.

Зміст та структура концепту “голос” в українській лінгвоментальності (на матеріалі художнього мовлення) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2227
Скачать документ

Реферат на тему:

Зміст та структура концепту “голос” в українській лінгвоментальності (на
матеріалі художнього мовлення)

Концепт становить собою складне і багатовимірне ментальне утворення, що
структурує знання та уявлення людини про певний фрагмент дійсності і
може включати необмежену кількість складників залежно від національних,
культурних, індивідуальних та інших особливостей мовців. Концептуальний
аналіз дає можливість не лише дешифрування імпліцитних культурних кодів
та уявлень про світ, що містяться в мові, але й дослідження
різноманітних способів їх вираження в мовних структурах. Необхідність
аналізу і структурування концепту „голос”, на нашу думку, продиктована
важливістю ролі голосу як екстралінгвістичного фактора в процесі
мовлення. Адже проблема сприйняття мовлення залишається однією з гострих
проблем сучасної лінгвістики і психології.

Традиційно в людському мовленні виділяється два пласти. Це те, що ми
говоримо (або про що ми говоримо), тобто власне інформаційний бік
висловлювання, і його емоційне забарвлення, ставлення мовця до
сказаного, яке проглядає в його голосі, інтонації, міміці тощо.
В.А.Звегінцев звернув увагу дослідників на те, що мовці і слухачі
одержують з окремих висловлень значно більше інформації, ніж міститься в
них як в мовних утвореннях [6, 206]. Це явище пояснюється
індивідуальністю свідомості мовця і слухача і пов’язаною з цим
суб’єктивністю сприйняття, що відбивається не лише в самому
повідомленні, але і в його екстралінгвістичних параметрах – голосі,
міміці, жестах. Як зазначав В.Петренко, „свідомість не просто дублює за
допомогою мовних засобів відображувану реальність, але виділяє в ній
важливі для суб’єкта ознаки і властивості, конституюючи їх в реальні
узагальнені моделі дійсності [10, 12]. Причиною такої суб’єктивності
сприйняття, окрім індивідуальності світобачення і ставлення людини до
дійсності, є також досвід взаємин з навколишнім світом та його
концептуалізації, творення власного внутрішнього світу кожною окремою
людиною. О.Потебня, наприклад, вважав, що думку взагалі не можна
передати іншій людині, її можна тільки викликати.

В сучасній лінгвістиці та психології екстралінгвістичним компонентам в
процесі комунікації, зокрема таким як голос, інтонація, мелодика
висловлювання, приділяється велика увага. Багато дослідників вказують на
психічну, емоційну природу цих компонентів. Наприклад, відомий психолог
Н.І.Жинкін так пояснював їх наявність в нашому мовленні: „зустрічаючись
із новою ситуацією, в тому числі з думкою партнера, враховуючи думку
інших, мовець входить в деякий емоційний стан…. Тоді в мовленні
з’являються такі особливості, які не передбачені мовою – це інтонації
[5, 109]. Навіть більше, він відводить інтонації, голосу зв’язну,
смислоутворюючу роль: „Інтонація приваблює дитину як члена комунікації
ще до початку формування дитячих лексем. Далі в міру засвоєння смислових
зв’язків, впізнавання речей та лексем, інтонація пов’язує текстові
компоненти в єдиний динамічний потік…” [5, 110]. Це явище він
обгрунтував з психологічної точки зору тим, що „з усіх сенсорних впливів
для людини найбільш чуттєвим, багатим і тонким є звук і його сприйняття
слухом…” [5, 120]. Видатний французький філософ Ж.Дерріда у своїх
роздумах про голос зазначає: „phone’ (голос) насправді є означальною
субстанцією, яка дається свідомості як найбільш інтимно пов’язана з
уявленням про означуване поняття. Голос з цієї точки зору репрезентує
саму свідомість” [7, 41]. Саме тому ми вважаємо важливим дослідження
концепту “голос” з метою вичленування тих його ознак і характеристик, що
відбилися в мові і є важливими для нашої картини світу.

