Реферат на тему:

Українські «лікувальні» замовляння: проблема культурологічного контексту

Замовляння є одним із найдавніших фольклорних жанрів. Відомі ще
ассиро-вавилонські, давньоіндійські, давньоєгипетські, шумерські
замови-заклинання. Замовляння були необхідною складовою архаїчних міфів
і ритуалів народів Африки, Австралії, Сибіру. Магічні й заклинальні
формули виявлено навіть на найпростіших піктограмах, що були поширені в
Індонезії та у північноамериканських індіанців.

Існує думка про те, що сама писемність виникла з потреб магії і в давні
часи мала переважно магічне призначення, тобто первісне письмо
використовувалося майже виключно для спілкування з тотемом і магічною
силою.

У давніх єгиптян і шумерів письмом тривалий час володіли лише жерці, які
використовували його в ритуальних цілях. Можливо, саме тому єгипетські
писемні знаки називали ієрогліфами, тобто «священним письмом».

Існує чимало слідів давнього світогляду навіть у сучасній народній
культурі. Отже, накреслення певних знаків на землі, дереві, камені могло
виникати як елемент чарування, відтак закріпитися і потім
використовуватися для збереження і передачі передусім таємної
інформації. Накреслення магічних знаків, особливо кола, пізніше хреста,
й досі є обов’язковим елементом деяких замовлянь [1].

Слов’яни, особливо східні, відносно добре зберегли замовляння, але цей
архаїчний жанр непросто осмислити без загального культурологічного
контексту.

Замовляння є частиною української народної культури із власною візією
космосу і людини, яка відмінна від подібних уявлень цивілізованого
Заходу. Тому без окреслення основних аспектів цієї візії розуміння
більшості наших вірувань, пов’язаних із замовляннями, по суті,
неможливе. Прикладом цього може бути народна медицина, яка в давнину
майже цілком спиралася на уявленнях про світ та його сили, бо своє
здоров’я давня людина безпосередньо пов’язувала зі сферою вірувань.

Народна візія світу не є безпосередньою континуацією вірувань давніх
слов’ян, а наслідком довготривалого процесу злиття архаїчних народних
вірувань, християнської доктрини та елементів медичного наукового
знання. Церква знищила частину дохристиянських вірувань, але непорушним
залишилося загальне поняття про світ та основні категорії мислення.
Відтак деякі уже релігійні уявлення наклалися на дохристиянські
вірування.

У багатьох дослідженнях, присвячених народній культурі, спостерігається
тенденція до різкого протиставляння власне праслов’янського
християнському. Це робиться переважно з метою надати народно-побутовій
культурі більше ознак поганських впливів і одночасно применшити значення
християнства. У селянській релігійності, яка певним чином є синтезом
язичництва і християнства, усе ж відчутний потужний струмінь
християнської віри, яка прижилася в народній культурі.

Народний світогляд не можна сприймати як набір вірувань, що мали форму
доктрини. Він виявлявся в обрядах, звичаях, замовляннях та побуті, які з
часом набули нових форм. Водночас можна вирізнити декілька загальних
рис, характерних для народного світогляду:

міфічне мислення, зосередження життя довкола міфу;

анімістична візія світу, персоніфікація явищ, існування демонів в
селянському житті;

віра в можливість маніпулювання дійсністю за допомогою магії;

погляд на світ через категорії «свій-чужий»;

своєрідний спосіб розуміння часу та простору.

Людина творить міф, бо не вміє жити в хаосі. Міфом може бути низка
вірувань, поглядів, переконань, які надають смисл людському існуванню,
пояснює дійсність, дає поштовх до дій, одночасно «приручає» світ,
дозволяє орієнтуватися в ньому. Основною різницею між міфом у системі
народної культури і міфами людини XX ст. є те, що перший вміщує усі
явища в сфері сакрального. Космос людини, яка живе в традиційній
культурі, є святим. Більшість рослин і тварин своїм виглядом, назвою,
голосом, поведінкою, лікувальними властивостями завдячують безпосереднім
зв’язкам із сакральним. Його присутність у житті селянина не
обмежувалася лише «священною» природою, він був наявним також в обрядах
та ритуальних діях. Ритуал, виконуваний у конкретній ситуації,
пов’язується з міфічним прецедентом, він надавав актуальним подіям
смисл, насичував його міццю і завдяки тому міг впливати на усталений
погляд на особливості світопорядку.

