Реферат на тему:

Теорія і практика навчання української мови у школах Галичини

У XIX ст. в Галичині складалися несприятливі умови для розвитку
«народної руської мови». З 1803 року українська мова перестала
викладатися як предмет в університеті Львова на філософському і
богословському відділах. «На полі рускаго письменства панував в тім
періоді цілковитий умственний застій, а доказом того єсть факт в язиці
рускім видано друком в літах 1796-1814 р. в Австро-Угорщині лише шість
невеличких публікацій, а з того чотири в Галичині». На думку членів
«президії губернії у Львові… руська мова то нарічє, котрим пишуть
зовсім нічого або дуже мало, через те воно ще зовсім не вироблене і не
може бути предметом шкільної науки. Ним тілько обтяжено би науки, а се
не потрібне». Мова викладання мала бути польська [9; 5,7].

1823 р. I. Могильницький (1777-1831) написав «Грамматыку языка
славено-руского» у двох рукописах: кирилицею і скорописом. Це була перша
граматика української мови в Галичині. Підручник побачив світ лише в
1910 р. Обсяг його — 136 сторінок. Складається із вступу і чотирьох
частин [10]. У вступі подані дефініції «думання, говорення і граматики
славянські, вага граматики української мови» [10; 13]. Перша частина —
«Ортоепія» — розділ про фонетику. Друга частина «Етимологія»
(граматика), третя — «Ортоґрафія» і четверта — «Синтаксіс». Завершують
підручник приповідки, словничок («словарець»).

«Писмена» (букви) автор ділить на «самогласныє» і «согласныє». Усіх букв
43. Перша частина закінчується знаками «разділєнія членовъ: запятая,
точка съ запятою, двоєточїє, точка, спочиватєлная (тире); знак
вопроситєлный, знак зватєлний або оудивитєлный (выкрык) і знак
вміститєлный» (дужки).

Відмінюваних частин мови названо п’ять: іменник, прикметник, числівник,
заіменник, дїєслово; «невідмінні части мови — нарічїє, предлогъ, союзъ,
мєждомєтїє».

Мова підручника, — суміш церковнослов’янської і народної мов. Крім
граматики, автор підготував і видав підручники для українських народних
шкіл, зокрема «Букваръ славено-руского языка» (1827).

1831 року галичанин Йосиф Левицький написав граматику «руської» мови, що
вийшла друком у Перемишлі в 1834 році, перевидана у 1849 і 1850 роках
під заголовком «Граматика языка руского въ Галиціи. Розложена на питаня
и отповіди». В основі побудови видання — граматика Антона
Могильницького. О. Левицький розрізняє вісім частин мови, до іменників
зараховує прикметники і числівники, а дієприкметник вважає окремою
частиною мови. Термінологія видання подібна до термінології старих
граматик. До рекомендацій, критичних зауважень і порад рецензентів (О.
Лозинського, Я. Головацького) автор не дослухався, замість того, щоб
виправити недоліки, погіршив зміст підручника, видавши його у 1850 р.
другим накладом [3].

Осип Левицький, як зазначає М. Возняк, усе життя був «на розпутю межи
народньою мовою і великорущиною та церковнославянщиною». За життя був
«правдивим диктатором у справах граматики та правописи», і після смерті
його вважали великим авторитетом. На думку Кочубінського, доцента
«Імператорського Новоросійського університету» підручник Левицького
(1834) — це «лучшая грамматика для местного языка». У ній автор уживає
сам і радить уживати назви «русин, Русь, руский». Проте Левицький не мав
сталих поглядів щодо церковнослов’янської мови і живої розмовної.
Роздвоєння у поглядах на народну мову відчутне в обох граматиках. Мова
підручника — «мішанина, де побіч себе стоять форми дуже далекі від себе»
[3; 119,121]. Праця Левицького — перша друкована в Галичині граматика
української мови [2; 79]. Примірник граматики зберігається в бібліотеці
наукового тва ім. Шевченка у Львові.

