Реферат на тему:

Українська поезія резистансу 40 – 50–х років ХХ століття – своєрідне
явище літературного процесу

Великому Франкові належить вислів: “Національна література – се ліс, в
котрім є й дуби, є й ліщина, але все разом має одноцільний характер –
відразу видно, що се ліс, а не степ, що се витвір колективної праці
духової, назрілих загальних змагань усієї суспільності, а не одрізнені
прояви поодиноких, самотніх, хоч би й великих талантів” [1, с. 19].
Звісно, неоднорідність, нерівноцінність явищ літературного процесу,
кожне з яких виконує свою функцію у літературі, – факт незаперечний.

Літературознавці материкової України, на відміну від вчених української
діаспори, нещодавно звернулися до посттоталітарного осмислення
письменства резистансу. Іде мова про комплекс літератури, зокрема
поезію, яка супроводжувала антифашистський і антирадянський
національно–визвольний рух 40 – 50–х років ХХ століття. Творена у
несприятливих умовах збройної боротьби учасниками підпільних формувань
своєю художньою якістю вона не може дорівнювати першорядним творам
українського письменства, які писали “генерали літератури”
(І.Айзеншток).

Це – явище так званої “масової літератури”, яка ще не встигла виділити
своїх корифеїв. Однак, на думку О.Білецького , “літератури не складають
п’ять чи шість письменників, і знати їх десять чи двадцять – не значить,
звичайно, знати літературу” [2, с. 9]. Невиправдано, що ми переважно
знайомимося “із верховинами й не цікавимось тим гірським пасмом, тією
громадою, яка ці верховини створила”[2, с. 10]. І.Айзеншток,
упорядкувавши збірник творів маловідомих (а то й анонімних) українських
письменників першої половини ХІХ століття “Котляревщина”, присвятив його
проблемі “дослідження дрібних другорядних, забутих і невідомих авторів”
[2, с. 14], за його власним визначенням, “масової літератури” [2, с. 5].
Літераурознавець вважає, що саме вони виявляють справжнє обличчя
української чи й будь-якої іншої літератури, оскільки геніальний твір,
“думка генія гідна внести єдність і гармонію та узагальнити роз’єднані
результати поодиноких дослідів, лише спираючись на всі дрібні й
роз’єднані спостереження”, погоджуючись із А.Г.Горнфельдом, що “…і тут
кожен значний твір є наслідок спадковго розвитку загальних мотивів, і
тут … кожне велике поступовання виявляють не тільки безсмертні його
представники, а й ціла низка другорядних письменників, про яких не
тільки гріх забувати, а й небезпечно” [2, с. 15].

Саме другорядні письменники, “рядові літератури”, які творять її
традицію, підхоплюючи ідеї великих поетів, “…перетворюють
індивідуальні ознаки великого літературного твору на ознаки жанрові,
індивідуальну комбінацію ознак фіксують як канонічну для даної епохи.
Вони сприяють шаблонізації літературного жанру, і цей шаблон дозволяє
нам чіткіше відокремити у творі поета–початківця ті родові ознаки, що
переносять явище абсолютно–індивідуальне й неповторне у своїй
безперечній значимості в коло явищ історичних” [2, с. 17]. Й аналіз та
вивчення “масової літератури” “дозволяє чітко судити про зміну
літературних форм та напрямів” [2, с. 15].

Поезію резистансу характеризують певні риси, що зумовлюють її
відмінність, неповторність порівняно з іншими подібними
(військово–поетичними) явищами національної культури.

Поезію резистансу можна зарахувати до антиколоніального виду літератури
(виділяють ще й постколоніальний). Вона виражає пафос протистояння –
коли чиниться і пропагується “простий опір колоніалізму; робляться
спроби перевернути з ніг на голову ієрархії колоніальних вартостей;
“спроби на місце імперських (“фальшивих”) мітів поставити (“правдиві”)
міти національного визволення” [3, с. 533], при чому полемічна
виразність і політична заангажованість досягаються коштом прямого
успадкування структур колоніалізму” [3, с. 533].

Ще одна суттєва трудність чи, радше, “об’єктивна” на даний момент
особливість об’єкта дослідження – те, що історичний контекст
літературного явища не отримав якоїсь однозначної безпристрасної,
визнаної “більшістю голосів” фахової наукової оцінки в українській
політології та історії (написання академічної історії українського
війська 40–50–х років ХХ століття – ще попереду). Зауважимо, що автор не
ставить собі за мету розв’язання у своїй роботі подібних фундаментальних
ідеологічно–аксіологічних завдань. Водночас є потреба у кількох
культурологічних акцентах.

