.

Український щоденник доби бароко: Дмитро Туптало та Йоасаф Горленко (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
152 1920
Скачать документ

Реферат на тему:

Український щоденник доби бароко: Дмитро Туптало та Йоасаф Горленко

Постаті Дмитра Туптала та Йоасафа Горленка, життя і діяльність яких
припадає на XVII – XVIII ст., і сьогодні зараховуються авторитетними
виданнями до російського культурного простору. Підстава для цього –
трагічне життя подвижників, яких доля занесла на чужину. Обидва українці
за походженням, вони змушені були працювати на російській землі: Туптало
– в Ростовській єпархії, Горленко – в Білгородській. На сьогодні маємо
велику кількість українських, російських та іноземних досліджень, які
торкаються питання спадщини подвижників, проте щоденники, які залишив
кожен зі Святителів, науковці лише згадують, хоча саме їх аналіз – шлях
до відкриття невідомих сторінок біографій авторів, з’ясування і
виправлення тих численних помилок, що були допущені дослідниками їх
життя і здобутків, а головне те, що вони є невичерпним джерелом
розкриття творчої індивідуальності Туптала і Горленка.

Творчий здобуток Дмитра Туптала цікавить широке коло науковців. Перші
розвідки з цієї теми належать І.Шляпкіну, О.Державіну, далі –
дослідження М.Костомарова, І.Огієнка, М.Возняка, С.Йосипенка, В.Нічика,
Л.Янковської, Дж.Броджі-Беркоф та багатьох інших (інформація довідників,
релігійних і художніх джерел). Інша справа зі спадком І.Горленка.
Актуальність дослідження його життя і творчості обумовлена недостатньою
кількістю уваги сучасного літературознавства до цієї сторінки давньої
літератури. Фактично маємо два ґрунтовних дослідження початку XX
століття:

Святитель Йоасафъ Горленко, епископъ Б?лгородский и Обоянский
(1705–1754). Матеріалы для біографіи, собранные и изданные Князем
Н.Д.Жеваховымъ. – Том 1, Часть III. – Кіевъ, 1909;

А.Лебедевъ, Йоасафъ Горленко, епископъ Б?лгородскій и Обоянскій (С 2
іюня 1748 года до 10 декабря 1754 года), Харьковъ, 1900.

Сучасні джерела обмежені короткими відомостями у довідниках. В
будь-якому разі – щоденники святителів не були предметом спеціального
вивчення. На сучасному етапі треба відзначити величезну заслугу
В.Соболь, яка ґрунтовно дослідила щоденники обох подвижників у численних
студіях, що стали основою і поштовхом до подальшого осмислення цієї
проблеми.

Розгляд жанрової специфіки досліджуваних щоденників або діаріушів
давньої літератури видається цікавим з погляду його невідповідності
традиційному розумінню особливостей такого жанру та виняткового значення
цих творів на шляху розвитку щоденників. Зародки діаріушу на Україні
відносять вже до Середньовіччя. Д.Чижевський зазначає про меншу
відомість цього жанру за часів бароко і аргументує це «занадто помітним
духовним забарвленням освічених верств на Україні та зі слабістю суто
літературних світських інтересів» [15, 281]. Подібну думку спростовує
В.Соболь, згадуючи про існування численних пам’яток такого роду, які не
збереглися, проте згадуються літописцями (щоденники Самійла Зорки,
Семена Окольського) [13, 56]. Чеслав Гернас, який дослідив значну
кількість польських діаріушевих творів барокового періоду, зауважив, що
пізнє бароко було добою розквіту історіографії, а діаріуш був приватною
нотаткою, непризначеною до друку; яка не підлягала цензурі, існувала і
розвивалася поза контрольованою сферою письменництва [16, 269].

Щоденники давнього письменства мають власну специфіку. Іоасаф Горленко
прийшов у світ, коли вже завершував своє життя і діяльність Дмитро
Туптало, проте в їх автобіографіях – багато моментів, які перегукуються,
що зумовлено як подібною історичною ситуацією, суголосністю життєвих
доль (походження зі шляхетних сімей, навчання в Києво-Могилянській
академії, подвижницька діяльність, «заслання» до Росії, праця на
чужині), так і однаковим національним світовідчуттям, яке відбилося в
аналогії у звучанні тем, думок, у моральних засадах українських
подвижників. Кожен зі щоденників – індивідуальний світ, неповторна доля,
проте помітні і суголосні мотиви.

