Реферат на тему:
Ткацтво – один із традиційних видів творчост на Україні (ліжники, сукно,
килими, гобелени)
Ткацтво – один із традиційних видів творчості, невід’ємна частина
сучасної культури української народу.
Самим високим видом мистецтва, самим талановитим, самим геніальним є
народне мистецтво, тобто те, що закарбоване народом, що народом
збережене, що народ проніс крізь століття.
Народ все одно, що золотошукач, він відбирає і несе, шліфуючи протягом
багатьох десятиріч, тільки найцінніше, найгеніальніше.
Ткацтво належить до найдавнішого ремесла. Ткацтво – це виготовлення
різноманітних килимових тканин, виробів, що сполучають в собі всілякі
технічні виконання, як і багатство художніх форм. Килими і килимові
вироби широко застосовуються для побутових потреб і прикрашання житлових
та громадських інтер’єрів.
В інтер’єрі житла ткацтву і тканинам і тканинним виробам належить
провідна роль. Крім утилітарного, практичного значення їх декоративні
властивості створюють своєрідність інтер’єру, є свого роду етнічними
символами.
У народному мистецтві закладені зародки великої творчої свободи,
фантазії, людяності і добра. Здобуття національного мистецтва
віддзеркалює історичне минуле нашого народу, його вікове прагнення до
волі, розкривають його душу. Засоби, якими користувались письменники,
поети, художники, музиканти були близькі і зрозумілі нам, століттями
викарбовувались, ставали більш могутніми.
Цивілізація на протязі віків розвивалась і збагачувалась завдяки обміну
і контактам між народами. Зміст кожного мистецького твору відповідав
історичній необхідності, форма ж –сучасності. Традиція, як невід’ємний
чинник культури народу, надає мистецькому твору святковості і шани. У
кожній роботі закладено індивідуальне, неповторне мистецьке кредо.
Мистецтво ткацтва, як свідчать археологічні матеріали, має багатовікову
історію розвитку. Воно, як і мистецтво прядіння народилось і поширилось
на найранніших етапах ери утвердження виробничого господарства, у епоху
неоліту, а особливо поліметалічну епоху. Про це свідчать багаточисельні
знахідки пряслиць з кераміки, каміння, кісток. По формі вони нагадували
диски з отвором. Нерідко пряслицями служили висвердлені і обточені
уламки кераміки.
Точні дані про конструкцію ткацьких верстатів того часу відсутні. Але є
припущення, що вони були приблизно такими ж , як ткацькі верстати,
відомі з епохи зародження цивілізації. Так, відомо, наприклад,
зображення горизонтального єгипетського станка, додинастичних часів.
Першим матеріалом для тканння давні люди використовували рослинні
волокна. Стародавнім матеріалом для виготовлення матерії були волокна
луба, дерева і льону (Єгипет, Південно-Середземноморські землі).
Вовняна нитка почала використовуватись значно пізніше, тільки в
поліметалічну епоху, а ще пізніше – шовк та бавовна.
Були зроблені знахідки кістяних при виробництві.
Найстародавніші знахідки тканин, у дуже поганому стані, відносяться до
часу енеоліту. Так, наприклад, погано зберігся фрагмент тканини з
Ієрихона, який датується границею ІV і ІІІ тисячоліття до нашої ери.
Його аналіз показує, що мистецтво прядіння і ткацтво досягло в ті часи
великого розвитку. Це зумовлено потребами людей в тканинах і одязі.
Археологами знайдені ручні веретена, на яких пряли льон, вовну, коноплі.
Для посилення обертання веретена, на нього насаджували кам’яні або
глиняні кружальця – пряслиці, оздоблені орнаментом.
У період Трипілля були відомі різні текстильні техніки: в’язання,
плетіння, ткання.
Прядіння і ткацтво зазнало піднесення в період поширення та розвитку
скіфської культури (VІІ – ІІІ ст. до н.е.). З матеріалів курганів
Чортомлин, Куль-Оба, та ін. Відомо, що скіфи займались ткацьким
ремеслом. У багатьох жінок веретена були грецького типу з кістяним
набором, у бідних – дерев’янні з глиняним або свинцевим прялом – важком.
