РЕФЕРАТ

на тему:

“Сутність рідної мови

і її роль у житті народу”

Мову – це не тільки засіб порозуміння між людьми. У мові нація загодовує
всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну
самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе
з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина
не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і
боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї,
що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Що ж таке рідна мова? Яку мову вважати рідною? Визначення рідної мови є
у Д.Розенталя і М.Теленкової «Язык, усваиваемый ребёнком в раннем
детстве путём подражания окружающим его взрослым». Але воно не дає
вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з
раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На
жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в
людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного
плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до
свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому
віці, гальмує розумовий розвиток дитини: «… вчені підтвердили
геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що
мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично
передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як
розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне
призначення яких запрограмоване на майбутнє».

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини
повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки
не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є
шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти,
самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами
давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично
з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй
статті: «Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний
простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних
отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ…
Мова – це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначатись
на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно
зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у
балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна – просто
«сніг», і просто «крига», то, зрозуміла річ, це не може не позначитись
на всіх параметрах того чи того генотипу».

Українська мова — одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для
десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці —
корінні її мешканці. Кожний народ — творець своєї рідної мови. Для
українців рідна мова — мова нашої нації, мова предків, яка зв’язує нас
між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням.
Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого
нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу.
А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у
поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення,
рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної
думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу
знаходять відбиття у мові цього народу”. Тому знати, берегти і
примножувати рідну мову — це обов’язок кожної людини. Народ, який не
усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не
плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Занепад рідної мови є наслідком духовного зубожіння народу. Звичайно,
такий великий народ як ми, українці, не може допустити цього, якщо
вважає себе цивілізованою нацією. Ставлення до рідної мови є свідченням
національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості.
Воістину справедливі слова О. Гончара: “Той, хто зневажливо ставиться до
рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”. Отже, одним з
головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його
самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про
збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури,
постійна турбота про екологію мовного середовища.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених.
Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні
функції — комунікативну, естетичну, мислетворчу, культуроносну та інші.
Комунікативна функція полягає в тому, що мова використовується для
спілкування, інформаційного зв’язку між членами суспільства.

Спілкування — найважливіша функція мови. Вона є універсальним засобом
обміну інформацією в просторі і часі. Комунікативній функції
підпорядковані інші її функції, зокрема експресивна. Полягає вона в
тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ,
репрезентуємо себе з тим, з ким спілкуємося. “Говори — я тебе побачу”, —
стверджували античні мудреці. Людина, що досконало володіє мовою,
найкраще може себе показати, розкрити свій духовний світ через
спілкування.

Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ,
навколишнє середовище, але в межах свого народу, його свідомості,
психіки тощо. Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима
українця, українського народу, російська — російського, німецька —
німецького і так далі. Мова формує наш розум і духовність. Український
фольклор, художня література, театр, пісня, втілені у словесній формі,
розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова
виконує, в основному, функцію спілкування, у художньому творі вона
служить засобом образного відтворення дійсності. Це теж своєрідний акт
спілкування майстра слова з читачем або слухачем.

Мова виконує мислетворчу функцію. Українська мова, як і всяка інша, є
засобом формування думки. Адже вільне володіння мовою вважається тоді,
коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання
відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто
рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, яка
обумовлена національним характером. Справедливі в цьому плані слова Г.
Гегеля: “Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить”.
Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності
користуватися нею під час думання.