Щоденник Дмитра Туптала не вкладається в рамки загальноприйнятого
розуміння специфіки цього жанру, оскільки дослідники зазначають про
традиційну фіксацію матеріалу суголосно пережитим подіям. Але навпаки,
особливістю записів подвижника є ретроспективність. Автор не робить
щоденних записів, а часто повертається до певних подій свого життя з
метою не забути. Тому часто його щоденник сприймається як такий, що
ведеться для практичних цілей. І.Огієнко виділяє «Діаріуш» Дмитра
Туптала з-посеред його праць історичних» поряд з «житіями святих»,
«працями моральними, богословськими» та проповідями [9, 330]. Щоденник
не об’єднаний єдиним сюжетом чи спільним ідейним задумом. Проте можна
виділити певні стрижні, які надають творові цільності і завершеності.
Наприклад, такою об’єднуючою ланкою виступає подана в щоденнику історія
створення житій «Четьїх Міней». «Діаріуш» Туптала зазнав впливу
літописної традиції. Його щоденник багато в чому нагадує своєрідний
літопис церковного життя XVII ст. на Україні, хоча, звичайно, з
перевагою автобіографічних елементів. Певну композиційну частину
діаріуша складають листи, через що твір часто набуває епістолярного
характеру. Безумовно, відчутний і вплив жанру молитви, оскільки характер
оповіді подекуди набуває її ознак. Наприклад, Туптало хвилюється перед
початком нової праці в Батуринському монастирі: “Дай Боже чась добрый!
Боже, въ помощь мою вонми! Преблагословенная Д?во, благослови начало!”
[3, 371].

Письмова спадщина Горленка невелика. Дослідники згадують автобіографію,
кілька творів («Брань честных седми доброд?телей з седми гр?хами
смертными», «Слово…») та листи. Автобіографія Йоасафа Горленка
доступна нам лише уривками як частина «Житія преосвященного єпископа
Б?лоградскаго Йоасафа Горленка, изъ собственноручныхъ его записокъ и
достов?рныхъ показаній» 1791 року, написаного Іллею Квіткою, сином
сестри святого по матері. Тому при аналізі щоденникових записів зважаємо
на своєрідний жанровий контекст – житійний. Житіє, як одне з найдавніших
агіографічних жанрів української літератури, зазнало відчутних видозмін
протягом часу. Перед нами – житіє XVIII століття, як результат
поступової еволюції жанру у напрямку звільнення від канону (зокрема,
тяжіння до художньої дедукції або підведення життєвих явищ під єдиний
норматив) до індивідуального художнього підходу, в чому сходяться думки
істориків давньої літератури [10, 12]. Постійна апеляція Квітки до
матеріалів автобіографії Святителя видається новаторською, адже саме цей
період відкриває для літератури цінність людської особистості, зокрема
авторської, та авторитет авторського тексту [7, 146]. Автор житія
Йоасафа Горленка майстерно зображує подвижника як неповторну і
неординарну людину, і в той же час можемо віднайти численну кількість
моментів, в яких наслідується загальний канон житія, в чому, слід за
В.Ключевським, можемо вбачати поєднання літературного та історичного
елементів [5, 358]. Квітка дотримується, наприклад, таких класичних
житійних законів:

зображення подвигу віри, що звершується історичною особою, в даному
випадку, подвигом стає все життя святого (відповідно, жанровий різновид
житія ? житіє-біос, або умовно мартірій [2, 268]);

виникнення проблеми вибору героя між світським та подвижницьким життям;

ідеалізація образу Святителя, частково діє принцип узагальнення;
використання біографічних фактів, як готових форм для вираження
ідеального образу подвижника, проте обрані моменти життя тут
узагальнюються не на стільки, щоб за ними зникла індивідуальність;

дотримання традиційної композиційної схеми: народження від благочестивих
батьків, раннє монашество, аскетичні або подвижницькі подвиги, блаженна
кончина, чудеса у гроба, похвальне слово святого [6, 946].

Проте своє яскраве вираження знаходить і принцип ідеалізації. Зрікаючись
класичних умовностей, автор зменшує роль мотиву мучеництва, дидактизму,
уникає трафаретності, політичної тенденційності і т.д. Квітка постійно
акцентує на достовірності описуваних подій і підтверджує це зверненням
до щоденникових записів Горленка (“Все сіе видно изъ собственноручныхъ
Его записокъ, найденныхъ посл? смерти Его и многимъ уже

изв?стных” [11, 255]), що становить жанрову особливість житія.