Цікаву знахідку зробили археологи у с.Жванець біля
Кам’янець-подільського. Це ділянка, де стояв ткацький верстат,
огороджена камінням – так звана кам’яна огорожа для ваерстата.
З VІІ – VІ ст. до н.е. тканини виготовлялися простим полотняним,
репсовим і саржевим переплетінням. Їх фарбували у синій, червоний,
жовтий, бузковий та інші кольори. Використовували барвники рослинного
походження.
На всій території України археологами знайдені цікаві речі ткацької
сировини праслов’янських племен.
Прядіння льону та вовни як і ткацтво в Древній Русі не було
відокремленою галуззю ремесла. Слов’янське поселення вело переважно
натуральне господарство і кожна сім’я власними силами задовольняла свої
потреби в одязі, знаряддях праці.
З Х ст. є згадки про високоякісне сукно, з якого шили опанчі і свити. З
лляного й конопляного прядива виготовляли полотно і шили переважно
натільний одяг. В старих могилах з тих часів можна бачити останки
вовняних і полотняних матерій, полотна лляного і конопляного, грубішого
і тоншого ткання.
Серед знахідок ткацького знаряддя Х-ХІІІ ст. виділяються матеріали із
с.Райки Житомирської області: клубки вовняної пряжі, лляні нитки, сім’я
конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти тканин для одягу,
веретено, мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з
отворами в кутках (для дощаних кросен для ткання тасьми, поясів).
Райковецька знахідка існування горизонтального верстата на землях
Житомирщини в ХІ – ХІІІ ст.
Збереглося багато археологічних пам’яток прядільно-ткацького виробництва
часів Київської Русі. Часто зустрічаються прялиці з написами жіночих
імен, ініціалів, позначок у вигляді кружечок, хрестиків, рисочок. У
ткацьких виробах відбивались певний світогляд, уявлення про життя,
красу, вірування людей. Такі креслення знайдені і в Леннківському та
Чорнівському городищах (біля Чернівців).
Покровителькою прядіння і ткацтва була богиня Мокош. Їй вклонялись,
вірили в її допомогу в копіткій праці.
Розвиток українського народного ткацтва проходив на щільній основі
мистецької культури трьох сусідніх народів – українського, російського
та білоруського.
Через століття пронесли народні майстри секрети простих технік плетіння
і ткання, які вічні в своїй неповторності.
Килими – художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені
для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання
обрядових, естетичних функцій.
Килими України – унікальні твори, художнє надбання народу, в яких
виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне,
композиційне, колоритне багатство. Їх коріння сягають глибокої давнини.
Найдавніші письмові відомості про килими Х ст. зберегли подорожні
записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні
пісні, колядки.
Так, у Лаврентьєвському літописі відзначено,, що вбито Олега (977 р.)
“винесома и положима на ковре”, на килим клали і князя Володимира (1015
р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського (1175 р.). Символічно
звучить записане у літопису звернення Володимира Мономаха на з’їзді
князів у 1100 р.: “Да єси пришел и седити с братьєю своєю на єдином
ковре”.
Килимам надавали виняткового значення в проведенні святкових ритуалів.
Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема: “застеляйте столи та
все килимами…”.
У церковних описах йдеться про різнокольорові смугасті, “проткані
квітами”, “на червоному тлі різнокольорові смуги”, “смуги”, “смуги,
впоперек хрести великі різних кольорів” килими.
Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині,
Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і Поділлі.
Завдяки гребінковій техніці на вертикальних і горизонтальних верстатах
ткали кожен мотив, елемент окремо, відходили від симетричності, доцільно
передавали форму цвітіння на переливних топах чорного, золотистого,
блакитного, сірого тла.
