Реферат на тему:

Випробування фортуни. Постаті античних можновладців в інтерпретації
архієпископа Іоана Максимовича

Однією з визначних рис бароко є переосмислення античної спадщини, яка,
за висловом Л.Софронової, виявилася «благодатним матеріалом для багатьох
художників» [12, 5]. Зокрема, в українській бароковій літературі до
античної міфології, літератури, історії та філософії часто зверталися
такі письменники, як Касіян Сакович, Лазар Баранович, Димитрій Туптало,
Стефан Яворський, Іван Величковський, Симеон Полоцький, Семен Дівович,
Григорій Сковорода. За спостереженням Л.Ушкалова, твори митців
стародавніх греції та Риму «стають своєрідними первісними продукуючими
моделями для текстів українських письменників» [15, 15], а образи і
сюжети переосмислюються у християнському ключі. До цього спонукали і
тогочасні курси поетики, які рясно цитували античних авторів, вказували
на їхні твори як на зразки для наслідування, а також включали розділ про
поганську міфологію. Античні персонажі виступають алегоричним втіленням
популярних мотивів varietas/vanitas, швидкоплинності та марності
людського життя. Відбувається актуалізація гораціанської ідеї «золотої
мірноти» як засобу відновлення гармонії між зовнішнім і внутрішнім
світом людини, яка є іграшкою в руках зрадливої й мінливої Фортуни.
Загалом, за визначенням Д.Чижевського, антична література «стає
звичайним, щоденним читанням» [16, 466].

сюжети з давньогрецької міфології та історії знайшли своєрідне
відображення у віршах з епіко-ліричного циклу «Алфавит собранный,
ри?мами сложенный…» видатного письменника і церковного діяча кінця ХVІІ
– початку ХVІІІ ст. архієпископа Іоана Максимовича. Літературознавці
О.Зосімова [4], В.Шевчук [17] принагідно згадують про це у своїх
розвідках, не зупиняючись докладно на своєрідності переосмислення
письменником античності. мета нашого дослідження – з’ясувати особливості
інтерпретації Іоаном Максимовичем сюжетів про царів Мідаса і Креза та
тирана Полікрата, спираючись на твори античних авторів («Історія»
Геродота, «Метаморфози» Публія Овідія Назона).

У вірші під назвою «Тайна» архієпископ Іоан Максимович подає власне
трактування історії про віслюкові вуха фрігійського царя Мідаса.
Зважаючи на те, що святитель навчався і певний час викладав у
Києво-Могилянській академії (за різними припущеннями, поетику та
риторику чи курс латини), вважаємо цілком можливим, що джерелом «Тайни»
послужили безпосередньо «Метаморфози» Овідія (ХІ, 90 – 194) [10]. Тим
паче, що твір давньоримського поета став для авторів київських поетик
ХVІІ – ХVІІІ ст., як зазначає М.Трофимук, «зразком поетичної
майстерності, а також джерелом відомостей міфологічного характеру і
своєрідною енциклопедією тих країн та явищ, з якими вони не могли
познайомитися безпосередньо» [13, 14-15]. На початку ХVІІІ ст. було
також здійснено прозовий переклад восьми книг «Метаморфоз» Овідія. Одним
з вірогідних перекладачів античного твору Т.Пачовський називає Димитрія
Туптала [див.: 8, 71], який разом з Іоаном Максимовичем належав до
Чернігівського літературно-філософського кола. Про обізнаність
останнього з художньою спадщиною Овідія свідчить і той факт, що у книзі
«?еатрон» ним перекладено численні фрагменти з творів античного поета.

Із «Метаморфоз» Овідія дізнаємося про нещастя царя Фрігії: він отримав
вуха віслюка як покарання за те, що не визнав перемогу Аполлона у його
змаганні в музиці з Паном. Архієпископ Іоан Максимович не зосереджується
на поясненні причини виникнення «тайни» царя, але звертає увагу читача
на епізод, у якому йдеться про викриття таємниці Мідаса балакучим
цирульником:

Ископавши ямицу, тихо рєчє зємли,

Царъ имать осл? уши, ты зємлє сє внємли! [7, 104 зв.]

