ПИСАНКА
Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового
Воскресіння використовується в релігійних обрядах і відіграє в них
велику роль.
Кожний предмет народного мистецтва, поряд з практичним призначенням в
обряді, відігравав роль знака соціальних відносин, поскільки уособлював
у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному
фольклорному середовищі предмети завжди суть знаки, а знаки – суть
предмети. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним
призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні в цю
систему вони функціонують як “знаки”, обрядові символи з певною
семантикою, без неї – позбавляться цього символічного змісту,
перетворюючись на звичайні ужиткові вироби. В залежності від
актуалізації тієї чи іншої властивості, предмети набувають того чи
іншого статусу.
Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як
символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність –
мінімально.
Кожний предмет у семіотичній системі свята несе цілий пучок різних
функцій, структурно пов’язаний між собою. Це практична, естетична,
магічна функція соціальної і регіональної приналежності. Писанка виконує
роль знака – символу, конденсату певних уявлень у системі свята та
обряду.
В обрядових діях писанка виявляє полісемантичну символіку, пов’язану
перш за все з магічними віруваннями, що беруть свій початок з
антропейної, карпогонічної, контактної, продуцируючої типів магії.
Велика роль писанок в обрядах, що беруть свій початок у контактній
магії, саме з цим пов’язаний звичай обміну писанками, як побажання
щастя, здоров’я.
Християнський обряд обміну писанками при христосуванні під час
Великодня пов’язують з життям Марії-Магдалини і Воскресінням Ісуса
Христа. В одній з апокрифічних легенд говориться:
“Коли Цісар Тиберій довідався про засудження і смерть пророка по імені
Ісус, то дуже розгнівався і покликав намісника Пілата до себе в Рим, щоб
той звітував про цю подію. Боячись гніву Цісаря, Пілат взяв із собою
одежу Христа, за яку солдати під хрестом кидали кості і яка мала ту
чудодійну особливість, що кожному хто її носив дарувала любов і ласку
людей. Маючи той одяг на собі, Пілат скільки разів не ставав перед
Цісарем, завжди мав сердечний прийом і Тиберій завжди забував про
докори, які мав то робити. Але ось прибула з Палестини в Рим
Марія-Магдалина і, ставши перед Цісарем, подала йому в дар яйця
пофарбовані на червоно, вітаючи словами: “Христос Воскрес!” Тоді Тиберій
пригадав, про що він мав питати Пілата і, вислухавши від Марії-Магдалини
розповідь про Спасителя й про його одяг, наказав такий відібрати від
Пілата і винного покарати. А християни довідавшись про це вітання
Марії-Магдалини, почали також в річницю воскресіння Христа фарбувати
яйця і обдаровувати ними один одного, вітаючись радісними словами:
“Христос Воскрес!”.
Ольга Цегельська подає свою легенду про писанки.
Легенда про писанки
Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день
журиться його мати Марія – не їсть і не п’є нічого. Жінки приходили до
неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з’їла щось. Але Марія і далі
не говорила, й нічого не їла…
Однією з тих, що часто приходили до Матері Божої, була бідна Ганя. У
неділю вранці, коли всі раділи, що Христос воскрес, Ганя взяла своє
добро – кілька яєчок і пішла до Марії.
– Маріє! Не плач, не сумуй, – просила вона. – Хіба ти не знаєш, що Твій
Син воскрес? Не сумуй, а радуйся, Маріє!
– Знаю, – відповіла Марія. – Мій Син з’явився мені у сні. Навколо нього
була така ясність, що очі боліли від неї. Знаю, що мій Син воскрес.
Дівчина дала Марії свій подарунок – кошик із яєчками. Сльози радості
потекли з її очей і впали на яєчка.
І дивне диво сталося. Де впала сльоза з її святих очей, там на яєчках
зацвілі чудові квіточки, гарні метелики, ясні зірочки. Усі яєчка в
кошику засяяли різними кольорами веселки! Марія зраділа і почала
роздавати ті яєчка людям.
– Радуйся! – казала вона кожному, коли подавала яєчка, – Христос
воскрес! Христос воскрес!
Коли вже яєчок не стало, вона з подякою віддала кошик дівчинці. Ганя
взяла його і вийшла на вулицю. Раптом глянула у кошик, а він повний
писанок. Зраділа дівчина бігла вулицями Єрусалиму і кожному, кого
зустрічала, давала писанку: – Радуйтесь! Христос воскрес!
Скільки Ганя не роздавала тих яєчок, а кошик в неї завжди був повний.
Люди, яким вона давала писанки, несли їх далі, давали їх іншим і вітали
словами:
– Христос воскрес!
Так за короткий час усі люди в місті знали, що Христос воскрес.
На пам’ять про це диво пишуть в Україні писанки. А на Великдень дарують
їх рідним і друзям і шанують, як великі скарби.
Писанки пишуть для дарунків.
На Гуцульщині “ґаздині дають їх при посьвяченю паски сьвященикови і то
в руку за те, “що він руками ирстить, вінчає, законює а при службі Божій
підносить руки у гору та просить Бога за ввесь мир!” По посьвященю
обділюють ся старші люде поміж собою писанками, дають одні другим за
прости біг, а сполудня відбирають парубки дївкам писанки; наколи-б дївка
сама дала писанку парубкови, се означало би, що вона хоче, аби він єї
сватав”.
За стародавнім народним віруванням Бог тричі на рік відпускає мерців з
“того світу”: перший раз у Чистий четвер, другий раз, коли квітуть жита,
і третій раз на Спаса.
На Навський Великдень мерці відправляють своє Богослужіння і каються в
гріхах. У цей день вони не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать
живого чоловіка, то душать до смерти. А щоб мерці не задушили, то треба
обливатися водою: “мерці мокрого бояться”.
В Чистий четвер мерці встають опівночі з своїх гробів і приходять під
церкву на звук дзвонів, що б’ють тільки три рази. Зібравшись, вони
стають перед церквою. Виходить священик, теж мрець, і голосно проказує
якусь молитву, що від неї самі двері в церкві відчиняються. Мерці
входять до церкви, і священик починає Богослужіння. Перед вівтарем
стоять діти і тримають у руках крашанки, наповнені клоччям. Як
Богослужіння скінчиться, всі мерці христосуються, а потім виходять з
церкви і стають перед її дверима. Після того, як священик знову прочитає
якусь молитву, двері церкви самі замикаються, а мерці йдуть на цвинтар і
лягають у свої могили.
У великодній понеділок селяни ходять один до одного, христосуються і
обмінюються писанками. Цей день називається волочильним. Ходять з
поздоровленнями (переважно діти) до рідних, повитух, знайомих,
священиків, приносячи в подарунок “волочильне”, що складається звичайно
з пшеничного калача і кількох крашанок.
“…се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято
цілого річного кругу – се обопільне обдарування “дорою” (сей грецький
термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих
почувань до “всього миру”.
“Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрещеного, до
матері, до баби на другий день Великодня. Хрещений батько дарує дітей,
дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле гостинців у хустку,
дасть крашанок зо дві. Мати хрещена грошей не дає, а дає гостинці. Як
дитина приходить до хрещеного батька з пирогами на Великдень, то каже:
“Христос Воскрес, будьте здорові з празником!” Хто є в хаті, каже:
“Спасибі, таке і вас поздоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш!” – і
погладить по голівці.
“Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на стіл.
Хрещена мати садовить дитину за стіл, почастує її, Насипле гостинця в
хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і
скаже: “Іди, дитинко, з Богом”.
“Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж висипає їх у
решето, а після обіду ділить їх дітям”.
Такі діти називаються “христосувальники”, а подекуди збереглася старіша
назва – “волочебники”. Подарунок, що його волочебники одержують,
називається “волочільне” або “волочебне”.
На Гуцульщині волочільний понеділок – “се днина, в яку парубки мають
нагоду придивитись обстановкам домашнім та наобзорити дівки на сатаніє
(обзорини). Газдині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які
сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою
танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими
писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день
називається волочільним понеділком. Писанками тими обмінюються парубки
між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один промовляє до другого:
“Поможи нам, Господи, аби сі виділи так на тім світі, як і сі тут
видимо”. У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат набереться
більше, гуляють при скрипці.
Крім “волочених” поздоровних пісень, на другий день свят виголошувалися
ще спеціальні великодні вірші. Вірші виголошували здебільшого діти,
переважно хлопчаки, перед хрещеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або
іншою ріднею. Ось приклад такого вірша:
Христос воскрес, не сам я знес,
А сам з собою душу покою.
Прийняв Христос великі муки,
Взяли Його під Божі руки,
Його мати стояла, такі слова звіщала:
“Ой, синочку мій ясний,
Перед тобою світ красний,
Як будеш ти воскресати,
Будуть перед тобою янголи літати,
З святим Воскресінням поздоровляти”.
За кожний розказаний вірш дарували писанку.
Широко великодні яйця використовуються при обряді роговіння.
Розговіни
Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному.
Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою “свяченим”.
Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька
свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота
(ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:
“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння
Христового в щасті і здоров’ї!”
Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в
західній Галичині.
В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем,
салом, ковбасами. Все це запивають “оковитою”, або без спеціального
ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити кришок “свяченого” на
долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що
залишаються на столі, кидають у вогонь – “щоб миші не поїли”. Існує
повір’я, що як миша з’їсть “свяченого”, то обернеться в кажана і буде
літати над головою того, хто впустив “свячене”.
Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду – в ріку чи в море.
На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед
образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар
відломлює від паски “шишку” та віддає господині. Взявши “шишку”,
господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді,
коли та отелиться – “щоб відьма не спортила”. Віддавши “шишку”, господар
ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску,
яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не
забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом.
Упиватися ж під час розговин не можна, бо “як уп’єшся на розговинах, то
цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає”.
Щоправда не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело.
Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли
поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й
примовляє:
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо.
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий!
Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще
сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає
для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в
рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою –
символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу
зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається
бідним – “щоб молилися за спокій душі загублених.
Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету,
а потім воду виливають на вогонь або в озеро.
“Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше
побачиш, тим і промишляй – буде удача. Якщо в цей день дощ або небо
захмарене – буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у
царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде
до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.
На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого,
поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!
Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на
гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.
Відомий на Україні є звичай Гойдатися на гойдалці. Біля гойдалок грали
в ігри, в яких використовували писанки і крашанки.
Гойдалки
Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослідники, з сходу,
де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До слов’янських країн цей
звичай міг прийти з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під
турецьким впливом, гойдалка – найулюбленіша весняна розвага.
Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна
мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А
звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься – буде
хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас, на півдні
України, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву
суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь рік буде здоровий, а
хто не погойдається, у того буде боліти голова.
Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянського сходу і колись
вважався поганським, свідчить такий факт. Патріарх Андріян у 1697 році в
інструкції, що була заадресована “старостам попівським”, наказував не
ховати “ни на кладбищь, ни на убогомь дому, а на Поль и вь льсу тьхь,
которые зграя утонуть или сь качели уб’ються”. Отже, якби цей звичай не
вважався поганським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та ще
так суворо.
Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв, пристосувалася
до нових обставин і здобула християнського тлумачення.
Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий повинен
погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда повісився.
Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писанки. Грає не
тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх
участи не беруть.
Найчастіше грають в “навбитки”, в “котка” та в “кидка”.
Гра “навбитки” полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком
догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці,
тобто, по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців,
той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.
У “котка” грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця,
одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в
крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.
Гра в “кидка”. Один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі
одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер
стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде
одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну –
програв.
Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – крашанку; хто
відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає –
програв.
Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один з
партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою. З
зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і має
дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане – виграв, не дістане –
програв.
Другий день Великодня – понеділок – називають поливаним, бо в цей день
християни обливають один одного. Обливати когось або самого себе – це
стародавній звичай, що пов’язано з весняним очищенням водою. Не
обходиться без писанок і тут.
На Гуцульщині дівки цього дня дають легеням (парубкам) галунки
(крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає
від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку
до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу.
Крашанки роблять, або, як кажуть на Київщині, “галунять яйця”, а в
Карпатах – “сливчать сливки” у Великодню суботу.
За народним віруванням, крашанки готуються в суботу тому, що яйця,
пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а, бувши зробленими в суботу,
вони зберігаються протягом усіх свят.
Найбільше готують червоних крашанок. Не годиться робити чорних, бо вони
нагадують про кров “лукавого”. Перше фарбоване яйце зберігають і, як
треба, підкурюють ним хворого на пропасницю.
За стародавнім народнім віруванням на Чистий четвер – “Навський
Великдень” Бог відпускає мерців з “того світу” Ставши опівночі з своїх
гробів вони збираються перед церквою. І священик-мрець веде
Богослужіння. Під час цього Богослужіння перед вівтарем стоять діти і
тримають у руках писанки, наповнені клоччям.
Серед народу є багато вірувань, які пов’язані з готуванням великодніх
писанок та крашанок. Наведемо деякі з них.
На Поділлі вірять, що найкращий час починати роботу з писанками – це
другий день після Хрестопоклонної неділі, а на Сорок Святих треба
виписати сорок клинців. У Вербну неділю та на Благовіщення з писанками
нічого не можна робити, – попсуються. Щоб писанки довго зберігались, їх
треба варити в Чистий четвер.
Шкаралупу з крашанок треба поламати на найдрібніші шматочки, щоб відьма
не могла нею набрати роси, бо тією росою вона може попсувати корів.
Якщо відьма вколе кого-небудь шкаралупою з писанки, той захворіє і
“висхне”.
Хустку, якою обтирають писанки, ховають – “щоб підкурювати нею бешиху”.
Товчене на порошок лушпиння крашанки підсипають до кормів курям – “щоб
краще неслися”.
Шкаралупу з писанок чи крашанок в одних місцях викидають на стріху
хати, а в других виносять на текучу воду.
Топтати ногами рештки пофарбованого яйця або писанки – великий гріх.
Хто буде товкти ногами свячене яйце, того Бог покарає хворобою.
Майже по всій Україні є вірування, що шкаралупою свяченої крашанки
можна підкурювати хвору людину чи тварину від пропасниці.
Крашанка, а ще більше писанка, одержана на Великдень після першого
христосування, зберігається – “бо вона відвертає напасті злого
чоловіка”. Крім того, така писанка “припинить пожежу”. Дівчата
вмиваються з першою крашанкою – “щоб кращими бути”.
На перший день Великодня вся нечиста сила пов’язана і сидить по
закутках. Якщо, прийшовши з церкви, піти з згаданою вище крашанкою по
закутках двору, котячи свячене яйце по всіх темних закамарках, то можна
натрапити на чорта, який буде сидіти у шапці-невидимці. “Як здобудеш ту
шапку – щастя твоє, матимеш усе, що захочеш. Та бережіть, бо як схопить
твою крашанку чорт – пропав ти, задушить нечиста сила”.
