Реферат на тему:

Вивчення байки у школі (Першоджерела байки. Матеріал на допомогу
студентові-практикантові, вчителю-словеснику)

На сучасному етапі реформування філологічної освіти перед вищим
навчальним педагогічним закладом постало завдання — виховати
вчителя-словесника, здатного орієнтуватися у різних педагогічних
ситуаціях, працювати у будь-якій сфері професійної діяльності —
навчальній, виховній, управлінській, науковій. Підготовка такого фахівця
здійснюється у процесі ступеневої освіти, яка, відповідно до
кваліфікаційних рівнів — бакалавр, спеціаліст, магістр, передбачає цикл
фундаментальних, професійно-орієнтованих, прикладних дисциплін, систему
педагогічних практик. Тому, беручи до уваги державні стандарти
педагогічної освіти, враховуючи новітні підходи та вимоги до вищої
школи, спираючись на результати досліджень у галузі реформування
філологічної освіти, слід особливо по-новому підійти до організації
педагогічної практики студента-словесника з української літератури, яка
повинна характеризуватися неперервністю, системністю, «працювати» на
формування у майбутніх філологів основних психолінгводидактичних знань,
методичних умінь і навичок, загальнопедагогічної готовності до
викладання літературознавчої дисципліни в умовах різнорівневого
навчання.

У педагогічній, методичній науках аспекти цієї проблеми стосуються
загальних питань професійної підготовки вчителя, зокрема: у науковому
дослідженні

В.Г. Демидової акцентується увага на формуванні у майбутніх вчителів
прогностичного компонента професійної діяльності; Н.В. Кичук розглядає
питання формування у студентів інтересів загальнопедагогічного
спрямування; науковець А.М. Зубко доводить необхідність удосконалення
організаційно-педагогічних умов навчального процесу в системі підвищення
кваліфікації педагогічних кадрів; Лисенко у своїй науковій праці подає
теоретичні і практичні чинники формування готовності студентів
педагогічних вузів до професійної діяльності.

Багато питань досліджується в колі «учень — студент — вчитель — учень»,
але основні проблеми, що згруповані навколо ланки
«студент-словесник-практикант», його підготовка до викладання
української літератури в процесі педагогічної практики ні у
педагогічній, ні у методичній літературі не розглядається. Але саме в
ході педагогічної практики створюються найсприятливіші умови для
професійного становлення вчителя-філолога. Організована належним чином
педагогічна практика з української літератури має на меті не тільки
зміцнити і поглибити знання студентів-практикантів з основ літературної
освіти, а й навчити їх педагогічної вправності й методичної
компетентності, сформувати як вміння систематично аналізувати свої
педагогічні дії, «бачити себе» у роботі, так і вміння до автоматичної
рефлексії у педагогічному адаптуванні до іншої фахової діяльності
(виховної, управлінської, наукової). У ході педагогічної практики
повинні створюватися умови для розвитку творчої самостійності
студента-практиканта, наукової організації його праці. Отже, основна
мета цієї статті — довести, що у процесі педагогічної практики з
української літератури у студентів формуються основні професійні вміння
і навички працювати з різнорівневою дитячою аудиторією, відповідно
аналізувати художній твір, підбирати цікавий матеріал
навчально-виховного змісту, а основне — належним чином донести до учнів
ті питання, які у вищому навчальному закладі з фахових дисциплін
вивчаються оглядово, поспіхом.

Під час проходження комплексної навчально-залікової практики
студентам-практикантам, майбутнім бакалаврам доводиться розробляти і
проводити уроки, теми яких пов’язані з байкою як ліро-епічним жанром. У
вищій школі байка розглядається в курсах історії української та
зарубіжної літератур вроздріб, тобто під час вивчення творів відомих
байкописців (історія української літератури: Прокопович, Радивиловський,
Баранович, Довгалевський, Сковорода, П. Гулак-Артемовський, Віктор
Забіла, Левко Боровиковський, П. Білецький-Носенко, С. Руданський, Є.
Гребінка, Л. Глібов; історія зарубіжної літератури: Езоп, Федр, Бабрій,
Лафонтен, І. Красицький, Геллерт, І. Хемніцер, І. Крилов та ін.).
Здавалося б, студент отримує вдосталь інформації, щоб зацікавити учнів
8-9 класів байкою — одним із найприкметніших жанрів літератури, що
дивовижним чином синтезував у собі найсуттєвіше з усіх родів, видів і
навіть жанрів, став одним із найповчальніших творів. Учні, на жаль, не
дуже полюбляють вивчати байки. Тому, готуючись до уроку,
студент-практикант повинен довести дітям значеннєвість і важливість
вивчення і розуміння байок, показати, чому цей жанр зацікавлював і
зацікавлює багатьох письменників, а його однофабульність інтерпретується
і понині. З учнями, перш за все, потрібно з’ясувати те, що корінням
байка сягає глибокої давнини, тому, як ніякий інший жанр, має свої
першоджерела — приказки, прислів’я, апологи, притчі, міфи, фабльо,
апокрифи.

