.

„Жива лялька” чи “суверенна особистість”: порівняльна характеристика Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4374
Скачать документ

„Жива лялька” чи “суверенна особистість”: порівняльна характеристика
Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл

І.Котляревський та Б.Шоу – загальновідомі корифеї української та
англійської драматургії. “Творчість Котляревського – справді епохальне
явище в духовному житті українського народу. Нова тематика,
гуманістичний пафос його творів, порушення актуальних суспільних і
морально-етичних питань, звернення до живлющих джерел рідного слова,
щедре використання багатющих скарбів народної поезії характеризують
новаторство автора “Енеїди” і “Наталки Полтавки”, визначають його
заслуги перед українською національною культурою” [3, 120], – зазначає
П.Хропко. Значущість Б.Шоу в розвитку англійської літератури визначає
З.Гражданська: “Б.Шоу вивів англійську драму кінця XIX століття з
глухого кута, створеного комерційними театрами і розважальними та
сентиментальними п’єсами, він відкрив перед нею широкий шлях соціальної
та проблемної драматургії… Він стоїть біля витоків великої сатиричної
традиції в драматургії XIX століття” [1, 160]. Ці пієтетні висловлювання
свідчать, що в обох драматургів, хоч вони й приналежні до різних епох та
національних культур, є велика спільність – талант, який увічнив їхні
імена в культурі та пам’яті людей. Б.Шоу називав себе “блазнем при дворі
його величності Народу”, а група київських літераторів, вітаючи
полтавців із знаменною подією – відкриттям у 1803 р. пам’ятника
І.Котляревському, писала: “Воно (натхненне слово поетичне. – О.К.)
живило наш дух народний животворною силою. І слово стало ділом” [2,
147]. Впадають в око у цих висловах спільнокореневі слова (“народ”,
“народний”), які є ключовими у творчості обох митців, а відтак й у
визначенні теми п’єс І.Котляревського “Наталка Полтавка” та Б.Шоу
“Пігмаліон” як драми бідної дівчини з народу, що відстоює своє право на
людську гідність. І українська, і англійська література багаті на твори,
в яких не останню роль в суспільному, політичному і особистому житті
відіграє жінка. Зупиняючись на жіночих образах Наталки Полтавки і Лайзи
Дуліттл, доречно згадати висловлювання Н.Зборовської, яка, аналізуючи
драматичні твори Лесі Українки, прийшла до висновку: “У Лесиній
драматургії мені виразно бачилися два жіночі образи, які зійшлися на
кону один напроти одного: образ маскулінної жінки (цілісний образ) та
образ фемінної жінки (роздвоєний образ). Маскулінна жінка прагне
утвердитися завдяки активній дії та бажанні влади, фемінна – завдяки
почуттєвій пристрасті, волі до життя та любові” [4, 85-86]. Виходячи з
цих архетипів, спробуємо глянути на те, як представлений жіночий світ у
драматургічному просторі, створеному українським та англійським митцями.

У Наталки Полтавки і Лайзи Дуліттл є багато спільного, насамперед,
обидві бідні. Наталка, хоч і походить з родини колись заміжних міщан,
дівчина бідна, бо батько, Терпило, бенкетуючи, прогайнував своє добро і
в “бідності умер”, а зубожіла вдова з дочкою переселилися на село, і з
“потенційної городянки, панночки” Наталка перетворилася на “простую
селянку”: “Не багата я і проста, но чесного роду”, “Моє все багатство
єсть моє добре ім’я” [5, 221], – співає і говорить дівчина. Лайза –
бідна квіткарка, яка, втративши матір, пішла від батька, бо він ніколи
не цікавився нею, хіба що тільки з метою дрібної наживи (професор
Хіґґінс заплатив йому за дочку п’ять фунтів і той, не соромлячись, взяв,
радий, що йому щось перепало). Проте вона має почуття власної гідності й
час від часу повторює: “Я не яка-небудь, я дівчина чесна” [9,11]. Така
постава дівчат сприяє маскулінізації їх образів.

Обидві дівчини вражають своєю цілісністю, вітальною силою,
працелюбністю. Правда, у Котляревського ці риси характеру Наталки
виявляються екстравертно: “Не стиджуся прясти, шити і носити воду”
[5,221], – співає про себе Наталка. “Золото не дівка!.. Крім того, що
красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна… яка трудяща, яка
рукодільниця; себе і матір свою на світі держить” [5,223], – так
говорить про дівчину виборний, наголошуючи в цій короткій характеристиці
на працьовитості Наталки.

Працьовитість Лайзи має інтровертний вияв і пов’язана з внутрішнім
переродженням дівчини, яке є результатом її тяжкої повсякденної роботи,
щохвилинного переборювання себе, перемог над собою, колишньою
квіткаркою. Лайза навіть перевершила результати експерименту, витримала
дуже складний життєвий іспит, проявивши максимум працелюбності й
мужності.