У 1845 р. вийшов із друку підручник І. Вагилевича «Грамматика языка
малорусского в Галицїи». Українську мову автор поділив на два наріччя:
галицьке та київське, подав характеристику кожного з наріч. Книжка
складена на основі граматик Греча і Востокова (часто це звичайне
копіювання) [1; 3].

М. Возняк зазначає, що автор неясно розумів взаємозв’язок української
мови з польською і великоруською, мав прихильність до правопису XVI і
XVІІ ст., «безцеремонне натягував українську звучню, морфологію і
складню до законів великоруської мови», змішував живу народну і
староруську мови — усе це з «зробило його граматику підручником
макаронізму», що «вигнав» на довгий час живу мову з нашої публіцистики,
літератури й науки [3; 119].

У 1844 p. Львівська консисторія оголосила конкурс на кращий шкільний
підручник. Теофан Глинський 1845 року надіслав на конкурс «Граматику
малу руского языка для шкіл парафіяльних Галициї», писану живою
розмовною мовою [2]. Підручник складався із вступу, двох частин і
додатку [4]. Перша частина присвячена матеріалу про «писмена, склади,
слова», друга — «о частих мови (науках)». Автор визначає такі частини
мови: «імє річи (существител/ное), імє прикладне (прилагател/ное), імє
числытел/не (личбовнык), заімок (містоімініє), слово часове, передімок
(предлог), прислівце (нарічіє), співник (союз) і викрыкник
(междометіє)».

За взірець Т. Глинському слугувала граматика польської мови Корчинського
(видана у Львові 1826 р.). У багатьох випадках — це переробка, а
найчастіше — переклад цієї польської граматики. З неї Т. Глинський узяв
багато польських граматичних термінів, слів і конструкцій. Цю ж
граматику Корчинського Глинський узяв за основу, створивши у 1845 р.
«начальныя правила малорусской Грамматики» (назва запозичена у Греча).
Рукопис Глинського було відправлено автору для доробки. Книжка так і не
була надрукована. За висловом М. Возняка, вона «була підручником
церковнославянського та великорусько-українського макаронізму». Рукопис
зберігається у Львівській бібліотеці [3; 130]. Там же знаходиться
рукопис граматики руської мови Йосифа Лозинського, написаний 1833 року,
і його прохання до цензури дати дозвіл на його друк. Дозвіл Лозинський
отримав 13 липня 1833 року, але не надрукував, оскільки на той час
змінилися його погляди на окремі питання: підручник потребував переробки
[3].

Граматика була подана до друку 1837 року, пізніше — 1844, але дозволу на
друкування її цензор В. Левицький не дав. Річ у тім, що В. Левицький був
прихильником церковнослов’янської мови і не міг погодитися з Й.
Лозинським, граматика якого була написана живою розмовною мовою. Лише
1846 року книжка Й. Лозинського вийшла в Перемишлі під назвою «Граматка
язика руського, написана Йосифом Лозинським». Отже, через тринадцять
років після написання вона побачила світ. Ця книжка мало чим
відрізнялася від рукопису 1837 року. Правда, вона ґрунтовніша, подекуди
виправлена, але основні погляди в ній на історію народу, на руську і
церковнослов’янську мови, на діалекти, на азбуку не змінилися [9].

Граматика написана польською мовою. У вступі подано стислу історію
«Руси». Автор — прихильник діалектів, він боронить народну мову і
називає церковнослов’янську мову мертвою. На думку автора, для розвитку
руської мови «треба брати мову з уст простого народу, треба її уняти в
певні й одностайні правила», очистити від чужих слів, збагачувати її
піснями, прислів’ями, приказками. Цьому мала сприяти нова граматика,
оскільки граматика О. Павловського стисла і недокладна, а граматика М.
Лучкая спиралася переважно на угорсько-карпатський говір. Не зараджувала
справі і граматика Й. Левицького. «Я подаю лише такі правила, які
знайшов у самій мові, які собі мова сама визначила…», крім того
«граматика руської мови повинна показати прикмети, якими вона ріжнить ся
від иньших нарічий», що й буде характеризувати її [9; 46].

