Реферат на тему:
Виховуємо чуття мови
Невід’ємною ознакою освіченої, всебічно розвиненої особистості є висока
мовленнєва культура, що передбачає вміння активно використовувати як
знаряддя спілкування сучасну літературну мову з усіма багатствами
виражальних засобів, з притаманними їй нормами. Засвоєння цих норм
здійснюється в процесі шкільного навчання. Опановуючи літературні норми,
діти вчаться розпізнавати ознаки правильного літературного мовлення,
користуватися мовними засобами, властивими певному стилю висловлювання.
Шкільна програма включає ознайомлення учнів з милозвучністю української
мови, засвоєння її найважливіших евфонічних засобів. З останніми учні
працюють протягом вивчення усього шкільного курсу мови, але найбільша
вага припадає на уроки фонетики і морфології, де закладаються основи
знань про текст, висловлювання в усній формі, що вимагає від учнів умінь
не тільки дотримуватися його структури, добору відповідних засобів
зв’язку речень, але й мелодійного його оформлення.
Мета нашої статті — розширити знання вчителів про евфонічність
української мови і звернути їхню увагу на необхідність формування в
учнів розуміння ролі засобів милозвучності у створенні естетичності й
краси мовлення, піднесення рівня їхньої мовленнєвої культури, умінь
користуватися цими засобами у власному мовленні.
Кожна мова має певні засоби милозвучності. Для української мови, як і
для російської та білоруської, характерне уникання важкого для вимови
нагромадження звуків. Найчастіше збігаються два приголосні звуки, що не
складає особливих труднощів для говоріння і читання. У мовному потоці
звуки сполучаються так, що створюється плавне, приємне, ритмічне
мовлення.
Ці та інші якості звукової мови вивчає фоностилістика. Вона, зокрема,
досліджує частотність фонем української мови в різних стилях,
закономірності їх сполучення, експресивні вимовні властивості варіантів
слів та словосполучень, інтонацію та ритмічну будову мовлення. Розробка
наукових проблем фоностилістики включає дослідження такої властивості
української мови, як її евфонічність, або милозвучність. У перекладі з
грецької мови евфонія (гр. еuрhоnіа з еu — гарно + рhоnе — звук) означає
приємне звучання. Це наука, що вивчає звукову сторону нашого мовлення,
його багатство і красу.
І. Чередниченко евфонічністю мови називає «здатність її фонетичної
будови до мелодійного звучання і до створення звукозображення у
висловлюванні відповідно до його змісту і художнього призначення» [12;
199]. Евфонічність мови, приємне акустичне оформлення служать засобом
естетичності, краси, свідчать про багатство її виражальних засобів. На
ці ознаки фонетичної системи української мови вказують М. Жовтобрюх, В.
Ващенко, Н. Тоцька та ін. [4; 1; 8; 9]. Таке ж трактування евфонії
зустрічаємо і в сучасних лінгвістичних словниках, довідниках.
Милозвучність визначається як здатність фонетичної системи мови до
мелодійного звучання, а також до створення звукових образів у
висловлюванні (звукопис) [10, 314; 3, 89]. Евфонічними явищами, зокрема,
вважаються такі, що відображають красу усного мовлення і фіксуються в
письмових висловлюваннях.
Евфонічність української мови — характерна ознака всіх її стилів. Як
справедливо зауважив П. Тимошенко, «милозвучність більшою чи меншою
мірою властива всім видам літературного усного й писемного мовлення, і
про це повинні дбати працівники науки, культури, освіти» [7; 18].
Доцільне оперування звуковим матеріалом властиве і усному, і писемному
мовленню. У художньому стилі, зокрема в поезії, це виражається в таких
прийомах, як алітерація, асонанс, анафора, епіфора, рима, що є важливими
засобами звукової організації поетичного мовлення. В нехудожніх стилях
звукоповтори втрачають свої позитивні якості, псують звучання текстів.
