Реферат на тему:

Універсальна категорія аспекту в українському етноваріанті

Однією з провідних галузей функціональної лінгвістики є функціональна
граматика, об’єктом вивчення якої є закономірності функціонування
одиниць мови. Головний підхід до дослідження лінгвальних одиниць –
інтегративний: одиниці різних мовних ендосистем розглядають у системній
єдності виконуваних семантичних функцій. Предметом функціональної
граматики є граматична транссистема мови (така, що пронизує усі
ендосистеми) у її взаємодії з концептуальною картиною світу, а через її
призму – з позамовним універсумом. Функція відображення позамовного
довкілля у вигляді мовної картини світу об’єднує різнорівневі засоби в
єдину, ієрархічно організовану та чітко структуровану систему.

Серед проектів функціональної граматики, що співіснують у сучасній
лінгвістиці досить привабливою є інтерпретаційна модель, якої
дотримуються дослідники, що поділяють засадничі теоретичні принципи та
позиції лінгвістичної школи на чолі з О.В. Бондарком. Становлення теорії
функціонально-семантичних полів (ФСП) О.В. Бондарка відбувалося в
процесі дослідження категорії дієслівного виду (на матеріалі російської
та деяких слов’янських мов) як граматикалізованої частини більш широкого
понятійного поля – аспектуальності, домінантою якого є семантична
категоріальна ознака “внутрішній” час дієслівного процесу”, або ж
“характер перебігу та розподілу дії в часі” [Теория… 1987: 41].

Пошуки у відносно новій для українського мовознавства галузі –
аспектології, теоретичне підґрунтя для яких було закладено в працях
В.М. Русанівського [Русанівський 1959; 1971], продовжили сучасні
дослідженнями: [Бондар 1996, Загнітко 1990, Соколова 2003], однак разюча
диспропорція між значною кількістю аспектологічних праць, написаних на
матеріалі російської мови та поодинокими студіями, присвяченими
дослідженню аспектуальної специфіки українського дієслова, спонукає до
подальшого освоєння царини аспектології на ґрунті української мови.

Дієслово – частина мови, яка “просотана” часовою семантикою, тому цілком
закономірна його названо “часівник” у граматиці Є. Тимченка та
“Zeitwort” (буквально “часове слово”) в німецькій мові. Але серед
функціонально-семантичних категорій, об’єднаних функцією етноваріантного
відображення онтологічного феномена “час” лише аспектуальність пронизує
всю систему дієслівних форм сучасної української мови, маркуючи кожну з
них однією з опозиційних ознак свого граматичного ядра. Це свідчить про
репрезентацію аспектуальності та виду на віртуальному рівні мовного
знака, що засвідчує когнітивність видової семантики [Загнітко 1993:
213]. Разом із тим, проблема когнітивного підґрунтя семантичної
категорії аспектуальності як інваріантної категоріальної ознаки, яка
виступає в тих чи інших варіантах у мовних значеннях, належить поки що
до недостатньо досліджених аспектологічних проблем, а існуючі хронотипні
“візитівки” аспектуальності, найбільш популярними з яких є “характер
перебігу та розподілу дії у часі” О.М. Пєшковського та “внутрішній час”
процесу Г. Гійома [Теория… 1987: 47] навряд чи дають чітке уявлення про
когнітивну основу видової семантики. Тому проблема встановлення
онтологічних категорій, з якими корелює лінгвістична категорія
аспектуальності, належить до актуального поля української аспектології.
Наш пошук найзагальнішої семантичної ознаки, яка відбиває онтологію
аспектуальності ґрунтується на врахуванні трьох існуючих напрямів
(хронотипного, логічного, асоціативного), та на використанні деяких
постулатів загальнофілософського характеру, що уможливлює висунення
інтегративного хронотипно-філософського підходу, основними положеннями
якого є:

1. Спосіб концептуалізації дійсності, на якому ґрунтується українська
аспектуальна система, можна охарактеризувати через встановлення
кореляції семантичної категорії аспектуальності та її граматичного
осердя – категорії виду із певними логіко-філософськими категоріями, що
відображають закономірності облаштування позамовної дійсності.

