Реферат на тему

Структурна лінгвістика. Копенгагенська школа структуралізму (
глоссемантика)

Даючи таку досить незвичну назву глоссемантика ( грецьк. “мова”) іншому
напрямку структуралізму, засновник цього лінгвістичного напрямку,
професор Копенгагенського університету Луї Єльмелєв ( 1889-1968) хотів
наголосити на незалежності своєї теорії від традиційного мовознавства.
Основні вади традиційної лінгвістики Єльмелєв вбачав у тому, що її
головний зміст – вивчення історії мов і родинних відношень між ними – в
цілому був спрямований не стільки на вивчення природи мови, скільки на
психологічні, фізіологічні, соціологічні й історичні прояви.

Назва датського структуралізму — “глоссемантика” ( спочатку напрямок
називався фонематикою) з’явилась 1936 року і походить від грецького
glossa ( мова) + sema (знак). Ця назва мала наголосити на принципово
новому підході до мови. Традиційне мовознавство, на думку датських
структуралістів, занадто суб’єктивне і не може претендувати на
науковість. Започаткував глоссемантику Копенгагенський лінгвістичний
гурток, який оформився після Празького, 1031 року. Найвидатнішими
представниками датського структуралізму є Віго Брьондаль ( 1887-1942),
Ханс Ульдалль ( 1907-1957) і головний теоретик цього напрямку Луї
Єльмелєв ( 1899-1965), якому як фундатору глоссемантики, належить і
найбільше робіт. Праці, в яких викладено основні положення
глоссемантики: стаття В.Брьондаля “Структуральна лінгвістика” (1939),
книга Х.Ульдалля “Основи глоссемантики” (1957) і праці Л.Єльмелєва
“Пролегалини до теорії мови” ( 1943), “Принципи загальної граматики” (
1928) та деякі інші.

Теорія глоссемантики виникла на грунті лінгвістичної концепції

Ф. Де Соссюра, її вимогах вивчати мову “ в собі і для себе”. На думку
Єльмелєва, лінгвістика має спробувати охопити мову не як конгломерат
позамовних явищ – фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних,
соціологічних, але як самодостатнє ціле, структуру. У структурі мови
треба виділити постійні, незалежні від “ позамовної дійсності”
елементи, властиві кожній мові. Основна вада традиційної лінгвістики, на
думку Єльмелєва, полягає в тому, що її головний зміст був спрямований
не стільки на вивчення системи мови, скільки на психологічні,
фізіологічні, соціологічні й психологічні прояви мовленнєвої
діяльності. Справді ж наукове мовознавство має бути іманентним, тобто
воно має вивчати конструктивні елементи мови, властиві мові людини
взагалі, а не даній конкретній мові. Тим самим Єльмелєв ставить перед
собою завдання створити універсальну лінгвістичну теорію. Традиційна
лінгвістика, на думку Єльмелєва, чіплялась за випадкові й минущі явища,
які знаходяться поза межами мови; у цьому плані вона була наукою
трансцендентною. Справді ж наукове мовознавство, на думку Єльмелєва, має
бути іманентним, тобто воно має вивчати внутрішні, постійні,
конструктивні елементи мови, властиві мові людини взагалі, а не даній
конкретній мові. Лінгвістика, вважає Єльмелєв, має спробувати охопити
мову не як конгломерат поза мовними відношеннями, а як самодостатнє
ціле, структуру. Філософські основи своєї теорії Єльмелєв формулює так:
“Структурний метод у мовознавстві має тісний зв’язок … з логічною
теорією мови, яка походить з математичних міркувань і особливо була
розроблена Уайтхедом і Расселом, а також віденською логічною школою,
спеціально Карнапом…, останні праці якого з синтаксису й семантики
мають безперечне значення для лінгвістичного вивчення мови”.Таким чином
філософською основою лінгвістичної теорії Єльмелєва є логічний
позитивізм, який заперечує реальне існування предметів реального світу,
оголошуючи ці предмети пучками перехрещень їх відношень. До того ж,
позитивізм заперечує критерій практики.Глоссемантична теорія сама по
собі незалежна від досвіду, сама по собі нічого не каже ані про
можливість її використання, ані про відношення до експериментальних
даних. З іншого боку,Єльмелєв стверджує, що ціле складається не з речей,
а з відношень, і тільки внутрішні й зовнішні відношення мають право на
існування.

