Реферат на тему:

Український мовний пуризм на європейському тлі

Історія мови тісно пов’язана з історією народу. Усвідомлення з боку
етносу національної самобутності активізує, як правило, певні мовні
функції: етнооб’єднувальну та етнодиференціювальну, коли на перше місце
висувається ставлення мовця до мови, до її специфічності й
оригінальності.

ХІХ – ХХ століття – доба важливих суспільно-політичних подій: революцій,
війн; епоха пожвавлення демократичного руху. Власне в такі періоди і
відбуваються суттєві мовні зміни, зокрема посилюються вияви пуризму.

На певних етапах історичного розвитку явище мовного пуризму присутнє в
більшості європейських мов, оскільки майже всі розвинені літературні
мови, на думку С.Я.Єрмоленко, постійно переживають дві протилежні
тенденції: “Одна тенденція пов’язана з витворенням спільного для всіх
мов інтернаціонального фонду, що поширюється, запозичується із мов, які
мають загальновизнаний світовий престиж. Друга тенденція викликає до
життя власні, “домашні” засоби для вираження нових понять, і ці власні
засоби нерідко протиставляються інтернаціональним” [Єрмоленко 1972: 10].
Тому в розвитку кожної мови можемо виділити періоди залучення й
вилучення запозичень.

У європейській лінгвістиці термін “пуризм” використовують на позначення
позитивних процесів у мові. З погляду болгарських учених, пуризм – це
“прогресивне явище, яке є частиною національної боротьби народу за
політичну і культурну незалежність” [Веденов 1986: 61]. Варто зазначити,
що існують два види пуризму. Сербські та хорватські мовознавці, з одного
боку, називають пуризм природним явищем, що виявляється в мовах, носії
яких тривалий час перебували під впливом іншої держави. У цьому випадку
пуризм зачіпає основу структури мови, при чому якогось розвиненого
механізму створення “домашніх” конструкцій немає. Натомість створено
певний важіль автоматизму, за яким іншомовні слова перекладають власними
відповідниками. З іншого боку, пуризм може бути насильницьким. Це
відбувається тоді, коли нові конструкції, хоча й походять із власних
коренів, проте нагадують “дивну мову” і запроваджуються насильницькими
методами, які врешті-решт викликають опір [Ивиђ та ін. 1991: 152]. Для
назви цього виду пуризму, який характеризують як шкідливий, оскільки він
поглиблює різницю між розмовною й літературною мовою, можна використати
терміни “надмірний пуризм”, “гіперпуризм”, “ультрапуризм”,
“псевдопуризм”.

Славісти виокремлюють три фази пуризму як явища: 1) пуризм як позитивне
явище, що пробуджує прогресивні сили; 2) етап застою (стагнації), коли
розвиток припиняється; 3) переродження пуризму в шовінізм [Веденов 1986:
66]. Усі ці запропоновані етапи проходить, на нашу думку,
“організований” пуризм, що є виявом мовного засилля. Для “природного”
пуризму пропонуємо наступну періодизацію: 1) початковий етап численних
пуристичних виявів, для якого характерна велика кількість пропозицій
слововживання; 2) етап формування критеріїв, аналізу, добору мовних
одиниць; 3) заключний етап – утвердження норм. Такий поділ ґрунтується
на усвідомленні важливої ролі пуризму в процесі нормотворення, на
відміну від названого надмірного він є прогресивним явищем.

Дослідження українського мовного пуризму як закономірного явища для
європейських культур базується на аналізі праць Ю.Шевельова, М.Веденова,
А.Багдасарова, Г.Невекловського, Ю.Корякова та ін., присвячених
висвітленню процесів, що відбувались у європейських мовах протягом ХІХ –
ХХ століть.