Милозвучність української мови ґрунтується на дотриманні орфоепічних
норм. Існує ціла система евфонічних засобів, що забезпечують правильну
звукову організацію усного й писемного мовлення. Однак недостатнє знання
цих засобів часто спричиняє порушення милозвучності мовлення і знижує
рівень культури мовлення учнів.
Виховуючи в дітей чуття мови, дбайливе ставлення до звукового оформлення
власного мовлення, слід звертати увагу на випадки псевдоалітерації та
псевдоасонансу й боротися з такими відхиленнями. Шкільною програмою
передбачено ознайомлення учнів з окремими засобами милозвучності:
чергування у-в, і-й, спрощення в групах приголосних та ін. Однак цього
замало. Необхідна копітка робота над мовленням учнів. А це вимагає
глибшого з’ясування евфонічночності української мови.
Милозвучність української мови досягається природним чергуванням у ній
окремих голосних і приголосних звуків, можливістю вживати фонетичні
варіанти слів та словоформ. Саме таким варіантам необхідно приділяти
постійну увагу на уроках української мови і літератури. З’ясовуючи
евфонічні явища в українській мові, виділимо ті з них, що найчастіше
впливають на мелодійне звучання мовленнєвого потоку — сполучуваність
звуків на межі слів і словоформ у реченні й тексті. Такі засоби мають
практичне значення для мовлення і повинні вивчатися в середній школі,
насамперед на уроках фонетики, орфоепії, граматики і стилістики.
Збіг кількох звуків усувається вживанням фонетичних варіантів
самостійних та службових слів, яке називають евфонічним чергуванням.
Воно допомагає уникати невмотивованого нагромадження однакових голосних
та приголосних звуків. До них належать варіанти прийменників (префіксів)
в — у (ув, уві, вві); від — од (оді); над — наді, під — nidi, перед —
переді та інші, сполучників і — й, щоб — щоби, хоч — хоча, часток б —
би, ж — же, лиш — лише, ще — іще, а також варіанти іменників чоловічого
роду в давальному відмінку однини на — ові, -еві (єві), -у, -ю,
прикметників чоловічого й середнього роду в місцевому відмінку на —
ому/-ім (-їм), прислівникові варіанти типу зное — знову, звідкіль —
звідкіля, більш — більше, варіанти дієслівних форм: робити — робить,
купатисъ — купатися, ходім — ходімо, пишіть — пишіте і под. Більшість з
названих варіантів давно закріпилася в мові і складають її норму (це
відбито в «Українському правописі») [11; 14-16].
Прийменники у, в, сполучники і, й, початкові букви у, в та і, й
чергуються в ряді позицій. Так, закономірним є вживання у, і між
приголосними, а в, й між голосними. Наприклад: Порожній млин і без вітру
меле (Нар. твор.). Задумався дуб темношатий у сяйва холодного грі (В.
Сосюра). Перед нами розляглися поля, рябіючи в очах то зеленими поясами
жита, то жовтуватими сходами пшениці, то чорною грудою ріллі (Панас
Мирний). Вам стане тепло й ясно од світла його [I. Франка] очей, а його
мова здається не словом, а сталлю, що б’є кремінь і сипле іскри (М.
Коцюбинський).
ЦІ правила діти легко засвоюють і порушень у мовленні не допускають.
Інші ж випадки чергування у-в, і-й викликають у школярів значні
труднощі. Пильної уваги потребують такі випадки вживання у, в:
• перед в, ф, лъв, ев, те, хв і под. (незалежно від закінчення
попереднього слова) вживається у, а в інших випадках — в: Be лике
значения у формуванні характеру дитини мае приклад батьків; Одягнені у
хвою, шумлять схили Карпат; Юрко повів мене стежкою у свої володіння (А.
