Реферат на тему:

Уживання іншомовних слів, мовленнєва надмірність і недостатність

Уживання іншомовних слів

Слова української мови за походженням поділяються на власне українські
та іншомовні (запозичені). До власне української лексики належать слова,
народжені самою мовою на будь-якому етапі її розвитку. Іншомовними
називають слова, що увійшли в українську мову з інших мов. Запозичення
іншомовної лексики відбувається у результаті розвитку політичних,
економічних, культурних зв’язків між народами і є неминучим явищем для
будь-якої мови. У процесі вживання іншомовна лексика засвоюється
українською мовою, пристосовується до її фонетичних, граматичних,
орфографічних законів.

До словникового складу української мови входить значна кількість
запозичених слів, які міцно засвоєні українською мовою, не потребують
коментарів чи перекладу. Як свої сприймаються, наприклад, слова, що
прийшли із грецької мови (миска, оладка, мак, м’ята, академія,
філософія, бібліотека, театр), латинської (адвокат, секретар,
республіка, аудиторія, конституція), німецької (майстер, цех, вексель,
поштамт, курорт, штраф), французької (прем’єр, парламент, кабінет,
аванс), англійської (трамвай, клуб, мітинг) та ін. Дуже багато
запозичень включає термінологія різних галузей.

Розрізняють кілька причин засвоєння іншомовних слів. По-перше, часто
вони запозичуються разом із поняттям. Такі слова звичайно не мають
українських відповідників, наприклад, іменники політика, спортсмен,
футбол, тунель, пальто, університет, корабель, театр, курорт, бухгалтер.
Другою причиною запозичень є прагнення деталізувати уявлення про
предмет, назва якого вже існує в мові. Наприклад, слово джем означає
різновид варення, десерт — це солодощі, які подають після обіду: бар —
невеликий ресторан або закусочна, госпіталь — медичний заклад для
лікування військовослужбовців, лайнер — велике швидкохідне судно, імпорт
— ввіз товарів з-за кордону, спринтер — бігун на короткі дистанції,
стаєр — бігун на довгі дистанції. Третьою причиною запозичення є
прагнення замінити описовий вираз, словосполучення одним словом:
транспорт — замість «засоби пересування», мотель — замість «готель для
автотуристів», круїз — замість «подорож на пароплаві», турне — замість
«подорож по круговому маршруту», вакансія — замість «вільна посада».

Іншомовні слова в українській мові можуть бути єдиними назвами понять
або виступати синонімами власне українських, як-от: пам’ятник —
монумент, обмежувати — лімітувати, передовий — прогресивний тощо.

Поряд з іншомовними словами, які увійшли до української лексичної
системи, виділяють варваризми (від грецьк. barbarismos — іншомовний,
чужоземний) — іншомовні слова, які вживаються в українському тексті, але
не засвоєні українською мовою. Варваризми можуть передаватися графічними
засобами мови-джерела чи українською графікою: лат. homo sapiens або
гомо сапіенс (людина розумна), tertium non datur (третього не дано),
volens-nolens (хоч-не-хоч);

англ. happy end (щасливий кінець), okay чи о’кей (все гаразд, добре),
high life (високе життя); фр. adieul (прощавайте!), bonjour!
(добридень!), тегсі або мерсі (дякую!); італ. finita la comedia (виставу
закінчено), evviva! (хай живе!).

Межі вживання іншомовних слів є дуже важливим питанням культури
мовлення. Неодноразово проблема запозичення слів ставала предметом
наукових дискусій, на яких обговорювалося питання, чи загрожують
українській мові іншомовні слова, чи необхідно обмежувати потік
запозичень тощо.

За підрахунками фахівців, кількість іншомовних слів у складі української
лексики не перевищує 10 %. Це означає, що твердження про засилля
запозичених слів в українській мові є перебільшенням. Така частка
запозичень не може становити загрози самобутності мови.

Наведемо міркування видатного українського поета та перекладача М.
Рильського. У його статті «Про іноземні слова» читаємо: «Один науковий
працівник, бажаючи зробити приємність іншому, сказав: «Нашому колективу
дуже хотілося б, щоб цю роботу очолила така одіозна постать, як ви».
Його спокусило, очевидно, «пишне» звучання іноземного слова «одіозний»,
яке в його уяві асоціювалося, мабуть, із «грандіозний», чи що. Коли тому
науковцеві пояснено було, що термін латинського походження одіозний
означає ненависний, небажаний, неприйнятний і т. ін., то він, звичайно,
зніяковів. Але потяг до прикрашання своєї мови непотрібними і раз у раз
неправильно чи неточно вживаними іноземними слівцями властивий багатьом
нашим товаришам, і він, цей потяг, здається мені лихом, проти якого
треба боротись і боротись».

