Реферат на тему:

Зустрічі з непростими

Відьми дожили до кінця ХХ-го сторіччя, але не кожному доводилося з ними
зустрічатися. Чи не тому розповіді про моє рандеву з унікальною
гуцульською відьмою – гадєркою – заінтригували слухачів. Оскільки про
гадярів (гадярок) у фольклористичній літературі інформація надто скупа
(є дещо в О.Кольберґа, «Pokucie»), то вирішив про криворівнянську
непросту написати нарис, який би зобразив постать незвичайної
особистості разом з тією аурою, якою її оточила буйна міфологічна
фантазія гуцулів. Хронотоп здобуття інформації про загадкову начальницю
змій послужив своєрідним сюжетом белетризованої нарації. У цьому вступі
до нарису «Гадєрка» варто згадати й про інші мої зустрічі з непростими,
і не тільки на Гуцульщині.

Феномен відьми концентрує у собі мрію людини вийти поза межі можливого з
тісного реального світу, що й породило народний химерний роман, любовний
роман відьми з чортом, – твориво нескінченне, парадоксальне й пікантне.
Від приземленого побуту, від професії доярки чужих корів наша відьма
стартує у «примхливих оповіданнях» аж до зір. Цей пракосмонавт згрібає
зорі у глечик і зберігає їх під покришкою на полиці. Надто цікавий
парубок, котрий заглянув під покришку, був покараний, але не дуже
жорстоко: зорі обліпили його голову, і «зореносець» вже не міг їх
позбутися до скону (А.Свидницький [1]). «Випадок» не стільки трагічний,
як трагікомічний. Та й сама «відьма зла» в українському химерному романі
– постать скоріше комічна, ніж істота жахлива. В іншій своїй іпостасі –
чарівниці – вона може бути привабливою. «Дівчино-чарівниченько» – таке
звертання є компліментом українського парубка своїй коханій,
компліментом неможливим у перекладі цієї фраземи-міфологеми російською
мовою: «девушка-колдуньица». Коли Пантелеймон Куліш докоряв Богданові
Хмельницькому, який, мовляв, «радився із відьмами», то Іван Франко
відповів, що то «чей же не провина, а загальна ціха тих віків, – і не
такі люди тоді були забобонні» [2, с.167]. Від себе зауважу: добре, що
наш гетьман радився з непростими – відьмами, а не палив їх так, як це
робили в його час і аж до ХVІІІ-го сторіччя включно в Західній Європі.

Народно-міфологічне уявлення про сувору субординацію відьом своєму
диявольському начальству може сприйнятися нині як пародія на
централістську систему партійного життя при комуністичному режимі.
Партійна дисципліна зобов’язувала відьом прибувати до столиці на шабаш –
зліт чи з’їзд, або ж сесію – з таким порядком денним:

1) звіт Центральному комітетові про свою діяльність;

2) перспективи дальшої роботи серед населення;

3) оргіястична частина.

Їздили відьми і в закордонні відрядження чи то для участі у
спортзмаганнях, чи в торговельних справах. Запис Лесі Українки:

Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,

Запрягаймо й їдьмо

За границю по пшеницю… [3, с.102].

За іншими джерелами, на кордоні відьми займалися фехтуванням дерев’яними
шаблями. Очевидно, міфологема «границі» символізує «можливість» переходу
відьми зі світу реального в ірреальний, потусторонній; перебування її на
межі двох світів. Відьма належить до так званих непростих (інакше –
земні боги, заставні сили) – людей, які володіють окультними знаннями й
спроможні впливати на своє оточення магією слів і чарів: на людей,
тварин й атмосферні явища. Їм приписуються зв’язки з нечистою силою. У
кінці ХІХ – на початку ХХ ст. народна фантазія заставила навіть чортів
адаптуватися до технічного прогресу – дідьки чергують у мороз і спеку на
телеграфних стовпах, передаючи телеграми, співпрацюють з маховиками
агрегатів індустрії тощо. Відьми спеціалізувалися, так би мовити, у
різних галузях народного господарства. За О.Кольберґом, прикарпатські
відьми бувають «розмаїтих кондицій»: від корів, овець, кіз, свиней,
гусей, риби, «від гадинів», бджіл, грибів, а також (за іншими джерелами)
від картоплі, яєць, дощу, посухи, морозу, «усякої біди» [4].
Криворівнянська гадєрка була, наприклад, «від гадинів» і від кохання, а
її чоловік – від молока.