Й. Лозинський вбачав завдання граматики у тому, щоб навчити добре
розуміти мову, творити нею і писати. Автор твердить, що руська мова
«неписьменна», «живе лише в устах народу» і обирає матеріалом для себе
лише народні пісні, прислів’я, приказки [9; 47].

У книжці Й. Лозинського з деякими змінами вжита кирилиця, очевидно, лише
тому, що друкарня не мала гражданського шрифту. Латиною автор не
послуговується.

Граматика Й. Лозинського започаткувала «азбучну війну».

Сучасній освіченій людині варто, мабуть, ознайомитися з «азбучною
війною», її розвоєм у Галичині в 30-х роках XIX ст., щоб досконаліше
знати історію української мови. Те, що для нас нині несуттєве, тоді
«захоплювало всі живі руські уми, будило з дрімоти, спонукувало думати
про долю мови та народу, що говорить цією мовою». Передусім ішлося про
найперші потреби мови, про її письмо, бо самої літератури, крім народних
пісень, ще, фактично, не було [9; 31].

Перша «війна» за азбуку мала вплив і на майбутнє, на створення
галицького москвофільства і українофільства. Одні боронили кирилицю і
робили це з прихильності до церковнослов’янської мови. Після 30-х років
вони дійшли думки, що руська і російська мова — одна й та сама; ті ж, що
нехтували кирилицю, відділяли церковну мову від живої української
(«руської») і надалі надали перевагу мові національній, прихильникам
живої народної мови. Боротьба цих двох напрямків припадає на 30-ті роки
XIX ст.

Лозинський, бажаючи прислужитися своєму народові, зпоміж трьох, можливих
тоді, головних проектів: утвердити кирилицю, відкинути її й упровадити
гражданку або узаконити латинську азбуку (на польський лад) — вибрав
третій, на його думку, найрадикальніший. У статтях про введення
«абецадла» до руського письменства, Лозинський писав, що до 1834 р. не
було граматики руської мови, усі писали відповідно до правил
старослов’янської мови (про що свідчать уривки статей з літератури у
граматиці Левицького). Небагато можна було взяти і з граматики
Павловського. Лозинський наводить кілька доказів, що підтверджують
перевагу польської азбуки над кирилицею.

Такі висновки Лозинського викликали полеміку, що тривала багато років.

Питання про заміну руської азбуки на польське абецадло — це були питання
бути чи не бути? русинам у Галичині. Коли б Галичина у 30-х роках
прийняла польське абецадло — пропала б українська індивідуальна
народність, пропав би руський дух, і з Галицької Руси зробилася б друга
Холмщина [9].

Йосиф Левицький написав польською мовою різку статтю проти проекту
Лозинського на захист кирилиці, відповівши Лозинському образливо, що
русини здавна питали по-руськи і руськими буквами. «Ми, русини, повинні
писати так, як писали наші прадіди», — такими словами завершувалася
стаття Левицького. Лозинський відповів, але цензура не допустила його
статтю до друку. У статті Лозинського читаємо: «Граматики народної ми
досі не мали, …як і літератури, письменники не подали нам взірців для
науки руської мови… Приймаючи латинські букви, ми не потребуємо
доконче приймати польську правопись; можемо позаводити інші зміни, які
нам потрібні. Але через латинську азбуку руська мова стала би приступна
Європейцям, особливо Полякам. Сама кирилиця не вдержить народу.., якщо
не польську азбуку, то нехай приймуть красшу гражданку, а не кирилицю.
Не все від прадідів треба приймати; ми повинні поступати наперед
польську азбуку, нехай приймуть красше гражданку, а не кирилицю» [9;
36].