Для традиційних культур основним питанням, що стосувалося світу, було
питання про початок та спосіб його існування. Відповіді на це дає
космогонічний міф, який відображає уявлення про сприйняття людиною
дійсності, а тому є важливим і для замовлянь. Існує дуже багато версій
цього міфу. Одна з них записана в селі Криворівня Верховинського району
Івано-Франківської області:

«Перед створенням світу не було нічого, лише небо, море і Господь Бог,
який плавав лодкою. Одного разу побачив Бог піну, а в цій піні жив
Щезник. Втішився Господь, бо втомила вже його самота, і дав йому голову,
руки і ноги. І так жили вони разом. Одного разу Щезник сказав: «Добре б
було, якби це місце, на якому плаваємо, було тверде». «Добре», – сказав
Господь, але сам не міг нічого зробити, бо мав лише мудрість і знання, а
не мав сили. Сказав до Щезника: «Зійди вниз, у море, і принеси жменю
землі, але кажи, що несеш в моєму імені. Щезник занурився, і, беручи
землю в руки, сказав: «Беру тебе в моєму імені». Коли вийшов наверх, не
лишилося ні зернятка піску. Пішов другий раз і знову сказав: «Беру тебе
в моєму імені». І знову не лишилося ні зернятка. Пішов третій раз і
сказав: «Беру тебе в Його імені», – і виніс землю в руках. Бог взяв ту
землю і висипав на воду, і з того зробилася земля. Але Щезник хотів
ошукати Господа і останнім разом, коли занурився, вкрав трошки землі і
всадив її собі в рот. Господь знав про це і наслав на Щезника хворобу,
від якої Щезник почав блювати, а з того, що виблював, виросли гори. І
так Щезник насіяв по всій землі багато гір. Господь Бог за кару прикув
Щезника до великого дерева, що стояло посередині гір, але Щезник так
кричав, що Господь пожалів його і пустив знову на волю. Тепер Щезник
гуляє світом і робить людям всякого лиха…» [2]

Існують різні гіпотези щодо походження слов’янських версій
космогонічного міфу. Незалежно від того, яка генеза цих оповідей, той
факт, що були вони поширені протягом такого тривалого періоду, засвідчує
велику потребу народу передусім в обґрунтуванні тогочасного положення
світу та людини. У слов’янських міфах автором задуму світотворення є або
Бог, або Сатана, але завжди підкреслюється, що Бог не в змозі сам
створити світ. Присутність у міфі Сатани дає можливість введення
елементу непокірності. У слов’янській версії цей міф не лише оповідає
про створення світу, а й пояснює також походження «зла». Показуючи
недосконалість світу та існування у ньому «зла», народ водночас
намагається звільнити Бога від відповідальності за це [3, c. 29].

Для замовлянь космогонічний міф має суттєве значення з кількох поглядів:

опосередковано пояснює походження хворіб;

визначає структуру світу, що є основою для терапевтичних висновків;

є площиною застосування лікувальної дії.

