Зміст першої й другої частин висловлення в їх стосунку до відношення
градації

Складні сполучникові конструкції, між предикативними частинами яких
виникає градаційне відношення, вивчено у вітчизняній синтаксичній науці
різною мірою. Це конструкції на зразок [Таке відчуття приходить щоразу і
бентежить душу, ніби] не тільки він

(Шульга – С.Т.) іде назустріч сонцю, а й сонце теж поспішає до нього
(Д.Міщенко); Дітям страшно впотемку, їм здається, що щось страшне
заглядає з вікон, з кутів і туй-туй присунеться до них, та й їй сумно і
важко чогось на серці (О.Кобилянська); З роками солдат, втративши всяку
надію знайти свою рятівницю, не слав уже листів, до того ж був
переобтяжений родинними турботами (С.Завгородній); [Записи В.Гнатюка
надзвичайно достовірні]. Зміст розповіді вони передають слово в слово,
зберігаючи індивідуальний стиль і манеру вислову кожного розповідача;
крім того, вони охоплюють найточніші фонетичні нюанси народних говірок і
навіть наголоси (з журналу); Не пощастило йому (Харитонові – С.Т.)
потриматися за літакове кермо, більше того, його виставили звідтіля
(Ю.Збанацький). Синтаксична наука пройшла складний шлях осмислення
своєрідної граматичної природи згаданих конструкцій і визначення їх
місця в системі складного речення.

В історії вивчення складних речень конструкції зі сполучниками та й, ще
й, та ще й, а також зі сполучниковими аналогами до того ж, більше того,
крім того та ін. отримали назву приєднувальних (в іншій термінології
підсилювальних). Що ж до конструкцій зі сполучниками не тільки… а й
(а, але й), не лише… а й (а, але й); не просто… а й (а); не
стільки… скільки (а, як), то в синтаксичних описах вони визначаються
як градаційні.

У вивченні приєднувальних конструкцій у поглядах дослідників не було
єдності на значущість змісту предикативних частин. З одного боку,
існувала думка, що приєднувальна частина має меншу смислову вагу. За
таких умов до першої частини приєднуються повідомлення про факти, події,
явища, менш важливі, порівняно з тими, які висвітлювалися в попередній
частині [3, 406; 4, 66]. З іншого боку, йшлося про те, що інформація,
утілена в першій частині, має попередній характер, тоді як друга частина
становить основний інформативний зміст висловлення. Так, І.О.Попова
наголошувала, що в приєднувальних реченнях містяться суттєві відомості,
найважливіші оцінки, іноді провідні думки, – все те, що автор прагне
підкреслити, винести на поверхню [7, 377]. Думку І.О.Попової поділяла
М.Л.Міхліна, зазначаючи, що приєднувальні частини “містять зовсім не
малосуттєву, другорядну, а, навпаки, – досить часто суттєву й важливу
частину висловлення” [5, 128]. Заслуговує на увагу також погляд
В.Т.Коломієць. Досліджуючи функції сполучника а в чеській мові, який
може передавати значення до того ж, та ще й, тобто вживатися в
приєднувальному значенні, В.Т.Коломієць зауважувала, що мовець подає
приєднувальну частину як необхідну, з його погляду, для кращого
розуміння слухачам усього змісту висловлення [2, 136].

Зважаючи на розбіжності в поглядах дослідників на значущість змісту
предикативних частин градаційних конструкцій, а також на те, що градація
як мовна категорія є недостатньо вивченою, робота є актуальною.

Мета роботи – виявити сутність градаційного відношення як своєрідного
змістового компонента.

Для досягнення цієї мети необхідно розв’язати такі завдання:

1) установити зв’язок між градаційним відношенням у змісті складних
сполучникових конструкцій і комунікативними потребами мовця;

2) схарактеризувати роль кожної з предикативних частин складної
конструкції в поданні змісту висловлення як градації.

Подолати різнотлумачення в згаданих поглядах на градаційні речення і
дати несуперечливе пояснення їх синтаксичної сутності можна лише завдяки
багаторівневому аналізу цих конструкцій з боку їх форми, семантичної
структури й комунікативної організації.

Дослідження довело, що співвіднесеність змісту першої й другої
предикативних частин градаційних речень стосовно їхньої значущості можна
виявити за критеріями необхідності і достатності. Саме ці критерії
дозволяють схарактеризувати сутність градаційного відношення.