Із зерня цих слів виросла рослина. Проте в Іоана Максимовича це не
овідієвий тремтливий говіркий очерет («таємницю, закопану в землю, //
Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла» [10, 193-194]), а
«биліє, // Высокоє до з?ла над прочихъ вєліє, // На коєждомъ листу б?
слово написанно, // Царъ имать осл? уши, вс?мъ бы сє явствєнно» [7,105].

образ билія, трави є однією з розповсюджених метафор в давньоукраїнській
літературі. За спостереженням В.Адріанової-Перетц, цей символ означає в
нашому письменстві «думки безглузді, злі» [1, 68]. У творі Іоана
Максимовича, на наш погляд, суть цього метафоричного образу дещо
змінюється: биліє, проросле зі слова – це втілення у реальність
наслідків негідного вчинку. додане ж письменником «слово написанно»
підкреслює нетлінність слова, що порушило завісу таємниці.

Іоан Максимович заперечує доцільність традиції, встановленої нібито у
східних країнах:

Ископавши ямищу сов?ти творяху,

Словєса рєчєнныи в зємли загрєбаху [7, 104 зв.].

Автор акцентує увагу на помилковості твердження, що земля може сховати
все таємне, не призначене для розповсюдження, закликаючи читача: «Да нє
явлєнно будєтъ в тайн? рєчєніє…» [7, 104 зв.]. Зауважимо, що образ
землі як берегині моральних законів був популярним в українському
фольклорі та літературі Середньовіччя. Мати-земля, як стверджує
Ю.Пелешенко, часто виступає «грізним суддею стосовно грішника» [9, 129].
Гадаємо, у творі Іоана Максимовича цей образ виконує дещо подібну
функцію: земля не приймає на себе людський гріх – гріх словом – і
випускає його на поверхню у вигляді «билія».

Святитель Іоан наголошує на тому, що людина, причетна до певних знань,
особливо чужих таємниць, несе відповідальність за їхнє збереження і,
відповідно, за долю інших людей:

Тайну Царску хранити правєдно и должно <...>

В сєрдцу яко во гроб? вєсма сохран?тє [7, 105].

Моральна вада цирульника (схильність до балакучості) спричинює
привернення уваги всього світу до фізичної вади царя Мідаса, тим самим
позбавляючи його прихильності Фортуни, руйнуючи людську долю. Отже, Іоан
Максимович реалізує у вірші дидактичну настанову: кожна людина несе
відповідальність за долю інших і має суворо дотримуватися цього правила.

Під літерою «Щ» святитель подає історію про князя Полікарпа. Прототипом
цього персонажа є самоський тиран Полікрат, про життя якого оповідає
Геродот у своїй «Історії»

(Книга ІІІ. «Талія», розд. 39 – 46, 120 – 128) [2]. поряд із художньою
спадщиною Гомера, Еврипіда, Вергілія, Овідія, Горація та інших античних
митців твір давньогрецького історика теж пропонувався як взірець для
наслідування авторами київських поетик. Певно, популярністю історичні
книги Геродота користувалися ще й тому, що в них домінував мотив
марності й несталості людського життя. Гадаємо, що й архієпископ Іоан
Максимович звернувся до історії про полікратів перстень теж задля
увиразнення незаперечності істини про те, що щастя є явищем минущим у
житті людини:

Дрєвныхъ Царєй житєлствомъ мощно изявити,

Что єстъ щастє врємєнно нєл?тъ изяснити [7, 118 зв.].

Геродотову історію про коштовну каблучку український письменник
сконденсовує у

28 віршованих рядках, залишаючи поза увагою деякі моменти.