“Якщо на Великдень вистоїш у церкві всю ніч з крашанкою в кишені і
вислухаєш, не куняючи, утреню і обідню, то тоді тримай це яйце хоч і
десять років – воно не зіпсується. Якщо з тим яйцем вистоїш у церкві
великодню службу вряд 20 років, будеш бачити всяку нечисту силу, а
найбільше відьми будуть чіплятися до тебе, щоб виманити у тебе те яйце.
Якщо ж підеш до церкви, не вислухавши діяння і не діждавшись, поки
дочитаються до Христа, і покладеш крашанку на стіл, то після обідні вона
буде іншого кольору. Знай: відьма перемінила твою крашанку”.
В ніч проти Великодня кладуть у миску з водою крашанку і мідний шаг –
хто найраніше встане, тому шаг і крашанка. Якщо в хаті є доросла
дівчина, то всі стараються робити так, щоб це дісталося їй. – “щоб вона
була найкраща в хаті”.
Прийшовши з церкви, одне яйце відкладають окремо. Після того, як
розговіються, господар бере те свячене яйце, йде з ним у стайню до
тварин і, проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був
хрест, каже: “Христос воскрес!”. Потім обчищають у хаті це яйце від
шкаралупи, кришать на дрібні частинки, змішують з висівками і дають їсти
худобі. В інших випадках просиляють крізь це яйце нитку і вішають його
цілим під повіткою. І одне, і друге робиться на те, “щоб скотина була
здорова”.
Свячені крашанки люди зберігають з року в рік і, як трапиться пожежа,
перекидають через вогонь, вірячи, що вогонь погасне. Вживають свячені
яйця і від різних хвороб: кладуть шкаралупу свяченого яйця на вогонь і
димом підкурюють хворого на пропасницю; від курячої сліпоти теж
підкурюють таким же способом. Вірять, що свячене яйце може заспокоїти
зубний біль. Хворі на пропасницю зашивають свячене яйце в хустку і
носять при собі доти, доки хвороба не минеться.
“Дороге яйце не крашене, а біле і в піст бачили, та ще в Петрівку
побачимо”.
Всі ці вірування свідчать про те, якого великого значення надавали наші
предки писанкам та крашанкам.
На Гуцульщині ґаздині з писанок роблять пташки – голубці. Вибирають
середину писанки, доробляють із кольорового паперу хвіст та крила,
голову з воску. Цих пташок вішають у хаті на пам’ятку про те, що
…”Ісус народився, то голубец прилетів і над ним лелів”.
Шкарлупу від великодніх яєць викидати не можна – це великий гріх. На
Гуцульщині їх кидали у вогонь, або воду.
Четверта частина
Традиційне мистецтво писанки оберігають і люди, які відірвані від
українського материка.
Голод і жахливі злидні вигнали їх з рідного краю аж за синє море у
пошуках кращої долі. Але як би добре не жилося українцям-трудівникам, їх
ніколи не покидає туга за рідним краєм, за прикарпатськими селами. Адже
незбагненна любов до України – основна риса почуття і громадянськості
нашого народу. Лише вві сні поселенці часто линуть у рідне Прикарпаття,
вдихають ароматне повітря синіх гір, ходять крутими плаями, насолоджують
зір і душу дорогими серцю незабутніми краєвидами України…
Як наслідки ностальгії, українська громада в Канаді задумала спорудити
величавий Пам’ятник українській писанці.
І ось у місті Вегревіль, 35 км від Едмонтона, гордо піднявся вгору
пам’ятник. Величавий, неповторний! На ньому красується 10-метрова
українська писанка величиною у триповерховий будинок! Уся розмальована
багатьма різнокольоровими трикутниками. Геометричний орнамент надає
писанці монументалізму, урочистості. Такого дива світ ще не бачив !..
Автора пам’ятника уже не називають по прізвищу, лише кажуть: Пан
Писанка.
Автомобілісті помічають, як здалека від Едмонтона мріє якесь диво.
Під’їжджаючи ближче, вони стають як укопані – перед їхніми очима, мов
з-під землі виростає дивної краси романтичний пам’ятник, що уособлює
геній мистецтва українських жінок-умільців – писанку.
Писанкарство, як традиційний вид українського народного мистецтва, є
галуззю мистецької культури, яке так шанобливо оберігається в
українській діаспорі. Згадаємо імена лише найбільш відомих українських
писанкарок, діаспори, що знані у країнах світу.
У США: Анна Кміт, Лоретка Луців, Іванна Луців, Ярослава Сурмач, яка крім
того написала про писанки книжки та публікації у періодичних видання у
США, Люба Перчишин і Анна Кушнірук, що родом із Космача, яку вважають
патріархом українського розпису писанок на американському континенті.
У Канаді: Одарка Онищук, яка крім того видала і книгу-альбом про
українські писанки.
У Канаді більше, ніж у інших країнах світ4у, живуть і працюють
українські писанкарці. Найбільш відомі з них – Оксана Ярош, Оля Давидюк,
Оля Катулька, Буртик, Гробельська та багато інших.
У Польщі: Павло Кілочок із Соколиця, Емілія Наконечна із Сквежини, Марія
Головач, Іванна Андруха з Бобровка, Марія Гайдучення з Торця, Ірина
Мадзелян з Менджижеча, Юля Копанська з Порошиць. Велику роботу по
популяризації і пропаганді в Польщі українського писанкарства і
української культури взагалі (на Підляшші) проводить Михайло
Ковальський, який провів уже (шістнадцять конкурсів по виготовленню
українських писанок.
У Німеччині – в м.Ганновер відомою писанкаркою є Валентина Терешкун, яка
не лише сама розписує писанки, володіє довершеною мініатюрною технікою
виконання, але й своїми друкованими працями є активним пропагандистом
цього виду мистецтва у Німеччині. Вона ж організувала курси для німців
по виготовленню українських писанок. У Мюнхені добре знають чудову
майстриню-писанкарку українського походження Ганна Вінтоняк-Гриценко,
яка розписує писанки орнаментикою різних регіонів України.
Велику наукову працю в галузі дослідження української культури, зокрема
писанкарства, здійснив відомий вчений-етнограф, українець за
походженням, що жив у Німеччині, нині покійний Іван Сеньків.
У Відні українські писанки майстерно виготовляє вчителька Марія Р.
Мельничук. Її писанки експонуються на багатьох виставках у Німеччині,
Австрії, Швейцарії. Вона з великим успіхом репрезентує філігранний
розпис писанкових мініатюр.
У Женеві українські писанки виготовляють майстри із родинної династії
українців Рожанківських.
У Австралії: Шемечко Богдан (колишній священик), Баланда Ольга, Соловій
Люба (з Херсона), Олексин Катерина (з Тернопільщини), подружжя Гузій
Галина та Роман, Веремейчик Анастасія, Чайка Марійка, Денисенко Леонід,
Берегова Галина, Юрчишин Микола – батько Данила (з Калуша) і їх дві
дочки Наталка і Оксана, Олена Масна і її дочки, Софія й Леся, Єва
Петришина, Людмила Мішало, Анничка Зелінська, Анна Цькуй і багато інших.
Дуже багато писанка рів з Сіднею і його околиць, а також Мельбурна і
його районів.
У Франції велику роботу по збереженню і популяризації українського
писанкарства проводить Іванка Чумак. У Греноблі живе і працює дочка
відомого діяча української культури Гната Хоткевича Галина Хоткевич, яка
виготовляє чудові зразки українських писанок, а також популяризує у
друкованих працях українське народне мистецтво у Франції.