Із сказаного, певна річ, в жодному разі не випливає, ніби слід силоміць,
штучно викорінювати з мови усталені інтернаціональні терміни (наукові й
технічні), а також слова іншомовного походження, що міцно й широко
увійшли у народний вжиток. Чи потрібно віднаходити українські замінники
таким лексичним одиницям, як кардіолог, терапевт, футбол, теніс,
історія, філософія, республіка, демократія, театр, політика, парламент,
кабінет, джинси тощо? Звичайно ж, ні. Не треба пояснювати, чому не
дістала підтримки у фахівців (і мовознавців, і медиків) спроба авторів
одного із словників очистити українську медичну термінологію від
іншомовних слів (пропонувалося, наприклад, здійснити такі заміни: очник
— замість окуліст, повитуха, баба-пупорізка — замість акушерка,
дрібноживцезнавець — замість мікробіолог, вухоносогорлянкознавець —
замість отоларинголог, гоп’як — замість пульс, хробаковиця, хробакозапал
— замість апендицит, горлянковиця — замість ларингіт).

Безглуздість повної відмови від запозичень підтверджується ще одним
фактом: переважна більшість імен, які носять сьогодні українці, є також
запозиченими і прекрасно виконують свої функції, скажімо, імена-грецизми
Олександр, Василь, Григорій, Денис, Дмитро, Євген, Кирило, Лев, Степан,
Микола, Микита, Петро, Тарас, Федір, Юрій, Зінаїда, Софія, Олена,
Галина, Наталя, імена латинського походження Антін, Валентин, Віктор,
Віталій, Костянтин, Олексій, Павло, Роман, Сергій, Юлія, Клавдія,
Валерія, Марина, скандинавські імена Ольга, Ігор, Олег, Гліб, імена,
подаровані давньоєврейською мовою, —Давид, Данило, Іван, Йосип, Михайло,
Назар, Наум, Яків, Ганна, Єва, Марія, грузинське ім’я Ніна тощо.

Необхідно розуміти, що наявність іншомовних слів у мові є закономірним
явищем, яке відображає зв’язки певного народу з іншими. Запозичення —
закономірний шлях збагачення лексики будь-якої мови. Відкритість мови
вважається ознакою її сили, а не слабкості. Саме тому культура
української мови проголошує не викоренення іншомовних слів, а вимогу не
зловживати ними. «Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але
варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні — і, це
вже безумовно, у властивому їм значенні…» (М. Рильський). Питання про
іншомовні слова має вирішуватися з погляду потреби. Якщо в українській
мові немає для позначення поняття власного слова, то можна
послуговуватися запозиченим. Якщо поняття може бути виражене українським
словом, то саме йому має віддаватися перевага, а не його
дублетові-за-позиченню. Іншомовні слова не завдають шкоди українській
мові, якщо вони не витісняють українську лексику, якщо мовці
використовують їх доречно, тобто відповідно до їх значення і до
конкретної ситуації мовлення.

Дехто вважає, що вживання іншомовних слів підкреслює освіченість,
інтелектуальні здібності людини. Таку думку спростовують як мовознавці,
так і майстри слова. Зокрема, письменник О. Югов пише: «Чим освіченіша
людина, тим глибше вона зобов’язана знати мову свого народу. А отже, і
потреба хапатися за іншомовне слівце у того, хто зважується писати
статті й книги, має виникати значно рідше, ніж у людини з недостатньою
освітою». Пам’ятаймо про це!

Мовленнєва надмірність і недостатність

Точність вираження думки є однією з важливих ознак культури мови.
Найтиповіше порушення цієї вимоги — вживання слів без урахування їх
значення. Невміння автора точно висловити свою думку виявляється також у
таких вадах, як мовленнєва надмірність (або багатослів’я) і мовленнєва
недостатність.

Виявом багатослів’я є повторення тієї самої думки, «тупцювання на
місці», наприклад: До вищих навчальних закладів нині може вступити 340
тисяч цьогорічних випускників, які закінчили школу 2001 p.; Митні
лабораторії існують у всіх цивілізованих країнах світу і відрізняються
лише особливою специфікою досліджень, які проводяться спеціалістами
лабораторій (виділені слова дублюють висловлену думку, а тому є
зайвими).