Трансформація космогонічного міфу окреслює певну структуру світу, сліди
якої неважко віднайти в народних віруваннях, пов’язаних з лікуванням, та
поглядах, що стосуються хворіб. Йдеться передусім про сили, що
функціонують у світі надприродних істот, а в певних ситуаціях є загрозою
для здоров’я і життя людини, та пов’язані з ними заборони, способи, час
і місце лікування. У міфі Бог ототожнюється з вогнем і блискавками.
Попри свій християнський характер, у народних віруваннях він залишився
Богом вогненним [4]. Зате Сатана є акватичною істотою, яка народжується
з морської піни. Внаслідок дії тих двох антагоністичних стихій
з’являється земля. У міфі конфлікт Бога з Сатаною закінчується скиненням
того до пекла, а Бог підноситься до неба і стає класичним прикладом Бога
типу deus otiosus [5, c. 83]. Тому в замовляннях знахарі звертаються до
Божих посередників – Ісуса Христа, Божої Матері та інших святих. Відхід
Бога до неба, а Сатани до пекла призводить до появи у світі двох
протиставних полюсів і одночасно робить землю середньою зоною космосу,
на якій змагаються антагоністичні сили. У слов’янському фольклорі з
одного боку їх репрезентують істоти з атрибутом блискавки (святий Ілля,
святий Михаїл, святий Юрій), а з іншого – всякого роду акватичні істоти,
які вважаються помічниками міфічного Сатани.

Особливо поширеними є вірування про різних гадів, яким приписувалося
викликання багатьох хворіб, але одночасно вважалося, що вони вчать
знахарства, мають лікувальну силу. Ця амбівалентність характеру гадів,
що проживають у середній зоні космосу, спричинена поєднанням у них
властивостей, характерних для неба і пекла. Звертання в замовляннях до
сил підземного світу можна також пояснити тим, що сила, яка викликала
хворобу, може її побороти. Звертання до гадів переважно має прохальний
характер, зате коли у замовляннях на допомогу закликаються святі,
атрибутом яких є блискавка, – це означає боротьбу з хворобою.

Усі постаті, пов’язані з Сатаною, в замовляннях знаходяться «внизу»
(наприклад, у коріннях космічного дерева чи в дуплі: «На морі на Діяні,
на острові на Кияні, там стояв дуб, а в дубі дупло, а в дуплі гніздо, а
в гнізді цариці…» [6, c. 150]). Знахар бореться, звертаючись також до
істот, що мають атрибути Перуна. Серед них святі, які нищать хворобу за
допомогою каміння, блискавки, сонця, золотих ключів, вогню. Вогонь є
символом очищення, віднови, він дає початок новому («Налити в баньку
води, кинути соли, запалити сірник, хрестити вогнем воду і говорити «Во
ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь» [7]).

Окрім постійного звернення у замовляннях до космогонічного міфу, іншою
рисою народного світогляду, що також прямо відбивається у різних
магічних формулах, є погляд на світ крізь призму категорій «свій –
чужий». До основних критеріїв «чужості» належать: нетутешність,
приналежність до іншої суспільної верстви, культивування професії, що не
пов’язана з хліборобством, інша релігія. У «своєму» світі, де нічого не
коле очі, ніщо так яскраво не вирізняється, не змушує до виходу за
усталені загальні норми поведінки, як щось незвичне, а тому «чужість» є
простором всяких несподіваних можливостей. Як і у прикладі з гадами та
демонами, ставлення до «чужих» двояке. З одного боку, їм приписується
виклик нещастя, насилання хворіб, однак саме в них селянин шукав
допомоги. Демонічність «чужого» позначається як у злочинних нахилах, так
і надприродних лікувальних здібностях. У ставленні до «чужого» почуття
страху та загрози переплітається із захопленням та прагненням
наблизитися [8].

У традиційних культурах світ сприймається етноцентрично, тому всьому
«чужому» приписуються нелюдські риси. Натомість світ «своїх» є звичним,
реальним, зі своїм давно усталеним ритмом буття, а поза його кордоном
розташований незнаний, позбавлений кшталту, таємничий, небезпечний світ
демонів, загалом «чужих» сил, гніздо хворіб, країна смерті. Межі «свого»
світу переважно не виходили поза кількадесят кілометрів. Разом із
віддаленням від дому одночасно росла загроза, як і магічна міць та
знання. Саме звідти, за народними уявленнями, приходили хвороби, тому
люди туди й відсилали їх у замовляннях («Золотниче, золотниче, добрий
чоловіче! Ти тут не уживай, червону кров не спивай! Іди на Чорне море,
там, де ніхто не ходить, де кури не запівають, де люди не зачувають, де
дзвони не задзвонюють, де голос не заносять… » [6, с. 129]).