Чехія і Словаччина. Досить широко розвинуте українське писанкарство у
Східній Словаччині, де переважна частина населення – українці. Відомі
осередки у Пряшеві, руська Поруба, с.Чертіжне, Ольки, Нижня Писання,
особливу популярність здобула Анна Вугляр, яка передала мистецтво
писанкарства своїй внучці Сусанці, Дарина Курочко (із Нижньої Писані),
Оля Дроздова (із Пряшева) та інші. Відомим дослідником українського
писанкарства у Словаччині, який опублікував ряд праць про українські
писанки цієї країни, є Павло Маркович.
У Великобританії великою популярністю користуються лемківські писанки,
виготовлені майстринею українського походження Анастасією Погар-Кокуцян.
Там же живуть і працюють знані писанкарки Іванна Нестерук та Ангелінка
Ціпко. У Англії популярною писанкаркою зарекомендувала себе також
Катерина Лай щук, яка живе у м.Йорк-Шірі, за походженням з Буського
району на Львівщині. Добре знають у Англії писанка рів-українців за
походженням Павла Луці ва, Анастасію Тарську, Вітошинську та інших.
Писанкарки з Австралії у своїй творчості перевагу віддають восковим
розписам. Широко використовують при виготовленні писанок старовинні
гуцульські писанкові символи. Це безконечник, що знаменує нескінченність
життя; тригер; пшеничні колоски, ружі.
Писанкарки використовують курячі, гусячі і качачі яйця, а Анничка
Зелінська – навіть страусові.
Розвиткові писанкарства в українському середовищі Польщі найбільше
сприяють щорічні конкурси писанок, які організовує Об’єднання українців
Польщі. Традиційними для орнаментики українських писанок в Польщі є
переважно лелеківські і бойківські мотиви.
Українське національне мистецтво і культура в Чехії та Словаччині мають
чи не найсприятливіші умови. У Пряшеві діє єдиний поза межами України
професійний український театр, вивчається українська мова у вузах і
школах, видаються українські журнали “Дукля”, “Дружно вперед”,
“Веселка”, газета “Нове життя”, проводяться цікаві фестивалі
українського фольклору. То ж і писанкарство тут розвивається досить
активно. Самобутні писанкарці живуть в Пряшеві, Руській Порубі, Нижній
Писані.
Старійшиною українських писанкарів у колишній Чехословаччині поправу
вважається Анна Вугляр. На її писанках виділяються на голубому тлі
синьо-білі контури орнаментів, які нагадують журавлині ключі повздовж
яйця. На синьому тлі оригінальними є різні зірочки, деякі із них
нагадують поширений у гуцульських писанках елемент “штерн”. Ці зірочки
здебільшого білі.
Сестра чину Судинок з монастиря у Крефельді (Західна Німеччина) –
Вероніка видала монографію німецькою мовою під назвою “Писанки.
Походження і значення українських писанок”. В цій праці авторка
розмістила багато кольорових ілюстрацій українських писанок з колекції
монастиря Студиток. Тут є 11 гуцульських писанок. Авторка поважала
таланти гуцулів і зачисляла їх мистецтво до вершин українського
народного мистецтва. Гуцульські писанки Вероніка ставить на перше місце.
Взагалі німці влаштовують по великих містах величаві біржі писанкарства,
в яких бере участь більше, ніж 100 писанкарок. Присутні тут і українські
майстри.
Типовим представником у писанкарстві діаспори є Олена Вінтоняк-Гриценко,
що живе і працює в Німеччині. Писанкарством Олена Вінтоняк-Гриценко
займається протягом багатьох років, чому сприяло захоплення вишивкою.
Спочатку, розписуючи в геометричному стилі з орієнтацією на гуцульські
та буковинські вишивки, вона прагнула вкрити виріб якомога дрібнішими
формами – квадратиками, ромбами, трикутниками і трапеціями. В 70-і роки
припадає її захоплення хвилястим меандром. Більшість писанок обведені по
гострому й тупому кінцях дугастою смугою червоного кольору з жовтим
меандром, а по центру круга – хрест, дерево життя, стилізована ялинка,
трисвічник тощо. З часом художниця обводить ним і бічні поверхні – по
вертикалі, діагоналі, або навхрест. У 80-і роки Олена Вінтоняк-Гриценко
майстерно удосконалює композиції писанок, заповнюючи поверхню
орнаментованими стрічками в найрізноманітніших варіантах. Складно
визначити, яка система композиції є для неї характерна і якій вона надає
перевагу. Класичні врівноважені композиції з двома перетятими навхрест
кільцями змінюються поперечними писанками, а останні – поздовжніми
кільцями з вкомпонованими квадратами, ромбами, трикутниками і зірками.
Не дивлячись на велику кількість деталей, писанки не переобтяжені
орнаментальними формами, що не здрібнені. Поверхня виробу має багато
білих просвітів, що підкреслюють витонченість виписаних деталей.
Олена Вінтоняк-Гриценко вміло користується тлом. Довгий час ним була
біля поверхня виробу, на якому чітко виділялись яскраві кольори розпису.
Художниця любить не поступові м’які переходи, а різкі й контрастні
зіставлення. При білому тлі вона надає насичений колір, а коли, за
задумом, має бути ніжніший, то відділяє його тло чіткою темною лінією.
Любов до контрастності привела її до використання в писанці чорного
кольору. Вироби Олени Вінтоняк-Гриценко останніх років (кінець 80-х –
початок 90-х) – це чудово згармонізовані композиції трьох класичних
кольорів: білого, чорного і червоного.
Коли мова заходила про Україну, то французи, часто-густо мали на увазі
Росію або вважали, що Україна – це частина російської території.
Щоправда, французи старшого покоління мають уяву, що королева нашої
держави Анна мала український родовід, а наша молодь знає, що в Україні
урожайній землі, і там росте багато пшениці. Дехто з любителів мистецтва
може назвати кілька прізвищ українських художників, життя і творчість
яких були пов’язані з Францією, а жителі Тулузи можуть захоплено
розповідати про українське музичне мистецтво. Але ніде правди діти, що
на сьогодні французи майже не обізнані ні з історією України, ні з її
мистецтвом. Тому й відкриття торік першої української виставки у
великодні дні в Ліоні, на якій були представлені писанки з різних
регіонів України, для жителів міста пройшло непомітно.
Виставку цю організувало товариство “Україна” з Києва та колишнє
товариство “Франція-СССР”, яке зараз іменується як центр “Дружба”.
Доцільно зазначити, що представляв виставку у Франції Голова
Всеукраїнської Координаційної Ради з питань вивчення і відродження
писанкарства, заслужений майстер народної творчості України пан Дмитро
Пожоджук, який разом із завідуючою відділом образотворчого та
декоративного мистецтва Українського Центру Народної Творчості панею
Людмилою Гурою підготував надзвичайно цікаву експозицію писанок з різник
теренів України: Слобожанщини, Бойківщини, Гуцульщини, Полісся, Поділля,
Лемківщини. Найбільше сприяли в організації такої виставки в Ліоні від
товариства “Україна” пані Раїса Собко, а з нашого боку, від товариства
“Дружба”, пані Клер Жіменез. Коли до нас приїхав пан Дмитро Пожоджук з
такою унікальною виставкою, довелося в центрі “Дружба” зняти частину
російських експонатів з виставки-продажу і зробити в тих вітринах
виставку писанок. За наполяганням пана Дмитра Пожоджука у вітрині нашого
центру було виставлено і українські вишивки, а в головній вітрині вікон
– карту України, плакат з портретом Тараса Шевченка, значки з портретами
українських гетьманів, журнал “Писанка”. А через кілька днів центр
“Дружба” прикрасив і український жовто-блакитний стяг.
