Реферат на тему:

Святий Юрій: християнська традиція чи українська давність

Серед найдавніших іконописних зображень святих образ св. Юрія
найпоширеніший. На іконі «Св. Юрія Змієборця» привертає особливу увагу
зображення змія незвичних форм, і ще більше вражає образ крилатого,
триголового дракона. Християнський святий і фантастично-казковий
змієдракон на одному полотні інтригують, спонукають переглянути
агіографічно-апокрифічну літературу і ще раз зазирнути у глибінь
давньоукраїнських вірувань.

Спробуємо розмежувати нашарування двох релігійних пластів –
дохристиянського і християнського. Історія життя святого Юрія коротка і
в окремих моментах невизначена, варіанти його житія різняться у деталях,
що стосуються часу і місця його народження, обставин прийняття
християнства. У ранг святих Юрія занесли завдяки його «боротьбі» з
пережитками дохристиянської релігії. «О личности его нельзя установить
ничего исторически достоверного. Наука принимает только факт
существования мученика Г[еоргия], так как иначе трудно объяснить раннее,
еще до V в., и широкое распространение его культа» [10, с. 406]. Культ
св. Юрія був популярним серед київської знаті. Це засвідчує факт
прийняття усіма князями Ярославами при хрещенні імені св. Юрія.
Дослідники В.Іванов, В.Топоров не вважають цей історичний факт
випадковістю, а пояснюють наслідком асимілятивної заміни бога Ярила
культом святого на основі співзвучності їхніх імен. Чітко вираженим
апокрифічним елементом у житії св. Юрія виступає сюжет боротьби св. Юрія
зі змієм. «Попытки объяснить возникновение легенды о св. Г[еоргии] не
привели к однообразному результату» [10, с. 407]. У християнській
традиції мотив Юрія-змієборця символізує торжество християнства над
язичництвом.

Але ж наскільки давній мотив протиборства, якій релігійній схемі він
належить – дохристиянській чи християнській? Виявляється, у єгипетській
міфології існує аналогічний мотив боротьби. «Naczelny jednak bog slonca
Ra waloczy z olbrzymim wezem Apap» [15, с. 4]. Цікавою є постать героя:
прототипом Юрія у цьому міфі є бог сонця. Причиною боротьби Ра зі змієм
Апап, якого намовила Ізіс, стало бажання богині зайняти престол Ра.
Боротьбу міфологічних персонажів за владу Г. Перльс трактує як
символічну зміну пір року. У грецькій міфології антиподами виступають
Тезей і Мінотавр. Вартий уваги сам образ противника, якому – як і змію –
приносять людські жертви. Мінотавр – не змій, а «страховисько з людським
тулубом і бичачою головою» [6, с. 142]. Образ противника наче
роздвоюється: наділений людськими рисами, він нагадує героя. Межа між
героєм і противником (позитивним і негативним) розмита. Спостерігаємо
явище образної сумісності двох протилежностей (міфологічна
контамінація). В індійських ведах теж присутній мотив боротьби сонця зі
змієм. Г.Перльс, зауваживши зв’язок змія зі сонцем, робить висновок:
«Rysem wogole znamiennym niemal we wszystkich mitologijach – jest
dualism w stosunku weza do slonca» [15, с. 4]. У скандинавському епосі в
антиподному зв’язку перебувають Сігурд і змій Регіна. У Рігведі бог
Індра вбиває демона Врітру. Герой Старшої Едди бог Локі вбиває у
поєдинку змія Йормукганда, який – як не парадоксально – є його сином.
Син стає жертвою батька, «парадоксальною жертвою». За Т.Цивьяном,
«парадоксальна жертва» в основному міфі виконує функцію продуктивного
засобу боротьби зі злом (у межах опозиції хаос / гармонія). «Если видеть
в основном мифе первое жертвоприношение, то первожертва получает
дополнительное усилие: ее «парадоксальность» в том, что в жертву
приносится собственное дитя, это высшая жертва, поскольку свое дитя
является высшей ценностью, и это – самопожертва в буквальном смысле,
поскольку дитя отождествляется с родителем как часть с целым» [12, с.
41-42]. Принесення у жертву самого себе самому собі заради викоренення
зла визначає вищий ступінь усвідомлення святості жертви. В опозиції Локі
/ змій теж спостерігаємо явище міфологічної контамінації: змій –
втілення зла і одночасно «частина» героя.