2. У найзагальнішому плані лінгвістична категорія внутрішнього часу
корелює з екстралінгвістичною категорією часу, а отже, “внутрішній час”
дієслівних процесів відображає найбільш характерні властивості та
закономірності об’єктивного часу. Найточнішим визначенням об’єктивного
часу є його інтерпретація як тривалості процесів і як послідовності
явищ: “Час є формою буття матерії, що виражає послідовність існування
речей і подій та тривалість їх існування” [Аскин 1966: 117]
Послідовність і тривалість – фундаментальні, перевірені часом
філософські категорії. Це обумовлює закономірність їх
лексико-граматичної, а особливо граматичної категоризації, оскільки, як
відомо, граматичні концепти фіксують найсуттєвішу частину концептуальної
інформації [Болдырев 1994: 45]. Отже, цілком умотивованим є припущення
про те, що “внутрішній час” дієслівних процесів відображає діалектичну
єдність часової тривалості та послідовності явищ позамовної дійсності,
позначених дієслівними основами.

3. Тривалість та послідовність є хронотипним виявом діалектики більш
фундаментальних категорій – динамічної єдності стійкості (збереження) та
змінності, яка, відповідно, виражається у взаємозв’язку понять стану та
події. Стан матеріальної системи трактують як вияв певної сукупності її
властивостей. Перехід системи із одного стану в інший категоризується як
подія [Онищенко 1977: 2-4]. Видається цілком коректною лінгвістична
інтерпретація загальнофілософської діалектики стану і події,
інтеріоризованої та категоризованої видом українського дієслова, як
діалектики двох субкатегорій процесуальності: дії та події (по-дії).
Вищезгадана онтологічна єдність як найбільш суттєва частина
концептуальної інформації про позамовний час зафіксована в граматичній
системі української мови категорією дієслівного виду як прототипового
ядра семантичної категорії аспектуальності. Понятійна зона “внутрішній
час”, що ґрунтується на вищезазначених властивостях об’єктивного часу,
відкриває для мовця можливість подвійного погляду на позначуваний
дієсловом факт – як на дію (акціональна процесуальність) чи як на подію
(евентуальна процесуальність). Можливість таких двох поглядів
об’єктивована та зафіксована у мові як видова опозиція недоконаного та
доконаного виду, яка пронизує всю систему дієслівних форм.

4. Граматичний концепт виду має досить складну структуру, що спричинено
перш за все його тісними зв’язками з понятійною зоною граничності, яка є
когнітивною основою видової корелятивності чи некорелятивності
дієслівної семантики, оскільки ґрунтується на відбитих свідомістю
об’єктивних відмінностях між явищами позамовної дійсності, позначених у
мові за допомогою дієслів.

Продуктивність лінгвістичної моделі опису дієслівного виду, яка
ґрунтується на принципі функціонально-семантичного поля, свідчить про
високий рівень її інтерпретаційної адекватності. Проте суперечливий
характер досліджуваного феномена, невичерпність, попри давню
аспектологічну традицію та широку аспектологічну літературу, спонукає до
подальшого пошуку інтерпретаційних моделей, які, опираючись на загальні
закономірності польового моделювання, “пронизували” б організацію кожної
понятійної зони поля аспектуальності, виявляючи її специфіку щодо
інтеріоризації онтологічного феномена, що стоїть за концептом “аспект”.
Саме такий підхід, на нашу думку, уможливлює стирання гострих кутів
полеміки навколо досить еклектичної за характером вираження категорії,
якою є дієслівний вид.

