкава наведенням демонструючого прикладу
щодо людини, що заблукала в лiсi. “На щастя”, ця людина мала “iдею
про зворотнiй шлях”, i, дiючи згiдно цiєї iдеї, їй вдалося повернутися
додому. Таким чином, iдея людини про шлях додому виявиласяь iстинною.
фї iдея про дорогу через лiс була перевiрена саме при допомозi фактiв.
Чи можна тому сказати, що iдея, на основi якої блукаюча в лiсi
людина планувала свiй шлях додому, вiдповiдала дiйсно об’ єктивному
виходовi з лiсу? “Нi в якому разi”, вважає Дьюї, тому що це означало б
постулювати лiс як “дiйснiсть-зразок”, якому повиннi вiдповiдати
тiльки наслiдки дослiдження. Згода чи вiдповiднiсть її iдеї з фактом
була “згодою мiж планом i його здiйсненням”.
Так само, мабуть, мандрiвник по Києву, вивчаючи карту метро з
метою досягнути якогось мiсця призначення, не вважатиме, що карта
вiдповiдає якимось тунелям-зразкам, iснуючим “заздалегiдь” пiд його
ногами. Вiн просто вважає карту планом дiй, який багато громадян
рахують корисним, i до якого вiн також може ставитись з довiрою.
Стосовно логiки так само, не саме судження, а акт його ствердження є
iстинним або хибним. Судження є лише iнструмент..
Коли ми починали главу посилаючись на книгу “Логiчний синтаксис
мови” Р.Карнапа, тодi нас цiкавило, а чи дiйсно перехiд до синтаксису
має таке важливе значення для iндуктивiзму. I здається
пересвiдчилися, що рiзнi спроби розумiння поняття “емпiричне”
постiйно вступають у самосуперечнiсть.
Тепер повернемося знову до Карнапа, який вважає, що будь-якi
питання, що зустрiчаються в теоретичнiй сферi, можна подiлити в
загальних рисах на – “питання про об’єкти” i “логiчнi питання”. Отже
мова йде про рiвень теоретичного пiзнання. “Питання про об’єкти” – це
тi, що стосуються об’єктiв областi розгляду. “Логiчнi питання” – це
тi, що стосуються речень, термiнiв, теорiй тощо, якi самi вiдносяться
до об’єктiв логiчного емпiризму. Таким чином, наука має справу з
об’єктами, а фiлософiя науки – “реченнями, словами, теорiями тощо”.
Звiдси випливає, за Карнапом, що Расселу та Вiтгенштейну, яких вiн
вважає своїми попередниками у справi побудови “наукової фiлософiї”,
взагалi не слiд було говорити про об’єкти i факти, про значення
речень та про порiвняння речень з дiйснiстю, бо це все привело їх до
повернення iдеї апрiорностi – “метафiзики”.
У свою чергу вiн визначає наступне: “Пiд логiчним синтаксисом мови
ми розумiємо формальну теорiю лiнгвiстичних форм цiєї мови
систематичний виклад формальних правил, що керують мовою, а також
розвиток наслiдкiв, що витiкають з цих правил”[8. -с.41]. Це означає,
що “логiчний синтаксис” – це система, що охоплює правила побудови i
перетворень мови. Правила перетворення показують, як можна з’єднувати
символи один з одним, щоб скласти речення.
Отже, якщо ми знаємо правила перетворення, то це означає, що нам
вiдомо, якi речення суто емпiрично можуть бути виведенi з iнших
речень i якi не можуть або суперечать iншим реченням. З формальної точки
зору те, що p витiкає з q, означає, що якщо ви сказали q, то за
правилами мови ви можете сказати тiльки p, але нi в якому разi “не-p”.
Тут судження постає лише як iнструмент, а от сам факт його
ствержування має визначатися через поняття “iстина” або “хиба”.
У свою чергу, логiки, котрi переконанi, що логiка має справу з
смисловими вiдношеннями мiж реченнями, насправдi неусвiдомлено
вважають, що вони мають справу зi значеннями речень, якi можуть
верифiкуватися.
Але для фiлософськи освiдчених iндуктивiстiв це не так. Наприклад
Карнап вважає, що принципи логiки можливо i необхiдно формулювати
абсолютно незалежно вiд значення слiв – тобто просто як синтаксичнi
правила побудови i перетворення. Оскiльки “ми володiємо у всiх
вiдношеннях повною свободою щодо форм мови; правила побудови речень i
правила перетворення (останнi звичайно iменуються як “постулати” i
“правила виведення умовиводiв”) можна вибирати цiлком довiльно”.