Слід відзначити, що всі українські поетики ХVІІ ст. встановили за одне
із правил написання епічної поезії «обов’язок поета викладати не стільки
те, що відбулося, скільки те, що могло б відбутися, як могло або мало б
статися» [6, 129]. Згідно з цими настановами будує свою оповідь
святитель Іоан. Так, поет не згадує про єгипетського царя Амасія, який
порадив Полікратові перевірити власне щастя: «…вчини з твоєю долею, що
так тобі сприяє, ось що: подумай добре і знайди щось, яке для тебе дуже
дороге і якби ти його втратив, то було б дуже боляче твоїй душі. Викинь
це так, щоб його більше не було на світі» [2, 147]. Натомість перед нами
постає образ князя Полікарпа, «никогда нєодєржимъ в маломъ пєчалію» [7,
118 зв.], який задля власної розваги «изволилъ пєрстєнь з пєрста в морє
испустити» [7, 119]. Море як символ мінливості долі у цьому випадку
нібито не виправдовує свого призначення: Іоан Максимович далі оповідає
про те, що каблучку було знайдено у рибині і повернено власникові. На
перший погляд, Фортуна сприяє володарю.

Тож Полікрат, засліплений своїм везінням, пішов війною на перського царя
Дарія, але щастя вже не є ознакою його долі: за Геродотом, самоський
тиран був убитий Оройтом, сатрапом міста Сарди. Кінець історії у творі
Іоана Максимовича знову дещо видозмінено: з «Історії» Геродота нам
відомо, що Полікрата було розіп’ято на хресті; у циклі святителя
«Алфавит» ідеться про те, що Оройт повісив Полікарпа, залишивши його на
«птицамъ сн?дєніє» [7, 199]. Давньогрецький історик приходить до
висновку про минущість щастя: «Отак багато щасливого, що зазнав у своєму
житті Полікрат, закінчилося таким нещастям…» [2, 170]. Таку думку
підтримує й український письменник, використовуючи цей сюжет як
ілюстрацію до твердження про тимчасовість і мінливість Фортуни:

Щастє єстъ прєвєліє, Богу угодити,

В єго повєлєніяхъ правєдно ходити.

Щастємъ должно нарєщи благополучіє,

Єжє свышшє даєтся врємєнно житіє [7, 118 зв.].

Людина, за архієпископом Іоаном Максимовичем, повинна завжди пам’ятати
про те, що щастям її наділяє Бог в нагороду, а грішні задуми не сприяють
його сталості:

Щастємъ своимъ возносишъ до з?ла высоко,

Во скоромъ жє врємєни низложишъ глубоко [7, 119 зв.].

Єдина неминуща цінність, як стверджує святитель Іоан, – це віра в
Божественне Провидіння, а не згубна впевненість у тому, що щастям є
багатство і влада над долею:

Блажєнъ чєлов?къ всєгда в Бога уповаяй,

В смирєніи во всяко врємя прєбываяй.

Богатство ащє тєчєтъ, вы нє прилагайтє

Сєрдца, в добр?, или зл? бога поминайтє [78, 120].

цілком у дусі бароко автор висловлює пересторогу читачеві про «врємєнну
славу» [8, 120], яка приречена на забуття, і несталість щастя: «Якъ
врєм?нно єстъ щастє!» [7, 119].

Креза, останнього лідійського володаря з династії Мермнадів, Іоан
Максимович згадує у вірші «Р?чъ до царя Алєксандра». З «Історії»
Геродота ми дізнаємося, що надзвичайно багатий цар Крез не прислухався
до поради Дельфійського оракула і виступив проти перського володаря
кіра, який отримав перемогу і зруйнував лідійську державу [див.: 2,
26-27, 33-40]. Зазначимо, що образ Креза користувався значною
популярністю серед українських письменників другої половини ХVІІ ст.
саме як незаперечний приклад мінливості й відносності щастя та
багатства. Наприклад, з цією метою звертається до історії лідійського
царя Симеон Полоцький у віршах «?zcz??cie bogaczow op?akane» зі збірки
«Carmina varia» та «Щастію нє в?рити» з твору «В?ртоградъ многоцв?тный».