Наступ фашизму на народи Європи і боротьба з ним у період другої
світової війни поставили під загрозу існування кожного національного
організму, що потрапив у сферу геополітичних інтересів Рейху. Відомо, що
українські землі мали забезпечити життєвий простір “вищій арійській
расі”. Один із варіантів запланованої німецької східної політики
напередодні війни 1941–го року (т. зв. Ставка Гітлера і його найближчих
співробітників Бормана, Герінга, Гімлера) передбачав перетворити здобуті
на Сході території у німецькі колонії. Уже було створено
“Райхскомісаріат Украіне” з райхкомісаром Еріхом Кохом у проводі.
“Інструкція” Е.Коху від 1943 року містила деякі уточнення фашистських
планів щодо України: “В Україні мусить бути створений великий
колонізаційний простір для німців, чого, між іншими, не осягнуто в 1918
р. Просторів, що ніколи до Европи не належали, не треба зараховувати до
Европи. Це історична брехня, що Україна була будь–коли европейським
фактором”[4, с. 656]. Інструкція для німецької поліції на Сході
зобов’язувала закривати школи, відбирати культурно–освітні установи,
театри, кінотеатри, наукові заклади, сприяти поширенню розбрату,
аморальності і хвороб серед місцевого населення [4, с. 656]. У “боротьбі
рас” (А.Гітлер) в Україні застосовувались різні заходи. Серед тих, що
мали на меті фізично послабити, або навіть знищити український народ,
можна назвати, наприклад, “штучно створюваний голод на українських
землях (Підкарпаття, 1941, Харків, зима 1941/42 і т.п.), виморювання
голодом і пошестями українських полонених, насильне вивожування
українського населення на примусові роботи до райху, виселювання
українців із прадідівських земель і, головно, жахливий терор, що
позначався масовими розстрілами й убивствами українського населення” [4,
с. 657]. Окрім фізичного винищення та руйнації усіх інституцій, що
стояли на захисті української культури і духовності, нацисти намагалися
викоренити в української молоді почуття національної гідності. Маємо на
увазі кампанію “Українського гітлерюгенду”, засновану на ідеологічних
фальсифікаціях (маніпулювання ідеєю Української Соборної Держави,
українською символікою, гаслами на кшталт: “Das wirst du sein der
volkes” – “Ти будеш авангардистом свого народу” [5, с. 77], “Український
юначе! … Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіації, в рядах
юнаків SS. Ти борешся за волю Твоєї української батьківщини в Европі
єдности, свободи й справедливости. Допоможи в боротьбі проти заклятого
ворога Твого народу – большевизму! Виконай заповіт героїв Крут!” [5, с.
225]. Використовувались шантаж і погрози: “СС–юнаки або праця у
фабриках” [5, с. 76]; зтравлювання поміж собою молоді – вихідців з
різних регіонів України: центральних земель, Волині, Полісся, Підляшшя,
Галичини, Підкарпаття – “…перших називали українками і вони носили
жовто–сині опаски з тризубом у ромбі, а других – галичанками і на їх
таких же самих опасках були левики в ромбі. Такий поділ спроваджував
тільки замішання в рядах молоді, а всякі заходи, щоб аномалії усунути,
не давали успіхів” [5, с.: 88, 248, 249]. За словами відповідального в
справах гітлерюгенду г.б.фр. Нікеля, міністра Райху, “кожна розумна
людина (!) нині мусить звернути увагу на оборону Німеччини (!), а не
думати про якесь там національно–релігійне чи культурне виховання
юнака”) [5, с. 102]. Загалом до вересня 1944 року в результаті
проведеної кампанії до гітлерюгенду було залучено близько 1 мільйона
чоловік (8800 хлопців, 1200 дівчат) [5, с. 116]. Таким чином нацистська
окупація здійснювала руйнівний тиск на усі рівні українства, аби
розчинити його у кривавому хаосі війни, тобто зробити те, що пізніше, в
“Конвенції” ІІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН від 12.01.1951р. буде
трактовано як геноцид [6, с. 485–489].

У 40–50–х роках тоталітарна система СРСР продовжувала політичний прес,
започаткований у 30–х рр., – спрямований на “злиття націй” у “єдиний
радянський народ. Велась боротьба з “українським буржуазним
націоналізмом”, тривав постійний наступ на Українську Церкву,
здійснювались репресії, організовувався голод (1946–1947рр.),
проводились депортації до Сибіру (1946–1949) тих, хто був пов’язаний з
українським рухом опору, інколи вивозили навіть цілі села (близько 500
000 західних українців) [7, с. 376]. Звичайними були недовіра і
цькування тих, хто пройшов фашистські концтабори, дискредитація
партизанів УПА органами НКВС, не кажучи вже про активні бойові дії
радянських партизанів проти упівців та їхніх симпатиків серед місцевого
населення [8, т.8, с. 2945 – 2946].