Складний іспит між любов’ю, повагою до матері і глибоким почуттям
кохання до Петра витримує Наталка. У ній поєднується тип фемінної і
маскулінної жінки, її образ ніби роздвоюється. “Мораль серця і мораль
родинно-патріархальна вступають у конфлікт у світовідчуванні Наталки.
Вона хитається між пориванням серця і дочірнім обов’язком у його
патріархальному розумінні, який переступити їй зовсім непросто” [6, 45],
– наголошує Є.Нахлік. Психологічну нетотожність самій собі спостерігаємо
в епізоді, коли Наталка, вже нібито вирішивши покоритися матері задля її
безжурної старості, “становится на колени и, поднимая руки вверх,
говорит: “Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени
любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього
чуда я пропаду навіки…” [5, 234]. Стара Терпилиха понад усе хоче
віддати дочку за багатого жениха, який би вигідно вирізнявся з-поміж
інших претендентів на її руку своїм суспільним становищем. Проте
“автономна особистість”, щойно зароджувана в дівчині, попри авторитарні
норми патріархальної сім’ї, керується покликом власного серця і виступає
навіть проти найріднішої людини – матері: “… не хочу, не піду, та й
кінці в воду!” [5, 245]. “Я давно уже поклялась і тепер клянусь, що
кромі Петра ні за ким не буду” [5, 246]. Героїня переживає складний
внутрішній конфлікт, конфлікт маскулінно-фемінного, чоловічо-жіночого,
активного-пасивного. Її глибоке почуття до Петра не притлумлює тверезого
глузду, усвідомлення того, що “для покою матері треба все перенести” [5,
229].

З гідністю витримавши всі інтимні й морально-психологічні муки,
суперечливі відчуття, Наталка, незаможна українська дівчина, зберігає
почуттєву цілісність своєї натури – вона ніколи не перестає
по-справжньому кохати єдиного обранця свого серця й наважується
заперечити матері: “Ой мати, мати! Серце не вважає, кого раз полюбить, з
тим і умирає” [5, 228]. Це вже справжній протест “суверенної”
особистості проти родинного деспотизму на захист своїх почуттів і своєї
гідності. Кохання для Наталки співвідносне з самим життям, бо смисл
кохання, за В.Соловйовим, – “вищий прояв індивідуального життя, що
знаходить в поєднанні з іншою істотою свою власну нескінченність” [7,
535].

o

o

?o?n«¬i¬HoeeOOOOOOOOOOe?AAAAAAA

&

gdkIe

ніколи не будуть так ставитися, як до леді. Б.Шоу зумів психологічно
майстерно передати глибоку душевну драму дівчини з народу, він акцентує
на внутрішньому стані героїні: печаль, смуток визначають стан її душі
після великосвітського прийому – там вона поводилася бездоганно,
вчителеві не доводилося за неї червоніти, та, на жаль, нікому не спало
на думку подивитися на неї не як на бездушну ляльку, керовану
ляльководом, не як на “шедевр” педагогічної майстерності професора та
вишуканості кравця, а як на живу людину з глибокими душевними
переживаннями, причому людину принижену, зневажену саме тим, що їй
відмовлено в праві бути живою людиною, а лише відведено роль бездушної
ляльки. Це сприяє маскулінізації образу. Галатея Б.Шоу піднімає бунт
проти свого творця, Пігмаліона – Хіґґінса, на відміну від античної
Галатеї, яка була втіленням любові й смиренності. Саме відчуття
“іншості” (може навіть вищості) дає Лайзі підстави для самоствердження
та гідної постави. Але зі своєю освіченістю, “іншістю”, Лайза
залишається такою ж злидаркою, якою була й раніше, коли торгувала
квітами, лише додалося трагічне усвідомлення життя як загрозливого
огрому і безмежної нерівності між людьми. Це є другою причиною, яка
штовхає Галатею-квіткарку на протест проти свого творця вчителя: “Ви
мене витягли з грязюки! А хто вас просив? Тепер ви дякуєте Богові, що
все скінчилося й можна мене знову кинути в грязюку? Що буде зі мною? Що
я вмію? До чого ви мене пристосували? Куди мені йти? Що мені робити? Що
тепер буде зі мною?.. Раніше я торгувала квітами, та не торгувала
собою. Тепер ви зробили з мене леді, і я вже нічим не можу торгувати, як
самою собою. Краще б ви мене не чіпали!” [9, 104].