Закон “Про мови” 1989 року, який проголосив українську мову державною,
та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус,
поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про
державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей. Проте часто
виникає невідповідність між високим професійним рівнем і низьким рівнем
культури мовлення. Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей
формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу,
крім Криму, мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком
закономірно виконує українська мова, що закріплено Конституцією. Закон
про мови в Україні, визнаючи державний статус української мови,
відзначає, що у місцях компактного проживання громадян інших
національностей для офіційного спілкування на даній території можуть
використовуватися їхні мови. Цим положенням гарантуються мовні права
всіх інших національностей України. У такому розумінні за цими мовами
можна закріпити статус офіційної — на відміну від загальнодержавної.
Газета «Дзенник кийовски» повідомила, що в Польщі прийнято проект закону
про польську мову, який розглядає і охороняє польську мову як державну й
культурну цінність та економічну категорію. Він запроваджує нові
правила, що мають припинити процес витіснення польської мови з вивісок,
реклами й меморіальних дощок, а також висуває обов’язкову вимогу до
кожного державного чиновника — вміти зрозуміло і грамотно розмовляти
польською. Окремі положення регулюють користування польською мовою в
господарчій та громадській діяльності. Передбачено, зокрема, що всі
угоди з зарубіжними партнерами, що виконуватимуться на теренах Польщі,
повинні укладатися тільки цією мовою. Разючий контраст з Україною! У
Польщі, де населення розмовляє польською мовою, приймають закон про її
охорону. А в Україні, де рідна мова занедбана, із законопроекту про
середню освіту вилучають статтю про обов’язкове вивчення державної
української мови в школах…

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови — її авторитет у
міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж, або авторитет
мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників. Насамперед
це виявляється в тому, які суспільні функції виконує мова, яку
інформацію вона фіксує і передає, скільки людей нею користуються та
інше. Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї
її носіїв. «Мова — залізний обруч, мова злютовує народ воєдино», — так
сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Ютейні. Його заклик дав
добрі сходи. Як відомо, ще 1917-го фінський народ таки вирвався з
обіймів імперського орла і зажив своїм життям, без озирку на якихось там
«старших братів». І як наслідок — нині у Фінляндії вельми високий
життєвий рівень. Цьому, безумовно, сприяла висока національна
свідомість, яку виколисувала й виколисує рідна мова.

Маємо ряд історичних фактів, що свідчать про престижність української
мови.

У великому Литовському князівстві вона була державною мовою; як актова
мова використовувалася в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани
листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у
багатьох університетах світу, а з розвитком і утвердженням незалежності
України зростає міжнародний авторитет української мови як державної.

Престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. На жаль, не всі
українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашій державі стане
престижною тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємо усім
багатством її, навчимося гарно, виразно, правильно говорити
по-українськи і будемо пишатися, що ми, українці, маємо таку чудову
мову. А неукраїнці будуть відчувати задоволення від того, що володіють
цією мовою, будуть шанувати її і тих, хто її створив. Але насправді
бажане ще досить далеко від реального.

Громадяни нашої держави, як і всякої іншої, мають мовні обов’язки, що
полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови —
найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб
національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою — не
заслуга, а обов’язок справжніх патріотів.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови —
споріднені і не споріднені. Вислів “Скільки ти знаєш мов — стільки разів
ти людина” ніколи не втратить своєї актуальності.

В Україні двомовність — природне явище. Але володіння двома мовами
вимагає правильного користування ними. На жаль, наші “білінгви” часто
говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Тому серед
мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один — дотримуватись
культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є
свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура
мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує
толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє
підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в
цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру і
вимагати цього від інших.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона
повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна
із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення
оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя
українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії.
Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником
зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку
нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти
живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне
відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.
Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога
К.Ушинського:

«Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову –
і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –
вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї
недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя
багатовікової особистості народу?».

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання — відродження
української мови, держави, нації. І виконати його — наш громадянський
обов’язок.

Список використаної літератури

Зарицка І.М, Чикаліна І.О. Українське ділове мовлення. — Донецьк, 1997

Пентилюк М. Наш скарб — рідна мова. /Матеріали сайту “Сторінки
лінгвіста”, 2001

Оржехівський В. Міжетнічні взаємини // Права Людини. — Харків, 2001

Освіта України. — №4 (232) від 24 січня 2001

Чиж І.С. Діалог української та російської культур в Україні у контексті
сучасної інформаційної діяльності та сучасні інформаційні явища в
контексті взаємодії національних культур. – К., 2001.

Урок української. — №1. 1999, Київ, 1999

Українське слово, за 8-14 та 15-21 лютого 2001

PAGE

PAGE 2

Похожие записи