РЕФЕРАТ

на тему:

У чому полягає специфіка усного мовлення

 Усне мовлення — найважливіша форма існування мови як засобу
комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку,
свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує в багатьох
різновидах у всіх сферах нашого життя.

Розвиток національної мови привело до поступового формування усної форми
літературної мови і його розмовного стилю.

Усне мовлення – це найважливіша форма реалізації мови, що представляє
собою «говоріння», тобто чи акт мовні акти, що виступають як наслідок
комунікативної діяльності співрозмовника, агітатора, пропагандиста,
лектора, доповідача й інших категорій обличчя, що реалізують
комунікативні запити суспільної практики. Усне мовлення з’являється
перед нами як звучний різновид мовного матеріалу, що виникає в ході
функціонування механізму мови, ця мова сприймається відразу,
безпосередньо органами слуху, вона існує як «говоріння» із властивої
йому мелодикою, ритмікою, інтонацією (8. С.19). Саме такому виду
реалізації мови присуща експресивність, що є породженням тих ситуативних
моментів, що відіграють важливу роль при передачі інформативної
змістовності й емоційно-оцінної значимості у відтворенні представлення,
властивого предмету мовної діяльності.

Усне мовлення — основний функціональний різновид кодифікованої
літературної мови. У ній виявляються все неофіційне життя людей, усі
нюанси людського поводження, відносин з іншими людьми, переживань і
настроїв. Миттєвий, симультанний характер почуття – мови — думки ховає
складність процесу мовного спілкування, його залежність від багатьох
факторів: психофізіологічних, вікових, соціальних, культурних,
інтелектуальних, ситуативних.

Усне мовлення — це ц е л е н а п р а в л е н н о е людське
поводження. Формування цільової настанови що говорить починається з
загальних процесів орієнтування і закінчується виразним передбаченням що
повідомляється (комунікативною інтенцією). У мові говорящий завжди
заявляє про себе як про особистість із властивими їй індивідуальними
особливостями світосприймання мовної компетенції. Необхідною умовою
мовного спілкування є комунікативна зацікавленість адресанта й адресата
(адресатів), що обумовлює головний принцип спілкування — паритетність
його учасників, поза залежністю від социо — культурних характеристик і
психологічних ролей.

Уміння слухача проникнути в комунікативний задум що говорить— основне,
умова успішного мовного спілкування. Слухач проробляє величезну роботу з
інтерпретації мовного потоку, по переосмисленню раніше сказаного, по
співвіднесенню своєї «моделі» понятого з реальними фактами і поводженням
співрозмовника. Саме в цьому різновиді літературної мови має місце сама
складна взаємодія між що говорить і слухає, сама тверда вимога
ситуативного реплицирования, найбільш активний характер інтерпретації і
евристичность процесів збагнення змісту.

У розмовній мові виявляються загальні й індивідуальні особливості
внутрішньої мови що говорить: його пошуки потрібної синтаксичної
конструкції, що підходить слова у визначеній синтаксичній позиції,
повтори, вибір засобів підтримки діалогу, паузи обмірковування і т.д.
Саме в непідготовленій, живій мові знаходять своє підтвердження
положення теорії мовної діяльності: логічні структури і мовні
конструкції не цілком співвідносні, тобто рівні один одному; існують
закони невираження структур думки; існують явні і неявні спосо6и
вираження змісту, вибіркове відображення «положення справ» чи «картини
світу».

Усне мовлення показує свідомий характер формування лінійної організації
мови що говорить, його орієнтацію на світ слухача, прогноз його
комунікативних чекань і реакцій. Це підтверджує контроль висловлення, що
говорить над способом, що виражається у введенні оборотів метарефлексии
виправлень уточнень.

Різноманіття форм людського життя народжує вибір тим мовного
спілкування, стратегій мовного поводження, жанру спілкування і прийомів
утілення почуття – мови — думки. В усному мовленні існують свої
специфічні засоби залучення уваги співрозмовника прийоми експресивності,
переконання й особлива, у залежності від жанру мови, естетика.
Розмаїтість матеріалу в даному розділі хрестоматія: обумовлена тим, що
зразки сучасної розмовної мови відбиралися по декількох параметрах: по
кількості учасників спілкування (полилоги, діалоги, дневниковие запису),
за формою (усний і письмовий різновиди), по типі обраної стратегії
(спрямована стратегія і ненаправлена, ситуативно обумовлені полилоги і
діалоги), по жанрах (бесіди, розповідь, розмова, листи, записки,
поздоровлення, щоденники), усередині жанрів — по типах комунікативної
модальності: епистемической, аксиологической, емоційної й ін.