Якщо предметом дослідження при концептуальному аналізі виступає концепт
як структурна одиниця мовної картини світу, а об’єктом – мовні одиниці
різного рівня, якими він представлений в мові, то матеріалом дослідження
виступає, безперечно, контекст. Беручи участь в різноманітних мовних
ситуаціях, сполучаючись з різними лексичними одиницями, слово, як
правило, реалізує в кожному з випадків не весь свій глибинний смисл, а
лише якусь його часточку. Тому, якщо говорити про когнітивний масив, що
містить знання етносу взагалі і людини зокрема про певний об’єкт, треба
орієнтуватися на велику кількість контекстів, що відрізняються один від
одного характером лексичного оточення аналізованого слова (чи іншої
мовної одиниці, яка представляє концепт). Чим більша кількість
контекстів, в яких вживається слово і в яких актуалізуються різні
властивості і ознаки іменованого ним об’єкта, тим більший об’єм знання
ми одержуємо про цей об’єкт і тим глибші інформаційні перетворення
відбуваються в свідомості людини в результаті засвоєння слова.

Спираючись на широкий контекст, в якому вживається слово голос, а також
на його найближче лексичне оточення, що визначає сполучуваність слова,
ми спробуємо вичленувати ті властивості голосу, які відбилися в нашій
свідомості і, як наслідок, в нашій мові. В сучасній лінгвістиці все
більшої ваги набирає думка про те, що саме сполучуваність слова є ключом
до особливостей людського мислення. Адже сполучуваність лексем не є
вільною, як може здатися на перший погляд. Сполучуваність має певні
внутрішні правила і обмеження, що мають семантичну природу, тобто
визначаються семантикою лексеми і властивостями об’єкта. Основним
виступає той факт, що “всі ті властивості, які визначають
сполучуваність, не є властивостями об’єктів як таких, тому що вони не
описують реальний світ. Вони співвідносяться лише з відображенням
реального світу в мові. Але тоді детальне лінгвістичне дослідження
сполучуваності може відтворити той образ дійсності, який людина має на
увазі, коли говорить і розуміє. Його називають мовною картиною світу”
[11, 11].

Структурна мозаїчність концепту дозволяє досліджувати його в різних
аспектах. Вищезазначений аналіз сполучуваності слова, що проливає світло
на його вживання в певному контексті, є лише одним із методів
дослідження. За допомогою аналізу лексичної сполучуваності ми
вичленовуємо з контексту „когнітивний сценарій”, що вказує на конкретний
стан мовця в момент мовлення, а також на пов’язані з ним ознаки голосу.
Але концепт „голос” може реалізуватися не лише в лексичних зв’язках
слова ”голос”, але і в окремих словах на позначення мовлення, а також в
мовних одиницях інших рівнів (словосполучення, речення). Якщо звернутися
до лексико-семантичного рівня мови, який, за словами Р.Кіся, „відображає
національно-культурну специфіку” [8, 180], то можна побачити, що в
будь-якому слові на позначення мовлення імпліцитно закладена ознака
голосу. Якщо виділити всі ці слова в лексико-семантичне поле (ЛСП), то
його архісемою, тобто, семою, притаманною всім одиницям ЛСП, буде,
ймовірно, наявність голосу. Сюди можна віднести і так звані „нейтральні”
слова на позначення мовлення типу говорити, казати, які імпліцитно
містять в собі голос, але не вказують на його конкретну ознаку, і такі
слова, як, наприклад, питати, кричати, гукати, благати тощо, які
традиційно пов’язуються в нас із певним інтонаційним та голосовим
оформленням. Але навіть якщо ми маємо „нейтральне” слово на позначення
мовлення, з контексту ми можемо здогадатися, яким голосом говорить
мовець в даній ситуації. Тут ми використовуємо поняття „когнітивного
сценарію” А.Вежбицької, яким окреслюється ситуація мовлення і пов’язаний
з нею стан, настрій мовця, що відбивається в його голосі.