Отже, в усіх відомих нам міфологічних системах наявна одна й та ж
міфологема «протиборства добра і зла», змінністю характеризуються лише
мотиви та образна система. Проблема опозиційності добра і зла починає
осмислюватися людиною на певному історичному етапі. Цей момент
усвідомлення опозиційної бінарності (проблеми протиборства), яка
відобразилась у фрагменті так званої універсальної міфологеми,
зруйнувавши теорію про існуючу у світі гармонію, призвів до відчуття
світової динаміки. Так, розуміння циклічної зміни пір року, поняття
життя і смерті, добра і зла з’являються після поєдинку. Наявність однієї
й тієї ж міфологеми у всіх індоєвропейських міфологічних системах
свідчить про єдині її витоки і приналежність до певної епохи (III-II
тис. до н.е.). Потрібно враховувати можливість міграційних впливів не
лише окремих мотивів даної міфологеми, але й цілої міфологічної схеми.
Фактом, що заперечує явище міфологічних міграцій, є кхмерська культура
(територія Камбоджі). Культурна традиція кхмерів володіє аналогічною
міфологічною схемою, хоч будь-які культурно-історичні взаємовпливи
праукраїнців з населенням Камбоджі виключені. В.Іванов, В.Топоров
підійшли до проблеми реконструкції міфу про протиборство бога (грози) і
противника з іншого боку – у їхній понятійній схемі відсутній образ св.
Юрія. Проаналізувавши індоєвропейські форми цього міфу, вчені виявили
риси, нехарактерні для універсального міфу. Ця особливість дозволила
визначити історичний період функціонування даного міфу. «Эту эпоху,
видимо, можно датировать на основании таких специфических черт, как
атрибуты героя мифа (конь, колесница, оружие из бронзы…). Появление
этих предметов и их индоевропейских названий можно датировать началом
героической эпохи расселения индоевропейцев, видимо, с конца III тыс. до
н. э.» [2, с. 158].

Підсумовуючи зазначимо, що мотив протиборства героя і змія наявний у
міфологемах майже усіх народів, зокрема індоєвропейських, і
праіндоєвропейський період (III тис. до н. е.) – найпізніший час його
появи. З часом міфологема протиборства трансформувалася у різножанрові
форми (обрядові ритуали (наприклад, похорон опудала Ярила) і пісні,
замовляння, загадки, прислів’я, казки тощо).

Християнська легенда про перемогу св. Юрія над змієм не що інше, як
християнізована трансформа давньої дуалістичної міфологеми. Синкретичний
сплав двох релігійних світоглядів стає помітний при зіставленні
агіографічних та апокрифічних творів. Цікавим постає образ змія у
переспіві тексту з грецької мови «Чудо Георгия о змие» (XII-XIII ст.).
«…И все поклонялись идолам, почитая их согласно преданиям и по
царскому повелению, отвернулись они от бога, и бог отвернулся от них.
Около города этого было озеро, весьма полноводное. По вере и по делам их
воздал им бог: появился огромный змей в этом озере и, выходя из озера
того, жителей города этого поедал…» [13, с. 523]. Якщо образи з
поданого апокрифічного уривку укласти в умовну класифікаційну систему,
то образи змія та ідолів опиняються в одному семантичному колі «зла».
Які передумови спільної семантики цих образів у даному контексті?
Привертає увагу у тексті мотив поглинання змієм людей. Цікавим з цього
приводу є описаний Д.Фрезером обряд жертвоприношення: «Племя акикуйю
(народ Кении) поклоняется речной змее и с перерывом в несколько лет
женит бога-змея на женщине (чаще всего молодой девушке)… Если
достаточное количество девушек не приходит в хижины по доброй воле, их
хватают и силой тащат в объятия божества» [9, с. 159]. І далі читаємо:
«Сообщают, что такой обычай соблюдался на Мальдивских островах до того,
как их обитатели были обращены в мусульманство… Знаменитый арабский
путешественник Ибн Баттута описал этот обычай и то, как ему пришел
конец. Несколько достойных доверия туземцев, имена которых он приводит,
уверили его, что жителям островов: когда они были язычниками, каждый
месяц являлся злой дух (джинн), который приходил со стороны моря в виде
судна со множеством горящих фонарей. Как только жители его видели, они
бросались на поиски юной девушки, чтобы, украсив ее, привести в
языческий храм, который стоял на берегу окнами к морю. В нем девушку
оставляли на ночь, а когда возвращались туда утром. находили ее мертвой
и не девственной. Каждый месяц жители бросали жребий, и тот, кому он
выпал, отдавал свою дочь морскому джинну. Последняя из жертв была
спасена благочестивым бербером, которому удалось прогнать джинна в море
чтением стихов из Корана» [9, с. 159-160]. Знаменними є риса характеру і
метод дії, які дають можливість людині протистояти цьому звичаю.
Очевидно, що ця людина – представник нової релігії – виконує таку ж
функцію, що й св. Юрій. Конкретний образ благодійника, що, одночасно
уособлюючи світоглядну концепцію нової релігії, переростає у
завуальований образ-символ. Д.Фрезер зауважує наявність аналогічного
сюжету у шотландських, скандинавських, японських казках. «Было бы,
вероятно, ошибкой видеть в этих сказках простую выдумку. Правильнее
предположить, что они отражают реальный обычай отдавать девушек и женщин
в жены водным духам, которые часто выступают в виде огромных змей и
драконов» [9, с. 160]. Тепер стає зрозумілим спільний семантичний код
«зла» образу змія та ідолів у християнській легенді про св. Юрія. Таким
чином образ змія постає у дещо незвичному для нас світлі. Виявляється,
образ змія як символ зла у християнській традиції має свою ще
дохристиянську історію. Підтвердженням реалістичності культових
жертвоприношень змію служить мотивація обрядодії: «Все, что сказали
боги, то вам возвещаю, и давайте обдумаем это: каждый из вас ежегодно
сына своего иль дочь свою пусть отдаст на съедение змею в черед свой,
пока не наступит и мой срок. Отдам и я единственную мою дочь» [13, с.
523].