Ця спеціалізація накреслилася ще в дохристиянський період нашої історії,
її задокументували письмові староукраїнські джерела княжої доби у назвах
непростих того часу: відьми й відуни, чарівниці й чарівники (чародії),
потвори, потворниці й потворники, обавниці й обавники, наїзниці,
облакопрогонителі, а також жреці, волхви, баяни, волшебники, кудесники і
т.д. Знайдено пряслинце (тягарець, що його прикріпляли до нижньої
частини веретена, аби воно жвавіше крутилося) з написом «потворинъ
прjсльнъ», але невідомо, чи цей ярлик означав приналежність веретена до
відьми, а чи древній жартун-писака кепкував з неї – потвори.

Якщо імена міфологічних божеств (так звана вища міфологія) київського
пантеону ідолів часів Володимира Великого назагал блідо відобразились в
українському фольклорі, то представники нижчої міфології (демонології)
живуть і досі в численних міфологічних легендах. Найдокладніше вивчена
демонологія Гуцульщини. Праці В.Гнатюка, В.Шухевича, А.Онищука та ін.
дають багату й різноманітну типологію духів, зокрема всюдисущого щезника
(чорта), духів лісових і водяних. Сучасна дослідниця міфологічної
лексики українських говорів карпатського регіону Наталя Хобзей виявила
40 синонімів назви чорта і 32 найменування різного типу непростих. Вона
виокремлює дві групи: 1) назви тих, які, володіючи надприродними
властивостями, приносять іншим людям користь; 2) назви непростих, котрі
завдають іншим шкоди.

Поділ цей надто умовний, бо одна й та ж непроста особа може належати
одночасно і до добротворців, і до злотворців (наприклад, гадєрка). Але
нас у даному випадку цікавлять самі назви представників непростих,
семантика яких вказує на їх вужчу професію. За Н.Хобзей, до першої групи
належать назви, що вживаються на позначення:

а) людини, яка лікує різними немедичними засобами, наприклад: бaба,
ба?льник – ба?льниця, байб?рник – байб?рниця, гад?р – гад?рка, знaхар –
знaхарка, примівнeк – примівнeця та ін.;

б) людина, що може вгадувати минуле й передбачати майбутнє: бaла, віжлoн
– віжлoнка, ворiжка – ворожбeт, звіздaр, зметлaк, картyнка, мoдрий,
розoмний та ін.;

в) людина, що вміє керувати градовими хмарами та може їх відвертати:
градівнeк, градобoрник, план?тник, тoчник, хмaрник тощо.

Шкідливі непрості – це босоркaня, босоркoн, в?дьма – відьмaк, вовкoн,
вовкурaд, заклyтник, лиход?йниця, мiльфaр – мольфaрка, тарахт(рник, упeр
– упeрка, чарівнeк – чарівнeця, черед?нник – черед?нниця, чинтaр –
чинтaрка та ін. [5]. Крім того, в цьому регіоні є ще верхоблthдник –
володар зачарованих грошей (інклюзів) та стiчник – неперевершений
майстер різних робіт.

Що ж до другого й головного заповідника старожитностей – Полісся, то
склалося поспішне й апріорне уявлення про нього як про регіон міфологією
бідний (Л.Нідерле, К.Мошинський). Цю думку частково спростовують польові
матеріали й статті працівників Інституту слов’янознавства Російської АН,
а особливо кафедри української фольклористики імені Філарета Колесси
Львівського університету та Інституту народознавства НАН України.