Розмаїття мовленнєвих ситуацій та унікальність кожної із них дає нам
безліч підстав для номінації акту мовлення. А кожна номінація мовлення,
як ми вже переконалися, експліцитно чи імпліцитно містить в собі ознаку
голосу. Матеріал нашого дослідження дає нам змогу аналізувати концепт
“голос” в двох аспектах: змістовому та структурному.

Під аналізом змісту концепту “голос” ми будемо розуміти дослідження його
номінацій з антропоцентричної точки зору. Ми спробуємо зрозуміти, які
ознаки та стани мовця може відбивати номінація голосу в певній ситуації
мовлення і відтворити пов’язаний з нею “когнітивний сценарій”. З цієї
точки зору всі номінації голосу можна розділити на дві великі групи:

константні, або номінації за постійною, вродженою ознакою чи
характеристикою голосу мовця;

оказіональні, або номінації за ситуативною, ознакою чи характеристикою
голосу мовця.

До групи константних номінацій ми відносимо всі незмінні ознаки голосу
людини, які характеризують її протягом усього життя чи протягом певного
періоду життя. Ці номінації зумовлюються такими індивідуальними,
заданими наперед особливостями мовця як стать, вік, вроджені особливості
звучання голосу тощо:

Пробило в церкві північ, аж у нашому березі проти батюшкиного города
заспівав жіночий голос [9, 23].

– Мамо, є ломок. Він лежав у курятнику під віниччям, – почувся хлопчиків
голос аж із межі [9, 95].

– А, вражі діти, – добувався знадвору дідів голос. Вже, вже ідемо… [1,
56].

Бо далеко – чи з буряків, чи на буряки рвалась проста і невесела, мов
побут дикунів, дівоча пісня (дівочий голос) [12, 419].

В цих прикладах лексема голос модифікується прикметниками жіночий,
хлопчиків, дідів, дівочий, що вказують на стать мовця. Але більшість із
цих модифікаторів імпліцитно вказують не лише на стать, але і на вікову
групу, або, точніше, період життя мовця (дитинство, молодість, похилий
вік тощо). Так, номінація хлопчиків містить такі компоненти як
“чоловічий” (за статтю) + “дитячий” (за віковою групою); дідів –
“чоловічий” + “старечий”; дівочий – “жіночий” + “молодий”. Саме ці
ознаки допомагають нам ідентифікувати приналежність голосу і зумовлюють
вибір тієї чи іншої номінації.

Іноді трапляються випадки, коли з контексту не можна встановити ні
статі, ні віку власника голосу:

Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий,

нелюдський крик, дитячий чи дівочий [1, 51].

До цієї ж групи можемо віднести і номінації, що конкретно вказують на
приналежність голосу певній людині (метранпажів голос, Дідів Гарбузів
голос тощо).

Як бачимо, більшість номінацій цієї групи зі структурної точки зору
являють собою посесивні конструкції, але трапляються і атрибутивні, де
прямо вказується ознака голосу:

Батьку! – це дзвінкий, молодий голос. – Ну як ?..

Добре… – це бас [1, 52].

До групи оказіональних ми віднесли номінації голосу, що зумовлюються
певним внутрішнім станом мовця на момент мовлення. Голос людини завжди
залишається індивідуальним і неповторним, але його звучання може
варіюватися в залежності від психічного, емоційного, фізичного стану
мовця, а також його інтенцій щодо адресата мовлення. Якщо постійні
ознаки, розглянуті нами в першій групі номінацій позначають вроджені
особливості голосу мовця, то оказіональні сприймаються як відхилення від
“нормального” і містять ознаки, що вказують на поточний стан, в якому
перебуває мовець, його настрій тощо. Тут нам допоможе принцип аналізу
„когнітивного сценарію”. Адже для відтворення конкретного стану мовця,
що зумовлює ту чи іншу ознаку його голосу слід аналізувати не лише
номінацію голосу, але й увесь контекст.