Проти проекту священика Й. Лозинського була спрямована і брошура М.
Шашкевича, видана 1836 року під назвою «Азбука і абецадло». Проте деякі
сумніви залишалися і в Шашкевича, і в інших учених. Та це й не дивно:
розв’язати питання азбуки було нелегко, оскільки кожна мала свої
недоліки [9].

Третя стаття — відповідь Й. Лозинського, що зі змінами нарешті була
надрукована, завершується таким висновком: «…Пишім кождий по своїй
думці, а часові лишім побіду; хоч би оті наші гадки не втрималися, то
наші праці не будуть безкорисні, бо лишаться памятки до мови» [9; 42].

У 1837 р. «Русалка Днїстровая» виступила на захист кирилиці,
возвеличуючи її (єї то чудне дїло, що ми є доси Русинами). «Азбучна
війна» затягнулася на кілька літ.

1876 року Лозинський писав про свій давній проект азбуки руської: «…По
тій статьи Русины якъби изъ сна обудилися и до свого самосознанія
приходили» [9; 43].

Взагалі думка реформувати кирилицю, пристосувати її до живої мови
хвилювала в першій половині XIX ст. не тільки галичан, а й Східну
Україну. Згадаймо І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовича,
Льва Боровиковського, Амвросія Метлинського, Гулака-Артемовського і,
нарешті, П. Куліша. Усі вони по-своєму вносили зміни в кирилицю. Жива
мова, що набирала все більше прав, чекала своєї реформи.

Як бачимо, боротьба за азбуку, що затягнулася на багато років, змінилася
на боротьбу за мову: живу народну і церковнослов’янську.

У 1848 році Галичина, що була під владою Австрії, одержала дозвіл на
вивчення української мови у народних школах. Українську мову визнано
обов’язковим предметом для всіх учнів східної Галичини. У грудні
засновано кафедру української мови і літератури у Львівському
університеті. Цього ж року учитель Золочівської головної школи Лука
Слугоцький написав рукопис «Мала граматика галицько-руского языка до
потребы школъ народныхъ…», що складалася з передмови і двох частин.
Частина перша «вчить о буквахъ», друга — «о частяхъ мове». Автор виділяє
дев’ять частин мови; «переменнїи» (змінні): «имя сущестительное або
речовникъ, прилагательное або якосьть речовника, местоименїе,
числительное, глаголъ», а «непеременніи» — «предлогъ, наречіе, союзъ,
междометіє» [3; 108].

Рукопис другої частини — «Складне або словосочиненіє» зберігається у
Львові.

На з’їзді «руських учених» (1848 р.) розглядали граматику Гаврила
Паславського (рукопис зберігається у бібліотеці «Народного дому» у
Львові). Це зшиток із 33 аркушевих четвертей паперу, має заголовок:
«Галицько-руская Грамматика для легчайшого выучешя Галицко-рускаго
Юношества. Сочиненна Гавриилом Паславским». Перед текстом — звернення до
галицької молоді із закликом учитися, вивчати свою мову, любити її:
«Учися милая молодежи твоего языка, абиісь умела мысли свои добре на
светъ, видати, такъ красными словами и добрыми делами розшира/ти щастя
межи людомъ своимъ. Бо черезъ мову чистую причинишь ся силно до
поднесенія народности руской… Там бо тилько свобода, где человекъ
научиться: любити Бога, шановати себе, шановати и другихъ. Для того
уложивъ я малую тую Грамматику, котрая подае правила до правителного и
чистого читанія і писанія, для тебе, о молодежи моя!» [3; 114].

gdCf?

жної частини мови, вказав невідмінні — «наречіе, приіменникъ (предлог),
союзъ, междометіе». Третій відділ — «словосочиненіє», «про предложеніє»
і його частини: «подлежащее», «сказуемое, связку». Далі — речення
«простое» і «сложное».

