Реферат на тему:

Стан сучасної української мови в незалежній українській державі

З виникненням самостійної української держави після проголошення
Незалежної України 24 серпня 1991 р. значно зросла популярність
української мови як державної мови, яка завдяки цьому стала мовою
міжнаціональних і міждержавних контактів. Статус державної мови
стимулював зміни, яких внаслідок розширення різних функцій українська
мова зазнала протягом останніх десяти років.

Українська мова одна із трьох східнослов’янських мов згідно з Законом
про мови з 1989 року та перш за все згідно з Конституцією України, ст.
10 (прийнятою 28 червня 1996 року) має офіційно статус мови
50-мільйонної української держави. Проте вона надалі перебуває в досить
складному становищі, зовсім відмінному від становища інших європейських
мов хоча б тому, що ніде в центрі Європи не було стільки дискусій про
мову, а перед усім ніде не ставилося питання, чи треба вивчати і
користуватися мовою титульної нації.

„Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не сучасною політикою
Української держави, а трагічною історією цього питання в минулому.”
[Мацько; 15]. Щоб краще зрозуміти мовну ситуацію, достатньо згадати‚ як
часто в Україні, на українських землях, що входили у склад Росії, з
давніх-давен ця мова заборонялася. Петро І заборонив друкувати книжки
українською мовою (1720), а Катерина ІІ заборонила викладати українською
мовою в Києво-Могилянській Академії (1753). Загально відомі два укази:
перший Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською
мовою і українського театру на Східній Україні (1863) і другий Емський
(від назви курорту Емс, де був підписаний царем) указ Олександра ІІ про
заборону ввезення українських книжок з-за кордону та друкування нот
українською мовою (1876). Згодом цар Олександр ІІІ видав указ про
заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення
дітей українськими іменами (1888).

У Радянській Україні з одного боку, навчання російської мови було
обов’язковим (1938), а з другого навчання другої мови (себто, мови даної
республіки) було факультативним. До цього можна ще додати виданий 1970
року наказ про захист кандидатських і докторських дисертацій тільки
російською мовою і в Москві. Компрометацією тодішньої системи була
постанова про посилене вивчення російської мови у республіках, поділ
класів на уроках російськой мови в українських школах на дві групи, а
також своєрідне нагороджування учителів російської мови: підвищення
зарплати вчителям російської мови на 15 %, що підкреслювало
привілейовану позицію російської мови‚ а українську зводило до ролі
другорядної мови. Додаймо, що це все проводилося під гаслом боротьби за
інтернаціональне злиття двох споріднених мов. Про цю ситуацію О.
Довженко написав 7 листопада 1956 року у своєму щоденнику: „/…/ в
столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання провадиться руською
мовою. Такого нема ніде в світі. /…/ Яка нечувана аморальнисть. Який
жорстокий обман… І жаль, і сором…” [Довженко; 542].

Як бачимо, стан української мови до 1990 року був результатом
русифікаційних процесів, причому це не було виключно результатом
інтеференції в умовах офіційного білінгвізму, а фактичного упослідження
української мови. Тоталітарна влада до цілої низки різноманітних
царських заборон української мови додала контроль над структурою мови і
втручання у її внутрішні закони. Радянська влада „забороняє певні слова,
синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні
правила, а натомість пропаґує інші, ближчі до російських або живцем
перенесені з російської мови….” [Шевельов, 1987; 263-264].

Усякого роду обмеження української мови спричинили ненормальну мовну
ситуацію. У Польщі, подібно як в інших європейських державах, внаслідок
процесів демократизації культури знання польської літературної мови було
і є вирішальним чинником підвищення чи хоча б наближення людини до рівня
культурної еліти, натомість в Радянській Україні умовою такого
підвищення було знання російської мови. Тому коли говоримо про
своєрідний білінгвізм поляків, маємо на думці користування двома кодами
діалектом і загальнопольською мовою, а у випадку росіїської мови
починаючи від 70-х років під поняттям білінгвізму прийнято розуміти
існування двох кодів: розмовної мови і кодифікованої російської
літературної мови. Натомість білінгвізм багатьох українців полягав у
тому, що в офіційних ситуаціях, в школі, на роботі українці
користувалися „більш престижною” російською мовою, а вдома, у щоденнму
побуті говорили українською мовою, або що набагато гірше так зв.
суржиком, своєрідною мішаниною української і російської мови як
результатом несвідомого сплутування обох мовних систем на всіх рівнях:
не тільки фонетичному, морфологічному, але, перш за все, лексичному й
синтаксичному. Як слушно пише Ю. Шевельов, „двомовність це не просто
співіснування двох мов на певній території. Звичайно двомовність означає
нерівність двох мов, що співіснують і неминуче конкурують.” [Шевельов,
1986; 29-30].