Ці неправильні методологічні засновки зумовили й помилки лінгвістичної
концепції глоссемантики. Єльмелєв вважає за необхідне переглянути
недосконале на його думку соссюрівське протиставлення “мова – мовлення”
й пропонує чотиричленний поділ мови: схема – норма – узус (використання)
– акт. Під схемою Єльмелєв розуміє мову як чисту форму, яка
визначається незалежно від її соціальної реалізації й матеріального
оформлення.Норма визначається як матеріальна форма, пов’язана із
соціальною реалізацією, але не залежна від деталей прояву. Третій член –
узус – це сукупність навичок, визнаних у даному суспільстві й
обумовлених певними проявами. Ці три поняття, як стверджував Єльмелєв,
утворюють мову в розумінні Соссюра. Окрім цих понять, Єльмелєв вводить
поняття акту мовлення, відповідне “мовленню” у Соссюра, яке розуміється
як індивідуальний мовленнєвий вчинок. З проведеного Соссюром
розмежування мови й мовлення Єльмелєв робить висновки, зосередивши свою
увагу на розробці положень Соссюра про мову як сукупність відношень між
елементами мови.

Визнаючи, що ціле ( мова) складається не з речей ( елементів), а з
відношень і що не субстанція, а їх внутрішні й зовнішні відношення мають
наукове існування і повинні вивчатися лінгвістикою, Єльмелєв
використовує термін “функція” для вираження цих відношень. Як зазначає
Єльмелєв, термін “функція” використовується в глоссемантичній теорії в
значенні, яке знаходиться між логіко-математичним й етимологічним. У
формальному відношенні воно ближче до першого, але не тотожнє йому, і
позначає залежність,відповідну умовам аналізу.

Єльмелєв визначає три загальних типи глоссемантичних функцій, під які
підводяться відношення між будь-якими одиницями плану вираження й плану
змісту: двобічну залежність ( інтердепенденцію), однобічну

( детермінацію) і вільну залежність ( констеляцію).

Виділення фігур і функцій допомагає Єльмелєву зробити висновок, що
“структура мови – це мережа залежностей, або, кажучи більш чіткою,
точною мовою, мережа функцій”.Тому глоссемантики називають іноді свою
теорію іманентною алгеброю мови, тобто наукою, що використовує поняття
математичної залежності для вивчення внутрішніх, характерних мові
властивостей, якими є відношення.

Створенням лінгвістичної алгебри глоссемантики спробували встановити
такі поняття, за допомогою яких можна було б теоретично встановити всі
лінгвістично можливі зв’язки й відношення в мові між будь-якими мовними
одиницями. Така спроба граничної формалізації мови започаткувала так
звану математичну лінгвістику.

Єльмелєв розглядає мову як окремий випадок інформаційних систем, який
входить у велику систему комунікативних засобів, досліджуваних
семіотикою. Аналіз деяких семіотичних систем привів Єльмелєва до
виділення п’яти характерних ознак мови. Мова складається з :

змісту й вираження;

зв’язку між змістом і вираженням;

текста і системи;

співвідношення між текстом і системою;

розкладу мовних знаків на менші компоненти.

Розмежовуючи план змісту й план вираження в мові, Єльмелєв до плану
вираження відносить зовнішній бік мови ( тобто звукову або іншу оболонку
думки), до плану змісту – думку, яка висловлюється в мові. У план
вираження виділяється субстанція та форма. Субстанція – це звуки,
позамовний матеріал, який знаходиться за межами мови, форма – спосіб
використання матеріалу в даній мові, сама мова, яка складається з пучків
відношень. Форма виступає як щось постійне, як абстрактна автономна
сутність, яка може реалізовуватись у різних субстанціях.Відповідність
між змістом і вираженням не є прямою відповідністю між певними
елементами одного й іншого плану, мовні знаки можуть розпадатися на
дрібніші компоненти. У плані вираження такими компонентами знаків
виступають фонеми, які Єльмелєв називає таксемами вираження, у плані
змісту – фігури, неподільні далі одиниці змісту. Фігури в його розумінні
виступають як певні елементарні значення, комбінація яких дає значення
знакові.Так, у парі хлопчик-дівчинка виділяється фігура /стать/ (
чоловіча-жіноча), дівчинка-жінка фігура /вік/ (юний-зрілий) тощо.У
кожній мові кількість фігур вираження не більше ніж 70-80, а кількість
фігур змісту не набагато більше. “Отже, — відзначає Єльмелєв, — мова
організована так, що за допомогою кількох фігур і завдяки їх усе новим і
новим розміщенням може бути побудований легіон знаків. Якби мова не була
такою, вона була б знаряддям, непридатним для виконання свого
призначення” (35,305).