Б.Шоу був упевнений, що у світі, де існує поділ на багатих і бідних, не
може обдарована, неординарна особистість з народу почуватися духовно
повноцінною, бо “якщо духовні сили “багатих” підточені брехнею, то
духовна енергія “бідняків” задушена жебрацьким існуванням” [7, 205]. Але
попри все і Наталка Полтавка

І.Котляревського, і Лайза Дуліттл Б.Шоу постають цілісними, вольовими
натурами. Вони уособлюють образ маскулінної жінки, енергійної, діяльної,
рішучої, здатної до бунту, аби захистити людську гідність, і у цій
якості виявляють свою спільність.

Ще одна риса споріднює жіночі образи драматургів – здатність до
глибокого почуття. Їх ставлення до чоловіків характеризує їх як тип
фемінно-маскулінної жінки. Наталка не тільки щиро любить свого Петра, а
й виборює, відстоює право на кохання. У Лайзи пошук власного “я”
поступово перетворюється на пошук цілісності, що є могутньою мотивуючою
силою любові. Галатея Б.Шоу закохується у свого творця (відбувається
зворотня трансформація античного міфу: не Пігмаліон закохується у
створену Галатею, а вона: того вимагають обставини сучасного драматургу
Лондона). Лайза, як і Наталка, вольова натура, бореться за своє почуття,
її любов спрямована на те, щоб утворити з ним єдність. Але
Хіґґінс-Пігмаліон залишається незламним: він занадто незалежний, у нього
є “свій власний шлях” і улюблена справа, і взагалі він – затятий
холостяк. Дошукатися пояснення такої неадекватної реакції на пристрасні
почуття дівчини можна у працях К.-Г.Юнга. Автор аналітичної психології
творчий процес називав демонізмом, розглядав його як живу істоту,
вживлену в людську психіку, що живе власним життям. Він писав: “Кожна
людина, якщо вона людина творча, не належить собі. Вона невільна. Вона –
в’язень, захоплений своїм демоном” [10, 351]. Цю думку ніби продовжує
Н.Зборовська, стверджуючи, що “дослідження людей мистецтва, біографії
великих людей доводять: потреба творити буває така могутня, що не
рахується ні з чим” [4, 98]. Одержимий наукою, Хіґґінс усвідомлює, що не
може зробити дівчину щасливою. Щоб увиразнити цю рису професора, Б.Шоу
парадоксально видозмінює біблійний сюжет про спокусу Адама Євою: під
пером талановитого драматурга спокуса перетворюється в антиспокусу:
Хіґґінс, взявши з вази яблуко, з апетитом його їсть, не пропонуючи Лайзі
пригоститися, при цьому багато разів повторює, що він затятий холостяк і
радить дівчині за кого-небудь вийти заміж. І Лайза, переживаючи такі
сильні почуття, яких, мабуть, в житті більше не буде, погоджується на
приятельські стосунки (в цьому виявляється не слабкість, а сила дівчини,
адже вона і інтелектом, і свідомістю зуміла дорівнятись до вчителя і
пройнятись його філософією) : “Ви, я і Пікерінг… ми тепер будемо не
просто двоє чоловіків і одна безглузда дівчина, а три приятельських
старих холостяки” [9, 92]. Така жертовність Лайзи не є виявом смирення і
самопониження. Навпаки, вона зворушує непохитного Пігмаліона, він,
захоплений Лайзиною вітальною силою, робить їй крок назустріч: умовляє
дівчину (не ляльку вже, якою можна розважатись) повернутися до нього і
навіть визнає, що йому не вистачає її душі, тієї, котру він сам створив.
І врешті, вражений незалежною поведінкою своєї учениці, Хіґґінс
виголошує тираду, в якій відчувається вже мимовільна повага до дівчини:
“Ах ви, зухвале, знахабніле дівчисько! Але це нічого, це добре, набагато
краще, ніж рюмсати чи подавати пантофлі або відшукувати окуляри,
правильно! Чорт забирай, Лайзо, я ж сказав, що я з вас зроблю жінку, – і
я дотримав слова. Ви мені подобаєтесь така” [9, 91]. Конфлікт з
чоловічим світом (незалежно від його інґридієнтів – чи то чиновницьких,
чи то наукових) завершується перемогою маскулінно-фемінної жінки. Таким
чином, головні героїні п’єс І.Котляревського і Б.Шоу – Наталка й Лайза –
це особистості, сильні жінки, які усвідомлюють себе як людину, а не як
живу ляльку, якою можна маніпулювати в залежності від обставин. Вони
чинять опір середовищу, людям і виборюють “право на життя”. А чи дає
воно “право на щастя?” Відповідь може бути однозначно ствердною щодо
Наталки, а щодо Лайзи? Фінал твору Б.Шоу залишає “відкритим”, інтригуючи
читача (чи глядача), запрошуючи до дискусії (цього вимагає естетика
драми), але цілком зрозуміло, що однозначних тлумачень не буде, та всі
зійдуться на думці, що сильна духом, внутрішньо збагачена, здатна на
вчинок, Лайза не погодиться на “половинчасте щастя”.