Першим завданням, підпорядкованим загальній меті польового моделювання
аспектуальності, є уточнення конфігурації поля “внутрішнього часу”.
Термін “поле” разом із його неминучим супроводом (“ядро”, “периферія”,
“напруження”, “затухання”, “тяжіння”, “сила” тощо) для лінгвістичної
метамови – досить вдала метафора, запозичена із фізичної теорії
електромагнітного поля. Уже сама словосполука “поле часу” ілюструє
відображений у метамові лінгвістики феномен, який, за твердженням Дж.
Лайонза, виявляє себе в дуже багатьох мовах світу – це моделювання
словника і граматики темпоральної референції і денотації за зразком
просторової референції і денотації, яке є частиною більш загального
процесу моделювання абстрактних галузей за зразком конкретних галузей,
оскільки темпоральні відношення за своєю суттю – більш абстрактні, ніж
просторові, а темпоральне значення є історично похідним від дещо раніше
сформованого просторового [Лайонз 2003: 342–343]. Первісно просторову
етимологію мають і самі метаімена досліджуваної концептуальної зони.
Термін “аспект” запропонував для перекладу відповідного російського
терміна “вид” швейцарець Ф. Рейф у 1828 р. [Мазон 1957: 32]: (лат.
aspektus “погляд, вигляд, зір”, від aspekto “дивлюсь”), має значення
“погляд, кут зору, під яким сприймається те чи інше явище, предмет,
подія, перспектива, в якій вони виступають” [СІС 1974: 60]. Український
граматичний термін “вид” якраз і є результатом спеціалізації
загальновживаного “вид”, що має значення “погляд, вигляд, світле місце”
[ЕСУМ І :370].

$

&

`

b

gd«Gi як аналог просторово-візуального поля, розробленого Р. Арнгеймом
у дослідженні “Мистецтво і візуальне сприйняття” [Арнхейм 1974]. Ми
розробили на ґрунті описаної Р. Арнгеймом внутрішньої структури квадрата
віртуальну модель структури аспектуальної системи української мови, яка
має достатній рівень “працездатності”, що дозволяє увиразнити систему
аспектуальних відношень, відобразивши її чітку структурованість та
визначивши місце дефективних у видовому відношенні одиниць як
невід’ємних елементів поля, що забезпечують його загальну рівновагу
(мал. 1):

Основними положеннями нашої концепції виду як українського етноваріанту
категорії аспекту є:

1) Категорія дієслівного виду – це своєрідна граматична рамка (фрейм),
що накладається на весь дієслівний масив української мови (немає
дієслова поза видом). Фреймовий контур задає системі аспектуальних
відношень, що відображають внутрішній час (внутрішній темпоральний
контур) ситуації, польову структуру, що виникає внаслідок семантичного
тяжіння одиниць, спричиненого впливом граматичної видової домінанти
“внутрішня межа дії”.

2) Структура аспектуальної системи українського дієслова має вигляд

Х-подібного поля, у якому кутові силові точки фрейму-квадрата,
діагонально взаємодіють через центральну найпотужнішу точку. Їхня
взаємодія має характер інверсії [Керлот 1994: 229-231], під якою ми
розуміємо протиставність семантики дієслів та її відкритість для видової
трансформації в одиниці протилежного виду. Якщо зовнішня протиставність
притаманна всім дієсловам (усі лексеми недоконаного виду
протиставляються усім лексемам доконаного виду), то внутрішня
протиставність, якою є видова парність, характерна лише для дієслів із
корелятивною семантикою, які й тяжіють до Х-подібних діагональних
“гребенів” поля. Саме ці діагональні проекції і є тим граматичним
осердям, яке задає видовий фрейм, адже головною суттю виду є проекції
корелятивності, які об’єднують різні лексеми у видову пару, члени якої
більше чи менше можна зіставити як форми одного слова. Таким чином,
загальну рівновагу аспектуальної системи зумовлює видова дихотомія
корелятивних пар. У міру віддалення від силових “гребенів”, з обох боків
уздовж них розташовуються непарні одиниці perfektiva tantum та
imperfektiva tantum, які здатні утворювати з дієсловами протилежного
виду так звані акціональні пари, або пари за СДД. Найбільшою мірою
опозиційність видової семантики послаблюється в семантичних “борознах”,
утворених вертикальною та горизонтальною осьовими лініями видового
фрейму-квадрата, уздовж яких розташовані двовидові дієслова
(біаспективи), пор.: атакувати. Їхнє значення для рівноваги видової
системи полягає в тому, що вони, тяжіючи одночасно до обох діагональних
ліній, як перфективної, так і імперфективної, забезпечують рівновагу
кожного із чотирьох основних сегментів поля.