Емоції людини дуже різноманітні і мають необмежену кількість відтінків.
На матеріалі художніх текстів ми зафіксували такі відтінки:

радість / невдоволення:

– Їдуть, мамо ! Їдуть, – раптом заалярмувала Наталка дзвінко та голосно
[1, 89].

– Паут пішов, – сказав Грицько з досадою [1, 83].

прихильність / ненависть:

– І радий за вас, і шкода, що їдете! – сказав анарх ласкавим голосом:
він завжди почував необхідність говорити з сестрою Катрею задушевно [12,
396].

Начальник вертався назад, і його проводжали дві мерехтливі цятки і
здушене, щодалі, то розпучливішим гнівом наснажене:

Бережеш-ш-ш ?! С-собака !… [1, 30].

ласкавість / різкість:

Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх [12, 413].

Куди ж ви ! Чого тікаєте? – грубо кинула Майя [12, 403].

спокій / схвильованість:

Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:

Купив, кажеш ? Добре. – І спокійно та голосно:

От бач ? Твоя правда, Ганно [1, 93].

– Неправда ! Василь Маркович цього нам не казав – почувся схвильований
голос молодої вчительки [4, 21].

піднесеність / байдужість:

Один із хворих натхненно розповідав про барикади під Києвом, про
божевільного Муравйова, про “Арсенал” [12, 392].

– Стривай, – спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і
подав Наталці. – А це що таке ?

Як що ? Це ми з кішкою – промовила байдуже [1, 61].

тріумф / пригніченість:

Да ! – побідно сказала Унікум [12, 399].

Він говорив тихо, втративши з туги силу голосу [4, 9].

впевненість / невпевненість:

І тільки юна та чорнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки,
прорекла переконано, з щирою надією, співчуттям, упертістю:

Дістане !.. [1, 91].

??&?

??&?

???????и??????$?и??E?В її голосі затремтіла непевна нотка. – Скажи по
правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні ? [12, 408].

гнів:

А зсередини розгнівано відповідали:

Божевільний, чорт вас не вхопить. Тікайте швидше від хати! [9, 14].

зворушення:

Тут двічі хрестоносець старий драгун Богдан Шамрило підняв чарку й так
якось несподівано, наче на очах одмінився, сказав зворушливо, з
батьківською глибокою стриманою ніжністю:

Щоб же здійснилось ваше бажання [4, 59].

розпач:

Многогрішний!!! – Начальників крик звучав люто і водночас благально, –
не то він погрожував, не то кликав, просив. Нема… [1, 31].

За допомогою контексту, в якому вживається номінація голосу, ми можемо
не лише зрозуміти психологічний стан та емоції героя, а й встановити
причини виникнення саме таких емоцій, тобто відтворити когнітивний
сценарій, який пояснює поведінку героя. Для прикладу проаналізуємо
кілька контекстів:

– Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати ? – запитав його асистент…

– Він уже сам себе врятував – сказав хірург дзвінким голосом [4, 42].

Сам по собі прикметник дзвінкий, що модифікує іменник голос, вказує на
характер звучання голосу. Але за контекстом ми можемо встановити, чому
саме голос лікаря є

дзвінким – він радіє, що важкопораненого бійця врятовано. Основна
емоція, покладена в основу цього контексту – радість. Тут немає вказівок
на те, що голос хірурга взагалі є дзвінким, тобто дзвінкість не виступає
постійною ознакою (як, наприклад, у випадку сказав він своїм дзвінким
голосом).

Анарх, як ведмідь, підвівся і – воістину – рявкнув:

Чого ви хочете від мене ? [12, 418].

