Реферат на тему:

Становлення і розвиток теорії дискурсу у сучасній українській мові

У лінгвістиці в процесі становлення нової наукової парадигми
відбувається створення як нового категоріального апарату, так і
переосмислення існуючих понять і термінів. Комунікативний підхід до
вивчення мовних явищ, що затвердився наприкінці ХХ ст., не став
виключенням. З одного боку, він сприяв уточненню термінів, пов’язаних із
стилістичною системою мови, з іншого – розвитку теорії дискурсу. Тому
мета даного дослідження – прослідкувати процес становлення теорії
дискурсу у руслі комунікативного підходу. У процесі аналізу
розв`язуються такі завдання: 1) встановити етапи розвитку теорії
дискурсу; 2) виділити основні типи та структурні ознаки дискурсу,
вказати на його методи дослідження;

3) проаналізувати культурну складову дискурсу у зв`язку з поняттями
національного менталітету та мовних картин світу.

Традиційно під стилістичною системою розуміють сукупність функціональних
та експресивних стилів у їх взаємозв’язках [46, 602]. Як зазначає
С.Я.Єрмоленко, кількість жанрово-стильових різновидів мови залежить як
від зовнішньомовних (історичні умови функціонування літературної мови,
соціально-психологічні основи відтворення мовних типів спілкування), так
і внутрішньомовних чинників (порядок слів, флективність, наявність
варіантних форм тощо) у взаємозв’язках [46, 602].

Основи функціональної стилістики були закладені Ш.Баллі [3](
Б.Гавранеком( В.Матезіусом, Й.Вахеком та іншими представниками Празького
лінгвістичного гуртка [36]. У російському мовознавстві проблемами
функціональних стилів займалися Л.В.Щерба [50], В.В.Виноградов [9], а
також М.М.Кожина [25]( Д.М.Шмельов [49]( О.Б.Сиротиніна [42] та багато
інших.

Українська стилістична думка сформувалася завдяки значним теоретичним та
практичним досягненням у цій галузі Л.А.Булаховського [6](
М.М.Пилинського [33], С.Я.Єрмоленко [21], А.П.Коваль [24]( Л.Я.Мацько
[31], О.Д.Пономарева [34], Н.Д.Бабич [2], В.С.Ващенка [8](
І.П.Чередниченка [48], Н.В.Ботвіної [5] та інших.

У результаті цих досліджень встановлено, що провідні функціональні стилі
виникають відповідно до найважливіших суспільних функцій мови, тому
виділяють основні та периферійні стилі. До того ж функціональним стилям
властива змінність у межах однієї національної мови, що залежить знов
таки від суспільно-політичних умов життя народу. Сам набір
функціональних стилів, їх суспільна вагомість індивідуальні в кожній з
мов. Як правило, найбільш сприятливі умови для розвитку має художній
стиль, формуванню якого сприяли видатні письменники країни.

Щодо української мови, то внаслідок історичних причин тривалий час
розвивався лише художній стиль, а всі інші – штучно стримувалися.
Наприклад, можна вважати, що науковий стиль виник лише в роки
незалежності, а конфесійного стиля до цього часу немає [46, 602].
Невипадково, що існують певні відмінності у визначенні кількості та
критеріїв класифікації функціональних стилів в українській національній
мові. До цього часу підручники з сучасної української мови та стилістики
[24; 8; 44; 45; 34; 43; 5; 21; 31] подають різні системи функціональних
стилів. Проте, як зазначає В.С.Перебийніс( ці “розходження у визначенні
кількості й назвах мають переважно термінологічний характер( бо спільних
рис у встановлених різними авторами системах функціональних стилів
української мови більше( ніж розходжень” (44, 561(.

Визначаючи поняття (стиль(, учені традиційно підкреслюють, що це
сукупність мовних засобів і способів його організації( зумовлених
певними суспільними обставинами( характером і метою висловлення. Однак
основна ж функція стилістики полягає в усвідомленому виборі мовних
прийомів( що допоможуть увиразнити думку та досягти іллокутивних
намірів. Цей вибір залежить від мовної спроможності й майстерності
мовця.

