.

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
172 2549
Скачать документ

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія
вогню”

Літературно-критичний дискурс поцінування цієї ліричної збірки (виданої
в Детройті, 2000) відомої в США і в Україні письменниці варто розпочати
словами автобіографічного роману “Нотатки Мальте-Ляврідс Бріґґе”. Його
автор Райнер Марія Рільке проникливо ствердив: небагато користі з
віршів, коли писати їх надто рано. Варто, навпаки, вичікувати з їх
писанням довго, – адже навіть заради одного вірша треба бачити багато
міст, людей і речей, знати звірів, відчувати, як літають пташки, треба
збагнути, яким порухом відкриваються маленькі квітки раннього ранку.
Врешті, треба багато пережити, треба мати що згадати. Але й тоді не
треба квапитися переливати спогади в поетичні ритми. Тільки коли вони
повернуться і стануть нашими кров’ю, поглядом і порухом, безіменними і
вже невіддільними, – тільки тоді зможуть вони перетворитися в суте
золото поезії. Мудрість Рільке справджена, зосібна, ДарІєю Рихтицькою.
Віршуючи з дитинства, поетка тільки в зрілому віці дебютувала книжкою
“Шовкова косиця”. В тих же 90-х роках спромоглася засвідчити свій
творчий розповень іще двома збірками “Крижаний цвіт” і “Кольори вітру”.
Принагідно зазначимо, що авторці поталанило й на гарний
літературознавчий осяг власної художньої продукції (передслів’я Аріядни
Шум).

Завданням цієї студії – схарактеризувати перекрій творчости Дарії
Рихтицької від 1995 р., яким датується найраніший твір-щоденник віршем
“Рим”, оцінити вагу і мистецьку вартість книжки “Магія вогню”, що
розкривають сучасне поетичне обличчя авторки. Насамперед варто
підкреслити: письменниця залишилася вірною собі, власній життєвій і
мистецькій філософії – виразу рафінованої жіночої рації, що доповнює
часом однобоку чоловічу, не відмовилася від уже апробованої художньої
манери і специфіки вишуканої форми “звільненого” вірша. Звичайно, від
“Кольорів вітру” минуло не так багато часу для помітної еволюції. Проте,
ймовірно, саме як тенденцію розвою авторки можна потлумачити підвищення
питомої ваги “повноформатніших” творів – доказ розширення “художнього
дихання” поетки. Це розпросторення самовияву ліричної героїні наводить
на думку, що десь від середини 90-их років Дарії Рихтицькій усе тісніше
ставало в малому “метражі” артистичного вислову (при тім франківський
потяг до “мікроскопічності” як вияв влади канону і впливу метра-краянина
не заник, – у новому виданні маємо цикл мініатюр “Недосказане слово”).
Що ж стосується якісних видозмін, відзначимо: мистецька самореалізація
супроводиться в авторки дещо вищою мірою внутрішньої напруги і пружності
вірша, внесенням оригінальних мотивів ув особисту лірику. При плеканні
постійних тематично-настроєвих комплексів (насамперед пов’язаних із
Україною й особистим життям ліричної героїні) зросла щільність образів,
місткість ліро-драматизму.

Вірші “Магії вогню” уклалися в симетричні розділи з полісмисловими
заголовками “Дерева вмирають стоячи”, “Зростання спраги”, “Двері ілюзій”
і “Хрест навхрест”. У кожному більше десяти творів, що постали в
Детройті впродовж 1998-1999 років, а також в Україні (від 1997 до 1999)
і Римі (1995). Композиційним завершенням книжки є трохи менше ста
філософських ізгаданих мініатюр. Артистичної суцІльності компонуванню
додає досить послідовне дотримання принципу відкривати розділи
лапідарним віршем, що виконує функцію своєрідного поетичного камертону.