На “культурному фронті” спрацьовували директиви, скеровані проти
української інтелігенції: “Про політичні помилки і незадовільну роботу
Інституту історії України Академії Наук УРСР” (1947), “Про перекручення
і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії
української літератури” (24 серпня 1946 р.), “Про журнал “Вітчизна” (1
жовтня 1946 р.) та ін., в яких таврували українських письменників за
“серйозні помилки та перекручення буржуазно–націоналістичного характеру”
(М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка. О.Довженка, В.Сосюру, П.Панча
та ін.) [7, с. 367].

І як своєрідний bon–ton і фашизму, і більшовизму – неповага до
українства як окремого національного утворення, висування на перше місце
соціально–ідеологічних підстав, а не національних: “Українцям бракує
провідної верстви, що в майбутньому мала б керувати українською
спільнотою, як усі східні народи, українці мають великі недомагання як
роз’єднання, брак політичної думки, егоїзм і т.п. Українці … вміють
тільки гарно деклямувати про свої національні постуляти й вимоги, які не
є суттєвими” [5, с. 118].

Українська підпільна преса відразу ж реагувала на каральні заходи
ворога. Читаємо в одній із підпільних брошур за 1943 рік: “Український
нарід переживає нечуваний терор німецьких окупантів, що хоче арештами,
розстрілами й шибеницями знищити його, подаючи та стискаючи руку
большевицької Москви. Спряглися обидва імперіалізми, щоб стерти з лиця
землі український нарід” [4, с. 657].

Дивовижно, але у період другої світової війни розвивалась література
українців, як і література інших європейських народів, що її назвуть
літературою Опору [9, с. 69], яка доповнювала збройну антифашистську
боротьбу на духовному рівні, зброєю слова. Ця література, породження
знекровленого національного організму, звичайно, за потужністю і обсягом
не може дорівнювати тій, котра розвивається у мирний час, повноводно, на
усіх своїх рівнях. Але у такій літературі, наче у Космотвірній точці,
фокусуються основні ідеї, мотиви, що виступають берегинями національного
Космо–Психо–Логосу (термін Г.Гачева) [10, с. 43], але і стають твірною
субстанцією, аби згодом повторити первинний Космогонічний акт, ритуал
Сотворення Світу. Так, ритуал Сотворення, але світу національного. Цей
світ розгорнеться, як сувій, із небуття, з хаосу, і буде трепетати,
животворний, у постійній боротьбі з руйнівним началом, потім знову на
мить зануриться у хаос, щоби зарядитися енергією і знову
народитися–відродитися і тому – “пересотворити світ” [11].

Українська поезія резистансу 40–50–х років ХХ століття – один з багатьох
виявів культури Резистансу. Її творцями були безпосередні учасники
збройних підпільних національно–визвольних формувань. Специфіка
української національно–визвольної поезії 40–50–х років ХХ століття ще й
у тому, що на відміну від подібних явищ у інших літературах, її
проблемний спектр розширювався у двох напрямках – антифашистському і
антирадянському, конкретних втіленнях політологічної універсалії
“тоталітаризм”. Причини саме такої подвійної спрямованості – у
історико–політичному контексті: український національно–визвольний рух у
всіх своїх структурних формах був опертий на ідеологію українського
націоналізму і, відповідно, змагав проти всіх опонентів української
ідеї.

Логіка розвитку такої поезії вказує на те, що вона “своїм корінням
виростає із часу довоєнного”, та не лише з “вісниківської квадриги”, як
пишуть Ю.Русов і Д.Донцов, а є “найбільше співзвучна з поезією
стрілецькою, … виростає звідси – з героїки визвольних подвигів
січовиків, творчого досвіду поетів–воїнів” [12, с. 50]. Зауважимо, що
поезія резистансу 40–50–х років набагато менше висвітлена в
літературознавстві, аніж “біла пляма” мілітарно–поетичної формації
українських січових стрільців, – і знову спрацював фактор історичних
обставин, в яких формувалося це явище.

Поезія УПА історично належить до періоду 49–50–х рр. ХХ століття, який у
світовій історії знаний як період другої світової війни, конкретніше –
війни народів з гітлеризмом. У другій половині 1942 року розпочалося
формування перших загонів Української Повстанської Армії з метою “широко
розплянованої боротьби українського народу… з молотом і ковадлом двох
ворожих імперіалізмів – Москви і Берліна, що рівною мірою трактують її
(Україну) як колоніальний об’єкт” [13, с. 21 0 22]. Така двобічна
стратегічна скерованість проводу УПА своїм корінням сягає іншої
української революційно–політичної підпільної організації – ОУН, що
діяла на західноукраїнських землях з кінця 20–х років, і з ініціативи
керівників якої й було створено загони УПА. Відбулося органічне
сприйняття ідеології націоналізму, збройних програм. Звідси, окрім
антифашистського спрямування, котре було домінуючим в рухах Опору інших
європейських народів, український підпільний визвольний рух у другій
світовій війні працював на знищення ще й тоталітарної системи СРСР,
пропагуючи і підтверджуючи на практиці гасло: “Свобода народам, свобода
особистості!”, водночас не чинячи опозиції російським та інонаціональним
масам, лише російському імперіалізмові [14, с. 165]. До того ж у
військовій структурі УПА функціонували загони окремих національностей
(татар, узбеків, азербайджанців, німців), що сприйняли упівську
політичну платформу (самостійність України, боротьба за основні
громадянські права, за рівні права меншостей і співпраця з іншими
поневоленими народами проти нацизму та більшовизму) [8, т.9, с. 3380].