Як правило, кожний стиль характеризується як спільними (інтегральними)
компонентами, так і певними диференційними ознаками, які дозволяють
сформувати поняття коректності (норми) для кожного стилю. Як зазначає
Ю.С.Степанов, поняття про комбінацію ознак передбачає уявлення про
гармонію (30, 494(. Однак осмислення самого процесу вибору в мовленнєвій
діяльності людини виникає лише в ХІХ ст., коли почалося усвідомлення
стилю як перемінної величини, що відображала пристосування людини до
суспільного середовища.

У лінгвістиці ХХ ст. це відкриття призвело до розуміння стилю як
суспільної манери виконання мовленнєвих актів, яка є однією з умов
забезпечення успішності спілкування. Саме це дало у подальшому поштовх
для розуміння стилю як способу мислення, світорозуміння.

Отже, сьогодні стиль визначається як:

різновид мови (функціональний стиль), закріплений традицією за однією із
найбільш вагомих сфер суспільного життя, що віддзеркалюється в фонетиці,
граматиці, лексиці;

загальновизнана манера, спосіб виконання конкретного мовленнєвого акту;

індивідуальна манера, у тому числі й літературно-художня;

мовна парадигма епохи, під якою розуміють стан мови в стильовому
відношенні в конкретну епоху (30, 494(.

Усе це підготувало підґрунтя для переосмислення наприкінці ХХ ст.
стилістичних понять та термінів у комунікативно-прагматичному, а з часом
і в дискурсологічному аспектах.

Так, разом із комунікативістикою в науковий обіг увійшли поняття мовної
особистості, мовця, мовленнєвої ситуації [4], комунікативних регістрів
[22], а також на сьогодні надзвичайного популярного поняття дискурсу, що
трактується передусім як мова, «занурена в життя» [13, 525; 29]. При
такому підході до вивчення мови до уваги беруться не лише мовні факти,
але й гетерогенні екстралінгвістичні фактори, навіть паралінгвістичні.

Розвиваючись у надрах комунікативістики, дискурсивний підхід породив ряд
напрямків, що поглибили й видозмінили поняття дискурсу, не тільки в
аспекті когнітивної лінгвістики (передусім ментальна сфера мовної
особистості в контексті сукупності розумових операцій з обробки мовних
даних та екстралінгвістичної ситуації в процесі породження мови), але й
у плані самої дискурсології (коли виникає уявлення про дискурс як про
одиницю аналізу)

[40; 39].

Останнє призвело до того, що багато вчених почали виділяти дискурс як
одиницю аналізу тексту, що, у свою чергу, викликає необхідність у
розмежуванні понять «дискурс» і «зв’язний текст» [41]. Як відомо, на
сьогодні зв’язний текст розуміють як один з виявів дискурсу, як його
проміжний результат, оскільки кінцевою метою дискурсу є не створення
тексту як такого, а досягнення перлокутивного ефекту. У цьому аспекті
під дискурсом розуміють сукупність мовленнєворозумових дій комунікантів,
зв’язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовця та
осмисленням мовної картини світу мовця адресатом [32, 188- 190]. Таким
чином, поняття дискурсу включає одночасно два компоненти: і динамічний
процес мовної діяльності, що вписана в її соціальний контекст, і її
результат у вигляді тексту.

Дискурс, як і будь-який комунікативний акт, припускає наявність двох
фундаментальних ролей – мовця (автора) і адресата. При цьому актори
можуть у процесі мовленнєвого акту мінятися ролями.

У наслідок цього структура дискурсу припускає наявність двох докорінно
протиставлених ролей – відповідно мовця та адресата, а сам процес
мовного спілкування розглядається в цих двох перспективах, тому в
дискурсології виділяються такі напрямки дослідження:

побудова дискурсу (наприклад, вибір лексичних засобів у процесі
первинного та вторинного семіозису);

розуміння дискурсу адресатом (наприклад, співвідношення займенників та
інших дейктичних слів з тими чи іншими об’єктами);

розгляд процесу мовного спілкування з позицій самого тексту, що виникає
в процесі дискурсу.

