Реферат на тему:

Стилістичні функції тавтології в українських народних думах

Тавтологічні структури – характерні стильові і стилістичні ознаки
фольклорних текстів. Проте виявляється, що змістове та художньо-образне
навантаження цих сполук неоднакове в кожному конкретному випадку.
Зважаючи на це, а також враховуючи відсутність розвідок, присвячених
аналізу тавтологічних виразів у думовому епосі, вважаємо за необхідне
провести наукові спостереження у цьому ракурсі, що і є метою нашого
дослідження. Завдання, які передбачаємо розв’язати, полягають у
з’ясуванні того,

– з чим (внутрішньомовними чи позамовними чинниками) пов’язуємо
існування у мові дум тавтології;

– що таке тавтологія у плані змістовому (буттєвому);

– чи належить тавтологія до текстових універсалій;

– яке поетичне навантаження тавтологічних структур у думовому епосі;

Тавтологію розуміємо як “неусвідомлений, мимовільний або, навпаки,
навмисний повтор у межах словосполучення, речення того самого чи
однокореневого слова (формально-семантична тавтологія) або
різнокореневих слів з тотожним, аналогічним і подібним значенням
(семантична тавтологія)” [Тараненко 2002: 25].

В основі тавтології лежить повтор (отже, подібність, тотожність).
Цікавим є з’ясування того, що зумовлює виникнення тавтології у думах:
логічна чи стилістична (естетична тощо) необхідність, тобто чи можна
чітко і безапеляційно визначити функцію тавтологічних структур у думах.
Наприклад, у конструкціях: безневинно обвиняє; буде суд осуждати
тавтологічні структури передбачають наявність саме таких компонентів:
заміна їх, фактично, неможлива без зміни змісту.: пор. безневинно
обвиняє – несправедливо обвиняє; буде суд осуждати – буде суд карати.
Такі структури відображають сформоване в мовній практиці слововживання.
Вони логічно обумовлені: у дзвони задзвонити; напитку напивсь.

Іншим вважаємо структури дивом дивували, славу виславляли, у яких
помітна є незвичність: так, дивуватися можна чомусь, а не чимось (тобто
порушена граматична нормативність): у мові відома формула диву
дивувалися; виславляти славу здається недоречним і таким, що неможливе:
як можна виславляти славу, коли вже сама слава є прославленням? Проте
підкреслення того, що славу все-таки виславляли, свідчить про
максимальну значущість такої слави: у героїчному епосі, яким є думи,
акцентується увага саме на понятті героїчної слави, що тотожне поняттю
подвиг в ім’я народу (лексема подвиг з’явилася у нашій мові пізніше, в
думах її, вважаємо, заміняла лексема слава). Сполуку пости постила можна
кваліфікувати як громіздку і надлишкову: її виникнення, очевидно, треба
обумовити вимогами ритму, адже можна сказати лаконічно і зрозуміло:
постила, проте цього недостатньо для створення плавності, повноти
ритмічного малюнка (до речі, ця тавтологічна структура зафіксована один
раз, отже, є оказіональною):

В неділю барзо рано-пораненьо не сива зозуля закувала:

Вдова,

Старенькая жена,

Пости постила

І молитви творила,

Господа милосердного собі на поміч просила. [УНД 1972: 349-351].

Очевидно, замінити цю сполуку одним словом не можна. Розглянуті приклади
тавтологічного слововживання свідчать про те, що, з одного боку,
тавтологізовані сполуки є логічними, з другого – алогічними,
надлишковими, на перший погляд – навіть зайвими. У поетичному творі
(надто ж фольклорному – відшліфованому багаторазовою практикою), що
являє собою максимально згущений ідейно-змістовий та чуттєво-почуттєвий
комплекс думки й емоцій, зайвого, надлишкового і алогічного не може
бути. Алогічність і надлишковість тут набуває зовсім іншої якості,
переходячи до розряду явищ художньо вмотивованих, доречних, почасти і
необхідних (як показник загострення уваги на певній художній формі, яка
виступає втіленням певної думки), іншими словами “тавтологія є акт
мислення у зоні буття, у сфері метафізики”, “споглядання, транс,
статичність, спокій, самодостатність…” [Гачев 1991: 70].