У цьому випадку ознака голосу імпліцитно закладена в самому дієслові на
позначення мовлення – рявкнути. За цією ознакою воно співвідноситься і з
самим героєм, його зовнішнім виглядом (як ведмідь). Репліка героя могла
б передбачати різні стани – нерозуміння, страх, гнів. Але беручи до
уваги показники рявкнув, як ведмідь, ми бачимо, що герой перебуває в
стані крайнього обурення, роздратування, злості. Той самий принцип
використовуємо для аналізу номінації голосу, зумовлених фізіологічним
станом мовця. За загальним контекстом ми можемо визначити, в якому
фізичному стані перебуває людина і як це позначається на її голосі.

Тиша цілковита, товаришу генерал, – сказав він пошепки і раптом
затремтів – його морозило [4, 36].

Фізичний стан героя – слабкість, на що вказують такі покажчики як
затремтів, морозило. Тому герой не може говорити на повний голос,
говорить пошепки.

Другий аспект, в якому ми будемо аналізувати номінації голосу –
структурний. Цей спосіб аналізу дає можливість побачити, в яких мовних
одиницях і синтаксичних структурах може знаходити своє вираження концепт
“голос”. Як ми побачили на прикладах, в багатьох випадках номінація
голосу не включає самого слова голос. Найчастіше вона являє собою
дієслово на позначення мовлення, що імпліцитно містить вказівку на певну
ознаку голосу (рявкнути, просичати, кинути тощо) або поєднання дієслова
мовлення з прислівником, який вказує на певний відтінок (сказати
похмуро, грубо кинути, промовити байдуже і т.д.). Але й саме слово голос
часто виступає необхідним елементом для номінації. За наявністю /
відсутністю слова голос у номінації ми вважаємо доцільним виділення двох
основних структур: експліцитної та імпліцитної.

Експліцитна структура

Ця структура передбачає обов’язкову наявність слова голос в номінації,
але вона не є однорідною. В її межах можна виділити кілька підгруп, в
яких слово голос виконує різні функції. Спираючись на наш матеріал, ми
виділили чотири підгрупи, в яких голос виступає в якості: а) агенса; б)
інструмента; в) хранилища (термінологія [3, 196] ) і г) об’єкта
(сприйняття).

а) Голос – агенс

Ця група є найбільшою з усіх чотирьох визначених нами груп. Голос тут
виступає суб’єктом (виконавцем) дії, тобто підметом речення і завжди
стоїть у називному відмінку. Присудком може виступати дієслово, що
імпліцитно вказує на ознаку голосу залежно від стану мовця (голос
тремтів, уривався, благав тощо), або прикметник, іменник із зв’язкою.
Прикметники, що модифікують іменник голос, виступають у ролі означень,
прислівники – в ролі обставин і т.д.

Спочатку голос був тихий і докірливий, а потім перейшов у повне гучання
розпуки і, нарешті, зваги [9, 91].

– Але ж ми вчимось ! – пролунав учнівський дівочий голос [4, 20].

Сестра Катря була надто тихою дівчиною, голос її ніколи не підносився на
вищі нотки [12, 396].

б) Голос – інструмент

В цій структурі голос підсвідомо розуміється як засіб, який ми
використовуємо для вираження наших почутів, емоцій, ставлення до чогось,
намірів тощо. Іменник голос у цій структурі завжди виступає в орудному
відмінку і обов’язково потребує дієслова на позначення мовлення та
прикметника – модифікатора. Щодо синтаксичної функції голосу-інструмента
в реченні, то, за аналогією до багатьох інших інструментальних структур
(типу різати ножем, писати ручкою тощо), відразу напрошується функція
додатка. Але при уважному розгляді ми переконуємось, що голос-інструмент
додатком бути не може. Справа в тому, що з семантичної точки зору і з
точки зору сполучуваності словосполучення *говорити голосом не є
можливим. Інструментальна номінація голосу обов”язково повинна включати
його конкретну ознаку (говорити тихим / радісним / дзвінким… голосом),
яка в даному випадку є семантично невіддільною від слова голос. Це
означає, що від стрижневого слова говорити ми не можемо поставити
питання говорити чим? В таких словосполученнях ми можемо поставити
питання говорити як ?, яке вказує на синтаксичну функцію обставини
способу дії.