Незважаючи на наявність такого розмаїття підходів до структури дискурсу,
воно залишається до кінця не розв’язаним [39]. Традиційно розрізняють:

макроструктуру/глобальну структуру (членування на великі складові;
узагальнений опис основного змісту дискурсу, що адресат будує в процесі
розуміння; послідовність макропропозицій, тобто пропозицій, виведених із
пропозицій вихідного дискурсу за визначеними правилами) як один із
різновидів так званих стратегій розуміння дискурсу;

мікроструктуру/ локальну структуру – це членування дискурсу на
мінімальні складові, котрі має сенс відносити до дискурсивного рівня
(наприклад, предикації, чи клаузи).

Крім понять макроструктури та мікроструктури в лінгвістиці
використовують терміни суперструктури (за Т. ван Дейком, це стандартні
схеми, за якими будуються конкретні дискурси; вони віддзеркалюють
зв’язок дискурсу із жанром [17]), схеми, під якими розуміють стереотипні
фонові знання, стереотипні уявлення про дійсність, фрейми – схематичні
уявлення про статичні моделі, скрипти – динамічні стереотипні структури,
сценарій – динамічні уявлення про статичні моделі, фреймінг/рефреймінг –
для позначення різних способів бачення суспільно значимих проблем [53]).

Слід також пам’ятати, що вихідною, фундаментальною формою існування
дискурсу є усне мовлення, а письмовий дискурс є похідним від усного. Це
розмежування зв’язане з каналом передачі інформації: при усному дискурсі
канал – акустичний, при письмовому – візуальний.

Відповідно до каналів інформації в сучасних дослідженнях наводиться
більш широка типологія, яка будується на основі різних типів семіотичних
знаків. Це літературний, фольклорний, міфологічний тоталітарний,
ритуальний, театральний, неофіційний (позацензурний), неправдивий,
лайливий, етикетний тощо дискурси [35]. Усі інші розходження між
різновидами дискурсу, як правило, описуються за допомогою поняття жанру.

Розділ лінгвістики, що вивчає дискурс як міждисциплінарний напрямок,
отримав назву дискурсивного аналізу (discourse analysis).

Визначаючи місце дискурсивного аналізу в лінгвістиці, слід відмітити,
що він виник як важлива частина комп’ютерної лінгвістики в 1970-і роки
ХХ ст. у ряді наукових центрів, що займалися проблемами штучного
інтелекту й автоматичної обробки природної мови: Європа – Т. ван Дейк
[17]; США – З.Харріс (йому належить перше вживання терміна дискурсивний
аналіз [52]), У.Чейф, С.Томпсон, М.Митун, Дж.Дюбуа, П.Кленсі, С.Каммінг
та ін. Хоча елементи дискурсивного аналізу можна зустріти вже в
американських етнолінгвістичних дослідженнях, орієнтованих на запис і
аналіз усних текстів різних мов (наприклад, у Ф.Боаса), а також у
представників Празької лінгвістичної школи (у тому числі у В.Матезиуса з
його інтересом до тексту).

На сьогодні, крім комп’ютерної лінгвістики та штучного інтелекту, з
вивченням дискурсу пов’язують психологію, філософію, логіку, теологію,
юриспруденцію та багато інших наук, кожна з яких по-своєму впливає на
розвиток дискурсології, особливо це стосується соціології.

Отже, незважаючи на те, що проблеми мовної взаємодії протягом тривалого
часу були предметом міждисциплінарних досліджень риторики й ораторського
мистецтва, стилістики й літературознавства, як власне науковий напрямок
дискурсивний аналіз сформувався лише в останні десятиліття завдяки думці
про те, що ніякі мовні явища не можуть бути адекватно зрозумілі й
описані поза їхнім уживанням, без врахування їхніх дискурсивних
аспектів. Цим можна пояснити ту ситуацію в мовознавстві, що дискурсивний
аналіз стає одним з центральних розділів лінгвістики.

Дискурс, як і інші мовні сутності (морфеми, слова, речення), будується
за певними правилами, що властиві конкретній мові. Якщо такі правила
порушуються – виникає непорозуміння (або комічний ефект – у художніх
творах). Виявлення цих правил є основою дискурсивного аналізу. До того
ж дискурсивний аналіз дозволяє не тільки визначити структуру дискурсу,
але й визначити вплив дискурсивних факторів на більш дрібні мовні
складові – граматичні, лексичні та фонетичні.