Наслідком такої „двомовності”, а насправді упослідженості української
мови є „розхитання” норм української літературної мови. Багато складних
не тільки орфографічних, але й морфологічних питань або залишаються
відкритими (часто різні довідники подають відмінні інформації), або
навіть вирішеними, але деякими авторами друкованого слова не
сприймаються як наказ норми. Тому сьогодні особливої актуальності
набуває усталення норм сучасної української мови, детальне вивчення
мовних стандартів.

Після відновлення Україною незалежності ситуація української мови, у
принципі, повинна була докорінно змінитися. Прийнятий 1989 року „Закон
про мови” закріпив за українською мовою статус державної. Однак для
того‚ щоб українська мова стала у дійсності державною мовою, треба
відповідно до 10 статті Конституції України та „Закону про мови”
перевести навчання в усій системі освіти на українську мову. Тим часом
згідно зі статистичними даними, майже 50 відсотків студентів України
навчаються українською мовою, а це значить, що „25 відсотків українців у
своїй державі навчається не своєю мовою” [Таланчук; 13] . Сьогодні в
Україні маємо засилля російськомовної літератури, причому не тільки
привезеної з Росії. Це в Україні видається 70 відсотків російськомовної
літератури і лише 30 україномовної [Таланчук; 14]. У вищих навчальних
закладах на сході чи півдні України домінує не українська, а російська
мова. Також засоби масової інформації (ЗМІ) в Україні нерідко
користуються російською мовою, часто російською надруковані реклами на
сторінках газет, спеціальних інформаційних випусків, на рекламних щитах
вулиць.

Зараз ситуація виглядає кращою. Але все-таки з одного боку, говоримо про
українську мову як державну, а з другого не викорінюються, а
підсилюються численні росіянізми, як у лексиці, так і в морфології і в
синтаксисі, а навіть у фонетиці. Мабуть, не перестає бути актуальною
думка, що „план очищення української мови від нашарування російської
мови не тільки не реалізується, а навпаки подекуди утверджується хоч би
шляхом (начебто благородним і потрібним) перевидання
російсько-українських словників без прискіпливого селективного підходу
до їх засміченого русизмами лексичного фонду” [Вербовий].

Треба однак звернути увагу і на позитивні зміни. Новий соціальний і
політичний лад‚ безумовно сприяв формуванню нової мовної політики
держави, внаслідок чого в українському суспільстві стало кращим
„ставлення до української мови як мови корінної і титульної нації
/…/.” [Мацько; 15]. Українська мова, одержавши статус державної,
розширила сферу свого функціонування. Сьогодні стає престижно розмовляти
гарною українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови
— важлива професіограма людей різних спеціальностей [КУМ-1996; 7].

РЕФОРМА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Вже більше десяти років продовжується дискусія на тему реформи
української орфографії. Якщо взяти до уваги, що згідно з українською
традицією правила орфографії охоплють також суто морфологічні явища, то
стає зрозумілим, що реформа орфографії зачіпає не тільки питання
правопису, але й словозміни, вибору тих чи інших закінчень тощо.