Дану точку зору Карнап назвав “принципом терпимостi”, котрий надає
“безмежнi можливостi довiльного винаходу усяких можливих видiв мов”[9.
-р.73].
В цiлому, для iндуктивiзму, логiчний аналiз мови науки набуває
строго формальної синтаксичної природи, де вся система наукових
положень, виводиться вiдповiдно до певних формальних правил з
протокольних положень.
Отже, щоб дати уявлення про будь-яку науку, не треба говорити нi
про “факти i об’єкти”, котрi дана наука вивчає, нi про те, як вона їх
вивчає i отримує рiзнi вiдомостi про них. Навпаки, науку слiд
розглядати просто як систему методiв для створення положень, виражених
її особливою мовою, яка дана звичайному порiвняльному емпiричному
аналiзу.
Здiйснивши загальний “логiчний аналiз науки”, виявивши його
еврiстичнiсть, яка показала фактичi розбiжностi та формальну
єднiсть багатьох теоретичних систем наукового знання, Карнап переходить
до узагальнення, яке полягало в показi можливостi iснування єдиної
всезагальної мови науки, на котру можна перекласти всi наявнi у
рiзноманiтних мовах окремих наук положення. Ця мова була названа
“фiзичною мовою”, а теорiя “єдностi науки” – “фiзикалiзмом”. Тому
онтологiчна пiдвалина такої теорiї єдностi науки виражається так: вся
наука стосується одного свiту, а “фiзикалiстська теорiя” виявляє
основну фiзичну природу цього свiту. Фiзикалiзм логiчно виражається
наступним чином: наявна деяка мова, поiменована фiзичною мовою, на
яку можна перекласти всi науковi положення. Iнакше кажучи, у фiзичнiй
мовi завжди знайдеться положення, рiвнозначне будь-якому науковому
положенню.
За методологiчну пiдставу такого розумiння треба визнати наявнiсть
переконання, що основною характерною рисою науки є те, що вона являє
собою “мiнливу систему речень”, якi мають “постiйно узгоджуватись”; при
цьому узгодженiсть визначається синтаксичними вiдношеннями кожного
наукового речення до iнших речень системи. “Вiрнiсть” будь-якої
наукової теорiї залежить вiд того, як вона може бути пристосована до
iснуючої системи наукових речень. За своєю суттю принципи логiки
потають як цiлком довiльнi та умовнi; прийнята “система логiки”
повнiстю залежить вiд вiльного вибору: “нехай будь-якi постулати i
будь-якi правила, що лежать в основi виведень, обираються
довiльно”[10. -с.89].
Для Карнапа стала вiдкриттям праця А.Тарського “Поняття iстини у
формалiзованих мовах” (1933), у якiй було зображено, що симантичнi
вiдношення не лише можуть розглядатись як логiчнi, але й можуть
трактуватись з тiєю ж строгiстю, що й синтаксичнi[Див.: 11.
-с.44-67].
Пiсля цього, вiн висунув тезу, що логiчний синтаксис повинен
доповнюватись логiчною семантикою, а фiлософська процедура має
вмiщувати семантичний аналiз (якщо взагалi не звестись до нього).
Цiй проблемi Карнап присвячує свої монографiї “Вступ до семантики”
(1942), “Формалiзацiя логiки” (1943), “Значення та необхiднiсть”
(1947), а також деякi сумiжнi з ними працi.
Вихiдним пунктом своїх розмiркувань Карнап обрав запропоновану
Ч.Моррiсом теорiю семантики викладену у роботi “Основи теорiї
знакiв” (1938). Моррiс вiдзначав, що “знак” завжди функцiонує у
трьохсторонньому вiдношеннi, а саме: 1) у вiдношеннi до людини; 2) у
вiдношеннi до того, що вiн позначає; 3) у вiдношеннi до iнших знакiв.
Вiдповiдно до цих трьох вiдношень, у яких функцiонує знак, можна
вирiзнювати прагматичний, семантичний i синтаксичний аспекти або
“вимiри” функцiонування знакiв. Цю теорiї Карнап доповнює подiлом
семантики та синтаксису на описовi (якi займаються iсторично даними
мовами – англiйською, французькою тощо) i чистi (якi займаються
семантичними i синтаксичними правилами та їх аналiтичними наслiдками).