На думку Єльмелєва, ціле (мова) складається не з речей (елементів), а з
відношень, тому наукове існування має не субстанція, а її внутрішні й
зовнішні відношення. Для вираження цих відношень Єльмелєв використовує
термін “функція”.Функція встановлює залежність між виділеними частинами
тексту, з якого в результаті аналізу отримується система. І в тексті, і
в системі встановлюються три загальних типи глоссемантичних функцій, під
які підводяться відношення між будь-якими одиницями плану вираження й
плану змісту.

Двобічна залежність (інтердепенденція) – функція між двома елементами,
які не існують один без одного: між іменником і дієсловом, підметом і
присудком.

Однобічна залежність (детермінація), коли один елемент передбачає інший:
прийменник біля передбачає родовий відмінок, але зворотньої залежності
немає.

Вільна залежність (констеляція), при якій одни елемент може існувати без
іншого : категорії особи й роду в російському дієслові.

Виокремлення функцій, а також фігур дає підставу Єльмелєву зробити
висновок, що структура мови – це мережа залежностей, мережа функцій.
Використання математичної залежності для вивчення відношень у мові
спонукало глоссемантиків назвати свою теорію іманентною алгеброю мови. І
хоча теорія глоссемантиків виявилась непридатною для вивчення матеріалу
конкретних мов та їх зв’язків з позамовною дійсністю, спроба теоретично
встановити всі можливі зв’язки й відношення в мові між будь-якими
мовними одиницями виявилась плідною. Гранична формалізація мови
започаткувала математичну лінгвістику й позитивно вплинула на подальшу
розробку загальної теорії мови.

Дескриптивна лінгвістика в США або американський структуралізм

? 4 ?’AE/e3?5i5Ue8N;V=~=A=ae=4>ooooooooonoaaaaaaaaaaaaaaa

™`?th?i?oooooooooooooooooooooooooooo

858-1942), Едуард Сепір (1884-1939) і Леонард Блумфілд ( 1887-1949).
Оскільки своїми методологічними принципами й дослідними способами вона
опирається на структурні принципи, то її розглядають як один з напрямків
структуралізму. Американський структуралізм заснувався на кількох
ідейних платформах, тому говорити про єдину школу можна лише умовно,
виходячи з географічних і національних чинників.

Специфічною особливістю американського структуралізму, зумовленого
принципами внутрішнього порядку й національними традиціями, є
прагматична спрямованість лінгвістичних досліджень, пов’язана передусім
з необхідністю вивчення мови американських індіанців. Ці мови важко було
дослідити звичними методами аналізу, виробленими для європейських,
оскільки індіанські мови мають особливі мовні категорії, вони не мають
писемних пам’ятників, характеризуються особливою структурою речень.Тому
головним завданням дескриптивної лінгвістики був опис. Така настанова
лігнвістичного дослідження має все ж таки позитивний характер.

Теоретичні принципи американської структурної лінгвістики містяться в
книгах Сепіра “Мова” (1921) і Блумфільда “Мова” (1933). Хоча
американські мовознавці і кажуть про незалежний розвиток американського
мовознавства, все ж таки така думка помилкова.Книга Блумфільда “Мова”,
яка в американському мовознавстві посідає таке саме місце як книга
Соссюра “Курс загальної лінгвістики” в європейському, робить підсумок
основних досягнень європейського мовознавства того періоду, і в поглядах
американських мовознавців відчувається вплив європейських ідей.

Основоположники американського структуралізму на перший план висували
фонологію, а фонологічний рівень, Блумфілд наприклад, вважав
найважливішим. З ім’ям Блумфілда в американському мовознавстві
пов’язана розробка рівней мови. Він вважав, що опис мови повинен
починатися з найпростішого рівня – фонологічного, при якому визначаються
всі фонеми й констатується, які сполуки фонем можливі. Наступним рівнем
за зростанням складності є семантичний. Семантику він поділяє на
граматику й лексику.

