Реферат на тему:

Багатоманiтнiсть теоретичних

об’єктивацiй iсторизму в наукових дослідженнях

Концепцiя Т.Куна найбiльш елементарна, бо вона спирається на
протиставлення двох типiв наукових змiн. На протязi певного
перiоду «нормальної науки» у наукових домiнує авторитет деякої теорiї,
або «парадигми»: для дослiдникiв обмеженої наукової сфери вона
визначає, якi питання можуть бути сформульованi, якi iнтерпретацiї
визнаються науковими, до якої школи вiдноситься конкретне коло вчених.
Цей перiод «нормальної науки» переривається радикальними трансформацiями
— «науковими революцiями», пiд час котрих однi провiднi теорiї
замiнюються iншими. Перехiднi процеси мiж «нормальним» та
«революцiйним» станом науки розглядаються двома способами: в одних
випадках Кун дає фiлософсько-епiстемологiчну iнтерпретацiю, в iнших
— соцiологiчну. Використання вiтгенштейнiвського термiну «парадигма»
у Куна є подвiйним: як iнтелектуальна концептуальна схема, котра на
протязi певного часу зберiгає iнтелектуальний авторитет i
використовується у формi вищої теоретичної iнстанцiї, та як прояв влади
авторитету, який засвiдчує, що певне коло науковцiв спирається на точку
зору конкретної теоретичної схеми, створеної тiєї чи iншою творчою
особистiстю. Творець теорiї, на вiдмiну вiд послiдовникiв, не
обмежений схемами мислення, вiн має ширше поле свiтогляду, анiж
епiгони. Однак, обмеженiсть послiдовникiв правилами прийнятої мови
стає дуже корисним для науки, тому що дозволяє чiтко здiйснювати
рацiональнi дiї у дослiдженнях. Але, все ж таки, залишається
невирiшеним питання: у чому полягає рацiональнiсть вибору в процесi
змiни одних схем мислення iншими?

Ст.Тулмiн при вирiшеннi даної проблеми дiйшов висновку, що необхiдно
вирiзняти «процеси нововведення — можливi способи розвитку вiдповiдної
традицiї, запропонованi її прихильниками, i вибiр рiшення вчених
вибрати деякi з пропонованих нововведень» [2. -с.185]. Таким
чином, одиницями модифiкацiї, котрi можна порiвнювати мiж собою i робити
висновок про їх рацiональнiсть, визнаються «концептуальнi схеми», якi
спiвiснують, стикаються у процесi застосування, приймаються науковим
спiвтовариством як найбiльш зручнi у використаннi. Тому новi iдеї
використовуються з причин дiї процесу «несвiдомої творчостi»
продуктивного уявлення, а не рацiональностi в логiчному розумiннi.
Опосередковуючись процесом вiдбору (на зразок дарвiнiвського),
зовнiшнi та внутрiшнi фактори розвитку «наших iнтелектуальних традицiй
в науцi та iнших сферах» (Тулмiн) здiйснюють концептуальнi
нововведення. Розглядаючи позитивнi якостi конкуруючих наукових теорiй,
ми звертаємо увагу на критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вiдбором
з-помiж конкуруючих концепцiй у кожному конкретному випадку.

При поясненнi наукових змiн Кун i Тулмiн зумiли довести, що у
рiзний час iснують рiзнi Свiдомостi, загальнi уявлення, котрi визначають
дiяльнiсть вчених. Разом iз цим, це вдалося їм зробити з позицiї
певної (власної) парадигмальної конструкцiї iсторiї науки. Iнакше
кажучи, вони змогли дати свої рацiональнi визначення процесу змiни
наукових парадигм тiльки з точки зору власної iсторичної парадигми,
котрої вони дотримувались. А з позицiй рефлексивного аналiзу, слiд
визнати, що можливим є iснування iсторiї не тiльки природничонаукових
понять, а й iсторiї iсторичних понять. Тому, описуючи змiни наукових
уявлень, виявляючи критерiї вiдбору даних фактiв для опису, треба
враховувати, що й цi критерiї рацiональностi самi є виразами певної
концептуальної структури. Використання понять «абсолютнi передумови»
Коллiнгвуда, «парадигми» Куна, «iдеали природного порядку» Тулмiна
не обмежується процесами наукових змiн, а опирається на певнi акти
усвiдомлення та пояснення iсторичних змiн. Тому природно виникає
питання про iснування «абсолютного», яке, являючи собою предмет змiн,
i водночас, не є предметом доказiв i спростувань. Тулмiн зробив
висновок, що фундамент змiни старої системи мислення новою не може бути
визначеним нi у першiй, нi у другiй.

Для I.Лакатоса теза, що iсторiю науки, як i iсторiю взагалi,
неможливо створити без попередньої наявностi понять про iстотне та
неiстотне у сферi дослiдження, взагалi стає програмною. На думку
Лакатоса, Кун схиляється до «оригiнальної концепцiї iррацiональної
змiни рацiональних авторитетiв». «Там, де Кун i Фейєрабенд бачать
iррацiональну змiну, iсторик науки може показати, що цей перехiд був
рацiональним»[8. -с.230].

Iмре Лакатос (1922-1974) — британський iсторик науки угорського
походження, один з лiдерiв iсторичної школи у методологiї та фiлософiї
науки. Вiн разом з Дж.Агассi, П.Фейєрабендом, Дж.Уоткiнсом, У.Бартлi,
А.Масгрейвом, Д.Мiллером та iншими був учнем К.Р.Поппера (так званi
попперiанцi) i проводив велику роботу з пропаганди попперiвських iдей.
Вiн, також, «вiдчув» вплив поглядiв Д.Пойї.

Мету своїх дослiджень I.Лакатос вбачав у логiко-нормативнiй
реконструкцiї процесiв змiни знання та побудовi логiки розвитку наукових
теорiй на основi ретельного вивчення реальної емпiричної iсторiї
науки.

До його основних праць вiдносять: «Регрес у нескiнченнiсть та
засади математики» (1962); «Доведення та спростування» (серiя статей
1963-64 р.р.); «Змiни у проблемi iндуктивної логiки» (1968);
«Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм»
(1970); «Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї»(1970).

Вiдштовхуючись вiд теорiї Поппера та критики Куна, Лакатос у
працi «Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм»
заклав основи своєї власної концепцiї логiко-нормативної реконструкцiї
розвитку науки — методологiї науково-дослiдницьких програм.

У ходi своєї iнтелектуальної еволюцiї Лакатос далеко вийшов за
рамки концепцiї Поппера, хоча сам вiн неодноразово пiдкреслював
нерозривний зв’язок своєї концепцiї з попперiвською: «основнi аспекти
цiєї нової програми були розвинутi на основi iдей Поппера i, в
особливостi, з його заборони «конвенцiоналiстських», тобто зменшуючих
змiст, хитрувань»[8. -с.227].

Подолання Лакатосом позицiї Поппера виявляється вже в тому, що для
нього проблеми iсторичної еволюцiї науки вiдразу ж стають
центральними (а не проблема «росту знання» самого по собi). Логiка
науки, за Лакатосом, може бути лише теорiєю її розвитку. Основне
спрямування Лакатоса полягає в тому, щоб зблизити логiко-методологiчнi
дослiдження з iсторико-науковими.

У вже згадуванiй працi «Фальсифiкацiя та методологiя наукових
дослiдницьких програм» Лакатос пропонує для розгляду такi проблеми:

— етапи розвитку наукового мислення Поппера (догматичний *
наївний методологiчний * витончений фальсифiкацiонiзм);

— порiвняльний аналiз концепцiй Поппера та Куна, критика Куном
Поппера;

— виклад своєї власної концепцiї, котра, за словами Лакатоса, являє
собою подальший розвиток iдей Поппера.

