Реферат на тему:

Відновлення питомої української лексики в сучасному діловому мовленні

Розвиток будь-якої мови, формування її літературних норм різних типів
перебуває у найтіснішому зв’язку з тими суспільними функціями, які вона
виконує як найважливіший засіб спілкування, засіб політичного і
культурного впливу тощо. Найважливіші суспільні функції української мови
пов’язуються з її використанням у суспільно-політичному житті, у засобах
масової комунікації, у літературі, навчанні. У різні періоди розвитку
української національної мови такі функції обмежувалися, а відтак окремі
функціональні стилі то майже не розвивалися, знаходячись у стадії
прихованого розвитку, то розвивалися під впливом близькоспоріднених мов,
що не завжди було сприятливим. Сказане безпосередньо стосується й
офіційно-ділового стилю (ОДС) – одного з основних функціональних стилів
сучасної української літературної мови, який почав формуватися відносно
пізно (кінець ХІХ –

початок ХХ століття), коли літературні й “ділові” жанри не були суворо
відмежовані один від одного і таке спілкування не можна розглядати як
власне ділове. Незважаючи на те, що сучасна українська офіційно-ділова
мова сягає своїм корінням ще в донаціональний період, з часу появи
паростків нового офіційно-ділового мовлення минуло лише століття. Для
розвитку мови це не дуже значний часовий відрізок, оскільки мовні зміни
можна оцінити за значно більші проміжки. Отже, трохи більше ніж за 100
років названий стиль кількаразово пройшов стадії від абсолютного застою
до пожвавлення чи інтенсивного розвитку. Зокрема, остання стадія
характерна для тих часів, коли з’являлися умови для відродження
української державності. Так, інтенсивно розвивався офіційно-діловий
стиль у період Української Народної Республіки (1918-1920 рр.), з 1920
до 1932 року – у період українізації. Із здобуттям Україною незалежності
в останньому десятилітті ХХ століття роль офіційно-ділового стилю, який
обслуговує суспільно-політичне, громадське й державне життя громадян
України, максимально зростає.

Сучасний ОДС задовольняє потреби перш за все писемного спілкування в
державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових
стосунках між інституціями та установами. Для усіх його підстилів
(законодавчого, дипломатичного, адміністративно-канцелярського)
характерна особлива лексика, специфічна термінологія, мовні кліше, які
дійшли до нас з різних періодів, починаючи з давньої української мови.
Сьогодні знати державну мову і користуватися нею на робочому місці – не
вибір, а обов’язок свідомого громадянина, адже у статті 10 Конституції
України сказано: “Державною мовою України є українська мова. Держава
забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України”.

З іншого боку, на теперішню мовну ситуацію з огляду на стан сучасного
ОДС вдало проектуються слова французького депутата Барера, сказані ним
ще у кінці ХVІІІ століття: “У демократії залишати громадян невігласами у
національній мові, нездатними контролювати владу,– це означає допускати
зраду Вітчизни” [5, 5].

На початку ХХІ століття офіційно-діловий стиль перебуває у центрі уваги
української лінгвістичної науки у теоретичній (праці Л.Масенко,
І.Фаріон, О.Сушко та ін.), а більше – у практичній площині (дослідження
С.Караванського, С.Єрмоленко; посібники з ділової української мови
А.Нелюби, П.Зубкова, Н.Ботвини та багатьох ін.; довідники і словники
серії “Бібліотека державного службовця” та С.Шевчук, С.Головащука,
А.Бурячка, М.Тищенка і багатьох ін.; консультативні матеріали
І.Вихованця, В.Німчука, Н.Сологуб, А.Загнітка, О.Синиченка у журналах
“Українська мова” та “Урок української” тощо; перевидання знакових
словників ХХст. (Б.Грінченка, О.Ізюмова, В.Підмогильного та Є.Плужника).

На нашу думку, наукові дослідження українського офіційно-ділового
мовлення і його практичного розвитку на тлі суспільно важливих процесів
розвитку й вивчення української мови є актуальним, бо воно є “прозорою
оболонкою суспільства, через яку сповна проступає рівень культури нації
та її спроможність до самодостатніх змагань” [4, 253-254].