Демократичні настрої, які панували в Європі у ХІХ столітті, спричинили
активізацію пуристичних виявів здебільшого в слов’янських мовах, носії
яких частково чи повністю проживали на території інших держав. Прагнення
зберегти національну самобутність яскраво продемонстрували чехи,
замінивши запозичені назви власними відповідниками: fabrikat – vyrobek,
faktor – ?initel, grunt – pozemnost, k?aft – zav?t’, oxid – kysli?nik,
sekunda – vte?ina, teatr – divadlo. Подібні трансформації відбулися й у
болгарській мові, наприклад, мовознавець ХІХ ст. І.Богоров у граматиці
відмовився від іншомовних термінів, використавши власні неологізми, а
саме: словница замість граматика, биватно име замість съществително име,
свръзка замість съюз [Веденов 1986: 62]. В історії відомі факти, коли й
керівництво держави сприяло утвердженню національного самоусвідомлення
підвладних народів. Так, за часів правління Франца Йосифа І в
Австро-Угорщині була налагоджена робота зі створення перекладних
словників управлінської термінології з німецької мови слов’янськими,
серед яких був і “Німецько-український словник” (1851). Творчий підхід
до відбору слов’янської і запозиченої лексики сприяв пуристичним виявам.
Хоча в українському варіанті словника пуристичні рекомендації не мали
значного впливу, проте часто поряд з інтернаціональним терміном наведено
й український, наприклад: Akzise – споживанє, акциза; Advokat –
правотар, адвокат; Agent – єднатель, діловщик, агент; Zensur – цензура,
осуд; Klade – скарга, жалоба, позив; Pension – вислуга, вислуженина,
вислужене, пенсія тощо [Панько, Трофимович 1988: 139-142].

Початок ХХ століття позначений зміною політичного життя в Європі.
Відродження націй супроводжувало утвердження літературних варіантів мов.
Пуристичні тенденції у 20-х роках ХХ століття стають загальною ідеєю,
зумовленою потребами очищення мови, носії якої перебували в різних
державах, і їх мовлення відповідно зазнало впливу з боку державних мов
цих країн. Чеські мовознавці, згуртовані навколо журналу “Na?e?e?”,
закликали “до очищення зовнішнього й внутрішнього, повернення до
природності й самобутності, не забруднених першоджерел, своєрідності
знання і мистецтва” [Андерш 1991: 56]. Явище пуризму позитивно оцінила й
болгарська інтелігенція. У 20-х роках залучення питомих елементів стало
необхідністю, бо, на думку болгарських дослідників, запозичене слово –
носій іншої соціальної інформації [Веденов 1986: 65]. Вияви пуризму в
українській мові відрізнялися від подібних процесів, скажімо, в мові
болгар, які звільнили її від турецького впливу, чи румунів, що вилучали
з ужитку слов’янізми, або чехів, які очищали свою мову від германізмів.
Болгарія і Румунія були вже незалежними державами, а чехи мали свою
автономію в царині культури [Шевельов 1998: 110].

У 20-х роках українці в УРСР опинилися у двозначному становищі: з одного
боку, об’єднання українських земель допомогло утвердженню єдиної
літературної мови, але, з іншого, більшовицька політика аж ніяк не
сприяла розвитку української мови як самобутньої, самодостатньої.