Дискурсивний аналіз як нова лінгвістична дисципліна знаходиться поки що
в стадії становлення, тому існує декілька напрямків, що визначаються за
методикою проведення дослідження [39]:

метод діалогічної інтерпретації, тобто аналіз побутового діалогу;

дослідження інформаційного потоку, де провідним питанням стає
співвідношення мови та свідомості;

когнітивна функціональна граматика, в якій вивчаються явища
інформаційного потоку в аспекті класичних «інформаційних» категорій
(тема/рема, дане/нове);

метод когнітивного картування як спосіб моделювання смислової сторони
тексту;

прагматичний аналіз, що орієнтований на вивчення ефективності
комунікації;

математичні та комп’ютерні методи дослідження тексту.

Таким чином, теорія дискурсу сприяла переосмисленню стилістичних понять
та категорій під кутом суспільного життя етносу в певному хронотопі.

У мовознавчій науці таке переосмислення відбувається в напрямку аналізу
дискурсивних практик людини як члена національно-культурного
співтовариства. Поведінка людини, як зазначає В.В.Красних, несе на собі
національно-культурний відбиток [28, 244], оскільки дискурс, крім власне
лінгвістичного, має ще й лінгвокогнітивний план. У цьому аспекті дискурс
пов’язаний із свідомістю, знаннями та уявленнями мовця, яких він набуває
в процесі соціалізації і які є основою того культурного масиву, що
транслюється від покоління до покоління в межах одного етносу. На думку
В.В.Красних, саме це визначає національну специфіку дискурсу. Отже,
найважливіша складова дискурсу – культурна складова [28, 245].

Для аналізу зазначеної складової ця дослідниця пропонує двоплановий
лінгвокогнітивний підхід:

на першому етапі визначається загальнолінгвістичний аспект, релевантний
для будь-якої комунікації, будь-якого комунікативного акту, мови тощо;

на другому етапі виявляється національно-детермінований компонент, що є
актуальним для національного дискурсу й визначає його національну
специфіку

[28, 245].

Завдяки такому підходу структурування комунікації відбувається за двома
напрямками: в аспекті універсальних характеристик та в аспекті виявлення
національно-специфічних компонентів, які вже можна систематизувати в
термінах фрейм-структур свідомості.

Фрейм-структуру свідомості В.В.Красних визначає за такими
характеристиками:

це когнітивна одиниця, яка формується за допомогою кліше/штампів
свідомості, яка виступає своєрідним пучком передбачуваних валентністних
зв’язків (слотів), що визначають вектор спрямування асоціацій;

це складова одиниця, однак цілісна, єдина, оскільки кліше зберігаються у
свідомості як нерозчленовані одиниці, хоча їх також можна структурувати
[28, 247].

Як вже зазначалося раніше, фрейм-структура виявляється передусім у
відборі конкретних мовних засобів, що вживаються при породженні тексту.
Вона реалізується за допомогою прецедентних феноменів та стереотипів
уявлення, що є тим культурним предметом, який покладений в основу
зазначеної структури.

Слід додати, що прецедентні феномени можуть бути універсальними,
запозиченими, національними. Проте, як правило, у кожній окремій
культурі вони разом із стереотипами виконують роль еталонів та канонів.

У наукових працях останніх років, присвячених прецедентним феноменам,
усе частіше звертається увага на їх вербалізований характер. До
прецедентних феноменів відносять передусім прецедентний текст,
прецедентну ситуацію, прецедентний вислів та прецедентне ім’я [14, 251].
Усі ці явища Д.Б.Гудков відносить до національного рівня прецедентності.

Як бачимо, позиції В.В.Красних та Д.Б.Гудкова щодо рівня прецедентності
(універсальність або тільки ідіоетнічність) зазначених одиниць значно
відрізняються. Розв’язати це питання, на нашу думку, допоможе звертання
до поняття національного менталітету та мовних картин світу як похідних
від нього.

Поняття «менталітет» є порівняно новим в українській науковій парадигмі,
але тривалий час перебуває в центрі уваги зарубіжних учених.

