Реферат на тему:

Українська літературна мова та культура мови

Свідоме ставлення до мовних явищ передбачає розуміння змісту багатьох
лінгвістичних понять, зокрема таких, як «національна мова», «українська
літературна мова», «сучасна українська мова», «мовна норма», «культура
мови», «кодифікація мови». Розкриємо значення наведених термінів.

Національна українська мова — це сукупність усіх слів, усіх граматичних
форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською
мовою. Українська мова у її сучасному стані містить літературну мову,
територіальні діалекти, просторіччя, професійні діалекти і соціальні
жаргони.

Що означає: сучасна! Щодо української мови цей термін уживається у двох
значеннях. У ширшому розумінні — це мова від доби І. Котляревського до
наших днів (у цьому ж значенні використовується термін нова українська
мова). У вузькому розумінні сучасною є українська мова, яку вживають три
останні покоління мовців, тобто мова другої половини XX — початку XXI
століття.

Літературна мова є вищою (зразковою), наддіалектною формою існування
національної мови. О. Горький писав: «Поділ мови на літературну і
народну означає лише те, що ми маємо, так би мовити, «сиру» мову і
оброблену майстрами…» Літературною мовою створюються художні твори і
наукові праці, це мова театру, школи, газет і журналів, радіо і
телебачення, інакше кажучи, це мова загальнонародної культури і мова
спілкування культурних людей. У той самий час нею розмовляють у родині,
на роботі, у колі друзів, у громадських місцях. Літературна мова
об’єднує представників нації незалежно від місця їх проживання чи
соціального стану.

До найважливіших ознак літературної мови належать: 1)нормативність;
2)багатий лексичний фонд; 3)розгалужена система стилів;
4)багатофункціональність (використання у всіх сферах комунікації);
5)наявність усної і писемної форм. Основною її ознакою є наявність норм,
тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов’язкових
для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної,
територіальної належності. Отже, літературна мова — це внормована (або
кодифікована) мова суспільного спілкування.

Норми охоплюють усі рівні мови. Лексичні норми визначають можливості
використання слів відповідно до значення та його відтінків, а також
правила сполучуваності слів у реченні. Граматичні норми (морфологічні й
синтаксичні) встановлюють літературні форми слів і правила побудови
синтаксичних конструкцій — словосполучень і речень. Стилістичні норми
визначають доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у
конкретній ситуації мовлення, у тому чи тому функціональному стилі.
Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимови
голосних і приголосних звуків. Орфографічні норми визначають правила
написання слів. Пунктуаційні норми фіксують систему правил уживання
розділових знаків — коми, тире, лапок, двокрапки тощо.

Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування. Наприклад,
орфографічні й пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а
орфоепічні — реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо
слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося
помилок у написанні слів. Частина норм є актуальною як для писемної, так
і для усної мови; такими є норми, що стосуються лексичного складу і
граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати
слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати
речення згідно з граматичними правилами.

Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме
унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної
мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну
некодифіковану сферу загальнонаціональної комунікації — народнорозмовну
мову.

Норми є необхідною умовою існування літературної мови, її повноцінного
функціонування в суспільстві. Вони забезпечують стабільність,
уніфікованість, наступність у розвитку мови та її зрозумілість для
різних поколінь українців. Без обов’язковості норм неможливе здійснення
ефективної комунікації.

Норми складаються поступово. Із часом вони можуть змінюватись, утрачати
силу. Прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні на місці
колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття
Україна (назва самостійної держави). Конструкція з прийменником в формує
додаткові нюанси значення: «у самостійній», «у суверенній» (державі).

Іноді у мові співіснує кілька норм. Сучасна українська літературна мова
має значну кількість варіантів на різних рівнях, наприклад, на
фонетичному (завжди, тисячі, помилка, роки, нашвидкуруч, бажаний, жало),
орфографічному (келех і келих, баклажка і боклажка), морфологічному
(подарунок сину — подарунок синові, зі стола — зі столу, дверми —
дверима, у рову — у рові, сильна дрож: — сильний дрож:, застряв —
застрянув, у синьому пальті — у синім пальті, п ‘ятьма — п ‘ятьома, у
тому будинку — у тім будинку), синтаксичному (перекладати українською
мовою — перекладати на українську мову, прибути з села Мирне — прибути з
села Мирного).

Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо
потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні
помилки.

Українська літературна мова має дві форми вираження — писемну і усну. У
сукупності основних мовних засобів (у лексиці, фонетиці, граматиці) усна
й писемна мова майже не відрізняються, але їм властиві й специфічні
ознаки. Основна відмінність полягає у тому, що усна мова розрахована на
слухове сприйняття, найчастіше скороминуче, неповторюване, а писемна
мова розрахована на зорове сприйняття, яке може відтворюватись без змін
скільки завгодно разів і допускає повільний аналіз.

Писемна мова пов’язана з попереднім обдумуванням, для неї характерний
свідомий добір фактів та їх мовне оформлення. Усна мова звичайно є
імпровізованою, чітко індивідуалізованою, емоційною й експресивною.

Писемна літературна мова відрізняється точнішим слововживанням, більшою
кількістю абстрактної та термінологічної лексики, широким використанням
складних конструкцій, відокремлених зворотів, вставних речень.