Погляди мовознавців, які по-різному використовували ресурси народної
мови, розділилися на радикальні й помірковані. Таке розмежування привело
до утворення двох шкіл: етнографічної, що об’єднала крайніх пуристів, з
осередком у Києві та школи синтетизму з поміркованими пуристичними
тенденціями, представники якої гуртувалися в Харкові. На думку
поміркованих пуристів (О.Синявського, М.Сулими, М.Наконечного, О.Курило
в пізніх працях), власні мовні засоби потрібно було використовувати для
номінації нових предметів, понять чи явищ, які були названі готовими
російськими конструкціями. Радикальні пуристи (М.Гладкий, А.Кримський,
Є.Тимченко, С.Смеречинський, І.Огієнко, В.Сімович та О.Курило в ранніх
працях) пропонували, крім зазначеного вище, розмежовувати питомо
національні одиниці й запозичені елементи, невластиві українській мові.
Представники етнографічної школи рекомендували обминати й обмежувати
використання слів і синтаксичних конструкцій, “чужих” духові української
мови, серед яких: іншомовні слова, зокрема, терміни (абсциса, екватор,
конус, курсив, паралельний, полюс, фотографія); віддієслівні іменники із
суфіксом -ч(а) (подача, передача, видача); віддієслівні іменники із
суфіксом -к(а) на означення процесу дії (перевозка, доставка);
віддієслівні іменники на -ння, -ття (читання, закінчення); іменники із
суфіксами -чик, -щик (покажчик, носильщик, рознощик); прикметники із
складниками -подібний, -видний (людиноподібний, стеблевидний);
прикметники з суфіксами -очн(ий), -ечн(ий) (виставочний, зварочний,
копієчний); прикметники іншомовного походження з суфіксом -альн(ий)
(емоціональний, офіціальний); дієслова з суфіксами -ир-, -ір-
(репетирувати, командирувати); пасивні дієслівні форми на -ся (брався,
ділився, досліджувався); активні дієприкметники на -чий (керуючий,
обслуговуючий, читаючий); конструкції з прийменником по (по аналогії, по
діагоналі); форми орудного предикативного (головну увагу звернуто мною;
яскравим прикладом є); конструкції на -но, -то + було, буде (було
звернено; було об’явлено) [Їжакевич 1969: 96-100; Шевельов 1998:
110-111].

Утвердження норм української літературної мови відбувалося в умовах
протистояння двох мовних традицій: центрально-східної з впливом
російської та західної з впливом польської мов. Щоб узгодити різні мовні
стихії, мовознавці радили використовувати нормативні варіанти. Очевидно,
подані пропозиції розхитували літературну норму, але за умови подальшого
природного розвитку одні варіанти стали б кодифікованими, а інші
потрапили до розряду ненормативних.

H з ужитку, зокрема, з політичної сфери. Усе національне кваліфікували
як націоналістичне, а націоналістичне – як антирадянське. Більшовицька
мовна політика засудила український пуризм як “український буржуазний
націоналізм у мові” [ЕУ VІІ: 2417]. З’явилися праці антипуристичного
спрямування, наприклад, “Стилістичні паралелі (проти пуризму)”
О.Матвієнка, який наголошував: “Пуризм, по-перше, є одворотне ставлення
консервативних елементів суспільства до новин літературної мови (новини
– вияв розвитку молодої кляси), і, по-друге, пуризм є намагання
закріпити в літературній мові нації мову кляс, що раніш панували”
[Матвієнко 1932: 3]. Поступово до активного вжитку потрапили форми, які,
на думку пуристів, не відповідали специфіці української мови. Названі
факти дають підстави стверджувати, що українське радянське мовознавство
цього та й наступних періодів розглядало явище пуризму здебільшого як
негативне.

На початку 30-х років зазнали змін правописні норми не лише української,
а й білоруської мов. Зокрема, з’явилося два варіанти білоруської
орфографії: “наркомовка”, або “чарнушэвіца” (радянський варіант) і
“тарашкевиця” (емігрантський варіант). Наприклад, прихильники
“тарашкевиці” пропонували форми адсотак, актор, досвед, ідзем, Менск,
плану (у Р.в.), расеійскі, травень, філялёгія, а за нормами “наркомівки”
– працэнт, акцёр, вопыт, ідзём, Мінск, плана (у Р.в.), рускі, май,
філалогія [див.: Коряков 2002: 113]. Національні мови республік
Радянського Союзу опинилися в ситуації цілковитої незахищеності перед
російською експансією.

У Європі пуристичні тенденції виявлялися і в 40 – 50-х роках. Наприклад,
у болгарській мові у цей час активно вилучали тюркізми, пробували
дублювати міжнародну термінологію національною: астрономия –
звездознание; аудитория – слушалня, слушателство; биология –
животознание; куб – шестостенник; микроскоп – дребноглед [Веденов 1986:
65]. Але подібні пропозиції були визнані ультрапуристичними і їх не
підтримали.