Услiд за Тарським, Карнап розрiзнює також об’єктну мову, про яку
йдеться у деякому контекстi, та метамову, якою ми говоримо про першу.
Вiдповiдно, змiст знання, виражений об’єктною мовою, називається
теорiєю, виражений метамовою – метатеорiєю.
На думку Карнапа, чистi семантика i синтаксиси не залежать вiд
досвiду реального використання мови, тобто прагматики, тодi як
описовi семантика та синтаксис – залежать. Ним вибудовується власна
iєрархiя мов, найвищий рiвень якої займає “синтаксична система”; її
iнтерпритацiя, тобто формулювання правил, що визначають критерiї
iстинностi всiх її речень, утворює “семантичну систему”; введення
емпiричних (фактичних) предикатiв, що дає нам “теорiю”.
Плiдний у застосуваннi до математичної логiки, метод семантичного
аналiзу одразу ж був проголошений засобом вирiшення фiлософських
проблем (фактично – конкретно-науковий метод перетворюється в
унiверсально-фiлософський).
Власне сам Р.Карнап, не претендуючи на остаточнiсть семантичного
аналiзу як фiлософської процедури, не займається прагматичним аналiзом
(з тiєї причини, що вiн не впевнений, чи можна включати до фiлософiї
емпiричнi проблеми), а оскiльки синтаксичний аналiз проводився ним
ранiше, обмежується лише семантичним. Одним з найважливiших
фiлософських висновкiв з поняття семантичної системи є висновок про те,
що поняття, котрi виступали у фiлософiї як абсолютнi, насправдi
виявляються вiдносними у тому розумiннi, що їх оцiнка передбачає
вказання тiєї семантичної системи, у якiй дане поняття
використовується. Так, наприклад, тривала суперечка вiдносно
аналiтичного та синтетичного знання розгорталась як суперечка про те, чи
iснують абсолютно аналiтичнi i, вiдповiдно, абсолютно систетичнi
судження. Але така постановка питання є помилковою з тiєї причини, що
подiл на аналiтичнi i синтетичнi судження носить вiдносний характер –
тобто, певне судження буде аналiтичним чи синтетичним лише вiдносно
певної семантичної системи. Про окреме ж судження, взяте безвiдносно до
тiєї чи iншої семантичної системи, безглуздо питати – аналiтичне воно чи
синтетичне.
У логiчнiй семантицi поняття семантичної вiдносностi (“вiдносний
характер семантичних понять”, як називає його А.Тарський) вперше
було застосоване длявирiшення проблеми розрiзнення об’єктної мови та
метамови. У Карнапа ж воно набуло фiлософського значення через
вирiшення ним проблеми “зовнiшнiх” та “внутрiшнiх” питань теорiї.
У статтi “Емпiризм, семантика i онтологiя” (1950), котра друкується
звичайно як додаток до книги “Значення i необхiднiсть”, Карнап
проголошує свою “фiлософську нейтральнiсть” у тому ж розумiннi, що й
неопозитивiзм, який “вiдкинув i тезу про реальнiсть зовнiшнього свiту,
i тезу про його нереальнiсть як псевдотвердження”[10. -с.124].
Тлумачення логiчної семантики веде Карнапа до твердження, що
проблема реальностi зовнiшнього свiту – це проблема не “досвiду”, а
мови. Вiн розмiрковує приблизно так: якщо ми розглядаємо об’єкти як дещо
розмiщене у просторi i часi, то ми змушенi прийняти “речову мову”, у
якiй фiгурують iмена речей. Але ж ми можемо обмежитись i якоюсь iншою
мовою, наприклад – “феноменолiстичною”, або й зовсiм вiдмовитись вiд
судження. “Прийняти свiт речей, – стверджує Карнап, – означає лише
прийняти певну форму мови… Прийняття речової мови веде… також i до
прийняття й ствердження певних речень та вiри у них. Але тези про
реальнiсть свiту не може бути серед цих речень, тому що вона не може
бути сформульованою речовою мовою i, мабуть, жодною iншою мовою”[10.
-с.125]. Тодi ми не можемо нiчого знати про реальний свiт, оскiльки не
маємо засобiв для його вираження будь-якою мовою.