Оповідь ведеться від 1-ої особи (стикаємось з типовим для жанру житія
поглядом звичайної, хоча і книжної, людини на незвичайну особистість),
автор-оповідач постає перед нами як людина набожна, яка щиро вірить у
святість та високе призначення Горленка і намагається донести до людства
славу святителя. Визначальними у творенні образу святителя стають
біблійні ремінісценції. Характерний для культури бароко культ аскетичної
християнської духовності та пов’язаний з ним біблійний мотив вічного
життя знаходять яскраве вираження в обох щоденниках. На підтвердження
наведемо думку А.Макарова стосовно того, що бароко повертається до
ієрархічної системи цінностей, чітко розмежовуючи земні і високі, і
спрямовує цим людину на шлях розумних самообмежень і свідомого
самоконтролю, що і викликає проблему боротьби з пристрастями та аскетизм
[8, 19]. Квітка акцентує на українському походженні Горленка із заможної
та шанованої родини, але обираючи долю зразкового християнина і аскета,
подвижник зрікається родинного багатства і почестей. Саме так в житії
вирішується проблема вибору героя.

Композицію обох щоденників можна назвати синтетичною, оскільки кожний з
творів зазнає впливу багатьох жанрів і містить їх у своєму складі.
Наприклад, композицію «Діаріуша» Туптала творять такі складові:

повідомлення про події різного характеру;

листи;

описи чуд;

вірші;

примітки.

Маємо два плани зображення:

історичний (суспільний);

особистий.

Перший план представлений скупим, проте влучним змалюванням політичного
становища України в період Руїни. Особлива увага приділена зображенню
стану української церкви, що розривалася між Росією і Польщею. Загальне
враження від твору дає змогу говорити про об’єктивний характер оповіді,
проте при глибшому прочитанні знаходимо глибокий підтекст, власне
суб’єктивну авторську точку зору, тому можемо досліджувати два виміри у
творі: об’єктивний та суб’єктивний, або ж текст та підтекст, що
відкриває індивідуальний світ автора.

&

??? В.Соболь, розглядаючи щоденник Д.Туптала та щоденникові записи
І.Горленка у складі житія в контексті європейської літератури,
стверджує, що є багато підстав порівнювати їх з відомим у Європі
годоепориконом (поетичний опис подорожі), а також віднести до класу
перієгез (periegeza – так звучало грецьке визначення прозового опису
подорожі) [14, 449]. Композиційно житіє Горленка можна умовно поділити
на дві частини:

опис перебування на Україні, де автор спирається на матеріали щоденника;

життя і діяльність на терені Росії. Щоденникові записи Горленка
обриваються приблизно 1745 року, саме тоді, коли святителю наказано
їхати на чужину. Про це Квітка зазначає так: «На семъ кончились сего
Святителя записки: дал?е Онъ ихъ, къ сожал?нію, не продолжалъ. Сл?дующее
описаніе жизни Его составлено изъ показаній н?которыхъ особъ, бывшихъ
свид?телями описываемыхъ

происшествій» [11, 262-263].

Аналогічну ситуацію спостерігаємо і в історії щоденника Дмитра Туптала:
коли Святитель отримав наказ їхати до Ростова, перериваються
автобіографічні записи. У виданні 1800 р. власне щоденник Туптала
закінчується записом 1703 р. Але І.Шляпкін наводить і продовження, де
автор кількома словами описує події 1704 – 1708 рр., що свідчить про
глибоку психологічну травму у зв’язку з переїздом на чужину. Наприклад,
під 1706, 1707, 1708 роками маємо лише коротенькі записи. Звичайно, це
одразу ж наштовхує на думку, що українцям-подвижникам було важко творити
на чужині, тому вони навіть відмовляються від особистих записок.

Характер звернення Квітки до щоденникових записів Горленка різний: це
можуть бути прямі цитати з записів, переказ деяких моментів з посиланням
на джерело або використання їх без прямої вказівки на щоденник.
Ймовірно, що скрупульозний опис діянь і церковних підвищень подвижника з
акцентом на достовірності (як доказ – примітки-посилання з точними
датами) є матеріалом щоденника. Треба відзначити, що ці моменти, як і в
“Діаріуші” Туптала, описано сухо, беземоційно і констатативно. Хоча
незважаючи на це, часто одне-єдине добре слово благословення чи фраза (в
«Діаріуші» Туптала) дають змогу оцінити ставлення святителя до тієї чи
іншої події. Загалом творчість Дмитра Туптала – барокова спадщина
української літератури. “Діаріуш” не став винятком, хоча тут можна
говорити лише про риси барокової культури, бо твору не вистачає
потрібної для цього художності. І все ж щоденник Д.Туптала не обмежений
суто реалістичними нотатками про історичні події національного і
особистого характеру. Хоча на думку А.Макарова, людина Бароко «вчиться
мислити двома мовами: чіткими логічними означеннями науки й
багатозначними образами, алегоріями і символами мистецтва» [8, 62], а
отже таке поєднання є органічною особливістю бароко. Бароко позначилося
і на вірі в доленосність певних явищ природи, вірі у провидіння і
знамення, а також занурення у власну психологію.

