Реферат на тему:

Українська мова на сході України: фрагменти донецьких реалій і спроба
прогнозу

Прийнявши пропозицію моїх київських колег висвітлити тему стану і
перспектив української мови та культури на Донбасі, де я живу і працюю,
я ще раз переконався, що це справа невдячна. Бо існуючі реалії, не
кажучи вже про перспективи і протиречиві, і дискусійні, як і сама
первинна інформація. Але все ж пропоную своє бачення ситуації і спробу
прогнозу на майбутнє.

Реалія перша: «контраст інформації»

Хоча і є офіційна інформація стосовно сфери вживання української мови на
Донеччині, я на основі мовних реалій краю все ж змушений послуговуватися
відомою формулою «з одного боку – з іншого боку». Отже, з одного боку, у
Донецькій області:

— діє цільова комплексна Програма розвитку та функціонування української
мови на 2004-2010 роки, яку затверджено рішенням спільного засідання
колегій обласної державної адміністрації та Міністерства освіти і науки
України від 18.12.2003 №12/6-2;

— відповідно до статистичних даних 2004-2005 навчального року 661 заклад
дошкільного виховання області має статус україномовного, що від
загальної кількості закладів (1166) складає 56,7%;

— з 1145 шкіл Донеччини 612 шкіл мають україномовний статус, що складає
53,4% від загальної кількості шкіл в області; в них навчаються державною
мовою 113750 учнів, тобто 26% від їх загальної кількості (444369);

— зі 117 професійно-технічних училищ області україномовні – 13, тобто
11%; 2,5% від загального контингенту учнів системи професійно-технічної
підготовки навчаються державною мовою;

— на Донеччині працюють 112 вищих навчальних закладів всіх рівнів
акредитації з них: І-ІІ рівнів – 82, ІІІ-ІV – 30, загальною кількістю
студентів – 213,5 тис., з яких 68,6 тис. навчаються державною мовою, що
дорівнює 32,1%.

І це все не рахуючи великої кількості конкурсів (починаючи від
Міжнародного конкурсу української мови ім. Петра Яцика),
мовно-літературних олімпіад, оглядів, виставок, фестивалів, інших імпрез
тощо.

Як бачимо, Донбас – це далеко не Крим, де україномовний статус мають
всього декілька шкіл на весь півострів. Але і далеко не Полтавщина, не
кажу вже про Центр і Захід України. Існує оте «з іншого боку»: попри
такі втішні реляції у дійсності в дитячих садках, школах, вузах, на
вулиці, в установах, у коридорах влади українську мову майже не
зустрінеш. Чому? Де ж матеріалізація цих втішних відсотків, які наводять
владці? Питання зависає у повітрі…

Реалія друга: «етнокультурне самовиживання»

Умови задоволення національних потреб у регіоні, де проживає ~52%
етнічних українців почасти складніші і важчі, ніж у діаспорі. Куди не
глянеш – всюди колосальна диспропорція навіть з оцими 52%.

Скажімо, бібліотечний фонд Донецької обласної універсальної бібліотеки
тільки на 9,1% укомплектований книгами українською мовою. У 1991 році їх
було ще менше – 6,1%. Якщо таким темпом фонд буде поповнюватися
україн-сь-кою книгою і надалі, то 50х50% сягне десь років через 100. У
місцевих бібліо-те-ках області, фонд яких майже повністю ще радянський,
загальний обсяг літера-тури складає понад 17,0 млн. примірників, з яких
українською мовою – 30,3%.

Станом на 01.01.2005 в області зареєстровано 990 періодичних видань, з
яких тільки 18 видаються виключно українською мовою, у тому числі тільки
одна обласна газета «Донеччина» з мізерним накладом у 20-25 тис.
примірників на місяць, 69 газет і журналів видаються українською та
російською, а решта 666 – практично російською.