Усна і письмова форми мови мають різну матеріальну основу: шари повітря,
що рухаються, (звуки) – в усному мовленні і фарба (букви) – у письмовій
мові. Так, Гумбольдт відзначив 2 ряди явищ, що істотні для вивчення
мови. Ними є звукова форма і її вживання для позначення предметів і для
зв’язку думок: ?Дійсна матерія мови – це, з одного боку, звук узагалі, а
з іншого боку – сукупність почуттєвих вражень і мимовільних рухів духу,
що передують утворенню поняття, що відбуваються за допомогою мови? (5.
С. 73). З цим розходженням зв’язані багаті інтонаційні можливості усного
мовлення і відсутність таких у письмовій мові. Інтонація створюється
мелодикою мови, місцем логічного наголосу (на початку, чи середині кінці
фрази), його силоміць, змінами в інтенсивності (голосності), ступенем
чіткості вимови, чи наявністю відсутністю пауз. В усному мовленні
інтонація – мовний засіб передачі змісту. Уся складність, тонкість, уся
розмаїтість почуттів, внутрішніх переживань, намірів і настроїв має своє
зовнішнє вираження в інтонаціях людського голосу. У письмовій мові
інтонація ніколи не може бути єдиним і навіть основним засобом вираження
яких-небудь значень, тому що в письмовій мові інтонація вторинна, і
завжди є результат вибору читаючого.

В основі мови письмових знаків лежить власне мова, мова усного мовлення.
Використання письмової форми означає можливість продумування мови,
перебудов пропозиції, заміни слів, їхнього тривалого пошуку, навіть
звертання до словників і довідників.

Усна форма мови все це виключає. Усне мовлення повинне сприйматися
відразу, одночасно з процесом говоріння. Це закон сприйняття усного
мовлення. Відомий сучасний методист Т.А.Ладиженская в якості одного з
4-х розходжень усної і письмової мови вказує на те, що ?що говорить
говорить набіло, виправляючи по ходу викладу лише те, що зуміє помітити
в процесі мови. Пишучий може повернутися до написаного, удосконалювати
його багаторазово?. Що говорить як би виявляється у своєрідному
цейтноті: у нього немає часу на продумування фрази, він змушений мислити
і говорити одночасно. З цим зв’язаний ряд явищ, характерних для усного
мовлення: менша лексична точність, синтаксичне обмеження довжини і
складності словосполучень і пропозицій, відсутність причетних і
дієприкметникових оборотів, поява незвичайних для письмової мови
конструкцій, заповнювачів пауз, наявність мовних помилок.

Таким чином, усне мовлення насамперед поділяється на розмовну і
нерозмовну. Нерозмовне усне мовлення, у свою чергу, може бути розділена
за принципом стильової приналежності на наукову (наукова дискусія),
публіцистичну (публічна лекція, виступ на зборах), ділову (мова в
судовому процесі, ділові переговори), художню (усні розповіді,
анекдоти).

У сучасному вітчизняному мовознавстві деякі лінгвісти (Е.А. Земська,
Е.Н. Ширяев) виділяють у нерозмовній (офіційної) усного мовлення
публічну мову (один що говорить і багато слухаючих) і непублічну
(офіційну, але особисто адресовану, персональну, із заміною ролей: що
говорить/слухаючий). Багато в чому цей розподіл збігається з розподілом
на монологічну мову, що значно ближче до письмової мови і
характеризується своєю організованістю, цілісністю, і діалогічну, у якій
навіть в офіційних умовах виявляється дуже велика близькість до
розмовної мови. Оскільки щирий монолог можливий тільки в офіційній
обстановці, а заміна ролей що говорить/слухаючий дуже важлива для
організації мови, можна вважати розподіл усного мовлення на монологічну
і діалогічну найбільш важливим.

Е.А. Земська в статті «Міське усне мовлення і задачі її вивчення»
(Різновиду міського усного мовлення. М., 1988. С. 14-15) розрізняє в
публічній мові масову і колективну: «Публічна комунікація поділяється на
2 підвиди: масова (радіо, телебачення і т.п.) і колективна (лекція,
доповідь, виступ на зборах і т.п.). Основне розходження між ними в
наступному: при масовій комунікації отсутствует зворотний зв’язок між що
говорить і слухачами, що виключає для говорящего можливість довідатися
реакцію слухаючих і відреагувати на неї».

В офіційній діалогічній мові (службові розмови, розмови незнайомих облич
і т.д.) можливі розмовні побудови. Оскільки усна форма мови насамперед і
найчастіше зв’язана з розмовним стилем (розмовною мовою) і набагато
рідше використовується в інших стилях, у ній особливо сильно
позначається вплив розмовної мови, навіть якщо це мова монологічна,
офіційна і навіть публічна.

Усна форма мови, обумовлена безпосередністю спілкування, є єдиною формою
існування розмовної мови. Існують 2 принципово різні можливості дати
визначення розмовної мови: 1) дати визначення, засноване на
лінгвістичних характеристиках розмовної мови; 2) дати визначення,
засноване на екстралингвистических характеристиках розмовної мови.

Генріх Буш правильно відзначає: «Комунікація може бути опосередкована за
допомогою лінгвістичних і екстралингвистических репрезентантів». Але він
найважливішим вважає екстралингвистический фактор (3. С. 148).

Вітчизняні лінгвісти навпроти раціональним, правильним і в даний час
єдино можливим вважають другий шлях, тому що установити особливості
розмовної мови, не вивчивши її екстралингвистические дані – зведення про
що говорить і зведення про ситуацію – неможливо.