Одним словом, експозиція сама по собі була цікавою, але люди на виставку
не йшли. Хочу підкреслити, що при центрі “Дружба” діють курси вивчення
російської мови, які ведуть чотири викладачі. То ж природно, що першими
відвідувачами виставки українських писанок в Ліоні стали слухачі цих
курсів. Пан Дмитро Пожоджук приїхав до Франції в гуцульському костюмі і
вже з перших днів свого проживання в готелі “Ібіс” привернув до себе
увагу французів.. До того ж він добрий оповідач, цікаво розповідав про
історію України, народні звичаї, символіку писанок. І коли йому навіть
дехто намагався заперечити, що це російська культура, він переконливо
доводив своє.
Особливо цікавим був випадок, коли митець Дмитро Пожоджук пояснював
старовинний український притаманний Гуцульщині елемент на писанці
“граблі”. “Коли у нас була засуха – підкреслив він, – українці малювали
на яйці граблі, щоб в такий спосіб викликати дощ. Зубці граблів
нагадують краплини дощу…”. Опісля відомий у світі писанкар розвідав,
що блискавка – це символ небесного вогню, риба – символ життя і смерті,
хрест – символ чотирьох сторін світу і чотирьох пір року, листя дуба –
символ богів погоди, підкреслюючи, що всі ці символи походять ще з
язичеських часів. Це особливо зацікавлювало французів. Вони давали
панові Дмитрові Пожоджукові багато запитань, які заледве встигала
перекладати перекладач пані Алла Найди. А наступного дня нашого гостя
запросив до себе пан П’єр Реві. Він показував Дмитрові свій дім,
обійстя. Зійшлися сусіди. І тут пан П’єр показав гостеві виноград, який
посадив під вікнами, і забідкався, що має велику біду, бо у Франції вже
кілька тижнів немає дощу, і він мусить поливати виноград. А потім
спохватився і вигукнув: “Панове! У мене ж у гостях українець, а він
розповідав нам, що в Україні, як довго не було дощу, то українці
малювали на яйці граблі і цим самим викликали дощ. Ану і я спробую
намалювати граблі на піску біля винограду і, може, піде дощ?!…”.
Сусіди розсміялися від почутого і кивнули, що Т’єрові, мабуть, щось
бракує, що він такі нісенітниці плете. Але пан Реві таки намалював
граблі. Поки гості зібралися до столу, надворі пішов рясний дощ.
Здивування всіх не було меж. Всі хвалили українця, який викликає дощ.
Ця звістка широко рознеслася по Ліону. Її підхопили журналісти.
Наступного для вже на виставці писанок було багато людей. Вони хотіли
пізнати Україну, її мистецтво. Подовгу спинялися біля писанок Тамари
Гордової з Полісся, на яких красувалися жар-птиці, пави та голуби,
диво-квіти на голубому та коричневому фоні, милувалися писанками
космацьких писанкарок Олени Багрійчук, Параски Русинюк, Параски
Полагняк, які вигравали жовтогарячими барвами, а також Вікторії Цівки та
Ігоря Богославця з Івано-Франківська, Володимира Олещука з Тернополя,
Івана Паращука з Криво рівні, Василини Сумаряк з Усть-Путили, Галини
Яремчик з Іленців, Віри Дметришин з Корчина і юних львів’янок Оксани
Білоус та Галини Іванець. Такого дива французи ще не бачили. То ж не
випадковим було зацікавлення льонців процесом виготовлення писанок. І
пан Дмитро Пожоджук відкрив для них в Ліоні своєрідну школу
писанкарства.
До центру “Дружба” не переставали іти люди. Вони вчилися писати
українські писанки, заучували заздалегідь українські слова, щоб
привітатися з майстром чи подякувати йому українською мовою. Прекрасні
писанки виготовили француженки Клер Жіменез, Паскалі Піно. Звістка про
виставку писанок і майстра з України полинула за межі Ліону, і на
виставку почали їхати люди з Марселя, Гренобля, Тулузи.
Відомою писанкаркою – українкою у Франції є Галина Хоткевич.
Ще двадцятирічною дівчиною виїхала майбутня майстриня на чужину. Її
батька – уславленого письменника і актора, музиканта і фольклориста,
громадського діяча – Гната Хоткевича арештували. Вже не сподівалася
писанкарка повернутися на Україну, за якою так сумувала.
Але минули літа, ожила Україна новою пам’яттю про своїх синів і дочок.
Згадали і Гната Хаткевича, святкували його ювілей. У гуцульському селі
Красноїллі відродили Гуцульський театр, який свого часу тут організував
був з неписьменних гуцулів Гнат Хоткевич. На святкування була запрошена
і пані Галина.
В душі у неї вирувала невимовна радість. Здавалося, що неї виросли
крила.
Далі були сердечні зустрічі у Львові, Чернівцях, Києві і на Гуцульщині,
яку так любив Гнат Хоткевич.
На Гуцульщині пані Галині вперше подарувати космацькі писанки. Вона
довго-довго ними милувалася і призналася, що й сама займається
писанкарством з дитинства.
Спочатку не виготовляла писанки, бо писанка рів в Україні було багато,
але дуже любила в батьківськім домі гортати книжку з малюнками писанок.
Тільки у Франції пані Галина відчула потяг до рідного, українського.
Тоді й вирішила виготовляти писанки, які б веселили її душу. Технології
їх виготовлення не знала. Узори малювала із пам’яті. Спочатку малювала
пензлями і виходило щось на зразок мальованок, але дуже хотіла робити
воскову техніку. Її син Богдан спробував першим цю техніку. І розписав
на яйці гуцульську церковицю тремтячими жовтими лініями. Писальне-кистку
зробили самі. Фарби брали які знаходили. Пробували рослинні барвники
робити, але на чужині було важко відшукати трав подібних до українських.
І не було кому підказати. Тільки пізніше, в 1969 р. отримала пані Галина
книжку Е.Біляшівського “Українські писанки”.
Галина Хоткевич зараз не тільки пише писанки, але й популяризує їх через
виставки, видавництво листівок з їх зображенням.
На витворах пані Хоткевич є дуже багато гуцульських символів. На одній з
писанок на зеленому тлі зображено дерево життя. Доповнено воно червоними
соковитими плодами. А під ними – два красені олені. Від цієї писанки віє
карпатським краєм, і присвятила вона її пам’яті свого батька, який так
любив Гуцульщину. На другій – на такому ж тлі писанкарка намалювала
ніжну квітку і велике гроно винограду.
Є в пані Галини писанки і два і триколірні. Вони здебільшого на
червоному тлі. В окремих випадках майстриня контури орнаменту наносить
на білому яйці і опускає в червону фарбу, після чого обтирає віск, а в
інших спочатку кладе яйце в жовту фарбу і робить по жовтому тлі восковий
розпис, а відтак опускає в червону барву і обтирає віск. В обидвох
випадках писанки оригінальні, на них пані Галина відтворює поширений
мотив Гуцульщини “Сорок клинців”.
Нерідко для основного фону обирає художниця і чорний колір. Тоді тонкі
контури орнаменту виділяє біла або жовта барви і між ними червоний
колір. На таких писанках авторка виконує мотиви “дубові листя”, “вовчі
зуби”.