З датованих ХVІІІ ст – цікаві килими 1734 р. гетьмана Данила Апостола,
1760 р. – з Лівобережної, 1787 р. – з Правобережної України; 1787 р. – з
Могильного на Волині. Переважають килими з рослинним орнаментом на
Лівобережній і Центральній Україні. Часто зустрічається назва –
“квіткові килими”, багатство квіткового орнаменту полягає у різних
варіантах зображення квітів, їх розміщення, доповнення іншими
елементами: листочками, пуп’янками, кружальцями, “пташками”. З
заокругленими різнокольоровими пелюсточками, багатопелюсткові,
невпізнанно стилізовані квіти. Форми килимових квітів настільки
узагальнені, що в них не проглядається подібності до троянд, тюльпанів,
гвоздик, маків. Довільне, заокруглене, м’яке обрамування надає
зображенню квітів живості, динамічності. Цікаві варіанти подачі квітів у
галузках, букетах, деревцях.
Оригінальними квітковими композиціями відрізняються полтавські килими.
Типовим явищем у килимах України ХVІІІ ст. є зображення квіткових
деревець, що виростають з основи круга, ромба, або посаджені у вазони.
Так, у датованому 1801 р., черкаському килимі на центральному полі в
горизонтальному плані виткані три деревця з великими квітами, що
виростають із вазонів прямокутної форми.
У рослинних килимах Лівобережжя характерним стало зменшення центрального
поля килима за величиною, і навпаки, збільшення за шириною. Рослинні
мотиви центрального поля розташовані у чіткішому, симетричному рядовому
або шахматному плані. Тло килима ткали одним із кольорів: сірим,
темно-коричневим, золотасто-жовтим, світло-блакитним, чорним.
На Поділлі, ХІХ – початок ХХ ст., переважали рослинні килими. Численні
збереження зразків килимів усіх районів Поділля дають змогу усвідомити
осягнення народних майстрів килимового мистецтва, прослідкувати еволюцію
орнаментальних схем, з’ясувати питання взаємозв’язків і взаємовпливів з
килимовим мистецтвом сусідніх районів, зокрема Буковини і Молдови.
В першій половині ХІ ст у буковинському селі вироблялась така кількість
пряжі, яка майже повністю задовольняла потреби особистого господарства.
З другої половини ХІХ ст. ручний спосіб виготовлення пряжі у
буковинських селах почав занепадати. Подібне спостерігалось в цей час і
в інших регіонах України, Білорусії, Молдови, що зумовлено насамперед
розвитком фабричної текстильної промисловості.
Килими Буковини характеризуються чіткістю орнаментально-композиційної
побудови. Вони відмінні від килимів інших районів. Тут було поширене
виготовлення невеликих за розміром настінних килимів, оббиванців, так
званих скорців. У них переважало суцільне чорне поле, на якому виткані
багатоколірні зелені, рожеві, білі вазони, гільця, дерева життя. Їм
підпорядковані менші геометричні мотиви, качечки та ін. Композиційна
будова буковинських килимових виробів з рослинним орнаментом близька до
подільських, але за колоритом вона контрастніша, навіть пересичена.
Незважаючи на розвиток фабричної промисловості, наприкінці ХІХ – на
початку ХХ ст. домашнє ткацтво на Україні являло собою усталений
комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом
століть.
На початку ХХ ст. стали застосувати і нетрадиційні види сировини:
бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах – металеву сріблясту
нитку – сухозлітку.
Народні майстри розробили численні варіанти виготовлення килимів
високохудожніх творів, в яких відбилась висока культура технічного,
орнаментально-композиційного, колористичного вирішення. Килими України
ХІХ – поч. ХХ ст. – яскрава сторінка народної культури.
На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як
ткацьку сировину. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. домашнє ткацтво
українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою
усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися
протягом століть. На початку ХХ ст. стали застосовувати й іншу пряжу.
Використування тих чи інших прядильних культур залежало від природно –
кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також в
Карпатах сіяли переважно льон. Але в цілому на Україні були більш
сприятливі умови для конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров’я)
вирощували обидві культури.
Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався
досить тривалий період – від Благовіщення (25 березня до ст.ст.) до
середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після, після
теплого рясного дощу.
Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі
стебла (матірку) залишали дозрівати на сім’я. Достиглі рослини в’язали у
горстки та сушили на сонці. Сім’я із головок льону та матірку били
праником, льон частіше – цепом. Після биття рослини вимочували у воді,
м’яли й тіпали, аби позбавити волокно від тертя. Останнє робили на
бетельні, тернищі, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або
будь-що.
Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання
мичок). Для цього призначалися дерев’яний гребінь, який встромлявся в
спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з
набитими цвяхами (дергальна), котру прив’язували до лави. Остаточне
очищення волокна робили за допомогою чесальної (пасічної) щітки зі
свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно
проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного
полотна призначалося найтонше і найдовше волокно-кукла, для основи,
ткання буденних тканин – миканка, тобто залишки, тобто залишки, які
вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці-вал- ішов на
виготовлення мішків, тканин сута господарського призначення.
Готове до прядіння повісмо волокно знову накладали на гребінь або
навивали на кужіль (кудело). При прядінні повсюдно вживали веретено, а
також механічну прядку.
Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць,
залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто
утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду
робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до
заходу сонця, щоб не залишити основу на співниці на ніч. У західних
регіонах не залишати основу невитканого після Благовіщення або Паски,
оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання
дощу – обливання основи водою.
На кінець ХІХ – початок ХХ ст для ткання застосовували горизонтальний
ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлатитися, навиту на
цього основу підмазували шліхтою.
Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення –
перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у дві ремізки. Залежно
від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від
чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате,
крущате, косичасте полотно), але могла досягти 20 і більше для
жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів – на
вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При
виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу,
наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного
переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди
рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване
закладне ткацтво (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та
Лемківщині – ворсове (ключками, кучерями).
Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть
технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За
формою – це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині.
Товсті нитки пряли довгим, відносно важким веретеном, тонкі – коротким і
легким. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У більш давні
часи , щоб надати веретену обертальної сили, застосовували прялицю –
невелике грузило округлої форми, що вдягалось на нижній кінець веретена.
На відміну від прядки з веретеном було пов’язано чимало повір’їв. Ним
проводили по хворому місцю, випікали бородавки, вода, яку лили на
веретено, вважалась помічною. Його форма виразно асоціювалась з змієм
(веретільниця й гадюка однакові). Не випадковим видається і мозаїчний
сюжет у Софійському соборі в Києві – діва Марія із веретеном у руках.
Механічна прядка полегшувала прядіння, оскільки приводилась в рух ногою.
На Україні застосовували два типи ткацьких верстатів: вертикальний
(крона, розбої) – для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів і
горизонтальний (крона, верстат). Перший був досить архаїчним. Це
звичайно рама, на яку вертикально натягувались нитки основи. Узор
закладався вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними
перетинався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними
гребенями. На початку ХХ ст. цей тип верстатів практично вийшов з
ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний ткацький верстат мав
пристрій для підняття й опускання ниток основи – ремізки (нитки,
начиння, ничениці, печілниці), прив’язані до підніжок (поножів). Саме
наявність ремізок давала змогу робити і виготовляти безліч різновидів
ткацьких виробів.
Розрізняють три основних типи ткацьких верстатів: найпростіший (без
станини); стан на сохах (стативах) і, нарешті, рамний стан, або верстат.
Рівномірне розміщення ниток основи по всій ширині верстата, рівномірне
прибирання ниток натікання забезпечувалися особливим механізмом – лядом
із бердом. Верстат також мав два навої : передній (для навивання
основи). Під час заправки верстата використовували ритки (регівницю) –
спеціальну раму, подібну до берда; нитки підкання закладали між нитками
основи за допомогою човника – пустотілої бузинової трубочки з цівкою.