За моїми спостереженнями, на Західному Поліссі є сліди вищої міфології,
чого немає у Карпатах. Зокрема, свої «автографи» у топонімах та
гідронімах залишили такі божества, як Перун, Велес, Стрибог, Мокош,
Радогост, Тур, Красная Пані, Мислобог, Яроглав [6]. Записано баладу про
Перуна як справедливого суддю й бога покари [7]. О.Цинкаловський,
наприклад, у Володимирі-Волинському виявив фрагмент колядки про Велеса
[8, с. 227]. На жаль, інтригуюча пісня про Дажбога, який дає соловейкові
ключі «зиму замикати, весну одмикати», що увійшла у численні посібники й
навіть у російський «Словарь славянских древностей», після нашої
перевірки виявилась фальсифікатом волинського фольклориста
О.Ф.Ошуркевича. Дружина покійного інформатора, на якого посилається
Ошуркевич, письмово засвідчила, що у цій пісні було «Бог», а не
«Дажбог». Так послідовно є теж у різних варіантах цієї популярної на
Поліссі веснянки.

Знайдено пісні про «войсько дівоцькоє» і легенди про амазонок [9], пісні
про Тура і Красную Пані як протекторів шлюбного ложа [10].

Західне Полісся – царство русалок польових і вовкулаків. Співучі
русалки-сирени, за міфологічними легендами (Оріхово, Межисить), «живуть»
в Оріхівському озері на Ратнівщині.

Величезне багатство й поширеність поліських легенд про русалок
(польових) дає змогу уточнити стереотипне уявлення про народну генезу
цих міфологічних істот. Отже, русалки (а частіше «росавки», бо ходять по
росі) – це:

душі дітей, померлих нехрещеними;

душі тих, хто народився у русальний тиждень;

душі померлих у русальницю;

душі усіх померлих у різні часи (звідси наявність русалок жіночої й
чоловічої статі різного віку), яким дозволено один тиждень, русальний,
погуляти на цьому світі;

русалками стають старі діви, які до смерті зберегли цноту;

коли один (одна) із зарученої пари помирає, то стає русалкою (назви
«русал» не виявлено), і йому (їй) на тому світі справляють весілля;

«повною» русалкою стають ті, хто народився і вмер у русальний тиждень, а
хто тільки народився або тільки помер у русальницю, перетворюється у
«напіврусалку».

Промовистий звичай у регіоні Шацьких озер – клечання зеленню
танцювальних майданчиків для русалок на Трійцю і влаштовування для них
вечері.

За А.Свидницьким, того, кого відьма перетворювала на летуна (a la Явдоха
Зубиха сотника Забрьоху в химерному романі «Конотопська відьма»
Г.Квітки-Основ’яненка), якась непереборна магнетична сила тягне на
Полісся, бо «Полісся… – сама чарівнича сторона» [1, с. 396]. Я народився
на Поліссі, у цій країні чарів і див «очерет мені був за колиску»…
Очерети і болотяні кущі (корчі) кишать чортами («Аби болото, то чорти
знайдуться»). «Той, що в корчєх сидить», – каже поліщук про нечистого. А
ще: «Добре дідькові на дудку грати, в очереті сидя: одна зламалася, тут
же другу витяв». Чорти дуже музикальні. Недаремно майстерну гру на
бандурі сліпі кобзарі оцінювали порівнянням: «Так грати може тільки чорт
і Хоткевич». У фольклористичній експедиції на Полісся, яку очолив
професор Віктор Давидюк, ми переконалися, як «лепсько грає», казав Лукаш
у «Лісовій пісні», очеретяна сопілка.

?

?

p r th

o

oe

gd(V?

„@

¤^„@

c6c†¤fI°`?4?P?cµZ¶D?F?^??»b1/4X1/2o1/2????????????????????eeaaaa

&

ких часів. У ніч під Івана Купала – пору найбільшої активності відьом –
у хліві, де ночували корови, мати залишала громничну свічку (ту саму,
якою під сволоком зі солярним знаком нам підсмалювали волосся, аби грому
не боялися). При свяченій свічці відьма не могла скоїти свого дрібного
злочину – подоїти чужих корів – і зі злості зазвичай впивалася зубами у
віск оберега. Яке ж було наше здивування, коли на другий день мати
принесла свічку з відтиском на ній підкови людських зубів. Підозріння
впало на сусідку Марію, хоч я тепер здогадуюся, що то котрийсь із моїх
братів так покепкував з язичницьких переконань матері – укусив свічку. У
30-ті роки ХХ ст. на Ковельщині вславився бамбор, котрий мешкав у
Мизові. Не знаю, у якій справі мій старший брат Петро подолав 25 км
пішки до мизівського оракула. Той нібито вгадав імена всіх членів сім’ї
й зауважив, що наша сусідка зі сходу – то якась надзвичайна особа. Так
відьомство Марії було доведене.

