Реферат на тему:

Сюрреалістичні видіння в поезії Емми Андієвської

Вихід за логічно структуровану свідомість для безпосереднього контакту
із сутністю явищ і взаємодії зі світом спричиняє здатність розуму Поета
конструювати безкінечну кількість світів: страшних, малозрозумілих,
взагалі неосяжних – адже кластер прийнятних форм на означення семантики
речей під дією соціальних обставин набуває історичних трансформацій. І
часто найабсурдніші твори мистецтва набували статусу „геніальних” в
умовах перерозподілу ролей. Справжній творчий процес завжди відбувається
на несвідомому рівні як взаємодія із семантичними полями внутрішнього
духовного досвіду митця і відтворення досвіду через символічно-архетипні
образні структури. Адже символ, з одного боку, – це первісна експресія
несвідомого, з іншого – ідея, котра співвідноситься з найвищим
передчуттям свідомого інтелекту. А такі форми, як архетипні символи,
проростають із глибин забуття, щоб виразити назовні таке передчуття
свідомого інтелекту і найвищу інтуїцію духу.

Найяскравішою авторкою сюрреалістичних видінь у поетичному мистецтві
справедливо вважають Е. Андієвську. Її поезія ще зовсім непрочитана,
оскільки не осягається здоровим глуздом. Щоб зануритися в окремий світ
письменниці, потрібно мислити ірраціонально, застосовуючи своє
інтуїтивно-духовне споглядання й пізнаючи безмежність власного
несвідомого, звільнитись від страхів, що перешкоджають пізнавати
лабіринт її творчості.

Ментальна основа її українськості – у генетичному коді мови.
Неповторність лексики поетичного деміурга-Андієвської полягає в
очудненні українських слів і поверненні прапервісної семантики мови. З
ресурсів несвідомого письменниця явила стільки невідомих сучасним
українцям слів, що доводиться дошуковувати етимологічні сутності або
вбачати „чисті ідеї” згадуваних речей. Письменниця ніби володіє
генетичним кодом пам’яті, що міститься в універсальності „Слова-Логоса”.
Очевидно, тому поезія Е. Андієвської не підлягає наслідуванню, для якого
потрібно мислити настільки ж неординарно, як і мати мужність жити
божевільно – за законами „сюрреальності”.

І. Фізер писав, що поезія Е. Андієвської автохтонно українська і своєю
мовною фактурою відлунює глибинний шар української стихії, витікаючи з
єдиного потоку української колективної свідомості. Слово для поетеси –
багатофункціональний код, який у структурі вірша – самостійно та у
сполуці з іншими кодами, зумовлює його поліфонічність і полісемічність.
Авторка знає потебнянський секрет внутрішньої форми слова (велику
асоціативну здатність слів через їхню змістову подібність).

Для Е. Андієвської творити – означає перебувати в стані медитації, візії
того, що треба написати або намалювати. Такий творчий процес важко
осягнути раціонально, оскільки поезія художниці лише інтуїтивно наближує
реципієнта до образності, щоб споглядати невидиме, перебувати за межами
відчутного, розчиняючись у Порожнечі, присутній при сотворінні Всесвіту.
Відбувається трансформація мислення і розуміння, де слова втрачають свою
семантику і нівелюються.

Утрачене за день – за ніч повідростало.

Триребре джерело, ув’язнене ескізом,

Звільнилось від площин, що – лещатами сказу,

І зору камінці – весь прісноводний тулуб.

Позначки пересунули – і вище скелю

Безкрилим, – лиш спіраль з кристалів і віскози.

Шухляди краєвидів з мамутів і кузьок, –

Серпанок із краплин смертельних…

(„Закони руху”)

Щоб збагнути суть і функції медитації у текстах Е. Андієвської,
звернімось до літературознавчих та філософських визначень цього поняття.
В. Налімов найпоширеніше поняття медитації визначає так: „…Це
спрямована мандрівка у глибини своєї свідомості, знайомство з собою в
континуальному різноманітті проявів” [8, с. 175]. У внутрішніх просторах
Універсуму відбувається самопізнання у всьому потенційному
багатоманітті, виявляючись у вигляді ілюзій, уявлень, фантазій. Людина
ніби виходить за свої межі – хоча, насправді, меж тут не існує. „Людське
„Я” містить у собі всю реальність буття – мікрокосм як дзеркало
макрокосму (Гермес Трисмегіст)” [8, c. 178].