В інформаційному просторі Донецької області працюють 136
телераді-оорганізацій. З них – 38 телерадіокомпаній і 18
радіоорганізацій ефірного мовлення, 67 – телерадіокомпанії кабельного
мовлення і 13 – радіоор-ганізації дротового мовлення, що діють згідно з
ліцензіями Національної Ради України з питань телебачення і
радіомовлення. Телерадіоорганізації, використо-вують у своєму ефірі в
середньому 45% державної мови і 55 % – російської, крім обласної
державної телерадіокомпанії, яка веде програми у такому співвідно-шенні
мов: українською – 65%, російською – 35%. Про тематичну наповненість
передач місцевих телерадіокомпаній український глядач поінформований
добре на прикладі ТРК «Україна», ОДТРК „Регіон», КРТ тощо. Назвати їх
українсь-кими можна тільки з відомою часткою гумору.

Однак є і такі телепередачі: „Мови чарівний голос», „Україна — рідний
край», „Чиста криниця», „Зірки та зіроньки», „Мій рідний край»;
теленариси: „Родом з Донбасу», „Сусіди»; дитячі та пізнавальні програми
„Сонячне зайченя» і „Загадковий майданчик». А у червні 2004 року в м.
Миколаєві на ІХ Всеукраїн-ському фестивалі телевізійних і радіопрограм
„Калинові острови-2004″, присвя-ченому 13 річниці незалежності України,
за високий професійний рівень журна-лістів і технічних працівників
чотири роботи ОДТРК „Регіон» отримали дипломи лауреатів у номінаціях
„Україна: від мови до нації», „Повернення із забуття», „Україна і світ:
народна дипломатія», „Земля моїх батьків». Можемо ж! Хоча популярних
молодіжних теле- і радіопрограм практично немає.

Громадський сектор культурологічних організацій на Донеччині вкрай
бідний – із зареєстрованих 4053 громадських організацій (2003 р.) тільки
біля двох десятків культурологічні та дотичні до них.

При цьому культурно-інтеґраційні процеси Донеччини на перетинах
«Схід-Захід» хоча і відбуваються, але протікають вкрай повільно і
очевидно за рахунок власних творчих ресурсів. Реального фінансового
спонсорства у культурологічну сферу від Києва (Центр) і Заходу (Західна
Україна і діаспора) немає. Дуже рідкісні і візити творчих колективів з
Центру і Заходу – майже всі сцени на Донбасі заполонили російські
варяги. Вражає індиферентність владного Києва, який попри всі «донецькі
події» 2004-го пускає ситуацію на самоплив, займає позицію всепрощення
(окрім буквально декількох осіб), не має ніякої стратегії культурної
інтеґрації Східної України, зокрема Донбасу.

У сфері релігійного життя з 1324 юридично зареєстрованих на 1 січня 2005
року релігійних громад Донеччини україномовними можна вважати менше 10%.
Та й то вражає позиція деяких авторитетних україномовних інституцій –
скажімо у греко-католицькій церкві Донецька створена ікона із
зображенням В.Януковича.

Отже, у духовній сфері українська більшість на Донеччині знаходиться на
супербідному, голодному національно-мовному і національно-культурному
пайку, існує в режимі етнокультурного самовиживання. І взагалі дивно, що
в цих умовах ще й до сьогодні більшість населення Донбасу ідентифікує
себе українцями.

Спроба прогнозу майбутнього:

Донбас – втрачений край, майбутній Український П’ємонт чи щось третє…?

Епітети, якими українські політики і громадські діячі іноді
«нагороджують» Донбас, Донеччину часто звучать образливо, або з певним
підтекстом: «чорна дірка» (є такий фізичний феномен – надвелике тіло, з
якого навіть світло не витікає), «донецькі», «донбасяни» тощо. І дійсно,
на останніх президентських виборах «ющенківці» свої преференції як
правило не розголошували, а тих, хто «проколовся» чекала адміністративна
обструкція – дорослих аж до звільнення з роботи (навіть науковців,
кандидатів наук, доцентів), дітей у школах – приниження і цькування,
молодь в інститутах і університетах – непевне майбутнє. У дещо
прихованому вигляді цей стан триває і сьогодні. Людина ж, яка під час
виборів на вулиці говорила українською могла з великою імовірністю
наразитися на неприємності. Як правило, російськомовна більшість була на
виборах більш агресивною.

То що ж, Донбас – втрачений край?