Обробка вовни – одне з традиційних занять сільського населення, особливо
Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того,
її використовували у шанкарстві, для плетіння й ткання поясів,
вироблення сукна тощо і нарешті – для ткання інтер’єрного призначення –
килимів, ліжників, налавників, коців тощо.
Фарбування тканин. Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в
українців був білий. Та все ж селянство аж до початку ХХ ст. зберігало
способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не
застосовувалися. Їх витіснили апілінові барвники промислового
виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися
особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних
сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834
р. була представлена пряжа 130 кольорів.
Червоний колір одержували з відвару або дубової кори та коріння
кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за
допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори.
Жовтий колір здобували за допомогою цибульних лушпайок, гречаної полови,
недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли у ступі разом із корою
дикої яблуні, додавали галун і виварювали у сироватці. Синій барвник
одержували з рослини під назвою крутік: після виварювання вона давала
осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору
відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру, а
також дубову кору.
Червоний – один із основних кольорів у різнобарв’ї тканин України.
Звичайно червоний барвник здобували із перерослих ягід жостеру,
материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавали трохи
води та під гнітом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий
червоний колір одержували з соку лохини, змішаного з молоком. Нарешті,
для цього широко використовували червеця – яєчка хробаків, які збирали
на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли на порох і
розводили водою. Пряжу, фарбовану таким барвником, важко сплутати з
іншою.
Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами – оцтом або
овочевими розсолами (з капусти, буряків, огірків), сироваткою, а також
сіллю.
Основна сировина для килимових виробів: вовна, льон, коноплі бавовна і
штучні волокна: лавсан, штапель, нейлон. Їх виготовляють на
вертикальному або горизонтальному верстатах.
Є різні техніки ручного ткання килимових виробів, що впливає передусім
на зовнішній вигляд поверхні. Залежно від техніки виконання виділяються
килимові вироби з гладкою поверхнею і двобічним орнаментом, тобто
безворсові, з рельєфно виступаючими над основою нитками – ворсові,
комбіновані і гобеленні.
Безворсові килими ручного виготовлення тчуть так званим килимовим
закладним і гребінчастим тканням. Килимове закладне ткання поширене в
усіх районах України і має локальні назви: “збирання”, “обивання”,
“рахункове” і т.д. Воно здійснюється переплетенням двох систем ниток:
основи переважно лляних або бавовняних ниток, пофарбованих у різні
кольори або природного кольору. При цьому нитки основи переплітають
кольорові нитки піткання не за всією шириною виробу, а відповідні
частини задуманого візерунку і поля. Нитки піткання щільно або рідко (у
“віконце”) перешивають на спільній литевій нитці основи, що з’єднує дві
кольорові площини – візерунок і поле. Таке килимове ткання називають “за
межевою ниткою”.
Воно буває суцільним, щільним і розрідженим ажурним, у ньому сполучення
фону з орнаментом має прямолінійні контури – “на пряму нитку”. “На
спільну нитку” – характеризується тим, що на вертикальній нитці основи
чергуютьая петлі двох колорів. Для того, щоб килим був із скісно
спрямованими зубчатими мотивами, кольорову нитку піткання перевиваютиь
не строго за вертикаллю, а діагонально, на відстані двох-трьох ниток
основи. Таке закладне ткання називають “на косу нитку”.
Часто нитки піткання не щільно перевиваються з нитками основи, а після
того, як човником зроблено два-три ряди (ходи) поля. Тоді на литі
сполучення різного кольору площин утворюються наскрізні щілини – це
вічка (ткання “у вічка”).
У виготовленні двобічних безворсових килимів особливого поширення набула
техніка гребінчатого ткання (“круглення” або “вільної нитки”). Спочатку
тчуть орнаментальні мотиви, а потім поле. Нитки піткання збивають для
щільності молочком “гребінкою”. Цією технікою вільно заокруглюють
задумані рослинні мотиви, а на тлі довільно округляють хвилясті лінії.
“Зачіпками” – техніка, при якій між нитками основи зачіпляються петлями
уточні нитки двох кольорів, котрі йдуть у протилежні сторони.