Е. Андієвській належить відкриття власної теорії хаосу, де хаос
траковано як супердосконалий порядок вищих площин, що їх людський мозок
не може охопити. Така теорія втілюється у ще незакінченому романі
Е. Андієвської „Лябіринт”; де концепція лабіринту трактується як
досконале й найвище досягнення людського духу. Про лабіринт писало
багато письменників, але такої концепції ще ніхто не вигадав. Йдеться
про іманентну ознаку поезії і прози письменниці – ідею круглого часу.
Е. Іонеско у своїх спогадах про дитинство згадує про відчуття часу в
ранній період свого життя: „Світ крутився навколо мене – час був
круглий, як колесо, а я відчував себе незмінним, вічним, я був центром
світобудови” [5, c. 378]. Метафоричний образ лабіринту уособлює простір
безмежних альтернативних шляхів, де відбуваються містерії життя і смерті
(мінойський лабіринт). Вважають, що він символізує всесвіт,
непізнанність, а його безперервна лінія означає вічність і безсмертя.

Мотив лабіринту виринає в одноіменному вірші Х. Л. Борхеса та в його
оповіданні „Вавілонська бібліотека”, де „одна книга… справжній
лабіринт літер, на передостанній сторінці якої написано: „О часе, твої
піраміди” [3, c. 219]. Тут безкінечність і лабіринт – синоніми, бо
лабіринт і є образом безкінечності, це і пекло, і час, і простір, і
вічність, і віднайдений рай. Увійти в лабіринт – означає померти, а
вийти з нього – відродитися.

В українській літературі чудотворна поезія Е. Андієвської споріднена з
творами В. Свідзинського, П. Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, у ній та ж
божественна свобода, те ж живе колористичне тло і „нестримність
метафоричних зачать” [9, c. 45], що й у згаданих модерністів.

Я йду в повітрі без доріг,

Минаю рай з святими.

Пустує рай – всі на землі,

Лиш я бреду світами…

Несамовиті несподіванки у сполученні речей і явищ – своєрідна емблема
творчості Е. Андієвської. І. Костецький влучно схарактеризував її спосіб
творити поетичний образ, як „поєднання точности конкретного бачення з
неймовірністю сполучення”.

Для усіх сюрреалістів, і для Е. Андієвської зокрема, надзвичайно важливу
роль відіграють сновидіння, як одна із функцій несвідомого. „Багато
[метафор] в поезії Андієвської сприймається як ойнеричні асоціації,
типові для сонних видив… в неї вироблена ціла абетка сну… ” [11,
c. 218-219]. К. Г. Юнг прийшов до розуміння великої ролі сновидіння, але
надав йому іншого значення, ніж З. Фройд, пов’язавши це з духовністю
людини, з її еволюцією і причетністю до космічного, – колективного
несвідомого. Усі сни і міфи мають спільну властивість – вони „записані”
мовою символів.

Спробуємо проінтерпретувати поетичну творчість Е. Андієвської з позиції
аналітичної психології К. Г. Юнга та герменевтики.