Згадані уламки міфу про поклоніння змію, ритуальні жертвоприношення
свідчать про віру дохристиян у бога-змія. Археологічні знахідки
підтверджують існування на українських землях у добу Трипілля культу
змія (М.Чмихов). Польські записи (XV ст.) свідчать про культ трьох
божеств – Лади, Лелі і загадкового Jassa (Яжа). Зважаючи на існуючу
легенду про Jaza (Яжа)-людоїда та фонетичну подібність лексем Яж / вуж,
Б.Рибаков у божестві Яжа бачить образ вужа (змія) – хтонічне, підземне
божество, без участі якого сонце не могло піднятися над горизонтом.
«Весьма существенно, что археологические находки в Литве так и на
территории Белоруссии обнаруживают явные следы культа змей» [2, с. 4].
Доказом зміїного культу у Вірменії є перші християнські церкви,
збудовані на давніх культових місцях з іменем зміїв: «Мугні, місце
культу дракона Moge (ідентичного з шумерським Moege, драконом ночі) –
обернене на монастир св. Георгія (Юрія) змієборця» [7, с. 146].
Б.Рибаков зауважив певну тенденційність у культових замінах:
новостворені християнські церкви носили ім’я того святого, який замінив
свого попередника. У зв’язку з цим виникає питання: якщо існував культ
змія, то чи не його замінив св. Юрій? До вирішення цієї проблеми ми
повернемось нижче. Безперечно, легенда про Юрія-змієборця має
реалістичне підґрунтя: це не тільки символ утвердження ідеї християнства
над праукраїнською релігією, але й, можливо, конкретне зображення заміни
св. Юрієм культу ідола-змія. Так у свідомості ранніх християн змій був
кривавим поганським божеством, образ якого якнайкраще відображав
характер давньої релігії. З часом образ змія у християнській традиції,
втративши реалістичну сутність, набув алегоричного змісту. Г.Перльс у
своїй монографії, присвяченій історії культу змія, зазначає, що
демонічні риси змія є вторинними, набутими у добу середньовіччя.