У вузькому розумінні менталітет тлумачиться як стійкий склад розуму [47,
8], як поняття, наближене до витоків «світобачення» [37, 51]. У кожного
народу є свій тип мислення, який і визначає картину світу [11, 21].
Менталітет також розглядають як сукупність думок і уявлень, властивих
тій чи іншій мовній групі. Ця позиція ототожнює поняття «менталітету» з
«картиною світу». Віддаючи перевагу терміну «ментальність», В.В.Колесов
визначає її як світогляд у категоріях рідної мови, в якому поєднуються
інтелектуальні, духовні й вольові якості національного характеру в його
типових проявах [26, 14].

У широкому розумінні щодо поняття менталітет релевантними вважаються
способи поведінки і сприйняття, способи поведінки і реакції [12, 59].
Таким чином, поняття менталітет включає як способи збагнення світу, так
і результати цього збагнення – образи й уявлення, тобто змістову сторону
сприйняття світу. При цьому враховується й поведінкова сторона людської
діяльності: крім ментальних процесів та їхнього змісту, до поняття
менталітет включаються й учинки.

При аналізі змісту цього поняття обґрунтованим і логічним є розгляд
менталітету як способу сприйняття світу, світобачення, зумовленого
психічними характеристиками нації, а також соціально-історичними умовами
її існування. Менталітет – це характер народу, про який писав В. фон
Гумбольдт [15, 370] і який відображується не тільки в мові, а й у
літературі, релігії, духовному житті нації. За В. фон Гумбольдтом,
характер нації позначається на характері мови, що демонструє «об’єднану
духовну енергію народу» і втілює в собі своєрідність цілого народу; мова
виражає бачення світу, а не просто відбиток ідей

народу [15, 348-349].

Глобальним процесом, пов’язаним із формуванням і тлумаченням картини
світу, є світобачення [38, 20]. Бачення світу – це і є менталітет, що
виявляється в образах і уявленнях, тобто в картині світу, а також у
вчинках людей, у різних сферах культури. Про менталітет можна говорити
на основі їхнього аналізу, хоча, безумовно, розмежування менталітету і
картини світу є дещо механістичним. Ці два явища взаємозумовлені й
взаємозалежні, менталітет можна досліджувати на основі характеристик
картини світу, насамперед експліцитних.

Менталітет впливає на процеси когніції, включаючи в ці процеси і
структурування накопичених знань. Механізми когніції за своєю основою є
універсальними, а розбіжності набутих знань визначаються своєрідністю
менталітетів народів. Менталітет відбивається в картинах світу різною
мірою. У тих випадках, коли пріоритетна роль належить раціональному,
логічному мисленню, менталітет виявляється меншою мірою. Однак, як
вважає Г.Д.Гачев, навіть німецька класична філософія, що претендує на
універсальність, має відбиток німецького бачення світу [11, 13].

При аналізі менталітету необхідно враховувати диференціацію всередині
нації. Це означає, що, крім загальних рис національного менталітету,
слід враховувати і менталітет окремих груп [16, 21]. Менталітет
однакових соціокультурних груп різних мовних спільнот має більше схожих
ознак, аніж менталітет різних соціокультурних груп усередині однієї
мовної спільності [35, 119-120].

Менталітет мовної картині світу – це мовний менталітет. При аналізі
менталітету на основі даних мовної системи реконструюються загальні його
риси, оскільки аналізовані одиниці існують тривалий час,
характеризуються різною сферою вжитку в сучасній українській мові і
відбивають деякі сукупні риси українського менталітету.

Менталітет народу має стійкість, стабільність, він консервативний, хоча
в кожну епоху набуває нових ознак. Якщо говорити про взаємозв’язок
культури і менталітету, то К.В.Іванова вважає зауваження В.М.Телії про
те, що менталітет формується культурою [23], дещо однобічними.
Безумовно, менталітет народу в конкретний історичний період залежить від
менталітету попередніх поколінь, що виявляється в культурі, і в цьому
розумінні визначається і формується культурою. Проте менталітет народу в
даний період часу активно впливає на подальший розвиток культури. Це дві
взаємозалежні й взаємодіючі категорії, а отже, питання про первинність
однієї з них навряд чи можна вважати коректним з наукового погляду. Крім
того, менталітет визначається ще і природними факторами, зовнішніми
умовами існування народу і не обмежується рамками культури. Він
виявляється в культурі і впливає на культуру, але характерні риси
менталітету народу залежать не тільки від особливостей національної
культури [27].