Поетеса дебютує збіркою „Поезії”, виданою в Новому Ульмі 1951 року,
–невеликою за обсягом і форматом книжечкою, що складається із 17
віршованих мініатюр. Вірш „Троянда пішла від місяця” має внутрішню
метафізичну спорідненість названих образів. Троянда – складний
амбівалентний символ, оскільки втілює і небесну досконалість, і земну
пристрасть, час і вічність, життя і смерть; на Заході містична троянда –
близький аналог східного лотоса за символічним значенням: плерома,
завершеність, таїнство життя й невідомість. У поховальних обрядах
символізує вічне життя, вічну весну, воскресіння, мовчання і таємницю –
говорять sub rosa („під трояндою” – наодинці). В алхімії троянда як
символ духовного центру означає мудрість, духовне відродження після
смерті, тліну. Тепер зіставмо цей образ з містичністю Місяця, що
уособлює жіночу силу, Матір-Богиню – духовний аспект світла в темряві,
внутрішнє знання, інтуїтивне й ірраціональне. В алхімії місяць означає
срібло як чисті почуття; у Китаї – відображає плинність життя і
одночасно безсмертя; у єгипетській традиції вважається „творцем
потойбічного світу і вічності”, а крім того, символізує вічну молодість.
Градації сюрреалістичних архетипів символічно-міфологічних значень
виявляють велику спорідненість троянди і місяця:

Зорям на небі тісно,

Троянда пішла від місяця.

Дерева, як з діжки тісто,

Муром стікали в барвисте,

Де вітер від пахощів світиться.

Синкретизм явищ Е. Андієвської нагадує „фасетні очі” (за Б. Рубчаком),
що бачать кілька несумісних предметів або явищ і творять із них окремий
якісно новий візерунок, – ця характеристика простежується в бароковій
традиції української літератури.

В. Державин зазначав, що збірка поезій Е. Андієвської під симптоматичною
назвою „Народження ідола” розкриває безодні демонізму: „Йдеться про
народження самого поета – „він сам, він ні з чиєї ласки”, для нього не
існує добра і зла… контраст являє цей еґотичний „ідол” супроти
Джалапіти, який у всьому … мінливий, за винятком… – його безмежної
доброти” [7, c. 265].

Е. Андієвська створює дивні персоніфікації як наївно-дитинні уособлення
явищ природи:

Коли в птахах сідає сонце,

Водоймищами слуху диха

З левад. Удої тиші даху,

?Припняті до кроков задухи

часто зі своєрідними іронічно-гумористичними ефектами, як-от: „в птахах
сідає сонце”, „сідлає вітер коні – і за обрій”, що створює
казково-фантастичний континуум сюрреалістичної дійсності для реципієнта.
Автор також використовує такий незвичний засіб, як конкретизування
абстрактних явищ та понять, де абстракти набувають сильної предметності,
наприклад, „тишу ножицями наріжу”. Тоді з’являється прийом синестезії,
де поєднуються різні абстрактні чуття: слух починає бачити чи дихати, як
от „водоймищами слуху диха”, колір можна відчути на дотик або смак, а
запах перетворюється в музику.

Земля в поезії Е. Андієвської – частка всесвіту в нерозривній єдності з
ним. „Драматична напруга і жага життя зливаються тут із сприйняттям
краси як добра, витворюючи світлу й чисту гармонію земного щастя і
високої мудрості життя” [10, c. 33].

У мене келих – небеса,

Два сонця – черевики,

І трубами горить роса

В озонових повіках.

У „Краєвидах” прочитується схожість сюрреалістичної фантазії
Е. Андієвської з полотнами М. Шаґала та С. Далі, тут подано низку
летючих картин: „Нічний ляндшафт”, „Ляндшафт з червоними плямами”,
„Рухомі ляндшафти”, „Ріки” та ін.

Ляндшафти неслись на конях,

Жабри заломивши дишлом.

Душно їх плечем накинув

Дощ, полонений у долину…

Найневимовніший образ яблука створено в „Народній поемі про яблуко”. Тут
цей образ розглянуто в космічному контексті як частка всесвітньої душі.
„Яблуко нараз стає усім – віддзеркаленням і сутністю моря, сонця, вітру,
хаосу, світу, міту, життя, смерті й воскресіння…” [10, c. 35].

Яблуко прямо з галактик – в кров,

Яблуко п’яне кричить з-під ключа,

Мече бісер і мече ікру.

Божевільне яблуко, одержиме яблуко!