Михайленко);
• після паузи, що на письмі позначається розділовим знаком, перед
приголосним пишеться у: Це було у Львові. У клас зайшла молода жінка,
учителька математики;
• після приголосного перед голосним здебільшого вживається і, а не й:
Вірю в пам’ять і серце людське (Б. Олійник); Ярослав Мудрий розвинув і
удосконалив багато з того, що започаткував Володимир (О. Субтельний); а
після голосного перед приголосним можливі обидва варіанти — і та й, хоч
перевага надається останньому: Дми не дми — не до Різдва мде, а до
Великодня (Нар. твор.); Іній на деревах — на мокре літо і недорід (Нар.
твор.);
• на початку абзацу і речения завжди вимовляємо й пишемо і: Світ мов
казка. I пізнаємо ми його за допомогою слова (I. Цюпа).
Якщо попереднє слово закінчується на голосний звук, а наступне
починається на приголосний, між ними вживають в, й. Наприклад:
перебувала в Києві; вона й він. Коли ж наступне слово відповідно
починається на в, й, то перед ним уживають у, і: Земля ворушилася у
воді, а голубе небо нерухомо лежало в ній (Г. Тютюнник); Було сказано,
що і йому треба взяти участь у цій роботі.
Якщо після голосного, крім у, наступне слово починається двома
приголосними, з яких перший звук чи обидва є глухими, то краще вживати
прийменник у, особливо при повільному темпі мовлення: прийшла у свій
кабінет, місце у словнику, виражається у складанні слів. Зразки
дотримання такого чергування у— в, і—й зустрічаємо в текстах нехудожніх
стилів. В усному мовленні при швидкому темпі та в художньому стилі
спостерігається вживання в, а не у: Як хороше пройтися тобою, земле моя,
особливо в жнивну пору. Коли поля стиха подзвонюють струнами стеблин,
коли над гречками гудуть арфи і снують свої струни невтомні бджоли, коли
жайворон грає в блакиті на першій скрипці, а соняшники б’ють у литаври
(І. Цюпа). У такій позиції і здебільшого не переходить в й: Сонце
підбилося вище і пригрівало (Г. Тютюнник); У радісній праці, клопоті
щоденному (ішла весна, несла радість (В. Козаченко).
Перед голосним незалежно від паузи і закінчення попереднього слова
пишеться не у, а в. Наприклад: жив в Одесі, побував в Оксани та ін.
Після голосного перед наступним приголосним залежно від ритму та темпу
мовлення можуть уживатися у, в або і, й. Наприклад: Нині, як ще ніколи в
історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати
його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною
часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути
пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його
споруду. Бо хай вона де в чім недосконала і вже зістарена, але вона —
єдиний храм людського духа і нам її добудувати, а не будувати на новому
місці (О. Гончар). Крім закономірних чергувань у—в, і—й, у наведеному
тексті зустрічаємо й таке вживання цих варіантів, яке залежить від темпу
мовлення, консонантного оточення тощо.
На початку речення чи абзацу перед приголосним перевага надається
звукові у, а перед голосним — в. У віршованій мові, де звуки виконують
ще й римотворчу функцію, ця закономірність часто порушується: В землі
віки лежала мова і врешті вибилась на світ (Олександр Олесь); У око
окунь, як плавуча клуня, торкається, і світ на скалки: сутінь (Е.
Андрієвська).
У прозовому мовленні звук і на початку речення, абзацу та після паузи на
межі речень не чергується з й. Наприклад: І от, коли моя добра господиня
лягла спати, я оце допіру пішов і взяв їх (три золоті десятки) (В.
Підмогильний); Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на
землю. Іде Федько. Іде і кричить (В. Винниченко).
Іноді зустрічаємо вживання й замість і на початку речення чи абзацу, але
воно може бути виправдане лише у віршованому мовленні, в усіх інших
випадках є порушенням літературної норми.
Крім поширеного чергування у—в, в українській мові зрідка вживаються
ув—уві—вві: Він кожному якраз ув очі каже сміло (І. Франко); Засіяла
зірка уві млі (П. Воронько); Він тремтів та схоплювався з лави, як хто
ввіходив до хати (М. Коцюбинський).