3) Найсильніша семантична енергетика сконцентрована в центральній точці
поля, отже, корелятиви граматичного Х-подібного осердя, що належать до
центральної зони поля, перебувають у стані найбільшої рівноваги, тобто
відзначаються найбільшим рівнем граматичності. Це, поза будь-яким
сумнівом, члени імперфективних видових пар, оскільки саме їх найбільшою
мірою можна зіставити із формами одного слова, пор.: вишивати-вишити.
Кутові точки рівноваги мають дещо слабшу семантичну енергетику, ніж
центральна точка, тобто характер корелятивності членів видових пар цієї
зони відзначається меншим ступенем граматичності і може бути
співвіднесений швидше з опозитивністю різних слів, аніж форм одного
слова. Кутові зони рівноваги поля наповнюють члени перфективних пар,
пор.: рости-вирости: Як свідчать історичні студії з аспектології, саме
перфективні пари задали контур видового фрейму, імперфективація ж була
вторинним, більш пізнім явищем при формуванні граматичної категорії виду
[Маслов 1958]. Прототиповими одиницями обох названих зон є дієслова,
корелятивні в усіх значеннях, периферійними – дієслова, одні ЛСВ яких –
парновидові, інші ж – одновидові [Калько 2002], пор.: писати/написати
(лист) і тільки писати (бути письменником). Проміжною між центральною та
кутовою є зона відносної рівноваги, в яку входять члени так званих
видових трійок – тричленних кореляцій, у яких дієслово доконаного виду є
водночас і членом перфектної, і членом імперфектної пари, пор.:
свердлити/просвердлити/просвердлювати. Ще меншою рівновагою
відзначаються ділянки проміжної зони, які складаються з
поліпрефіксальних корелятивних комплексів, до яких входять безпрефіксні
дієслова недоконаного виду з дифузною семантикою, що уможливлює їх
корелятивну видову співвіднесеність з кількома префіксальними дієсловами
доконаного виду, напр.: різати / вирізати, відрізати, зарізати, зрізати:
Усі проміжні та перехідні явища згідно з теорією польової структури ми
розглядаємо як такі ж закономірні, органічні явища як і прототипові,
оскільки всі вони є необхідними елементами, що визначають загальну
рівновагу системи.

4) Інтерпретуючи хоча б у найзагальніших рисах семантико-граматичний
аспект у світлі теорії поля, слід відзначити, що тут першорядну роль
відіграє семантика граничності / неграничності. Саме члени граничних пар
(як префіксальних, так і суфіксальних) є прототиповими корелятами,
оскільки, як засвідчують історичні студії в галузі аспектології, саме на
ґрунті протиставлення граничності / неграничності розвинулося граматичне
протиставлення доконаності / недоконаності [Маслов 1958]. Гранична пара
ґрунтується на видовій дихотомії: “подійно спрямований процес – подія,
підготовлена цим процесом”, пор.: зрошувати/зросити, робити/зробити.
Периферію перфективної корелятивності становлять перфектні пари, що
ґрунтуються на опозиції “процес існування стану, досягнутий у результаті
певної події – сама подія переходу в цей стан”, пор.: полюбити – любити
Периферію імперфективної корелятивності становлять тривіальні пари,
обидва члени яких мають подійне значення, але дієслова недоконаного виду
означають, як правило, повторювану подію, пор.: надійти/надходити.