У статті пропонуємо матеріал, присвячений саме першоджерелам байки,
матеріал, який послугує студентові-практикантові в проведенні вступного
уроку до вивчення байкової творчості будь-якого письменника у 8-9
класах. Це може бути урок-наукове дослідження, чи урок-екскурсія до
першоджерел моралістичної літератури. І нехай на цьому уроці активно
попрацюють учні, студент-практикант зуміє організувати їхню роботу,
попередньо творчо опрацювавши матеріал. Варто заздалегідь запропонувати
учням підготуватися до уроку-дослідження, чи екскурсії за планом:

1. Моралістичні перлини алегоричного змісту в античній літературі.

2. Прислів’я, приказки — мудрі складові байки.

3. Міф — як першоджерело виникнення моралізаторського жанру.

4. Корінням байка сягає до казки.

5. Наскільки байка не схожа на казку.

6. Байка — дотепне узагальнення першоджерел відображення людської
свідомості.

Питання плану можуть змінюватися, доповнюватися. Доречно із учнів класу
створити науково-дослідницькі групи з кожного питання, діти самі
визначаться із основним доповідачем. Студент-практикант повинен
виступати науковим керівником дослідницьких груп, аналізувати їх
доповіді, вчити працювати із пропонованими схемами, таблицями, разом із
учнями підводити підсумки заняття. Така робота зацікавить як
студента-майбутнього філолога, так і учнів, дасть можливість спонукати
«обидві сторони» до творчої пізнавальної діяльності під час вивчення
будь-якого байкового твору.

Першоджерела байки

Джерелами розвитку байка сягає у сиву давнину. В літературі Стародавньої
Греції, Риму, Стародавньої Індії ми знаходимо перші моралістичні перлини
алегоричного змісту. Зробивши аналіз античної літератури, можна
стверджувати, що байка у своєму розвитку мала певну послідовність (див.
додаток 1).

Після падіння Римської імперії стара література перестає існувати, але
найкращі її пам’ятки — і серед них моралістична література, до якої
відносяться байки, існують і понині. Сміливо можна говорити, що,
порівнюючи з іншими жанрами, байка має «найдовшу і найстарішу лінію
життя», враховуючи полісемічність самого слова «байка». Отже, байка — це
оригінальна творча робота розважально-викривального та повчального
характеру, це «стоактна комедія» з алегоричним з’ясуванням сутності, що
є відгуком байкарів на рух дійсності.

Першоджерелом розвитку байки є фольклор.

У доархаїчний і архаїчний періоди переважають малі форми: прислів’я,
приказки, казочки. Прислів’я і приказки, які, за висловлюванням В. Даля
«не вигадуються, а змушуються силою обставин, як крик або викрик, що
мимоволі вирвався з душі» [7; 15], згодом стануть складовими частинами
легенд, казок, міфів, байок, бо вони стислі, мудрі речення, для яких
характерна простота і глибока змістовність, чіткість судження, ясність
висловленої думки, широке охоплення життєвих явищ, багатозначність і
здатність змінювати свій смисл залежно від образного застосування в
контексті того чи іншого жанру. У прислів’ях і приказках «народ бачив
доброго і мудрого порадника і помічника, тому влучно зазначав: «Приказка
— цвіт, а прислів’я — плід» [2; 27 ]. Ці жанри малої усної творчості
відображають загальнолюдські цінності: доброту, милосердя,
совістливість, справедливість, тому вони безпосередньо стали структурним
матеріалом для байок, зосередившись у моральному повчанні. Так, в байках
Езопа зустрічаємо вислови-приказки, прислів’я: «коли згода між людьми,
їх важко перемогти», «одна ластівка весни не робить», які відображають
життєву мудрість народу і характеризуються особливою стверджувальною
інтонацією.

