.

З’ясування народних джерел творчості письменника в школі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3683
Скачать документ

Реферат на тему:

З’ясування народних джерел творчості письменника в школі

Драматургія другої пол. XIX століття

Оскільки з творчістю М. Кропивницького та М. Старицького десятикласники
ознайомлюються оглядово, а з творів І. Карпенка-Карого для текстуального
вивчення програми рекомендують комедію «Хазяїн» та трагедію «Сава
Чалий», то учитель має продумати систему уроків так, щоб вони були
об’єднані одними і тими проблемами, ідеями та завданнями. З’ясування
народних джерел становлення драматургії і театру якраз і прислужиться
цій меті. У вступній частині до теми наголошуємо на специфічних
обставинах розвитку українського театру в умовах національного гноблення
в Росії та боротьби українських драматургів, акторів та режисерів з
царським режимом за професійний національний театр, ролі народної
творчості у його становленні. Потім переходимо до вивчення творчості
кожного письменника зокрема. При тому не забуваємо висвітлити питання:

1) про вплив, фольклору, народних звичаїв, обрядів, народної естетики на
формування духовного світу, життєвих принципів та ідеалів,
літературно-естетичних та театральних поглядів корифеїв українського
театру;

2) народнопоетичні основи конфлікту в драмах М. Кропивницького «Дай
серцеві волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»,
«Глитай, або ж павук»;

3) народні джерела розуміння таких понять, як праця, свобода, обов’язок
та інших морально-етичних, соціальних та філософських цінностей у
творчості М. Старицького («Не судилось», «Оборона Буші», «Маруся
Богуславка»);

4) національний ідеал людини та засоби типізації в драматургії І.
Карпенка-Карого («Сава Чалий», «Бондарівна»).

Клас також одержує завдання за попереднім зразком самостійно підготувати
план-конспект підсумкового повідомлення на тему «Народні джерела
драматургії II пол. XIX століття». Щоб десятикласники успішно впоралися
з ним, радимо прочитати листи М. Кропивницького, М. Старицького, І.
Карпенка-Карого, автобіографічні матеріали, спогади, розвідки та художні
твори про них, зіставити характери героїв народних пісень, дум, легенд
та переказів з характерами героїв їхніх творів. Ці матеріали активізують
роботу учнів, полегшать пошуки на уроках, допоможуть зробити глибші та
переконливіші висновки.

Становлення М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого як
драматургів та театральних діячів, розпочинає бесіду вчитель, нерозривно
пов’язане з глибинними процесами у житті українського народу, з
розвитком його культури. У середовищі селян, свідомих своєї національної
гідності представників інших верств української суспільності вони
училися розуміти людей і життя, під їх впливом задумувалися вад своїми
обов’язками, визначали свої життєві принципи та ідеали, своє місце у
світі.

Товаришуючи зі слобідськими парубками, Марко Кропивницький не тільки
вивчав від них пісні та слухав казки, а й легко уловлював найтонші
психологічні нюанси у їх характерах, як-то: добродушний гумор чи
саркастичну насмішку, дотепність, почуття колективізму, доброзичливість,
взаємоповагу, статечність, скромність або ж осуд тих чи інших потворних
проявів у взаєминах між парубками і дівчатами, у житті в цілому. Такі
обставини повсякденного буття формували і відповідний світогляд. Не
випадково у вихованні своїх дітей Марко Лукич особливої уваги надавав
народній творчості. При тому він уникав книжності, педантизму, завжди
створював атмосферу природного входження дитини у світ народної пісні,
казки, легенди, приказки. З цією метою організовувалися ігри, співанки і
т. д., у яких нарівні з дітьми брали участь і дорослі. Разом з тим
батько завжди використовував найменшу нагоду познайомити дітей з
місцями, пов’язаними з видатними подіями в історії українського народу.
«Глибоко цікавлячись, — згадував син М. Кропивницького Володимир, —
Україною і її народом, захоплюючись героїчним минулим запорожців, Марко
Лукич прагнув і дітей своїх не залишати байдужими до цього. Під час
нашого перебування у нього в Катеринославі він скористався з першого
вільного дня, щоб повезти нас до славетних дніпровських порогів! Яскраво
пригадую поїздку до цього історичного місця з батьком, коли він із
захопленням показував поріг Ненаситець і розповідав багато легенд і
переказів».