Найбільше ж уваги пані Хоткевич приділяє дрібно орнаментальним писанкам.
Для них вона використовує чорний, рідше вишневий фон. З основних мотивів
найчастіше зустрічається “штерн”, “безконечник”, “колосок”, “решітка”,
“олені”, “риби”, “коні”. В них особливо відчутно вплив космацьких
писанок.
Галина Хоткевич в Греноблі та інших містах Франції напередодні Великодня
щороку влаштовує невеликі виставки писанок, щоб французи знали про цей
самобутній, оригінальний вид українського мистецтва.
Найбільше українську писанку люблять у Канаді. Тут споруджено пам’ятник
Писанці. Тут писанки стали окрасою багатьох музеїв. Тут чудова
писанкарка Одарка Онищук видала книгу-альбом про українські писанки. В
ній досліджено і символіку гуцульської писанки.
Пані Онищук народилася в роки першої світової війни в родині вчителів.
Мати Ольга Ганушевська походила з Лемківщини. Лемком був і батько
Гавриїл Мерена. Коли він пішов на війну, мати мусила вчителювати в школі
за нього і за себе.
Під час війни пані Ольга Ганушевська померла, а пан Гавриїл Мерена
потрапив у неволю. У далекому Сибіру, Омську, Томську, Челябінську він
мучився по більшовицьких таборах. Листи до родини не доходили. Юна
Одарка в ті часи переховувалася у тітки Ключники, що походила з роду
Меренів. В неї було четверо дітей, а Одарка – п’ята. Тільки в 1920 році
пан Гавриїл Мерена повернувся з Сибіру, Одарку послали до школи у Новий
Санч, а небавом – в інститут для дівиць в Перемишлі. Серце дівчини
повнилося тугою за матір’ю. Згодом вона переїхала до вуйка Болеслава
Ганушевського (поляка за національністю) до Львова, де продовжувала
навчання. Опісля вчилася у Сам борі, де отримала диплом в 1934 році, так
і не отримавши учительської роботи. Тому-то впродовж усього життя пані
Одарка пише свою біографію на писанках, вміло використовуючи давні
українські символи.
Чорний колір – то трагедія її року, то барви її дитинства і юності.
Перша світова війна оповила смутком її дитинство, а друга – боляче
торкнулася її юності. Саме в часі другої світової війни панна Одарка
Мерена запізналася з паничем Ярославом Онищуком, який працював на той
час редактором часопису “Українські вісті”.
Нелегко було в далекій чужині Одарці Онищук, як і тисячам українців, які
пускалися за океанські мандри у пошуках шматка хліба. Вона з чоловіком
та двома дітьми приїхала туди аж з трьома центами, що знайшли в
дарованому одязі. Ось і весь маєток. Починали з нічого. Жили хвилево на
фармі. Пан Ярослав як адвокат в Торонто не міг мати праці за фахом,
треба було впродовж двох років вчитися, складати іспити. Зважився
відкрити бюро асекурації і працював від зорі до зорі. Пані Одарка була
його секретаркою. Син Богданчик пішов на той час до першого класу. Та
грошей на прожиток не вистачає. Пані Одарка шиє для “Пласту” строї,
заробляючи цим гроші. Так починалося нове життя на прибраній
батьківщині. А в серці все жевріла надія, що прийде свята хвилина, коли
Україна визволиться від більшовизму і стане незалежною країною, коли
вона зустріне своїх синів і доньок з далеких чужин, зігріє їх
материнським теплом. Пані Одарка твердо знала, що це буде не так швидко,
і прискорити цю подію можуть в значній мірі українці на еміграції, які
мають зарекомендувати урядам держав, де вони посилилися, що українці не
лише працьовитий народ, а й народ з високою культурою, освітою.
Одарка Онищук вирішила відразу долучитися до прогресивних українських
організацій і вступила до Ліги Українських Католицьких Жінок та Світової
Федерації Українських Жінок. Маючи певні здібності до співу, а також
організаторсько-педагогічний нахил, пані Одарка зорганізовує хор “Арфа”
з українських дівчат, котрі приїхали в країну кленового листа. Цей
дівочий колектив виступав на багатьох світських імпрезах, а також співав
службу в церкві. Тут варто зазначити, що Ліга Українських Католицьких
Жінок, окрім проведення різноманітних цікавих імпрез, ще й дбала про
розвиток писанкарства, яке в той час продовжувало розвиватися в
основному тільки на еміграції.
Пані Одарка мала щастя запізнатися з отцем Ярославом Елиївим, який мав
альбоми з писанками. Він довго їздив по Канаді, США і збирав писанкові
орнаменти й відомості про писанки. У Кіркленд Лейк Ярослав Елиїв з 1953
по 1956 роки намалював у своїх альбомах тисячу писанок, які планував
видати. Зрештою, він видав 45 поштових пластових марок “Україна в
писанках”. Прикро, але факт, що ще й понині Україна не має жодної марки
з писанками, тоді як в далекій Канаді це зуміли зробити. Власне, пан
Ярослав Елиїв настільки вплинув на Паню Одарку Онищук, що вона вже
ніколи не розлучається з писанкарством. Брала участь у Києві в Першому
Міжнародному З’їзді Писанка рів, який проходив у вересні минулого року.
То було для української мисткині справжнє свято, свято повернення в
Україну, у вільну європейську державу.
Вона приїхала в Україні зі своїм найдорожчим скарбом – книжкою про
писанки. Книжка Одарки Онищук – це справжній скарб у нашій науці. Вона
складається з таких розділів: “Що означає символ?”, “Київські писанки”,
“Писанки Полтави”, “Волинська писанка”, “Вербна шутка”, “Ведмежі лапи”,
“Символи сонця”, “Сорок клинків”, “Писанки Харківщини”, “Райське дерево”
– “Дерево життя”, “Чернігівщина”, “Курськ”, “Херсонщина”, “Вовчі зуби”,
“Чорний шлях”, “Сльоза”, “Писанки Одеси”, “Кубанщина”, “Циганські
дороги”, “Подільські писанки”, “Буковинські писанки”, “Покуття”,
“Гуцульські писанки”, “Центральна Галичина”, “Сокальські писанки”,
“Пряшівщина, Північне Закарпаття”, “Лемківщина”, “Холмщина”, “Підляшшя”,
“Писанка Полісся”… Цікавими для писанка рів є розділи: “Дослідники
української писанки”, “Приготування до писання писанки”, “Розподіл яйця
на площі”, “Як правильно писати писанку”, “Чому сонячні символи на
яйці”, “Рослинні краски до писанок”, “Як приготовити краски до писанок”,
“Символіка красок”, “Як випалювати писанки” тощо. Треба наголосити, що
подані писанки на всіх кольорових таблицях в книзі виконані Одаркою
Онищук. До речі, в альбомі подано і карту України, де позначено
найвизначніші центри писанкарства. Резюме “Символіка української
писанки” написане українською, англійською та французькою мовами. Книга
не має собі аналогів у світі і заслуговує на те, щоб її перевидати в
Україні.
Розказує пані Одарка про символіку гуцульських писанок, поділяючи їх на
Космацькі і Верховинські. Хвалить писанку цього мальовничого регіону
авторка за відчуття руху і ритму у неї, за її неповторне зіставлення
візерунків, за її “працьовитий” характер, за їх гармонійне поєднання
кольорів, за не перевантажену симетрію; за збережені символи і це є
найголовнішим.