Тавтологію зараховують до ознак народнопоетичної мови і розглядають “як
стилістичний засіб для підсилення емоційності та виразності мови”
[Єрмоленко 2001: 181]. Усне мовлення – значить живе, імпульсивне, таке,
що побудоване на емоційності, спонтанності, інтенсивності
висловлюваного, інтонаційності тощо. Тавтологізовані сполуки, які
кваліфікуємо як фольклорні за походженням, виникали в усному мовленні.
Однак, вподобані носіями мови, “закам’яніли” і стали надбанням мови. Ці
сполуки спочатку закріпилися за народнопоетичною (уснопоетичною) мовою –
стали її специфічною ознакою, набувши статусу поетичних формул
(текстових універсалій), а вже згодом були визнані як одиниці мови
(звичайно, далеко не всі формули, а лише деякі: чужа чужина [СУМ XI:
379], огнем запалив [СУМ VI: 28], дивне диво [СУМ II: 272], істинна
правда [СУМ VII: 498]).

У зв’язку з цим можна запропонувати поділ тавтологічних структур на
мовні й мовленнєві (художні). До тавтологій мовних, на нашу думку,
належать ті, що зафіксовані в СУМ (дивне диво, вік вічний, істинна
правда) або компоненти яких логічно обумовлені і закріплені нормами
слововживання: (буде суд осуждати, будуть цвіти процвітати, станом
стали, пісню співає, пішком іде), до мовленнєвих (художніх,
оказіональних) – такі, що зафіксовані один раз у певних текстах (у
думах – пили пилили, волися волами, сирая сириця, клятьбами проклинає,
слізні сльози, у авторів: у П. Тичини: Хмари хмарять хвилі, А.
Мойсієнка: І хмара грізно бровить брови, у Я. Славутича: Жирують жирно
Жириновські, у М. Вінграновського: Де морозить хвилю Морозенко, у Л.
Костенко: Люди мої, рідна моя рідність.

† ? ? N

X

`

? N

?

Hумовлене існуючими закономірностями фразотворення, закладеними в мові.
Проте цікаве інше: чим зумовлена необхідність виникнення цієї структури
як такої:

Гей, не пили то пилили,

Не тумани вставали,

Як із землі турецької

Та з віри бусурменської,

Із города Азова,

З турецької неволі

Три братіки втікали [УНД 1972: 219].

Очевидно, що тавтологізована універсалія пили пилили – тут художній
міні-образ, складник поетичної картини світу думового епосу, який має
вагоме ідейно-змістове та художньо-образне навантаження. Якщо поглянути
на текст думи з боку вмотивованості художньо-образної системи, то одразу
виникне питання щодо існування міні-образу пили, а також
тавтологізованої сполуки пили пилили: цей образ ніяк не пов’язується, на
перший погляд, з описом подій у думах. Помітна деяка його “казковість”,
“нереальність”, зв’язок з іншими фольклорними жанрами (хоча ні в казках,
ні в баладах, ані в загадках чи колядках цей образ не зафіксовано). Його
функціонування відзначено саме в зачинах. А думові зачини і є тими
своєрідними макроуніверсаліями, які містять казковий елемент. До таких
казкових формул належить, на нашу думку, і думовий тавтологізований
вислів пили пилили.

Звичайно, сприйняття цього образу, його осмислення безпосередньо
пов’язане з емоційністю, зумовленою асоціаціями, а ще більше – ця
емоційність відчувається на глибинному рівні, її витоки – в
анімістичному світогляді, що закодований у нашій підсвідомості. Так,
слова пили, туман знаходяться в одному ряду образів зачину; туман
асоціюється з перешкодами, випробуваннями, через те що утруднює
пересування, перешкоджає швидким діям тощо.

За допомогою тавтологічного вислову пили пилили досягається нагнітання
емоцій, адже пилити, окрім свого основного значення “розрізати пилкою
дерево, камінь” [СУМ VI: 352], передає ще й додаткові денотативні та
конотативні відтінки, як-от: розмірені, цілеспрямовані, одноманітно
повторювані настійливі рухи, скеровані на нищення дерев – отже, живого,
що, окрім того, супроводжується такими ж звуковими сигналами,
неприємними для звукового сприйняття, які породжують і відповідні
почуття: тривогу, біль, сум тощо (це увиразнює множинна форма іменника).
Розглянутий приклад тавтологічного уживання, як й інші подібні випадки,
свідчить про те, що в думах тавтологія “стає конструктивним художнім
прийомом, спрямованим на максимальну концентрацію якоїсь ознаки”
[Русанівський 2002: 228].