Незабутні враження вже в ранньому дитинстві справили на М. Старицького
розповіді, пісні та думи, яких багато знав і майстерно виконував його
дядько Олександр. Вони глибоко западали в душу, пробуд-1 Кропивницький
В.М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького. /Спогади про батька/. —
К., 1968. – С.71–72.жували національні почуття. Епічний розмах подій,
колоритні типи героїв народного епосу несли в собі ідею боротьби як
способу самовираження і самоутвердження цілої нації, формували
свідомість майбутнього письменника на героїчних традиціях минулого,
викликали бажання діяти. До того ж такі типи хлопчик спостерігав і в
сучасному йому житті. Близький сусіда Старицьких капітан Гайдовський,
про якого йдеться у бувальщині «Пан капітан. Із галереї старих
портретів», був живим втіленням відваги, рішучої безкомпромісності до
будь-яких проявів зла і несправедливості. Сам вихований на традиціях
козацької вольності, він учив розуміти і цінувати їх і в своїх
односельців як у повсякденному побуті, так і в своїх діях та вчинках.

«Люби простий народ — він колись був таким же вільнім, як і ти», —
заповідав Михайликові пан Гайдовський. Кобза, дума і пісня, непримиренна
боротьба з московським забродою-п’яницею Заколовським проти поневолення
останнім селян, земляків Гайдовського, помста за вчинені кривди, за
спробу осміяти честь і гідність — ті знаки нескореної душі Гайдовського,
які не давали заснути стародавнім вільнолюбивим ідеям, історичній
пам’яті, які рухали український народ по шляху свободи і незалежності.
Пізніше усе те з новою силою, у нових умовах і формах не раз оживало у
свідомості письменника, надихало на створення тих чи інших образів.

В атмосфері фольклоризму, на ґрунті народного життя формувалися
літературно-естетичні та театральні погляди й І. Карпенка-Карого.
Дружина письменника Софія Тобілевич у спогадах стверджує, що його мати
була першою вчителькою сина і заклала в душу Івана любов до свого
народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних
скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. Вони викликали
глибокі почуття, роздуми над тяжкою долею селянина, гордість за героїчні
подвиги витязів-козаків. Усе це вчило тонко відчувати і розуміти думки,
настрої, прагнення, характер народу в цілому, отже і задуматися над
своїм життям.

Так само виховувала мати й інших дітей, створюючи тим самим у своїй
родині світ благородства, пісенності, допитливості, мрійливості,
взаєморозуміння. До того ж, виростаючи в оточенні селян-хліборобів, діти
вбирали в себе ці якості й від інших людей. Повсякденне спілкування з
ними на такій основі формувало стійкі переконання, здорові естетичні
смаки і уподобання на все життя, давало творчі імпульси в художній
творчості. Тому І. Карпенко-Карий як драматург і театральний діяч
активно шукав шляхів поглиблення народності театру, в чому вбачав і одну
з найістотніших прикмет його реалізму. Театр повинен служити народові —
така кінцева мета тих пошуків. Служити народові для корифея української
сцени означало формувати людину, погляди її на світ, моральні, духовні
та ідейні основи повсякденного життя. Тому він з якимось особливим болем
переживав занедбаність театральної справи в Україні, малодоступність
цього мистецтва трудящим, особливо селянству. «Театр на селі, — писав
Іван Карпович у статті «Наталка Полтавка», — пом’якшив би суворе життя,
дав би радість серед тієї тяжкої праці, від котрої німіють руки,
черствіють серця». Звичайно, що впоратися з таким завданням можливо лише
за умови глибокої народності як репертуару, так і гри акторів та роботи
режисера. В цьому вбачали суть своєї творчості й інші корифеї
українського театру, підсумовує вчитель. Ці висновки стануть
основоположними під час вивчення творчості М. Кропивницького, М.
Старицького та І. Карпенка-Карого у подальшій роботі.

Марко Кропивницький. Зрозуміло, що оглядовий характер вивчення творчості
драматурга обумовлює лекційній метод подачі матеріалу, адже за порівняно
короткий час необхідно докладно розглянути щонайменше три п’єси, а саме:
«Дай серцеві волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»
та «Глитай, або ж павук». Вузловим питанням такої роботи, як уже
говорилось, буде з’ясування народних джерел конфлікту як засобу
розкриття внутрішнього світу героїв. Подаємо план лекції та матеріал до
неї:

1. Життя і побут, внутрішній світ людини, її дії та вчинки — основний
предмет зображення.