5) Зону так званої видової дефективності (не корелятивності формують
дієслова perfektiva tantum та imperfektiva tantum, які здатні утворювати
з дієсловами протилежного виду акціональні пари. Найбільшою мірою до
зони видової корелятивності як граматичного осердя аспектуальності
тяжіють спеціально-результативні СДД. Певна частина дієслів, що належать
до цих СДД, “проривають” видову дефективність, утворюючи імперфективні
форми, які вживаються лише у кратному значенні, напр. тотивний, пор.:
витоптувати / витоптати. Найбільш віддалений від граматичного осердя
сегмент зони видової дефективності становлять часові способи дії, напр.
сатуративний, пор.: натерпітися. Дієслова, що належать до часових СДД,
як правило не утворюють видових корелятивних пар. Деяким аспектуальним
розрядам безпрефіксних дієслів недоконаного виду притаманна польова
дифузність: вони водночас тяжіють і до зони видової, і до зони
акціональної співвіднесеності, пор.: будувати / збудувати
(загальнорезультативний СДД) і будувати/набудувати (кумулятивний СДД).

Безумовно, вищеописана віртуальна матриця універсальної категорії
аспекту у її етноваріанті має гіпотетичний характер і потребує подальшої
верифікації, але, на нашу думку, заслуговує на увагу як модель такої
суперечливої категорії, як дієслівний вид, яку В.В. Виноградов назвав
“ареною боротьби і взаємодії граматичних і лексичних значень”.

Література

Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие. М.: Прогресс, 1974. 302 с.

Аскин Я.Ф. Проблема времени: Ее философское истолкование. М.: Мысль,
1966. 200 с.

Болдырев Н.Н. Категориальное значение глагола: Системный и
функциональный аспекты. СПб.: Изд РГПУ им. А.И. Герцена, 1994. 284 с.

Бондар О.І. Темпоральні відношення в сучасній українській літературній
мові: Система засобів вираження. Одеса: Астропринт, 1996. 191с.

Етимологічний словник української мови: В 7 т. К.: Наук. думка,
1982-1989. Т.1.

Загнітко А.П. Система і структура граматичних категорій дієслова. К.:
НМК ВО, 1990. 50 с.

Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. К.: Наукова думка,
1993. 350 с.

Калько М.І. Аспектуальність і дієслівна полісемія. Черкаси: Брама, 2002.
144 с.

Керлот Х.Э. Словарь символов. М.: Reflbook, 1994. 602 с.

Лайонз. Дж. Лингвистическая семантика: Введение. / Пер. с англ. М.:
Языки славянской культуры, 2003. 400 с.

Мазон А. Вид в славянских языках: Принципы и проблемы. М.: Изд-во АН
СССР, 1958. 63 с.

Маслов Ю.С. Роль так называемой перфективации и имперфективации в
процессе возникновения славянского глагольного вида. М.: Изд-во АН СССР,
1958. 39 с.

Онищенко В.Д. О философском статусе понятий состояния и события.
Автореф. дис… канд. филос. наук. К., 1977. 24 с.

Русанівський В.М. Значення і взаємозв’язок граматичних категорій виду і
часу в українській мові XVI — XVII століття: Дис. … канд. філол. наук.
К., 1959. 198 с.

Русанівський В.М. Структура українського дієслова. К.: Наук. думка,
1971. 315 с.

Словник іншомовних слів. К.: Головна редакція УРЕ, 1974. 777 с.

Соколова С.О. Префіксальний словотвір дієслів у сучасній українській
мові. К.: Наук. думка, 2003. 284 с.

Теория функциональной грамматики: Введение. Аспектуальность. Временная
локализованность. Таксис / Под ред. А.В. Бондарко и др. Л.: Наука, 1987.
347 с.

Мал. 1.

Похожие записи