Препозицією першого розділу стали слова щирої сповіді жінки-українки про
любов до рідної країни України (“Багато доріг…”). Із цих рядків,
неначе промені-радіуси з центру, проростають у подальших творах мотиви
(як-от чужини) й версифікаційні вирішення (поява римованих рядків, які
партією скрипки в оркестрі відбивають лейтмотив “країна Одна –
…Україна”). Як і в попередній книжці в розділі “Обрій сподівань”,
концентр України зосереджений у першій частині. Адже Батьківщина є
головним пафосом і болем поезії Дарії Рихтицької. Дійові особи розділу
“Дерева вмирають стоячи”, чиї образи проходять перед мисленим зором і
художньою уявою поетки, – Марія Заньковецька, митрополит Йосип Сліпий,
власні батько і брат, сама лірична героїня, котра ввібрала немало рис
авторки, подружжя А. Пашко і В. Чорновіл, – виступають утіленнями
української душі, речниками й оборонцями, а дехто й жертвою української
ідеї. Психологічний, узагалі духовий зв’язок із образом України – не
книжкового походження. Він переймає особистісні вірші, пейзажні образи,
навіть римські поетичні шкіци. Наприклад, центральний персонаж ліричної
поеми “Білий голос” – золотокоса дівчина, замкнена від народження за
ґратами, могла б по-Шевченківськи ствердити: її доля є часткою долі її
батьківщини. Притчева, “відфольклорна” фактура твору ввібрала й
органічно перетопила в мистецькому горнилі реалії минулого й
теперішнього. Так, на обставини колоніальної підлеглості України
натякають алюзії “холодні Сибіри”, уярмлені люди без національної
нам’яті, прибульці, які “Свої порядки Наводять, Навіть Дівочі Пісні
Чужими Словами Баламутять” [1, 14].

Морально-етичний осуд сучасних деформацій побуту краян утілено в
експресивних образах “келихів отрути” горілчаної й “голосіння плаксивого
гармошки”. Стилістика поеми резонує докором болю громадянам незалежної
Украни, суголосним українській літературній класиці. Принаймні очитаному
в ній оку бачаться асоціативно спорідненими риторичні запитання Дарії
Рихтицької: “Чому Не стукотять Молотки При будівлі Нової світлої Хати?”
та “Як довго Ще буде Прокляття Над народом тривати?” [1, 15], з одного
боку, й аналогічні конструкції в “Думах старика” О. Кобилянської і в
вірші “І ти колись боролась, мов Ізраїль…” Лесі Українки відповідно.
Гран автобіографізму в багатостраждальному сподіванні героїні-дівчини в
настання кращих часів для рідної землі; генетично успадкована в античних
мудреців віра в спромогу знайти людину навіть у темряві; співдія
виражальних засобів неоромантики та оновлених імпресіонізму й
експресіонізму; драматизм і алегоричність, дечим зіставна з “Осінньою
казкою” тієї ж Лесі Українки; неочікувані прориви рим (“Темниці Без
світла І зірниці”, “Очі мали Колір Ночі” – тут і далі виділення наші –
В.П.), загалом ізведених у поетки до “кістякового мінімуму” (Ю.
Шевельов), – усе це видається симптоматичним у доробку письменниці
другої половини 90-х років.

“Мариво війни” і “Терни жалю” актуалізують пам’ять серця про брата
Мирона, вояка УПА, та батька авторки. Цим обидва твори спадкоємно
підхоплюють меморативну лінію попередньої збірки (“З колючих страстей
випливає самотність…”). У першому з них жахлива неонатуралістична
візія розпросторюється у вражаючий малюнок етапування ешелонами, в
небайдуже “літописне” посвідчення про репресії над тими, хто став на прю
з Гітлером і Сталіном, викінчуючися сюрреалістичним видінням “З
обмотаних Ганчір’ям Ран Сочився Біль – Моєї провини…” [1, 18].