За концепцією М. Бубера, загальними екстралингвистическими ознаками
діалогічного відношення Я – ТИ, незалежно від сфери їхнього прояву є:

а) повна симетричність діалогічного відношення;

б) безпосередність діалогічного відношення як заперечення всякої
можливості його підпорядкування будь-якому передбачуваному споконвічному
об’єктному відношенню;

в) винятковість, неповторність, унікальність діалогічного відношення;

г) істотні діалогічні відносини тільки в проміжній сфері, що знаходиться
між конфронтуючими партнерами;

д) істотні діалогічні відносини тільки в дійсному часі;

е) нестійкість міжособистісного діалогічного відношення, обов’язкове
перетворення його в суб’єкт-об’єктне відношення типу Я – ВОНО;

ж) спонтанність виникнення діалогічного відношення (3. С. 21-22).

Ці ознаки тотожні екстралингвистическим умовам, виявленим вітчизняними
лінгвістами. Так, Е.А. Земська, Е.Н. Ширяев виявляють 3 особливості
внеязиковой ситуації використання розмовної мови:

1) непідготовленість мовного акта;

2) особиста участь говорящих у мовному акті;

3) невимушеність мовного акта.

Між цими трьома особливостями ситуації і виявленням розмовної мови існує
причинний зв’язок, і наявність цих трьох особливостей ситуації необхідно
і досить для реалізації розмовної мови.

І письмова, і усне мовлення може бути і діалогічної, і монологічної.
Однак письмова мова переважно монологічна. Усне мовлення може виступати
в обох видах, у тому числі і при використанні розмовного стилю. Діалог
«є одним з найпоширеніших видів усного мовлення, найбільш природною
формою мовного спілкування», «це обмін репліками (висловленнями),
породжуваними одна іншої в процесі розмови, і його структуру можна
представити у виді діалогічних єдностей, головним чином, об’єднаних за
змістом, а в ряді випадків формальним взаємозв’язком». Діалог по своїй
простоті і чіткості – класична форма мовного спілкування.

Монологічна мова не припускає обов’язкового безпосереднього контакту зі
слухаючими. Діалогічна мова неможлива без такого контакту. Для неї
характерна можливість і здійснення всякого роду перепопитів.

Генріх Буш у своїй роботі правильно виділяє роль невербальних засобів
комунікації в діалозі: «При дослідженні проблем діалогу в лінгвістиці і
літературознавстві з’ясовується, що діалог є формою усного чи мовлення
літературно-публіцистичного жанру, тобто формою лінгвістичної
комунікації. Існують і екстралингвистические прийоми спілкування (жести,
міміка, танці, ритміка)».

При безпосередньому контакті роль і наявність додаткових засобів
передачі інформації (міміка, жести) – часте ситуаційне виконання
інформації. Саме ці властивості діалогу визначають панування в цьому
виді мови неповних пропозицій, можливість граничної неповноти, тобто
опущення всіх слів, крім власне нового: «Жест сприяє стислості мови,
тобто він входить у ряд таких ситуативних доповнень мови (жест, міміка,
елементи обстановки), що заважають розростанню тексту за законом
зворотної залежності при скороченні коду».

Сфери застосування усного мовлення дуже широкі. «Це не тільки побутова
сфера, але й агітаційно-пропагандистська (інформації, бесіди, лекції і
т.п.), офіційно-виробнича (інструктажі, завдання, доповідні, звіти,
зобов’язання і т.п.), суспільна (звітні доповіді, співдоповіді, виступи
різного роду і різної цілеспрямованості – настановне, довідкове й ін.,
оголошення), наукова (доповіді, виступи), навчальна (лекції, пояснення,
відповіді і т.п.), театральна й естрадна (спектаклі, читання й ін.),
культурно-пізнавальна і розважальна (виступ, питання і відповіді, КВВ і
т.д.) і ін. Особливою формою прояву є радіо і телебачення».

Таким чином, усне мовлення – форма прояву мови як засіб спілкування,
утілення комунікативної діяльності його системи в різні види мовної
матерії.

Література

3. Буш Г. Диалогика і творчість. Рига: Авотс, 1985.

4. Гадамер Х.-Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. М.:
Прогрес, 1988.

5. Гумбольдт В. тло. Вибрані труди по мовознавству. М.: Прогрес, 1984.

6. Земська Е.В. Міське усне мовлення і задачі її вивчення // Різновиду
міського усного мовлення. М.: Наука, 1988.

7. Капанадзе Л.А., Красильникова Е.В. Роль жесту в розмовній мові //
Російська розмовна мова: Збірник наукових праць. Саратов, 1970.

8. Кожин А.Н., Крилова О.А., Одинцов В.В. Функціональні типи розмовної
мови. М., 1982.

9. Ладиженская Т.А. Система роботи з розвитку зв’язного усного мовлення
учнів. М., 1975.

10. Пустовалов П.С., Сенкевич М.П. Посібник по розвитку мови. М., 1987.

11. Російська розмовна мова. М.: Наука, 1973.

12. Шведова Н.Ю. До вивчення російської діалогічної мови // Питання
мовознавства. 1961. № 1.

Похожие записи