“Пласна” – для цієї техніки характерне те, що на межі двох кольорів
створюються зустрічні петлі на відстані одного-двох сантиметрів.
Внаслідок чого створюються прорізі – “паласи”.
Крім безворсових одношарових двобічних килимів на Україні здавна
виготовляли ворсові килимові вироби це багатошарова тканина з основою
полотняного переплетіння ниток і ворсових, що виступають над нею.
Використовуються три системи ниток: основи, піткання і ворсової нитки.
Переплетінням ниток основи і піткання утворюють каркасне полотно.
Ворсові кольорові нитки різної довжини спеціальними вузлами щільно
прив’язують до ниток основи, прибивають нитки піткання, окреслюючи
відповідний малюнок або об’ємно-рельєфний акценти. Є різні варіанти
в’язання вузлів: густих, туго збитих, розріджених, зрізання ворсу над
основою, його розпушення тощо.
Ворсові килимові вироби є трьохмірною тканиною, оскільки в них крім
довжини і ширини, є і висота. Висота ворсу може коливатися від одного до
шести сантиметрів. Якщо малюнок вимагає точності, то висота ворсу
повинна бути невеликою.
До ворсових виробів належить унікальний вид художніх тканин – ліжники
(локальні назви: джерги, коци, наліжники, присідки тощо). Це грубі
вовняні вироби з рельєфною поверхнею, двостороннім ворстом довжиною 5-7
см. Техніка їхнього виготовлення: просте полотняне переплетіння. Для
основи підготовляли міцні, дещо тонші вовняні нитки, ніж для поробку.
Нитки для поробку – легко, нерівномірно скручені пучки вовни діаметром
до 1 см. Це сприяє розпушенню поробкової нитки, утворенню двостороннього
ворсу на поверхні тканини. Карпатські ліжники спеціально звалюють у
валимі. Під дією води ліжники, подібно до сукна, щільно збиваються, а на
поверхні утворюється ворс.
Окрему, оригінальну групу утворюють так звані петельчасті тканини.
Човником роблять два ходи ниток піткання і прибивають їх. За третім
ходом вводять грубіші кольорові нитки візерункового піткання, їх
пропускають вільно, не прибиваючи до основи. За задуманим візерунком в
певних місця х витягнуті петлі до 2-8 мм над рівнем основи. Таким чином
чергування рядків грунтовного і візерункового піткання утворює
рельєфний петельний орнамент.
На Україні популярні килимові вироби, виткані комбінованою технікою:
полотняним переплетінням, закладним ворсовим тканням, ??? тощо.
Наприклад, у відомому килимі ХVІІІ ст з гербом П.Полуботка візерунок
витканий ворсом, а поле – двобічним килимовим перебоором. Часто в
поперечно смугастих килимах окремі орнаментальні смуги виткані технікою
закладного ткання “у вічка”. Техніки виконання килимових виробів –
важливий критерій їхньої класифікації.
Виготовлення шпалер і гобеленів – складний вид ткацького мистецтва. З
точки зору текстильного ткання, гобелен представляє собою полотно , в
якому піткання повністю закриває основу, тобто представляє собою
пітканий репс. В функціональному відношенні, гобелен являє собою стінну
шпалеру з фігурними та орнаментальними композиціями, яка правила не
тільки тепловою та акустичною ізоляцією світських та церковних
приміщень, але одночасно їх прикрашала і розділяла.
Світ, переданий засобами ткацтва, здавна хвилював творчу уяву.
Гобеленове мистецтво було відоме ще у Греції і Римі. Копти (перші
століття н.є., Єгипет) прикрашали свій одяг невеликими гобеленовими
вставками з реалістично по трактованими зображеннями людей, тварин,
квіток тощо.
Великого поширення набув гобелен у західній Європі, особливо у Франції.
Власне, назва “Гобелен” походить із ХVII ст., і пов’язана з розміщенням
новоствореної паризької мануфактури в готелі Гобелен, котрий був
куплений у нащадків відомого фарбаря Жана Гобелена. Невдовзі ця назва
закріпилась за усією продукцією мануфактури Гобеленів, а згодом, з
поширенням цих килимів у Європі, стала загальновживаною.