”Терни жалю” являють хист до миттєвого психологічно-словесного
“портретування” (образ батька в дзеркалі споминів). Дарія Рихтицька
зуміла заразом схопити стосунки генерацій у плині часу, передати
духовий зв’язок українських батьків і дітей, відтворити в техніці
“потоку свідомості” силу любові й чаруючу красу Вкраїни, врешті
наголосити необхідність українських перемог . Запорукою їх – “калиновий
вогонь” молодих. Сильно проступаючому в громадській ліриці патріотичному
свідогляду поетки в підпорядкуванні безперечній ліричній обдарованості
під силу надати побаченому і передуманому загальнішого звучання. Це
зроджує писання неодноденного значення, як молитву “Час Остудив З душі
Власної Мій край” [1, 47]. Прикметна тяглістю власної
внутрішньолітературної традиції (пор. зі Скаргою” з “Шовкової косиці”),
вона виявляє по-філософськи дозріле й по-жіночому небайдуже, емоційно
наснажене розуміння мснтальності українців. Улітку 1999 р. у Детройті
серце авторки мучиться рабською свідомістю, сном народу, який випив
отруту до дна. Це закляте екзистенційне коло множить не інвективність
лірики Д.Рихтицької, як можна було б сподіватися. Навпаки, воно викликає
готовність самоспалитися, йдучи крізь терня до України, щоби прорости з
попелу корінням життя. Надію ліричній героїні дарує не циклічність
історії, як О. Ольжичу. Навіть не свідомість хтонічної сили роду і
рідного чорнозему, як Б.Кравцеву. Її надихає молитовна інтерпеляція
пуанту: адже всемогутньому Богові під силу і вдруге світ сотворити, на
цей раз – із нашої порожнечі. Спогаданий вище рількеанський мотив
обсервування багатьох міст і людей задля творчої самореалізації
справдився – після фольклорної стилізації “Регенсбурзька весна” дебютної
збірки – в віршах “Крижаного цвіту” під назвами “Паризька ніч” і
“Мюнхен”.

У репрезентованій книжці його втіленням є лірична поема “Рим”, створена
в вічному місті влітку 1995 р. Українська література придбала вже цілий
гурт образних осмислень прекрасної Італії (назвемо “Lаgо Маggіоге”
П.Куліша й Федьковичів образ Венеції, писання про Рим Гоголя і Франка,
віршІ Лесі Українки й О.Олеся, А.Бобенка і В.Пачовського, Н.Кибальчич і
М.Бажана, новели М.Коцюбинського, твори діаспорної поезії – Яр Славутич
і ін.). Рим же Рихтицької художньо моделюється на перетині мандрівничих
вражень і відлунь власної душі. Ці особисті й суб’єктивні переживання на
відстані від ока до серця – втім і внутрішньоукраїнського характеру:
здається, в підтексті згадки про тісноту римських вулиць живе пам’ять
про ширину міст “Великої України” як відбиття родової вдачі українців.
Антигерметична настанова авторки “Чужого міста Мелодію

Вдихати”, в його храмах, музеях і на вулицях “Давнього Римського Народу
Нащадків Пізнавати” [1, CAPut!’] веде до усвідомлення маєстату міста зі
слідами Петра і Павла на бруку, але й плинності “героїчності давньої
імперії”. Писана не байдужим пером пересиченого туриста, поема культивує
оригінальні жанрові мотиви вуличного життя з деідеалізаційними
характеристиками огрядних і лінивих римлян. Над читачем забирає владу
фемінний погляд естетки з контрастним романтично-зоровим упластичненням
побаченого: “Хиба часами Красуня з гривою Волосся темного Як ніч на
перехрестю Мов та богиня З’явиться…” [1, 22].

Буйна уява мисткині слова, засвідчена візією в Колізеї перших християн у
пазурах диких звірів, упроваджує тут трагічну рідну проекцію: в Києві
тому менше давньої старовини, що її з’їли “звірі у людському тілі”.
Образ Риму “націоналізовано” в порівняннях італійської й української
природи, в історико-культурних паралелях, навіть у радощах випадкової
зустрічі з краянином, у життєписній драматичній нотатці про нашого
Патріярха “Йосифа Сліпого І святого” [1, 20]. З часом у світі шедеврів
Рісорджімента героїні починає бракувати рідніших канонів краси, “Ікони
візантійської Східної” [1, 27]. Не полишає її пам’ять про наших
чорнобильських мадонн. Лірочно-розмислова течія поеми наснажується
високими емоціями перед “Пієтою” Мікельанджело, дихає відчуттям повноти
життя, вбирає філософський роздум про міру й надмір естетичних вражень,
і зроджує моральний імператив українству – впродовж століть пам’ять свою
“Не загубити – Культуру Рідну Поважати” [1 , 36].

