Реферат на тему:

Відбиття орфоепічних норм у західноукраїнських граматиках ХІХ століття

Проблеми, пов’язані із становленням орфоепічних норм, є актуальними й
зараз. Найголовніші з цих проблем пов’язані з процесом вироблення
вимовних літературних норм та їх відповідністю найважливішим
особливостям усного народного мовлення. Як зазначає М.М.Фащенко,
критеріями вироблення орфоепічних норм є їх відповідність найістотнішим
вимовним особливостям загальнонародної мови, виразність в усному
народному мовленні, фіксація у пам’ятках та наукових джерелах [Фащенко
2000: 49].

Серед досліджень орфоепічної системи української мови – відомі праці
П.П.Житецького, А.Ю.Кримського, В.І.Сімовича, О.Н.Синявського,
Л.А.Булаховського, А.А.Москаленка, М.Ф.Наконечного, М.А.Жовтобрюха,
Л.І.Прокопової, Н.І.Тоцької та ін. Питання літературної вимови завжди
цікавило й українських дослідників у діаспорі, про що свідчать
публікації І.Огієнка, Я.Рудницького, О.Горбача.

Попередниками у дослідженні окремих питань проблеми – передусім процесу
відбиття орфоепічних норм української літературної мови в рукописах
Т.Г.Шевченка – можна назвати Б.В.Кобилянського, М.М.Фащенко.

Б.В.Кобилянський у праці “Фонетико-орфоепічні норми української
літературної мови” розглядає такі вимовні особливості: асиміляцію
твердих приголосних, асиміляцію шиплячих у сполученні з м’якими
свистячими, асиміляцію [т’с’] – [ц’ц’], асимілятивне подовження
приголосних [Кобилянський 1971].

М.М.Фащенко у статті “Т.Г.Шевченко і становлення норм української
орфоепії” наводить мовні факти, які свідчать про те, що в рукописах
творів Т.Г.Шевченка відбиті майже всі вимовні норми, які стали
орфоепічними [Фащенко 1989].

Вимовні особливості української мови сягають своїм корінням далекого
минулого й засвідчуються у пам’ятках старої та нової української
літературної мови. Про особливості української вимови, які згодом стали
орфоепічними нормами, є свідчення в багатьох правописних системах,
побудованих більшою чи меншою мірою на фонетичних засадах. Зокрема, такі
свідчення відшукуємо в західноукраїнських пам’ятках ХІХ ст.: у граматиці
Я.Головацького (1849), у граматиці М.Осадци (1862).

В основі „Грамматики руского jзика” Я.Головацького лежить курс лекцій,
прочитаних у Львівському університеті. Теоретичною базою її були
граматики російської мови Востокова (1831), частково праці Боппа,
Грімма. Використав також Я.Головацький у своїй граматиці граматики
Й.Лозинського та О.Павловського [Плющ 1971: 284]. Граматика
Я.Головацького, а також граматика М.Осадци – це, по суті, пам’ятки живої
народної української мови, створені за фонетичним принципом правопису.
Тому на основі орфографічних даних, а частіше всупереч їм, відбилися
вимовні риси, більшість з яких стала орфоепічною нормою. Фіксація живої
народної вимови у граматиках дає можливість простежити вимову голосних,
приголосних, звукосполук та встановити їх відповідність сучасним
орфоепічним нормам.

Голосний [е] під наголосом передається в граматиці Я.Головацького
літерою е послідовно: тверде (11), предмета (42). Ненаголошений [е]
перед складом з голосними переднього ряду [и], [і] також фіксується як
е: зеленhсhнькїй (103), бери (188), вертhти (140). У граматиці М.Осадци
ненаголошений [е] перед наголошеними голосними [а], [і], [у] [о] [и]
також позначається літерою е: почекати (13), перелетіти (176), тревога
(227), принесu (215), оученикъ (3). Лише один раз зафіксовано вимову [е]
як звука близького до [и] у слові велитомъ (248). Вимова ненаголошеного
[е] як [и] у слові минh засвідчена в „Енеїді” І.П.Котляревського, в
альманасі „Русалка Дністрова”, у граматиці О.Павловського. Написання
літери и на позначення ненаголошеного [е] іноді трапляється у словнику
П.Білецького-Носенка: видмідь (76), у творах П.Куліша: пичи [Основа
1862, №1: 62]. Отже, ця вимовна риса в українській мові була й часто
фіксувалася на письмі.