2. Протилежність поглядів на життя, принципів моралі та етики, уявлень
про красу як джерело конфлікту.

3. Прагнення свободи, щастя і становлення конфлікту та характерів.

Драматургія і театральна діяльність М. Кропивницького позначені
особливою увагою до рис національної психології українців. У художньому
осмисленні граней внутрішнього світу свого героя М. Кропивницький
виходить з ідейно-естетичних засад фольклору. Це виявляється насамперед
у пильній увазі драматурга до повсякденного життя і побуту, у розкритті
найніжніших поривань людини, яскраво вираженій морально-етичній та
народно-психологічній основі формування і становлення характерів героїв.
Разом з тим драматург поглиблює соціально-психологічну мотивацію дій,
вчинків, характерів своїх героїв, а отже, і соціально-психологічну
загостреність конфлікту, в результаті чого конфлікти, як і самі
характери, стають більш динамічними, що веде до інтенсивного розвитку
критичного начала. Так, уже у першій за часом появи драмі «Дай серцеві
волю, заведе в неволю» в сцені зустрічі Семена з Одаркою та монолозі
Семена, які започатковують конфліктну ситуацію, що згодом з появою
Микити переростає у конфлікт, через місткі деталі драматург трансформує
багатогранний поетичний світ Семена. І ремарка «ніби зачарований
дивується», і звертання подумки до батьківської оселі, як до живої
істоти, і верба, посаджена разом з милою, і всякий цвіт — то знаки
благородної, ніжної та разом з тим сильної і вольової у своїй красі душі
Семена.

Такий же світ і Одарки. Вона і весела, і жартівлива, і грайлива та
завжди статечна у взаєминах із Семеном. Образ вечірньої зорі, до якої
Одарка «щовечора молилась», «їй одній розказувала своє горе», «перед нею
однією сліз не ховала», надає образові поетичної принадності. Він разом
з образом Семена, стає уособленням народного ідеалу краси, моральної і
духовної досконалості такого спорідненого з ідеалом самого письменника.
Тому аж ніяк не можна погодитися з думкою, що ці сцени позначені
нашаруванням мелодраматизму.

Продовжуючи започатковані у конфліктній ситуації провідні мотиви у
наступних діях, письменник змальовує сцени розваг молоді, в які вносить
соціальні елементи, розкриває психологію різних верств суспільства.
Свого часу З. Мороз із цього приводу відзначав, що «майстри української
реалістичної драми в силу історичних обставин навчилися дивитися на
побут широко, як на один із проявів суспільного життя людини, і на
цьому, здавалося б, вузькому плацдармі розгорнути конфлікти великого
соціального звучання».

Правильність такого висновку стверджує своєрідність психологізму і драми
«Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Внутрішній світ її героїв
характеризується поетичністю, потребою в чийомусь теплі і турботі про
когось, ніжністю, сором’язливістю, романтичною замріяністю, скромністю.
Поступово у тісному зв’язку з розвитком дії драми, яка увібрала в себе
психологічне багатство і психологічну напруженість народних пісень про
любов бідної дівчини до пана, виявляються грані характеру Оксани,
Бориса, старого Завади, челяді. Селянський світ тут майстерно
розкривається автором через деталі добуту, звичаї селян, їх мову.
Скажімо, Катря, Соломія, Оксана, інші дівчата й парубки виступають
втіленням поетичної краси і принадності, душевної м’якості, селянської
делікатності, що засвідчують їх дії, способи мислення, наскрізь
пройнятий повір’ями, народною поезією, народним світосприйняттям.

Однак драматург не ідеалізує національного характеру. Він показує
неоднорідність психології парубків і дівчат, особливо виділяючи при
цьому пащекувату і підступну Теклю. Ввівши ж у дію повір’я, М.
Кропивницький вказує і на деяку консервативність світогляду Оксани,
консервативність, що стала джерелом її довірливого, іноді аж до
наївного, ставлення до Бориса, що й зашкодило їм піднести свої почуття
на найвищу хвилю змагань за свою долю.