У критицi фальсифiкацiонiзму Лакатос починає свiй розгляд з
фiксування ситуацiї, котра склалась у методологiї науки на час появи
першого рiзновиду фальсифiкацiонiзму, а саме — догматичного
фальсифiкацiонiзму.

Джастифiкацiонiзм, згiдно котрого наукове знання складалось з
доведених тверджень, був зруйнований. Характерним для нього було
протиставлення мiж одиничними твердженнями та унiверсальними теорiями,
де одиничне твердження, що виражає «впертий факт», може спростувати
теорiю.

Iдеал доведеної iстини вимагав замiни. У логiчному емпiризмi
(наприклад, у Р.Карнапа) його було замiнено iдеалом «ймовiрної
iстини». А у соцiологiї пiзнання (Поланi та Кун) — iдеалом «iстини за
(мiнливою) згодою».

Але тепер скептицизм набуває крайнього твердження, що не повинно i
не може бути доведеного знання, а отже — немає знання взагалi.
Методологiчний скептицизм вiдкидає всi iнтелектуальнi стандарти. Нiщо
не може бути встановленим, так само i нiщо не може бути вiдкинутим, всi
науковi побудови є однаково неймовiрними. Скептицизм «вiдчинив дверi
для iраацiоналiзму, мiстицизму та забобонiв»[9. -с.18].

Саме як споба здолати цей скептицизм виникає догматичний (або
натуралiстичний) фальсифiкацiонiзм. Його представником був у
початковий перiод своєї творчостi К.Поппер. Однак вiн швидко усвiдомив
неконструктивнiсть цiєї позицiї i внаслiдок цього деякий час (до
сформулювання методологiчного фальсифiкацiонiзму) не публiкував жодної
працi. Саме ця позицiя Поппера критикувалась спочатку А.Айєром, а
пiзнiше — й iншими.

Догматичний фальсифiкацiонiзм визнає лише достовiрнiсть
емпiричного базису, пiд яким розумiється клас потенцiйних
фальсифiкаторiв, клас тих тверджень, що спостерiгаються i можуть
спростовувати теорiю. Достовiрнiсть емпiричного базису не може
передаватись теорiям. Всi теорiї є гiпотетичними. Наука не в змозi
остаточно довести теорiю, проте вона може її спростовувати. Для цiєї
позицiї є характерною асиметрiя мiж:

— теоретичними, або спекулятивними, висловлюваннями;

— фактуальними висловлюваннями, або ж базисними, таки ми, що
спостерiгаються.

Висловлювання визнається «науковим» в двох випадках, якщо воно є:
— фактично доведеним;

— просто фальсифiкованим висловлюванням.

Лакатос вважає, що догматичний фальсифiкацiонiзм не є сприйнятним,
оскiльки вiн грунтується на двох хибних припущеннях i на надто вузькому
критерiї демаркацiї мiж науковiстю та ненауковiстю.

Перше припущення полягає в тому, що iснує природна, або
психологiчна, межа мiж двома видами висловлювань — теоретичними та
фактуальними. Це припущення Лакатос критикує за допомогою психологiї.
Вiн вважає, що немає не може бути чистого чуттєвого досвiду, в
результатi якого з»явилися б фактуальнi висловлювання. Не буває
висловлювань без попереднiх розумових настанов, тому й не може бути
нiякої психологiчної межi.

Друге припущення полягає в тому, що висловлювання буде iстинним лише
в тому випадку, якщо воно задовiльняє психологiчний критерiй «бути
фактуальним», або «таким, що спостерiгається», тобто, якщо воно
доводиться фактами. Лакатос вважає, що жодне фактуальне положення не
може бути доведене експериментом. Вислолювання можуть бути виведеними з
iнших логiчним способом, але не можуть бути отриманi з фактiв. Це
припущення Лакатос спростовує за допомогою логiки [Див.: 9. -с.65].

Що стосується критерiя демаркацiї, то, згiдно нього, тiльки тi
теорiї є «науковими», котрi є фактуально спростовуються, тобто,
теорiя «наукова» тодi, коли вона має емпiричний базис.

Наукова чеснiсть при цьому полягає у вiдкиданнi теорiї, якщо
наявний експеримент, котрий їй суперечить. «Наука розвивається
шляхом постiйного вiдкидання теорiй за допомогою «впертих фактiв’,
смiливих спекуляцiй»[9. -с.72].

Слiд вiдзначити, що догматичний фальсифiкацiонiзм приймає теорiю
лише в тому випадку, якщо вона спростовується скiнченним числом
спостережень.

За Лакатосом, логiка наукового вiдкриття Поппера являє собою
«сплав» двох рiзних позицiй:

— наївного «методологiчного фальсифiкацiонiзму», до якого
Поппер прийшов у 50-тi роки i який справедливо критикував Т.Кун;

— витонченого фальсифiкацiонiзму — це посилена позицiя Поппера,
яку Кун, на думку Лакатоса, не зрозумiв (i розробляючи яку, Лакатос
створив свою власну теорiю).

Методологiчний фальсифiкацiонiзм розглядається Лакатосом як
вiдгалуження «революцiйного конвенцiоналiзму» ( Пуанкаре, Мiльо, Ле
Руа).

Новою версiєю фальсифiкацiонiзму є фальсифiкацiонiзм витончений.
Тут вводиться новий критерiй демаркацiї: теорiя є «науковою» тiльки в
тому випадку, якщо вона має пiдтверджений додатковий емпiричний
змiст порiвняно з її попередницями (або суперницями), тобто — якщо
тiльки вона веде до вiдкриття нових фактiв. Цю, запропоновану ще
Карнапом, версiю i опрацював Лакатос. Теорiя Т є фальсифiкованою,
якщо i тiльки якщо запропонована iнша теорiя Т1 з слiдуючими
характеристиками: 1) Т1 має додатковий емпiричний змiст у порiвняннi
з Т, тобто вона прогнозує новi факти, якi є неймовiрними у свiтлi Т
чи забороненими останньою; 2) Т1 пояснює попереднiй успiх Т, тобто
весь неспростований змiст Т є i в змiстi Т1; 3) деяка частина
додаткового змiсту є пiдтвердженою.

За свiдченням I.Лакатоса, головна проблема, що цiкавила Поппера, —
це розрiзнення наукових та ненаукових конструкцiй, рацiональних
та нерацiональних змiн теорiї. Збереження теорiї за допомогою
гiпотез, якi не задовiльняють певним вимогам, являє собою її
виродження. Такi недопущуванi гiпотези вiн i називає гiпотезами «ad
hoc», «конвенцiоналiстськими хитруваннями».

Лакатос вважає, що слiд оцiнювати не окремi теорiї, а серiї теорiй,
що утворюють послiдовнiсть, разом з допомiжними гiпотезами, початковими
умовами тощо.

Серiя теорiй є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне
зрушення проблеми), якщо кожна нова теорiя має деякий додатковий
емпiричний змiст в порiвняннi з попереднiми, i прогнозує новi,
неочiкуванi факти. Тому теоретично прогресивна теорiя є водночас i
емпiрично прогресивною.

Таким чином, оцiнка переноситься з окремих теорiй на серiю теорiй.
«Ми визнаємо теорiю у серiї фальсифiкованою, коли вона буде витiснена
теорiєю iз змiстом, що бiльш високо пiдтверджується» [9. -с.125].
Тобто, виходить, що фальсифiкацiї не можуть бути ранiше, анiж
виникне нова — краща — теорiя. А таке положення є вже iнша
методологiчна позицiя, це — iсторизм.

У Лакатоса фальсифiкацiя набуває багатопланового характеру
помiж конкуруючими теорiями, вона стає iсторичною.