Важливим центром популяризації українського писанкарства у США є
Український Музей у Нью-Йорку, де щороку перед Великоднем відбуваються
вистави писанок із колекції Музею, яка начисляє більше, ніж 600 писанок
зі всіх земель України, в тому числі немало є із Гуцульщини. У зв’язку з
виставою відбуваються курси малювання писанок для дітей і для дорослих,
які веде етнограф-лектор Любов Абрам’юк-Волинець.
Другим центром виробу писанок на терені Америки є українське поселення в
Міннеаполіс, Мінесота, де за відродження українських писанок взялися
жінки-мистецтвознавці: Йоганна Луців, Анна Кміт, Лоретка Луців і Люба
Перчишин. Вони малюють писанки і пропагують це мистецтво серед
українського й американського населення.
Згадані пані видали англійською мовою прегарні кольорові підручники до
науки малювання писанок. Авторки розповідають у цих підручниках історію
українських писанок, пояснюють символіку їх мистецьких мотивів і техніку
малювання. Ці підручники видав у перекладі на німецьку мову швейцарський
видавець Павло Гавот у Берні в 1981 році. Революцією англійських
підручників є ілюстрації писанок, прикрашених мотивами трипільської
культури, які майстерно виконала Люба Перчишин, в формі спіраль і
хвилястих ліній.
Американський публіцист Роберт Р.Йордан зацікавився українськими
писанками, поїхав в Міннеаполіс, де відвідав склеп і ательє писанок
згаданих писанкарок. Христина Амброзяк і Люба Перчишин дали йому
докладні інформації про їх виріб писанок. На основі цього матеріалу
Йордан написав похвальний нарис про українські писанки, який прикрасив
кольоровими світлинами найгарніших писанок з орнаментальними
гуцульськими мотивами. Цей нарис появився у квітні в 1972 році у
Вашингтоні під заголовком “Великодні поздоровлення від українців”. На
світлинах автор зобразив також техніку малювання курячих яєць.
Заходом Українського інституту Америки в Нью-Йорку відбуваються щороку
навесні вистави українського великоднього печива та писання писанок. Ці
вистави влаштовують дівчата й жінки, які народилися в Америці, а штуку
малювання писанок і печення пасок навчилися від своїх матерів.
Українськими писанками зацікавилися також американські школи. Вони
запрошують українських фахівців від писанок до ведення курсів у часі
шкільного навчання.
До поширення писанкарства в Америці й Канаді причинилися Гуцульські
Товариства. Гуцулки-емігратки займалися писанкарством вже в переходових
таборах для переселенців у Німеччині по другій світовій війні. Багато
гуцулів перебувало тоді в таборі в Авгсбургу, де космацька писанкарка
Євдокія Кушнірчук разом з іншими жінками доставила на Великдень немало
писанок для своїх і чужих. В таборі Регенсбур виготовляла мистецькі
писанки шешорська писанкарка Параска Олексик з дому Ткачуків. Управа
табору зробила гарний портрет, на якому Параска була зображена під час
малювання писанок, і подарувала його директорові УНРРА, родом з Канади.
Відомою писанкаркою з США є Таня Осадца.
Походить вона з міста Копичинці на Тернопільщині із славної родини
учителів. Любов до писанкарства в цьому роді починала ще бабуся Тані
пані Параскевія з Поморянських Елиїв, яка зростала в селі Котівка біля
містечка Копичинці, що на Тернопільщині. Вона навчила виготовляти
писанки матусю Тані пані Павлину, і так починалася історія писанкових
чудес у цьому роді.
Ще в дитинстві Таня Осадца мала змогу милуватися космацькими писанками,
які запам’яталися їй на усе життя. Приносили їх на Тернопільщину гуцули
з Космача перед Великодніми святами, і Таня завше з нетерпінням чекала
цього дня. Та доля довго не колисала дівчинку в українських чебрецях та
м’ятах, в рідних серцю околицях. Поляки вислали її батька, а з ними
переїхали і дві їх донечки. Саме в Польщі матуся навчала доньок вперше
писанкового ремесла, саме в Польщі – далеко від рідної хати – писанки
нагадували дівчатам про Україну.
Починала пані Осадца виводити писальцем на білосніжному яйці простенькі
взори, такі, як вміла колись її бабуня. Але повсякчас мріяла виготовляти
і складні орнаменти, такі, як у Космачі та Гуцульщині.
“В 1950 році я з чоловіком Богданом та малою донькою приїхала до ЗСА, і
почала знову виготовляти писанки. Спочатку для себе і для дитини на
Великдень, а згодом і для знайомих, і навіть чужинців”.
Було тяжко роздобути літературу про писанки, проте кожна нова інформація
чи репродукція справляла мисткині надзвичайне задоволення. А вже
наприкінці 50-х років Таня Осадца задумала читати символи на писанках.
Почала замальовувати різні зразки, роздобувала інформацію про них. То ж
цілком зрозуміло, що колекція писанкових символів у Тані осадцої з
роками зростала. Сьогодні в неї зібрано і розшифровано майже дванадцять
тисяч писанкових символів. В цю кількість входять усі найменші подробиці
публікацій про писанки, про авторів, які виготовляють їх, роки видання
тих чи інших книг, взори писанок. Нерідко найменша деталь наштовхує
мисткиню на серйозне дослідження.
Читаючи символи на писанках, Таня Осадца прийшла до висновку, що сонце є
найстарішим писанковим символом. Найбільш натуральним зображенням сонця
є коло. Восьмираменна зірка, яку також називають рожею, первісно
зображувала сонце. Тригерний символ (троячок) ще до писанок
зустрічається в мистецтві трипільської культури.
Дуже популярним символічним поділом є “сорок клинців”.
Як бачимо, символи, що пояснює Таня Осадца є характерними для писанок
Гуцульщини.
Широко використовує символіку гуцульських писанок талановитий писанкар
Микола Коваль з США. Найбільше його душа лежить саме до писанок
Гуцульщини, зокрема космацкий, що зачаровують кожного.
Велику роль у вихованні Миколи зіграла мати – пані Євгенія Чебикіна,
котра походить з білоруського міста Чебикін. Вона гарно співала, любила
вишивати. Над усе Миколині батьки прагнули, аби їх син одружився з
українкою. І так сталося. бо ще зі шкільних років Микола був знайомий з
українською дівчиною панною Стільбицькою, яка народилася в Детройті.
Батько Ксені походив з Івано-Франківщини, мати – з Перемишля. Отже,
свідому українку пан Микола Коваль обрав за жінку. Якраз завдяки Ксені
до Миколи прийшло захоплення писанкарством. Коли Ксеня писана писанки,
він пильно стежив за її роботою, однак ще не пробував сам цього ремесла.
Та минав час, і Микола все-таки спробував узяти у руки писальне. Це
сталося у 1989 році. Спочатку писав дуже повільно, але кожна наступна
писанка виходила все краще, і це приносило йому задоволення.
Писанки Миколи Коваля почали привертати увагу мистецтвознавців. Спочатку
він щедро дарував свої твори друзям, знайомим. Але трапилося так, що
його дружина Ксеня порадила відіслати одну з писанок на конкурс до
Канади. Початкуючий митець довго не наважувався це зробити, бо добре
знав, що в конкурсі братимуть участь провідні українські писанкарці з
багаторічним досвідом. І все-таки зважився. Якою було радістю для
Миколи, його дружини Ксені та дочок Надії і Андрійки, коли дізналися, що
Микола отримав п’яту нагороду. Це додало молодому митцеві натхнення, і
він почав ще пильніше вдосконалювати свою майстерність, творити нові
композиції, зі смаком добирати гаму барв.