Архієпископ Іоан Максимович репрезентує історію Креза чотирма рядками:

Крєзій н?кто, в богатств? з?ло умножєнный,

Пойманный, из богатствъ тамо обнажєнный.

По богатствахъ нєм? чимъ жажди утолити,

Принуждєній окруха и води просити [7, 96].

цей життєвий приклад, наведений у промові татарських посланців до
Олександра Македонського, знову підтверджує усталену за доби Бароко
думку про марнотність і минущість слави і багатства, котрі людина здатна
помилково вважати за щастя, дароване Фортуною:

Благополучнымъ Царю, нє в?руй прєсилній,

Врємєни достигшу, нищъ будєтъ из обилній.

Вс? Власти и начала тєнкимъ вєрвомъ висятъ,

Скороє падєніє во мір? изявлятъ [7, 96].

як і в історії про князя Полікарпа, Іоан Максимович наголошує на тому,
що людина не повинна йти проти долі, даної їй Богом. Прагнення до
збагачення неминуче призведе до трагічного фіналу: «По богатствахъ нєм?
чимъ жажди утолити <…> Лишєнъ от вс?хъ помощи…» [7, 96], що і сталося з
Крезом. Такий кінець життєвого шляху не приніс йому слави у пам’яті
нащадків. Крез, на думку автора, не є щасливою людиною, адже не залишає
по собі вчинків, гідних наслідування. Принагідно зауважимо, що подібна
ідея звучить із вуст афінянина Солона у творі Геродота, який повчає
Креза: «Хто має для себе якнайбільше, а потім приємно закінчує своє
життя, той, на мою думку, царю мій, справедливо може називатися
щасливим. Слід насамперед зважати на те, як людина закінчує життя, бо
багатьом дає бог щастя, а потім кидає їх сторчголов у лихо» [2, 22].
Отже, завдання кожної

особистості – берегти дароване їй Богом. Саме цю істину утверджують
персонажі Іоана Максимовича – татарські посланці, радячи Олександрові
Македонському: «Возложи кр?пки бразды благополучію…» [7, 96], замість
того, щоб простирати «дєсницу вышшє своєй сили» [7, 95 зв.]. Письменник
закликає читача зректися прагнення до збільшення матеріальних статків,
що осмислюється як причина саморуйнації особистості, й наголошує на
всевладності Творця над людським життям («Ащє Богъ восхощєтъ, Царъ
будєтъ огородникомъ…» [7, 96]).

Слід підкреслити, що Іоан Максимович переосмислює античні сюжети за
правилами тогочасних поетик. предметом поезії письменник обирає постаті
видатних людей – царі Мідас і Крез, тиран Полікрат. Цікавим є також той
факт, що згадані персонажі фігурують у курсах поетики. Наприклад, у
«Саді поетичному» Митрофана Довгалевського смерть Полікрата Самоського
означується висловом «Із щасливих нещасливі» [3, 274], а Крез і Мідас
згадуються як люди, які славились своїм багатством [див.: 3, 273].
Святитель зображує характери і вчинки своїх персонажів за допомогою
вигадки – «не такими, якими вони були в дійсності, а такими, якими їх
могли зробити дійові герої» [3, 335]. засуджуючи їхні дії, Іоан
Максимович реалізує певну дидактичну мету, виконує свій пастирський
обов’язок – подає настанови до праведного життя. Поет закликає читача в
усьому дотримуватися принципу «золотої мірноти», особливо щодо
матеріального становища та честолюбства, що перегукується із першим
правилом Горація: «Перше добро – вдовольнятись малим – найпевніше,
найвище!» (Сатири ІІ, 2) [5, 148].* Л.Ушкалов відносить архієпископа
Іоана Максимовича до митців, які «природно розглядають моральні
доброчинності й «уломності» як певні … «відрізки»
арістотелівсько-гораціанської прямої: недостатність – міра – надмір»
[14, 102]. Проаналізувавши вірші з циклу «Алфавит», можемо зробити
висновок, що мірою для святителя Іоана Максимовича було дотримання
благочестя в усіх сферах життя, зокрема суспільної діяльності. втілення
в реальність античної ідеї «золотої мірноти» є для барокового митця
засобом досягнення єдності з Богом, відновлення втраченої гармонії в
душі людини.

