Сучасна мовна ситуація в Україні

Це тема не нова — вже хтозна з яких часів. І може скластися враження, що
це суто наш, український, безнадійний привілей у добу високих
технологій, клонування і гендерних студій.

Але насправді це не так. Уся історія людства сповнена конфліктів і
трагедій на мовному ґрунті; фіксує безліч і героїчних, і безглуздих, і
героїчно-безглуздих вчинків та форм поведінки і окремих людей, і більших
або менших суспільних груп. І в сучасному світі вогнища різнорівневого
мовного напруження можна бачити на просторі всіх континентів, за
винятком хіба Антарктиди.

Раціоналістична свідомість схильна зводити пояснення цього феномена до
живучості архаїчної психіки,  колективного егоїзму, душевної
нерозвиненості та інших виявів гуманістичної недостатності. Ілюзорне і
небезпечне пояснення! Воно випливає з абсолютизації комунікативної
функції мови — як засобу спілкування між людьми. Насправді ж мова —
явище незмірно глибше і важливіше, вона не зводиться до жодної із
багатьох своїх функцій. У мові концентрується сама сутність людського
буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія,
психологія, соціолінгвістика XIX і особливо XX століття. Звідси
фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і
народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на
особистісному рівні та на рівні національних спільнот.

Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних
колізій. Пропонувалися i паліативи, і радикальні рецепти. До останніх
відносяться насамперед різні прожекти досягнення мовної єдності людства.
Попри принципову можливість використання штучної або природної
міжнародної мови у спеці-альній вузькоінформативній функції, — в
ширшому, буттєвому розумінні всі ці прожекти виявлялися утопіями, а
спроби їх примусової реалізації нерідко призводили до непоправних
духовних втрат і ставали концентрованим вираженням національного гніту.

Нині гуманістична свідомість людства шукає інших підходів до цієї
світової проблеми. В основу пошуків має бути покладений принцип,
прийнятний для всіх. Він є. Це — принцип абсолютної самоцінності кожної
мови і кожної культури, відповідно до абсолютної самоцінності кожної
людини і кожного народу. Але від загального принципу, навіть прийнятного
для всіх, — шлях до конкретних розв’язань конкретних проблем тяжкий,
плутаний і часом нездоланний.

Об’єктивну складність питання, як і суб’єктивні його ускладнення, можемо
бачити на прикладі України.

Почнемо з очевидного. Очевидним у нашій українській ситуації є те, що
українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді як
російська основну свою «базу» має не в Україні, а в Росії, як угорська —
в Угорщині, польська — в Польщі і т. д. Очевидним є і те, що в Україні
українська мова — мова так званої «титульної», корінної і найчисельнішої
нації — не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на
периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою і
міського побуту — за винятком міст Західної України. «Праце-здатність»
української мови паралізується, а таким чином гальмується і її
внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно,
панівні висоти посідає — або, щоб уникнути асоціацій, пов’язаних зі
словом «панівний», — переважною в багатьох сферах життя є російська
мова, російська культура, звичайно, не в їхній натуральності, а у
специфічній редукованості запозичення.

Постає кілька запитань: чи це нормально; чи це справедливо; як це
пояснюється; як може розвиватися ця ситуація далі?

Тут існує суто прагматичний підхід — прагматичний з погляду інтересів
комфортно влаштованих груп: оскільки маємо справу з певною реальністю,
треба її санкціонувати і з неї виходити. Однак цей видимо простий і
зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним і принципово
безперспективним: адже не всяка реальність є розумною і морально
легітимною, а з цією реальністю багато українців — власне, всі українці,
які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не
погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї
української держави. Адже зникнення мовно-культурної ідентичності — це
зникнення нації.

Є прямо протилежний підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям
інших суспільних груп: використовуючи всю потугу держави (насправді
малопотужної!), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпечення
українській мові належного їй домі-нантного місця в усіх сферах
суспільного життя.

За всієї виправданості і невідкличності цієї мети, засоби, що випливають
з такого романтично-волюнтаристського підходу, здаються, по-перше,
малопродуктивними — з огляду на принципову обмеженість адміністративних
можливостей нетоталітарної держави; по-друге, морально і психологічно не
бездоганними; по-третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з
огляду на непоступливість частини так званого «російськомовного»
населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України й ззовні.

Але є і третій підхід, елементи якого і були, і будуть предметом
багатьох обговорень та дискусій.

Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної,
соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту
ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття
незалежності.

Причини — і в об’єктивних обставинах (кризовий стан суспільства,
зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в
суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських
інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон «Про
мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і
культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового,
технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або
невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад
навіть порівняно з кінцем 80-х років.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати
цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть
обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у поступовому створенні об’єк-тивних обставин, які
робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську
культуру — привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це
не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства
та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці — полі-тологи,
культурологи, соціологи, соціолінгвісти — повинні запропонувати систему
дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.

Усяке явище осягається в його генезі й динаміці. Нинішнє становище
української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною —
століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно
проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови,
культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В
історичних архівах зафіксовані десятки — багато десятків! — офіційних
актів, що декретували таку політику, і тисячі — тисячі! — фактів терору
проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все
це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.

Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й
наполегливіше лунають голоси — окремих політичних діячів, специфічних
громадських організацій, органів преси і навіть людей з науковими
ступенями — про те, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова
ніколи не зазнавала. В одних випадках це невігластво, в других — цинізм,
у третіх — свідома політична пропаганда, мета якої: вщепити суспільству
думку про нормальність «реальності», зняти її історичну, соціокультурну
і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають
дослідження «історії хвороби», публікація відповідних документів, широке
інформування громадськості про дію механізмів витіснення української
мови та культури, — а це сприятиме формуванню захисних реакцій.