Із центром світу у замовляннях ототожнюються переважно далекі країни,
але цю роль могли також виконувати Єрусалим, Київ, місцеві святі місця,
чудодійні джерела, власне село, церква, монастир. Центром світу міг бути
також кожен дім. Попри такі, здавалося б, суперечності, це розмаїття
відповідає міфічній логіці, адже відчуття простору в традиційній
культурі не збігається з відчуттям простору сучасної людини.
Різноманітність картин центру світу та повторювання цієї ж картини світу
в щоразу меншому масштабі є однією з характерних рис традиційних
суспільств. Причиною цього є те, що людина намагається жити в центрі, у
просторі, що відкритий «угору», у місці, де можливий зв’язок з усім
космосом, з «тим» світом. Тому й дім знаходиться в центрі світу й у
мікрокосмічному масштабі відтворює всесвіт. Місця, яким приписуються
риси центру, відіграють велику роль у ритуалах, що пов’язані з
замовляннями. Лише у центральній точці простору можливий контакт із
«чужим» світом і власне звідти береться магічна міць. Внутрішній простір
кожної хати також має центральні та периферійні місця. Промовляння
магічних формул найчастіше відбувається саме у центральній частині хати,
біля покуття, столу, печі. Перевага цих точок простору у лікувальному
ритуалі пов’язана з тим, що акт створення світу відбувся також у центрі.

У традиційних культурах простір не однорідний, а різноманітний.
Перебуваючи в окресленому просторі, людина діє у своєрідному стані, до
якого зобов’язують визначені закони. Перехід з одного до іншого стану
вимагає відповідних обрядів та магічних захисних дій. У вертикальній
поверхні зв’язок із «тим» світом можливий через перебування у центрі,
зате у горизонтальній поверхні цей контакт можливий лише у точках, що
визначені, як межі двох світів, внутрішнього і зовнішнього. Магічні дії
проводилися також на границі села, роздоріжжі, під тинами, біля порогів,
на берегах рік, бо там існувала найбільша можливість зустрічі з
демонічними істотами, яких нерідко викликали шептухи. Саме ці місця, як
і всі центри, давали можливість контакту з «тим» світом, і тому
використовувалися під час лікувальної дії.

Рекомендації, заборони та народні рецепти засвідчують, що своє окреслене
значення мали й напрямки. Захід, північ, низ, лівий бік асоціювалися зі
світом мертвих, хворобами, нещастям, ніччю, зимою, місяцем, міфічним
Сатаною, гадами, а схід, південь, верх, правий бік, перед – зі щастям,
здоров’ям, весною, сонцем, вогнем. Богом. Нечистота з-під лівого нігтя,
яку вкидали до горілки, спричиняє людині, яка це вип’є, біль голови чи
навіть сліпоту; нечистота з-під нігтя правої руки, навпаки, – цю хворобу
лікує [9]. У хаті, де є мала дитина, перед порогом часто ставили мітлу
держаком униз, щоб прогнати усі погані думки та наміри людей, що
приходять у гості [9]. При лікуванні багатьох хворіб застосовуються
замовляння, в яких рахується навпаки: «Був собі чоловік жовна, мав він
дев’ять жінок: з дев’ятої – восьму, з восьмої – сьому, з сьомої – шосту,
з шостої – п’яту…» [6, с. 118]. Ця ритуальна інверсія є зверненням до
лікувальної сили світу мертвих. Країна мертвих асоціювалася з відбиттям
у дзеркалі світу живих, тому й усе, що протилежне до земного порядку,
було пов’язане з демонами, хворобами та смертю.