Глибиннішу суть проблеми змієборства можна виявити на основі вивчення
особливостей фольклорножанрових трансформацій даного мотиву основного
міфу. Так трансформами змієборця виступають Котигорошко, Кирило
Кожум’яка (у казках), Добриня (у билинах), Перун, св. Ілля, св. Юрій (у
замовляннях). У мистецтві змієборець трансформувався в образ сонця
(писанка: мотив поглинання змієм сонця /на заході/ і виверження його /на
сході/), а також в іконописний образ св. Юрія-змієборця. Малюнок на
писанці Й.Бартмінський та С.Нібржеговська розуміють як «символічне
вираження життєдайної функції сонця» [14, с. 96]. Яйце на основі
подібності барв, форми та функціонального значення початку життя стає
символом сонця. Вуж на писанці символізує сонячне проміння. У даному
випадку теж спостерігаємо явище міфологічної контамінації. На думку
авторів, вуж має подвійне значення: він, як фалічний знак, символізує
чоловіче плодотворне начало. Мотив протиборства сонця і змія характерний
для багатьох ранніх міфологічних систем (індійська, єгипетська і т. п.).
Отже, маємо підстави вважати образ сонця архаїчною трансформою
змієборця. У фольклорних жанрах антиподом змієборця виступає, як
правило, змій (дракон) /з лат. Draco – змія/. Хоча є й винятки. В одному
із замовлянь проти крові знаходимо нетрадиційний образ противника:
«Ехалъ святый Георгий на червономъ конъ и въ червономъ жупанъ; со своимъ
братомъ булатомъ; втялись они острымъ мечемъ и не втялисъ; втялись въ
червоный камень…» [1, с. 55]. Образ противника виступає тут у
протилежному ракурсі: він – брат героя і обидва співвідносяться як
частини одного цілого. Спостерігаємо злиття двох протилежностей в образі
противника – так звану міфологічну контамінацію. Важливим елементом у
замовлянні є символіка червоного кольору. Червоний колір – символ сонця,
родючості. Можливо, ця особливість атрибутики героя свідчить про давнє
існування архаїчної трансформи змієборця в образі сонця. У французькій
казці («Сестра і десятеро братів») та литовській казці («Казка про
Вужа») трансформа героя набуває характеру множинності (не один
змієборець, а 10-12). «Казка про Вужа» заслуговує особливої уваги. На
думку Д.Сауки, у ній порушені норми чудесної казки. Існуючий казковий
простір раптово переходить у реальну дійсність. «Продолжение носит
этиологический характер, свойственный архаической стадии сказки» [5, с.
210]. Причину руйнації жанрових форм казки автор вбачає в образі вужа:
«уж – не из той игровой области». «Образность сказки об Уже дышит
свежестью первичной фантазии. Сюжет и тональность сказки не подчинены
полностью совершенному механизму жанра… Следовательно необходимо
обратиться к проблеме Ужа: почему он так не похож на привычного
мужчину-чудовище и этим несходством нарушает все правила игры? Нужно
понять и намерения соперничающих персонажей – Ужа и братьев Эгле, ядро
открытого конфликта. За подобными столкновениями кроется противоречивая
действительность. Какова историческая основа этих неизбежных
столкновений? Анализ сказки несостоятелен без проникновения в глубь
веков» [5, с. 213]. Підтримуючи тезу про генетичний зв’язок казки з
міфом, Д.Саука на основі цієї інтригуючої казки прагне відтворити
міфологічну архисхему. Мотив одруження вужа, володаря води, з земною
дівчиною автор трактує як уламки космогонічного міфу. З водяного хаосу,
первинної всесвітньої стихії, народжується земля, а з єдності води і
землі поява усього живого. Ритуальне принесення дівчини у жертву змію
(фалічний знак – символ чоловічої сили) було відтворенням міфологічної
ідеї про зародження перших форм життя із злиття води і землі, чоловічого
і жіночого начал. У деяких жанрах ця міфологема отримує аргументоване
пояснення. Так, давня кхмерська легенда розповідає про щонічне злиття
камбоджійського царя зі змією, від чого залежить добробут країни.

?

1/4

4

6

Hжертви. Отже, вбивство Змія(Вужа) у космогонічному міфі було б
перемогою, та у «Казці про Вужа» це поразка, трагедія. Д.Саука вважає,
що у казці на космогонічні уявлення наклався інший світоглядний пласт,
більш пізній за часом. На думку автора, розповідь про загибель Вужа, як
про втрату близької істоти, могла сформуватися у той період, коли вуж
вважався охоронцем домашнього вогнища. Тому переживання у казці подано з
точки зору жіночого світосприйняття, оскільки жінка – берегиня
домашнього вогнища.