Перша „нова редакція” українського правопису (так зв. третє видання)
була опрацьована колективом Інституту Мовознавства ім. О. Потебні АH
України. Цей правопис було затверджено Орфографічною комісією 14
листопада 1989 р. і надруковано у 1990 році [УП-1990]. З певними
модифікаціями вважається чинним і сьогодні [чергові видання: УП-1993,
УП-1997]. Як читаємо на посттитульній сторінці, правопис вносив ряд змін
„зумовлених безперервним розвитком, удосконасленням мови”, мав усунути
„все, що застаріло, було нечітко сформульоване, суперечливе” [УП-1990].
Цей український правопис мав вирішити ряд питань, м. ін., ліквідувати ті
нарощення, які не властиві були українській мові. Проте ситуація не
стала простішою, а навпаки складнішою. У правописі було повернуто до
абетки літеру ґ (але повного списку слів з літерою ґ таки не було
складено), більш поширено вживання закінчення -у родового відмінка
іменників чоловічого роду, а також введено термін „кличний відмінок”
замість „клична форма”. Згодом на цей новий український правопис почали
посилатися різні лексикографічні видання, називаючи його „чинним”
правописом. Але у дійсності, з одного боку, були пропозиції українського
правопису (вид. 1990, 1993, 1997), а з другого видавалися орфографічні
словники, які нібито базуються на ньому, проте у багатьох випадках його
не реалізують, даючи відмінні рекомендації. Насправді впродовж
останнього десятиліття панувала мовна анархія: газети, журнали й книжки
друкувалися „як кому заманеться” (пор. напр. „Час-Time”, який хоч і
непослідовно друкується за т.зв. харківським правописом 1928 року і
„Літературну Україну”).

У зв’язку з тим М. Жулинський підкреслював, що необхідно „якнайшвидше
припинити „різнописання” у сучасній видавничій практиці в Україні та за
її межами, а це можна зробити, якщо Уряд України прийме нову редакцію
„Українського правопису” і затвердить її як нормативний акт, як
своєрідний „мовний закон”. [Жулинський;69].

Ще на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня 3 вересня 1990)
науковці наголошували на тому, що необхідно створити єдиний для всіх
українців світу правопис. Протягом десяти років продовжувалась робота
над реформою правопису, пов’язана з широкою дискусією на сторінках
наукових журналів та щоденних газет. Остання пропозиція — це
підготовлений колективом видатних вчених-мовознавців Український
правопис (проєкт найновішої редакції), Київ 1999 (далі УПн-1999). Автори
проєкту вважають слушною думку академіка Ю. Шевельова, що задача
правопису „формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову
засобами правопису” [Шевельов‚ 1996; 28]. Однак, як пише В. Німчук, „цей
принцип нині треба застосовувати обережно, бо інакше можна узаконити
все, що з’явилося в ній унаслідок „суржикізації” мовлення значної
частини населення України”, бо ж мовознавці „мають право не тільки
спрощувати й уточнювати правила орфографії, а й надати повнокровне життя
тим елементам української мови, які в час тоталітаризму з політичних
міркувань було несправедливо й примусово відтіснено на другий план чи на
периферію спілкування або й зовсім заборонено” [ УПн-1999; 332].

Цей проект загалом прихильно сприйнято на IV Міжнародному конгресі
україністів в Одесі (26-29 серпня 1999), високо оцінив його акад. Ю
Шевельов. Члени робочої групи сподіваються, що „громадськість України та
українці, які живуть поза її межами, з розумінням поставляться до
запропонованих змін в орфографії /…/.” [Німчук]. Думаємо, що невдовзі
він буде затверджений, стане справді чинним „мовним законом”‚
обов’язковим для всіх друкованих текстів. Тут варто навести слова С.
Головащука (правда, противника введення кардинальних змін в українсьому
правописі), що „в багатьох мовних негараздах часто винен не так
правопис, як та неувага до того, що вже виправлено в ньому” [Головащук].

Сьогодні ми є свідками усталювання норм української мови‚ адже‚ як вже
було зазначено‚ реформа орфографії‚ в дійсності‚ зачіпає не лише суто
правописні проблеми. І хоча однією з визначальних рис мовної норми як
сукупності „загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними
на певному історичному етапі” є стабільність норми‚ то все ж таки, їй
притаманна історична змінність, коли „на зміну застарілим мовним явищам
приходять нові” [Пономарів‚ 1992; 20]. Сучасні мовознавці визнають
правильним тезис Л. В. Щерби, що норма часто допускає два способи
вираження, обидва вважаючи правильними [Щерба; 97], а тоді наявність
двох варіантів доводиться вважати нормою.