Середньовічне прислів’я «усі дороги ведуть у Рим» знаходимо в байці
французького письменника Жана Лафонтена «Третейський суддя, брат
милосердя і пустельник». Значення вислову: кінцева мета одна й та ж,
хоча шляхи її досягнення різні. У байці-співомовці С.В. Руданського
«Баба в церкві» зустрічаємо приказку соціально-побутового спрямування:
«Треба всюди, добрі люди, приятеля мати». У Федра в байці «Шуліка і
Голуб» читаємо: «Хто в лиходія захисту шукатиме, той замість допомоги
знайде смерть свою». Це мораль байки, що за структурою нагадує двочленне
речення, а за жанром її можна віднести до прислів’я
морально-філософського змісту. Таку ж мораль-прислів’я знаходимо у байці
Федра «Лисиця і виноград»: «Хто гудить непосильне на словах, свою тут
має бачить поведінку».

Людиною великих знань був польський байкар Ігнаци Красицький, тому його
байки сповнені влучними фразами, прислів’ями, приказками філософського
спрямування: «Хто швидко вироста, той швидко помирає» («Дуб і Диня»),
«Як другом будеш сам, то й в тебе будуть друзі!» («Лис і Осел»), «Велика
в дружбі міць» («Тюльпан і Фіалка»).

Українському неперевершеному байкареві Л. Глібову малі фольклорні форми
— прислів’я та приказки теж стали в пригоді. Леонід Іванович зумів
вмотивувати їх в пояснювальну присудкову першооснову байки, не порушуючи
її ямбічної структури:

«Старії люди правду кажуть:

Два хитрих мудрого не переважуть» («Хозяйка і Челядки»);

«Почув я раз — старі сміялись люде,

Що квач притикою не буде:

Питаю: як? — А так, як бач,

Причина невелика,

Якая ж із квача притика,

Коли він квач?» («Музики»).

«І так — таки ти сам себе вини:

«Що, братику, посіяв, те й пожни! («Вовк і Кіт»).

«Оце ж то теє: на, небоже,

Те, що мені не гоже». («Вовк і Лисиця»).

их зусиль до байки можна підібрати співзвучні з її лейтмотивом прислів’я
чи приказку: «Мурашка і Цикада» — «Готуй сани влітку, а віз — взимку»,
«Вовк і Ягня» — «Сила є — розуму не питай», «Мірошник» — «Добре роби —
добре й буде», «На дерево дивись, як родить, а на чоловіка — як робить».
Це свідчить про те, що байка є своєрідним поширенням і поясненням
прислів’я чи приказки.

Якщо говорити про великі фольклорні жанри — міфи, легенди, казки,
апологи, притчі, то можна стверджувати, що саме міфи стали коренем і
стовбуром світового «літературного» дерева. «Слово «міф» має шістдесят
відтінків значень. Міфом (від грецького mуthos — слово, переказ)
називають епічний твір, героїчну пісню про подвиги героїв; міфом
називають філософію, судження, думку.

«Міфи виникли в той час, коли в людей було далеке від наукового уявлення
про навколишній світ і вони відчували безсилля в боротьбі зі стихійними
силами природи. Прагнучи догадатися і пояснити незрозумілі явища, людина
за допомогою фантазії витворювала міфи про надприродні сили, які нібито
заселяють світ і втручаються в людське життя» [5; 216]. Міф є найпершим
видом народної творчості, своєрідним відображенням життя, історичних
подій і явищ природи тільки у фантастичній формі. Тому міфічні
паралелізми людиноподібності об’єктів природи, і навпаки, пізніше лягли
в основу різних літературних жанрів: казок, пісень, байок.

Історія доводить, що найпершими і тому найдавнішими за походженням були
староіндійські Пурани, де розглядалася космогонія (походження явищ
природи, творення світу), долі богів, саги і їх герої, древні міфи
арійських народів, війни і королівства, які нібито існували до початку
офіційної історії. Термін «Пурана» означає «давній» і застосовується до
двох літературних компіляцій.

Мал.1

«Пурани»

Досанскритські «Пурани» важкі для читання і не мають чіткої правильної
послідовної в часовому розумінні оповіді, але дають можливість вести
мову про існування материків, які зникли — Атлантиди і Лемурії.