У білоруському варіанті казки про змієборця («Пра Ильюшку») разючою є
вада героя – його безногість. Лише позбувшись її, герой стає змієборцем.
Безногість героя зближує його зі змієм (Загадка: Без рук, без ніг – по
землі ходить. Змія.). «Безногость богатыря, который впоследствии стал
Змееборцем, естественно связывается с безногостью самого змея как в
русской, так и ведийской традиции» [2, с. 167]. Ще один приклад
міфологічної контамінації: в образі змієборця сумісні риси героя і змія.
Існують навіть приклади образних метаморфоз. Так, у скандинавських міфах
бог Одін легко перевтілюється у змія. Хоча, за В.Івановим і В.Токаревим,
метаморфічні втілення властиві саме противнику. Згадаймо образ Локі і
вбивство сина-змія. У єгипетській міфології існує подібний кровний
зв’язок у контамінаційній схемі двох образів. «Wedlug tekstow egipsich
waz zwany jest corka boga slonca Ra, albo okiem Ra» [15, с. 4]. Цікаво,
що у повір’ях теж простежуються аналогічні контамінаційні відношення.
Наприклад, існує повір’я, що сонце не може дивитися на вбиту змію, бо
стане кривавим і падатиме дощ, град; інше: сонце темніє, коли вбивають
змію. Між сонцем і змієм існує так званий гомеопатичний зв’язок: те, що
відбувається зі змієм, переноситься на сонце. А механізм гомеопатичної
магії спрацьовує тоді, коли існує подібність між предметами. В іншому
повір’ї сонце гнівається на того, хто не вб’є змія. У цьому варіанті
сонце і змій – противники. У різних контамінаційних схемах домінантою
виступає і герой, і противник. Важко визначити, чий образ переважає у
таких контамінаційних відношеннях, оскільки герой і противник
рівноправні.

Вивчаючи історію культу змія, Г.Перльс теж помітив явище злиття
позитивного і негативного в образі змія. «Rowniez w scrslym zwiazku z
boztwem wezowem pozostaje w mitach indyjskich – slonce» [15, с. 22]. На
думку вченого, ці образи настільки тотожні, що «trudno okreslic, czy
bostwo to wezowe, czy sloneczne» [15, с. 22]. В одних міфах змій –
податель життя, в інших – володар царства мертвих. Таке явище
контамінації Г.Перльс пояснює первинною синкретичністю цього образу,
хтонічною природою самого божества. На думку вченого, змій був «symbolom
poczatku i konca w znaczeniu cyklicznem, jest dalej bostwem tworzacem
ciagle nowe fazy zycia, jest przedstawicielem ciagle obnawiajacej sie
przyrody» [15, с. 21]. Незалежно від даної тези подібної думки
притримуються Б.Рибаков, Т.Цивьян. Зокрема, В.Цивьян зазначає:
«Пребывание героя под землей, под водой, в заточении (в замкнутом
пространстве), т. е. временная смерть и воскрешение, вводит в круг
рассматриваемой мифологемы персонажей календарного цикла, связанных с
возрождением и умиранием природы» [11, с. 191]. Таким чином природні
особливості змія (вужа) /перебування під водою, землею/ (фантастичний
простір), час перебування під землею /осінь-весна/ (період припинення
родючих функцій природи), можливо, навіть і страх сприяли появі культу
цієї тварини. На основі вивчення багатого міфологічного матеріалу
Г.Перльс стверджує, що змій – божество хтонічне, володар царства мертвих
(він – дух предків), податель життєдайної сили (змій як фалічний
символ). Хтонічна сутність змієбога закладена у семантиці слова «змій»,
у якій простежується генетичний зв’язок із лексемою «земля»: «…ефиоп.
arwe medr «зверь земли», егип. cama «син земли» [8, с. 470]. Змій
ототожнюється з землею, стає символом її родючості. «Demoniczny
charakter weza w naszych podaniach ludowych moze pochodzic z kazan i
legend sredniowiecznech, gdzie szatan kusiciel i inne zle djably
porownane byly do weza» [15, с. 57].