Аналіз градаційних речень свідчить про те, що комунікативною метою мовця
є відобразити певну ситуацію дійсності і донести до слухача її сутність,
свої думки стосовно неї, певну ідею. Для того щоб здійснити свій
комунікативний намір, мовець прагне зробити висловлення семантично
довершеним, тобто таким, зміст якого цілком задовольняє згадану
комунікативну потребу. Використовуючи структуру складного речення,
мовець поступово наближається до своєї мети: спочатку, у першій
предикативній частині, він подає зміст, необхідний для розуміння
висловлення в цілому. Разом із тим цей зміст, з погляду мовця, хоча й
містить необхідну інформацію, все ж не є достатнім для реалізації його
задуму. Виразним свідченням цього є перша частина градаційних
сполучників таких, як не тільки, не лише: вона утворюється на основі
модальних часток тільки, лише, які мають обмежувальне значення, а разом
із заперечною часткою не формують значення недостатності щодо змісту
предикативних частин, що їх містять. Уживання не тільки, не лише в
першій частині градаційних речень є свідченням того, що нею не
вичерпується зміст усього висловлення – загальний зміст висловлення
обмежується значенням першої частини. Тому вживання в цій частині не
тільки, не лише слід визнати своєрідним сигналом наявності у висловленні
другої частини як такої, що забезпечить його змісту достатність. Її
уводить друга частина сполучників а й, але й, а, наприклад: Може, ті
дні, місяці непевності, безрадності та водночас і якихось прихованих
одкровень помогли їм не тільки передати згодом людям могутнє видовище
незнаних подвигів, але й самим ніби вирости серцем, вразливістю і
відповідальністю перед світом (П.Загребельний); [Коли зважити на те, що]
не лише метал лився на цьому заводі, а й різні деталі та машини
вироблялися, [то по суті весь Новотуржанськ на них трудився]
(Ю.Збанацький); Треба, щоб ця дівчина сьогодні не тільки слухала
бригадирові повчання, а сама бралась за книгу, за науку [і на полі
ставала дослідником, а не тільки робочою силою] (М.Стельмах).

У світлі описаного підходу до розуміння ролі кожної з предикативних
частин у складі градаційного висловлення стає зрозумілим, що немає сенсу
порівнювати зміст першої і другої частин з позиції того, яка з них є
основною й більш важливою, а яка – додатковою і тому менш важливою. Таке
порівняння можливе тоді, коли зміст першої і другої частин розглядається
поза межами висловлення в цілому, узяті окремо. У такому разі фонові
знання дозволяють носієві мови порівняти їхній зміст й оцінити другу
частину як більш або менш значущу. Іншими словами, змістова значущість
першої і другої частин можуть оцінюватися по-різному. Однак мовець,
об’єднуючи ці частини відношенням приєднання, градації, не ставить за
мету порівняти їх з боку змістової значущості, його задум полягає в
іншому. Позначаючи першу частину як необхідну, але недостатню для
розуміння його задуму, мовець надає другій частині того додатку, що
забезпечує інформативну достатність висловлення в цілому.

Виразним свідченням цього є складні речення, у яких предикативні частини
можна поміняти місцями. У таких реченнях ситуації, описані в першій і
другій предикативних частинах, є рівнозначними: з об’єктивного погляду,
вони оцінюються як тотожні. Мовець же надає статус компонента, що
забезпечує достатність одній із них. Так, у реченні [Цьому занепадові
сприяли і наші невдачі в сільському господарстві.] Калина Іванович був
поганий агроном, мав найдикіші уявлення про сівозміну та про техніку
сівозмін, а до того ж і поля ми одержали від селян страшенно страшенно
засмічені і виснажені (А.Макаренко) інформативний зміст кожної з його
предикативних частин може задовольняти критерій достатності. Це
пов’язано з тим, що не існує об’єктивних підстав для того, щоб оцінити,
яка з причин була гіршою і призвела до неврожаю: недосвідченість
агронома чи виснажені поля. Тому у висловленні мовець сам оцінює,
відображення якої з ситуацій відповідає критерію достатності. Таким
достатнім компонентом у висловленні й виступає інформація про виснажені
поля, які дісталися колоністам від селян. У прикладі [Це була машина
якогось великого пана.] Килими на підлозі такі, що на стіну їх тільки й
вішати, ще й сидіння в чохлах білосніжних (А.Дімаров) життєвий досвід і
фонові знання так само не дозволяють визначити, що більше вказує на
належність машини великому пану – килими на підлозі чи білосніжні чохли
на сидіннях. У цьому випадку мовець також сам визначає, інформативний
зміст якої з частин довершить висловлення – це є зміст другої його
частини, який позначено як достатній, тоді як зміст першої є лише
необхідним. Переконатися в тому, що, з об’єктивного погляду, в обох
предикативних частинах наведених речень передається та сама інформація
щодо її значущості, можна, помінявши частини місцями, пор: Поля ми
одержали від селян страшенно засмічені, а до того ж Калина Іванович був
поганий агроном; Сидіння в чохлах білосніжних, ще й килими на підлозі
такі, що на стіну їх тільки й вішати. Такі речення дають підстави
стверджувати, що мовець, відображуючи у висловленні дві ситуації, як
необхідну оцінює ту з них, інформація про яку першою спала йому на
думку, другу ж частину додає для того, щоб зробити висловлення
довершеним. Викладене демонструє суб’єктивність визначення змістових
компонентів висловлення з боку критерію необхідності/достатності.