Свiй висновок Карнап аргументує таким чином. Стосовно того чи
iншого об’єкта можна поставити питання подвiйного типу.
“Внутрiшнє” питання – це питання про те, чи входить об’єкт до системи
речей у просторово-часовому вiдношеннi. Так, визнати що-небудь
реальною рiччю – означає “включити цю рiч у систему речей в певному
просторово-часовому положеннi серед iнших речей, визнаних реальними
вiдповiдно до правил каркаса”, тобто семантичної системи. “Зовнiшнє”
питання – це питання про реальнiсть речi взагалi: як таке, воно,
згiдно Карнапа, є науково неосмисленим. “Бути реальним у науковому
розумiннi – означає бути елементом системи; отже, це поняття не може
осмислено застосовуватись до самої системи”[10. -с.128].
Слiд нагадати, що при побудовi семантичної системи провiдне
мiсце займають умови iстинностi, тобто правила, що визначають значення
iстинностi всiх речень системи. Зрозумiло, що таких правил не можна
сформулювати, якщо немає точного поняття iстини, котре
використовувалося б у формалiзованих мовах.
Таке визначення i було дане у працi А.Тарського “Поняття iстини у
формалiзованих мовах”. На думку пана Альфреда, завдання полягало в
тому, щоб “сконструювати предметно адекватне i формально вiрне
визначення термiну “iстинне висловлювання”[11. -с.14], тобто вiн
намагався уточнити поняття iстини так, щоб воно виходило з поняття
iстини як вiдповiдностi речення i “факту” i водночас формально
точно дiяло б у рамках мови. Будуючи метамову як мову, що мiстить
змiннi бiльш високого типу, Тарський, по сутi, дає семантичний
варiант расселiвської теорiї типiв.
З цих положень Тарського можна зробити два методолодогiчнi висновки.
По-перше, що використання понять “iстине”-“хибне” в предметнiй
(об’єктнiй) мовi є незаконним. По-друге, що єдино адекватним вживанням
поняття iстини є його використання при спiвставленнi двох висловлювань,
але аж нiяк не висловлювання i того стану речей, котре виражене в
цьому висловлюваннi.
Твердження про те, що предметно адекватним i формально вiрним
визначенням iстини є її семантичне визначення, котре констатує
наслiдок спiвставлення двох висловлювань (а не висловлювання i
дiйсностi), подано Карнапом у “Вступi до семантики”. Вiн вважає, що
термiн “iстинне” вживається у логiчнiй семантицi в тому розумiннi,
що “стверджувати, що речення iстинне, означає те ж саме, що й
стверджувати саме речення; наприклад, два твердження – “речення
“мiсяць круглий” iстинне” i “мiсяць круглий” – суть два формулювання
одного й того ж твердження”[8. -с.55].
Щоправда, Карнап вiдразу ж визнав, що це “саме по собi не є
визначенням для “iстинне”. Це, швидше, стандарт, на основi якого ми
судимо, чи адекватне, тобто – чи узгоджується з нашим намiром визначення
iстини”[8. -с.57]. Як правило цю позицiю визнають як начало переходу
до конвенцiоналiзму. Однак, якщо згадати його посилання на суто
прагматичне тлумачення визначення iстини через намiр, тодi
маємо визнати, що приписування Карнапу конвенцiоналiстичних iдей
явне перебiльшення. Наприклад, вiн вважав, що питання про вибiр
системи для нього “є, швидше, не теоретичним, а практичним питанням,
швидше питанням можливого вибору, анiж ствердження”[8. -с.62].
Вiдзначимо ще один цiкавий момент. Формулу “p є еквiвалентним “p
iстинне” можна прочитати у якостi гносеологiчного постулата “включай до
наукової теорiї iстиннi твердження”; в деяких випадках факт написання
чи виголошення речення автоматично свiдчить про його iстиннiсть
(наприклад, “це речення надруковане типографською фарбою”), тощо.
У зв’язку з розробкою теорiї iстини для формалiзованих мов у США
виникло ще одне вiдгалуження неопозитивiзму – так звана “загальна
семантика”. Цiкаво, що хронологiчно її розробка почалась ще до того, як
Р.Карнап та його послiдовники взялись за розробку “семантичного
аналiзу”.
Визнаним засновником “фiлософiї загальної семантики” був Альфред
Кожибський (1889-1950), польський iнженер, що натуралiзувався у США.