В українській мові деяке відродження дуже поміркованого пуризму під
гаслами боротьби “за культуру мови” простежується у виданнях 60 – 80-х
років, а саме: у журналі “Українська мова в школі”, у збірниках “Про
культуру мови”, “Рідне слово (Питання мовної культури)”, “Культура
слова”. За кордоном пуризм пропагував журнал “Слово на сторожі” за
редакцією Я.Рудницького, що виходив у Канаді (Вінніпег) з 1964 року.

Нова потужна хвиля пуристичних виявів у 90-их роках ХХ і на початку ХХІ
століття охопила здебільшого мови країн колишнього соціалістичного
табору. Боротьба за самобутність національної мови триває у багатьох
державах: Німеччині, Франції, Польщі, Естонії, Хорватії, Сербії,
Словенії, Македонії, Росії, Україні, при цьому використовують різні
підходи, які, зрозуміло, викликають неоднозначну реацію. Наприклад, у
Франції діє так званий “Закон Тубона”, яким передбачено сплачення штрафу
за надмірне використання іншомовної лексики. З 1997 року в Німеччині діє
Товариство захисту німецької мови, яке згуртувало інтелігенцію,
школярів, студентів, робітників. Члени Товариства висловлюються проти
надмірного залучення англіцизмів, особливо коли запозичення спричинені
модою [Павлов 2000]. У Польщі в 1996 році у рамках конкурсу з очищення
польської мови було запропоновано такі варіанти: talk-show – rozmowisko,
gaworzysko, s?owotok; notebook – infoteczka; pager – wzywak,
przywo?ywacz, powiadamiacz тощо [Zimnowoda 1999: 18], а в 1999 році
польський сейм затвердив “Закон про захист польської мови”. В Естонії
функціонує Товариство естонської мови, що також проводить конкурси
слів-новотворів, чимало з яких стають широко вживаними, наприклад, raal
(комп’ютер) або teabe (інформація). У літературних мовах країн колишньої
Югославії також простежуються пуристичні вияви, найбільш активними з
погляду пуризму вважають словенську й хорватську мови. При словенському
парламенті у 1994 році створено постійну групу експертів з мовної
політики і мовного планування [Невекловський 2002: 129]. У Хорватії з
1998 року при Міністерстві науки й технології створено Раду з
унормування хорватської мови, крім цього, задіяно пресу (журнал “Jezik”)
[Багдасаров 2002: 48]. Білоруська мова теж зазнала подібних процесів у
добу “Другого білоруського відродження”, яке тривало до 1995 року, коли
за результатами референдуму російську мову проголошено другою державною.

Український лінгвопуризм кінця ХХ – початку ХХІ ст., маючи чимало
спільного з подібними явищами в інших мовах, вирізняється специфічними
рисами. Пуристичні тенденції характеризують: 1) вилучення складних,
незрозумілих іншомовних елементів та нововведень, які мають рідномовні
зрозумілі синонімічні відповідники (укр. абсурд – безглуздя,
нісенітниця; еквівалент – відповідник; консенсус – згода; паритет –
рівність; ратифікація – затвердження; болг. агроном – нивар; курорт –
банище, здравище; отношение – относба; слов. absurdum – nezmysel; export
– vyvoz; хорв. konsenzus – pristanak, sporazum, odobrenje; menad?er –
voditelj; biznis – posao, trgovina; пол. desygnowa? – wyznacza?;
konsensus – zgoda; snajper – strzelec; party – przyj?ci? тощо); 2)
відмова від іншомовних слів, які вже прижилися й активно
використовуються, і заміна їх власними новотворами (окуляри – укр.
зірці, телефон – укр. далекомов (Лавренко); кросворд – рос.
крестословица (Набоков); знак питання – болг. питна бележка, знак оклику
– болг. чудовна бележка (Богоров); телебачення – хорв. dalekovidnica
(Ладан); акустика – пол. g?o?nictwo, абонент – пол. przedp?aciciel
(Клеменсевич, Ценковський) або, що характерно для українського пуризму,
залучення лексем, пропонованих до вжитку пуристами 20-х років і
заборонених або суттєво обмежених у використанні в часи радянського
диктату (заводський, фабричний – виробневий; клімат – підсоння;
масштаб – мірило; оратор – промовець; фон – тло); 3) вилучення з ужитку
мовних одиниць, подібних чи тотожних з їх відповідниками у мові, яка
була панівною, і залучення власних ресурсів (протиставлення українського
та російського варіантів: алтар (рос. алтарь) – вівтар; витоки (рос.
истоки) – джерела; посягати (рос. посегать) – зазіхати; протиставлення
сербського й хорватського варіантів: систем – sustav; метал – kovina;
музика – glazba; композитор – skladatelj). Зауважимо, що пуристичні
настанови часто стосуються інтернаціоналізмів як у наведених вище
прикладах із запозиченнями абсурд і консенсус, але можна навести й інші:
аеродром – укр. летовище, чес. leti?te, хорв. uzleti?te; бібліотека –
укр. книгозбірня, болг. книговищница, чес. knihovna тощо. На нашу думку,
виокремлені ознаки пуристичних тенденцій є позитивними, бо йдеться про
активізацію національних елементів у мові. Однак погляди на вживання
лексичних одиниць з “чужою” етимологією можуть набувати ознак
ультрапуризму: укр. парасолька – розчипірка, шприц – штрикавка; рос.
фонтан – водомёт; болг. паспорт – пътулка, океан – водан і т.ін.