Отже, виникнення тавтологічних структур як універсалій зумовлено:

а) неможливістю іншого слововираження (безневинно обвиняє, буде погоня
вганяти, за повід веде, загадку загадати, напитку напивсь, у поход
сходити, підбойками підбити, підпивати пивце);

б) можливістю заміни використання інакшого способу мовного оформлення
думки (навіть спрощеного, економнішого), але обраного саме такого
відповідно до умов римування, ритмомелодики твору тощо (пости постила
замість постила, на вибір вибирайте – замість вибирайте);

в) спонтанністю усного мовлення (тобто попередньо необдуманого, такого,
що колись було випадково висловлене, а згодом закріпилося як висловлене:
(слова промовляти, в сні снилось, огнем запалив, гласом гукати);

г) художнім вимислом: пили пилили.

Тавтологія “є судження про непідмінність і обов’язковість, про
абсолютність даної сутності (ідеї) у бутті” [Гачев 1991: 70].
Використання тавтологічних конструкцій як формальних засобів (для
створення ритму), функціонування їх, так би мовити, як спонтанних,
мимовільно створених формул, що набули в народній мові статусу поетичних
універсалій, мовно-національних знакових одиниць (плакати сльозами,
промовляти словами, очима не бачити, виславляти словами) свідчить про
те, що тавтологія “безумовно істинна” [Витгенштайн 1994: 33], “у
тавтології умови відповідності світу – репрезентативні стосунки –
припиняються, і вона не перебуває в жодному репрезентативному стосунку
до дійсності” [Витгенштайн 1994: 34].

Тавтологія належить до символічних явищ [Витгенштайн 1994: 34] – мабуть,
цим і можна пояснити тяжіння носіїв мови до використання тавтологічних
структур, а часом – і до спеціального, зумисного конструювання
тавтологічних виразів – художніх образів (пили пилили). Саме
тавтологічні конструкції завдяки своїй природі сприяють максимальному
згущенню думки, виділенню основного. Це переконливо засвідчують
приклади, в основі яких концепт воля. Почасти громіздкі трискладові і
більше сполуки (на зразок Визволь, Господи, нас, бідних невольників, на
волю) передають основний лейтмотив творів концентрують увагу на
провідній думці тексту.

Компоненти тавтологічних формул взаємопідсилюють зміст та
емоційно-експресивне забарвлення один одного: пор.: події відбувалися на
чужині і На чужій чужині, / В степу Вкраїні, / Собиралися войни большиї
[УНД 1972: 167]. Помітно, що дублювання форми і змісту створює одиницю
вищого порядку, яка сприймається такою, що містить надбудовний елемент:
виникає значеннєво і емоційно увиразнена структура з ускладненим
змістом, тобто очевидним є те, що “тавтологія є самоопорність” [Гачев
1991: 69]: це свого роду подвійність висловлюваної думки, тотожність +
тотожність, оперуючи математичними термінами – число у квадраті, адже
слова, що стоять поряд, дублюються: як правило і за формою, і за змістом
(можливі випадки, коли лише за змістом) і таким чином діють з подвійною
силою (у змістовому та в емоційному плані). У подібних сполуках
концентрується і фіксується вищий спектр усвідомлених понять, емоцій і
почуттів, тобто вони стають еталонними, до того ж – національно
забарвленими.

Тавтологічні структури думового епосу мають статус текстових
універсалій, а отже, є одиницями стилетворчими і водночас стилістично
навантаженими.

Література

Витгенштайн П. Философские работы. Т.1. М.: Гнозис, 1994.

Гачев Г. Книга удивлений, или Естествознание глазами гуманитария, или
образы в науке. М.: Педагогика, 1991.

Голуб И.Б. Стилистика русского языка. М.: Айрис, 1997.

Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова: короткий
тлумачний словник лінгвістичних термінів. К.: Либідь, 2001.

Русанівський В.М. У слові вічність. К.: Наук. думка, 2002.

Словник української мови: В 11-ти т. К., 1970-1980.

Тараненко О. Тавтологія // Українська мова: Енциклопедія. К.: 2002. С.
625.

Украинские народные думы. М.: Наука, 1972

Похожие записи