Іншими формами мовленнєвої надмірності є плеоназм і тавтологія.

Плеоназмом (від грецьк. pleonasmos — надмірність, надлишок) називають
частковий збіг значень слів, що утворюють словосполучення: пам’ятний
сувенір (сувенір — «подарунок на пам’ять»), передовий авангард (авангард
— «ті, хто попереду»), спільне співробітництво (співробітництво —
«спільне вирішення проблем, спільна робота»), народний фольклор
(фольклор — «народна творчість»), прейскурант цін (прейскурант —
«довідник цін»), вільна вакансія (вакансія — «вільна, незайнята
посада»), основний лейтмотив (лейтмотив — «провідний мотив, основна
думка твору»), дублювати двічі (дублювати — «повторювати»),
демобілізуватися з армії (демобілізуватися — «увільнитися зі збройних
сил»); у березні місяиі. 200 гривень грошей. Плеонастичними є звороти на
зразок: На полях кипить гаряча робота; Необхідно взаємно допомагати один
одному. Ви повинні написати свою автобіографію. Не відпускають навіть
тих запчастин, які є в наявності. Він відступив назад і звів угору
блакитні очі. П’єсу виконувало тріо з трьох виконавців. Він уперше
дебютував у 1989 році.

До плеоназмів належить також немотивоване поєднання у вузькому контексті
синонімів, які дублюють значення один одного: схвалити рішення
одностайно і однодушно, виявляти до когось неповагу і непошану,
неослабно і пильно контролювати тощо.

Деякі плеонастичні словосполучення закріпилися у мові і не вважаються
сьогодні порушенням лексичних норм. Це такі вирази, як: букіністична
книга (від фр. bouquin — стара книга), експонат виставки (від лат.
ехропо — виставляю напоказ), монументальний пам’ятник (від лат.
monumentum — знак пам’яті), реальна дійсність (від лат. realis —
дійсний), період часу (від грецьк. лєріобос; — коло часу).

Тавтологія (від грецьк. tauto — те саме, logos — слово) — змістові
повтори, які виникають у випадках, коли в реченні вживаються поряд
спільнокореневі слова, наприклад: Користь від використання цих приладів
є незаперечною; Приймаючи на роботу нових працівників, необхідно при їх
прийомі враховувати знання іноземних мов; Тривалість пари у нашому вузі
триває 1 годину 20 хвилин. У наведених прикладах досить легко уникнути
тавтології, виключивши одне із спільнокореневих слів або замінивши його
синонімом чи займенником: Вигода від використання цих приладів є
незаперечною; Коли приймають на роботу нових працівників, обов’язково
враховують знання іноземних мов; Тривалість лекції в нашому інституті —
1 година 20 хвилин або Пара в нашому інституті триває 1 годину 20
хвилин.

Не кожне повторення спільнокореневих слів може вважатися мовною
помилкою. Існує багато словосполучень, у яких тавтологія неминуча,
наприклад: словник іншомовних слів, ланкова першої ланки, закрити
кришкою, чорні чорнила, вимити мийку, загадати загадку, розмовна мова,
зупинитися на зупинці. Будь-які спроби уникнути повторення у цих виразах
будуть невдалими.

Можна вважати виправданим уживання у вузькому контексті спільнокореневих
слів, які є єдиними назвами певних понять. Найчастіше це стосується
термінів, уживаних у науковому чи офіційно-діловому стилі, наприклад:
Мульчування — вкривання поверхні ґрунту між сільськогосподарськими
рослинами різними матеріалами (мульчею — солом’яною січкою, перегноєм,
торфовою потертю, мульчпапером тощо) (з енц.); Орендодавеиь надає
Орендареві і членам його сім’ї в користування терміном на 1 рік квартиру
загальною площею 88 кв. м за адресою: вул. Артема, буд. 8, кв. 6 (з
договору); Марія Гнатівна працює в довідково-бібліографічному відділі
Центральної наукової бібліотеки.