Товариство «Просвіта» у Львові 1909 року видало «Буквар для науки
неграмотних» (для дорослих) Онуфрія Солтиса. Перше видання було
здійснене 1907 p., друге — у 1910 p. [12].

Обсяг книжки — 48 сторінок. Буквар має чотири розділи, що займає перші
тридцять п’ять сторінок. Водночас із вивченням усіх малих букв
анальфабет учиться писати, ознайомлюється з графікою і друком. Щодо
розташування літер буквар мало чим відрізняється від інших невеликих
букварів і граматок, укладений за звуковим методом, за принципом «від
легкого до складного».

Автор надає великого значення ілюстраціям, вважаючи, що вони полегшують
навчання, але не всі дібрані ілюстрації зрозумілі (с. 3, 4, 7 та ін.).
Наприклад, для друкованої літери у намальовано вивернену з корінням
ялинку (коріння в ялинці мало нагадувати літеру); для г — двоє зігнутих
гвіздків; для н — коня зі спутаними ногами; для букви ш — три шила тощо.
Визначити літеру за такими малюнками надто важко.

Після букварної частини вміщено церковну азбуку і молитви, хоча методика
потребує спочатку для читання подати оповідання, оскільки вони
доцільніші для вироблення якостей читання. У книжці багато матеріалу,
який не завжди відповідає віковим особливостям учнів (на останній
сторінці — зразки рахунків, віджинків, поштових переказів,
кореспонденційних карт та ін.).

Підґрунтям для створення букваря автору слугували теоретичні і практичні
здобутки тодішньої педагогіки. Книжка написана живою народною мовою.

1873 року крайова Рада Галичини видала для народних шкіл навчальні
(«наукові») плани, що чинні були двадцять років. Як стверджувала
статистика, навчання проводилося ва низькому рівні, грамотність учнів
бажала набагато кращого: близько 50 % вихованців семирічного віку
навчання — анальфабети. У 1893 році після обговорення і виправлення
зауважень Міністерством освіти були затверджені нові плани. До них
додано інструкцію (ж. «Учитель», 1894, 1899 pp.). План визначав «4 кляси
низші і клясу висшу» (п’ятий клас). Хлопці і дівчата мали навчатися у
різних кімнатах. Усі школи мали навчатися за одним підручником. Із
другого класу вводилася «наука другої бесіди (мови), з третього —
німецької. На читання і письмо відводилося по одній годині на тиждень у
всіх школах, «на мову викладову» — дві години, «другу краєву» — теж дві
години. За планом, у класах першого і другого ступеня мало бути «читання
курсоричне (без спинювання читання питаннями і поясненнями)». Мета таких
уроків — навчити читати механічно за допомогою вправ. На заняттях
писання — «доводити письмо дітей до одностайної красної форми». «Наука
бесіди викладової має довести до того, щоб учень розумів мову у вислові
устнім і письменнім, легко і оскілько можна поправно висказувув свої
гадки устно і письменно, а також умів зладити потрібних у звичайних
орудках письма» (ж. «Учитель», 1984 р., ч. 24, С. 368-369).

Мета навчання другої «бесіди краєвої»: дитина має розуміти мову і
письмо, легко висловлюватися усно і письмово.

План увів новий термін «степень» (замість «відділ»). Перший рік навчання
— «перша степень», другий — друга, третій, четвертий — третя, п’ятий і
шостий рік навчання — четверта степень. На четвертому ступені
(п’яті-шості класи) дітей зобов’язували читати, крім матеріалу читанок,
статті з газет, «письма урядові і візваня» з метою вироблення навичок
плавного і виразного читання друкованих творів і розуміння змісту
прочитаного.

1893 року видавництвом «Рускі шкільні книжки» був перевиданий буквар, у
створенні якого брали участь учителі під керівництвом Северина
Дністрянського. У букварі були враховані всі зауваження, що
висловлювалися на сторінках часописів (Домбровський А. Руский буквар в
новім виданні // Учитель. — 1893. Ч. 20. — С. 309-311).