Отже, і написання історії УПА, і створення її “літературного” літопису
“стрічається ще з одним родом величезних труднощів: Українська
Повстанська Армія – це армія безіменних, …бо кожний бієць УПА, від
Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх
глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем…
Розкриття псевда зволене тільки після смерті даного революціонера і то
лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити
справі” [15, с. 10]. Звідси – значні труднощі при встановленні прізвищ
та імен воїнів–поетів, пошук біографічних матеріалів, які підтвердили б
дотичність особи до національно–визвольного руху 40–50–х років, і надали
право розглядати її в контексті поезії названого періоду. Поставши на
Поліссі, УПА поширила свій ареал на всю територію України, створивши за
15 років своєї діяльності [16, с. 1448] структуровану організацію: “А
самих українців через формування УПА, Самооборонних Кущових Відділів
(СКВ), територіальної підпільної сітки ОУН та її симпатиків … пройшло
не менше семисот тисяч добровольців, справжнього цвіту нації. Якщо
врахувати, що кожного повстанця і підпільника одягало і харчувало
принаймні 4–5 селян, робітників та інтелігентів, то загальна кількість
учасників руху обчислюється мільйонами.

Визвольна війна УПА не була тільки регіональним західноукраїнським
рухом. У її лави стали вихідці з усіх областей України… відділи і
групи ОУН та УПА діяли не лише обабіч Дніпра, в тому числі на Донеччині
та Луганщині, Полтавщині й Чернігівщині, Київщині й Черкащині, а навіть
у Криму і на Кубані” [16, с. 1448].

Межова природа поезії утруднює її термінологічну ідентифікацію. З огляду
на це вчені пропонують кілька терміноваріантів. Окрім уже застосованого
у нашій студії (поезія опору, поезія резистансу) і найбільш поширеного
європейському літературознавстві, зустрічаємо також такі: “поезія /
література андеграунду”, “підземна поезія/ література”.

Поняття резистансу активно функціонує в термінологічному арсеналі
принаймні трьох галузей наукового знання: фізики, історії,
літературознавства.

У фізиці під резистансом розуміють “(франц. r(sistance, нім. Resistenz,
від лат.resisto – протистою, чиню опір) – активний омічний опір змінному
електричному струмові, частина повного опору – імпендансу”; похідний від
нього – “резистентність (від лат. resistens (resistentes) – протидіючий)
– опірність” [17, с. 577].

В обіг історичної науки термін “резистанс”, “опір”увійшов не так давно.
Під час другої світової війни його вживали “на означення підпільної і
повстанської боротьби європейських народів проти німецької окупації” [8,
т.7, с. 2663]. Під гаслом активного спротиву фашизмові діяли
комуністичні підпілля та радянські партизани. Дослідник Саєнко В.П.
пише, що першим в європейській літературі широко послуговується словом
“опір” західноукраїнський письменник Олександр Гаврилюк (поема “Береза”)
для характеристики ставлення ув’язнених до фашистів, а вже кількома
роками пізніше, – вважає дослідник, – діяч французького антифашистського
руху Борис Вільд( назвою підпільної газети обрав слово “R(sistance”, що
згодом стало визначенням боротьби народів Європи проти фашизму [18, с.
284]. Самі ж французи так звали своїх партизанів–повстанців проти
німецьких окупантів. Радянська історіографія ж активніше послуговувалась
номінаціями “Велика Вітчизняна війна”, “антифашистська боротьба
радянського народу”на означення антифашистського руху, що в країнах
Європи був означений як “Резистанс”. І як антитеза до радянської
термінології, що заперечувала будь–який національний самовияв,
окупаційна німецька – всі німецькі документи, які стосувалися,
наприклад, УПА і її діяльності, ішли під грифом “український рух Опору”
[19].

?????

@Р, форми вияву якого – “петиції, протести, адресовані до влади,
демонстрації та т.зв. самвидавна література, самвидав” [8, т.7, с.
2663]. Красномовною є назва книги одного з учасників цього руху опору
М.Осадчого, виданої у 70–х роках за кордоном: “Сataract. A ukrainian
poetic memoirs of repression and resistance” [20] (книга містить огляд
суспільно–літературного руху шістдесятників).