Отже, перша і друга частини співвіднесені в структурі досліджуваних
речень, з погляду мовця і відповідно до його комунікативного завдання,
як необхідна і достатня, що й забезпечує виникнення між ними
градаційного відношення.

Такий підхід доводить, що змістову значущість першої і другої
предикативних частин визначає мовець відповідно до комунікативного
критерію необхідності/достатності, у чому й полягає сутність відношення
градації. Через це воно осмислено в роботі як суб’єктивно-модальне
значення. Співвіднесення ж змістової значущості обох частин з
об’єктивних позицій веде до нехтування позиції мовця, що заважає
розумінню самої сутності градації як комунікативно зумовленого
відношення між предикативними частинами складного речення, що його
містить.

Ситуації, які, за оцінкою мовця, надають висловленню довершеності,
належать, як правило, до незвичних, виняткових, а іноді навіть
нестандартних, таких, що виходять за межі певної норми, за межі
очікуваного, навіть попри погляд, закріплений у суспільній свідомості.
Оцінка мовцем другої ситуації як незвичної, виняткової може збігатися з
об’єктивною оцінкою або суперечити їй.

8

\ ? $

6

¦

???? ????$????

???????????

??????????? ???????

<айдух, які нічого не бояться. Якуба ж всі вони остерігалися. Таким чином, мовець, беручи до уваги суспільний досвід, оцінює другу ситуацію як нестандартну. Залучення її опису до висловлення і допомагає йому здійснити поставлене комунікативне завдання. У тих же реченнях, де кожна з відображуваних ситуацій може задовольняти критерій достатності, обидві вони є винятковими, наприклад: [А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти до трапези:] вже час – княгиня жде, та й ви з дороги голодні, стомилися (з журналу). Як згадувалося, особливістю таких конструкцій є те, що відображувані в предикативних частинах ситуації об’єктивно є рівнозначними. У цьому прикладі без комунікативної позиції мовця не можна визначити, чому треба було йти до трапези: тому, що вже був час обідати і княгиня чекала, чи тому, що гості були втомленими, пор.: [А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти до трапези:] ви з дороги голодні, стомилися, та й вже час – княгиня жде. Отже, у висловленні кожна з ситуацій, описаних у предикативних частинах, є винятковою. Мовець же мав надати статусу достатньої одній із них. У другій частині градаційних речень може йтися про стани речей, які є прямопротилежними тому, що слід було б очікувати, як, наприклад, у конструкціях Іноді мене (вчителя математики – С.Т.) охоплює розпач, з голови, мов сполохані горобці, вилітають знання, навіть таблиця множення розсипається на потеруху (М.Тарновський); [Ой-бо допекла мені до живого та праця! Ненавиджу її, як невольник свої кайдани,] але так само, як невільник кайданів, так я її не можу позбутися й на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу розстатися з моєю мукою (І.Франко); Вечір не такий уже й пізній, а в селі ні звуку. Навіть собаки примовкли, не певні, мабуть, як їм поводитися зараз (Д.Міщенко). Ці стани речей мовець оцінює як ненормативні, екстраординарні. Невідповідність відображуваних ситуацій нормі виражається в конструкціях за допомогою сполучного засобу навіть, що вносить до висловлень прихований, імпліцитний, зміст, який містить змістові модальні іплікатори “не можна” і “треба”: цей зміст і є нормативним, пор.: уві сні не можна працювати – треба відпочивати; собакам не можна переставати гавкати від того, що настав вечір – треба гавкати; учителеві математики не можна забувати таблицю множення – її завжди треба пам’ятати. У таких висловленнях імпліцитний зміст, що притаманний їхній другій частині, повідомляє про погляди мовця на норму, які збігаються із поглядами, сформованими в суспільній свідомості. Однак прямо не повідомляється чогось нового про фактичний бік відображуваного стану речей, крім того, про що йшлося в першій частині. Фактична додаткова інформація є прихованою в семантиці другої частини висловлення. Так, зі змісту другої частини градаційної конструкції [Ті, що стояли ще внизу і побачили обварених і обпечених смолою вояків, які попадали з валу, зупинилися – і ані руш!] Ніяка сила вже не могла примусити їх полізти вгору. Навіть нагайка та шабля не змусила б їх ступити на перший щабель драбини (В.