Спочатку Микола Коваль використовував звичайну кистку для розписування
яєць, яку нагрівав над свічкою. Нею краще контролювати температуру
воску. На відміну від деяких писанка рів в Україні він застосовує
виключно бджолиний віск, який перетоплює, а відтак переціджує і трохи
забарвлює вуглем, щоб краще бачити взори на поверхні яйця. Тепер молодий
художник пише електричною кисткою. Щодо барвників, то купує їх в
українських крамницях Чикаго або Детройту. Перевагу віддає таким
кольорам, як жовтий, оранжевий, зелений, ясно-червоний, темно-червоний,
бронзовий, сірий і чорний. Майже всі його писанки мають вишневий фон,
рідше – чорний. Він добре знає не лише символіку орнаментів, а й
символіку фарб. Його писанки більше схожі за колоритом на космацькі.
Микола в кожну писанку вкладає часточку свого серця, орнаменти робить
дуже дрібненькі, часом мікроскопічні, що характерно для писанок
Гуцульщини.
Найбільше в його писанках червоної та жовтої барви. Бо червона барва
символізує радість життя, жагучу любов, а частіше всього, як зазначає
Одарка Онищук у книзі “Символіка української писанки”, для молодих –
надію на одруження. А жовтий колір – то сонце і зорі, місяць і урожай,
приріст покоління. Він випромінює тепло і радість…
То ж не випадково на Миколиних писанках завжди жовтого кольору пшеничні
колоски, зоря, коники та олені, бо все те, що несе тепло, не може бути
ні зеленого, ні чорного, ні голубого кольору, хоча деякі писанкарці від
незнання справи малюють зелених коників, хоч, звісно, що зелена фарба
символізує весну, воскресіння природи, а не сонячні світила.
Чорний колір у писанкарстві є символом бурі, чорного ворона, які завжди
приносять нещастя в людські оселі. Саме тому Микола Коваль намагається в
своїх писанках давати якомога менше чорної барви, до того ж, за
народними переказами, чорні писанки ніколи не можна дарувати дітям.
Писанки Микола Коваль пише здебільшого на гусячих, рідше – на курячих
яйцях. Поверхню гусячих яєць він ретельно вигладжує дрібним рапавим
папером, щоби вона була гладкою, бо тоді ліпше застосовувати кистку, і
віск краще прилягає до поверхні яйця. Але в такому випадку додає до фарб
трішки оцту. Поверхню вже готової писанки покриває митець кілька разів
поліуретаном, відтак вигладжує дрібним рапавим папером, щоб отримати
гарний полиск і домогтися захисту кольорів від сонця.
А тепер детальніше зупинимось на символіці Миколиних писанок. Почнемо
від писанки, на якій митець відтворив півня. Півень для нашого народу є
улюбленим птахом, він будить село вранці, є символом світла. У
християнстві півень є символом світла Христа, світла, яке побороло
темряву. Птахи символізують чесноти святих. Півень на писанці Миколи
Коваля зображений у великому овалі по обидва боки яйця, поділеному
дрібним геометричним орнаментом. Він відтворений більш натуралістично,
ніж у відомої писанкарки Оксани Лятуринської, але і більш в українському
стилі петриківського розпису. Його пір’я митець відтворив у жовтогарячих
космацьких кольорах форми, яка дуже подібна до мотиву космацької вишивки
“ключкова”. Сам півник ніби виринає з червоного фону, уквітчаного
барвінком. Тут багато творчої фантазії молодого писанкаря, а заодно він
дуже вдало використовує прадавню українську символіку.
Шедевром його творчості є писанка на гусячому яйці, на якій по обидва
боки в овалі зображено великий хрест із пшеничними колосками. Довкола
яйця Микола Коваль використав доволі широку смужку геометричного
мініатюрного орнаменту, скомпонованого переважно із давнього космацького
символу “штерн” (зоря). Цей символ є знаком неба, визначенням порядку
небесних світил. Отже, він символ космічний. Зрештою, в цій писанці
митець досить успішно поєднав багато українських символів. Хрест в
українському писанкарстві поширений ще з язичницьких часів і носив
раніше назву “чотириріг”, що був символом чотирьох вітрів. Таким чином,
хрест був і залишається символом всесвіту. Дуже вдало поєднав художник
символ хреста і колосся, що символізує Воскресіння, Містерію Христа й
Божого Царства. А для українського народу цей символ так багато важить.
Саме чорне тло писанки у даному випадку символізує українські чорноземи,
наш працьовитий хліборобський рід. Пшеничний сніп символізує цілий рід.
Саме тому на Різдвяні свята він стоїть у хаті українця на покуті під
образами. Ця писанка заслуговує найвищої нагороди. Але це не значить, що
інші менш вартісні. Хоча б писанка, на якій автор зобразив дерево життя,
а під ним – по два олені. Вона на відміну від двох попередніх густо
встелена кільчатим письмом. Сам стовбур дерева митець зобразив у формі
гострого трикутника, що символізує вогонь. Він – бронзового кольору.
Тут немає жодного зайвого штриха. Та й самі олені є образом шукання Бога
і взаємної помочі. Ріг оленя символізує проміння сходу сонця. До
1000-ліття хрещення України-Руси Микола Коваль підготував серію писанок,
а серед них і писанка з церквою святого Михайла у Мішав ока на
північному заході від Форту Вейну, у які він брав шлюб. Відомо, що
церква в християнстві символізує устремління до вічності.
Треба наголосити, що в творчості Миколи Коваля знаходимо і такі символи,
як колесо, граблі, сонце, тригер, гілка, триріг, спіраль, дубовий
листок, блискавка, риба, свастика, гусячі лапки, баранячі роги, вовчі
зуби, український меандр, заячі вушка, соняшник, кучері, трилист,
сосонка, драбинка, решето. Вони використані митцем в різних варіантах,
але з ретельним дотриманням народних традицій. Окрім того Микола досить
вдало вирішує і свої власні композиції. Особливої уваги заслуговує його
писанка “Україна”, на якій автор зобразив українську красуню у вишиваній
сорочці, у віночку з різнокольоровими стрічками, з хлібом-сіллю в руках
на вишиваному рушнику. На шиї в дівчини намисто. Це справді
високохудожній мистецький твір, хоч і в мініатюрі.
Творчістю Миколи Коваля захоплюються не лише українці, а й чужинці.
Особливо поціновує Миколині писанки отець Тучеррі. Він – американець
італійського походження. Вивчив українську мову і тепер відправляє нею
Службу Божу. Отець Тучеррі настільки полюбив писанки, пізнав через них
Україну, що зараз плекає надію на поїздку до Львова, щоб там в соборі
святого Юра відправити Службу Божу.
Про творчість Миколи Коваля уже писали українські часописи. Його писанки
знаходяться в приватних колекціях США, України, Канади, Бразилії,
Австралії. Його запрошували на Перший Міжнародний З’їзд Писанка рів, а в
нинішньому році він братиме участь в роботі Другого Міжнародного З’їзду
Писанка рів.
Робота, сімейні справи забирають в молодого митця багато часу. А ще він
любить рибалку, полювання, подорожує на велосипеді, має велику колекцію
мисливських рушниць і, звичайно, гарно фотографує. Та писанкарство не
дає йому спокою. Він готує персональну виставку писанок в Україні,
віддає улюбленій справі красу свого серця і душі. Маленьким сонячним
дивом – українською писанкою пропагує на американському континенті
Україну, край своїх батьків і свого роду, куди приїде цього року вперше.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