Г.Перльс звернув увагу на поширений серед литовців культ бога Перкунаса:
«Przedstawiano Perkunasa jako mlodzienca, ozdobionego wiencem.. Byl to
bog zrodel, rzek, deszczu, dawca plodnosci, opiekun zasiewow, bog
wreszcie wojny… Poswiecony mu byl waz niezwyklej wielkosci. Zczymano
go w naczyniu wsrod klosow i karmiono mlekiem» [15, с. 49]. Зовнішністю,
атрибутикою та функціями це божество нагадує фольклорний образ св. Юрія.
На особливу увагу заслуговує образ вужа-змія, а саме роль, яка
відводиться змію у цьому культовому ритуалі. Г.Перльс вважає, що вуж
практично ототожнюється з божеством, стає його уособленням. «Trudno
rozstrzygnac, czy waz byl tu zwierzeciem poswieconem, czy tez samem
bostwem» [15, с. 49]. В одній із книг Г.Перльс знаходить малюнок бога
Trimposa з вужем навколо голови. «Na wielkiej choragwi Prusow znajdowalo
sie wyobrazenie inne tego bostwa mianowicie w postaci mlodziana,
majacego glowe uwienczona klosami zboz…» [15, с. 49]. Отже, емблема
вужа навколо голови змінюється вінком із пшеничних колосків. Заміна
одного знака іншим була можливою при наявності спільної семи, у цьому
випадку семи «родючість». Таким чином знакова символіка вужа доводить
правильність наших міркувань щодо функціонального значення
продуктивності цього божества.

На підставі поданих фактів Г.Перльс вважає явище «злиття» образу змія
(вужа) з богом наслідком процесу еволюції образу хтонічного божества від
зооморфічної до антропоморфічної форми. На основі атрибутики і часу
вшановування Г.Перльс ототожнює Trimposa з литовським божеством Jurgisom
(«jurgis» і «весна» – у лит. мові синоніми), якого, на думку Г.Перльса,
замінив згодом св. Юрій (sw. Jerzy). В.Іванов, В.Топоров періодичне
злиття образів героя і змія (контамінацію) пояснюють двоприродністю
божества (людинозмій – податель добра і зла) або початковою позитивною
функцією змія у ранніх міфах, у яких він виконує функції героя.
Твердження В.Іванова і В.Топорова не суперечать висновкам Г.Перльса.
Отже, змій завдяки формі (кільце як єдність початку і кінця, символ
безконечності; фалічний знак як символ плідності), функціям (скидання
шкіри як символ воскресіння, безсмертя) був хтонічним божеством, що з
часом антропоморфізувалося і разом з тим розпалося на два антиподи –
герой (добро) і змій (зло).

«Общая двучленная схема, соотнесенная со всей системой бинарных
противопоставлений, представляет собой простейший вариант членения» [2,
с. 24]. Отже, така бінарність міфологічної ідейно-філософської опозиції
герой / противник, яка охоплювала найголовніші поняття міфологічної
свідомості, могла бути первинною у міфологічній системі. За В.Івановим і
В.Топоровим, багаточленна міфологічна схема виникає внаслідок подвоєння
первісних двох елементів бінарної системи. Таким чином «…следует
думать, что речь идет не о нескольких персонажах, а о нескольких
ипостасях одного и того же мифологического существа…» [2, с. 30].
Сьогодні більшість сучасних дослідників також схильні визнати
моноїстичність праукраїнської релігії. Зокрема, релігієзнавці звертають
увагу на відносно швидкий і безболісний процес християнізації на
Україні. Те, що давня українська релігія не виявила такого жорстокого
опору, як, скажімо, грецьке чи римське язичництво, пояснюється тим, що
праукраїнська релігійна система виробила такі форми, які до певної міри
узгоджувалися з ідеями християнства. Маємо на увазі спільні ідеї
торжества добра над злом, ідею воскресаючого божества і т.п. Цікавим з
цього приводу є знайдене І.Вагилевичем на церковній хоругві зображення
трьох божеств, атрибутика яких (череп, серп) заперечує їх тотожність з
образами Святої Трійці. Цікаво, що ієрогліфічний напис біля зображення
не вкладається у жодну з відомих давньомовних систем. У центрі малюнка
зображено найстарше божество, у його руках – куля і жезл; ліворуч від
нього знаходиться молодше, яке тримає череп; праворуч від центрального
зображення – образ наймолодшого божества, у руках якого – серп, а голова
увінчана вінком із колосся. Для нас цікавими є ліве і праве зображення
богів: їх вік та атрибутика. Череп – символ смерті. Власник його –
божество похилого віку. Вінок із колосся – символ родючості, а разом із
серпом – символ достатку, врожаю. Корінь слова «родючість» ще зберіг
свою первісну сему – «народження, початок життя». Недаремно вінок
прикрашає голову юнака. Смислове розуміння абстрактних категорій початку
і кінця, народження і смерті передається через фіксовані фази життя
(молодість / старість), яким ці категорії відповідають. Атрибутика та
вік наймолодшого божества дають підстави вважати його прототипом
Зеленого Юрія. Тоді образ старшого божества з черепом – його антипод,
який в епоху християнства трансформувався у початкову форму – образ
змія. Змінилося й семантичне навантаження цього образу: змій став
негативним героєм. Процес еволюції праобразу св. Юрія схематично можна
було б подати так:

Змій+ (зооморфізм)

Людинозмій (антропоморфізм)

*Міфологема *Змієборець / Змій+

«герой / противник» Бог-герой / Бог-противник

Св. Юрій / Змій (християнство)

Таким чином ідея протиборства та образна схема (прототип св. Юрія /
змій) християнської легенди про перемогу над змієм були скальковані з
давньорелігійної системи. Цікавим є момент боротьби, у якому чітко
проявляється опозиційність героя і змія. До першопричин цієї боротьби ми
частково звертались. Принесення себе у жертву самому собі задля знищення
зла. Ця міфологічна ідея реалізувалася у певних ритуалах. Д.Фрезер
зазначає, що, за свідченням англійського історика, у Бенгалії
престолоспадкоємство не залежить від родоводу спадкоємця, бо царем
визнають будь-кого, хто вбив свого попередника. Вбивство
виправдовувалося: воно було необхідністю для оновлення сил володаря, які
продовжували жити у тілі намісника. У деяких країнах монархічне
правління обмежувалось строком, що збігався з певним астрономічним
циклом. Д.Фрезер зауважив, що у північноафриканських племенах поява
перших ознак знесилення жерця провокувала його вбивство чи самовбивство.
Першою ознакою непридатності до влади була сексуальна неспроможність
жерця. Із володарем, якого вважали втіленням бога, поводились згідно з
міфологічними уявленнями про самого бога. Достаток людей перебував у
безпосередньому зв’язку з життям бога. Якщо бог неспроможний дати життя,
то чи зможе людина народжувати, а земля родити? Страх перед хаосом,
дисгармонією спонукав до змін, які відновили б гармонію, життєвий
баланс. Тому заміна одного володаря іншим навіть шляхом убивства не
сприймалася трагічно. Зрештою, факт вбивства не усвідомлювався як
безповоротне знищення, загибель. Це був шлях переходу позитивної енергії
з однієї форми в іншу – оновлену. Лише у такий спосіб можна було
вберегти від занепаду божественну, життєдайну силу. Такий спосіб
мислення, очевидно, був підказаний самою природою. Циклічний перехід
однієї пори року в іншу, безконечна повторюваність природних явищ (схід
/ захід сонця), боротьба та єдність життя і смерті і т. п. заставили
людину зробити висновок про існування протилежностей, їх боротьбу і
одночасно тісний взаємозв’язок. На перший погляд, божественне життєдайне
начало не узгоджується з ідеєю смерті. Та первісна людина усвідомлювала
смерть як початок життя, бо земля – потойбічний світ – була праматір’ю,
що давала життя не лише рослинам, але усьому живому.

Міфологема протиборства віддзеркалила новий етап філософського
світосприйняття. Людина відкрила поняття боротьби і єдності
протилежностей, циклічності, «кругообігу» Життя. Ідея протиборства
втілилась у формі культу вмираючого і воскреслого божества. Таким чином
мотив вбивства св. Юрієм змія у давньорелігійному контексті треба
розуміти як перехід хтонічного божества через смерть з однієї форми
буття в іншу і його воскресіння в очищеній та оновленій іпостасі. До
речі, в одному з найдавніших «апокрифічних» житіїв св. Юрій під час
покарання тричі вмирає і тричі воскресає. Прототип св. Юрія постає
головним божеством, творцем усіх фаз різних форм життя. Архитрансформа
змієборця, символіка атрибутів св. Юрія (білий кінь) свідчать, що
змієборець був сонячним божеством. На думку Б.Рибакова, пора року, на
яку припадає християнське свято, частково розкриває сутність
дохристиянського свята, на яке воно наклалось. День св. Юрія – навесні,
6 травня (23 квітня за ст.ст.). Кінець зими і початок весни – це саме те
порубіжжя, коли велась боротьба між двома іпостасями колись одного
сонячного божества. У цьому двобої було приречене на поразку зимове
божество, яке асоціювалося зі смертю, з «омертвінням» природи. Воно
поступалося юному богу, аби відновити в його образі свій творчий
потенціал. В одній юріївській пісні збереглись образи-антиподи старий /
молодий:

А по туой траве-мураве «Играй, не играй, старий діед, –

Юрий на коніе, Не для бе двуор пометен…

На вороному конику, Подай Юрью звонки ключи

На золотому сиделку. Одомкнути красну весну,

А по туой траве-мураве Красну весну, тепло літо.