Важливу функцію в драматургії М. Кропивниць-кого відіграє гумор. Він
насамперед виражає інтереси різних верств тогочасної суспільності, тобто
їх потреби у спілкуванні, певно визначених предметах та формах
самоутвердження особистості у житті. Звідси багатий спектр комічного —
від добродушного кепкування над власними вадами чи вадами близької
людини до сатиричного викриття і осуду найпотворніших явищ навколишньої
дійсності.

Досліджуючи народну психологію, О. Потебня писав, що «на всіх ступенях
розвитку потреба щастя, блиску, могутності вимагає задоволення хоч у
мрії». Саме ця потреба з найбільшою повнотою характеризує і внутрішній
світ Івана Непокритого з драми «Дай серцеві волю, заведе в неволю».
Розважливість, віра у свої сили, скептичне ставлення до багатства,
трагічних моментів у своєму житті, демонстративна легковажність героя
найпереконливіше засвідчують його виняткове благородство, трагізм
бурлацької недолі і вічний пошук свого щастя. Сміх Івана Непокритого —
це сміх крізь сльози, оптимізм — це затамований біль, біль
безпристрастної любові до людини, до всього прекрасного в житті. Так
виразно він сконденсований у його словах, звернених до Семена та Одарки:
«А ви думали, що Іван вас тільки, так любить? Що Іван тільки вміє
брехати?.. Так, брате Семене? Ти мені став як замість батька. Ніколи і
ні в чим ти мене не скривдив, від тебе я ніколи лихого слова не почув.
Знай же й ти, що у Івана під оцією драною свитиною є серце, гаряче
серце». Непокритий вирішує йти в москалі замість Семена. Але й тут, як
зазначає далі ремарка, герой одночасно плаче й сміється.

Оцей мотив побратимства і нехтування своєю недолею, властивий
сирітським, бурлацьким і наймитським пісням, не лише синтезує в собі
комічне і драматичне, а й привносить у них ліричний струмінь, надаючи
характерам героїв і драмі в цілому глибокого філософського змісту. У
такий спосіб на перший план виходить проблема взаємин людини і
суспільства, роздуми про долю людини в цьому суспільстві.

Як наслідок потворності цих взаємин розглядав М. Кропивницький і
зверхність, улесливість, самозакоханість, зречення усього народного,
пустопорожність внутрішнього світу людини. Йому це боліло, бо розумів,
що то — благодатний ґрунт для плодження різного роду покручів,
бездуховності і космополітизму. У листі до В. Лукича-Левицького від 14
липня 1893 року письменник розповідає про те, як на косовиці дівчата
співали таких собі солдатських і фабричних пісеньок типу:

Крутитьця, вертітьця

Шар голубой,

Крутитьця, вертітьця

Над головой.

Крутитьця, вертітьця Хочет упасть,

Кавалер баришню Хочет украсть.

А коли Марко Лукич запитав, чому вони не співають своїх, тобто народних,
то від одного парубка, який уже відбував солдатчину, почув у відповідь:
«Теперича, барин, скрозь уже пішла образована пісня. От як я служив у
Аршаві, дак і там усьо модних пісень поють». Тож цілком зрозумілі подив
і обурення драматурга. «Отаке-то у нас пішло образованіє по селах!» [VІ;
426], — з болем підсумовує спостережене автор листа.

Не випадково у цілій галереї таких типів, як Гордій («Доки сонце зійде,
роса очі виїсть») з усією силою свого художнього таланту драматург
показав, що будь-яка запопадливість, плазування перед чужим і зверхність
у ставленні до свого рідного несе загрозу повного морального і духовного
виродження особистості, надаючи тим самим непоправних збитків і всьому
суспільству. Надто ж переконливо вияскравлюється ця думка у зіставленні
деморалізованих представників міщанства і простих селян.

Звернімо увагу, скажімо, на атмосферу гулянь молоді у драмі «Дай серцеві
волю, заведе в неволю». Пригадаймо, як парубки вибирають «березу».
Стільки тут статечності, шанобливого ставлення до рівного собі, турботи
про збереження вікових традицій, поваги і взаємності у стосунках між
людьми. І оте прагнення дізнатися, чи зі скромності товариш не приховав
завданої ненароком його ж товаришем кривди, і оте «панове товариство» чи
то «як поживаєш?», у яких легко відчувається глибока вдячність за
розділену красу юнацьких літ, співпереживання за долю товариша, почуття
обов’язку кожного перед ним, а його — перед парубоцтвом.

