Реферат

На тему:

Українська мова – національна мова українського народу, державна мова
України.

ПЛАН

Природа і функції мови.

Місце української мови серед мов світу. Проблема походження української
мови.

Правовий статус української мови. Поняття “державна” і “офіційна” мова.

Закон про мови в Україні і передумови його прийняття.

1. Природа і функції мови

Що таке природна людська мова? Відповісти на це питання однозначно
непросто, хоча такі спроби було зроблено ще вченими давніх Греції, Риму,
Китаю, Індії.

У науці відомі три погляди на природу мови: 1) мова – явище біологічне;
2) мова ( явище психічне; 3) мова ( явище соціальне.

Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина,
на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність
до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не
навчити. Це доводять сучасні “Мауглі”( діти, які з різних причин
опинялися поза суспільством, іноді серед тварин, і не могли навчитися
мови, навіть повернувшись у людський колектив. Причиною цього є те, що
вони пропустили так званий сендитивний період (вік від двох до п’яти
років), коли людина найактивніше опановує мову.

Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини
неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей.
Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її
психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий
психічний склад певної нації.

Мова – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити
потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак
суспільства і поза ним існувати не може.

У людському суспільстві мова виконує цілу низку функцій, найголовнішими
серед яких є такі:

1. Комунікативна функція. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не
знаходилося, не може існувати без мови – головного засобу спілкування.
Цей найуніверсальніший засіб спілкування не здатні замінити всі інші –
найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації,
спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для
самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських
мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає
свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування – це і соціальний процес, і
міжособистісний. За Еммануїлом Кантом, “людина спілкується з собі
подібними, тому що так більше почуває себе людиною”. Без сумніву, кожна
людина – цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості,
інтелекті, в емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і
тільки мова робить його доступним. “Заговори – і я тебе побачу”, —
стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній
функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу
репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова – могутній засіб пізнання. Людина ніколи
не пізнає світ “з нуля” – вона користується не лише індивідуальним
досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й
існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо
якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку
ставить нас мовна доля”. Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна
мова.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення
особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у
народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови
іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб
створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання),
магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

2. Місце української мови серед мов світу. Проблема походження
української мови

За різними оцінками, сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за
найновішими даними – 6703 мови.

За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську
(1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000),
бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську,
німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею
користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній
і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її
писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова – національна мова українського народу,
державна мова України.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить
до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

Серед науковців немає одностайності щодо проблеми походження
української мови, зародження і розвитку її як окремої слов’янської.

Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним
деякими мовознавцями і тепер, українська мова виникла в ХІV ст. після
розпаду давньоруської мови (мови Київської Русі) на три окремі мови –
російську, українську, білоруську. Появу цих трьох мов було зумовлено
поділом Київської Русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією
проти східних слов’ян. Ця теорія з’явилася в 50-тих роках ХХ ст. й
ілюструвала радянський міф про Київську Русь як „колиску трьох братніх
народів”, у якій був „старший брат” – російський народ.

Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як і
інших слов’янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської,
болгарської та ін.) була праслов’янська (давня слов’янська) мова, розпад
якої розпочався в VІІ ст. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як
Ф.Міклошич, А.Шляйхер, П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський, І.Огієнко,
О.Шахматов. На питання ж „Якою мовою розмовляли в Київській Русі?”
видатний російський учений В.Ключевський відповідав: „Так, як говорять
малороси”.

Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала
формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з
латиною, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська –
основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п’ять тисяч
коренів слів) із санскритом (давньоіндійською мовою), проте ці гіпотези
потребують наукового доведення.

3. Правовий статус української мови. Поняття “державна” і “офіційна”
мова

Найвищою формою організації суспільства, яку виробило людство в процесі
свого розвитку, є нація. Одна з основних ознак нації – її мова (поряд із
культурою, спільною історичною долею, територією, економічним життям).
Національна мова українського народу – українська.

Правовий статус української мови в Україні сьогодні визначає
Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У
статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська
мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови
в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист
російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та
визначається законом”.

Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За
загальноприйнятим визначенням, державна мова – це офіційно проголошена
законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування
держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади (
законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти,
культури, науки, документації і т. д. ).

На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також терміни
“офіційна мова”, “національна мова“ або просто “мова певної держави”,
наприклад: мова Французької Республіки – французька; офіційна мова
Італії – італійська.

Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін “офіційна мова“, в
останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід
чіткіше окреслити його зміст.

В юридичному аспекті поняття “офіційна мова“ близьке до поняття
“державна мова”. Відмінність між ними полягає лише в тому, що для
статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче
закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус
офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою
владою.

Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?

За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження
мови у функції державної: 1) мова корінної нації; 2) мова найчисленнішої
нації.

За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий
українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише
українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70%
становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо
взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме
до таких країн.

Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української
мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам. За такими ж
принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості
європейських країн. Так, із 47 європейських країн (включаючи Росію,
країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або
офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Власна
мова, отже, є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та
державності.

4. Закон про мови в Україні і передумови його прийняття

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови,
який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року.
Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте
окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після
прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає
українській мові державного статусу.

Основними передумовами прийняття Закону про мови були:

по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі
національного відродження в нових суспільних умовах;

по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови,
наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.

Термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі – мововбивство) – це
свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки
етносу – нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид,
тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як
окремої культурно-історичної спільноти.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема
лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було
прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права
української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши
в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім
церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році
указом Катерини II було заборонено викладати українською в
Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський”
використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19
століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого
було викладання українською мовою.

У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ
Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не
было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська
інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в
Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський
уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення
російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років
з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням
батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже,
фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж –
необов’язковою навіть для корінних українців.

Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду:

Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова.
Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19(го століття писав: ”Народ
повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів
учитися своєю мовою ( він стане вчитися чужою і наша народність
загине…” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів
Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.

Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень,
що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в
УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури –
переважно підручники для профтехосвіти та науково(популярні видання.

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо
називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то
“сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть
обґрунтувати як наукові.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи
російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині
80-х років було навіть запроваджено положення, за яким учителі
російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі
української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий
винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні,
специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика
і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію
російської. Юрій Шевельов згадував: “Редакція журналу “Комуніст”
розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, ( слова,
яких уживати”. Деякі російсько(українські словники цього часу фактично є
російсько(російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на
кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники
“могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише
сучасників, а й прийдешні покоління”. Унаслідок такої мовної політики
українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких
самих втручань зазанала й українська термінологія.

Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську
оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним
словом, непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є
надзвичайно стійким: комплекс меншовартості української мови не вдалося
викорінити дотепер.

Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання
українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію
скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів)
зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.

Література

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. ( Дрогобич, 1994.

Конституція України. – К.,1996.

Масенко Л. Мова і політика.( К.,1999.

Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство. (
2002.( № 2-3.

Тараненко О.О. Українська мова і сучасна мовна ситуація в Україні //
Мовознавство. – 2001. – № 4.

Царук О. Українська мова серед інших слов’янських. Етнологічні та
граматичні параметри. ( Дніпропетровськ, 1998.

Похожие записи