«Пурани» сповнені оповідей про фантастичних чудовиськ, демонів,
драконів, що мешкали в Атлантиді та Лемурії і були втіленням тьми, зла,
ненависті. Поряд з ними діють боги — добрі і злі, а між силами добра та
зла знаходяться герої-велетні (їх ще теофілософи називають
рмоахальцями), що постійно ведуть боротьбу за справедливість. Історія
стверджує, що ще в ті далекі часи виникло поняття добра та зла, і
відобразили це в своєму змісті міфи як першоджерела культури
майбутнього.

Міфи існували в багатьох народів світу, а об’єднувало їх основне
призначення — пояснити навколишній світ і місце людини в ньому. Міфи
завжди містили у собі дію, низку змін, спрямованих на пізнання,
повчання, та усвідомлення. «Зміст міфу вбачався первісній людині цілком
реальним, більш того — вищим за всяку реальність, бо первісна людина не
робила відмінностей між реальним і неймовірним. Для тих, серед кого міф
виникав та існував, він був правдою, істиною, бо це був результат
осмислення реального життя, прийнятий багатьма поколіннями до нас» [4;
6-7].

Без сумнівів можна стверджувати, що міф ліг в основу створення і
розвитку байки, бо вона теж була однією з перших форм художнього
мислення; за допомогою байки людина намагалася відповісти на питання: як
поводитися в безмежному, складному світі?

Із міфів байка вичленила світорозуміння і світобачення, додавши у свій
зміст раціональність і моральність.

Своїм корінням байка сягає й до казки. Найпершими виникли казки про
тварин, які стали першоджерелом існування народної байки.

Володимир Крекотень указує на народні байки, «які побутували, а частково
й зараз побутують в народному середовищі. Безумовно, що чимало з них
виникло в народі, чи прийшли в народ в дуже давні часи» [4; 5].

Йдеться про великий цикл казок про тварин. Докладніше цю думку розвиває
Валерій Шевчук у книзі «Мисленне дерево», оглядаючи так званий «епос
Землі»: «Епос Землі був би неповний, коли б обминув символіку живого
світу, тобто тварин, пташок і комах — безпосередніх співжильців на
осонні, адже із ними стародавня людина відчувала тісне споріднення і не
могла не визначити духовного зв’язку усього сущого на Землі» [8; 91].
Тут автор вказує, що казки про тварин склали своєрідний тваринний епос,
який, можливо, постає на віруваннях давньої людини в переселення душ, і
що після смерті людські душі переселяються в тіла тварин з урахуванням
символічного бачення кожної тварини, чи птаха, чи плазуна, адже в
народному баченні вони мали живий зв’язок з навколишнім середовищем,
відтак тварина, в яку поселився дух предка, починає жити уподібненим до
людського життям. На цій тотемічній основі й постав епос тварин у
народній творчості, який потім переріс у літературний жанр, де тварини
ставали алегорією людини, з часом постало й неодмінне моралізуюче
призначення байки.

Найстарішими були прозові байки про тварин, що виникли ще в період, коли
полювання було основним джерелом людського існування, а звірі, як уже
зазначалось, уявлялися могутніми істотами, всім подібними до людей.

У грецького поета, мислителя, мораліста Езопа є незвичайна байка
«Прометей і люди», яку деякі вчені називають невеликою казочкою.
«Прометей за наказом Зевса виліпив людей і тварин. Але Зевс помітив, що
тварин набагато більше, і наказав Прометеєві знищити частину тварин,
обернувши їх на людей. Прометей виконав цей наказ. І трапилося так, що
люди, виліплені з тварин, мають людський вигляд, але душу звірячу. Ця
байка стосується людини нерозумної і грубої».

Прочитавши її, так і хочеться відмітити, що ця байка-казка є найпершим з
творів Езопа, у якому вдало розділено добро і зло, а решта творів
розширюють розуміння існування всього живого, з’ясовують суть людського
і нікчемного. А це та проблема, яку розкривають і міфи, і казки. Байка ж
як жанр літератури взяла на себе обов’язок застерігати «власне людей»
від влучно висміяних за допомогою алегорії «людей-перевертнів».