Час виникнення українського термінологічного словосполучення “література
українського Резистансу” припадає на період другої світової війни, коли
політична, ідеологічна, а звідти і мистецька “розкладка” світу
відповідала, звичайно, межам протистояння двох світів – “загниваючого
капіталізму” і “квітучого соціалізму”, а звідси і маємо літературу
Резистансу (Опору) європейських народів обумовленого зразка,
зафіксованого в енциклопедіях (наприклад, “Сопротивления Литература –
антифашистская литература, сложившаяся в годы Движения Сопротивления в
оккупированных странах, а также в странах фашистской коалиции во время
2–й мировой войны 1939–45” [9, с. 69]) і літературу Резистансу
Радянського Союзу, яку в силу історіографічної традиції називають
переважно літературою Великої Вітчизняної війни чи радянською
антифашистською літературою, а інколи й літературою, що було дуже
нечасто, – “радянського опору” [21, с. 12]. Якщо ж в радянському
літературознавстві йшла мова про котрусь із національних “підлітератур”
взагалі, то її підпорядковували поняттю “радянський” – наприклад,
українську літературу в Радянській Україні періоду Великої вітчизняної
війни розглядали як елементарну складову радянської літератури опору,
наголошуючи саме на інтернаціональних, загальнонаціональних її рисах, в
той же час закреслюючи національну душу цієї літератури в СРСР.

Очевидно, що незважаючи на “загальносоюзні” ознаки, українська
література в СРСР не була позбавлена національного космосу, навпаки –
вона його постійно відтворювала, творила наново, зберігала. Формально ж
українська література в СРСР була радянською.

В такий час виникла потреба означення тієї літератури, що супроводжувала
національно–визвольні змагання українського народу у 40–50–х роках проти
німецької і більшовицької окупації під егідою ОУН–УПА. І назва, яку
запропонували і, головне, сприйняли, була закономірним породженням часу
– “література українського резистансу”, “українська література
резистансу”. Таким чином назва відмежовує українську літературу, творену
в оунівсько–упівському збройному підпіллі від хронологічно паралельної
української літератури, твореної в рамках радянської антифашистської
літератури.

Термінологічним словосполученнями “література українського резистансу”,
“українська література резистансу” у зазначеному семантичному контексті
послуговуються українські дослідники як у діаспорі, так і в Україні:
Ю.Русов, Д.Донцов, Ф.Погребенник, Т.Салига, Л.Сеник, С.Шах.

Пишучи про твори поетів ОУН–УПА, Д.Донцов називає їх поетами резистансу:
“За ними (поетами “Вістника” – І.Р.), в наш час, виступила нова батава
поетів Резистансу, які стрічали свою молодість і формували своє духове Я
в вогні другої війни й нового повстанчого руху на Україні, розтерзаній
кількома інвазіями” [22, с. 3]. Він цілком погоджується з Ю.Русовим, для
якого: “Наша поезія між двома війнами… є, так би мовити, підготовкою
поезії УПА, яку я зву поезією українського резистансу (так звали
французи своїх повстанців–партизанів проти німців в час минулої війни, і
що означає “спротив”).

У статті Т.Салиги читаємо: “Поезія Опору та національно–визвольної Ідеї,
… себто поезія упівська” [23, с. 7].

Бачимо, що дослідники Ю.Русов, Д.Донцов не уточнюють хронологічних меж
поезії резистансу, оскільки їхні праці перебувають на синхронному
часовому рівні відносно аналізованої поезії (шістдесятництва ще тоді не
існувало).

Водночас, вловивши в понятті літератури резистансу універсальну
властивість літератури будь–якої історичної епохи в умовах тоталітарного
режиму перебувати в опозиції до нього на усіх своїх рівнях, дослідники
почали вживати його і для тотожного називання української літератури не
лише інших історичних періодів ХХ століття, але і давніших часів.
Наприклад, для С.Шаха літературою резистансу є “література усусусів,
геройський чин резистансу 1 листопада 1918 р.” [24, с. 83].
Ф.Погребенник узагальнено називає літературою Опору усю українську
літературу, в якій звучить мотив протесту проти національного і
державного насильства: “Українська література в її найвищих ідейних
злетах завжди одухотворювалася ідеями революційно–визвольної боротьби за
свободу і незалежність України. …За всіх окупаційних режимів, які
утверджували в Україні панування чужинців, українська література у
своєму художньому арсеналі мала самовідданих народові і його визвольним
прагненням мистців, які ставали в ряди опору не лише словом, але й
зброєю відстоювали честь, свободу і незалежність Батьківщини, йшли у
перших лавах борців проти її поневолювачів. …Література українська не
могла не бути літературою опору (підкреслення наше – І.Р.).Оскільки вона
була (в творчості своїх найвидатніших письменників) літературою
поневоленого народу, розділеного кордонами різних держав, що на основній
національній території – Наддніпрянщині – офіційно не визнавалася і
всіляко придушувалася драконівськими законами” [35, с. 726].