Сусідка Наталка з протилежного західного боку нашої хати за життя нічим,
крім доброти, не відзначалася, але після раптової смерті по ночах почала
приходити до своїх недорослих дітей, які вельми тужили за матір’ю. Вона
йшла через наш город – навпростець з кладовища. Безсумнівно, у місячну
ніч наш розумний старий пес її бачив, бо несамовито гавкав на когось,
нам не видимого. У хаті сиріт були ще й інші ознаки візиту матері.
Казали, що після смерті ходить той, хто народжується з готовими зубами.
Деякі померлі матері приходили з могилок (кладовища) колихати своїх
дітей. Видно було тільки, як нібито сама ненька (підвішена до стелі
колиска з пруття верболозу) гойдається.

У селі подейкували, що відьмою є теж баба Бичиха. У хаті не випадало про
це говорити, бо баба Бичиха доводилась нам родичкою, а саме – бабусею
моїх рідних тільки по батькові братів. Вона була втілена Доброта. Усі
діти (від обох матерів) раділи, коли приходила Баба, і не тільки тому,
що приносила якісь ласощі, наприклад, горіхи, сушені грушки, зернята
гарбузів («диньок»), а просто любили її за щиру поетичну вдачу.
Старенька, згорблена, із засушеною зморщеною грушкою замість обличчя,
вона лагідним тихим голосом розповідала про великі таємниці лісу, в
глибині якого живе Дерев’яна Баба, яка живиться галузками дерев, гризе
кору. Ми вже знали Залізну Бабу, злу мешканку колодязів і саджавок, яка
затягала залізним ключем необачних дітей у воду. А коли мене схопив
завій – несамовитий біль живота, я став пацієнтом баби Бичихи. У своїй
старенькій хаті вона завісила дрібні старосвітські віконечка, попросила
всіх, у тому числі мою «матера» (матір) вийти з хати, засвітила свічку,
поклала мене на примості й таємничим шелестом беззубого рота почала
заспокоювати переляканого юного пацієнта. Вправними закоцюрбленими
пальцями робила делікатний масаж – «мнєла живота» – і водночас шептала
дивні, незнані, ще не чувані слова. Відганяла біль, хворобу, вроки «на
болота, на черета, де півні не співають, де людський глас не доходить».
У моїй уяві зашелестіли очерети… Біль ущух. Мене охопило почуття
блаженства.

Добрі феї мого дитинства властиво не були пізнішими злими відьмами, а
тими прадавніми мудрими відунами, які так багато «відали», знали і
котрим відкриті були «prawdy nieznane», сказав би Міцкевич. Вони
інтелектуально вивищувались над своїм оточенням.

Від цих старосвітських відьом 20-30-х років ХХ ст. відрізнялась модерна
відьма сусіднього від моїх Заліс села Заболоття, яка виринула у 80-ті
роки і про яку мені розповідали, коли я приїжджав у рідні сторони зі
Львова. Одного разу навіть бачив її, Онисю: весела молодичка була «під
мухою» і в супроводі свого чергового поклонника. Вона нагадувала
гоголівську Солоху, тільки її поклонники не сиділи одночасно в мішках, а
замінювали один одного, як солдати на варті. Спочатку до неї і справді
ходив солдат, але ні з сього ні з того розігнався на переїзді і вдарився
головою у залізний стовп і тут же вмер. Загадкове самогубство солдата
насторожило громадськість: чи не пахне тут відьомством? Потім уже до неї
вчащав таки сам чорт. Ні хвоста, ні ріг, ні копит – звичайний собі пан.
Приходив з компанією, не жалів грошей. Підвозячи мене на фірі, мій
колишній учень вечірньої школи в Залісах Фадей Мельничук розповідав:
«Ну, була музика, був випивон, був закусон, – Фадей закінчував слова на
французьку манеру, – аж поки не заспівали перші півні. Усе щезло, а вона
опинилась сама на болоті в Білорусії» (Заболоття на кордоні з
Білоруссю). «І тоді вже вона смикнула, хто (!) до неї ходить. Попоходила
по знахарєх, аж поки не напитала одного бамбора, котрий одмовив од неї
«того, що в корчєх сидить».