Кругле яблуко символізує цілісність і єдність, а також смерть (від
знання – Книга Буття). Воно уособлює й безсмертя як плід із саду
Гесперид або саду Фрейї, у греків його присвячували Венері як знак
любові та жаги. Тому архетип яблука виступає і як сильний еротичний
символ. Поетеса створює нові міфічні світи сюрреалістичних видінь
поетичної творчості.

Ключовий сонет збірки „Народження ідола” має казково-сновидний характер:

І звірям бракувало лап

Підвестися. І серед сну

На кониках побільшивсь німб.

Собаки омивали місяць…

У цій поезії помітна єдність зі світом малярства Е. Андієвської:
безкінечні лапи неземних істот, німби і дитинна уява авторки, що
трансформує життя в інші онтологічні виміри.

Барокова конструкція уособлення образу зливи в сонеті „Гроза”, де
постають гіперболізовані персоніфікації містично-релігійних
трансценденцій:

Громовищ півні-велетні звалились з сідал

Буття і гребнями креснули об дахи.

Хто – соляним стовпом. Хто – світлом задихнувсь.

Над містом розлилась неонова росада,

І в цей світ – світ новий нахлинув звідусюди.

Дитяча безпосередність відчуття Бога рефлектується у творах поетеси:
„Бог та ангели беруть живу, барвисту участь у грі дітей, – пишуть
Б. Бойчук та Б. Рубчак, – і навіть ті ангели, що в небі, трактовані
по-дитячому: хоч вони величезні, гіперболізовані… живуть вічністю („не
накручують годинників”)… вони „людські”. У містичному світі Бог
Андієвської виступає як „Цілком Інший” [2, т. 2, с. 368]. Він відірваний
від людського життя і чужий йому.

Твір „Ґрунти Всесвіту, де Творець” розгортає картину космогонії світу,
зазираючи у праглибінь вічності:

…Шпаки ішли, їх крила – світлові роки,

З глибин, що розкривалися як овоч.

Е. Андієвська проглядає навіть передсвітній час і спостерігає народження
самого Творця Всесвіту, Бога:

Він лежав

У краплі вічности

В рожевій протоплазмі.

Часом

Тим, що його шукали,

Він з’являвся

Крізь злами всесвіту кори…

(Тоді виклублювалось небуття з заглушин,

Сонцями мороку, як гирями дощило…)

Унікальна образність поетеси демонструє безкінечні
сюрреалістично-метафоричні винаходи: тут „на пуповинах снували кокони
веселок”, „молюски світла”, а відображення Творця, як у воді, містить
цілий всесвіт. Вона прагне осягнути і втілити концепцію всеприсутності
Бога. Е. Андієвська намагається „побачити слухом”, „споглядає світ крізь
стеблину”, у краплі вічності розгадує таємниці буття, пірнає у бездонні
глибини, чує кожний листочок і подих. Сприйняття її поезії відбувається
крізь призму дивовижних одноразових асоціацій, через феноменологічний
опис явища „самого в собі”, „чистих ейдосів”. Саме дитячістю сприйняття
Е. Андієвська рятується від усілякого страждання. „Вона – як царевич
Будда в саду свого батька, до першого його виходу в світ. Андієвська –
потойбіч добра і зла” [9, c. 47]. Вона навіть потойбіч часової
плинності: „Десь там час відкручується поза мною, але я не знаю його, я
абсолютно поза часом” [Див. 12].

У вірші „Дитинство героя” збірки „Риба і розмір” автобіографічний
матеріал висвітлюється на основі сюрреалістичної техніки: „крізь ґрати
няньчиних рук і заборон дитина проривається в „пісню на горище до
сторіч”, крутить гусячі шиї поглядів наглядачів і навіть запихає ті
скручені шиї поглядів під корито до стокроток” [7, c. 261]. Загорожу
прорвано, і герой єднається з білим світом: на лугах він стає ідолищем
рослин, на болоті – богом бульок, у щільниках бачить вікно „в немислимих
світів початок”:

Йому казали: вийми сказ ума!

На спину банки ставили в урок. –

Він прів і з дощок витискав сомів.