Вимова наголошеного [и] у граматиці Я.Головацького передається літерою и
(ы): отвыкнувъ (189), отбивсj (17), отнынh (212), мыти (138).
Ненаголошений [и] перед складом з наголошеними [е], [а], [о]
позначається буквою е у коренях дієслів –бир-, -пир-: приберає (8),
сперає сj (8), операє (10), приберає (157), а також у дієсловах гремить
(133), блестhти (140) та у числівниках пjтеричный (110), десjтеричный
(110). У граматиці М.Осадци ненаголошений [и] лише зрідка передається як
е у таких випадках: перед складом з наголошеним [а], що є сучасною
орфоепічною нормою: треває (213), перед складом з [и], хоча для такої
позиції, як зазначає Н.І.Тоцька, наближення до [е] послаблене [Тоцька
1973: 60]: гремить (212). У всіх інших випадках перед складом з [а]
наближення ненаголошеного [и] до [е] не зафіксовано: роздирати (173),
пожирати (173), простирати (173). Не відбито цієї норми перед складом з
[а] й у коренях дієслів -бир-, -пир-: опирає (3), прибирає (98),
подпирати (173), збиратись (214), спирає сj (12). Ця вимовна риса
передається в коренях дієслів -бир-, -пир- перед складом з наголошеними
[е], [а], [о] в альманасі „Русалка Дністрова”. Іноді ненаголошений [и]
передається літерою е в „Енеїді” І.П.Котляревського: умераю (46, V), у
словнику П.Білецького-Носенка: вешнякъ (74).

У досліджуваних джерелах не зафіксовано зміни у вимові ненаголошеного
[о] перед наголошеним [у]. Проте під впливом діалектної вимови
ненаголошений [о] у певній позиції наближається до [а]: зазuлj (66).
Ненаголошений [о] наближається до (у( перед складом з наголошеним [у] у
творах Г.Сковороди: кузуб (42) [Кобилянський 1965: 42]. Єдиний раз
зафіксовано літеру у замість ненаголошеного [о] у слові зузуля (111, ІІ)
у рукописах „Більшої книжки” Т.Г.Шевченка (1947-1950: 111).

У досліджуваних пам’ятках вимова суфікса -ува- зрідка збігається з
літературною: у граматиці Я.Головацького: писuвавъ (147), клювавъ (192),
доходжuват (197), але осаджовати (136), кuповати (145), сновавъ (191); у
граматиці М.Осадци : видобuває (7), роздuвати (72), добuвати (199), але
ковати (20), жовати (20), весновати (122). Іноді суфікс -ува- вжито в
„Грамматике” О.Павловського: дывувався (34). Паралельне вживання на
письмі суфіксів -ува- та -ова- зафіксовано в альманасі „Русалка
Дністрова”: пробувати (4), пановати (7), у рукописах Т.Г.Шевченка:
сумовати (1847-1850: 15), але напувати (1847-1860: 59). Однак у
західноукраїнських граматиках суфікс –ува- вживається послідовніше, ніж
у граматиці О.Павловського.

Давні сполучення ль, лъ, рь, ръ в українській мові у відкритих складах
розвинулися у сполучення ри, ли і знайшли своє відбиття у граматиці
Я.Головацького: гремить (133), брити (139), розличати (135). Традиція
передачі на письмі ри, ли засвідчена у М.Осадци: блиснuти (33), приснuти
(33), крыло (150), блискає (184). Тенденція до вимови [ри], [ли] у
відкритих складах між приголосними характерна для граматики
О.Павловського: блыскавка (26), чорнобрывці (74), у „Русалці Дністрові”:
блищати (72), у словнику П.Білецького-Носенка: гримати (106).

У граматиці Я.Головацького вживання голосного [е], [о] після шиплячих
майже не порушується: шовкъ (10), чоло (20), пшоно (20), чоботъ (20),
чотыре (20), чернець (20), чернь (20), четвертий (20), але чернило (20),
шестий (145). У граматиці М.Осадци підтверджується вже усталена в
українській мові фонетична риса – вживання [о] після шиплячого перед
твердим приголосним, перед складом з [о], [и]: чорный (15), жолтый (30),
чотыре (86), жорны (44), чоловhкъ (184), але четыры (1), шестомъ (24),
шостого (96), пшено (152). Літера е після шиплячих вживається перед
складом з [і]: вечерhє (212), а також у закінченнях іменників другої
відміни мішаної групи: вuжеви (52), колачеви (52), товаришеви (52). Ця
вимовна особливість засвідчена в „Енеїді” І.П.Котляревського: шовковый
(18, I), першій друкованій граматиці О.Павловського: чоботаръ (65), шопа
(66), в альманасі „Русалка Дністрова”: чола (90), челядь (125).