Я на власні вуха чув, як картала одна мати свого нерозбірливого сина,
який після цих двох несамовитих коханців залицявся до Солохи із
Заболоття. «То, – казала, – ходив до теї відьми салдат – розбився; то
ходив сотона – завів на болото; а ти ще ходиш до неї і після чорта!»

Довгі роки я цікавився поліськими фольклорними джерелами «Лісової
пісні». Особисто скрізь натрапляв на міфологічні легенди про русалок
польових, вовкулаків, злиднів, про долю, уособлення хвороб, але не
зустрівся з мавкою. Дехто з волинських фольклористів просто вигадував
нібито поліські матеріали, які увійшли у фольклорну основу Лесиної
драми-феєрії, проти чого я рішуче виступив на ювілейній конференції у
Ковелі, присвяченій Лесі Українці (1963 рік). Фальсифікатор мовчав, але
Максим Рильський, який сидів у президії, усміхнувся й сказав: «А
все-таки це полювання за мавками дуже цікаве». Неодноразово їздили ми зі
студентами «до Лесі» – до Колодяжного й до Скулина, а конкретніше, до
озера Нечимлого, зображеного у «Лісовій пісні». Якось ми приїхали до
Скулина, провідником в урочище Нечимле попросили бути старенького
дідуся, добродушного, наче Дядько Лев. Дідусь перший раз їхав автобусом
й дивувався, що ми ним так швидко примчали до Нечимлого. А ще більше
здивування у нашого провідника викликав ліс – такий мізерний у
порівнянні з колишньою пущею, у якій літував дядько Лев і до якої
приїжджала Леся – він її бачив. Знаючи з тексту «Лісової пісні», що «тут
непевне місце», де «затягає й топить», я спитав дідуся, чи водиться у
приозерних хащах і на болоті якась нечиста сила.

– Ой, чом нє, один чоловік зимою приїхав сюди по дрова. Рубає, рубає, аж
дивиться – сидить на купині козенятко й не тікає. Він узяв теє козеня на
руки й заніс на сани, примовляючи: «Козуню! Козуню!» А воно йому й каже:
«А може й не «козуню»!» Чоловік вельми міцно злякався, бо ж то був він,
«той, що в корчєх сидить» – куций. Волосся на голові в того чоловіка
стало дуба, підняло шєпку. Козеня щезло. Уже ж він тих дров більше не
рубав, ледь приїхав до свеї доми. Довго слабував, аж поки одна відьма
переляк не одмовила.

– А то й і відьми у вас є?

– Аякже! Є. Раз я в Білині зайшов до однеї хати води напитися. У хаті
була стара баба й дитина в неньці плакала. Я глянув на дитинчє, і воно
затихло. Баба взяла мене за свого й уже відверто питає: «А чи ще є той
високий дуб у Нечимлому? Бо я часто, молодею бувши, літала на вершечок
того дуба».

Глухе село Залухів (Ратнівщина) на «даху України» – недалеко від кордону
з Білоруссю. Сюди «неготовими дорогами» заїхали ми машинами з Тамарою
Борисюк та Лукашем Скупейком на «полювання» за відьмами. Відьма була ще
молода, сором’язлива, але дуже гостинна. Позбігалися сусіди. За чаркою
вони трохи кепкували з відьомського ремесла цієї скромної жінки. Вона
ніяковіла й довго вагалася, чи подиктувати нам замовляння від
вісімнадцяти буйних вітрів і багатьох хмар. Це було унікальне язичницьке
замовляння. Кожен із 18-ти вітрів мав свою назву, як і кожна хмара.
Замовляння відьма проказала скоромовкою. Слова у магнітофонному записі
злилися в суцільний белькіт, і, на жаль, нічого не можна було зрозуміти.
Пізніше я порекомендував нашій аспірантці поїхати до далекого Залухова
на «полювання» за вісімнадцятьма буйними вітрами. «Відьми» вона не
застала, але від інших інформаторів записала замовляння від тридцяти
буйних вітрів. Ця багатюща типологія назв вітрів спонукає нас до
глибшого осягнення причин виділення для них окремого бога – Стрибога –
та генезу назви озера на його честь у тому ж Ратнівському районі –
Стрибож, або Стрибуж.