Буквар написаний фонетичним правописом. На третій і четвертій сторінках
уміщено «рисунки для вправи руки і ока», їх систематично упорядковано і
збільшено. Зазнала змін і графіка: букви більші, виразніші. До кожної
нової букви подана ілюстрація, назва якої починалася на виучуваний звук,
наприклад, до букви с — малюнок «сани», до р — «риба». Змінено дещо
порядок вивчення букв, зокрема після голосних вивчалися першими
приголосні с і р.

Односкладові слова з трьох літер (голосний і два приголосних) подано на
тринадцятій сторінці: пес, мур, рак; на двадцять другій — слова, де
після «самозвуків» є два «співзвуки»: серп, шовк. На цій же сторінці
дітям пропонується для читання речення, слова з кількома приголосними
перед голосними (жнива, дратва), а на двадцять шостій — вивчаються м’які
звуки. Наприкінці вміщено букви дж, дз на позначення африкатів у
відповідних комбінаціях. Поряд із друкованими буквами подані рукописні,
великі і малі. Завершується книжка азбукою, після якої — кілька
оповідань для бесід з дітьми.

Одне з видних місць серед педагогів-демократів Західної України XIX —
початку XX століття посідає ім’я Степана Михайловича Коваліва
(1848-1920). У науковій літературі знаний під псевдонімами Стефан
П’ятка, Дроздишин, Плескачка, С.К.). З 1879 року очолював народну школу
в м. Бориславі (тепер Львівська область), у якій працював до кінця свого
життя (понад 40 років). Незважаючи на тяжкі умови, у яких перебувала
Галичина, С. Ковалів обстоював викладання у школі рідною мовою,
наполегливо шукав форм і засобів піднесення наукового рівня занять,
озброєння учнів практичними вміннями й навичками. Намагався знайти
ефективні методи і прийоми навчання. Свої думки виклав у багатьох
педагогічних статтях і нарисах. Педагог був переконаний, що
застосовування вчителем різноманітних методів навчання, використання
наочності полегшує процес засвоєння учнями нового матеріалу, сприяє
додержанню наукових понять [5]. У статті «Методичне проведення лекцій в
народних і середніх школах» (1916 р.) писав про велике значення
самостійної роботи учнів на уроках, щоб вони вчилися вчитися, шукати,
досліджувати.

С. Ковалів добре володів методикою проведення бесіди, вважав, що
ефективність бесіди залежить од її цілеспрямованості, від уміння вчителя
звернути увагу дітей на головне, суттєве, зацікавити, викликати інтерес
до навчання. На його думку, багато важать уміння правильно формулювати
запитання, володіння вчителем прийомами перевірки і контролю знань
учнів. Неабияким мистецтвом вважав розповідь педагога, яка має бути
джерелом не тільки знань, а й виховання естетичних смаків (стаття «Від
чого залежить успіх початкової науки»). Щоб праця на уроці була цікавою,
захоплюючою, радив вносити у процес навчання елементи гри, щось нове,
працювати творчо [6].

Наукова діяльність С. Коваліва, його твори, залишені у спадок наступним
поколінням, — гідний внесок у творчий розвій методики навчання.

Помітний слід у мовознавстві залишив Стефан Смаль-Стоцький (1856-1938),
визначний громадський діяч, один із видатних славістів, який досліджував
дві галузі українознавства: походження української мови і ії граматику.
Вчений розвинув власну теорію про сім’ю слов’янських мов та їх
спорідненість. Він відкидав теорію про праруську мову, не визнавав
поділу слов’янських мов на три різні групи (східну, західну і південну),
твердив, що слов’янські мови розвинулися безпосередньо з праслов’янської
без перехідних стадій. У співавторстві з Ф. Ґартнером уклав «Руску
граматику», що витримала три видання (1893, 1907, 1922 рр.). Сприяв
упровадженню в 1893 р. фонетичного правопису у середніх школах Буковини
[13].