На думку автора, першим представником такої літератури слід вважати
Т.Шевченка, оскільки саме в його поезії на повну силу розгорнувся
“революційний опір проти соціального і національного поневолення
України. Його волелюбні кличі “борітеся – поборете!”, “В своїй хаті своя
правда і сила і воля”, “Встане правда, встане воля” та багато інших
живили українських народовольців до вояків УПА” [25, с. 726]. Після
Шевченка “найяскравіший і найповніший вияв вона дістала у творчості
Івана Франка” [25, с. 726]. До української літератури резистансу
Ф.Погребенник зараховує також літераторів, що влились у
національно–визвольний рух періоду 1917–1920–х років – М.Міхновського,
І.Стешенка, Г.Чупринку, М.Вороного, В.Самійленка, а за ними
поетів–січовиків (О.Бабій, Р.Купчинський, М.Гайворонський, Л.Лепкий),
поетів доби Міжвоєння.

Л.Сеник фахово обгрунтовує дефініцію роману опору, використовує її на
означення українського епічного жанру 20–х років, що на рівні своїх
структур змісту і форми був “опозицією, протистоянням режимові”: “Отож
роман опору режимові був, якщо говорити узагальнено, протистоянням
нівеляції національної тотожності народу в його визначальних, духовно
важливих сферах – мисленні, психології, звичаях, мові, релігії,
свідомості, тобто в тих варіаціях, що складались упродовж тисячоліть і
становлять сьогодні найважливіший зміст духовного й матеріального життя
народу”; це роман, що “в кризовій політичній та літературній
ситуації…був справді український” [26, с. 51, 52, 58].

Слід відзначити, що термінологічний інваріант “література Опору” в
своєму початковому значенні (стосовно 40–х років), як і решта його
національних варіантів, суттєво відрізняється від українського. Якщо
вони охоплюють твори, “написані в самому ході боротьби з фашизмом, але і
твори, створені в роки другої світової війни під впливом визвольного
руху” [9, с. 69], тобто є власне антифашистською літературою (період
1933–1945 [18, с. 283]), а окрім них і літературу повоєнного етапу, під
час якого були написані твори антифашистського спрямування [18, с. 283].
Український варіант трохи вужчий з огляду на об’єктивні історичні
причини. Він включає поезію збройного руху Опору, створювану його
безпосередніми учасниками, хоч відгомону, а отже і духовного продовження
в еміграційній літературі заперечувати не будемо.

Окрім того, керуючись термінами, пропонованими історичною наукою, вчені
ввели у літературознавчий обіг поняття літератури Опору 60–х років на
означення письменства дисидентського руху шістдесятників, самвидавної
літератури.

І ще один цікавий момент: якщо в українському літературознавстві
термінологічним словосполученням “література Резистансу” окреслюють
переважно творчість діячів УПА, а – “література Опору” застосовують до
шістдесятників, то англійською мовою все звучить однаково. До прикладу,
книга М.Осадчого “Більмо”, у якій подано огляд суспільно–літературного
руху 1960–х років, має такий підзаголовок: “A ukrainian poetic memoirs
of repression and resistance”.

Таким чином поняття резистансу як в історії, так і літературознавстві,
пройшло еволюційне розширення семантичних меж у зв’язку із використанням
його на окреслення різних історико–літературних періодів і наближенням
до рівня універсалії. Аби уникнути тавтології, відповідно до
термінологічної традиції, започаткованої у 40–х роках, варто
послуговуватися назвою “українська поезія резистансу” для означення
такої, що супроводжує український рух Опору
антифашистсько–антирадянського спрямування, використовуючи при цьому і
числове уточнення хронологічних меж – “40–50–ті роки ХХ століття”.

1954 року побачив світ англомовний збірник “The Ukrainian Insurgent Army
in fight for freedom” (”Українська Повстанська Армія у боротьбі за
свободу”), у якому, окрім політичних та публіцистичних викладок, є
окремі розділи, що стосуються упівського мистецтва. Один із них,
авторства Василя Барки, присвячений оглядові художньої літератури
українського підпілля [14, с. 52 – 54].