Зі свого дитинства я запам’ятав лише двох вітрів. Перший із них звався
«Той, що прийшов по зиму». Після тривалих морозів це був перший вологий,
м’який теплий вітер. Він шарпав солом’яною стріхою батьківської хати й
приносив радість: почнеться «теплечко-добречко, новелітечко» (пор.
польське nowelatko). Другий вітер – вихор. В епіцентрі його крутився
чорт. Щоб нечистого побачити, необхідно було подивитися крізь рукав
верхнього одягу.

У Карпатах, крім гадєрки, я мав зустріч з відьмою на високій полонині у
Горганах. Ми йшли на Сивулю й ночували в колибі разом з пастухами. Цілу
ніч посеред колиби горіла ватра. Жриця цієї ватри – старенька сива
бабуся – підкладала до вогню смеречину суху й зелену. Я почав
розпитувати бабусю, чи є тут якісь лісові люди чи духи.

– Є, – сказала вона. – Зелені дівки й зелені кавалєри. Я їх виділа.
Танцювали кругом пенька на галявині.

– А відьми є?

Мовчанка. Жриця злісно жбурнула на жар жмут зеленої смерекової глиці,
яка засичала й задиміла. Під димовою заслоною інша жінка шепнула мені на
вухо: «Вона сама відьма!»

Уранці я сфотографувався разом з відьмою на тлі корови. На жаль,
фотокарточка десь пропала.

Ну, але всіх непростих перевершила гадєрка, що мешкала в присілку
Криворівні Варятин на високому ґруні. Зауважу, що за найновішими даними
(інформація пані Василини Зеленчук) змія мешкала у них не в пивниці, а
«під лавицев» знадвору. Недавно, влітку 2001 року, на цій лавиці теплими
вечорами ми довго сиділи, дивлячись крізь смереки, як зорі
переморгуються з вогниками гуцульських хатинок на високих верхах. Десь
там на ґруні аж під небом блимали колись два вогники, як вовчі очі, і в
гадєрчиній хаті.

Література

Свидницький А. Відьми, чарівниці й опирі, чи то примхливі оповідання
люду українського // Свидницький А. Твори. Київ: Держлітвидав, 1958. С.
357-407.

Франко І. Хуторна поезія П.А.Куліша // Франко І. Зібр. творів: У 20 т.
Київ: Наук. думка, 1980. С. 161-179.

Українка Леся. Дитячі гри, пісні й казки // Українка Леся. Зібр. творів:
У 12 т. Київ: Наук. думка, 1977. Т. 1. С. 99-121.

Гнатюк В. Нарис української міфології. Львів: Ін-т народознавства НАНУ,
2000.

Хобзей Н. Міфологічна лексика українських говорів карпатського ареалу:
Автореф. дис. … канд. філолог. наук. Львів, 1995.

Денисюк І. Міфологічні істоти у топонімах та фольклорі Волинського
Полісся // Загароддзе – 2: Матэрыялы навукова-краязнаўчай канферэнцыі
«Палессе – скрыжаванне культур і часу». 25-27 верасня 1999 г. Пінск:
Тэхналогія, 2000. С. 56-59.

Архів кафедри української фольклористики імені Філарета Колесси
Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (краєзнавчий словник
від найдавніших часів до 1914 року). Вінніпег: Волинь, 1984. Т.1.

Денисюк І. Амазонки на Поліссі. Луцьк: Надстир’я, 1993.

Денисюк І. Два міфологічні божества у поліських епіталамах: Тур і
Красная Пані // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип.
27: Українська фольклористика. Львів, 1999. С. 41-48.

Похожие записи