На Україні давні гобелени мали назви – дивани, опони, шпалери, коберці,
перистромати, тапетії; але не одне з них не є найбільш точне,
використовуючись по – різному, в залежності від місця і часу. На
Першому міжнародному вернісажі художнього текстилю ( Лозана, 1962 р.) Ле
Корбюзьє висунув нове поняття “мюральпомад”, яке відноситься до двух
основних функцій гобелену, до того, що він повинен висіти і легко
переноситись з місця на місце (відношення до стіни – mural, до
переносимості – nomad).
Мистецтво українського гобелена, що особливо розквітло в теперішній
час, мої давні традиції. Розвиваючись паралельно з народним килимом,
гобелен увібрав його стилістику, образність, мотиви. Своєю чергою поява
гобеленового мистецтва вплинула на народне килимарство, викликавши появу
творів, що поєднують характерні риси народного килима і гобелена.
Часом гобелени називають килимами – картинами. І справедливо, оскільки
це мистецтво стоїть близько станкового живопису, використовує його
прийоми і методи і глибинно – перспективний спосіб передачі простору,
реалістичне трактування зображення, сюжетність та ін.
Але гобелени – це не просто виткані картини. Більше того, перетворення
гобеленів у ткані копій живописних полотен завжди вело до занепаду цього
мистецтва. Однією з неодмінних вимог до гобелена завжди була
необхідність його декоративного вирішення. Орієнтир тут визначений – до
багатого джерела народного мистецтва, закрема народного килима
Гобелени, виткані на Україні відзначаються декоративністю, котра
полягає у використані обмеженої колористичної гами, у контрастних
колірних і тональних зіставленнях узагальнені форм та. ін. Це надає йому
своєрідності, виділяє з-поміж аналогічної продукції інших країн.
Синтетична природа гобелена, можливість поєднання практичної
доцільності з декоративного принадністю та тематичною змістовністю
завжди привертали увагу до цього виду мистецтва.
Українські гобелен розвивався на основі національних художніх традицій,
у руслі загальноєвропейських мистецьких тенденцій. Це засвідчують
збережені пам’ятки ХVII-XVIII., зокрема, відомі гобелени виткані у
Горохові на Волині і в мануфактурах на Лівобережній Україні. У них
знайшли відбиток художні риси традиційного народного килимарства:
кольорова гама квітково-рослинні мотиви, сюжетна тематика.
Верстати, на яких ткали гобелени є двох типів: вертикальні “краска”, чи
як їх називають у східних районах Буковини, “розбої” та горизонтальні.
Для основи використовували вовняні льняні чи конопляні нитки, для
бідкання – вовну, натуральний шовк, золоті та срібні нитки. Старовині
українські гобелени що збереглися до нашого часу виткані лише з вовни.
Зразком для ткача служив картон, мальований фарбами натуральну величину
виробу котрий підкладали під основу верстата. Вовняне піткання
переплітало нитки основи, повністю розстилаючи їх з обох боків. Кожну
кольорову пляму ткали окремо, за чергою.
Аналогічну техніку застосовували для виконання українських народних
килимів з рослинним орнаментом.
На відміну від килимової, гобеленова техніка передбачає виконання
виробу із зворотного боку. Нитки піткання після закінчення елементу
узору часом обтінали і зав’язали, а іноді сплітали на звороті у вигляді
своєрідних ???
Велика стильова спорідненість українського гобелена з деякою категорією
килимів спонукала дослідників шукати критерії визначення у відмінностях
техніки. Гобеленами вважали всі килими, у котрих були так звані
ланцюжки. Проте цей підхід не є вичерпним, оскільки справді
монументальні, реалістичні багатофігурні композиції часто виконували
килимовою технікою, і навпаки, деякі орнаментальні килими – гобеленовою
– ді зворотного боку, з ланцюжками. Той факт, що на Україні гобелени
часто ткали як килими, пояснюються тим, що виконували їх народні
майстри, які звикли до килимової техніки.