На позначення префікса з- перед [к], [п], [т], [х] вживається літера с:
у граматиці Я.Головацького – сходит сj (12), скитатисj (144); у
граматиці М.Осадци – спираюча (12), стихає (214), скончu (234). У
літературній мові вже склалася певна традиція, що сприяла виробленню
нинішньої орфоепічної норми: в „Енеїді”: схаменулись (40, ІV); в
О.Павловського: сподобавъ (59); в альманасі „Русалка Дністрова”:
схилили (19).

У граматиці М.Осадци фіксована варіантна передача на письмі префікса
роз-: росказъ (216), росказати (224), росказuю (185), але розтворити
(174). Що ж до префікса без-, то лише один раз засвідчено його
оглушення: бесмертный (38). У граматиці Я.Головацького простежується
вживання літери з у префіксах роз-, без- перед глухими приголосними, що
є сучасною орфографічною нормою: розходити сj (136), розказувати (157),
безпосередно (137). В альманасі „Русалка Дністрова” відбито подвійну
вимову префікса роз-: розсвhчала (13), розсипаются (81), але россипає
(13), росправи (20). Однак у префіксі без- простежується збереження [з]:
безчисленними (11). Варіантне вживання префікса роз- та збереження
дзвінкого [з] у префіксі без- знайшло своє відбиття на сторінках журналу
„Основа”: росплhтає (1861, № 6: 14), розказали (1862, № 6: 62),
безхлібья (1861, № 11-12: 29); у збірці Климентія Зіновієва: роспустивъ
[Зіновіїв 1971: 229], розказуєтъ [Зіновіїв 1971: 222], у рукописах
Т.Г.Шевченка: розкажи (1847-1860: 194), росцвитае (1847-1860: 7),
безталання (1847-1850: 53).

gd/EX

= (160). Дзвінкий приголосний у кінці слова й перед глухими зберігається
в „Енеїді” І.П.Котляревського: лобъ (12, ІІІ), гребти (4, ІІ); у
граматиці О.Павловського: везты (81), батигъ (6). У діалектній вимові,
зокрема південно-західній, дзвінкі приголосні у кінці складу
оглушуються: [н’ішка] – ніжка [Москаленко 1940: 104]. Але в
західноукраїнських граматиках цю діалектну риса не відбито. Послідовне
збереження дзвінкості приголосних перед глухими і в кінці слова свідчить
про тяглість літературної традиції на сторінках досліджуваних граматик.

Незважаючи на повну відповідність орфографічної норми орфоепічній щодо
збереження дзвінкості приголосних у кінці слова та перед глухими, у
префіксі од- фіксується літера, що позначає глухий приголосний [т]. Таке
оглушення чітко відбито у граматиках як перед глухими, так і перед
дзвінкими приголосними: у Я.Головацького – отдалити (30), отразu (218);
у М.Осадци – отмhны (ІІІ). Слід звернути увагу на зауваження М.Осадци
про те, що „oтдати виговорюєтъсj oддати”. У даному випадку автор
граматики відбиває орфографічну норму, а його зауваження щодо вимови
дуже вагомі і збігаються із сучасною орфоепічною нормою. Варіанти отъ-
та одъ- (від-) фіксуються в альманасі „Русалка Дністрова”: відперай-ся
(15), отказує (117), в „Енеїді” І.П.Котляревського: одпроводити (34,
ІІІ), отцурався (16, ІІ). Однакове написання од- має префікс перед
глухими і дзвінкими приголосними у граматиці О.Павловського:
одкарабкуюся (48), одлыгаюся (48), у словнику П.Білецького-Носенка:
одтяти (259).

Я.Головацький і М.Осадца [ў] передають через буквосполучення оу лише на
початку слова перед приголосним. У середині слова після голосного перед
приголосним та в абсолютному кінці слова [ў] позначається літерою в:
оустає (14), але вовна (18), моловъ (24); оуложивъ (2), але ластовка
(14), островъ (14). Тільки у правописі „Русалки Дністрової” [в]
передавався відповідно до вимови знаком у. Це дуже важливо відзначити,
бо вся правописна практика ХІХ-ХХ століття не розрізняє різну звукову
реалізацію /?в/, що зумовлює значні та вимовні огріхи.