Найчутливішою до змін у суспільстві, звичайно, є лексика, бо лексична
система обслуговує усі сфери людської діяльності, вона невіддільна від
явищ суспільного життя, зокрема, організації праці, управління
суспільним виробництвом, діяльності державних інституцій. Динамічність
лексики виявляється останнім часом у пожвавленні процесів неологізації
та реактуалізації лексем. Це відбувається у таких напрямках: 1)
розширення лексичної семантики окремих слів (священний обов’язок, глава
адміністрації), 2) набуття лексемами додаткових конотативних відтінків
(демократія – позит., помаранчевий – ідеолог.), 3) повернення до
широкого вжитку лексичних одиниць (ліцей, гривня, пан, достойник).

Узявши до уваги ці аспекти, вважаємо за доцільне розглянути проблему
повернення питомих слів до складу сучасної української мови завдяки її
офіційно-діловому стилю.

До питомих слів відносимо лексеми як власнеукраїнські чи утворені за
допомогою власнеукраїнських словотвірних морем, так і давнозапозичені.

Отже, одним із основних засобів творення будь-якого стилю є лексика.
Словниковий склад мови сучасного ОДС вирізняється, з одного боку,
багатством, з іншого – невпорядкованістю стилістичних норм, бо упродовж
30 – 80-х років минулого століття політичні режими робили все, щоб
українська мова не мала широкого практичного вжитку в науці, техніці, у
діловому світі, а про плекання ними її естетичних якостей годі й
говорити. Результатом цього стало здебільшого не українське мовне
обличчя офіційно-ділових текстів, а переважно зрусифіковане.

Y. Зрозуміло, що значна кількість таких відхилень від норм на лексичному
рівні пов’язана з подібністю двох мов (44% лексики російської та
української мов морфемно тотожної і 18% морфемно подібної). Для
викорінення таких псевдоукраїнських форм у професійному мовленні
держслужбовців ми навіть створили “Суржиково-український словник” [3],
який опрацьовуємо на заняттях під час семінарів з культури ділового
мовлення.

У мовному плані сучасний ОДС – це складна композиційна система, до якої
входять ті ж одиниці мови, що використовуються і в інших стилях
літературної мови. Тобто це міжстильова, загальновживана лексика, яка
забезпечує тло стилю (типу вимоги, значення, носій, повідомлення,
розгляд, громадський, пільговий, надсилати, розвивати, рішуче,
відповідально і т.ін.), загальнопоняттєва термінологія, яка
відрізняється від наукової меншою штучністю і точністю, більшою
змінністю (наприклад, власне офіційно-ділові терміни та юридичні:
запрошення, протокол, закон, владний тощо). Показники стилістичної норми
визначаються ступенем вживаності і закріпленістю за даним стилем певних
одиниць мови. Дослідники спостерегли, що ОДС має у 4 рази більше
високочастотної лексики, ніж, наприклад, художній [1]. Частотність
пояснюється потребою забезпечити адекватність і точність передачі
інформації, швидку обробку документів, тому однотипні поняття
позначаються однотипними лексемами, не замінюються синонімами.

Лексикографічні праці загального і спеціального характеру, покликані до
життя державністю української мови, засвідчують наявність української
книжної лексики в діловій сфері, яка є контрастивною стосовно російської
мови. Пор.:

долевой пайовий

заём позика

избыток надмір, надлишок, зайвина

иждевение утримання, кошт

предотвращать запобігати, відвертати.

Прикметною ознакою ОДС є “канцелярська” лексика, яка не використовується
або майже не використовується в інших сферах спілкування. Наприклад,
такі слова, як вищезазначений, дарчий, діяння, наказувати, післяплата,
ухвала і подібні є тими мовними засобами, що становлять прикметні ознаки
стилю. Причому українська мова у порівнянні з російською часто має
короткі, однослівні відповідники:

в большинстве случаев здебільшого

в первую очередь першочергово

давайте проголосуем проголосуймо

до настоящего времени досі

магнитная лента кільцівка

наделять правами уповноважувати

оказывать влияние впливати

прийти к соглашению порозумітися

сделать невозможным унеможливити.