Повертаючись до концепцiї Т.Куна слiд зазначити важливiсть
змiстовного вiдкриття поняття «наукового спiвтовариства». Воно
виступає у контекстi його теорiї як логiчний суб’єкт наукової
дiяльностi. Вчений, згiдно Куна, може бути зрозумiлим як вчений
тiльки за його належнiстю до наукового спiвтовариства, всi члени
котрого дотримуються певної парадигми; остання ж, в свою чергу,
характеризується сукупнiстю знань та особливостями пiдходу до
вирiшення наукових проблем, прийнятих даним науковим спiвтовариством.

Т.Кун, у свою чергу виявив, що основний урок, який мають винести
фiлософсько-методологiчнi дослiдження з iсторiї, полягає в iдеї,
що формування та розвиток наукового знання не є одноплощинним лiнiйним
процесом, як би iнтерпретували цю лiнiйнiсть — чи у виглядi
накопичення фактiв та їх iндуктивного узагальнення, чи дедуктивного руху
вниз вiд вихiдних положень до наслiдкiв. Тим самим заслуга Куна
полягає, швидше, в тому, що вiн досить переконливо довiв той
кардинальний факт, що формування i розвиток знання здiйснюється
завжди у деякому просторi передумов. А визначення такого простору в
методологiчному дослiдженнi уможливлюється шляхом реконструкцiї
основоположень без яких певна методологiчна та епiстемологiчна
система неможлива.

Тут, як нам здається, слiд звернутися до класичної традицiї, у якiй
знайшов своє первiсне вираження цей пiдхiд, а саме до Канта. У
апрiористичнiй формi Кантом була, без сумнiву, схоплена найважливiша
реальна особливiсть пiзнавального процесу, яка не є предметом розгляду у
фундаменталiстських концепцiях, а саме — та кардинальна для пiзнання
обставина, що вирiшення будь-якої конструктивної задачi завжди
передбачає iснування вiдправних передумов системи пiзнавальних координат
того чи iншого ступеню загальностi, iнакше кажучи — того, що
загалом майже вiдповiдає у сучаснiй термiнологiї поняття
«парадигма», «незмiнне ядро дослiдницької програми», «концептуальна
схема».

Не можна не вiдзначити iстотної рiзницi мiж уявленнями Куна i
Канта про передумовнiсть знання, а саме — в розумiннi самої природи
передумовностi: у Канта вона обумовлена апрiорними структурами
трансцендентальної свiдомостi, iнварiантної «для всiх часiв та нородiв»
i досвiдом; для Куна ж принциповим є зв’язок передумовностi з «рiзними»
парадигмами, якi носять iсторичний характер i змiнюються вiд одного
наукового спiвтовариства до iншого в залежностi вiд поставлених
науковим спiвтовариством проблем. Вiдповiдно по-рiзному
розглядаються функцiї передумов, глибина їх опосередкування формування
знання. Кант ставить завдання виявити вiдправнi передумови усякого
загальнозначущого та необхiдного знання, у Куна йдеться про конкретнi
форми прояву передумовностi на окремих фазах еволюцiї наукового
пiзнання.

А саме ця iдея iсторичної мiнливостi передумовностi пiзнання
пов’язується у Куна з поняттям парадигми. Кун стимулював у методологiї
науки розвиток, з одного боку, лiнiї так званої «реабiлiтацiї
метафiзики», яка здатна виявляти проблеми, а iншого лiнiї, пов’язаної
з релятивiзацiєю поняття суб’єкта пiзнання, з уявленням про те, що
суб’єкта пiзнання та його вiдправнi норми та настанови слiд зв’язувати
з певним усвiдомленням проблематики науковим спiвтовариством, реальними
дослiдниками, групами, що складаються в науцi.

На думку Куна, «навряд чи будь-яке ефективне дослiдження може бути
почате ранiше, анiж наукове спiвтовариство вирiшить, що володiє
обгрунтованими вiдповiдями на питання, подiбнi слiдуючим: якими є
фундаментальнi сутностi, з яких складається унiверсум? Як вони
взаємодiють одна з одною та з органами чуттiв? Якi питання вчений
має право ставити у вiдношеннi таких сутностей i якi методи можуть бути
використанi для їх рiшення?»[3. -с.20].

Для поняття «парадигми» Куна характерним є переплетення
iнтелектуальної змiстовностi передумов («метафiзичностi») з
належнiстю суб’єктiв пiзнання до певного наукового спiвтовариства.

Отже фiлософiя науки включила тепер до предмету свого розгляду
процеси та механiзми розвитку наукового знання, стимульованого
внутрiшнiми суперечностями пiзнання i такого, що передбачає наявнiсть
рефлективних механiзмiв наукової свiдомостi. Вiдбувся перехiд в аналiзi
наукового пiзнання вiд суто типологiчного розгляду науки до так званого
популяцiонiстського пiдходу, який розглядає у ролi суб’єкта пiзнання
свiдомо дiючi науковi спiвтовариства та дослiдницькi групи.

Спрямованiсть критики Тулмiна проти використання поняття «наукова
революцiя» не обмежила, а розширила поняттєве поле iсторичної школи
фiлософiв науки. Суть його заперечень зводиться до двох питань: » чи
дiйсно була коли-небудь змiна у науцi настiльки революцiйною, як це
доводив Кун?» та «якщо б його визначення застосовувались строго, чи
можна було б взагалi знайти дiйснi приклади наукових революцiй?».
[2. -с.175].

Потенцiйно цi питання були джерелом труднощiв для iсторичної
школи, оскiльки «якби жодну теоретичну змiну в науцi не можна було б
повнiстю визначити термiном Куна «наукова революцiя», то цей факт
поставив би його у хитке положення»[2. -с.176]..

Звичайно, вважає Тулмiн, з часом поступовi змiни у науковiй теорiї,
акумулюючись, можуть у сукупностi привести до настiльки глибоких
результатiв, що ретроспективно їх слiд описати як «революцiйнi»,
тому не треба робити висновку, що у вiдсутнiсть явних, чiтких
«революцiй» всi змiни у науцi, таким чином, були «нормальними» (у
спецiальному значеннi термiну Куна).

Тодi виникає нове закономiрне питання: як можна було отримати такi
революцiйнi наслiдки, якщо їх не спричинили ревоюцiї?

Такий висновок поставив Куна перед нелегким вибором, адже в цьому
випадку вiн змушений був повнiстю вiдмовитися вiд свого пояснення
«справжнiх» наукових ревоюцiй або модифiкувати його певнi частини з
тiєю метою, щоб «первинне рiзке розмежування помiж «нормальною» та
«революцiйною» змiною поступово стиралось» [2. -с.178].

Тулмiн констатує, що Кун, так само як i Коллiнгвуд, почав з визнання
недолiкiв традицiйної iндуктивної логiки. тому що її не можна нiколи
було розтягнути настiльки, щоб вона охопила теоретичнi перетворення,
подiбнi до тих, що були викликанi появою теорiї Копернiка.

Потiм, щоб пояснити процеси змiн у науцi, Кун запропонував
iсторико-соцiологiчну гiпотезу, яка грунтувалася на фундаментальнiй
протилежностi мiж радикальними (або «революцiйними») i нормальними
(або «консолiдуючими») процесами — «на цiй стадiї термiн
«революцiя» пiднявся до рiвня пояснюючої категорiї» [2. -с.188].

Пiд тиском протилежних прикладiв Кун поступово видозмiнював своє
пояснення настiльки сильно, що, врештi решт, всi дiйсно теоретичнi
змiни можна було охарактеризувати як революцiйнi, а це, власне,
позбавляло даний термiн специфiчної для нього пояснювальної цiнностi.