Хочеться вірити, що ні. Треба ретельно відділити «зерна від полови».
Дійсно, в регіоні є агресивні сили, є керівники, які й до сьогодні
впівголоса, але настирно говорять, що «до влади прийшли націоналісти»,
по деяких бібліотеках пропадають українські книги і журнали, а ті що є
роками не каталогізуються. У школах замість власне лекції по предмету
вчитель іноді проводить «політінформацію» в дусі синьо-білих. Те ж саме
– і у вузах. Все це ще є. І мабуть буде деякий час.

¤

¦

i

i

¦

i

E

Але все ж етнічна українська маса, українська більшість Донбасу ще не
виявила своєї творчої сили. Перебування з одного боку у більшості, а з
іншого – у духовно-пригніченому стані створює ефект «стискання пружини»,
певного, ще не усвідомленого «глухого» протесту. За певних обставин ця
«пружина» розправиться. І тоді повинна проявитися прихована творча
енергія української еліти і енергія самоутвердження мільйонів. Динаміка
цього процесу, на мою думку, нагадує криву з досить тривалим періодом
«накопичення» і швидким лавиноподібним періодом «злету». Останній
(зрозуміло, що тільки в разі його досягнення) і може бути
ідентифікований як новий Український П’ємонт. У цих явищах немає нічого
казкового, все закономірно і вже багато разів реалізовувалося у інших
землях, на інших етнічно-культурних основах.

Які ж умови активного національно-культурного, в тому числі
мовно-культурного відродження Донбасу, Донеччини? Поміркований
національно-культурний протекціонізм Києва, розумна,
прагматично-державницька кадрова політика Києва, державне мислення
олігархів, зміна поколінь, створення основ конкурентоспроможної
української «культури міста». Надзвичайно важливими ланками у цьому
процесі є авторитетні суспільні інститути: влада, наука, вищі навчальні
заклади, бізнес, церква, армія. Саме вони повинні стати першими
осередками україномовності. І рушієм тут повинно бути не тільки ідейне
усвідомлення необхідності єдності суспільства, але й прагматизм знання
державної мови.

Одна з умов українського відродження є, як це не дивно на перший погляд,
мовна толерантність. Справа, до речі, не стоїть у тому, щоб грубо і
силоміць або хитрощами замінити російську мову на українську у тому ж
Донбасі. Така установка (якою часто лякають населення різноманітні
«політтехнологи») – шлях у нікуди. Мова може сьогодні йти зовсім про
інше – про реалізацію як для Донбасу, так і для всієї Східної України
шляху: (1) майже російська (3)? (2) російсько-українська двомовність
?одномовність (4)?українсько-російська двомовність + знання англійської
елітою українська мовна домінанта + знання російської і англійської. На
Донбасі ми зараз перебуваємо в стані (2). Аналогічний шлях
мовно-культурних трансформацій чекає і інші регіони, де, правда, вплив
російської мови і культури слабший і вони вже перебувають на стадіях (3)
і почасти навіть (4).

Зупинімося тут і відповімо можливим скептикам, які давно хочуть «кинути
каменя у огород» цих дещо теоретичних побудов. Наведу декілька прикладів
з культурного життя Донеччини, які спростовують песимістичний погляд
щодо деяких «необережних» термінів та здійсненності зазначеного
алгоритму подій.

Приклад перший. У 1994 році за грантом МФ «Відродження» (Фонд Сороса) у
Донецьку була заснована громадська організація «Український
культу-рологічний центр». Одержавши згодом підтримку від «Євразії»,
«Каутенпарту» та ін. організацій з 1998 р. організація припинила бути
«грантоїдом», створила своє дочірнє підприємство «Східний видавничий
дім». Сьогодні це аналітичний і ресурс-ний центр, дослідно-видавнича
фундація, яка готує і видає чотири (!) пері-одич-них видання, зокрема
вже 10 років аналітично-інформаційний фаховий журнал «Схід» (70 чисел за
10 років), «Донецький вісник НТШ», ініціювала і здійснила з рядом
партнерів понад 100 видавничих проектів. Загальний наклад видань – понад
300 тисяч. Так як значна їх частина – оригінальні посібники і підручники
для шкіл і вузів (тобто книги багаторазового використання), то
«продукцією» Центру вже охоплено близько 10 млн. чоловік, головно на
Сході України, в Криму і на Кубані, для якої, зокрема, створено перший в
новітні часи посібник з літературного краєзнавства Кубані «Козак Мамай».
У «Східному видавничому домі» створено першу гірничу енциклопедію, в
підготовці якої було задіяно понад 100 фахівців з України і зарубіжжя.
Її обсяг – понад 300 друкованих аркушів, 13000 термінів та
терміносполучень (це найбільше науково-довідкове видання з існуючих у
цій галузі у слов’янському світі). Діяльність «Українського
культурологічного центру», більша частина активу якого – колишні і
сучасні члени Донецького Товариства української мови – яскравий приклад
(і прецедент!) того, що може зробити мала, але згуртована когорта
фахівців Донбасу у царині мови і культури.