Все це вмістила в собі дотримана художньо-щоденникова фактура тексту
нібито тільки вражень. Безперечно, така форма дібрана вдало: читач, між
іншим, “реконструює” образ автора з мандрівничих вражень, стаючи при
цьому неначе їх співавтором, а між щоденникарем і читачем протягаються
нитки зв’язку і довіри. В реакціях на римську довколишність виповіла
поетка почасти й себе. Скажімо, в психологічному портреті “Марія
Заньковецька” цьому опосередковано слугують деталі акторської манери
великої артистки, сама моментальна лірична “фотографія” її душі з
побаченою домінантою – “Жагучою Тугою За величним І

прекрасним” [1, 51].

Мистецькі й особистісні мотиви взагалі позначені в Дарії Рихтицької
вишуканим естетизмом самотности й тиші, високоідеалістичпим підходом до
творчого акту як до різьблення слова актрисою чи поеткою “На всі часи”,
у владанні “Божественного Подиху”. В вірші “Веселка” підґрунтям творення
музики життя (поезії), а з нею – і себе самої через пошуки духовного
(пор. із “Царівною” Ольги Кобилянської), виступив мнемонічний фактор.
Спогад дитинства про світляну веселку в горах став відправним моментом у
рефлексуванні про людську безпорадність перед злом. Сама ж райдуга
набула емблематичного значення надії нашого краю.

Поема “Ad memoriam” В.Чорноволу, названа “Трояндна печаль”, як і вірш
“Спазм болю” з присвятою “Атені” підхоплюють останню тему. Названий
реквієм “у подзвінне” Чорноволу, сповнений голосільницьких інтонацій,
становить собою останнє “прости” всім, хто не зберіг В’ячеслава від
підступної смерті. Щемного ліро-психологізму творові додав умовний
сценерій подружнього життя двох споріднених душ, але погляд із приватної
перспективи тут не домінує. Тому звучить “Трояндна печаль” і грізним не
по-жіночому “мементо” (мотив непрощення ворогам, відплати за кривду
всієї України), і філософсько-резигнаційним нагадуванням про крайню
необхідність “Провідників Своїх Поважати А зайдів Геть прогнати” [1,
62], й гідною епітафією. Картина величавої похоронної процесії, якої
давно не бачив Київ, траурна і водночас по-імпресіоністськи
сонцебризна, інтонована “Бам – бам” церковних дзвонів, от тільки кінець
дещо абруптивний. Психологічний pendant попереднього твору, “Спазм болю”
добре передав біль утрати, зокрема за допомогою звукопису (алітерації на
“с – з”, “д”). Нарешті, завершальна частина мистецького обрамлення,
мініатюра “Хто прагне див”, дарує ту радість упізнавання літературних
перегуків понад роки, що говорить не так про рацію компаративістів, як
про духову єдність української поезії, зосібна жіночої, різних
генерацій, спільноту письменницьких поглядів і відчуттів. Бо ідея
неповторних див рідної землі в Д.Рихтицької просто наче проростає з
рядків Плужникової медитації “Хай чужина комусь вбирає очі…”, де також
ясніє образ “дива землі своєї”.

h

h

h

h

h

h

h

h

z“oiTHTHIIIIIIAEIIIIIII?