У своїх же кiнцевих висновках Кун «пояснив, що протилежнiсть мiж
«нормальним» та «революцiйним» передбачає всього навсього логiчну
вiдмiннiсть мiж тими висновками, котрим можна дати «дедуктивне
виправдання», i тими, котрим його дати не можна»[2.-с.189].

У кiнцевому рахунку Тулмiн, намагаючись виразно сформулювати це
основне затруднення, дiйшов такого висновку: при серйозному сприйняттi
останньої заяви Куна та спробi провести вiдмiннiсть мiж
«нормальними» та «революцiйними» науковими аргументами у логiчних
термiнах ми отримуємо «результат, який може спантеличити» — «У останнiй
iнтерпретацiї Куна його теорiя наукових революцiй грунтується на
логiчному трюїзмi i, як така, взагалi бiльше не являє собою теорiю
концептуальних змiн» [2. -с.188].

У процесi подальшого дослiдження Тулмiн висуває ще два принципових
зауваження на адресу «теорiї парадигм» Куна.

Вiн стверджує, що «(1) основний парадокс класичної теорiї наукових
революцiй полягає ось у чому: вона передбачає, що помiж тими, хто
пiдтримує рiзнi парадигми, неминучим є взаємне нерозумiння»[2.
-с.189].

Цього висновку неможливо запобiгти до тих пiр, поки розглядаються
парадигми або плеяди «абсолютних засновкiв’ у якостi єдиних та
неподiльних. Однак, пiдкреслює Тулмiн, необхiдно провести ще одну
вiдмiннiсть, якої нi Коллiнгвуд, анi Кун не виражають досить ясно. У
кожнiй iснуючiй сьогоднi науцi можна видiлити два рiзних типи понять
та принципiв. З одного боку, є основнi «теоретичнi» принципи науки
(наприклад, закон всесвiтнього тяжiння Н’ютона або генетичнi принципи
розходження ознак та комбiнування спадкових факторiв Менделя). З
iншого — iснують «дисциплiнарнi» принципи (наприклад, всi
фiзiологiчнi функцiї необхiдно пояснювати у хiмiчних термiнах), якi
визначають основнi iнтелектуальнi цiлi науки i надають їй добре
розрiзнювану єднiсть та безперервнiсть. Таким чином, «основний парадокс
виглядає зовсiм по-рiзному у випадках, коли наукова парадигма
визначається лише у термiнах загальноприйнятих теоретичних принципiв, i
у випадках, коли вона вiдноситься до системи теоретичних та
дисциплiнарних принципiв, взятих у сукупностi»[2. -с.187].

Якщо прийняти до уваги лише теоретичнi категорiї, то переключення
парадигми не обов’язково призведе до недорозумiння i можна цiлком
спокiйно — без яких-небудь переривань спадковостi — вводити у науку
новi поняття. Наприклад, теоретичнi поняття релятивiстської фiзики
Ейнштейна є принципово несумiсними з поняттями класичних теорiй Н’ютона
у цьому першому розумiннi. Але прихильники цих двох протилежних
позицiй мали б досить багато спiльних для них дисциплiнарних тем,
якi вони змогли б обговорювати при допомозi загального для обидвох
сторiн словникового запасу, до того ж кожна з двох теорiй покращувала б
«пояснювальну дiяльнiсть» у теоретичнiй фiзицi. Тут ми маємо
прийняти за слушну, вказану нами ранiше, пропозицiю А.Пуанкаре
про iснування «унiверсального поля», на якому можуть порозумiтися два
рiзнi суб’єкти, що володiють рiзною мовою. Цим полем є об’єктивна
дiйснiсть.

Доречно, також, згадати дотепне зауваження Девiдсона: «Уорф,
бажаючи продемонструвати, що мова народу хопi має у собi метафiзику,
настiльки неприйнятну для нас, що не може бути спiвставленою з
англiйською мовою, хоча сам використовує останню для роз’яснення
змiсту висловлювань хопi. Кун, так само, чинить, коли розповiдає про
те, що вiдбувалося до наукової революцiї, використовуючи — як ви
думаєте, що? — нашу постреволюцiйну iдiому»[10. -с.145]. Цi чудовi
приклади демонструють, що описуючи дещо засобами однiєї мови
висловлене iншою мовою, хоча самi автори дотримуються принципiв, що
такий переклад неможливий, чомусь здiйснюють цей переклад. Сам
Девiдсон визначає, що «вiдмiннiсть точок зору може мати сенс,
тiльки тодi, коли наявна спiльна система координат, яку вони повиннi
роздiляти. Однак, iснування такої системи суперечить самiй iдеї
неспiвмiрностi, а тому потребує положень, якi становлюють межу
концептуальних каркасiв»[10.-с.146].

Ситуацiя схожа на вiдомий в iсторiї фiлософiї випадок описаний
Дiогеном Лаерським, коли два учнi Сократа перетворилися на ворогiв.
«…Антисфен намагаючись прочитати один iз своїх творiв запросив
Платона. Коли той спитав, про цей твiр, Антисфен вiдповiв: «Про
неможливiсть суперечностей». Тодi Платон виголосив: «Як взагалi можна
щось писати про це?» — i почав доводити, що Антисфен сам собi
суперечить. Пiсля цього Антисфен написав дiалог под назвою «Сатон»,
спрямований проти Платона, i обидва пiсля цих подiй стали ворогами»[11.
-с.105]. Аналiз цих випадкiв яскраво демонструє, що саме вiтсутнiсть
послiдовного рефлексування висловлених мiркувань стає причиною стакого
непорозумiння.

Але Тулмiн зразу ж зауважує, що «це, проте, аж нiяк не означає, що
повного нерозумiння взагалi нiколи не буває, тобто, це швидше
означає, що воно стає реальною проблемою тiльки в тому випадку, коли
ми розглядаємо розходження, котрi мiстять в собi межi мiж рiзними
науковими дисциплiнами i, отже, у котрих перехрещуються цiлi i
загальнотеоретичного, i специфiчно дисциплiнарного характеру»[2.
-с.189].

Таким чином, за допомогою розрiзнення категорiй теоретичних та
дисциплiнарних орiєнтацiй Тулмiн наголошує на одному з утруднень
теорiї Куна з метою «запобiгти парадоксiв класичної революцiйної
точки зору». Потiм вiн пiдводить кiнцевi пiдсумки i визначає другу
вiдмiннiсть «(2) … це вiдмiннiсть мiж «пропозицiональними системами»
та «концептуальними популяцiями». Розвиток аргументацiї Куна зовсiм не
висвiтлює його, тому що воно демонструє зв’язок мiж ультрасистемними
поясненнями наукової теорiї та ультрареволюцiйними поясненнями
концептуальних змiн у науцi» [2.-с.186].

У зв’язку з цим Тулмiн вважає дуже важливим вмiння розрiзняти
«логiчнiсть» пропозицiональних систем, скажiмо, у чистiй математицi,
i «рацiональнiсть» концептуальних змiн у природничих науках чи
де-небудь ще. Вiн пiдкреслює, що iнтелектуальному змiстовi науки в
цiлому повсякчас не вистачає одноманiтної структури, властивої
якому-небудь одиничному теоретичному розрахунковi, який застосовується у
цiй науцi, а обговорення їх обидвох у рамках однiєї i тої ж
термiнологiї призводить лише до лiнгвiстичної плутанини.

У деяких випадках можливо визначити змiст якоїсь конкретної теорiї чи
концептуальної системи у формi логiчної системи, «як це зробив Герц,
коли вiн представив механiку у аксiоматичнiй формi» [2. -с.188]. Але
навiть в подiбних випадках помилковим буде припускати, що форма
отриманої логiчної системи повнiстю охоплює науковий змiст
концептуальної системи, яку виражає. Систематичнiсть концептуальної
системи не є формальною або синтаксичною, вона швидше являє собою
систематичнiсть членiння семантичної областi, що залежить вiд
свiдомостi та самоусвiдомлень.