Варіанти ув—уві—вві поширені лише в художньому та розмовному мовленні, а
в інших стилях вживається у або в.
gd Y¦
0PVOXn[Ue\AE^?_pl&pIrvv}x~O‚O?¤?B’?”@?,¦«u¬
?®±E±`?N?‚?uuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuuiuuu
Створенню евфонічності сприяє чергування з — із — зі (зо) — ізі.
Прийменники з-із уживаються здебільшого паралельно. Варіант з виступає
найчастіше між голосними, перед чи після голосного: І воює, і гарцює з
усієї сили (Т. Шевченко). Між приголосними вживається варіант із.
Наприклад: Діти стояли мовчки і не зводили очей із своєї веселої їдальні
(О. Копиленко); Сподівалася тільки на себе, на свій легкий норов, на
добру душу, яка мала тепер поєднати в собі, може, й зло разом із добром
(П. Загребельний); І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав
(Т. Шевченко). Прийменник із здебільшого вживається після голосного
кінцевої частини слова перед с, ш або перед сполученням приголосних на
початку наступного слова. Наприклад: У неспокійній ночі Тихович разом із
сходом сонця зірвався на рівні ноги (М. Коцюбинський).
Зі вживається перед сполученням приголосних на початку слова незалежно
від паузи та закінчення попереднього слова. Наприклад: Улянка підвелась,
підхопила книжки і, перейшовши через струмок по сухій деревині, звернула
зі стежки (І. Цюпа). Зі школи на майдан вивалила дітвора (А. Головко).
Чіткої послідовності в чергуванні з—зі (зо) немає, крім сполучення типу
зі (зо) мною. Варіант зо вживається і в конструкціях на означення
приблизної кількості: днів зо три, разів зо два.
Чергування із — зі (зо) має певні семантичні відмінності: причинові та
просторові відношення передаються частіше сполученням зі + іменник: зі
злості, зі (зо) сміху, зі (зо) сну, зі столу, зі сходу; означальні
відношення або просторові, спрямовані назовні, передаються сполученням
із + іменник: вправи із синтаксису, завдання із стилістики.
Прийменник від з од, префікс віді- з оді- чергуються переважно в
художньому та розмовному мовленні. Наприклад: Далекі луки виблискують
росами і такою зеленявою, що очей від них не можна відірвати (Ю.
Збанацький); Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання,
всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію (О. Довженко); Сашко
на момент одірвав погляд од прицілу (Ю. Яновський). У науковому,
офіційно-діловому стилях найчастіше функціонує варіант від.
Крім названих вище чергувань, допомагають уникнути надмірного збігу
приголосних звуків варіанти ж—же, б—би, між—межи, хоч—хоча, щоб— щоби і
под. Вони урізноманітнюють звучання мовленнєвого потоку й полегшують
його сприймання під час слухання і читання. Тому на уроках вивчення
службових частин мови варто звернути особливу увагу і на їх варіантність
Вони відіграють важливу текстотворчу функцію. Отже, увага до них під час
розвитку мовлення учнів необхідна. Наприклад: Мабуть, кожному в
дитинстві хотілося хоч на якусь мить стати маленьким, як комашка (О.
Малов); І хоча цямриння робиться тепер з бетону, а човнярський промисел
уже забутий, та все одно столітніх дубів меншає (А. Топачевський); Густе
віття переплелось межи собою — і над тобою, мов баня зелена, кучерява
(М. Коцюбинський); Між матір’ю і сином настав мир і лад (Панас Мирний).
Численні варіанти повнозначних слів та їх форм теж сприяють евфонічності
мовлення. Виникли вони внаслідок прискореної артикуляції складів у
словах, на які не падає логічний наголос.
Як справедливо зауважує В. Ващенко, варіанти словоформ мають конкретне
семантичне або стилістичне осмислення. Є тексти, — говорить він, — дуже
чутливі до них, а є й байдужі. Поширення і культивування паралельних
форм виявляється в текстах стилістично напружених, переважно в художніх
[1; 47]. А з текстів художнього стилю вони проникають і в інші стилі.