\

^

1/4 3/4 ?

?

i

?i

PПорядкові простору відповідає порядок часу. Як і простір, час не є
постійним і однорідним, тому й при зміні його фаз потрібні були обряди
переходу. У них між фазою включення і виключення була посередня фаза.
Для замовлянь вона була дуже важливою з огляду на небезпеку, пов’язану з
активністю демонів. Тут існувала загроза більше захворіти, але водночас
саме тут можна було здобути сильніші лікувальні засоби. У народних
віруваннях існування таких фаз пов’язувалося як з циклом людського
життя, так і з сонячним, місячним, тижневими циклами. Перехідні періоди
мала також доба та календар свят. Кожне зі свят мало своєрідний ряд
вірувань та обрядів. Попри певні різниці, існувало кільканадцять свят,
що були перехідними до інших. Серед них – святого Миколая, Різдво, Новий
Рік, Йордан, святих Петра і Павла, Великдень, Зелені Свята. Вони були
одночасно кінцем старого та початком певного нового періоду, тобто часом
хаосу, з якого творився новий порядок, та в якому не наступив іще поділ
неба і землі. Під час такого свята спостерігаємо нівелювання кордонів
між небом, землею та пеклом, між «цим» і «тим» світом. Період свят
сприяв поверненню на землю душ померлих, демонів, гадів, хворіб. Тому
знахарі саме у цей період виконували ряд профілактичних, захисних дій. З
огляду на те, що лікувальний обряд насичувався міццю «того» світу, саме
ліквідація кордонів сприяла магічним діям. Промовляння замовлянь у цей
час мало забезпечити здоров’я та благополуччя упродовж цілого року.

Велике значення для замовлянь має також місячний цикл та різні фази
місяця. З місяцем пов’язана ідея безсмертя, жіноча стать, вода, країна
мертвих [10] та демони. Серед фаз місяця особливе місце займав т.зв.
«новий місяць». Супроводили його молитви, пісні, хороводи, а також
замовляння на щастя, здоров’я та довговічність. Наймення, що
використовувалися для назв фаз місяця, були пов’язані з життєвим циклом
людини. Новий, молодий місяць «росте» – тоді його називали «молодиком»;
під час повні він є «повним місяцем»; коли його убуває – «старіється».
Коли молодий місяць росте, все росте разом з ним: сильнішою стає магічна
сила лікувальної дії, міць замовлянь та лікувального зілля, одночасно
збільшуються болі, хвороба стає інтенсивнішою, пробуджуються демони,
відьми, померлі. В Україні у випадку болю зубів, очей, шлунка хворий
ставав перед хатою і, поклонившись молодому місяцеві, промовляв: «Місяць
молоденький, місяць золотенький. Ти на небі буваєш, ти мертвих видаєш, в
мертвих зуби не болять, зроби так, щоб і в мене не боліло» [11].

Багато замовляльних дій пов’язано з конкретними днями тижня. У тижневому
циклі можна помітити декілька способів класифікації: жіночі – чоловічі,
парні – непарні, пісні – непісні. Різні значення конкретних днів тижня
зумовлені співіснуванням народного та церковного тижня. Народний тиждень
розпочинався з понеділка, а церковний – з неділі. Система заборон та
рекомендацій, пов’язаних із конкретними днями тижня, дуже складна та
різноманітна у різних регіонах. Практично кожен день, залежно від
інтерпретації, міг бути корисний або некорисний для лікувальної дії.
Значення, яке надавалося конкретним дням тижня з огляду на їхню
початковість чи парність, змінило християнство, яке вплинуло на
асоціації певних днів із постатями святих, Христом чи Божою Матір’ю.