Праці Блумфілда стимулювали дослідження американських мовознавців у
галузі структури лінгвістичних знань про мову. Так, один з послідовників
Блумфілда Хоккет виділяє три центральні системи – морфологію, фонологію
й морфонологію та дві периферійні – семантику й фонетику. Така структура
приводить до того, що в американській практиці дескриптивізму
залишаються тільки фонологічні й морфологічні дослідження. Зазначена
концепція Хоккета зовсім не поділяється всіма американськими
мовознавцями, бо американський структуралізм не становить єдиного
цілого.

Ще один представник американського структуралізму, Боас народився й
закінчив університет у Німеччині, збирався стати фахівцем у галузі
фізіології, проте участь в арктичних експедиціях спонукала його
розпочати вивчення ескімоських і індіанських мов. Загальнолінгвістичні
погляди Боаса представлені у великій колективній праці “Посібник з мов
американських індіанців” (1911-1922). У вступі до неї Боас показує
непридатність методів аналізу, вироблених на матеріалі індоєвропейських
мов, для вивчення й опису індіанських мов. В індіанських мовах
представлені особливі мовні категорії, відмінні від звичних граматичних
категорій, таких,наприклад, як слово й речення. Розмежувати слова й
речення в цих мовах дуже важко. На думку Боаса, при дослідженні
індіанських мов треба враховувати три фактори:

фонетичні елементи, які утворюють мову;

групи понять, виражених фонетичними групами;

способи утворення й модифікації фонетичних груп.

Мови американських індіанців не зафіксовані письмово, не зрозумілі їх
родинні відношення, тому вони, на думку Боаса, не підлягають історичній
та порівняльній інтерпретації, через це необхідно розробити такі методи
їх вивчення, які б спиралися на опис формальних ознак мови.

Традиції Боаса продовжував Е.Сепір – один з відомих фахівців з
індіанських мов Америки. Але на відміну від Боаса, Е.Сепір вбачає
сутність мови не стільки в її зовнішніх особливостях і формальних
критеріях, скільки у зв’язках з культурою,суспільством, історією, які й
визначають внутрішню природу мови та її специфіку у кожного етносу.У
своїй книзі “Мова” (1921) він розрізняє в мові фізичну й ідеальну
систему ( модель), причому останню він вважає важливішою. Кожна мова,
вважає Сепір, зроблена за особливою моделлю, тому по-своєму членує
навколишню дійсність і нав’язує цей спосіб усім своїм мовцям.Люди, які
розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, сприйняття
навколишнього світу значною мірою несвідомо будується на мовних
категоріях. Ці ідеї далі були розроблені в працях Б.Уорфа й отримали
назву гіпотези Сепіра-Уорфа, або гіпотези лінгвістичної відносності.

Сепір визначає мову як соціальне явище і ставить проблему
співвідношення мови з іншими формами поведінки людей, зокрема з
культурою. Якщо культуру можна визначити як те, що дане суспільство
робить і думає, то мова є те, як думають, вважає Сепір.При цьому він
гадає, що немає прямої відповідності між будовою мови й культурою
народу; з культурою пов’язаний лише словниковий склад мови.

Теоретичні погляди Л.Блумфілда стали тією основою, на якій виникла й
розвивалася американська дескриптивна лінгвістика. Фактично Л.Блумфілд
виступає як фундатор системи дескриптивної лінгвістики, філософською
базою якої є позитивізм. Головним завданням лінгвістики проголошується
опис фактів мови, але не їх пояснення, що й зафіксовано в назві цього
напрямку – дескриптивний ( від англ. “описувати”).

На початку своєї діяльності Блумфілд зі співчуттям ставився до ідеї
молодограматиків, але вже в 1926 р в статті “Ряд постулатів для науки
про мову” він пропонує нову лінгвістичну теорію й методику. Нова теорія
представлена була у формі математичних постулатів, тобто гіпотез й
аксіом, які виключають протиріччя. Проблема створення мовних постулатів
представлена Блумфілдом як основне завдання теоретичного мовознавства в
книзі “Мова” (1933). В історії американського мовознавства ХХст ця книга
посідає місце, аналогічне “Курсу загальної лінгвістики” Ф.де Соссюра в
історії європейського мовознавства. Висловлені в книзі “Мова” завдання,
принципи й методи лінгвістичних досліджень стали основою розвитку
дескриптивної лінгвістики, яка майже чверть століття панувала в
американському мовознавстві.