Малик) можна дізнатися про те, що нагайка та шабля здатні примусити будь-кого виконувати будь-які дії (ця інформація становить пресупозицію другої частини). У даному ж разі нагайка та шабля були безсилі. Таким чином, відображуваний у другій частині висловлення стан речей також суперечить тому, що слід було б очікувати, через що є нестандартним, винятковим. Завдяки цьому її інформативний зміст набуває ознак достатності. Крім того, достатність змісту висловлення забезпечується також тим, що в другій частині конкретизується зміст першої частини, який є необхідним. Іншими словами, зміст першої і другої частини співвідносяться як часткове і загальне. У такій конструкції, як [Яка ж то була музика!] Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин (А.Дімаров), зміст другої предикативної частини, який є достатнім, також конкретизує зміст першої частини, що має статус необхідного. У висловленні соняшники виокремлюються з-поміж всього іншого, що завмерло, слухаючи музику. Отже, друга частина висловлень, яка характеризується прихованою семантикою, є тим достатнім компонентом, який дозволяє мовцеві здійснити свій комунікативний задум. Ця їх функція зумовлена такими особливостями змісту другої частини, як протилежність відображуваного очікуваному, а отже, і його нестандартність, а також його роль як конкретизатора змісту попередньої частини. Здійснене дослідження складних градаційних речень доводить, що друга, додаткова, частина, хоча й може бути з об’єктивного погляду більш або менш значущою порівняно з першою, однак, з погляду мовця, вона є такою, що забезпечує достатність щодо вираження його думки. Друга предикативна частина складної градаційної конструкції є додатковою в тому розумінні, що йде після першої – “на додаток”, що жодною мірою не зменшує її важливості. Більше того, вона набуває значущості того достатнього компоненту, який сприяє адекватному вираженню думки мовця. Отже, ознака додатковості в структурі градаційного речення осмислюється не як другорядність, меншовартість, а як ознака достатності, а саме достатності висловлюваної в ній інформації для розуміння висловлення в цілому. Зміст першої частини як необхідний і зміст другої як такий, що забезпечує достатність усього висловлення, знаходяться, таким чином, у відношенні додатковості стосовно один одного, як її уявляє мовець. Тому без урахування комунікативної позиції мовця не можливо встановити, яка з частин градаційного висловлення є важливішою. Як згадувалося, у мовознавчій літературі складні градаційні речення розподіляють на дві групи: власне градаційні та приєднувальні. Перш ніж побудувати власне градаційну конструкцію, мовець здійснює один акт відбору двох ситуацій і відображення їх у межах однієї складної структури: він із самого початку налаштований на поєднання змісту частин конструкції градаційним відношенням, надаючи першій із них статусу необхідної, а другій – достатньої, що відповідає його комунікативному задуму, наприклад: [Наш вік з повним правом можна назвати машинним віком.] Але людина через машини не тільки підкорює собі природу, а й сама підкорюється машині (Г.Ващенко); І ось ця писанка (село – С.Т.) зараз ледве окреслювалась у темряві безладно розкиданими купинами землянок і осиротілими, снігом завіяними печами, що не тільки не гріли людей, але й самі, як старчихи, тремтіли від холоду (М.Стельмах); [Там, нагорі, він (Едик – С.Т.) завмер на хвильку, крутячи головою, розмірковуючи, як краще зістрибнути і як поводитися далі.] Не тільки ми завмерли, дивлячись на нього, а навіть собаки облишили гавкати, замовкли, дивилися на нього й очікували (з журн.). Порівняно з власне градаційними реченнями, які одразу плануються як складні поліпропозитивні, приєднувальні конструкції замислюються спочатку як прості й монопропозитивні – за відсутності побічних, не пов’язаних з формуванням градаційного відношення, змістових ускладнень. Мовець планує відобразити певний стан речей об’єктивної дійсності, однак під час побудови висловлення він відчуває, що сказав дещо необхідне з того, що мав сказати, але воно є недостатнім, тобто не дозволяє йому досягти бажаного результату. Це й спонукає мовця приєднати додаткове повідомлення, яке, з його погляду, забезпечить висловленню змістову достатність і належний комунікативний ефект. Тому він намагається щось пригадати або вигадати, що зробило б висловлення довершеним, наприклад: [Складності були скрізь і в усьому.] І відсторонитися від них не було змоги, та й не в звичці Гайдачука було тікати від труднощів (Н.