Сучасна українська мова кінця ХХ ст. майже на всіх рівнях мовної системи
зазнає змін, що пов’язане зі зміною суспільно-політичного та
економічного ладу [КУМ-1996; 13]. Проте‚ зміни в характері норми
відбуваються перш за все внаслідок існування в мові паралельних,
варіантних засобів вираження однієї і тієї ж форми, одного й того ж
значення. Треба однак пам’ятати‚ що поряд із нормативними варіантами
існують також такі‚ які є мовними помилками‚ а варіанти‚ які
допускаються нормою завжди є перехідною ланкою від старої норми до
нової; вони дають змогу побачити співіснування старої і нової норми,
допомагають звикнути до нової форми, роблять зміну норми менш відчутною
і болісною. Саме останнє десятіліття відзначається стиранням різних
варіантів (не тільки синтаксичних, напр. дієслівного і іменного
керування, чи морфологічних), становленням, закріплюванням норм сучасної
української мови.

Нижче описуються окремі мовні явища‚ окремі процеси у сучасній
українькій мові‚ які сьогодні спостерігаємо як у лексиці‚ так і у
фонетиці‚ морфології та синтаксисі.

ЛЕКСИКА

Лексична система як найбільш відкрита зі всіх мовних підсистем значною
мірою зазнала русифікації, врешті-решт найлегше піддавалася всіляким
русифікаційним заходам. Певна частина лексики, „що є мовними знаками
української національної культури, історії виявилася на периферії мови,
перейшла в пасивний словник.” [Мацько; 15]. Тому в лексичній системі
української мови перш за все спостерігається повернення багатьох слів до
активного життя, себто активізація слів‚ зокрема‚ з таких сфер
суспільного життя, які або були заборонені‚ або при тоталітарній системі
не могли розвиватися, напр. із економіки, політики, релігії,
християнських звичаїв та традицій [Стишов; 15]. Це напр. такі слова‚ як
оренда, акція, самостійність, національне відродження, Різдво,
Свят-вечір, звертання: Слава Ісусу Христу!, Щасти Вам Боже! Ідіть з
Богом!

Велике значення для розвитку української літературної мови має і той
факт, що, як підкреслює Л. Мацько, останнє десятиріччя ХХ ст. „повернуло
в національну мову мовотворчість репресованих, заборонених, емігрованих
і забутих письменників, політиків, вчених, діячів культури і релігії.”
[Мацько; 16].

В рамках русифікації за наявності синонімів одні слова вважалися
пріоритетними, інші за допомогою ремарок „застаріле”, ”діалектне”,
”обласне” відсувалися на задній план. Так напр. перевага надавалася
сполучникові щоб, тому що він був фонетично ближчим до російського
чтобы, а український сполучник аби „усувався до сфери функціональної
периферії” [Раздієвска; 451]‚ до пасивнопго словника. Саме тому зміни в
лексичній системі української мови здебільшого полягають у дерусифікації
мови та поверненні до активного словника слів, властивих українській
мові, які дотепер як стилістично марковані витіснялися варіантами,
максимально схожими на російський відповідник. Пор.: фон тло, поїзд
потяг, процент відсоток, принцип засада. З другого боку‚ ці
дерусифікаційні процеси не завжди знаходять віддзеркалення у словниках.
В сучасній українській мові надалі є „багато лексичних та
фонетико-морфологічних дублетів, тобто слів, які не мають жодної
значеннєвої відмінності” [Пономарів‚ 1999]. Проте, у перевиданому
орфографічному словнику (Орф-1994, друге вид. Орф-1999) не тільки не
вилучено зайвих дублетів, але й збережено слова російські, лише написані
по-українському, такі, як датчанин, утюг (замість українських данський,
праска) [Пономарів, 1999].

?

??;?У зв’язку з розвитком економіки, техніки, зокрема комп’ютерної, яка
стала буденним явищем для багатьох сучасних людей, у лескиці української
мови‚ крім ”відновлення”‚ повернення старих слів ”із небуття”‚
відбувається збагачування численними запозиченнями, головним чином із
англійської мови: комп’ютер, офіс, принтер, дизайн, файл, компакт тощо.
З другого боку, швидкий темп життя, тенденція до економії засобів
вираження спричинили значне збільшення кількості абревіатур, дуже
поширених в український мові, напр.: ЗМІ (засоби масовой інформації),
ВАСУ (Вищий арбітражний суд), ВО (виробниче об’єднання), АПК
(агропромисловий комплекс), УТН (Українські телевізійні новини),
іномарка (автомобіль іноземної марки), наркобизнес (наркотиковий
бизнес). Високочастотні абревіатури входять до словотворчої системи,
стаючи твірними основами для нових дериватів, напр. СБ (Служба безпеки)
есбист НАТО (запозичена абревіатура).