Представники даного напрямку згрупувались навколо Iнституту загальної
семантики, заснованого в США в 1937 р., Мiжнародного товариства
загальної семантики, а пiзнiше навколо журналу “ЕТС”
[розшифровується: “I так далi”](1942 р.). фх основнi працi:
А.Кожибський – “Наука i розсудливiсть”, “Вступ до неаристотелiвських
систем та загальної семантики” (1938); А.Рапопорт – “Операцiональна
фiлософiя” (1953) i стаття “Дiалектичний матерiалiзм i загальна
семантика” (1948); Ст.Чейз – “Тиранiя слiв” (1938), “Влада слiв”
(1954); С.Хайякава – “Мова в дiї” (1941), “Мова в думцi i дiї”
(1949), стаття “Семантика, загальна семантика i сумiжнi
дисциплiни” (1951). Навiть iз першого погляду на тематику праць
представникiв фiлософiї загальної семантики помiтно, що вони охоплюють
проблематику, яку сьогоднi iменують пролемами фiлософiї в ситуацiї
постмодерну.
У своїх паралельних європейським дослiдженнях пролем семантики, не
без спливу традицiй прагматизму, А.Кожибський дiйшов до висновку, що
“загальна семантика… вчить, як бiльш ефективно використовувати нашу
нервову систему”[Цит.за: 12. -p.74]. Засоби ж для такого “ефективного
використання” здобуваються з критичного аналiзу мови, тобто значень
слiв, що вживаються у повсякденному спiлкуваннi i впливають на
поведiнку людей. Спорiдненою з лiнгвiстичною фiлософiєю є й технiка
“загальної семантики”: аналiз мови передбачає дослiдження низки явищ,
яка мiстить факт (референт), нервову систему, мову, нервову систему
i дiю. Iнакше кажучи, факт через нервову систему дiє на мовну форму,
а вона, знову ж проходячи через нервову систему, породжує дiю. Тобто,
фактично ми маємо справу iз завершеною прагматистською конструкцiєю,
яка демонструє парадокси, що виникають у наслiдок прийняття настанов
iндуктивiзму не в якостi методологiчних принципiв органiзацiї процесу
пiзнання, а в якостi епiстемологiї чи, ще гiрше, онтологiї.
За головний висновок самообгрунтування iндуктивiзма маємо визнати
принципову заборону розглядати теоретичнi узагальнення у якостi
знання про об’єктивну дiйснiсть.
Використана література
1. Конт О. Дух положительной философии. -СПб.,1910.
2. Уэвелл В. История индуктивных наук в 3-х тт. -Т.1. -СПб.,
1897.
3. Тюхтин В.С. Диалектико-материалистический принцип отражения и
творческий характер познания // Творческая природа научного познания.
-М.,1984. -с.15-26.
4. Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.
5. Ебер М. Прагматизм, дослiдження його рiзних форм. -К.,1995.
6. Джемс В. Прагматизм. -К.,1995.
7. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. – М., 1915.
8. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию
науки. – М., 1971.
9. Carnap R. The Methodological Character of Theoretical
Concepts//Minnesota Studies in the Philosophy of Science.
-Minneapolis,1956.
10. Карнап Р. Значение и необходимость. – М., 1959.
11. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных наук. –
М., 1948.
12. Weiberg J. Review of Studia Philosophica, v.I // The
Philosophical Review, v.XLVII.
13. Авенариус Р. Критика чистого опыта. Т.1,2. – М., 1907-08.
14. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии
исследования. -М.,1909.
15. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому.
-М.,1908.
16. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. – М.,
1957.
17. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. – М., 1958.
18. Шлик М. О фундаменте познания//Аналитическая философия:
Избранные тексты. -М.,1993. -с.33-50.
19. Куайн У. Вещи и их место в теориях//Аналитическая философия:
Становление и развитие. -М.,1998. -с.322-342.
20. Конт О. Курс положительной философии в 3-х тт. -Т.1.
-СПб., 1899.
21. Милль Дж.С. Система логики силлогистической и индуктивной.
-СПб.,1914.
22. Рутковский Л.В. Критика методов индуктивного
доказательства//Избранные труды русских логиков ХIХ века/Составитель
Н.И.Кондаков.-М.:Из-во АН СССР,1956.
23. Хилл Т.И. Современные теории познания. -М.,1965.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