На означення явища автор взяв звукокомплекс, що англійською мовою
використовується для кваліфікації явищ іншого мистецького спрямування:
література упівська, література підпільна, тобто підземна, андеграундна.
Водночас це і не зовсім такий самий різновид культури, як мистецтво
андеграунду в Західній Європі та США, – там воно протиставилось
офіційній ідеології своєю яскравою аполітичністю і асоціальністю
(графіті у метро, музичні напрями і т.і.). Однак як наукове поняття має
той самий основний семантичний стрижень, що може, наприклад, поєднати і
поезію резистансу, і рух хіппі чи панків у їх активній опозиції до
офіційної влади.

Василь Барка поставив до української історії літератури як галузі
літературознавства вимогу – вписати на свої скрижалі літературне
мистецтво українського підпілля, зважаючи на важливий методологічний,
доречний у цьому випадку принцип – взявши до уваги “долю особистості”
авторів, “розуміння того, якою незвичайного напрямку набрало їх життя”
[14, с. 52], тобто екзистенційні межові обставини: “…ми можемо відчути
атмосферу надзвичайно гострого, озброєного протистояння… між
більшовиками та населенням в роки другої радянської окупації українських
земель” [14, с. 53], справжньою, не надуманою патетикою вірності своїй
батьківщині.

Загальним питанням мистецтва українського андеграунду присвячена
невелика розвідка Святослава Гординського. Передумови виникнення цього
явища автор вбачає у прагненні і діях радянського режиму перетворити
митців на своїх слуг; подає також творчі сильветки графіка Ніла Хасевича
та скульптора Михайла Черешковського в контексті культури Резистансу як
ознаки її великої потуги [14, с. 91 – 94]. Представлено у збірнику і
публіцистику як окремий рід літератури розвідкою Костя Кононенка [14, с.
95 – 99]. До аналізу залучено лише твори відомих упівських
пропагандистів П.Полтави та О.Горнового (без залучення поетичних зразків
з елементами публіцистичного жанру).

У праці “Скоростріли і музи” (1967) Леонід Полтава, аналізуючи поезію
українського резистансу, дає їй визначення – “підземна література” [27,
с. 16]. Відзначено такі її особливості: “нерівність в літературному
відношенні, але писані кров’ю серця твори…”; провідна ідея поезії –
соборність усіх українських земель: “…мало де з такою силою в інших
ділянках, – в самій УПА знайшла найширший вияв соборність усіх земель
України, і також в українській поезії: немає частинки Української Землі,
виходець–поет з якої не відгукнувся б у тій чи іншій формі на
національно–визвольну боротьбу України, безпосередньо чи посередньо не
писав би про УПА і її безсмертні чини” [27, с. 16].

Кваліфікаційна характеристика Л. Полтави співпадає із поглядом Юрія Липи
(лікаря й ідеолога УПА) на заангажоване у національно–визвольний рух
письменство. На різнобарвному тлі утилітарної літератури автор найвище
оцінює (“hight–brows”) “червону книжку”, застерігаючи при цьому, що вона
є найнижчим пластом цього рівня. Проте саме звідси починається
формування “духовості більших письменників, що мають власний профіль і
власний спектр барв” [28, с. 31].

Даючи визначення “червона”, Ю.Липа зазначає, що це книги, писані
найчастіше дилетантами в літературі, але не для снобізму, “не зі страху
і не для самого заробітку” [28, с. 29], хоч характер творчості таких
письменників кваліфікує як утилітарний [28, с. 32]. Письменник визначає
“вірую” таких митців як “бажання оповісти, запалити і придатися” [28, с.
30] (як приклад подає книгу Івана Зубенка “Наші лицарі й мученики”):
“якщо книга про втечу з совіцької в’язниці, то її автор подає ще і “як
треба втікати з тюрми” і “як розпізнати “поета”–шпигуна в таборі
повстанців і под. Але такі огріхи “вибачають Українці, як свого часу
вибачили мад’яре М.Йокаєві дивні пригоди його повстанців, тому що в
таких книжках є щось, “що притягає”. Це пульсування крови, пульсування
живе, нерівне, але щире. В тому пульсуванню – жива людина, що пише до
живих людей. Це книжки, що вийшли з крови, і тому це – червоні книжки”
[28, с. 31].

Цінність “червоної” літератури Ю.Липа вбачає в тому, що такі книги 1)
“виросли з ритму биття серця сучасників”; 2) є безпосереднім виявом
духових теренів самої раси [28, с. 31]. Автор вказує, що така червона
книга і для автора – вибух, дуже часто єдиний у житті, “вибух, що його
сам автор власновільно не може відтворити наново ще раз” (у цьому, на
думку Липи, і полягала трагедія творчості О.Турянського, автора “Поза
межами болю”, “одної з більших наших червоних книжок”) [28, с. 31].
“Безпосередність” є важливою ознакою книг такого роду, адже завдяки їй в
літературі твориться атмосфера близькості землі і народу. Ю.Липа
звертається до міфу про Геркулеса і Антея, у якому Антей ставав
сильнішим лише завдяки тому, що торкався тілом до землі–матері.