Адже хвороба зайшла так далеко, що відбувається її поглиблене
самовідтворення. На ній спекулює наш так званий «ринок»: книговидавці,
видавці газет, шоу-мени тощо в гонитві за негайним прибутком
орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну
могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у
Києві, не кажучи про інші міста й периферію, російське друковане слово
(як і ефірне) майже повністю заглушило українське. Естрадні зірки з
Росії, часто сумнівної величини, заполонили сцени наших міст. Усе це не
стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії,
і цього в Росії вже ніхто не приховує.

За цих умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка
української культури та українського слова (книга, газета, радіо,
телебачення), української освіти — за допомогою ринкових і законодавчих
механізмів. Зрештою, таку систему заходів розроблено й запропоновано,
але державі не вистачає волі прийняти її і здійснювати. Роками не
ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення
і розвитку українського книгодрукування, зняти податковий зашморг з
української книги; навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної
естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української
культури; заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної
політики при Президентові України.

Однією з причин стагнації, а навіть регресу є те, що кожен, навіть
найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української
мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних
сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні
прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права
українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою,
зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними
спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні
утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На
всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові
дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору
статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціопсихологічним,
мотиваційним — тобто показано його масштаби, реґіональну локалізацію,
якіс-не наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість,
вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи
української культури й українства взагалі. А тим часом у засобах масової
інформації дедалі напористiше виступають самозвані речники так званого
«російськомовного населення» як нібито монолітної новонаціональної
групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє
про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов’янського союзу».
Більше того, дедалі організованіше лунають   голоси про страждання
«ро-сійськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють
користуватися російською мовою. «…Тепер нам забороняють вживати рідні
мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім
«європейської» країни України», — читаю днями в одній газеті, більша
частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю
газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б
побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити
по-російському — чи то в повсякденні, чи то «на свята».

З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі,
ще радянського походження, статистичні дані про національний склад
населення України, — тоді коли демографічні дослідження останніх років
засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що
ідентифікують себе як українці.

Знову намагаються надати «наукової» транскрипції допотопним імперським
настановам. Так, у посібнику для студентів, аспірантів і викладачів
російських вузів «Введение в языковедение» (автори А. М. Камчатнов, Н.
А. Ніколіна. — Москва, 1999, вид-во «Флинта», вид-во «Наука»)
повідомляється таке: «К восточнославянской группе (слов’янських мов. —
І. Дз.) относится русский язык с четырьмя наречиями:  1) великорусским
(основные диалекты «северновеликорусский, южновеликорусский,
западновеликорусский), 2) малорусским (основные диалекты —
средненадднепровский, слобожанский, степной), 3) белорусским (основные
диалекты — северо-восточный, юго-западный, полесский), 4) червонорусским
(основные диалекты — галицийский, карпатский, буковинский)» (див.
назване видання, с. 199).

Це вже нас готуються «мочіть» поки що вербально (попередня «теоретична»
зачистка)…

Зразком політичної тенденційності може бути недавня заява Міністерства
закордонних справ Росії про нібито утиски в Україні російської мови, яку
Міністерство, слідом за деякими російськими газетами, називає рідною
мовою більш як половини українців. Крім фантазії авторів, тут
«спрацювало» й елементарне змішування зовсім різних понять — «рідна
мова» і «мова повсякденного вжитку». Мільйони українців під тиском
обставин справді користуються в суспільному, а часто й приватному побуті
російською, але рідною вважають українську і не мають наміру від неї
відмовлятися. Навіть багато хто з тих, що нею не володіють, жалкують про
це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали такої кривди. Це проблема, яку
ще мають дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія і педагогіка, — як
і те явище, яке можна назвати вимушеною російськомовністю: коли люди,
які добре володіють українською мовою і хотіли б нею користуватися,
через різні зовнішні обставини не можуть цього зробити.

Аналізу потребує і поняття двомовності, яке в нас парадоксальним чином
узяли на озброєння принципові одномовники — ті, хто не знає і не хоче
знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами,
власне і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Хочете
двомовності — будь ласка: опановуйте й українську мову, а не розколюйте
суспільство за мовною ознакою. Коли ж говорити про двомовність у ширшому
аспекті, то треба бачити принципову різницю між іманентним культурним
білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського
типу, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної
одномовності. Це питання в нас недостатньо досліджене, як і низка не
менш важливих: вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні
та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в
параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови
як кардіограма історичного буття нації; можливості і форми впливу
національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств
суспільства; зрештою — міра впливу державного статусу української мови
на мовну дійсність.

Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б
спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови
це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося,
зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави —
вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина
стане «прозорішою», але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в
українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови
в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а
не формальної рівності з нею — в Україні таки.

У зв’язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію
навколо «національних меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться
зовсім різні національні групи, — як ті, які справді є субдомінантними і
за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці,
так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у
мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої
русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді
в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною,
яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть
зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на
Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили
казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в
Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв’язки використати не
для політичних інтриг, а для роз’яснення західним колегам своєрідності
української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам
механічно нав’язують.

Звичайно, це не знімає з української держави обов’язку піклуватися про
мови національних меншин, особливо малих національних груп. До
задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба
тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав
походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша
ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов’я, гагаузів, а найтяжча —
у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не
відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові
кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.

І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної
ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона
функціонуватиме як мо-ва повноправного державного народу, задовольнятиме
всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як
принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне
— зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої
природні місця.

Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці,
хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги
до самих себе».

Похожие записи