gd

gd

gd

gd

gd

gd

ед писань сливе експериментальні. Одне з них, “Тужливо дзвіниця
дзвонить”, демонструє евфонічні можливості поетичної мови (аж до тих, що
обмежують сам вислів, але не ведуть при цьому до асемантичного письма)
цікаве розмаїтою метафорикою. Тематично в розділі домінує комплекс
гармонійності світу й особи, нерідко доведений “від супротивного” (“Ти
рухаєш губами..,.), на метафізичному рівні (“Як вдихнути життя?”) чи й
за допомогою інтроспекцій (“Аромат дружби”, упластичнений за допомогою
естетичної співдії змислів). Ідейно-художім осердям є образне
вистудіювання таких гідних людини високоцінних її проявів, як тривка
приязнь і любов. Ліризуючи їх, Д.Рихтицька прагне передати багатство
настроїв, переживань. При цьому, наприклад, любосні мотиви “рольової”
ретроспекції “Палаючий кущ”, попри деяку ускладненість сюрреалістичним
задзеркаллям, долають його конвенційність реальністю плану кохання та
весняного пейзажу.

Центральним твором розділу бачиться елегійна філософська поема “Ватра”.
Вона значною мірою розвиває заголовну семантику “Магії вогню”.
Присвячено твір друзям, які відійшли в таїну західних меж, лишивши по
собі зорний слід навкруг серця ліричної героїні. Тим то й запалено в
зачині хисткий вогник свічада. Обертони думки і ліричного переживання
випрозорено печаллю. В релігійному й альтруїстичному ключі потлумачено
поведінку дружньої душі побіля Господнього престолу. Й тут душа
“Молитвою За нас Просила…” [1, 89].

Віршовий мартиролог, а водночас груповий портрет і апологія свого
покоління дітей із вогненного кола війни, “Ватра” сповнена зорової
виразності в малюванні відлету душі. Підлягає ж воно власній філософії
(сказати б, антирелятивістській) часу, бажанню повернути минуле,
втішатися – на противагу зболеній самотності – повнокровністю буття в
любові, в дружньому тісному колі, з якого нікому не відійти безслідно.
Медитативна дорога авторки до себе (а це та дорога, яку, за словами Б.
Бойчука, не вибирають) у поемі й усій збірці є шляхом означущення
поетичного слова через метафоричне згущення амбівалентної образності
вогню. Вагома в символіці багатьох поетів-попередників, вона
багатоманітно обігрується Дарією Рихтицькою. Скажімо, вогонь тут
репрезентує іскриста ватра. Cаме до неї, згідно гуцульського
міфопоетичиого погляду, гостять душі померлих. З цього семантичного
гнізда виростають похідні образи: полум’я вогню як своєрідного магічного
кристалу, вогника пам’яти, жару любови, теплого світіння ще
реґенсбурзької дружби, вогнища надій у серцях. Опитимістичне вістря
поеми підносить незгасне палання ватри Віри, Надії та Любови назустріч
безсмертю та попри розходження перехресних стежок життя, всупереч усе
більшому звуженню кола людей круг огню. В Шевченківсько-Франківських
урочих інтонаціях авторкою

провіщено кращу українську перспективу. Бо будиться з “Зимового Сну –
Україна Наша – І жде На своїх Дітей – Що розбіглися По чужих Краях – Тож
Об’єднаймось В одну родину! Не відходім Від ватри Далеко – Бережім Її
теплоту і жар любови, Щоб вогонь Не погас У попелищах Свар” [1, 103].
Патріотичний стержень “Ватри” втривалено й наступним віршем “Смерека
колюча”. В ньому колективний образ “нас” теж зігріває вогонь, що є
антидотом від “самоспалення безділля”. Це вогник надії, що Україна знову
воскресне в Україні.