ФОНЕТИКА ОРФОГРАФІЯ

Питання фонетики стосуються вимови‚ уподібнень‚ чергувань звуків‚ себто
звукової системи мови. Певною мірою вони однак пов’язані з орфографією,
між фонетикою й орфографією існує своєрідна взаємозалежність. Згідно з
фонетичним принципом українськой орфографії запис слів здебільшого
відповідає вимові‚ а з другого боку такий чи інший запис може як показує
практика впливати на фонетичну систему.

Упродовж десяти років розглядається питання літери „ґ”, яку колись на
сторінках преси було названо „найукраїннішою літерою”. Вона зникла з
української абетки одним рішенням Сталіна 1933 р.‚ яке мало на меті
уніфікацію обох мов — української і російської — на рівні графіки. З
цього часу два різні приголосні звуки [г] і [ґ] почали записувати однією
літерою „г”, спільною для обох абеток. Українцям треба було знати, у
яких словах ця літера відповідає українському щілинному гортанному [г] ,
а в яких — зімкнено-вибуховому‚ проривному [ґ], правда не так
поширеному‚ але все ж таки притаманному українській мові. Через 60 років
виявилося, що носії української мови почали сплутувати ці приголосні і в
багатьох словах під впливом графіки приголосний [ґ] було замінено
гортанним. Таким чином, зміни в абетці призвели до змін у фонетичній
системі української мови. Результатом русифікації української мови
шляхом вилучення з української абетки літери „ґ” було зникнення
історичного чергування [ґ : дз’]. Причому настільки докорінно, що автори
словника Орф-1994 про нього зовсім забули, й тому, вводячи літеру „ґ” у
слові дзиґа, мамалиґа, не вводять у формах давального і місцевого
відмінків [дз] дзиґа д. і м. дзизі, мамалиґа д. і м. мамализі), а
СлБур-1995 це чергування вводиться, але непослідовно: дзиґа — на дзидзі
але ранґ — у ранзі (Орф-1994 слово ранг пише з літерою „г”). Зникло
також чергування [г : дж], на що звертає увагу О. Сербенська,
підкреслюючи, що прізвище Салиґа ми повинні відмінювати кому?) Салидзі,
а присвійний прикметник від цього прізвища має звучати Салиджин
[Сербенська‚ 1994; 115].

Це питання пов’язане безпосередньо з суто орфографічною (хоч не без
фонетичних, як бачимо, наслідків) проблемою вживання літери „ґ”.
Сьогодні спостерігаємо різноманіття не тільки на сторінках газет і
журналів, але й словників української мови. З одного боку, за новим
правописом маємо повернути літеру „ґ” (правда, ще немає акцептованого
загалом мовознавців списка слів з „ґ”), а з другого два орфографічні
словники (Орф-1994 і СлБур-1995), майже рівночасно надруковані у Києві
по-різному пишуть слова з літерами „г” і „ґ”: Орф-1994 фіксує слова
базгранина,базграти фігаро, фіглі-міглі (тільки з „г”), а СлБур-1995
слова базґранина, бaзґрати, ф іґаро, фіґлі-міґлі (тільки з „ґ”). У
деяких випадках словник Орф-1994 відмічає два варіанти написання: біґос
бігос, Ґібралтар Гібралтар, словник СлБур-95 тільки один варіант біґос,
Ґібралтар.

Розхитання норми призвело до того, що Орф-1994 навіть слова, у яких
традиційно вимовлялося і вимовляється зімкнено-вибуховий (проривний)
дзвінкий приголосний [ґ], подає з літерою „г” (гума, гумовий,
гуміарабік).

Окрему проблему становлять слова з цією літерою, запозичені з
англійської або німецької мови, напр.: Ці слова писалися за російським
принципом:хіт, хот-дог, Хельмут, Хаммер, Хемінгуей, незважаючи на те, що
українській орфографії більш властивий запис: гіт, гот-доґ, Гельмут,
Гаммер, Гемінґвей. Найновіший проект українського правопису [УПн-1999]
передбачає введення такого запису (так само: замість Гегель Геґель
замість Махатма Ганді Магатма Ганді). Таким чином, іншомовні власні
назви, а також похідні від них слова в проєкті нового правопису
пропонується писати з „максимальним наближенням до звучання їх у чужих
мовах”, себто відповідно до мови джерела (Копенгаґен, Ґватемала,
геґелівський). Натомість винятки можливі лише для давніх запозичень
(Англія, Греція та ін.) „Повне повернення України в європейський
культурний ареал, поновлення безпосередніх контактів української мови з
західноєвропейськими врешті-решт допоможе новим поколінням вживати [х] і
[г] в запозиченнях відповідно до вживання їх у мовах донорах
запозичень.” [УПн-1999, 293].