Є ще одна, мовна, проблема, яка хвилювала творців “Наталки Полтавки” і
“Пігмаліона” і яка, звичайно, позначилася на творенні жіночих образів.
І.Котляревський започаткував в українській літературі перехід від
книжної мови на живу, народну, за що М.Рильський назвав його Коперником
українського слова. В умовах зневаги до всього українського, в умовах
суперечок з приводу того, чи взагалі можливе існування українського
художнього слова на основі “мужицької мови”, в час, коли сучасники
І.Котляревського почували певну ніяковість за саму думку про живу
народну мову як орган “високої літератури”, автор “Наталки Полтавки”
довів здатність її для творення високохудожньої літератури,
продемонстрував багаті можливості народної мови у змалюванні різних
відтінків душевного стану людини, передачі мови персонажів, їхньої
індивідуалізації. Б.Шоу також виявляв велику стурбованість чистотою і
правильністю англійської мови. Він дуже вболівав через засміченість і
спотвореність її лексичного і фонетичного складу. Він уважав, що
ідеальна англійська мова, звільнена від вульгаризмів простолюду та
претенціозної фразеології аристократів, здатна змінити спосіб мислення
людини, укріпити її волю, сформувати правильне розуміння дійсності.
Робота над очищенням англійської мови була першочерговим завданням Шоу,
який дотримувався твердих переконань, що людину не можна навчити
правильно мислити, якщо вона не вміє правильно говорити. Саме цей момент
було покладено в основу педагогічного експерименту професора
лінгвістики. “Диво”, яке вдалося здійснити Хіґґінсу, й полягало в тому,
що через навчання мови він збуджує в Лайзі той духовний потенціал, який
був закладений від природи, тим самим ніби знімаючи з неї “закляття”, що
сковувало вільний розвиток її природних здібностей.

На Наталці ж ніколи не було цього “закляття” – вона досконало володіє
мовою свого народу. Весь її духовний світ, її внутрішня краса
виявляються в мові – зрозумілій, образній, дотепній, іноді пройнятій
народним гумором чи сповненій сатирично-дошкульних шпильок. Міркування
Наталки часто підкріплюються народними прислів’ями, приказками: “Коли
кого любиш – того нічого не забудеш”, “Знайся кінь з конем, а віл з
волом”, – відказує дівчина на залицяння Возного. Це підтверджує
Терпелиха, яка про свою дочку каже: “Отак все вона приговорками та
одговорками й викручується”. Неперевершеним зразком живої мови простого
народу є пісня, яка виконує репрезентуючу функцію. Наталка, увібравши в
себе перлини народної духовності, знає безліч пісень, які розкривають її
характер, світогляд, внутрішній стан. Саме через пісню ми дізнаємося, як
в Наталки “болить серце” за “милим, чорнобривим”, як вона страждає, як
“з горя висихає”, коли його немає поруч, як вона “любить Петра дуже”,
яка вона щаслива, і весела, і жартівлива, коли нарешті поєднується з
коханим.

Наталка зі своєю мовною довершеністю, і Лайза, опанувавши “мову
Шекспіра, Мільтона і Біблії”, постають цілісними натурами, здатними
вступити на шлях опору життєвим обставинам, зберегти почуття гідності,
утвердити особисту незалежність. Обидва драматурги сходяться на думці,
що “прості”, бідні дівчата з народу, опинившись перед проблемою
протистояння суспільству, з честю витримують сутичку з ним, виявляють
розум, винахідливість і утверджують позастанову цінність людини, високу
моральність “суверенної” особистості, вкотре доводять своїм образникам,
що вони не дитячі іграшки, забавки, не виконавці ситуативних вимог, а
сильні натури, здатні до самозахисту і самоствердження.

ЛІТЕРАТУРА

Гражданская З.Т. Бернард Шоу: Очерк жизни и творчества. – М., 1979. –
175 с.

Іван Петрович Котляревський: Життя і творчість в ілюстраціях і
документах. – К., 1981. – С.147.

Історія української літератури (перші десятиріччя XIX століття) / За
ред.

П.П. Хропка. – К., 1992. – 512 с.

Зборовська Н. Моя Леся Українка. – Тернопіль, 2002. – 228 с.

Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К., 1982. –
320 с.

Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського. Замовчувані інтерпретації.
Дискусійні проблеми. – Львів, 1994. – 68 с.

Ромм А. С. Бернард Шоу. – М., 1965. – 251 с.

Соловьёв В. Смысл любви // Сочинения: В 2 т. – М., 1991. – Т. 2. –
С.535.

Шоу Б. Пигмалион. – М., 1966. – 112 с.

Юнг К.Г. Воспоминания, сновидения, размышления. – К., 1994. – С.351.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019