Приклад другий. На Донеччині сьогодні діє близько 50 підприємств
книговидання і близько 450 книготорговельних одиниць. За останні 6 років
кількість виданої літератури за назвами збільшилася в 3 рази, а
україномовної майже у 7 разів. Протягом 2004 року видавничими
підприємствами області видано 1100 найменувань книг (в Україні близько
14000), їх загальний наклад становить понад 4,7 млн примірників.
Кількість україномовних книжкових видань склала 300 назв загальним
накладом 1,7 млн примірників.

І це все – майже виключно на своїх ресурсах, своїми творчими силами, на
своїй ініціативі і при далеко не сприятливій внутрішній політичній
атмосфері (а яких керівних кадрах…). Тобто ми бачимо результат
стихійного національного українського відродження знизу. А якби все це
було відповідним чином і розумно простимульовано державою? Не нав’язане,
а саме підтримане, заохочене. А якби вже сьогодні були замінені (ще
недавно говорив про це Президент В.Ющенко!) ректори вузів та інших
вирішальних для культури і науки «проривних» ланок краю? Чи не здається
вам, що часи нового Українського П’ємонту тоді були б не за горами? Що
«закатана в асфальт» українська культура Донбасу вже сама пробивається
пагонами до Сонця? Ви цього не знали? Не зволікайте часу. Підтримуйте
Схід!

Але тут ми все ж додамо в ці «феєрії» ложку дьогтю. Те, що ми
продемон-стрували останніми прикладами – скоріше виключення з правила
ніж доміну-ю-чий вектор розвою на Донеччині. Для нової якості, як
відомо, необхідна певна (немала) кількість сил, а саме – лідерів,
виконавців, фінансів, організацій тощо. А їх поки що на Донеччині «не
наросло». Тому на сьогодні і у близькому майбутньому найбільш реальний
«третій варіант». А саме: нічого револю-ційного на Сході України
найближчим часом не відбудеться, «м’яке» протистояння культур і мов у
краї продовжиться, суттєвого протекціонізму української від Києва не
буде, але натомість триватиме надважкий етап власного «накопичення»
українських культурних надбань і «стискання пружини», яка вивільниться,
очевидно, після зміни поколінь. Тобто «третій варіант» – це еволюційний
шлях «повернення до джерел» з опорою на свій потенціал.

Спробуємо зробити висновки прив’язуючись до назви конференції. Серед
двох альтернатив – КОНФЛІКТ або ГАРМОНІЯ розумно, звичайно, обрати
друге. Попри масовий і почасти спонтанний характер процесів, що
стосуються мовних взаємовпливів сучасна цивілізація має велику кількість
способів і засобів їх корекції – психологічних, мас-медійних, наукових,
виховних, протекціоністських тощо. Звичайно, великий союзник тих, хто
торкається дуже делікатної матерії мовно-культурних корекцій – це час
(треба поспішати повільно). Соціум піде за елітою, а незворотність
процесу у історичній перспективі довершить молодь.

Інтеґральні мови, які не будуть носіями тільки традиційної культури,
рафіновано-державними, а тими, якими творитимуться високі технології,
нові знання, нові популярні художні й музичні твори, так само як і
масова культура, культура полісів – ці мови у майбутньому розвинуться.
Народи і нації, яким вдасться створити такі інтеґральні мови стануть або
(ті, що вже є) залишаться історичними. Інші, зокрема носії тільки
традиційної культури, зійдуть на маргінес.

Українська еліта – високоосвічена, пасіонарна частина старої
європейської нації має шанс піднести свій народ, свою культуру, свою
мову до рівня історичного явища майбутнього.

Похожие записи