Така ж сама атмосфера зберігається і у взаєминах хлопців та дівчат, у їх
ставленні до Морозихи. Для кожного знаходить слово і господиня
вечорниць. Вона дотепом підтримує Омелька, з удаваною молодечістю
розділяє з Іваном Непокритим його жвавість, витівки, залучаючи тим самим
до участі в іграх, загадках й інших. Дівчата також кепкують з хлопців,
але у неприхованому підтексті завжди прочитується у такому разі щирість,
любов, статечність, міра в усьому. Особливо ж скромно, іноді навіть
ніяково почуває себе Одарка, бо ж так велить їй глибоке і чисте та
всесильне почуття до Семена, що не може не викликати симпатії до неї.
Зухвала ж поведінка Микити ні у кого не знаходить навіть найменшої
підтримки, а навпаки — усі стримано, з почуттям міри і такту, так, щоб
не порушити загального настрою, засуджують її. Молодь не сприймає
претензійності Микити як такої, що йде всупереч традиціям вечорниць, їх
призначенню у житті та побуті, бо ж вона протистоїть доброзичливості,
думці інших, руйнує приязнь довіру до нього. Натомість добродушний
гумор, жвавість, життєрадісність хлопців та дівчат, з-поміж яких
особливою дотепністю виділяється Іван Непокритий, пісенні партії надають
цим сценам радісного, оптимістичного характеру, утверджуючи високу
духовність народу, віру молоді у свої життєтворчі сили.

Таким чином, М. Кропивницький показує, що народні звичаї, обряди, побут
в цілому є типовими обставинами, які, зберігаючи і розвиваючи традиції
старших поколінь, формують життєві принципи та ідеали, духовний світ
нових поколінь. Справді-бо, саме з них Іван Непокритий, усупереч гіркій
сирітській недолі, виніс високе почуття побратимства, готовності на
самопожертву в ім’я щастя свого товариша, то ж і без будь-яких вагань
вирішив піти замість Семена в москалі. Там само криються і витоки
благородства, краси внутрішнього світу Семена і Одарки, їх почуття
обов’язку перед Іваном за його рішучий крок, який так багато важив для
їхнього щастя, у їхньому житті взагалі.

Багатий матеріал для розуміння проблеми свободи, мети, смислу і цінності
життя, розвитку і становлення психологічних, морально-етичних та
естетичних цінностей і їх ролі у духовному прогресі людини і суспільства
тощо дає драма «Глитай, або ж павук». Її конфлікт розгортається на
єдності двох протилежних начал — народному розумінні краси і щастя,
уособленням яких є насамперед Олена, Андрій та Христя, і потворності
внутрішнього єства Бичка. Благородний лірико-медитативний світ Андрія і
Одарки трансформується через ввічливі звертання до старших себе, друзів,
через народнопісенні образи, що надає їх роздумам романтично-піднесеного
пафосу, забарвленого якимось таємничим смутком. «Щаслива ти, —
відповідає Олена на розповідь Христі про своє кохання з Максимом, — доки
серцем ще живеш, доки на думці чорні брови милого та карії очі; тепер
тобі тілько й гадки, щоб побачити милого, почути його любую розмову,
пригорнутись до його серця!.. А й ні гадочки ж тобі об тім, що згодом
станеться, що спіткає опісля? І я ж така була щаслива! А й чи давно то
було, а вже той рай заростає терном колючим; минулося безпечне та світле
щастя, мов пташечкою пролинуло, мов вихором пронеслося…» [І; 450-451].

Мотиви наймитських, бурлацьких та заробітчанських пісень визначають
грані внутрішнього світу й Андрія. «Важко бути вольним і не мати волі,
страчувати сили на чужу користь, чужую ниву обробляти, а свою
занедбати… А ще тяжче не знати просвітлої години і не бачити краю
гіркій праці!.. Побила вже лиха година, як чужая нива та позичений
серп!.. І невже так і гнутись довіку? Ні, ще навкруги мене засяє ясне
сонечко, ще доля усміхнеться!» [І; 458], — роздумує він над своїм
життям. Постійне прагнення краси, ніжності та любові, виняткову
делікатність хлопців і дівчат засвідчують і слова здрібніло-пестливого
значення, як-то: «сестричко», «зіронько», «серденько», з якими
звертаються одна до одної Христя та Олена, і якими виражає своє почуття
до Олени Андрій.