Отже, архієпископ Іоан Максимович використовував античні сюжети про
царів Мідаса, Креза і тирана Полікрата для ілюстрації власних повчань
про праведне життя як обов’язкову умову спасіння душі. Загалом,
звернення до давньої історії є однією з ознак барокового письменства,
адже, як підкреслює Л.Софронова, «поети висловлювали думки про
благочестя, набожність своїх героїв засобом репрезентації давніх героїв
як алегорій» [11, 68]. Інтерпретація образів античних володарів дала
можливість Іоану Максимовичу залучити читача не лише до світової історії
та літературної традиції, а й підкреслити непересічність істини про
владу Божого Провидіння над долею людини, про її відповідальність за
власний добробут і добробут ближніх, про швидкоплинність і несталість
життя. Вся увага митця зосереджена на означенні людяності, окресленні
праведного життєвого шляху.

Зауважимо, що репрезентація зазначених вище образів не є єдиним
зверненням архієпископа Іоана Максимовича до античності у циклі
«Алфавит». Вірші «Камбиза», «Царъ Камбиза», «Р?чъ до царя алєксандра»,
«Царъ Алєксандръ» присвячено історіям життя перського володаря Камбіса
та Олександра Македонського. Згадуються у творі також міфологічні
персонажі Аріадна і Тесей, історичні постаті Антіпатр, Тіберій ІІ,
Діоклетіан. Письменник залучає до свого «Алфавиту» цих героїв як приклад
до повчань про необхідність праведного життя. На наш погляд, ця тема
заслуговує на подальше дослідження.

Література

Адрианова-Перетц В. Очерки поэтического стиля Древней Руси. – М. – Л.,
1947. – 187 с.

Геродота турійця з Галікарнасса «Історій» книг дев’ять, що їх називають
музами / Пер., передм. та прим. А.Білецького. – К.: Наукова думка, 1993.
– 576 с.

Довгалевський М. Сад поетичний (Переклав В.Маслюк) // Слово многоцінне.
Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху
Ренесансу (друга половина ХV – ХVІ століцття) та в епоху Бароко (кінець
ХVІ – ХVІІІ століття): У 4 кн. / Упор. В.Шевчук, В.Яременко. – К.:
Аконіт, 2006. – Кн.4. – С.226-529.

Зосімова О. Основні топоси мотиву «марнота марнот» в українській
бароковій поезії // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск
8 / Відп. ред. Я.Цимбал. – К., 2005. – С.117-123.

Квінт Горацій Флакк. Сатири / Пер. з лат. А.Содомори // Давньоримська
література: Навч. посіб.: У 2 кн. / Упоряд., комент. та прим.
А.Чічановського. – К.: Грамота, 2005. – Кн.2. – С.121-171.

Книга про поетичне мистецтво, написана мною, Андрієм Старновецьким, під
наглядом М.Котозварського, року божого 1637 // Літературна спадщина
Київської Русі і українська література ХVІ – ХVІІІ ст. / Відп. ред.
О.Мишанич. – К.: Наукова думка, 1981. – С.125-154.

Максимович Иоанн. Алфавит собранный, ри?мами сложєнный. От святыхъ
писаній, из дрєвнихъ рєчєній, на ползу вс?мъ чтущимъ, в правой в?р?
сущимъ. Прєждє от языка римска, а нын? слогомъ словенска… – Чернігів,
1705. – 10+140+1 арк.

*Слід підкреслити, що фрагменти з творів Горація архієпископ Іоан
максимович переклав у «?еатроні», а також у творі «Царскій путь Креста
Господня» звертався до філософії «золотої мірноти».

Похожие записи