Таким чином, iнтелектуальний змiст науки у цiлому можна представити
у строгiй «логiчнiй» формi лише при зовсiм виняткових умовах. Бiльш
типовою є ситуацiя, коли наука вмiщує у себе численнi спiвiснуючi,
але логiчно незалежнi теорiї чи концептуальнi системи, i «це буде цiлком
науково».

Отже, можна дослiдити змiст природничої науки не як чiтку i
послiдовну логiчну систему, а як «концептуальний агрегат або
«популяцiю», у котрiй в бiльшостi випадкiв локалiзуються логiчно
систематизованi дiльницi»[2. -с.178].

Якщо ж розглядати проблему наукової рацiональностi пiд таким
кутом, вважає Тулмiн, то її можна сформулювати не у традицiях так
званого лiнгвiстичного повороту. Адекватний аналiз «розумностi»
вчених та «рацiональностi» наукових процедур вимагає, щоб були виведенi:

«(а) рiзноманiтнi неформальнi зв’язки мiж спiвiснуючими поняттями,
пояснювальними процедурами та методами обробки i зображення, поширеними
у рiзних науках;

(б) способи, за допомогою яких у кожнiй окремiй областi науки
концептуальнi проблеми виникають i визнаються як такi;

(в) природа тих рацiональних мiркувань, у свiтлi котрих у розвитку
науки вiдбувається модифiкацiя i/або змiна понять i методiв
пояснення»[12. -с.42].

Отже, вкрай «революцiйна» точка зору зберiгає свою привабливiсть
лише в тому випадку, якщо «ми робимо подвiйну помилку» тобто,
прирiвнюємо «рацiональнiсть» до «логiчностi» i припускаємо, що наука в
цiлому має ту ж саму логiчну послiдовнiсть, що й, для прикладу,
евклiдова геометрiя чи н’ютонiвська механiка.

Що ж потрiбно зробити, щоб запобiгти цьому? Тулмiн вважає, що
«єдино безпечним способом запобiгти такому висновку — одним ударом
розбити i ультрасистемну, i ультрареволюцiйну точки зору. У випадку з
наукою це означає усвiдомлення того, що рiзнi поняття наукових
дисциплiн пов’язанi мiж собою бiльш вiльно, анiж це припускають
фiлософи» [12.-с.56].

В основi iсторичного та культурного розмаїття людських iдей,
стверджує Тулмiн, лежить потреба у безпристрасному вихiдному
пунктi рацiональних суджень. На перший погляд здається, що цей
пункт може бути забезпечений лише у абстрактних лiнгвiстично
вивiрених логiчних термiнах, якi претендують на абсолютну i
унiверсальну рацiональну владу над поняттями та судженнями у всiх
областях.

Проте, у той момент, коли дослiдник виходить за межi чистой
математики та формальної логiки, будь-яка спроба iдентифiкувати такий
вихiдний пункт стикається з проблемою «iсторичної релевантностi», яка
залишає йому лише очевидну альтернативу — вiдмовитися вiд цiєї спроби i
прийняти iсторичний або культурний релятивiзм.

Але i абсолютистська, i релятивiстська точки зору, виявляється,
грунтуються на спiльному для них помилковому припущеннi, згiдно
котрого «рацiональнiсть» має бути атрибутом якоїсь певної логiчної або
мовної «системи»; вони вiдрiзняються лише тим, що помiщують вихiдний
пункт рацiональностi, в одному випадку, — у iдеалiзовану абстрактну
систему, а в другому — у яку-небудь дiйсно iснуючу, але довiльно обрану
систему мовлення.

Тому Тулмiн вважає, що починати потрiбно «з усвiдомлення того, що
рацiональнiсть — це атрибут не логiчної чи концептуальної системи як
такої, а атрибут людських дiй чи iнiцiатив, у котрих тимчасово
перетинаються окремi набори понять, особливо — тих процедур, завдяки
яким поняття, судження та формальнi системи, широко розповсюдженi у
iнiцiативах, критикуються та змiнюються» [12. -с.68].

Проте, коли суб’єкт дослiдження звертається до вивчення процесiв
концептуальних змiн, вихiдна дилема знову виникає на iсторичному
рiвнi: виявляється, що тепер «ми змушенi вибирати мiж
унiформiстським поясненням, яке припускає унiверсальну
релевантнiсть єдиного набору рацiональних методiв, та революцiйним
поясненням, яке ставиться до концептуальних змiн як до послiдовностi
радикальних переключень рацiонально неспiврозмiрних точок зору» [12.
-с.71].

Але й цiєї другої дилеми також можна уникнути, вважає Тулмiн, якщо
усвiдомити ще двi додаткових вiдмiнностi:

(1) вiдмiннiсть мiж теоретичними поняттями та принципами даної
дисциплiни, якi можуть, а можливо — й мiняються стрибкоподiбно, i
дисциплiнарними поняттями, з яких у даний час складається дана
дисциплiна i якi мiняються бiльш поступово;

(2) вiдмiннiсть мiж специфiчними теорiями якої-небудь
дисциплiни, кожна з котрих має свою власну окрему сiм»ю або систему
понять, та iнтелектуальним змiстом всього предмета, яке мiстить у собi
мiнливу «популяцiю» понять i такi сiм»ї понять, котрi взагалi логiчно
не залежать одна вiд одної.

На думку С.Тулмiна, розумiння у науцi, як правило, визначається
вiдповiднiстю її тверджень визнаним i прийнятим у науковому
спiвтовариствi стандартам або «матрицям». Те, що не вкладається у
«матрицю» розумiння, вважається аномалiєю, усунення якої («покращення
розумiння») виступає у ролi стимулу еволюцiї науки.

Рацiональнiсть наукового знання визначається його вiдповiднiстю
наявним стандартам розумiння. Останнi змiнюються у плинi еволюцiї
наукових теорiй, яка постає як безперервний вiдбiр концептуальних
новинок. Самi теорiї можна розглядати не як логiчнi системи
висловлювань, а як специфiчнi «популяцiї» понять. Ця бiологiчна
аналогiя вiдiграє iстотну роль у еволюцiйнiй епiстемологiї взагалi i у
Тулмiна зокрема.

Розвиток науки зображається Тулмiном також подiбно до
бiологiчної еволюцiї. Науковi теорiї та традицiї, вважає вiн,
вiдчувають вплив процесiв консервативного збереження (виживання) та
iновацiй (мутацiй). «Мутацiї» стримуються факторами критики та
самокритики («природний» та «штучний» вiдбiр), тому помiтнi змiни
наступають лише за певних умов, коли iнтелектуальне «середовище»
дозволяє вижити тим популяцiям, котрi у найбiльшiй мiрi адаптувалися до
нього. Найважливiшi змiни пов’язанi iз замiною самих «матриць»
розумiння або найбiльш фундаментальних теоретичних стандартiв.

Наука, з погляду Тулмiна, є принципово двоїстою: це сукупнiсть
iнтелектуальних дисциплiн та професiйний iнститут. Тому механiзм
еволюцiї концептуальних популяцiй полягає у їх взаємодiї з
внутрiшньонауковими (iнтелектуальними) та позанауковими (соцiальними,
економiчними тощо) факторами, що не вкладаються у
лiнгвiстично-логiциську схему.