Ці та подібні деталі у драматургії М. Кропивниць-кого багатовимірні.
Вони відображають не лише поетичну принадність внутрішнього світу
селянина-трудівника, а й конфліктний характер взаємин його з
суспільством. Та краса і принадність загострює жагу щастя, зміст якого
герої вбачають у насолоді, задоволенні чесною працею, злагодою в
особистому та громадському житті, в утвердженні і розвитку багатовікових
народних традицій у всіх сферах особистого життя та життя суспільства.
Таке розуміння щастя визначає і смисл життя. Разом з тим до них
приходить усвідомлення того, що реалізувати його без свободи аж ніяк не
можна. Поняття ж свободи, що стає метою життя, пов’язується з вільним
виявом і розвитком на ґрунті вироблених народом принципів та ідеалів
свого духовного, морального та соціального потенціалу. Але ці прагнення,
принципи та ідеали заходять у глибоку суперечність з реальною дійсністю.

Матеріальна несвобода Андрія, Олени і Стехи у драмі «Глитай, або ж
павук» сковує і внутрішній світ героїв. Скрута, безвихідність становища
поневолі ставлять їх у залежність від сільського жмикрута Бичка. Два
прямо протилежні світи, дві моралі вступають у гострий конфлікт, у
двобій за своє існування. Бичок не рахується ні з чим, аби досягти своїх
хтивих цілей, і ставить Андрія перед необхідністю йти на заробітки, що
кладе початок крахові моральних та психічних основ молодої сім’ї, що
зрештою приводить до трагедії.

Так завдяки всебічному розкриттю внутрішнього світу героїв, становлення
їх характерів М. Кропивницький послідовно утверджував у своїй творчості,
як і в українській драматургії в цілому, думку про те, що соціальне,
духовне і моральне розкріпачення людини, її насолода життям, впевненість
у загальнолюдській значимості зробленого, відчуття того, що ти потрібний
людям, а люди тобі, пробуджує активність в цілому. Саме це й визначило
гуманістичний пафос, новаторство, національну самобутність реалізму і
національні особливості поетики його творчості.

Михайло Старицький. Головна мета цього уроку полягатиме у з’ясуванні
змісту таких філософських понять, як життя, праця, обов’язок, свобода і
т. д. На перший погляд це завдання занадто складне. Але тільки на перший
погляд. За умови продуманої підготовки учнів до уроку, насамперед
уважному прочитанні рекомендованих програмами творів і так само
продуманій лекції вчителя, як показує досвід, такі завдання не лише не
виникають особливих труднощів, а й зацікавлюють учнів, викликають у них
бажання обмінюватися думками, дискутувати. До того ж необхідно пам’ятати
й те, що проблематику та ідейне спрямування творів української
драматургії ІІ пол. ХІХ століття нерідко трактують звужено, зводячи їх
до етнографізму, тобто простого наслідування та опису побутових явищ.
Під час вивчення творчості М. Кропивницького учні мали змогу
переконатися у хибності подібних тверджень. Ще раз переконаються вони в
цьому й на уроці, присвяченому темі «Михайло Старицький». Повторивши
матеріал вступної лекції, продовжуємо ознайомлення з драматургічною
спадщиною письменника, яке також проводимо лекційно. При цьому
зосереджуємо увагу десятикласників на особливостях його творчості:

— принципах творення типових характерів та обставин;

— народних уявленнях про працю у фольклорі та творах драматурга;

—джерелах розуміння життя як виконання патріотичного,
загальнонаціонального обов’язку;

— конфлікті добра і зла, благородства та егоїзму і корисливого
розрахунку.

Прикметною рисою літературно-естетичних та театральних поглядів М.
Старицького є естетизація побуту, навколишнього світу і окремих його
деталей. Вказуючи на неї, С. Тобілевич, зокрема, відзначала, що як автор
і режисер М. Старицький прагнув показати на сцені театру побільше
«мальовничих», так би мовити, моментів, створюючи художні декорації, які
б давали змогу персонажам діяти на тлі мальовничих куточків природи.
Сценічні події він намагався прикрасити виступами хору, одягненого в
барвисті українські національні костюми, співами і танцями хлопців та
дівчат. Іноді критика вбачала в цьому надмірність етнографізму, що
ставав причиною уповільнення дії і т. д. Та в таких принципах передусім
слід вбачати органічну єдність характерів і обставин, зумовлену самою
дійсністю. У таке розуміння ролі етнографічного елемента в художньому
творі М. Старицький вкладав глибокий зміст: типовий національний
характер найбільш повно може розкритися в обставинах типово
національного життя.