Вимова шиплячого перед свистячим як свистячого передається в граматиці
Я.Головацького непослідовно: смhєсj (217), спираєсj (210), але хвалишсj
(183). Не простежується ця вимовна риса в граматиці М.Осадци: точцh
(246). Абсолютно відбита асиміляція шиплячого перед наступним м’яким
свистячим у О.Павловського: засміhсься (86), печуроцьці (82). В
альманасі „Русалка Дністрова” фіксація на письмі вимови [шс’] як [с’с’],
[чц’] як [ц’ц’] ще непослідовна.

Не зафіксовано в граматиці Я.Головацького асиміляції свистячих перед
шиплячими: зъ жалю (31), изъ чого (31). У граматиці М.Осадци це
фонетичне явище зрідка простежується: вышиїй (37), нижшиїй (37), але
розширенимъ (181). Вимова свистячого перед шиплячим як шиплячого
представлена в „Енеїді” І.П.Котляревського: забряжчали (20, І), у
граматиці О.Павловського: рожжалувався (83).

У досліджуваних джерелах не зафіксовано асиміляції [т’с’] › [ц’ц’] у
дієслівних формах: у Я.Головацького – кончаютсj (183), отмhнjютсj (183),
у М.Осадци – выговорюєтъ сj (37), пытаєтъ сj (38). Послідовною є ця
вимовна особливість у граматиці О.Павловського: барыцьця (6),
схаменуцьця (60), у рукописах Т.Г.Шевченка: моляця, сміюця (1847-1850:
1).

Не передається у граматиках африкатизація [д], [д’] перед наступним
свистячим і шиплячим: по людски (211), повhджъте (200) – у
Я.Головацького; одинадцjтъ (85), молодцh (204), свhдчишъ (45). Ця
особливість вимови традиційно не фіксувалася на письмі.

Асиміляція твердого приголосного за місцем і способом творення [тч] ?
[чч] ? [ч] не відбита в граматиці Я.Головацького: отче (31), братчикъ
(39). Матеріал граматики М.Осадци теж не фіксує такої зміни: отче (29),
отчизна (154). Проте така асиміляція закріплена у більш ранніх джерелах:
у граматиці О.Павловського – оччинявъ (49), у словнику
П.Білецького-Носенка – чесніочче (388).

У західноукраїнських граматиках не зафіксовано подовжену вимову м’яких
зубних і напівпом’якшених: у Я.Головацького: веселье (15), братъj (63);
у М.Осадци: зhлjми (57), колодье (147). У граматиках трапляється слово
ссати, у якому на письмі збережена подовжена вимова приголосного [с]. Не
простежується подовження і на сторінках альманаху „Русалка Дністрова”:
братям (ХІІІ), житя (ХІІІ). У літературній мові Східної України це явище
виявляється у творах Г.Сковороди: голляхъ [Синявський 1924: 253], в
„Енеїді”: убрання (13, І) і послідовно – в граматиці О.Павловського:
багатьтh (7).

Дисиміляцію [чн] у граматиці М.Осадци засвідчує значна кількість
прикладів: до теперhшнихъ (ІІІ), рuшницj (36), сердешный (36). У
граматиці Я.Головацького таких форм не зафіксовано. Дисиміляція в групі
приголосних [чн] зрідка відбита в „Енеїді” І.П.Котляревського:
сердешненькій (37, ІІ), в альманасі „Русалка Дністрова”: рушник (108).

У досліджуваних пам’ятках спрощення передається непослідовно: у
Я.Головацького – мhсце (41), власности (132), але мhстный (10); у
М.Осадци – власний (28), ровесникъ (162), але честнымъ (ІV). Подібно це
явище відбито в „Енеїді” І.П.Котляревського: щасливо (37,ІІ), але
праздники (62, ІІІ), в альманасі „Русалка Дністрова”: жялосливе (110),
але сердце (ІV).

На позначення африката [д?з] у граматиці Я.Головацького вживається
зрідка буквосполучення дз: дзвонъ (9), дзень (219), але звонъ (9).
М.Осадца буквосполучення дз не використовує: зеркало (24), звонъ (27).
Буквосполучення дз позначає африкату [д?з] в „Енеїді”
І.П.Котляревського: дзвинъ (7, ІІ), у граматиці О.Павловського: дзвоныця
(33), зрідка в альманасі „Русалка Дністрова”: задзвонили (20).