Менталітетом кожної нації визначається відображення мовних картин світу,
які відбивають когнітивні, культурні й соціальні характеристики народу,
а також географічні умови його проживання.

Поняття картини світу як моделі світу, як смислового моделювання світу
відповідно до логіки світорозуміння й світоуявлення [38, 60]
використовується в багатьох науках. Розглядають фізичну картину світу,
мовну картину світу, релігійну картину світу тощо.

Як відомо, поява в лінгвістиці поняття мовна картина світу пов’язано з
проблемою представлення та тлумачення результатів практичної роботи із
структурування семантичних полів, а також проблемами складання
ідеографічних словників, тобто в лінгвістиці картина світу традиційно
розглядається як специфічно оформлена систематизація плану змісту мови,
у процесі якої відбувається фіксація і збереження всього комплексу знань
і уявлень конкретного мовного суспільства про світ, що зафіксовано,
передусім, у лексичному та фразеологічному складі.

Теоретичним наслідком цього було формулювання положення про те, що кожна
мова має унікальний єдиний та неперервний семантичний простір, тому
мовну картину світу тлумачать в принципі однаково, передусім як 1)
зафіксовану в мові схему сприйняття дійсності, яка є специфічною для
певного мовного колективу [51]; 2) як відображення в мові уявлень про
світ, здійснюване людським менталітетом даного мовного соціуму [10]. При
цьому дослідники переконують у тому [38, 107], що мовна картина світу
бідніша за концептуальну, оскільки в мовній системі виражається лише
незначна частина уявлень про світ якогось мовного соціуму. Ймовірно,
тому мовну картину світу часом називають наївною

[1, 39]. Однак, як підкреслює Ю.Д.Апресян, наївна – не означає
примітивна, за «наївністю» мовної картини світу криється досвід багатьох
поколінь [1, 39]. Це свідчить про те, що «наївність» пов’язана з
відображенням побутового, повсякденного сприйняття речей на противагу
науковому їх розумінню й поясненню.

Однак, незважаючи на таку єдність думок, саме визначення поняття картини
світу потребує певних уточнень, оскільки картина світу – це передусім
теоретичний конструкт. На сьогодні існує два протилежні підходи до
розв’язання цього питання.

Відповідно до першого підходу для того, щоб досліджувати мовну картину
світу, яка не існує безпосередньо [38, 24], її необхідно реконструювати.
Реконструкція мовної картини світу має засновуватися винятково на фактах
мови. Як відзначає А.Вежбицька, завдання лінгвістів полягає в описі
системи концептуалізації, втіленої в мові, а не в поясненні, чому ця
система є саме такою, а не іншою [54, 395].

Відтворення моделі світу на основі аналізу суто мовних даних можна
вважати першим і основним етапом реконструкції мовної картини світу,
другий етап передбачає можливу інтерпретацію на основі
соціально-історичних і культурних факторів. На думку В.Дем’янкова,
спосіб репрезентації знань відповідає соціокультурному досвіду людини
[18, 25], конкретні умови життя мовного соціуму відображають бачення
світу крізь призму мови. Чіткий принцип пріоритету мовних даних над
соціально-історичним тлом є визначальним при реконструкції мовної
картини світу.

При дослідженні і реконструкції мовної картини світу основним фактором є
врахування національної специфіки сприйняття світу і закріплення в мові
знання про неї. Мовна картина світу як особлива когнітивна структура є
більшою, аніж просто структура знань про світ, у ній одне знання
сприймається через інше (значення мовної одиниці розуміється через її
внутрішню форму), перевага віддається конкретній сфері знання (великим
синонімічним рядам, об’ємним тематичним групам, прототиповим моделям,
функціонально-семантичним полям тощо). Це перш за все зумовлено як
загальнолюдськими, так і національними особливостями пізнання світу і
представлення цих знань у мові. Як відзначає Л.Вайсгербер, створюваний
мовою проміжний світ завжди відображає характер рідної мови [7, 59].