Це своєрідні відгомони спогадів і пам’ять самої пам’яті таємниць
дитинства.

У вірші „Втеча” зображене сприймається очима втікача і зазнає відчуження
крізь призму його страху. А щоб посилити поетичну мовну експресію,
авторка застосовує алітерацію й таку рідкісну синтаксичну конструкцію,
як анаколуф:

Сокіл осокою – „літо!”

Тіло толоками – „калабаня”

Осікають вусики та литки

У книзі „Риба і розмір” Е. Андієвська часто вдається до прийому
звуконаслідування у створенні звукових образів. Домінують фонетичні
анафори, лексичні повтори, алітераційні вірші, інтонаційна виразність,
перемежована асонансами та дисонансами й вертикальними тавтограмами.

Поезія „Вечір” містить калейдоскопічні марення наяву і вві сні:

У око окунь, як плавуча клуня,

Торкається, і світ на скалки: сутінь,

Лиш мокрого вогню семипудові сита

Ідуть по обрію, хоч їх на бісер клонить.

За Д. Г. Струком [11, с. 220], – це погляд з перспективи природи,
віддзеркаленої у плесі води. В око з-під плеса води випливає окунь –
перспектива максимального зближення, ніби окунь вдаряє в око. І коли він
торкається ока, – світ розлітається на скалки. Образ дисонансу
посилюється, коли світло тепер вбивається клином у росу – „росу в росину
забивають клином”.

І ниткою живою крильця бабок

Виносить хвилями із грядок бобу,

Що вивісив стручки – жаровні соку,

Бо лійки скрізь, листки – з кришталю саклі…

Е. Андієвська обігрує тему вечора в темних кольорах і дисонансових
звуках. Цей вірш закінчується загрозливим шипінням: водоймища, і хащі, і
примари. Нищення світла спричинює відчуття болю в читача: у око окунь,
світ на скалки; авторка нерідко створює оксиморони, як-от: мокрого
вогню, який розсипається і заятрить над кленом, забивають клином,
витягають ниткою живою крильця бабок. Усі образи створюють настрій
похмурого вечора, що несе в собі смерть.

Свічка на камені, ніч за пазухою,

На серці – човен, на віях – пазурі.

Берег?

О, тільки б човен!

Отже, образи-символи свічки, човна, серця наводять на думку, що
українська авторка Е. Андієвська творила свої поетичні світи в контексті
традицій „козацького бароко” на основі кордоцентризму.

Сюрреалізм існує як нова естетика, як світ візій, зумовлених тільки
особистим вибором письменника, його цілковитою свободою поєднувати
непоєднуване, „керуватися в упорядкуванні вартостей, явищ, предметів,
ситуацій власною логікою, яка нічого не має з традиційним поняттям
розумової логіки” [6, c. 666].

Література

Андієвська Е. Первні. – Сучасність, 1964.

Антологія сучасної української поезії на заході: Координати. – Мюнхен,
1969. – Т.1, 2.

Борхес Х. Л. Письмена Бога. – М., 1992.

Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко:
фрагменти творчості і контексти // Упор. Л. Таран. – Київ, 2002.

Іонеско Е. Між життям і сновидінням. – Спб., 1999.

Косач Ю. Нотатка про сюрреалізм. // Українське слово. Хрестоматія: У 4
кн. – Київ, 1994. – Кн.3.

Лавріненко Ю. Дві течії в поезії Е.Андієвської // Зруб і парости. –
Мюнхен, 1971.

Налимов В. В, Дрогалина Ж. А. Реальность нереального. Вероятностная
модель бессознательного. – Москва, 1995.

Райс Е. Поезія Е.Андієвської // Сучасність. – 1963. – № 2 (26). –
Лютий.

Сорока П. Емма Андієвська. Літературний портрет. – Тернопіль, 1998.

Струк Д. Г. Як читати поезії Емми Андієвської // Українське слово.
Хрестоматія: У 4 кн. – Київ, 1994. – Кн.3.

Сучасність. – 2003. – № 6.

Похожие записи