Дух музики, танку, що був естетично-емоційним живлом поеми “Рим”
(і не тільки в її колоритній сценці з вуличними музиками), превалює в
артистичній поезії “Танґо”, яка вносить свіжі мотиви в українську
лірику. Твір є, властиво, яскравою жіночою мистецькою візією славного
танку. В ній присутні компоненти його філософії й історії, розлито
любосну млость його “гріховної жагучости”, вирізьблено звинно-ґраційні
постаті танцюристів. Розгорнуту містерію тангових пристрастей позначено
гіперболізованим образним уявленням –”Може Експльозію Викликати” [1,
114], що показує непересічний мистецький темперамент авторки. Шлюсакорд
розділу, “Гостре відчуття” вивершує його під знаком Ґетеанської ідеї
прийдешньої гармонії людини, природи і Бога.
Сюрреалістично-парадоксальний пуант транспонує її, як бачиться, на
матірний ґрунт із усвідомленням теперішньої гостроти українських
суперечностей: подих свободи тільки ледь бринить “У струнах Скрипки
Скрипаля – Що грає В театрі Мертвим” [1, 120].

Через “Двері ілюзій” читач потрапляє в камерний світ любовних стрічань і
туги, взагалі осердечено-ліричних нотаток, переданих десь із п’ятого
вірша currente calamo відчуттів, вражень і настроїв. Авторка виливає їх,
пише про власне, про захвати і болі жіночої душі й тіла. Добровільно
приймає при цьому як закономірність світу його любовні радощі,
страждання і терпіння. Практично відсутній тут ідилічний комплекс
Філемона та Бавкіди. Та й сам мотив єднання навіки двох навкруг
родинного вогнища виникає тільки в “Ніч триває”. Натомість спів Ладі й
Марені Дарії Рихтицької багатий на художні метаморфози. В них казковість
може оновитися новим любосним контекстом (“Я стала рікою – А ти човном,
Що пливе По водах Бурхливих” [1, 128]), здобутися на паралелізми зі
світом природи. Динамічно змінною постає пристрасть – фатальна, здатна
перемінитися в безтілесну. Розмаїття почуттєвих нюансів, зміна барв,
майстерне переведення гри “присутність – неприсутність” (“Згубна
пристрасть”), трансформація почуттєвості в щось іще сильніше, наприклад,
у споріднення душ і безпристрасні прагнення (“Це не те слово”), – все це
становить індивідуальний внесок поетки станів серця в лірику кохання.
Настрої і стани чергуються вільно-артистично. Жагу володіння змінює
заспокоєння. “Відфольклорна” пісня любовного виклику змінюється
філософським усвідомленням плинності всього сущого. Мотиви кохання й
часу, любові й самоти, палу й туги, образ саду весни і спокус, цнотлива
еротика з берегів Ізару сполучені в цьому чуттєвому репертуарі “Магії
вогню” так само природно, як поєднувалися контрасти в бароковій
серенаді. Добре ліричне “перемикання” часу (“Вже сивина Замість Зірок
Блищить Надією На

стрічу…” [1, 137]), вправні викінчення, словесне малювання обмеженою
кількістю контрастних кольорів, з’ява рим тощо – все це атрибути
художньої виразності віршів про неілюзорне. Любосна поезія Дарії
Рихтицької, випливаючи, певно, значною мірою з її власних ліричних
почувань, є більше власне чуттєвою, ніж дискриптивною. За
загальнолюдської значущості сердечних переживань ці “біографічні” вірші
є ще й національно колоритними. Про це свідчать символіка барвінку і
калиногрона, образи левади і сковородинівського саду. Навіть німецькі
топоніми – вони вже й “українські”, ті Реґенсбург, Ізар.

Передостанній розділ знов актуалізував форму мандрівних нотаток. На цей
раз поетичний “щоденник” конкретних і часопросторових координатів (у
“Нелітаючих птахах” це 2 лютого 1997 р., купе 423-го потягу
Київ-Тернопіль, мандрівка перша) передає погляд культурної людини
західного світу на українські “недопорядок”, не тільки залізничний, та
безголів’я. Ліро-епічна поема не ідеалізує Україну й українців,
опановуючи часом осяги чорного гумору (епізод із оббитим носом).
Невеселими є реалії дійсності (затруєне повітря і тому подібне).
Сюрреалістичним – малювання сучасного українського простолюдина з
“кучмовозиком”. Не умовна, а, здається, реальна вагонна бесіда, з якої
постає ненормальний триб життя з пияцтвом на “червоні” свята й у чорні
будні, жахливий визнанням такого вегетування за нормальний спосіб
людського існування. Неонатуралізм вуличних чи метрополітенівських
епізодів із прохачами, каліками, повіями й терпінням старих жінок, як
тієї пенсіонерки, котра мучиться, прогодовуючи внуків за мізерну

