Реферат на тему:

Стилі мовлення

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Сталь літературної мови
– різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується
відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше
відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це
своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних
засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт
влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

сферу поширення і вживання (коло мовців);

функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив,
спілкування тощо);

характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію,
граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують,
унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом
літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної,
вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному
стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для
офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести
забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично
виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей
– надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних
мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних
функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену
системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий,
публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й
писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча
усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно
писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають
книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю
характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним
для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе
багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті
суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди –
підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів
спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності
мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний,
інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль.

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на
виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування,
жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування
виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше –
нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються
особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене
соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета
його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну
підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків,
результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не
пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше
довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має
конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань,
досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

безпосередня участь у спілкування;

усна форма спілкування;

неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

невимушеність спілкування;

непідготовленість до спілкування (неформальне);

використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз,
інтонації);

використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

емоційні реакції;

потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення,
зниженості);

прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами
(поп-, пона-, поза-);

фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені
слова, вигуки й т.д.);

заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна
дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних
стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно
обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист. Художній стиль.

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати
як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно
вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої
переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних
видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві
– художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції
найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через
систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні
переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність
(образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ,
зоровий образ);

поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття
прекрасного;

експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе,
пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне,
зневажливе, грубе та ін.);

зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії,
гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури);
конкретно-чуттєве живописання дійсності;

відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься
далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне
світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора
спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно
конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів,
анонімів, фразеологізмів);

запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування
індивідуального стилю митця);

уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів,
діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному
способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у
теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах
дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі
вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків,
особливості інтонування та ритмомелодики;

повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди,
риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість
та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі,
які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання,
новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика,
драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес,
освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину,
суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності
теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження
інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

узагальненість понять і явищ;

об’єктивний аналіз;

точність і лаконічність висловлювань;

аргументація та переконливість тверджень;

однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і
характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція,
дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних,
фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум,
синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних
словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та
емоційно-експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н
розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування
цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні
дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як
правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну
роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які
додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти
складається з таких підстилів:

а) власне науковий )із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття,
наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези)
який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та
науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного
викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із
використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів
художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для
доступного, логічного й образного викладу й н включає використання
елементів емоційності.

Публіцистичний стиль.

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича,
культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні,
злободенні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до
необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи
сформувати нові;

пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за
втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського
тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор,
гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного
стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними
термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність,
приватизація та ін.);

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова
(політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі
словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний
рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси
та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних,
військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський
старт і под.);

із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст.
(ист), — атор, — акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор);
префікси псевдо; — нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія,
неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних,
окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення
ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи
заголовки;

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі
заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі
інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо,
телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні
доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди,
рецензії тощо).

Епістолярний стиль.

Сфера використання – приватне листування. Цей стиль може бути складовою
частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики
(“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки – наявність певної композиції: початок, що містить
шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа;
кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. –
приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного
та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним),
скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних
формувань увічливості.

Конфесійний стиль.

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і
всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах,
проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних
книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

— суто церковна термінологія і слова – символи;

непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість,
піднесеність.

2.Організаційно-діловий стиль.

Його функціональні підстилі.

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й
документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських
органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для
спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті,
законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською
діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище
сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць,
прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними
завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей.
Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління –
організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер
і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні,
залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її
компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того,
хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його
адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є
організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на
адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер
управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська
діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього
повторність управлінської інформації приводить до регулярності
використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість
кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком
певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості
управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

офіційний характер;

адресність;

повторність;

тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах
(ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й
послідовністю викладу фактів;

документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер
документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що
дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація
вислову;

сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на
параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і
прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.

Похожие записи