З часу, коли українська мова стала державною, ставлення до пуризму
змінилося. У сучасному мовознавстві пуризм здебільшого розглядають як
явище багатогранне. Позитивне в пуризмі – прагнення залучити до вжитку
якнайбільше власних мовних ресурсів, що безпосередньо впливає на
самоусвідомлення нації, на її самоутвердження. Негативним у пуризмі є
його надмірне прагнення очистити мову від усіх запозичень, не зважаючи
на їх усталеність.

Отже, пуризм як специфічна форма ставлення особи та етносу до мовних
норм більш або менш активно виявляється на всіх етапах розвитку мови і
посилюється в критичні, визначальні для нації періоди історії, хоча в
кожному з них йому притаманні специфічні риси.

Література

Багдасаров А.Р. О нормировании хорватского литературного языка и
языковой политике в 80-90-х годах ХХ века // Славяноведение. 2002. № 3.
С. 40-49.

Веденов М. Норма и реч. София: Народна просвета, 1986. 87 с.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина. У 10-ти томах. Т.7 /
Гол. ред. В.Кубійович. Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1973. С. 2405 —
2800.

Єрмоленко С.Я. Сучасна літературна мова і діалекти // Рідне слово. К.:
Наук. думка, 1972. Вип. 6. С. 6-18.

Иваницкий В. Порча языка и невроз пуризма // http: // www.znanie —
sila.ru

Ивиђ ?., Клаjн Н., Пешикан М., Брбориђ Б. Jезички приручник. Београд:
Радіо Телевизиjа Београд. 1991. 300 с.

Їжакевич Г.П. Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу. К.:
Наук. думка, 1969. 303 с.

Караванський С. Секрети української мови. К.: „Кобза”, 1994. 152 с.

Коряков Ю.Б. Языковая ситуация в Белоруссии // Вопросы языкознания.
2002. № 2. С. 109-127.

Матвієнко О. Стилістичні паралелі (проти пуризму). Х.: Рад. школа, 1932.
132 с.

Невекловский Г. Языковая ситуация на територии распостранения
южнославянских языков // Вопросы языкознания. 2002. № 2. С. 128-134.

Павлов Г. Коррозия родного языка // http: // HYPERLINK
«http://www.relga.rsu.ru/» www.relga.rsu.ru/ n43

Панько Т.І., Трофимович К.К. Типологія суспільно-політичної лексики в
слов’янських мовах // Х Міжнародний з’їзд славістів. Софія, вересень
1988р. Слов’янське мовознавство. Доповіді. К.: Наук. думка, 1988. С.
136-148.

Функціонування і розвиток сучасних слов’янських мов. К.: Наук. думка,
1991. 234 с.

Похожие записи