Використання таких варіантів як засобу милозвучності тісно пов’язане з
їх стилістичним забарвленням. Однак деякі з них втрачають це забарвлення
і вживаються лише для створення приємного звучання тексту.
Так, форми давального відмінка однини іменників чоловічого роду на -ові,
-еві (-єві), -у (-ю) вживаються для забезпечення милозвучності. Таке
чергування є нормативним [2; 56]. Якщо поруч у тексті є два і більше
іменників чоловічого роду, то закінчення чергуються: Франкові Івану
Яковичу або Франку Іванові Яковичу; поетові Малишку або поету Малишкові.
Хоча дехто з дослідників твердить, що ці форми мають певне стильове
розшарування: у художньому стилі частіше вживаються іменники на -ові,
-еві(-єві), а в науковому — на -у(-ю) [2; 56], все ж основна їх функція
— забезпечення милозвучності в тексті будь-якого стилю. Наприклад:
Письменникові-романісту Павлові Загребельному; ректорові Миколаївського
державного університету; студентові-першокурснику Шевчукові Івану.
Для місцевого відмінка однини іменників чоловічого роду, що означають
назви істот, характерні паралельні форми на -у(-ю), -ові, -еві(-єві),
які теж виконують евфонічну функцію: на товаришеві, товаришу, на
письменникові і письменнику. Вживання паралельних форм таких іменників
найчастіше залежить від звукового оточення флексії: Так багато було
зараз у ньому, Юркові, що цього багатства не можна було тримати тільки
для себе, воно рвалося геть — треба було поділитись цим багатством (Ю.
Смолич). Форма Юркові тут доцільніша, ніж Юрку, бо їй передують два у (у
ньому). Щоправда, в сучасній українській мові намітилася тенденція до
вживання в назвах істот закінчень -ові, -еві(-єві), зокрема в офіційному
мовленні: панові, ректорові, начальникові.
Варіанти місцевого відмінка прикметників чоловічого і середнього роду
часто вживаються для створення милозвучності. Наприклад: Промовець при
повній тиші й лагідному ранковому супокої говорив запально. На півслові
змовк, навіть рука з золотим пенсне завмерла в недокінченім фігурнім
жесті (Іван Ле). Чергування паралельних прикметникових форм у наведеному
прикладі сприяє усуненню одноманітності граматичних засобів і забезпечує
приємне звукове оформлення тексту.
Цю ж функцію виконують паралельні форми місцевого відмінка однини
займенників, порядкових числівників та дієприкметників. Як показують
спостереження, форми на -ому вживані в усіх стилях літературної мови.
Форми на -ім як засіб милозвучності поряд з формами на -ому переважають
у художньому стилі, зокрема в поезії.
До евфонічних засобів належать варіанти ряду дієслівних форм. Щоправда,
сфера їх уживання поширюється здебільшого на художній і розмовний стилі,
де ці форми несуть ще й додаткове стилістичне навантаження. Так, форми
типу читати, знає, беремо, ходім, несіть — стилістично нейтральні, а їх
варіанти читать, зна, берем, ходімо, несіте мають стилістичне
забарвлення і за межами художнього й розмовного мовлення не вживаються.
Використання паралельних форм дієслова у цих стилях сприяє урівноваженню
в тексті голосних і приголосних звуків: Треба рушать! Поснідать би не
завадило, а? (Г. Косинка). Бездонний зміст; але не знаєм ні граматики,
ні словника, що — життя говорить (В. Барка). Дай же руку мені і ходімо у
даль (А. М’ястківський). Візьмімо, товариші, по жмені землі, — звернувся
Орлюк до товаришів (О. Довженко). У наведених прикладах кожна з
паралельних форм, крім стилістичної, виконує евфонічну функцію перед
приголосними маємо дієслово з кінцевим голосним.