Чуда або видіння – найяскравіший художній момент обох щоденників,
свідчення впливу культури та свідомості бароко. Людина бароко вірить у
можливість подолання суперечностей, закладених в духовній природі, яка
може бути змінена шляхом дива, «другого духовного народження» [8, 18].
Композиція «Діаріуша» Туптала зазнає відчутних видозмін, коли автор
подає опис чуд святих, що з’являлися йому уві сні. Таких видінь у творі
три. Але якщо порівняти їх з чудами, описаними у книжці Туптала «Чуда
Пресвятої і Преблагословенної Діви Марії…», то їх опис є відмінним.
Так, І.Огієнко відзначає, що у цьому творі чуда мали

4 складові частини:

саме чудо;

«бесіда на це чудо»;

відповідна мораль на нього;

подібне чудо в інших краях [9, 256].

Чуда ж у “Діаріуші” побудовані за іншим принципом, що зумовлено вимогами
жанру щоденника про запис суб’єктивних вражень автора, а саме – за яких
умов відбувалося, зміст і особисті переживання; роздуми автора над ним і
тим, який зв’язок може мати це диво безпосередньо з його свідомістю і
діяльністю.

Опис видінь Горленка представлений у формі цитати з його записів.
Квітка, ймовірно, намагається вихопити лише психологічно яскраві моменти
щоденника. В контексті житія – два оніричних видіння. Від самого початку
виникнення видіння як жанру і як художнього прийому, воно мало відносно
постійну структуру і героя-оповідача, візіонера, який, як авторитетна і
благочестива людина, міг удостоїтися подібного у стані сновидіння або

галюцинацій [1, 123-124]. Видінням Йоасафа Горленка, на відміну від
традиційної схеми, притаманний індивідуальний та особистий характер.
Наведемо традиційну схему видіння:

моління візіонера, після якого той засинає;

поява вищих сил, що повідомляють одкровення;

переляк візіонера;

тлумачення смислу одкровення;

наказ розповісти людям побачене [1, 124].

Видіння Горленка відповідають схемі дуже умовно. У видіннях, що
приходять у хворобах, святитель вбачає божу допомогу, пророцтво
службового росту, благословення і спасіння; такі видіння, позбавлені
традиційних моментів сюжету, є психологічно важливі для розкриття
переживань Горленка. Сам герой не намагається тлумачити слова святого
Афанасія, який щоразу являється йому, проте вступає з ним в розмову, що
вносить у видіння елемент діалогічності. Можемо висловити припущення про
можливе знайомство Іллі Квітки з щоденником Туптала, змістову близькість
видінь подвижників та намір вибудувати житіє Горленка за певною
аналогією до автобіографічних записів Туптала, представити Святителя
якомога достойніше.

Політичне життя України теж не залишається поза увагою творців
щоденників. Туптало довгий час був гетьманським проповідником
(І.Самойловича та І.Мазепи), а тому мусив бути в курсі політичних актів
на Україні. Перша поїздка Горленка до Росії мала благородну мету:
потрібні були гроші для втілення в життя великої мрії Святителя –
будівництва церков. Ця поїздка, і взагалі все, що пов’язане з країною,
яка розлучила Горленка з батьківщиною, не згадане жодним лихим словом. В
«Діаріуші» ж Туптала знаходимо подібний матеріал. Один з кульмінаційних
моментів твору – епізод поїздки Туптала і Мазепи до Москви. Картина
страшних тортур знатних осіб за бунт вражає Святителя, і ніщо, навіть
благословіння Петра І на писання житій, не може виправдати Москву.
“Господи посп?ши!” [3, 387], – просить він, від’їжджаючи з Росії. Житіє
Йоасафа Горленка на половину композиційно складається з історій-новел, в
яких подвижник намагається виправити важку ситуацію в духовенстві Росії.
Як і Туптало в Ростові, Горленко в Білгородській єпархії стикається з
темнотою і недостойністю священнослужителів, хабарництвом, лінню,
недостатньою кількістю духовних учбових закладів. І це стосується не
лише духовенства, а й простих людей. Тому композиційно маємо в житії
чотири історії, перші дві стосуються виправлення священнослужителів,
інші – звичайного люду, в різних ситуаціях Горленко виявляє суворість,
принциповість, об’єктивність, часто бере на себе роль правозахисника.