До фонетичних явищ належить чергування [i : о] у словах на -літ (політ
польоту, пор. рос. полет полета; переліт перельоту, пор. рос перелет
перелета). Цікаве, що словники 90-их років рекомендують здебільшого
форми, максимально наближені до відповідних російських, в той час коли у
Правописному словнику Г. Голоскевича [Голоск-1930/1994] зафіксований
один варіант з чергуванням [i : е], напр. переліт — перелету.

Також для інших слів словники відмічають різні форми з чергуванням [i :
o] або без, напр.: гонець гінця і два варіанти: гінець гінця, гонець
гінця (СлБур-1995, КУМ-1996) чи дріж і дрож дрожу СлГолов-1999), або
тільки дрож — дрожу УОС-97). Подібне явище було дуже поширене у
прізвищах на у яких „призабуто” українське чергування [i : е], напр.:
Лесів — Лесіва, Федорів — Федоріва Симптоматично, що ще 1994 року у
підручнику Сучасна українська мова. Синтаксис (Київ 1994) було написано:
„за редакцією О.Д. Пономаріва”, а вже у підручнику Сучасна українська
мова (Київ 1997) „за редакцією О. Д. Пономарева”. На думку саме О.
Пономарева, допущені останнім правописом форми без чергування (Михайлів
Михайліва Олійників Олійниківа, Прокопів Прокопіва) „мають яскраво
виражений розмовний характер” [Пономарів‚ 1999а; 115].

З інших фонетичних явищ слід ще назвати не-українську‚ м’яку вимову
шиплячого приголосного [ч] i сполуки [шч]‚ напр.:у словах чай‚ що‚ Таку
вимову часто можна почути по радіо чи по телебаченню‚ незважаючи на те‚
що м’які шиплячі відсутні в сучасній українській літературній мові. Не
по-українському звучать і редуковані на російський лад ненаголошені
голосні [о], [а] (це теж прояв „суржикізації” мови). Також не-українське
звучання має прикметник перемишльський, без типового для української
фонетики спрощення. Правила УП-1990 передбачали такий запис як єдиний
можливий, найновіша редакція УПн-1999 пропонує узаконити два варіанти:
перемишльський і перемиський.

Одним із складних дотеперішніх принципів українського правопису був
запис слів з елементом пів, який під впливом російської орфографії
українці пишуть або разом (півгодини, піваркуш), або з апострофом
(пів’яблука), або через дефіс (пів-Києва, пів-Європи), не кажучи вже про
словосполучення, у яких пів пишеться окремо (о пів на п’ятуs). У
найновішій редакції пропонується елемент писати разом тільки у словах
піваркуш південь, півкуля. Це значно може спростити правопис.

Окремого обговорення вимагають також інші рекомендації орфографічного
характеру. Так напр. один словник (Орф-1994) подає два варіанти юда —
іуда, юдей — іудей, юдейський — іудейський, а другий (СлБур-1995) —
тільки юда, юдей, юдейський, хоча обидва словники рекомендують писати
виключно юдофіл і юдофоб. Бувало, що варіант юдей, юдейський відмічався
як розмовний [РУС-1968‚ т.1]‚ а як нормативний було рекомендовано
варіант, згідний з російським записом іудей, іудейський. У новій
редакції правопису пропонується писати виключно юда, йон, йогурт Йоан.
Деякі слова вже відійшли від російського зразка. Напр. зараз пишемо
конвеєр (а не: конвейєр)‚ феєрверк фейєрверк), параноя (а не: паранойя,
хоча ще недавно треба було писати конвейєр, фейєрверк паранойя (див.
напр. УВН-1973). В словнику Орф-1994 деякі з цих слів зафіксовані у
спрощеному графічному варіанті, але водночас залишилося слово фойє. У
проєкті нового правопису пропонується уніфікувати запис усіх цього типу
слів, у тому числі замість фойє вводиться запис фоє [УПн-1999; 155].