Рибак); Не міг нікому розказати про цей свій переступ, не міг пояснити, що відбувалося, й батькові рідному, ба й брату!] Ніхто не поспівчував йому, та й він сам не співчував собі (В.О.Шевчук); Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вій і загубив язика в роті, та й сам лісник здивувався: з якого ж поля взялося таке диво на ярмарковій колотнечі? (М.Стельмах). У побудові висловлень цього типу не виключається ймовірність того, що інформація, утілена в другій предикативній частині, може спасти на думку мовцеві випадково. Ця випадковість відображається в конструкціях, що організовані як текст: [Милий тату! Так хотілося обняти його і поцілувать.] Втім, батько ніжностей не любив. Та й не можна було цілуватися тут, в коридорі гімназії (Ю.Смолич); [Там (в Харкові – С.Т.) з тріумфом пройшла прем’єра опери Л.Колодуба“Поет”! Відтоді твір грали шість разів, і] був незмінний аншлаг. Більше того, є глядачі, які не пропустили жодної вистави! (з журналу); Я на той час уже трохи заспокоївся, [серце вже не гупало і сміх мене кинув, трактор вже не рвався з рук, а ішов спокійно.] Більш того, я відчув себе стомленим і розслабленим, як після всякого важкого діла (Ю.Збанацький); Приходько, буваючи в Хоролівці, обов’язково провідував Абрама: любив посидіти, подивитися, як той працює. До того ж Абрам знав усі на світі новини (А.Дімаров). Другу частину таких конструкцій можна порівняти з “останньою краплиною”. Об’єктивно її зміст є надлишковим, однак, на думку мовця, саме цей зміст дозволяє йому реалізувати свій задум і надати висловленню ознак довершеності, наприклад: [Професорську колонію я вже бачив.] Суціль особняки в деревах фруктових, вулички чисті, акуратними плитами вимощені, ще й липи вздовж тротуарів, мов на параді (А.Дімаров); [Військовий одяг щільно облягав розповнілу постать дядька Андрія,] на голові була будьонівка з отакенною зіркою, на ногах – блискучі хромові чоботи із срібними шпорами, при боці – справжнісінька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурі (А.Дімаров); Тож не дивно, що на пишний обід Яків Стецюк не залишився: у нього повно справ, та й взагалі він не п’є (з газети); Він (Петро – С.Т.), либонь, не менш од мене знесилився за кілька останніх днів: і недоїдали, і недопивали, та ще й поранення дається взнаки (Є.Доломан). Незважаючи на різницю, яка полягає в тому, що власне градаційні речення плануються одразу як поліпропозитивні, а приєднувальні спочатку замислюються як монопропозитивні, принцип організації цих речень у кінцевому підсумку є той самий: зміст першої частини відповідає критерію необхідності, завдяки ж другій частині зміст висловлення задовольняє критерій достатності. Викладені думки дозволяють зробити висновки про те, що перша і друга предикативні частини в складі досліджуваних речень співвіднесені відповідно до критерію необхідності/достатності, що й лежить в основі формування між ними відношення градації й визначає статус таких складних конструкцій як градаційних. Перспективою подальших досліджень може стати аналіз інших відношень, які виникають між предикативними частинами складних конструкцій, з боку критеріїв необхідності і достатності. Література Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с. Коломієць В.Т. Синтаксично-стилістичні функції сполучника а в сучасній чеській літературній мові // Питання слов’янського мовознавства. – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1958. – Кн.5. – С.113-138. Крючков С.Е. О присоединительных связях // Вопросы синтаксиса современного русского язика. – М., 1950. – С.397-411. Лившиц В.А. Соединительно-присоединительные конструкции в языковом строе публицистических статей А.М.Горького // Наукові записки Дніпропетровського держ. ун-ту. – Харків, 1958. – Т.68. – Вип.16. – С.66-79. Михлина М.Л. О присоединительных структурах // Учёные записки Душанбинского пед. ин-та. Филологическая серия. – Душанбе, 1956. – Т.14. – Вып.6. – С.115-133. Плещенко Т.П. Присоединение как один из видов синтаксической связи в современном русском литературном языке (наблюдения над присоединением с союзами сочинительного характера): Автореф. дис … канд. филол. наук. – Минск, 1960. – 16 с. Попова И.А. Сложносочинённое предложение в современном русском языке // Вопросы синтаксиса современного русского язика. – М., 1950. – С.355-396.

Похожие записи