Кидаючись в атаки, він горлав нелюдським голосом. Такими ж голосами
кричали поряд його товариші [4, 24].

І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним, чистим та високим
голосом, що луна від нього… покотилася через село… [9, 11].

в) Голос – хранилище

Ця структура імпліцитно вказує на сукупність певних елементів (звуків,
тонів) або на один елемент чи ознаку, що міститься, “зберігається” в
голосі. Слово голос в цій структурі найчастіше виступає обставиною місця
і стоїть у місцевому відмінку:

Дівчина:

Ясно – заблудив… А в голосі така щирість, аж серце Григорієві тьохнуло
[1, 85].

– Хороші в мене діти, синку…

А в голосі стільки гордості матерньої… [1, 66].

Іноді зустрічаються конструкції, в яких слово голос стоїть у родовому
відмінку:

Прийди !.. Я знаю, що ти могутніша від мого кривдника: звуки твого
голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень… [9, 32].

В цьому випадку голос виступає як “хранилище” звуків, а вся конструкція
звуки твого голосу є підметом і, відповідно, виступає як агенс.

г) Голос – об’єкт

На нашому матеріалі ми зафіксували кілька конструкцій, в яких голос
виступає як об’єкт сприйняття, тобто в реченні є суб’єкт, який сприймає,
чує його. В таких випадках іменник голос стоїть у знахідному відмінку і
виконує функцію прямого додатка:

Але майже одноразово анарх почув збоку метранпажів голос [12, 419].

… Гордій вже на зваленого не дивився, а підіймав допитливо несамовитий
погляд на панотця, до краю здивованого. І почув страшний своїм звучанням
голос:

Навколішки, собача душе ! [9, 45].

На прикладі розглянутих нами структур ми можемо ще раз пересвідчитися в
метафоричності людського мислення. Несвідоме ототожнення голосу з
суб”єктом дії (агенсом), засобом дії (інструментом), місцем
(хранилищем), об’єктом є когнітивною метафорою, вивчення якої здатне
пролити світло на особливості сполучуваності слова голос, на його
вживання в різних відмінках та різних синтаксичних функціях.

Імпліцитна структура

Ця структура номінацій голосу є найбільш частотною в нашому мовленні. В
більшості випадків вона складається з дієслова на позначення мовлення та
прислівника (або іменника в орудному відмінку з прийменником), які
служать для номінації тієї чи іншої ознаки голосу і вказують на постійні
характеристики мовця або на його поточний стан. Значно рідше, але
все-таки зустрічаються конструкції, які не містять дієслова. За
наявністю / відсутністю дієслова можемо виділити дві групи імпліцитних
номінацій голосу: дієслівні та бездієслівні.

а) Дієслівні номінації

Дієслівні номінації також неоднорідні за своєю структурою. Спираючись на
наш матеріал, ми виділили три типи дієслівних конструкцій:

власне дієслівні (складаються з одного дієслова, що містить в собі певну
ознаку голосу):

Ви не тямите, що ви кажете. Дурень ви ! – скипів раптом Василь Маркович
[4, 21].

Не кажіть таких слів, – прошипів Грибовський [4, 21].

Встать ! – гримнув начальник. Всі встали [1, 32].

дієслівно-прислівникові (складаються з дієслова та одного чи кількох
прислівників):

– Іди, солдате. Виконуй свій обов’язок, – сказав він тихо, як рідному
сину [4, 34].

А я тебе питаюся, чого ти до мене в’язнеш ? – обминаючи відповідь,
прохрипів тихо і зловісно Сверделець [9, 69].