Тягарем стає для Туптала суспільне життя. Тема зовнішньої-внутрішньої
діяльності людини у світі виразно звучить в цьому контексті. Так
С.Йосипенко стверджує, що Туптало розвивав традиційне для української
філософської культури вчення про двонатурність людини, проте воно
зводилося не до душі і тіла, а до подвійності у діяльності, яка може
бути зовнішньою, тобто спрямованою на світ, та внутрішньою – спрямованою
на саму себе [4, 20]. Саме це зовнішнє і внутрішнє борються в ньому, і
конфлікт вирішується на користь внутрішнього, але суспільні обставини
змушують знов і знов віддаватися соціуму. Туптало завжди спокійно
сприймає нові призначення, проте підкреслює, що це не поклик його душі,
а вказівка влади. Суспільні обов’язки були для Туптала тягарем, йому
доводилося поєднувати їх з бажаною творчою діяльністю, хоча необхідною
умовою її була самотність і тиша. Туптало не радів навіть своїм найвищим
посадам – Тобольського і Ростовського Митрополита, «не радів, бо добре
знав, що єпископство – це найтяжчий тягар, якого Господь кладе на плечі

людини!» [3, 316]. В 1691 році Тупталу вдалося втекти від соціуму і
спокійно віддатися праці над своїм всежиттєвим задумом: “Тогожъ году, въ
осени соорудилъ я себ? келію новую въ пустын? для спокойн?йшаго писанія
житій святыхъ” [3, 395].

Вся діяльність українського подвижника Йоасафа Горленка на чужій землі
сприймається Квіткою не як трагедія, а як вияв божого провидіння,
потреби, служіння. Це виявляється в описі його численних діянь в
контексті новел. Квітка порівнює діяльність Горленка в темній Росії з
біблійним образом пастиря і отари, згадуючи слова апостола Павла.
Монахиня Таїсія наводить у своєму ще дві історії, яких немає в житії
Квітки [12, 727-728]. Співпадіння змісту інших новел-притч дає змогу
говорити про використання авторами однакових джерел і їх достовірність.
Останні роки життя подвижника, овіяні мотивом передчуття смерті і
бажанням востаннє відвідати Україну, померти там. Схожий мотив знаходимо
і в «Діаріуші» Туптала. Дар ясновидіння перед смертю, мотив нетлінності
тіла та чуда біля тіла святого – цілком в дусі житійної та барокової
традиції. Як і Туптало, Горленко не накопичував гроші і майно, після їх
смерті не було знайдено жодних багатств, а це – свідчення моральної
чистоти і вірності подвижників своїй справі, добру, яке несла українська
культура і світогляд темній російській церкві.

ЛІТЕРАТУРА

Гладкова О.В. Видение // Литературная энциклопедия терминов и понятий /
Под ред. А.Н.Николюкина. – М.: НПК ”Интелвак”, 2003. – Стлб.123-124.

Гладкова О.В. Житие // Литературная энциклопедия терминов и понятий /
Под ред. А.Н.Николюкина. – М.: НПК ”Интелвак”, 2003. – Стлб.267-269.

Дневные записки святаго Димитрия Митрополита Ростовскаго съ
собственноручно писанной имъ книги (а), къ Кіевопечерской
книгохранительницъ принадлежащей, списанныя. – М., 1781. – 426 с.

Йосипенко С.Л. Етичне вчення Д.С.Туптала (св. Димитрія, митрополита
Ростовського) в контексті української духовної традиції. Автореф… –
К., 1996 – 27 с.

Ключевский В.О. Древнерусские жития святых как исторический источник. –
М.: Наука, 1988. – 512 с.

Краткая литературная энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. А.А.Сурков. – М.:
Сов. энциклопедия, 1964. – Т.2. – 1127 стлб.

Лихачев Д.С. Человек в литературе древней Руси. – М.: Наука, 1970. – 180
с.

Макаров А. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с.

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. – К.:
Либідь, 1999. – 672 с.

Плигузов А.И., Янин В.Л. Послесловие // Ключевский В.О. Древнерусские
жития святых как исторический источник. – М.: Наука, 1988. – С.1-14.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020