Можливість реконструкції уявлень про світ на основі мовних факторів,
тобто реконструкції мовної картини світу, сьогодні визнана в сучасному
мовознавстві багатьма ученими.

У мовній картині світу висвітлюються особливості культури народу, які не
завжди залежать прямо від процесів когніції. Як підкреслює
Д.О.Добровольский, автоматичне ототожнення культурного і когнітивного не
можна вважати правомірним [20, 44]. Культурні фактори взаємодіють із
когніцією, а інколи мають у мові незалежне відображення. Це стосується,
як правило предметів національної української культури, зокрема
матеріальних артефактів. Натомість, абстрактні концепти на зразок любов,
доля, смерть, представлені в будь-яких мовних картинах світу, мають
культурну маркованість і тісний зв’язок з когнітивними процесами.

Другий підхід полягає у використанні поняття картини світу лише як
певного інваріанту для розгортання конкретних типів картин світу.
Наприклад, С.П.Денисова вважає, що картина світу – це комплекс
фундаментальних понять, які віддзеркалюють специфіку людини та її буття:

а) в аспекті первинної антропологізації мови як психофізіологічний вплив
людини на конститутивні властивості мови;

б) в аспекті вторинної антропологізації мови як вплив на мову різних
картин світу людини – релігійно-міфологічної, філософської, наукової,
художньої та ін., при цьому мова формує мовну картину світу, виражає та
експлікує інші картини світу людини, перетворюючи практичні знання, що
одержані конкретними індивідами, у колективний досвід [19].

Отже, виходячи навіть з цього визначення, існує картина світу як певний
інваріант та інші картини світу як її варіантні реалізації. Щоб
розмежувати певні типи картин світу, дослідники використовують декілька
термінів: картина світу, наукова картина світу, етномовна картина світу,
образ світу.

Необхідність розрізнення цих понять є потребою, яка підсилюється ще й
тим, що в лінгвокультурологічному аспекті мовна картина світу – це, як
зазначає О.О.Корнілов, комора ілюстративного лінгвістичного матеріалу
для підтвердження тих чи інших рис національного характеру, джерело
знань про національний менталітет, вербалізована система “матриць”, що
формують та визначають національний характер [27].

Одна із спроб розмежування цих понять представлена С.П.Денисовою, яка
під картиною світу розуміє певну теоретичну модель; під національною
картиною світу – конкретну реалізацію цієї моделі; під образом світу —
сукупність асоціативних (або будь-яких інших) концептів, що утворюють
етномовну картину світу [19, 14]. Проте поза увагою цієї дослідниці
залишається поняття наукової картини світу, яку О.О.Корнілов визначає як
всю сукупність наукових знань про світ, які вироблено всіма конкретними
науками на певному етапі розвитку людського суспільства [27, 9]. Все це
дає підстави говорити про національну наукову картину світу, оскільки
мова науки виражається за допомогою засобів національної мови.

Література

Апресян Ю.Д. Образ человека по данным языка: попытка системного описания
// Вопросы языкознания. – 1995. – №1. – С.37 – 67.

Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч.
посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.

Балли Ш. Французская стилистика. – М.( Изд-во иностранной литературы,
1961. – 394 с.

Блумфильд Л. Язык. – М.: Наука, 1968. – 292 с.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови( Навч.
посібник. ( К.( Артек, 1998. ( 190 с.

Булаховський Л.А. Виникнення і розвиток літературних мов // Вибрані
праці: В 5 т. – К.: Наук. думка, 1975. – Т. 1: Загальне мовознавство. –
С. 321-470.

Вайсгербер Й.Л. Родной язык и формирование духа. – М.: Изд-во МГУ,
1993. – 224 с.

Ващенко В.С. Стилістика речення в українській мові: Навчальний посібник
з стилістичного синтаксису. – Дніпропетровськ: Дніпр. держ. ун-т, 1968.
– 158 с.

Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. ( М.(
Изд-во АН СССР, 1963. ( 254 с.

Волоцкая З.М., Головачева А.В. Языковая картина мира и картина мира в
текстах загадок // Малые тексты фольклора: Сб. ст. – М., 1995. – С. 218
– 244.

Похожие записи