Як річний, місячний і тижневий цикли, так і доба мала свої «перехідні
періоди». Світанок, полудень, смерк та північ – це час, в який
найчастіше з’являлися демони, тоді знахарі розпочинали свої магічні дії,
що мали в цьому часі найкращі наслідки. Характерним є те, що у випадку
звертання до сил світу мертвих, виготовлення ліків та сам процес
лікування відбувався після заходу сонця, зате коли надії на одужання
покладалися на небо, ці самі дії робилися на світанку або перед заходом
сонця.

Іншим важливим аспектом, що зумовлював спосіб лікування, в тому числі й
проголошування заговорів, була віра в міф про створення людини. Згідно з
ним, спершу не було хворіб. Їх, як і смерть, перші люди не знали, їхні
тіла зовсім не пошкоджувалися. Провину за це несе Сатана, який
«обдарував» людину хворобами. Гуцули вірять, що перша людина стала
людиною лише з тієї миті, коли Господь сховав у її нутро нечистоти
Сатани [2]. Як і космогонічний міф, так і ці оповідання пробують
звільнити Бога від відповідальності за терпіння, хвороби і смерть, а
також за зло, що поселилося в душі людини.

У багатьох лікувальних практиках людина намагалася повернутися до стану
первісної сили та чистоти. З цією метою знахарі виконували певні
лікувальні дії, у яких зверталися до процесу створення світу та людини.
Але характерним є те, що вони не були спробою лікування людини, а
створення її знову, тобто привернення до неї первісних сил немовляти.
Створити «нову людину» можна було або через повернення до моменту
народження, або через смерть. Смерть, знищення, повернення до стану
первісного хаосу не були остаточними, це лише етапи відродження, це
стан, що передував життю. Лише після ритуалу знищення людини, а з нею і
хворіб, що в неї поселилися, можна було перейти до етапу лікування. На
південному Підляшші щоб позбутися чиряка, до хворого місця прикладався
палець небіжчика. Тільки після цього можна було перейти до читання
заговорів, які відроджували «нову людину» [12]. На Гуцульщині багато
заговорів читається після того, як цілком роздягнуть хворого, що є
символом стану, в якому людина народилася. Можна було також надавати
людині нове ім’я, щоб приховати її перед демоном хвороби [13].

Дуже важливою рисою лікування, в тому числі й проказування замовлянь,
було точне відтворювання усіх магічних дій, адже недбало виконаний обряд
не міг допомогти хворому. Характерною рисою магії є також віра в
існування особливої магічної мови. Промовляючи слова, людина творить
дійсність, даючи імена, – бере її у свою владу. За магією слова
приховане таємне знання, яким можна володіти, використовуючи лише
специфічну мову, насичену метафорами, символами, чужими словами.
Замовляння проголошували в певному настрої, у стані екстазу, піднесення,
промовляли пошепки або гучно, сильно, рішучим голосом. Замовляння
супроводжувалися певними таємничими жестами. Створюваний під час
магічного ритуалу настрій небуденності віддзеркалював і таємничий
характер дійсності.

Надзвичайно важливим елементом під час виконування цієї магічної дії є
знання імені, яке дає владу над людиною, тому дуже часто заборонялося
проголошувати цю інформацію під час заговорювання. Згідно з приказкою
«не накликай біди», знахарі береглися від називання хворіб, а також
думання про них надто конкретно. Відтак шептуни часто змінювали назви
хворіб, називаючи їх евфемістичними термінами: планітник, пристрітник
(пристріч), бешиха (бешишник), волосник, перепав, золотник. Інколи такий
евфемізм ставав таким звичайним, що й він викликав переляк і змушував до
пошуків нової назви. Поряд із евфемістичними назвами вживалися також
назви загальні, але у випадках епідемії, тобто у дуже грізні періоди,
використовувалися виключно евфемізми.