Тепер спробуємо простежити принципи художнього освоєння в його
драматургії народних уявлень про життя, свободу, мету, смисл, цінність
людського буття тощо. В народній свідомості, що яскраво відобразилося у
фольклорі, уявлення про зміст життя якнайтісніше пов’язані з працею.
«Щоб людиною стати, треба працювати», «Праця людину годує, а лінь —
марнує», «Без діла слабіє сила», «Землю прикрашає сонце, а людину —
праця», — стверджують народні прислів’я та приказки. Праця формує
духовний і моральний світ людини, є першоосновою її життя. До того ж, як
зауважує М. Стельмахович, «з давніх-давен вважалося, що навіть у
найбільшому горі душу очищає, зцілює і повертає до життя саме праця».
Отже, вона не лише першооснова життя, а й могутня життєтворча сила.

З такого розуміння праці як життя виходять у своїх діях та вчинках і
герої драматургії М. Старицького, завдяки чому праця тут стає важливим
композиційним чинником, набирає ознак естетичної категорії. Так, Павло
Чубань з драми «Не судилось» твердо переконаний в тому, що жити
необхідно своїми руками, завойовуючи невтомною працею собі на щастя. Ця
думка зв’язує в тугий вузол цілий ряд складових філософських проблем,
загострює конфлікт твору, у її сприйнятті і розумінні характери героїв
розкриваються усе повніше й повніше. Вірна традиціям трудової моралі,
Катря не може роздвоювати свою душу і до самозабуття кохає Михайла. У
цьому вона знаходить своє щастя, свободу. Щирий у почуттях до неї й
Михайло, хоч виріс у панському середовищі. Та поєднати два різні світи,
два способи життя в одне ціле не так легко. Через скупу, але досить
промовисту деталь — порепані руки Катрі — драматург показує
непослідовність героя, якусь його внутрішню самому не зрозумілу
відчуженість від селянського світу, несумісність їх ідеалів. Тому-то
щастя, здобуте в праці, як він сам говорить, для нього трудне щастя, на
яке в нього не вистачає сил. До того ж Михайло не завжди виявляється
людиною обачливою і вольовою. В результаті взаємини закоханих набирають
деталі драматичнішого характеру і призводять до трагічної розв’язки.

Боротьба зі злом і будь-якими проявами потворності, творення добра і
блага — ще одна істотна грань народнопоетичних уявлень про життя. Менший
брат. Дідова дочка завжди проймаються співчуттям до скривджених,
прагнуть у всьому допомагати їм. Як велике і непростиме зло сприймається
у народній творчості неповага до батька, матері, братів та сестер, роду
в цілому. Забагатівши, брати у думі «Вдова і три сини» почали зневажати
рідну матір і вигнали її з дому. Спотикаючись, ідучи з рідного двору, з
гіркими сльозами на очах удова промовляє:

Ой, сини мої, сини, як три гласні ясні соколи!

Бодай ви щастя-долі не мали,

Як при старості літ з домівки зіслали!

Хоть би я в вас ні жила, ні їла,

Хоть би в тихомирстві посиділа.9

Покарані за зверхність і безсердечність, сини зазнають зневаги громади,
їх спіткає біда за бідою, горе за горем. Натомість чуйного челядина,
який прийняв зневажену синами матір і доглядав її, та ж громада оточує
повагою, він користується у неї неабияким авторитетом. Творчо осмислюючи
народно-епічну традицію, М. Старицький у драмі «Не судилось» створює
образ простого сільського парубка, винятково співчутливого,
благородного, розсудливого і принципового. Ковбань — ідеал людини у
народному його розумінні. Заради великого, глибокого і справді щирого
почуття кохання до Катрі він готовий на моральну самопожертву для неї,
прикриваючи собою гріх дівчини, яка заплуталась в лабіринтах своїх
почуттів і зазнала стільки горя в житті.