Загалом семантика слова «байка» походить від грецького аро1оgоs —
оповідання, казка про тварин. То це безперечно засвідчує, що оповіді про
тварин, апологи, що являли собою невеликий алегоричний розповідний твір
повчального змісту з певною мораллю і були першопричиною виникнення
байки. Вважають, що апологи найраніше з’явились у староіндійській
літературі (санскритський збірник оповідань «Панчатантра» (III–IV ст. н.
е.). Героями «Панчатантри» є тварини, у вчинках, діях, розмовах яких ми
відчуваємо і уявляємо людей. Тому ця пам’ятка давньої літератури через
алегоризацію відбиває картину життя давньоіндійського суспільства,
вирішує питання народної моралі. Саме ця ідея і забезпечила широку
популярність і значний вплив збірки на світову літературу. «Панчатантра»
перекладена понад двісті разів на шістдесят європейських і азіатських
мов. Так, переклад «Панчатантри» на середньоперську мову ліг в основу
арабської версії («Каліла і Дімна»), з якої пам’ятка була перекладена на
європейські мови, зокрема, грецьку — «Стефанит та Іхнилат» (1081 р.).
Від останньої пішли слов’янські версії. З таким заголовком ця збірка
індійських байок дійшла і до нас у XIII ст. Але це була вже ціла низка
вставлених одне в одне дидактичних оповідань, що дали дуже вигадливий
візерунок, цікавий своєю колоритною формою й різноманітним змістом:
«Глядалище життя людського, в якому виявлені є дивні бесіди тварин із
істинами, до того належними, повістьми для науки всякого чину і сану
людей» [6; 46].

«Панчатантра» стала багатим джерелом тем, мотивів, сюжетів для творів
багатьох байкарів. Що стосується ототожнення байки з апологом, то в
науці були різні думки. Автор поетики 1686-1687 рр. Силуян Озерський не
ототожнював цих понять, бо вважав байку «поняттям родовим, в той час як
аполог відносно байки є поняття видовим». Відтак саме апологом (так і в
М. Довгалевського) бачили теоретики тільки байку про тварин. Типовими
зразками апологетичної байки вважалися фабули Езопа.

Неабиякий вплив на розвиток байки, її тематику мали і соціально-побутові
казки, що відображали уявлення людей про залежність нашого життя від
Долі, Щастя, Злиднів, Біди, Горя, тощо і несли в собі дидактичне начало.
Основний пафос цих казок спрямований на викриття і заперечення
несправедливості суспільного ладу, нелюдських відносин, поневолення
людини людиною. Ця тематика органічно вписалася і в художню тканину
байки. У І. Крилова, Л. Глібова («Рыбьи пляски» і «Танці») змальовано
виразну картину здирства вищих. Байка «Пан та Собака» (1818) П.
Гулака-Артемовського пройнята антикріпосницькими тенденціями. Епічні
твори, персонажами яких виступали тварини, за якими закріпилися сталі
риси-ознаки: лисиця — хитра, вовк — дурний, ведмідь — вайлуватий
тугодум, заєць — боягуз, сорока — базіка, набули
повчально-моралізаторського спрямування, сатиричних та алегоричних рис і
згодом стали основою для створення синонімічного за призначенням
ліро-епічного жанру — байки.

Спостереження й аналіз фольклорних жанрів (прислів’їв, приказок,
апологів, апокрифів, фабул, фабльо, притч, казок, міфів) дають
можливість зробити висновок, що байка тісно пов’язана з ними, вони є
першоджерелами її виникнення і виокремлення (див. додаток 2).

За словами В.В. Виноградова, «байка — жанр рухомий і синкретичний. Вона
сполучила в собі елементи і повісті, і казки, і нарису, і драматичної
сценки, і суспільної сатири, і особистої епіграми» [1; 8].

Байка — це повчальне ядро, що зосередило в собі дотепне узагальнення
першоджерел відображення людської свідомості, й основне його призначення
— захоплювати і розвивати — спонукати до правдивих і моральних вчинків.

Додаток 1

Антична байка

Додаток 2

Зв’язок байки з фольклорними творами

Література:

1. Виноградов В.В. // Русский язык в школе. — 1968. — № 6.

2. Волошина Н.Й. Вивчення української літератури в 5 класі // Посібник
для вчителя. — К.: Педагогічна думка, 1997.

3. Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературні
мові. — К.: Вища школа, 1975.

4. Крекотень В. Байки в українській літературі ХVІІ-ХVІІІ ст. — К.,
1963. — 253 с.

5. Лесин М.В., Пулинець О.С. Словник літературних термінів. — К.: Рад.
школа, 1965. — 433 с.

6. Маслова О. Життя і літературна спадщина Людовіка Гвіччіярдіні. — К.,
1928.

7. Поліщук Ф. Український фольклор. — К., 1991.

8. Шевчук В. Мисленне дерево. — К., 1989.

Похожие записи