Поведінка під час лікування має задобрювати хворобу. У деяких ситуаціях
знахарі намагалися догодити хворобі, годувати, гостити, уникати всього,
чого вона не любила. Люди вірили, що коли хвороба заспокоїться, вона
сама вийде з людини, а тому з хворобою не можна боротися. Коли хворий
змагається з хворобою, вона починає верещати, ричати, пищати, воювати з
ним. Хворобу можна задобрити, називаючи її лагідною, доброю, солодкою,
гарною: «Золотниче, золотниче, добрий чоловіче…» [6, с. 129]. Всякого
роду демінутивні та пестливі назви мали на меті «приручити» хворобу і
підготувати ґрунт для переговорів з нею. Лише коли лагідні засоби не
давали добрих наслідків, починалися більш рішучі дії.

У народній медицині велику роль відігравало також лікування зіллям, але
загальновідомо, що набагато сильнішу силу мають власне замовляння, які
діють так скоро, що можуть деколи навіть зашкодити. Тому й у
проголошуванні заговорів треба бути дуже обережним. Лікувальна сила, яку
використовували без потреби, могла і нищити. Передозування, вживання її
без потреби або в невідповідний спосіб могло довести до «перелікування»
хворого, тобто до знищення цілительних сил його організму.

Осіб, до яких народ звертався за допомогою, можна поділити на кілька
категорії. У народній медицині найбільшу роль відігравали жінки, старі,
хворі, божевільні та всякого роду «чужі». Виконавцем лікувальної дії міг
бути кожен, але перевага надавалася групі т.зв. «знаючих», тобто таких,
що робили це професійно і знання яких було переказане через
втаємничення. Знахарі, відьми, що мали свою силу від народження,
вважалися менш ефективними від тих, котрі свої знання здобули через
втаємничення. Втаємниченим можна було стати через навчання у відьми,
чарівника або здобувши знання безпосередньо у гадів, демонів, хворіб,
смерті, упирів. Серед народних лікарів, що мали меншу силу, були такі,
що вміли лікувати виключно зіллям або замовляти, лікувати водою чи
просто ворожити. Чим більше умів знахар, тим потужнішим вважався. Знання
багатьох відьом або чаклунів обмежувалися вмінням кинути врок, хворобу,
нещастя, але вони, переважно, не вміли їх зняти. Власне через те їх
називали знахарками (знахарями), шептухами, бабками, відьмами
(відьмаками), чарівницями (чарівниками), мольфажицями (мольфарами),
ворожками, ворожихами, колдунами, чаклунами, віщунами, гадалками. У
словнику Памви Бериндии «Лексикон словенороський» (1627) подано також
старе слово «кудесник», що перекладається як «чарівник» [14, с. 178]. На
Закарпатті тих, що займалися насиланням нещастя, називали колдунами, а
тих, що лікували, давали здоров’я та благополуччя – знахарями [9].
Знання, яким володіли знахарі, мало характер таємниці і найчастіше його
передавали від покоління до покоління, але лише найстаршій або
наймолодшій дитині [15].

Дійсність, яку спостерігали селянські очі, мала живий, олюднений
характер, бо персоніфікованими були не лише явища, а й предмети. Люди
вірили, що між предметами існує внутрішній зв’язок, тому за допомогою
магічних дій можна було керувати природою і впливати на дійсність. До
магії люди зверталися в окремих випадках, коли щоденні заходи захисту
були безсилі. Існує цілий ряд жестів та слів, які дотепер використовує
чи не кожна людина, навіть не підозрюючи, що їх походження сягає
найглибшої давнини, первісних слов’янських уявлень про світ та людину.
Такими жестом є хоча б спльовування три рази через ліве плече (лівий бік
– бік Сатани, демонів, нечистої сили), тобто відсилання «зла» до пекла,
чи відстукування у нижню частину столу (низ має таку саму символіку, як
лівий бік). Одягнувши сорочку пазухою назад, моя баба також перетягувала
ніж через лівий рукав. Ніж, як металевий предмет, є символом-атрибутом
Бога, що блискавкою скинув Сатану в пекло; лівий рукав є також символом
Сатани.