До нашого часу збереглися не всі виткані по Україні гобелени, не всі
майстерні, які їх виготовляли, сьогодні відомі. Деякі припущення про
існування таких майстерень можна робити на основі таких архівних
документів, як наприклад про виробництво гобеленів на Бродовській
мануфактурі.
Наприкінці ХІХ –на початку ХХ ст., гобеленове мистецтво переживає
упадок, виробництво різко скорочується, що було пов’язане перш за все із
зникнення робочої сили – кріпаків, котрі ткали гобелени поміщицьких
мануфактурах. Проте виробництво гобеленів не згасає повністю.
Великий вигад у розвиток художнього килимарства на Україні внесла
видатна українська художниця О.Л. Кульчицька. Вона створила близько 90
килимових композицій, серед яких і тематичні килими. Один із таких
творів – гобелен “Материнство” – прикрашає експозицію Художнього –
меморіального музею О.Л. Кумицької у Львові.
Гармонічний розвиток людини нерозривно пов’язаний з естетичним
вихованням, один з дійових засобів якого є образотворче мистецтво. З
кожним роком дедалі глибше розвивається художня творчість дітей, потяг
до різноманітної образотворчої діяльності. Цьому сприяють як уроки
образотворчого мистецтва у загальноосвітніх школах, палацах молоді, в
гуртках.
Творчі здібності потрібні людині в різноманітній діяльності; немає
таких професій – від земних – де можна було б обійтись без творчої уяви,
аналітичного мислення, гостроти сприймання та емоційного відгуку на
явищах навколишнього світу і немає такої роботи, де непотрібний було б
наполегливість, кмітливість, практичні навички роботи з різними
матеріалами.
Тому уряд України приділяє велику увагу розвитку образотворчого
мистецтва та народних художніх промислів. Декоративний розпис, кераміка,
різьблення по дереву, килимарство, вишивка – мають промислове значення і
вивчаються у загальноосвітніх і художніх школах.
Розкриваються основні володіння такими техніками і різнобічностями
матеріалів, як акварель, олійний живопис, гуаш, темпера, підлаковий
розпис, різьблення по дереву. Під керівництвом освічених педагогів учні
вивчають і такі техніки, як малювання олівцем, вугіллям, випробовують
свої творчі можливості у ліногравюрі, у гравюрі на картоні, аплікація,
ліплені, вишивці, ткацтві.
Всю цю велику і складну роботу в школах проводять вчителі
образотворчого мистецтва. Звідси сьогодні таке велике значення
приділяють професійній підготовці вчителів у вищих і середніх учбових
закладах.
Щоб вчитель міг здійснити всі цілі задачі, які перед ним ставить школа,
необхідно підвищувати його теоретичну і і практичну підготовку, уділяти
велику увагу розробці нових основ змісту навчання і виховання
спеціалістів у педагогічних інститутах, університетах, училищах, значно
підвищити рівень кваліфікації.
Особливу увагу необхідно приділяти професійній підготовці вчителів
образотворчого мистецтва по таким дисциплінам, як рисунок, живопис,
композиція, історія і теорія образотворчого мистецтва.
Вчителі з великою пошаною ставляться до благодійної педагогічної праці.
Постійно використовують передовий досвіт своїх колег, проявляють при
цьому свою особливу ініціативу і винахідливість, практично вирішають
складну задачу зближення школи до потреб сьогодення.
Світ мистецтва різноманітний і складний. Для того, Щоб людина вступила
в нього не як темний, невідомий ліс, повний усіляких несподіванок, її
необхідно залучити до цього прекрасного світу з перших років життя,
наполегливо знайомить із скарбницями, накопиченим людствам за багато
тисячоліть.
Очевидно, що мистецтво, яке належить народу, стане внутрішній скарбом
кожного з нас тільки тоді, коли ми будемо пробуджувати художників у
самих собі і в наших дітей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