Підручник «Руска граматика» складається із вступу, п’яти частин і двох
додатків. Ним користувалися в гімназіях Галичини. Перша частина «Звуки»
містить відомості про голосні і приголосні звуки, склад, наголос, зміни
звуків у словах. У другій частині — «Букви» (С. 26-36) подано відомості
про «руску правопись», наведено алфавіт (33 букви) великими і малими
буквами, правила написання «чужих» слів.

Третя частина «Словотворенє» (С. 41-65) — це дуже стислі відомості (1-5
сторінок) про дев’ять частин мови (немає вигука), будову слова.
Відмінювання іменників, займенників і граматичні форми дієслова —
матеріал четвертої частини. П’ята частина — «Складня» (С. 132-164). У
ній подано відомості про речення і частково про частини мови, їх
відмінювання.

Завершує підручник «руске віріпованє» (додаток перший) і письмо
церковнослов’янське (додаток другий). До книжки додано правила «рускої
правописі» (автор С. Нагнибіда), невеличкий словничок («спис слів») та
зразки дієвідмінювання дієслів.

Слід відзначити як позитивне виділення окремих букв, слів, важливих
думок, на які слід звернути увагу. До деяких тем дібрано запитання для
закріплення чи повторення. Кожне слово наголошене, теоретичний матеріал
викладено індуктивно-дедуктивним (з перевагою останнього) методом.
Наведено зразки відмінювання самостійних частин мови. Окремі зауваження
подано у вигляді приміток. Увесь матеріал розбито на параграфи, вказані
їх номери. Теоретичні положення добре ілюстровані. Виклад матеріалу
доступний для учнів.

Недолік підручника — відсутність практичної частини, недодержання
принципу послідовності у викладі. Так, матеріал про частини мови
вміщений невеликими «порціями» у трьох розділах, що не дає цілісної уяви
про конкретну частину мови й утруднює сприймання та розуміння її.

1913 року Смаль-Стоцький видав невеличку книжку (139 сторінок) —
підручник української мови. Друге видання було в 1914 році. Це
українсько-німецький розмовник, своєрідний практичний посібник розмовних
прикладів, укладених у певній системі з метою сприяння українцеві в
розмові з німцем і навпаки. Складається книжка із 30 розділів, що мають
заголовки: «Привіт, питаннє і просьба (прохань), відповідь, подяка і
вибачене, в дорозі, почта і мито, в гостиниці (готелю), їда і житє,
купно і замовленє» та ін. Наприкінці — українсько-німецький словничок
загальновживаних слів [14].

В українській частині розмовника Смаль-Стоцький подає варіанти
українських виразів, ураховуючи способи вживання і діалектні зміни у
фразеології. Більше уваги надається мало поширеним виразам.

Завершується праця коротким матеріалом із синтаксису («складні»), де
показано найважливіші властивості українського «словоладу» з докладним
наведенням форм майбутнього часу і видів дієслів.

«Кишенькова» книжечка була схвалена, прийнята і рекомендована до
користування. Підручник цінний як практичний курс для початкового
вивчення української мови.

«Методична граматика рускої мови» В. Коцовського та І. Огоновського була
видана у 1909 році (друге видання, виправлене — у 1912 р.). Обсяг книжки
— 98 сторінок. Підручник призначався для 4-го класу п’яти— і
шестикласних шкіл. Складається із вступу («введене») і п’яти частин [7].