Замовляння – це дуже глибинний за своїм змістом жанр народної творчості,
жанр прекрасний з огляду на використання у ньому цілої скарбниці
народних вірувань, що сягають сивої давнини. Замовляння – це і
надзвичайно поетичний жанр, в якому відбилися страх, надії, любов до
природи українського народу. Замовляння відбивають слов’янський
меланхолійний менталітет з його любов’ю до пісні, тугою за простором,
волелюбністю.

Література

Лукінова Т. Мовна архаїка українських замовлянь // Мовознавство. 1998. №
2-3. С. 47-48.

Власний запис від Іванни Білак із села Криворівня Верховинського району
Івано-Франківської області. Міф поданий без будь-яких змістових змін,
фонетику достосовано до літературного стандарту. Варіантів міфу про
створення світу є дуже багато, але суттєвим (якраз для замовлянь) є
закінчення, яке описує Сатану, прикутого до дерева, або того ж самого
Диявола, якого Господь за кару вдаряє громом і скидає до пекла. Саме
дерево, до якого був прикутий Сатана, є дуже частим мотивом замовлянь.
Тим деревом найчастіше буває дуб або яблуня, що поєднують у собі символи
середини земного царства та потужної сили Бога, який поборов Сатану,
тобто поборов «зло». Використання в замовляннях символу дерева, символу
сили та переваги над «злом» збільшує силу лікувального діяння того ж
заговору.

Eliade Mircea. Historia wierze? i idei religijnych. Warszawa, 1995.

У ритуалах, що виконуються під час проголошування магічної формули, дуже
часто використовуються атрибути вогненного Бога: металеві та камінні
речі (камінь був наділений такою ж силою, що й метал). Таким атрибутом
дуже часто буває голка, що віддзеркалює блискавку, якою Бог скинув
Сатану до пекла. В описі того, як виконувати замовляння, читаємо: «З
цією метою у вівторок, як сходить молодий місяць, устромить голку з
ниткою білою довжини біля 7 метрів у поріг, голка мусить бути направлена
вістрям із житла під кутом 45° (щоб неможливо було поранитися). Після
того плюнути (по-справжньому) тричі через ліве плече – усе зле
наштрикується на голку і не перейде до вашого житла». (Опис до
замовляння на оборону хати та господарства. Записано від Галини
Холмецької з села Обтове Сумської області).

Gieysztor A. Mitologia S?owian. Warszawa, 1982.

Українські замовляння. – Київ, 1993.

Опис до замовляння проти пристріту. Записано від Анни Тафійчук із села
Богдан Рахівського району Закарпатської області.

Такий аналіз світу через категорії «свій – чужий» дотепер
спостерігається, наприклад, у Східних Карпатах, де вірять, що «чужий»
знахар, тобто знахар з чужого села (найкраще, щоб село було якнайдалі
розташоване), має більшу лікувальну силу, як знахар зі свого села. Мені
не доводилося чути, щоб люди з конкретного села рекомендували «свого»
знахаря як сильного, що володіє лікувальною міццю.

Записано від Михайла Саса з села Луги Рахівського району Закарпатської
області.

У замовляннях місяць дуже часто є посередником між «цим» і «тим» світом.
Саме він має можливість контакту зі світом померлих, тому він може
переносити лікувальну силу з «того» світу на світ живих: «Місяцю,
місяцю! У тебе роги золоті: чи був ти на тім світі? Чи бачив ти мертвих
людей?» – «Бачив!» […]» (Українські замовляння. Київ, 1993. С. 77).

Замовляння від болю. Записано від Галини Холмецької з села Обтове
Сумської області.

Записано від Кароліни Матейчук з села Голубдя Сідлецького повіту
Мазовецького воєводства (Республіка Польща).

Записано від Михайла Ничая з села Ясенів Верховинського району
Івано-Франківської області.

Беринда Памво. Лексикон словенороський. Київ, 1961.

Записано від Анастасії Гріджак з села Яблуниця Яремчанського району
Івано-Франківської області.

Похожие записи