Поняття можуть «виживати» завдяки значностi свого внеску до
покращення розумiння, своїм впливом на свiдомiсть. Проте, це може
вiдбуватись i пiд впливом iнших дiй: наприклад, iдеологiчної
пiдтримки чи економiчних прiоритетiв, соцiально-полiтичної ролi
лiдерiв наукових шкiл або їх авторитету у науковому спiвтовариствi.

Внутрiшня (що може бути рацiонально реконструйованою) та
зовнiшня (залежна вiд позанаукових чинникiв) iсторiї науки є
взаємодоповнюючими сторонами одного й того ж еволюцiйного процесу.

Але Тулмiн все ж таки пiдкреслює вирiшальну роль рацiональних
факторiв. «Носiєм» наукової рацiональностi є представники «наукової
елiти», вiд котрих переважно залежить успiшнiсть «штучного» вiдбору
та виведення нових продуктивних поняттєвих «популяцiй». Саме вони
утворюють, що iменують сьогоднi «науковим дискурсом».

При розробцi своєї концепцiї змiни стандартiв розумiння та
рацiональностi, що лежать у основi наукових теорiй, Тулмiн виходить з
тези, що наукове мислення являє собою постiйну революцiю, а одиницi
його вимiрювання — це певнi iнтелектуальнi мiкрореволюцiї. Тут вiн
видiляє два види мiкрореволюцiй:

1) «Мiкрореволюцiя може являти собою одну з спецiальних
концептуальних новинок, що пропонуються у данiй науцi у даний час,
новинок, якi поширюються серед вчених на протязi деякого перiоду
перед тим, як вони будуть, врештi решт, прийнятi або вiдкинутi» [12.
-с.159];

2) «В iнших випадках мiкрореволюцiя виявляється деяким
пiдкласом теоретичних новинок, котрi встановлюються у рамках даної
наукової традицiї i тим самим модернiзують цю традицiю» [12.
-с.160].

Виходячи з цього, ним формулюється перша гiпотеза: «Коли ми
розглядаємо концептуальнi змiни, що вiдбуваються в рамках якої-небудь
iнтелектуальної традицiї, ми повиннi проводити вiдмiннiсть помiж:

1) одиницями вiдхилення або концептуальними варiантами,
циркулюючими у данiй дисциплiнi у деякий промiжок часу;

2) одиницями ефективної модифiкацiї, тобто тими небагатьма
варiантами, котрi включаються у концептуальну традицiю цiєї
дисциплiни»[12. -с.161.

Для обговорення розвитку наукової традицiї у двох вказаних аспектах
Тулмiн пропонує використовувати спецiальнi термiни:

1) «нововведення — можливi способи розвитку iснуючої традицiї,
що пропонуються її прихильниками, i

2) вiдбiр — рiшення вчених вибрати деяке iз запропонованих
нововведень i за допомогою вiдiбраних нововведень модифiкувати
традицiю»[12. -с.162].

Це розрiзнювання дозволяє Тулмiну висунути другу гiпотезу:

«При вивченнi концептуального розвитку деякої наукової традицiї ми
стикаємось з процесом вибiркового закрiплення переважуваних у
науковому спiвтовариствi iнтелектуальних варiантiв, тобто з тим
процесом, що має певну схожiсть з дарвiнiвським вiдбором. Тому ми
маємо бути готовими до пошукiв тих критерiїв, на основi яких професiйнi
групи вчених здiйснюють цей вiдбiр у той чи iнший перiод часу. Хоча
цi критерiї часто можна виявити чiтким способом, у перiоди глибоких
iнтелектуальних збурень вони можуть не отримати явного формулювання»
[12.-с.170].

У зв’язку з цим вирiшуються деякi ускладнення взаємовiдношення
внутрiшнiх та зовнiшнiх факторiв розвитку iнтелектуальних традицiй у
науцi. Вiн видiляє три аспекти розвитку:

1) загальна кiлькiсть нововведень, що виникають у данiй областi в
той чи iнший час (це пояснюється сприятливими соцiальними умовами);

2) Превалюючий напрямок, у якому переважно створюються цi
нововведення (це можна пояснити взаємодiєю зовнiшнiх та внутрiшнiх
факторiв);

3) критерiї вiдбору, на основi котрих окремi нововведення
вибираються для включення до даної наукової традицiї (цi фактори є в
значнiй мiрi суто профксiйними).

Якщо реальний процес iнтелектуальної змiни описується в категорiях
традицiї, нововведення та вiдбору, тодi, за Тулмiном,
«iнтелектуальна оцiнка» посiдає своє мiсце у процесi розвитку.

У зв’язку з цим висувається «третя гiпотеза»: «Розглядаючи переваги
конкуруючих наукових концепцiй, ми повиннi звертати увагу на
критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вибором з-помiж наявних
концептуальних нововведень у кожний окремий момент часу.

З цiєї гiпотези випливає наслiдок: критерiї, що з повним правом
використовуються у данiй науковiй ситуацiї, очевидно, залежать вiд
контекста. В плинi iсторiї цi критерiї можуть в певнiй мiрi прогресивно
удосконалюватись (як показав Лакатос для стандартiв математичного
доведення)»[12.-с.172].

Провiвши рефлексивне порiвняння не важко помiтити, що сформульованi
Тулмiном гiпотези розглядають концептуальнi змiни не як чисто випадкову
подiю чи «соцiальний феномен». Цi змiни — результат свiдомого вибору
з-помiж варiантiв, отриманих вченими певного поколiння та традицiї
i дають основу розумiння та аналiзу вiдповiдних критерiїв
наукової оцiнки. Критерiї оцiнки мають бути пов’язанi iз ситуацiєю,
у котрiй вони застосовуються. Концепцiя Тулмiна дозволяє орiєнтуватись
на досяжнi iнтелектуальнi цiлi, а не на апрiорнi. Аналiз
основоположень концептуального вибору дає нам можливiсть побачити все
багатство мiркувань, що привели до вiдповiдного рiшення, та його
наслiдки (у том числi — й неочiкуванi).

Повернення до «фiлософiї свiдомостi» ми знаходимо i у Фейєрабенда,
який займає вельми цiкаву та оригiнальну позицiю серед методологiв
науки. Насамперед заслуговує на увагу його концепцiя «анархiстської»
теорiї пiзнання. Використовуючи ту тезу, що iсторiя завжди
змiстовно багатша, розмаїтiша, живiша, анiж всi висловленi iсторичнi
i методологiчнi концептуальнi побудови, Фейєрабенд пропонує враховувати
її стосовно розумiння iсторiї та теорiї пiзнання. Вiн вважає, що
жодна конкретна гносеологiчна розробка не спроможна вичерпати всiх
рiзноманiтних урокiв реальної iсторiї становлення i розвитку наук,
iсторiї пiзнавального оволодiння людиною навколишнього свiту i
проникнення у власну сутнiсть. В зв’язку з цим вiн закликає до зняття
будь-яких обмежувальних правил дослiдження, оголошуючи реальну
науку «по сутi анархiстським пiдприємством», що буде, на його думку,
бiльш гуманно та прогресивно — як стосовно пiзнання «насправдi глибоких
секретiв природи, а не декiлькох iзольованих фактiв’, так i вiдносно
самої людини, якщо ми бажаємо створити її всебiчно розвинутою, не
«затискаючи в лещата кожну частину людської природи». «Прагенню
збiльшити свободу, жити повним, справжнiм життям i вiдповiдне
прагнення розкрити секрети природи i людського буття, — стверджує
Фейєрабенд, — приводить, таким чином, до заперечення всяких
унiверсальних стандартiв i задубiлих традицiй»[13. -с.158].