дієслівно-іменникові (складаються з дієслова та іменника в орудному
відмінку з прийменником):

– Паут пішов, – сказав Грицько з досадою [1, 83].

– Совісті в тебе нема, – з докором сказав Хома [4, 62].

Іноді трапляються змішані конструкції, які, крім дієслова, включають до
свого складу і прислівник, і іменник в орудному відмінку з приймеником:

– Ні… Бери вище ! – подумав хвильку… І додав гордо і трохи
заголосно, з притиском:

Інженeр, о ! [1, 92].

І тільки юна та чорнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки,
прорекла переконано, з щирою надією, співчуттям, упертістю:

Дістане !.. [1, 91].

б) Бездієслівні номінації

Бездієслівні імпліцитні номінації голосу – це конструкції, які можуть
складатися з одного або кількох прислівників, іменників з прийменниками,
або ж включати до свого складу обидва елементи. Відсутність дієслова на
позначення мовлення зумовлює еліптичність цих номінацій, тому вони
потребують прояснення загальної ситуації мовлення, обов”язкового
вказування мовця тощо. Такі конструкції зустрічаються нечасто і
представлені в нас лише двома прикладами:

Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:

Купив, кажеш ? Добре. – І спокійно та голосно:

От бач ? Твоя правда, Ганно [1, 93].

Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:

Що вам наказано !? [1, 40].

Різноманітність способів представлення свідчить про те, що концепт
„голос” є добре структурованим, а, отже, важливим концептом української
лінгвоментальності. Голос є специфічною ознакою людини, тому всі
номінації голосу є суто антропоцентричними і відбивають вроджені,
постійні ознаки чи обумовлені певними причинами характеристики і стани
людини, яка говорить, а також дозволяють нам адекватно розуміти
висловлювання. Таким чином, голос людини здатен приховано передавати нам
величезний об’єм екстралінгвістичної інформації, яку ми сприймаємо на
підсвідомому рівні і яка зумовлює наше сприйняття не лише висловлення,
але і самої людини.

Проаналізувавши таким чином представленість концепту “голос” на
матеріалі художнього мовлення українських письменників, ми можемо
виділити такі його основні ознаки:

концепт „голос” включає різні за мотивацією характеристики звучання

має розгалужену систему номінацій, різних за структурою та семантичними
відтінками;

найпоширенішим способом реалізації концепту „голос” є імпліцитні
структури;

номінації концепту „голос” завжди є антропоцентричними, тобто відбивають
характеристики і стани самого мовця.

ЛІТЕРАТУРА

Багряний І. Тигролови. – Кіровоград: Степова Еллада, 2000. – 239 с.

Вежбицкая А. Сопоставление культур через посредство лексики и
прагматики. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – 272 с.

Демьянков В.З. Семантические роли и образы языка // Язык о языке. – М.:
Языки русской культуры,

2000. – С.193-271.

Довженко О. Повість полум”яних літ // Довженко О. Повість полум”яних
літ. Повісті. – К.: Молодь, 1984. – С.6-106.

Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М.: Наука, 1982. – 159 с.

Звегинцев В.А. Предложение и его смысл. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.
– 206 c.

Ильин П. Постмодернизм: Словарь терминов. – М.: INTRADA, 2001. – 384 c.

Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність. – Львів: Літопис, 2002. –
303 с.

Осьмачка Т. Старший боярин // Осьмачка Т. Старший боярин. План до двору.
– К.: Український письменник, 1998. – С.10-99.

Петренко В.Ф. Психосемантика сознания. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 216 c.

Рахилина Е.В. Когнитивный анализ предметных имен: семантика и
сочетаемость. – М.: Русские словари, 2000. – 415 с.

Хвильовий М. Санаторійна зона // Хвильовий М. Твори в двох томах. Т.1. –
К.: Дніпро, 1990. – С.380-464.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019