Тавтологічний характер мають стійкі вирази, уживані в розмовній мові:
поїдом їсти, сидьма сидіти, горе горювати, усяка всячина, книжний вираз
святая святих тощо. У художньому і публіцистичному стилях тавтологія
може використовуватися як стилістичний прийом, який підсилює виразність
та експресивність мови, створює комічний ефект: Які слова страхітливі —
дволикість. дворушниитво. двозначність, двоєдушність! Двомовність — як
роздвоєне жало. Віки духовної руйнації. Змія вжалила серце нації (Л.
Костенко); <<...>> Я знову мушу іти до Чоломбитька і, даруйте, за
тавтологію, бити йому чолом (В. Шкляр); П’ятий поверх, коло самої опери,
найиент-ральніший иентр. три метри до Дерибасівської, п ‘ятнадцять
метрів до Дюка Рішельє, до Стамбула подати рукою, Париж: видно прямо з
вікна кухні (П. Загребельний); Карналь мав би вже давно переконатися, що
належить до людей, яким щастить і в найтяжчих нещастях (там само).
Тавтологічні сполучення можуть надавати висловлюванню афористичності:
Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини
(В. Симоненко); Мій батько був проста людина, але не простак (В.
Шевчук); Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба
вчити шанувати творчість (Є. Ко-ноненко); Чи людством бути люди ще
спроможні? (Л. Костенко); Ми спадкоємиі спадків розграбованих (там
само); Дозиметром не виміряєш дози тотального спустошення душі (там
само); Нема прозрінь в тумані підозрінь (там само). Отже, необхідно
відрізняти тавтологію, спричинену неувагою автора до вибору слова, і
тавтологію, якої не можна уникнути або яку використовують з певною
стилістичною настановою.

Поширеною вадою мови є повторення слова (у тій самій чи різних формах),
як-от: Я навчаюся в середній школі № 11. Мені подобаються у нашій школі
гарні кабінети, прекрасний спортзал і вчителі. одним словом, усе. У
школі працює багато гарних гуртків, які ведуть вчителі нашої школи.
Виправлений текст може мати такий вигляд: Я навчаюся в середній школі
№11. У ній мені подобається все — і вчителі, і гуртки, і гарні кабінети,
і чудовий спортзал.

У художніх і публіцистичних творах повторення слів використовується як
стилістичний засіб, що увиразнює, загострює думку автора, як-от: Коли в
людини є народ, тоді вона уже людина (Л. Костенко); Сильніше за любов
злоба горить, Сильніше за красу вражає бридь, Але життя росте лише з
любові: Лишень краса людей навчає жить! (Д. Павличко).

Досить поширеною помилкою є мовленнєва недостатність, яка виявляється у
випадковому пропущенні слів, необхідних для точного вираження думки. Ця
вада найчастіше трапляється в усній мові,

але нерідко зустрічаємо її також на письмі. Пропуск слів спричинює
незрозумілість висловлювання; мовленнєва недостатність породжує комізм і
абсурдність думки. Саме такі приклади потрапляють під рубрику «Страшне
перо не в гусака» журналу «Перець»: У зв’язку з моєю відпусткою
обов’язки мої покласти на Гладкого Івана Івановича, а Івана Івановича —
на Людмилу Федорівну Кобзар (з наказу); На другий квартал план по життю
цьому агенту доведено в розмірі 1.000 карбованців (з акта ревізії); Ці
сувеніри зроблені з шкіри косівських майстрів (з листа); 20.09.89 р. о
17 год. в приміщенні Підлісецької школи відбудуться загальношкільні
батьківські збори. Батькам 1-го класу мати документи для вступу в школу.
Дирекція (оголошення).

Зважаючи на величезні можливості вибору лексичних засобів, які надає
кожному з нас українська мова, висловлювати свої думки не-одноманітно,
виразно й оригінально є цілком реальним завданням для того, хто постійно
збагачує свій лексичний запас і по-справжньому шанує слово.

Список використаної літератури

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991.

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів: Світ, 1990.

Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. — К.:
Артек, 1999.

Волощак М. Неправильно — правильно: Довідник з українського
слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. — К., 2000.

Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. — К.: А.
С. К., 2000.

Гнаткевич Ю. Уникаймо русизмів в українській мові. — К.: Видавничий
центр «Просвіта», 2000.

Головач А. С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян.
— Донецьк: Сталкер, 1997.

Головащук С. І. Словник-довідник з українського літературного
слововживання. — К.: Рідна мова, 2000.

Гринчишин Д. Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. —
К.: Рад. шк., 1986.

Ділова українська мова: Навч. посіб. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.

Ділова українська мова: Посіб. для студентів вузів / За ред. Н. Д.
Бабич. — Чернівці: Рута, 1996.

Ділові папери та документи підприємницької діяльності / Упоряд. В. -Л.
Кулініченко. — К.: Український центр духовної культури, 1996.

Похожие записи