Психологічною основою лінгвістичної теорії Л.Блумфілда є біхевіоризм (
від англ.”поведінка”) – течія в американській психології на межі
ХІХ-ХХст., основна база якої стверджує, що про психологічну діяльність
людини можна робити висновок лише зважаючи на її поведінку, на
зовнішньо виражені реакції. Дотримуючись цього вчення, Блумфілд
розглядає мову як особливу форму поведінки людини, мовні процеси – як
явища, тотожні з біологічними процесами, зводить мовленнєве спілкування
до ланцюжка стимулів і реакцій на них. Свою загальну теорію мови
Блумфілд називає механізмом і протиставляє її менталістським будовам.

Ще однією фундаментальною проблемою, поставленою Блумфілдом, є проблема
мовного значення. Блумфілд вважає значення мовної форми ситуативним,
воно проявляється в ситуації “Мовець – мовлення – реакція слухача”.
Оскільки ситуацій може бути безліч, то визначення мовного значення,
вважає Блумфілд є найслабкішою ланкою в науці про мову.

З роботами Блумфілда пов’язане також створення теорії рівней мови. Він
вважав, що опис мови треба починати з найпростішого рівня –
фонологічного, визначивши всі фонеми та їх можливі комбінації. Після
опису фонологічного рівня треба переходити на складніший рівень, який
він називає семантичним; семантику він поділяє на граматику й лексику.

Наступні покоління американських лінгвістів розробляли теоретичні
положення Блумфілда в різних напрямках. Одна група його учнів і
послідовників (Дж.Трейгер, З.Харріс, Б.Блок), відомих як Єльська школа,
розвивала формальні методи аналізу мови, розробивши вдосконалену техніку
лінгвістичного аналізу – дистрибутивну лінгвістику. Мовознавці цієї
школи вимагали повністю виключити чинник значення з лінгвістичного
дослідження.

Інший напрямок дескриптивізму – Енн-Арборська група лінгвістів (К.Пайк,
Ю.Найда, Ч.Фріз), відмовившись від теоретичних положень Блумфілда, також
вдосконалила техніку його досліджень. Лінгвісти цієї школи активно
залучають до лінгвістичного аналізу екстралінгвістичні чинники –
соціальні, етнічні тощо, що зближує їх з вченням Сепіра.

Третій різновид американського структуралізму представлений школою
трансформаційного аналізу – Н.Камський, Р.Ліз та ін.

Усі три зазначені напрямки американської дескриптивної лінгвістики
основну увагу приділяли методиці лінгвістичного аналізу, способам опису,
створенню чіткої формальної процедури опису, тобто технікам опису мови.

Отже, поява структуралізму зумовлена загальними закономірностями
розвитку наукової думки середини і кінця ХХст. У різних напрямках
структуралізму проявились національно-специфічні риси, зумовлені як
теоретичними настановами того чи іншого напрямку, так і прикладними
завданнями. Кожен з розглянутих напрямків зробив свій внесок у розвиток
сучасної лінгвістики. Структуралізм затвердив найважливіший принцип
мовознавства ХХст – розгляд мови як системи, частини якої існують лише в
їх взаємозалежності й взаємозв’язку.

ЛІТЕРАТУРА:

Геруцький Л. “Общее языкознание”. Мінск, 2001р.

Реформатський А.А. “Введение в языкознание”. – М., 2000р.

Березін К.С., Головін А.К. “Общее языкознание”. – М., 2000р.

Головін А.К. “Введение в языкознание”. – М., 1975р.

Кодухов К.В. “Введение в языкознание”. – М., 1976р.

Зубкова Л.Г. “Язык как форма. Теория и история языкознания”. – М.,
1999р.

Гумбольдт фон В. “Избранные труды по языкознанию”. – М.: Прогрес, 1984р.

Єьмслев Л. “Полегомены к теории языка// Новое в лингвистике”. Вип.I ,
М.: Видавництво ін. літ., 1960р.

Жирмунський В.М. “Общее и германское языкознание”. – Л.: Наука, 1976р.

Сепір Е. “Избранные труды по языкознанию и культурологии”. – М.:
Прогрес, 1993р.

Солнцев В.М. “Язык как системно-структурное образование”. – М.: Наука,
1971р.

Сосюр Ф. “Труды по языкознанию”. М.: Прогрес, 1977р.

Похожие записи