Играе старий діед на козліе, Добрий урожай, густе жито,

На сивенькому козлику, Шоб на колос колосисте,

На вульховому сиделку. А на ядро ядранисте» [4, с. 134].

Прототип св. Юрія був божеством весняного сонця, найголовніша життєдайна
функція якого позитивно впливала на розквіт природи. Яке саме божество
св. Юрій безпосередньо замінив? За свідченням Древлянського, у білорусів
27 квітня за старим стилем відбувалося ритуальне дійство, приурочене
Ярилу. Дослідники В.Іванов та В.Топоров на підставі кореневої
співзвучності вважають цілком можливим процес заміни бога Ярила
християнським Юрієм. Вчені-мовознавці, проаналізувавши ряд
спільнокореневих слів (*Jar) у слов’янських мовах, виявили спільне
семантичне коло, у яке входять семи: jarz (з пол.) – «весна», ярина –
«рання», ярий – «пристрасний», urny (з чес. діал.) – «сильний», juriti
(з хорв.) – «хотіти», юр (з біл.) – «пристрасть». «Созвучие и
семантическое сходство слов с коренем *jar и *jur сильно способствовали
вероятному отождествлению Ярилы с Юрием…» [3, с. 183]. В
індоєвропейських народів *jar ще вживається у значенні «нового року».
Таким чином ім’я Ярила зберегло первинну семему «новий, ранній» (початок
нового року). Зрештою, календарний рік колись і розпочинався весною. Для
білорусів «Георгьден» – важливіше, ніж Великдень. Ці факти є доказом
того, що свято Юрія було порубіжжям Старого і Нового року, «смертю»
старого і «народженням» нового річного циклу. Ярила і Юрія об’єднують не
лише спільні функції, а й спільна атрибутика – білий одяг, білий кінь,
вінок тощо. На ототожнення Ярила як божества весняної родючості з Юрієм
вказує і характер юріївських пісень, переповнених весняними мотивами.

Питання іменної ідентифікації прототипу св. Юрія є дискусійним. Проте
важливим є те, що ми віднайшли ще одне міфологічне божество вищої
міфології. Праюріївський бог є хтонічним божеством, божеством весняного
молодого сонця, свято якого було апогеєм весняного розквіту, родючості.
Свята Коляди, Юрія, Купала є етапами переходу сонячного божества з
однієї фази в іншу. Таким чином свято Юрія це ще одне віднайдене кільце
у ланцюжку календарно-річних свят.

Література

Збірник ЛДУ імені Івана Франка. IV секція. Львів, 1981.

Иванов В. Топоров В. Реконструкция фрагментов мифа о боге грозе и его
противнике // Исследования в области славянских древностей. Москва,
1974.

Иванов В. Топоров В. Некоторые преобразования основного мифа и
соответствующего ритуала в связи с комплексом представлений о плодородии
// Исследования в области славянских древностей. Москва, 1974.

Романов Е. Материалы по этнографии Гродненской губернии. Вильно,
1911-1912.

Саука Д. Сказка об Уже. Открытая структура // Литовский фольклор.
Вильнюс, 1986.

Словник античної міфології. Київ, 1989.

Сосенко К. Різдво–Коляда і Щедрий Вечір. Київ, 1994.

Токарев С. Мифы народов мира. Москва, 1987.

Фрезер Дж. Золотая ветвь. Москва, 1998.

Христианство. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Москва,
1993. Т. 1.

Цивьян Т. Балканские дополнения к последним исследованиям
индоевропейского мифа о Громовержце // Балканский лингвистический
сборник. Москва, 1977.

Цивьян Т. Мотив первожертвы в основном мифе // Балканы в контексте
Средиземноморья: проблемы реконструкции языка и культуры. Москва, 1986.

Чудо Георгия о Змие // Памятники литературы Древней Руси XIII в. Москва,
1981.

Bartvinski J. Niebrzegowska S. Stereotip slonca w polszczyznie ludowej
// Etnolingwistika. Lublin, 1994. № 6.

Perls H. Waz w wierzeniach ludu polskogo. Lviv, 1932.

Похожие записи