При визначеннi центральної проблеми фiлософiї науки Фейєрабенд
виходить з того, що «критичне дослiдження науки повинно вiдповiсти на
два питання: 1) Що таке наука — як вона дiє, якi її результати? i 2) В
чому полягає цiннiсть науки? чи справдi вона краща, нiж космологiя
хопi, наука i фiлософiя Арiстотеля, вчення про дао? чи, можливо, наука
є одним з багатьох мiфiв, що виникає за певних iсторичних
умов?»[13. -с.516].

Спираючись на свої попереднi дослiдження, проведенi до розробки
принципу «полiферацiї», Фейєрабенд стверджує, що «на перше питання
iснує не одна, а нескiнченно багато вiдповiдей. Однак, майже кожна з
них спирається на припущення про те, що iснує особливий науковий метод,
тобто сукупнiсть правил, якi керують дiяльнiстю науки. Процедура, що
виконується у вiдповiдностi з правилами, є науковою; процедура, що
порушує цi правила, є ненауковою»[13. -с.109].

Стосовно ж другого питання Фейєрабендом вказується: «Друге питання у
нашi днi майже не ставиться»; «Держава та iдеологiя, держава i церква,
держава i мiф чiтко вiдкоремленi одне вiд одного. Однак, держава i
наука тiсно пов’язанi. На розвиток наукових iдей витрачаються величезнi
кошти»[13. -с.146]. При цьому, на думку Фейєрабенда, вченi
притримуються особливої iдеологiї, i результати їх працi зумовленi
принципами цiєї iдеологiї. Iдеологiя вчених рiдко пiддається
дослiдженню: «фї або не помiчають, або вважають безумовно iстинною,
або ж включають до конкретних дослiджень таким чином, що будь-який
критичний аналiз необхiдно приводить до її пiдтвердження»[13. -с.151].

Разом з тим, слiд визнати той факт, як пiдкреслює Фейєрабенд, що
«важливi вiдкриття в конкретних науках майже завжди робили стороннi люди
або ж вченi з незвичайним стилем мислення».

У продовження вiдповiдi на друге питання Фейєрабенд наводить ряд
обгрунтованих мiркувань. Якщо у своїй власнiй галузi знання вчений
на протязi тривалого часу сумнiвається та вiдчуває нерiшучiсть,
перш нiж вiдважитись оприлюднити деяке вiдкриття чи виступити з
критикою важливого принципу, то для того, щоб «розiбратись» з
мiфом або ненауковою космологiєю, вистачає навiть найсмiшнiших
аргументiв i мiнiмум знань. Такi аргументи бувають або загальними,
або ж спецiальними. Загальнi аргументи зводяться до вказiвки на те,
що критикованi iдеї були отриманi ненауковим шляхом i тому є
несприйнятними. При цьому припускається, що в наявностi є деякий «метод
науки», i лише цей метод веде до прийнятних результатiв. Але наявна
взаємокритика методологiй це спростовує.

Друга ж частина припущення, що стверджує, нiбито тiльки наука
отримує прийнятнi результати. Однак, кожна iдеологiя, кожна форма
життя отримує деякi результати. Тодi виникає питання: а чи завжди
наука отримує прийнятнi результати? I чи не вдасться, навпаки,
майстрам чаклування чи схiдної медицини викликати смерть ворога чи
вилiкувати хворого, який страждає функцiональними порушеннями
органiзму?

Фейєрабенд погоджується з констатацiєю факту, що ми зобов’язанi
науцi неймовiрними вiдкриттями. Науковi iдеї прояснюють наш дух i
покращують наше життя. У той же час, наука антигуманно витiсняє
позитивнi досягнення бiльш раннiх епох i, внаслiдок цього, позбавляє
наше життя рiзноманiтностi творчих можливостей. Сказане про науку,
на думку Фейєрабенда, є справедливим i стосовно вiдомих нам сьогоднi
мiфiв, релiгiй, магiчних вчень. Свого часу вони також вирiшували
проблеми i покращували життя людей. Не можна забути, вважає
Фейєрабенд, скiлькома винаходами ми зобов’язанi мiфам! Наприклад, вони
допомогли знайти i зберегти вогонь; вони забезпечили виведення нових
видiв тварин i рослин, i нерiдко успiшнiше, нiж це роблять сучаснi
науковi селекцiонери; вони сприяли вiдкриттю основних фактiв астрономiї
та географiї i описали їх в стислiй формi; вони стимулювали
використання отриманих знань для подорожей i освоєння нових земель;
вони залишили нам мистецтво, що зрiвнюється з кращими творами
свiтового та захiдноєвропейського мистецтва i проявляє незвичайну
технiчну витонченiсть; вони вiдкрили богiв, людську душу, проблему
добра i зла та намагались пояснити труднощi, пов’язанi з цими
вiдкриттями; вони аналiзували людське тiло, не пошкоджуючи його, i
створили свєрiдну «медичну теорiю», з якої ми ще й сьогоднi багато
чого можемо використати [Див.: 13. -с.160-162].

При цьому Фейєрабенд зазначає, що люди далекого минулого цiлком
точно знали: спроба рацiоналiстичного дослiдження свiту має свої межi
i дає неповне знання. Тому, слiд врахувати хоча б те, що є багато
способiв буття у свiтi, кожний з яких має свої переваги i недолiки,
i що всi вони потрiбнi для того, щоб зробити нас людьми в повному
смислi цього слова i вирiшити проблеми нашого спiльного iснування в
цьому свiтi.

На думку Фейєрабенда, усяка методологiя — навiть найбiльш
обгрунтована — має свої межi. Найкращий спосiб довести це полягає у
демонстрацiї границь i навiть iррацiональностi деяких правил, якi той
чи iнший автор вважає фундаментальними. У випадку iндукцiї (в тому
числi й при допомозi фальсифiкацiї) це означає демонстрацiю того,
наскiльки добре можна пiдтримати розмiрковуваннями
контрiндуктивну процедуру. Умова сумiсностi, згiдно якої новi
гiпотези логiчно повиннi бути узгодженi з ранiше визнаними теорiями,
є нерозумною, оскiльки зберiгає старiшу, а не кращу теорiю.
Гiпотези, що суперечать пiдтвердженим теорiям, постачають нам новi
свiдчення, що не можуть бути отриманi жодним iншим способом.
Полiферацiя теорiй сприятливо впливає на науку, в той час як їх
одноманiтнiсть послаблює її критичну силу. Окрiм того, одноманiтнiсть
загрожує вiльному розвитковi iндивiда.

Фейєрабенд наполягає, що не iснує iдеї, якою б застарiлою та
абсурдною вона не була, котра не здатна покращити наше пiзнання. Уся
iсторiя мислення, на його думку, конденсується в науцi i
використовується для покращення кожної окремої теорiї. Так, зокрема,
приклади з теорiєю Копернiка, атомною теорiєю, чаклунством,
схiдною медициною показують, що навiть найбiльш передова i
найбiльш мiцна теорiя не знаходиться в безпецi, що вона може бути
модифiкована чи взагалi вiдкинута при допомозi поглядiв, котрi
самовпевнене невiгластво поспiшило вiдправити на «звалище iсторiї».
Саме так сьогоднiшнє знання завтра може стати казкою, а
найсмiшнiший мiф раптом перетвориться в наймiцнiшу складову науки.