пенсію, – контрастний до епізодів поеми “Рим”. Такою сама за себе
говорить неприкрита “трагедія оголеного життя” в цій “заґратованій зоні
божевілля”. Пером авторки водить тут євангельська істина “Не судіть…”.
В поемі “Нелітаючі птахи”, яку можна розглядати як дзеркальний відбиток
мотивів лукавої української радянської поезії, фігурують нові українські
соціальні й сатиричні контрасти, загострено-карикатурні образи (пузата
золотозуба баришня в норковій шубі). З її появою пов’язаний крамничний
епізод уводить оригінальний прийом мовотворчості: поетка за моделлю
прози В.Винниченка вводить російськомовні репліки в українській графіці
чи й русизми (“глаза” тощо) в авторську мову задля відтворення мовної
картини Києва, де “матушка Росія” ще мертвою не стала. Серед отакого
чорного “сюру” надію письменниці дарує хіба що хтонічна пам’ять роду, в
якому українки були берегинями як родинних вогнищ, так і кращих етнічних
традицій, та ще патріотична опінія старенької бідної жінки: “Але Україну
Маємо І нікому Не віддамо…” [1, 174].

Цей песимістично-оптимістичний твір про тяжку дорогу Вкраїни до себе
самої, про розбиття рідного роду чужими впливами є далекий від
пасторальної ідилії малюванням української руїни. Гарний настроєвий
крайобраз із зимового вікна потягу закономірно переводиться в фіналі в
площину патріотичного вислову, своєрідної нової клятви Гораціїв: “Яка
убога Ти не була б, Україно, Ти найгарніша, Найщиріша Є мені – Від усіх
Чужих Країн у світі” [1, 176]. Саме тому й провідують українську
мандрівницю жаль при полишенні батьківщини – нехай і “радости
безрадісної” своєї. Тому й висловлює вона афористично українознавчу
науку і священну правду вкорінення в нашій землі (“Ми котимось за
вітром” ), етнодидактичну настанову (“Хай гіркота полину”). Предмет
ліричних розмислів становлять у передостанньому розділі й вічні теми –
мистецтво (“Найважче мистцеві”), охоплення правдивої краси (“Візьми
фарби і палітри”), кохання, саме швидкоплинне життя. Декотрі з віршів –
із четвертого по сьомий – могли б знайти своє місце у заключній добірці
мініатюр. Живе-бо в них дух максими, вишукане вміння конденсувати думку
й переживання. Свого роду диптих утворюють ліричні поеми “Келих отрути”–
“Таїна барви”. В першій інтимні мандри героя від жінки до жінки
придаються для розкриття неперебутності його пам’яті про ту зі спомину,
з котрою злився колись душею. Рефренна мова квітів, гуцульський
“кольорлокаль” утривалюють образ палкої гуцулки, княгині-чаклунки,
преніжної жінки. Багата мова ліричних переживань, сам образ героїні
(спорідненої з Туркинею Ольги Кобилянської), ідеальної й водночас живої
в свідомости чоловіка, є придбанням українського літературного
Декамерона. Обернена ситуація в “Таїні барви”. Чуємо тут жіночий голос.
“Він” у її монолозі – леґінь, карпатський “майстер правдивий”. Цю
біографічну лінію привабливо аплікують гуцульські фольклоризми (батько
героя – вітровий хлопець). Зустрічі двох мають паралелями народні
мелічні акорди, скажімо пісні літературного походження (“Виклик” М.
Старицького). Багата символіка твору – місячна, гірська й ін., утім
полум’я й огню, що є кодом сердечного жару героїв. Ця символіка,
пролонгована в вірші “На скроні білих яблунь”, розростається в життєве
кредо – пронести крізь шторми життя та в полум’ї долонь тремтливу свічу,
розпросторюється в виболене сакрум – “Щоб тільки Люди Не цурались Рідної
Землі…” [1, 223].