В усній формі літературної мови часто поєднуються різностильові елементи
(книжно-писемні звороти, просторічні слова, діалектизми, жаргонізми
тощо). Для усної мови типовим є вживання простих синтаксичних
конструкцій.

Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна
кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову
називається кодифікацією мови.

Кодифікація, пояснює словник, означає упорядкування, приведення до
системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу). У мові
кодифікація — також уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого
для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.

Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для
середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що
встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці
мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають
високий соціокультурний авторитет, — талановитих письменників, учених,
журналістів, артистів, дикторів. Кодифікатором, тобто оберігачем
літературної мови, виступає вчений-мовозна-вець, письменник, журналіст,
політик, диктор радіо і телебачення, артист, учитель, викладач вузу,
редактор, коректор і будь-хто з нас. Кожний мовець, який володіє
літературною мовою, є прикладом для інших. Але необхідно розуміти, що до
деяких зразків хочеться наблизитися, а від інших — відійти. Свідомий
громадянин України відповідає за долю української літературної мови, і
цей обов’язок насамперед виявляється в роботі над удосконаленням
особистої культури мови.

Словосполучення «культура мови» (синонім — мовна культура) уживається в
кількох значеннях. По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує
мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення.
По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови
(правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а
також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах
спілкування відповідно до його цілей і змісту.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і
система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність,
точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність.
Розглянемо ці якості докладніше.

Правильність мовлення — це дотримання літературних норм, які
сприймаються мовцями як «ідеал» чи прийнятий зразок. Правильність
вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній
мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних

і стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання
орфоепічних норм, для писемного — орфографічних і пунктуаційних.

Точність — це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації
(змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого
акту).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це: 1)
знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей,
володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі
знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення.
По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний
мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге,
це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання
передбачає також розмежування паронімів, тобто слів із близьким
звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі
міжмовних.

Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності
безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з
великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності
наукового й офіційно-ділового спілкування.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є
попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке
забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо
точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення
виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2)
правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у
тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

Чистота мовлення — це вживання елементів, які відповідають літературній
мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми,
просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До
елементів, що засмічують мовлення, належать також так звані
слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі,
розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів.
Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

Виразність мовлення — це такі особливості його структури, які
підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний
наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні.
Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази,
епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють
фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють
і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та
ін.

Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця;
2)небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до
адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів;
4)знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування
мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові
виражальних засобів.

Багатство мовлення — це використання мовцями великої кількості мовних
одиниць — слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між
поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше
мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути
будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне
багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати
повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами. Для ясного і
чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів.
Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів,
словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший.
Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М.
Серван-тес — близько 17 тис. слів, М. Гоголь — близько 10 тис. слів, О.
Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко — понад 20 тис. слів. До речі,
одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад
130 тис. слів, «Великий тлумачний словник сучасної української мови»,
виданий 2001 p., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про
надзвичайно високий потенціал української лексики.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням
варіантів форм і конструкцій (батькові — батьку, на вечірньому — на
вечірнім, п’яти — п’ятьох, квартира професора — професорова квартира,
обрати суддею — обирати на суддю, починатися прес-конференцією —
починатися з прес-конференції, згідно з рішенням — відповідно до
рішення). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення —
використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної,
окличної).

У пошуку оригінальних засобів висловлення думки завжди необхідно
орієнтуватися на ті, що забезпечують чіткість і зрозумілість висловленої
думки. М. Рильський зазначав: «…Бідність лексики, штампованість
фразеологічних зворотів і синтаксичних структур — біда, з якою треба
боротися так само рішуче, як і з усяким трюкацтвом і штукарством у мові,
з усякою вишуканістю, що веде до малозрозумілості, з усяким милуванням
словом, як самоціллю».

Доречність мовлення — це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети
спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю
(канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній
мові, звичайна сфера використання термінів — науково-технічний,
спеціальний текст, усна мова спеціалістів, неприпустимим є вживання
емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо.
Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного
матеріалу.

Отже, поняття «культура мови» містить чимало вимог, як-от: багатство
словника, уміння говорити точно, уживаючи слова у властивому їм
значенні, здатність говорити просто, доступно, логічно, не порушуючи
змістових зв’язків між частинами висловлювання, вміле використання
виражальних і зображувальних засобів, емоційність, вміння впливати на
почуття, доречність, добирання засобів залежно від мети і сфери
спілкування. Але, зрештою, усі ці комунікативні якості мовлення
визначаються відповідністю до норм — лексичних, граматичних,
стилістичних та ін.

Список використаної літератури

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991.

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів: Світ, 1990.

Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. — К.:
Артек, 1999.

Волощак М. Неправильно — правильно: Довідник з українського
слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. — К., 2000.

Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. — К.: А.
С. К., 2000.

Гнаткевич Ю. Уникаймо русизмів в українській мові. — К.: Видавничий
центр «Просвіта», 2000.

Головач А. С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян.
— Донецьк: Сталкер, 1997.

Головащук С. І. Словник-довідник з українського літературного
слововживання. — К.: Рідна мова, 2000.

Гринчишин Д. Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. —
К.: Рад. шк., 1986.

Ділова українська мова: Навч. посіб. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.

Похожие записи