У частині першій уміщено матеріал про звуки і будову слова (С. 5-15), у
другій і третій — про частини мови (їх 10, «відмінні і невідмінні») у
четвертій — просте і складне речення, а п’ята частина подає правила
написання українських слів, зокрема букв на позначення голосних і
приголосних у словах, «чужих слів», великої букви. Окремим розділом
подаються правила вживання розділових знаків (перепинанє). Серед них:
«розділка» (перенос), питайник, виклик, протинка (кома), павза (тире),
перерва у мові (три крапки), двоточка, знаки наведення (лапки);
вставлене слово, речення (круглі дужки і квадратні). Теоретичний
матеріал викладено індук-тивно-дедуктивним методом, роз’яснюється за
допомогою прикладів, переважно слів, словосполучень. Речень наведено
мало, немає зв’язних текстів та практичної частини.

Отже, граматики, що виходили з друку у Галичині, не відіграли значної
ролі у розвитку методики навчання мови. У всіх школах учні вивчали
українську мову, використовуючи підручники, автори яких додержували свої
погляди, намагаючись аргументувати їх правильність, а вчитель на свій
розсуд вносив ті або інші зміни. Ці підручники не спиралися на живу
народну мову і не були підґрунтям для створення загальнонародного
нормативного курсу, що можливе було за умови використання
полтавсько-київських діалектів.

Підручники XIX ст. відбивали несталість норм української мови в
орфографії, граматиці, лексикографії. Усі вони задовольняли навчальні
вимоги частково, з методичного боку потребували вдосконалення і не могли
повністю розв’язати проблеми школи і вчителів у цілому, так що
необхідність у створенні граматики, що задовольняла б вимоги сучасної
науки і освітян, була однією із важливих і залишалася такою.

Крім того, гальмували видання підручників заборони і переслідування
української мови царським урядом, заборона української школи, закриття
недільних шкіл, що спричинило відставання важливих нормативних заходів
від практичного розвитку живої розмовної народної мови, яке довелося
долати із значним запізненням. Це частково надолужено бурхливим
розвитком художньої літератури.

Подальше наукове опрацювання української мови тривало, зокрема, у працях
М. Максимовича, П. Житецького, К. Михальчука, О. Потебні та ін., проте
вони систематичних навчальних курсів не створили.

Література:

Вагилевич I. Грамматика языка малорусского въ Галиціи. — Львів, 1845. —
181с.

Возняк М. Галицькі граматики української мови І половини XIX ст. —
Львів: Накладом наук. тва ім. Т.Г. Шевченка, 1911. — 259 с.

Возняк М. Студії над галицькими граматиками XIX ст. // Записки наукового
товариства ім. Т.Г. Шевченка. — Т. ХСШ, 1910. — С. 90-131.

Глинський Т. Граматика мала руского языка для школ парафіальних в
Галыциї. Передрук М. Возняка. — Львів, 1845.

Ковалів С. Твори. — К.: Держвид.,1958.

Ковалів С. Одвічальність учителя-педагога // Учитель. — 1891. — № 8. —
С. 117-122.

Коцовский В. і Огоновський І. Методична граматика рускої мови. — Львів:
Вид. кн. шкільних, 1912. — 98 с.

Левицький О. Грамматика языка русского въ Галиціи, розложенна на пытаня
и отповеди. — Перемишль, 1849. — 180 с.

Маковей О. З історії нашої фільольогії: Три галицькі граматики (Іван
Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // Записки наукового
товариства ім. Т.Г. Шевченка. — 1903. — Т. LI, кн. 1.— С. 1-58; 1903. —
№ 54. — С. 59-96.

Могильницький І. Грамматика языка славяноруского, 1823. — Львів, 1910. —
136 с.

Огоновський О. Граматика руского языка для школ середних. — Львів, 1889.
— 288 с.

Солтис О. Буквар до науки неграмотних. — Тернопіль, 1910. — 48 с.

Смаль-Стоцький С. і Гартнер Ф. Руска граматика. — Львів: Друк тва ім.
Шевченка, 1893. — 175 с.

Смаль-Стоцький С. Короткий підручник граматики для німців. — Берлін,
1913. — 139 с.

Шашкевич Г. Мала граматика языка руского. — Відень, 1865. — 235 с.

Похожие записи