Завершальний у новій книжці, як і у “Крижаному цвіті” й “Кольорах
вітру”, розділ поетичних “окрушків” налічує їх усього 86. Вони не лише
порушують ту чи ту тему багатоаспсктного буття, а й упроваджують
стислі.та посутні розмисли авторки про життя і мистецтво, зло й добро,
гріх і чистоту, любов і кохання, терпіння і печаль тощо. Жанрово ці
“зернятка” згущеної мислі споріднені з філософською максимою, лаконічним
апологом, паремією, а то й японським гокку. На мінімальній площі – а
здебільшого недомовлені слова віршем ототожнюються з дистихом чи
катреном – Д. Рихтицька вміє розкрити дар проростання думки, здатна
стисло немало сказати розумові й серцю з погляду вічності. В кількох
випадках поеткою цікаво підхоплюється класичне мотто і дописується
по-своєму, як слова Лесиної Мавки про Лукаша – “Щоб своїм Життям До себе
Дорівнятись…” [1, 248].

А от мініатюра “Стерши крила” є парафразом славнозвісних “Журавлів”
Б.Лепкого в тому ж драматичному емоційному регістрі та на засновку
образності попередника. Астрофічні рядки являють образ авторки в
умовно-автобіографічному дзеркалі (“Мадонна з печальною красою”) чи
оприлюднюють її естетичні засади й парадоксальні спостереження (“Муза
буває…”, “Поет – це копальня золота”), найчастіше – життєву філософію
духовності, стоїцизму. Критика моральних вад (“Часто очі”) та піднесення
їм на противагу власне жіночих етичних цнот (“Горда нескореність”), туга
за катарсисом і релігійна апріорність, риси питомо українського
кордоцентризму й ескейпізму, самобутні вигини думки й
образно-версифікаційні знахідки (“На шляху Пізнання Є утіха І ридання”
[1, 260]), багата мовна палітра, що деколи “олітературює” гуцульські
фонетичні норми (“…я тьижко Люблю Скрипаля”), – характерні риси
мініатюр. Оригінальна гра слів супроводжується витворенням філософського
неологізму: “Будь-яке Щастя Короткощасне” [1, 234].

“Магія вогню” вірна щасливо знайденому інваріанту віршування –
“звільнені” вірші Дарії Рихтицької, інтоновані по-розмовному природно,
часом наближаються до силабо-тонічних метрів, але не дотримуються їх.
Музичний слух і фразовий ритм переборюють закономірності в чергуванні
стоп. Збережено й самобутню архітектоніку поетичної книжки з великими
чистими екранами-полями обабіч тексту. На них читач може спроектувати
побачене в образній уяві. Завдяки такій фактурі рядки-словообрази,
“впірнаючи” один за одним при читанні в серце і розум адресата, надають
карбовано-енжамбеманного темпоритму рецепції тексту. Шукання нового і
гарного світу Рихтицькою-поеткою оформилося в музику її слова, добуту за
допомогою легкості й гнучкості мови, свідомих цезур, алітераційної й
асонансної евфонії, чергування окситонних і парокситонних клаузул,
відлунь народного мелосу. Це свого роду цехова печать всієї майстерної
творчості поетки. “Магія вогню” виявила: процес звужування і поглиблення
таланту Дарії Рихтицької успішно дійшов завершення, ввібравши досвід
пережитого та збагатившися набутою рівновагою, але й небайдужістю
невгашеного духу. Магія таланту, влада жіночої вишуканості письменниці,
її лірична теплота і поетична ласкавість стали цінним дарунком читачам,
неповторною актуалізацією ґендерної ідентичності.

ЛІТЕРАТУРА

Рихтицька Дарія. Магія вогню / Поезії. – Дітройт, 2000. – 270 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020