Для позначення африката [д?ж] вживається буквосполучення дж тільки у
дієслівних формах: у граматиці Я.Головацького: ходжu (9), блуджu (9),
саджати (136), у граматиці М.Осадци: походжати (27), саджати (27), хоч
присuжати (175). Чергування [д] || [д?ж] не знайшло відбиття у пам’ятках
старої української літературної мови, а також у пам’ятках нової
української літературної мови Східної України. Але дане явище
започатковане в альманасі „Русалка Дністрова”: похоmати (22), саmений
(41). Оскільки чергування [д] || [д?ж] властиве південно-західним
діалектам, то в пам’ятках Західної України чітко підкреслюються
особливості народної вимови.

У західноукраїнських граматиках продовжено традиції вживання е, о після
шиплячих, послідовно вживаються букви на позначення дзвінкого у кінці
слова й перед глухими, чітко простежується оглушення префікса [з-] перед
кореневими глухими, послідовно фіксується чергування [д] || [д?ж].

Для префіксів роз-, без- у граматиці М.Осадци характерна варіантна
передача як роз- і рос-, у граматиці Я.Головацького префікси передано
згідно з орфографічними нормами. Вимова суфікса –ува- в деяких випадках
відповідає сучасним нормам. Звук [в] послідовно передається [ў] (оу)
тільки на початку слова. У переважній більшості прикладів у
досліджуваних джерелах засвідчується спрощення у групах приголосних.
Поодинокі випадки фіксації асимілятивних змін свистячих приголосних
перед шиплячими у граматиці М.Осадци та шиплячих перед свистячими у
граматиці Я.Головацького є відбиттям особливостей народного мовлення.

Не представлена у пам’ятках передача ненаголошеного [е] як [и] (за
винятком слова велитомъ у М.Осадци), ненаголошеного [о] як [у],
африкатизація [д], [д’], [ т’с’], вимова [тч] як [ч]. Очевидно, на це
вплинула неусталеність норми та традиції письма. Проте наведені факти ще
раз підкреслюють визначне місце “Граматики” Я.Головацького та
“Граматики” М.Осадци в історичному процесі формування і розвитку
української національної літературної мови.

У західноукраїнських граматиках чітко виступають загальнонародні
українські риси, а також деякі діалектні особливості, які, всупереч
південно-східним рисам, стали орфоепічною нормою.

Міркування про надто різкі відмінностях між східним і західним
варіантами української літературної мови на рівні фонетико-орфоепічних
особливостей у ХІХ ст. є штучними, бо, як свідчать досліджувані джерела,
у процесі формування норм обох варіантів виявляється більше спільного,
ніж відмінного.

Література

Білецький-Носенко П.П. Словник української мови. Підготовка до видання
В.В.Німчука. Відп. ред. К.К.Цілуйко. К., 1966.

Головацкий Я. Грамматика русского языка. Львов, 1849.

Зіновіїв Климентій. Вірші Приповісті посполиті. К., 1971.

Кобилянський Б. Лекції з курсу “Історія української літературної мови”.
Львів, 1965.

Кобилянський Б. Фонетико-орфоепічні норми української літературної мови.
Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1971.

Котляревский И. Енеида на малороссійскій языкъ перелицїованная
И.Котляревскимъ. Ч. 1-3 // Иждивенїемъ М. Парпуры. СПб, 1978.

Москаленко А.А. Конспект лекцій з української діалектології. Одеса,
1940.

Осадца М. Граматика руского языка. Львов, 1862.

Основа Южно-русскій літературно-ученый вhстникъ. СПб, 1861-1862.

Павловскій А. Грамматика малороссійскаго нарhчія. СПб, 1818.

Плющ П.П. Історія української літературної мови. К., 1971.

Русалка Дністрова. Фотокопія з видання 1837 р. К., 1950.

Синявський О. Мова творів Г.Сковороди // Червоний шлях. 1924. № 4.

Тоцька Н.І. Голосні фонеми української літературної мови. К., 1973.

Фащенко М.М. Орфоепія дієслівних форм // Записки з українського
мовознавства. Вип. 9. Одеса, 2000.

Фащенко М.М. Т.Г. Шевченко і становлення норм української орфоепії //
Т.Г. Шевченко і загальнолюдські ідеали. Одеса, 1989. Ч. 2.

Шевченко Т.Г. Більша книжка. Автографи поезій 1847-1860 рр. К., 1989.

Шевченко Т.Г. Мала книжка. Автографи поезій 1847-1850 рр. К., 1989.

Похожие записи