В інших же творах благородство героя як основа його життєтворчості і
життєдіяльності пов’язується з виконанням ним свого патріотичного,
загальнолюдського обов’язку. То ж не дивно, що найвищим проявом
благородства тут нерідко виступає навіть смерть. Ні, зовсім не у хвилину
розчарування, зневіри у свої сили, а в момент найвищого піднесення і
напруження фізичних, духовних і моральних сил сотник, Мар’яна, Катря та
інші герої історичної драми «Оборона Буші» свідомо роблять останній
крок, ідучи назустріч своїй загибелі. Гордий за свою доньку, батько
благословляє її на смерть. Відхиляє усі спроби ціною відступництва
врятувати собі життя Мар’яна.

Вмотивовуючи такий вибір героями свого шляху, драматург співвідносить,
зіставляє найрізноманітніші, часом прямо протилежні явища суспільства,
події у житті героїв, знаходить і встановлює діалектичні зв’язки між
ними і, таким чином, освітлюючи одне явище, одну подію через інші,
створює цілісні, глибоко місткі за своїм змістом характери, які кожен
зокрема і разом узяті й створюють авторську концепцію життя як творення
добра.

Так, епічний образ кобзаря, його дума сповнені болю і гіркоти,
викликають передчуття нової січі, ще одного кривавого бенкету. Поволі
цей настрій проектується на Cвиридиху, внука, одного, другого слухачів,
а відтак на весь майдан та присутніх людей. У результаті і зміст думи з
описово-розповідального переростає у войовничо закличний, сповнений
драматично-героїчного пафосу, у якому конденсується настрій не лише
кобзаря, громади, а й цілого народу, вчувається відлуння віків. Розвиток
дії рухають роздуми героїв про події, що наближаються, ставлення до них,
їх значення у житті кожного зокрема і народу в цілому. Органічними у
цьому контексті є розмови Мар’яни з Катрею, які підсумовуються у
монолозі Мар’яни, сповненому суперечливих роздумів, вагань про свою
громадянську позицію у скрутний для України час. Перед нею постає
дилема: чи свій жаль, власне горе чи продовжити справу свого батька,
який усього себе віддав людові, «За волю бивсь, за щастя його дбав, і от
тепер дає за його душу…» [IV; 378]. І вибір падає на останнє. Мар’яна
зливається з юрбою, доля народу відтепер стає її долею. Епічне начало
переростає у ліро-епічне, зображення — у вираження, надаючи дії
особливої стрімкості і гостроти, синтезуючи в єдине ціле конкретне,
одиничне і загальне, особисте і загальнонаціональне.

Муки і страждання Мар’яни вибухали гнівом. Жадобою помсти за
сплюндрований край, і героїня напружує усю свою силу на захист Вітчизни.
Її незламна воля піднімає не лише козаків, а й усе жіноцтво фортеці до
рішучого смертельного бою з ворогом:

Мар’яна (вибігла на чолі жіночого війська, зі стягом).

На ворога! До зброї, мої сестри!

Ген за муром батьки наші й брати.

За рідний край вмирають славно, чесно;

Так докажім, що кров у вас одна

І серце теж! Геть набік чулість, сльози!

Насталимо одвагою наш дух,

Всі сили ми напружимо до бою…

Хай віддають, хай знають вороги,

Що умирать українки уміють! [IV; 482-483]

Не важко зауважити в цій сцені вплив думового епосу, історичних пісень,
легенд та переказів. Він і в змісті героїчного, яким пройнятий
внутрішній світ Мар’яни та козацької громади, і в засобах його
вираження. Як і в народній творчості зміст життя людини у такій ситуації
визначається максимальним напруженням її зусиль, спрямованих на боротьбу
із супротивними силами. Звідси епічна монументальність як внутрішнього,
так і зовнішнього психологізму, акцентація уваги на духовному і
моральному пориві головного героя, звідси побратимство і одностайність
усіх учасників оборони фортеці, які стали під високо піднятий Мар’яною
стяг. Трагічний фінал твору має глибокий філософський підтекст, у якому
відлунюють народні уявлення про життя, смерть і безсмертя: загибель як
вияв вірності героїчним традиціям свого народу, в ім’я нескореності і
свободи прийдешніх поколінь і є тією життєтворчістю, яка веде людину і
народ у храм вічної краси, безсмертя, добра і блага.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019