Та справжніми національно-ідентифікаційними знаками є питомі українські
лексеми, які донедавна були забуті, вилучені з мови, а тепер все
активніше вживаються в офіційно-діловому стилі: містяни (замість
мешканці міста або гірше – городяни), віче (народні збори, зібрання),
гуртовий (спільний, оптовий), достойник (високопосадовець), городина і
садовина (плоди городів і садів), поземний і прямовисний (горизонтальний
і вертикальний), крам (товар), кошторис (витрати), чота (взвод), чарунка
(заглибина, отвір), скарбниця (установа) та багато інших. Такі слова
стають “престижними”, бо відповідають тональності української мови,
органічно поєднуються з українською ментальністю. Їх використання
характерне перш за все для живого ділового спілкування, тобто для мови
службового і громадського життя, на відміну від відомчої ділової мови,
де вживається велика кількість спеціальної термінології, яка є часто
запозиченою, а ще – інтернаціональною. Безумовно, абсолютно заперечувати
запозичення не можна, бо українська мова – більш масштабна у порівнянні
з чеською, румунською, ісландською та деякими іншими мовами, де
докладалося чимало зусиль для вилучення запозичених слів і заміною їх
корінними лексемами. Крім цього, іншомовні лексеми активно
використовувалися в ОДС від початку ХХ століття, бо це був період
активного включання нашої держави в міжнародні суспільні процеси, не
була винятком і ділова сфера. Як і тоді, іншомовні елементи в сучасній
офіційно-діловій мові вживаються найчастіше у термінологічному значенні.
Це слова типу баланс, бізнес, ексклюзивний, екстраординарність,
електорат, лімітувати, превентивний, пріоритет, пролонгація, ревізія та
ін. Чимала кількість таких слів має українські відповідники, які можна
вживати у живій мові службового і громадського життя (зіст. з вище
наведеними прикладами: рівновага, співвідношення; діяльність (біржова,
комерційна, підприємницька); виключний; винятковість, незвичайність;
коло виборців; обмежувати; запобіжний; перевага, першість; продовження
терміну чинності договору, угоди; перевірка).

Розглядаючи проблему співвідношення свого і чужого в українській мові,
проф. Карпенко Ю.О. зазначає, що визначення запозичень і питомих слів –
проблема діахронії, історії, а інвентар мови регламентується синхронією
і потребами функціонуючої мови. У питомого більше шансів на збереження в
системі мови, ніж у запозиченого, бо воно загальнозрозуміле, свідчить
про естетичні якості нашої мови [2]. Звичайно, це не означає, що
беззаперечно повернуться в мову через офіційно-діловий стиль питомі
слова і сполучення типу двірець (вокзал), відсилана, вступна
документація (вихідна, вхідна документація), відрядна посвідка
(командировочне посвідчення), садова шкілка (розсадник), сталий осідок
(постійне місце проживання), первотвір (оригінал) та ін. Однак цілком
очевидно, що офіційно-ділова сфера активізувала величезні пласти
історичної лексики, яку легко вимовляти й розуміти, яка передає не
тільки зміст, а й приємна на слух.

Отже, наведені приклади, факти свідчать про те, що офіційно-діловий
стиль української мови ще не завершив своє формування. Для цього
необхідно докласти ще багато зусиль з боку держави, фахівців. Тільки за
таких умов ділова українська мова стане конкурентоздатною, спроможною до
самостійного і повнокровного існування.

ЛІТЕРАТУРА

Караванський С. Пошук українського слова або боротьба за національне
“Я”. – К., 2001. – 240 с.

Карпенко Ю.О. Своє і чуже в українській мові // Іншомовні елементи в
ономастиці України: Матеріали наукового семінару. – К., 2001. – С.86-89.

Суржиково-український словник (для сфери ділового спілкування). –
Запоріжжя: ЗЦППК, 2002. – 14 с.

Фаріон І. Пошук українського слова в офіційно-діловому тексті //
Науковий вісник Чернігівського університету. – Вип.117-118. – С.253-260.

Фролова Т.Д. Українська за 26 днів. – К.: А.С.К., 2004. – 303 с.

Похожие записи