Жодна теорiя, вважає Фейєрабенд, нiколи не узгоджується зi
всiма вiдомими у своїй галузi фактами, але не треба її сварити за це.
Факти формуються попередньою iдеологiєю, i зiткнення теорiї з фактами
може бути показником прогресу i першою спробою виявити принципи,
що неявно мiстились в звичних поняттях спостереження. В якостi прикладу
такої спроби вiн розглядає аргументи, що використосувались
арiстотелiками для спростування руху Землi. Сенс цiєї аргументацiї
полягав у тому, що тiла, якi падають зверху вниз, йдуть по прямiй
лiнiї перпендикулярно до земної поверхнi; i це вважалось
неспростовним аргументом на користь нерухомостi Землi. Адже якщо б
Земля мала добове обертання, то башта, з вершини якої дали впасти
каменевi, перенесеться обертанням Землi, поки падає камiнь, «на
багато сотень лiктiв на схiд», i на такiй вiдстанi вiд пiднiжжя башти
камiнь мав би вдаритись об Землю. Цей аргумент включає в себе
побутовi iнтерпретацiї iдеї здоровим глуздом, якi настiльки тiсно
пов’язанi iз повсякденними спостереженнями, що не потрiбно
спецiального зусилля для того, аби усвiдомити їх iснування i визначити
їх змiст. Галiлей же видiляє несумiснi iз побутовим життям
iнтерпретацiї i замiнює їх на iншi.

Новi Копернiанськi пояснення природи утворюють нову та
високоабстрактну мову спостереження. Вони вводяться i маскуються таким
чином, що помiтити дану змiну вельми важко (метод анамнезису). Цi
iнтерпретацiї включають в себе як основоположення iдею вiдносностi
всякого руху i закон кругової iнерцiї.

Наводячи такi приклади Фейєрабенд звертає увагу, що первиннi
труднощi, викликанi змiною основоположень, у супереч пропозицiям
К.Поппера, вирiшуються при допомозi гiпотез типу ad hoc, якi виконують
тут позитивну функцiю — дають новим теорiям необхiдний
«вiдпочинок» вiд методологiчного примусу вже набутих попереднiм
пiзнанням знань i вказують напрямок подальших дослiджень.

Разом з природними iнтерпретацiями Галiлей замiнював також i
сприйняття, якi, мабуть, загрожували вченню Копернiка. Галiлей
погоджувався, що такi сприйняття iснують, хвалив Копернiка за нехтування
ними i намагався усунути їх при допомозi телескопа. Однак, Галiлей не
дає теоретичного обгрунтування, що телескоп дає iстинну картину неба,
вiн вiрить цьому.

Початковi дослiди з телескопом також не давали такого обгрунтування:
спостереження неба при допомозi телескопа були невиразними,
невизначеними i суперечили тому, що кожна людина могла бачити
власними очами. А єдина на той час теорiя, яка могла вiдокремити
телескопiчнi iлюзiї вiд справжнiх явищ, була спростована простою
перевiркою.

Також, iснували деякi телескопiчнi явища, якi були явно
копернiканськими i якi Галiлей увiв виключно iдеологiчно в якостi
незалежного свiдчення на користь вчення Копернiка. Однак, ситуацiя була
такою, що одна спростована концепцiя — копернiканство — використовувала
явища, що породжувались iншою спростованою концепцiєю — iдеєю про те,
що телескопiчнi явища дають iстинне зображення неба. Тим самим
Фейєрабенд доводить, що Галiлей iсторично перемiг завдяки своєму
епiстолярному стилю та блискучiй технiцi переконання, завдяки тому, що
писав iталiйською мовою, а не латиною, а також завдяки тому, що
звертався до людей, якi палко протестували проти старих iдей та
пов’язаних з ними канонiв навчання. Фактично дiї Копернiка були
антинауковими, якщо аналiзувати їх з позицiй позитивiстського iдеалу
науковостi.

За Фейєрабендом, такi «iррацiональнi» методи захисту є
необхiдними внаслiдок «нерiвномiрного розвитку» рiзних частин науки.
Копернiканство та iншi iстотнi елементи нової науки вижили лише
тому, що при їх виникненнi саме «розум мовчав». А, таким самим чином,
вважає Фейєрабенд, метод Галiлея може застосовуватись i в iнших
областях. Його можна використовувати, наприклад, для усунення iснуючих
аргументiв проти матерiалiзму i для вирiшення фiлософської проблеми
спiввiдношення психiчного-тiлесного. Проте, якщо застосування «методу
Галiлея» iснуючi науковi проблеми залишає невирiшеними цей метод нiкому
не потрiбен.

Отриманi висновки, з погляду Фейєрабенда, змушують його стати на
позицiю iсторичної школи фiлософiї науки, визнати себе
анархiстом, вiдмовитись вiд роздiлення контексту вiдкриття i контексту
виправдання i та усунути пов’язану з цим вiдмiннiсть мiж термiнами
спостереження i теоретичними термiнами. В науковiй практицi цi
вiдмiнностi можуть не вiдiгравати нiякої ролi, а спроба закрiпити їх
мала б негативнi наслiдки. Таким чином немає i нiякої демаркацiйної
лiнiй мiж теорiєю та фактами взагалi, а теоретична мова повнiстю
пiдпорядковує собi мову спостереження, деформуючи її за своїм образом
та побiднiстю. Окрiм того, всi твердження, що претендують на
вираження системи знання, носять теоретичний характер i теорiя моделює
факти у вiдповiдностi до своєї вигоди, тобто прагнучи з найменшими
зусиллями їх до себе «пiдiгнати».

Врештi решт, Фейєрабенд дiйшов висновку про те, що якщо наука
iснує, то розум не може бути визнаний унiверсальним i нерозумнiсть
неможливо виключити. Ця характерна риса науки й потребує
анархiстської епiстемологiї. Усвiдомлення того, що наука не є священною
i що суперечка мiж наукою та мiфом не принесла перемоги жоднiй з
сторiн, посилює позицiї анархiзму. Навiть «дотепна», за визначенням
Фейєрабенда, спроба Лакатоса побудувати методологiю, котра: а) не
нападає на iснуючий стан речей, i все ж таки б) накладає обмеження на
нашу пiзнавальну дiяльнiсть, не послаблює, на думку Фейєрабенда,
цього висновку. Фiлософiя Лакатоса видається лiберальною лише тому, що
є замаскованим анархiзмом. А її стандарти, що витягнутi з сучасної
науки, не можна вважати нейтральними у суперечцi мiж сучасною i
арiстотелiвською наукою, а також мiфом, магiєю, релiгiєю тощо.
Окрiм того, цi стандарти, що включають порiвняння змiсту, можуть
застосовуватись не завжди. Класи змiсту деяких теорiй є
непорiвнюваними в тому розумiннi, що мiж ними не можна встановити нi
одного iз звичних логiчних вiдношень (включення, виключення,
перехрещення). Саме таку ситуацiю ми бачимо при порiвняннi мiфiв з
наукою i в найбiльш розвинутих, найзагальнiших, а отже — найбiльш
мiфiчних частинах самої науки.

Література

1. Дюгем П. Физическая теория, ее цель и строение. Спб. 1910.

2. Тулмин Ст. Концептуальные революции в науке//Структура и
развитие науки. -М.,1978.

3. Кун Т. Структура научных революций. -М.,1975.

4. Тулмин Ст. Человческое понимание. -М.,1984.

5. Toulmin S. The philosophy of science. -London,1953.

6. Рижко В.А. Концепцiя як форма наукового знання. -К.,1995.

7. Lakatos J. History of science and its rational
reconstructions//Scientific revolution. -Cembridge,1970.

8. Лакатос И. История науки и ее рациональные
реконструкции//Структура и развитие науки. -М.,1978.

9. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских
програм. -М.,1995.

10. Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы//Аналитическая
философия: Избранные тексты. -М.,1993.

11. Антология кинизма: Фрагменты сочинений кинических мыслителей.
-М.,1984.

12. Тулмин Ст. Человеческое понимание. -М.,1984.

13. Фейерабенд П.К. Избранные труды по методологии науки.
-М.,1986.

14. Чуйко В.Л. Нацiональна мова науки як феномен iсторiї
культури//Проблеми фiлосософiї. -К.,1991, N88.

Похожие записи