Творчість є продовженням буття особи, яке мало вартість, коли було
“зв’язане з чимсь більшим, – з ідеями держави, … раси” [28, с. 34],
тоді, коли “зміст життя був оцінюваний готовністю вмерти за нього” [28,
с. 35]. Ю.Липа пише: “Ця готовність умерти за зміст життя селєкціонує
людей: ділить їх на приготованих до зламання і на одиниці, готові до
всього в боротьбі. Напруження цього процесу печаті смерти змушує і
творчі одиниці вислювлюватись якнайглибше” [28, с. 35] . Єдині цінності
людської особистості – гордість, кров, земля – тріада, що міцно єднає
людину зі своїм народом. Ті самі вартості повинні вимірювати і
українську літературу.

Справді, поетичне слово бойовиків УПА як одкровення, породжене
катастрофою війни, бажанням вижити самому і пришвидшити перемогу
Української Ідеї, якнайкраще відповідає кваліфікації Ю.Липи.

Євген Маланюк писав, що коли в нації немає вождів, то ними стають поети.
Мов весталки, вони у вихорі війни бережуть вогонь національної
самосвідомості навіть ціною власного життя. Відомо, що нація, не
захищена політично – своєю державою – зберігає свою національну
ідентичність виключно засобами культури, часом зі шкодою для останньої.
Українська поезія резистансу 40–50–х рр. ХХ ст. – поєднання слова і
зброї, явище, що, без сумніву, перебуває на межі кількох “світів”:
літератури, політики, історії – а ця “межовість” надає цій поезії
особливого статусу в українській культурі. Статусу, всебічне об’єктивне
дослідження якого ще попереду.

Література

Франко І. Метод і задача історії літератури // Франко І. Зібр. тв.: У 50
т. Т.41. К., 1984.

Українські Пропілеї. Котляревщина /Вступ. нотатки, прим. І.Айзенштока.
Харків, 1928.

Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно–критичнї думки ХХ ст. / За ред.
М.Зубрицької. Львів, 1996.

Історія українського війська. Вінніпег, 1953.

Зелений З. Українське юнацтво в вирі другої світової війни. Торонто,
1965.

Конвенція про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього від
12.01.1951р. // Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. Збірник
публіцистичних творів. Детройт – Нью–Йорк–Торонто, 1993.

Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн.2. К., 1992.

Енциклопедія українознавства: у 10 т. Мюнхен, 1976 –1986.

Краткая литературная (нциклопедия: В 9 т. Т.7. –М., 1972.

Гачев Г. Национальные образы мира. –М., 1988.

Криса Б. Пересотворення світу. Львів, 1998.

Салига Т.Ю. Поезія вояків УПА // Історія української літератури ХХ
століття /За ред.В.Г.Дончика: У 2 кн. Кн.2. Ч.1. К., 1994.

Лебедь М. Українська Повстанська Армія, її генеза, ріст і дії у
визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну
державу. 1946.

The Ukrainian Insurgent Army in Fight for freedom. New York, 1954.

Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942–1952. Львів, 1991.

Науковий висновок про боротьбу ОУН–УПА в 1940–1950–х роках // Визвольний
шлях. 1993. Кн.12 (549).

Словник іншомовних слів (за ред О.С.Мельничука). К., 1974.

Саенко В.П. Украинская антифашистская проза в контексте литературы
Сопротивления // Современные славянские культуры: развитие,
взаимодействие, международный контекст. Материалы Международной
конференции ЮНЕСКО. К., 1982.

Заведнюк В. На Півночі, на Волині створилась армія УПА. Спогади учасника
повстанської боротьби (1942–1944). Тернопіль, 1996.

Osadchy M. Сataract. A ukrainian poetic memoirs of repression and
resistance. New–York – London, 1976.

Абрамов А. Лирика и эпос Великой Отечественной войны. Проблематика.
Стиль. Поэтика. М., 1975.

Русов Ю. Поезія визвольних змагань /Передм. Д.Донцова. Торонто, 1954.

Салига Т. Нескорена Муза (Штрихи до поезії УПА) // Шлях перемоги. 1994.
15 жовт.

Шах С. Львів – місто моєї молодості (Спомин, присвячений тіням забутих
львів’ян). Ч.І, ІІ. Мюнхен, 1955.

Погребенник Ф. Олег Ольжич і поезія українського резистансу //
Визвольний шлях. 1995. Кн.6 (567).

Сеник Л. Роман опору і література трагічної свідомості // слово і час.
1996. №1.

Полтава Л. Скоростріли і музи // Вісті комбатанта. 1967. Ч.4.

Липа Ю. Бій за українську літературу // Український засів. 1993. Ч.7.

Похожие записи