Досить поширеним є чергування варіантів зворотних дієслів. Творення цих
форм строго відповідає законам евфонічності мови; до дієслів із закритим
кінцевим складом додаємо частку-суфікс -ся (смієшся, зробився), а з
відкритим — -сь або -ся (сміюсь, зробилася). «Фонетичне оформлення
тексту з наявністю таких дієслів,— зазначав І. Чередниченко, — може
відбуватися за принципом або збільшення кількості слів з
відкритоскладовою кінцівкою, або зменшення їх через заміну
закритоскладовими кінцевими варіантами» [12; 209]. Чергування дієслівних
форм на -ся(-сь) дає змогу уникати одноманітності у фонетичному
оформленні тексту. Ці варіанти допомагають позбутися зайвого
нагромадження однакових звуків і врівноважувати кількість закритих чи
відкритих складів: Бойова дружба народжувалась і міцніла швидко, як
швидко часом і кінчалась через скороминучість життя (О. Довженко).
Трійця, після Різдва та Великодня, вважалася в народі одним з найбільших
світ (О. Воропай). У першому реченні дієслова на -сь сприяють
урівноваженню в тексті голосних звуків, особливо [а]. У другому —
дієслово на -ся допомагає уникнути збігу приголосних звуків. На жаль, не
всі мовці дотримуються цього чергування, і часто художні, наукові,
публіцистичні тексти вражають перенасиченістю дієслів на -ся.
Евфонічності сприяє низка прислівникових паралелей типу знову — знов,
чому — чом, позаду — позад, більше — більш, звідсіля — звідсіль тощо.
Такі варіанти прислівників зустрічаємо в художніх текстах. Наприклад:
Навколо тільки дуби та клени — глушина, і нікого-нікогісінько навкруги
(О. Донченко). Нараз усе навкруг заслало сірою пеленою дрібного дощу (С.
Журахович). Маковейчик передає команди Брянського, а сам думає,
заклинає, щоб знову де-небудь не порвало кабель (О. Гончар). Цілі гори
білої ревучої піни бились об каміння, скакали вгору, закручувались
гребенями і знов падали назад на каміння (І. Нечуй-Левицький).
Спостереження показують, що усічені варіанти переважають у поетичному
мовленні, де вони є ще й засобом ритмізації тексту. У прозі ж
продуктивніші варіанти з кінцевими голосними. Вони характерні для
наукового, публіцистичного, офіційно-ділового стилів.
Отже, щоб надати мовленню милозвучності, легкості й невимушеності, щоб
розповідь була не тільки джерелом певної інформації, а й приємною на
слух, варто дотримуватися правил чергування звуків і доцільного
використання паралельних граматичних форм, властивих українській мові.
Розглянуті засоби милозвучності української мови є необхідним матеріалом
для роботи над мовленням учнів під час опрацювання фонетики, лексики,
граматики і стилістики та в позаурочний час. Досконале знання
української мови випускниками середніх шкіл неможливе без засвоєння
однієї з важливих її фонетичних ознак — евфонічності.
Література:
1. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Ч. І. — Харків,
1958.
2. Воронич Р.В. Форми давального відмінка на -ові/у // Культура слова.
Вип. 24. — К.: Наукова думка, 1983. – С. 56-58.
3. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий
тлумачний словник лінгвістичних термінів/ За ред. С.Я. Єрмоленко. — К.:
Либідь, 2001.
4. Жовтобрюх М.А. Слово мовлене. — К., 1969.
5. Пентилюк М.І. Варіантні форми як засіб евфонії // Українська мова і
література в школі. — 1987. — № 1. С. 63-69.
6. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. — К.: Вежа, 1994.
7. Тимошенко П.Д. Фонетичні і морфологічні особливості стильових
різновидів української літературної мови / У зб.: Теоретичні проблеми
лінгвістичної стилістики. — К., 1972.
8. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія,
графіка, орфографія. — К., 1981.
9. Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови / Урок української.
— 2003. — № 10. — С. 29-32.
10. Українська мова. Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000.
11. Український правопис. — К.: Наукова думка, 1997.
12. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української
мови. — К.: Рад. школа, 1962. — С. 199.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