Контроверзним є також питання запису з подвоєними літерами, характерними
для російської, але не для української мови. В останньому десятилітті
виходили словники, з-поміж яких одні рекомендують писати подвоєні літери
у словах одіссея, конфетті [Орф-1994], інші відмовляються від подвоєння
і пишуть одисея, конфеті [СлБур-1995]. Можна сподіватися, що
опрацьований проект найновішої редакції українського правопису, у якому
до мінімуму зведена кількість слів з подвоєними літерами, буде
затверджений і таким чином допоможе ліквідувати різнописання.

Варто теж згадати про пропозиції щодо повернення запису геніяльний,
діялектика (з-ія) і передачі іншомовних ау, оу, оw, за аналогією до
автор, автентичний за допомогою сполуки літер „ав авдієнція, авдиторія,
інавгурація, павза, що дозволить писати однаково слово лавр споріднене з
ним слово лавреат (дотепер: лауреат).

МОРФОЛОГІЯ

Морфологічна система української мови багата не тільки на різні
синонімічні закінчення (напр. родовий однини іменників чоловічого роду з
закінченням -а: ножа, малюнка і з закінченням -у: асфальту, вокзалу
університету), але й варіантні форми, коли ті самі слова можуть мати
паралельні форми, утворені за допомогою різних формотворчих афіксів
(напр.: давальний однини чоловічого роду: синові і сину; числівникові
форми: шести і шістьох; дієслівні форми майбутнього часу: читатиму і
буду читати, а також минулого часу: перемерз, перемерзла перемерзнув,
перемерзнула).

Якщо йдеться про родовий відмінок іменників чоловічого роду, то зараз у
багатьох словах відбувається повернення до призабутого закінчення -у.
Наприклад, ще недавно рекомендовано форми з закінченням -а: коридора,
сарая (див. підручники [СУМ-Доленко; 156‚ СУМ-Пономарів; 183], а також
словник [УВН-1973]. А словники Орф-1994 і СлБур-1995 згідно з новим
правописом пропонують вживати форму з закінченням -у: коридору, сараю.

У сучасній мовній практиці бачимо, що чимраз частіше вживаються форми
давального відмінка на -ові (паралельно з формами на -у), які раніше
були властиві назвам особовим, а зараз поширені як на назви істот, так і
на назви неістот: синові, розумові, дубові, коневі, будинкові.

Дуже важливим процесом у морфологічній системі є також активізація форм
кличного відмінка, типових для української мови: Сергію!, Іване! Пане
директоре! Оксано! читачу! В російській мові немає кличного відмінка‚ а
при звертанні вживається форма називного відмінка. Саме тому і в
українській мовній практиці часто „забували” про українську кличну
форму. ЛЕКСИЧНА І СИНТАКСИЧНА СПОЛУЧУВАНІСТЬ Питання лексичної і
синтактичної сполучуваності чимраз частіше з’являється на сторінках
різних підручників та посібників з культури мови. Перш за все дуже
сильно розхитана лескична сполучуваність: під вливом російської мови в
українській поширилися словосполучення зі словами‚ ”скопійованими” з
аналогічних російських. Пор. напр. неправильні словосполучення:
роздається голос замість лунає голос (пор. рос. раздается голос)‚
приносити шкоду замість завдавати шкоди (пор. рос. приносить вред‚
включати світло замість вмикати світло (пор. рос. включать свет)‚
приймати участь замість брати участь (пор. рос. принимать участие).
Бувають також ненормативні словосполучення прямо перенесені з російської
мови‚ у яких слова вимовляються на український лад‚ напр.: битком
набитий замість вщерть наповнений‚ переповнений‚ другим разом замість
іншим разом. Тому ”особливо потрібно бути уважними‚ конструюючи різні
словосполучення‚ які вчені вважають найважливішою частиною нашого мовно
процесу‚ нашого знання мови” [Сербенська;120].

Останнім часом гостро також стає питання синтаксичної сполучуваності.
Нерідко доводиться почути зраджувати кому замість зраджувати кого у
найближчому часі замість найближчим часом‚ вчитися чому замість вчитися
чого. Іноді як у випадку вчитися чому таке дієслівне керування було в
українській мові‚ але зараз вважається застарілим. Тому читаємо у Т.
Шевченка ”І чужому навчайтесь…”‚ але у сучасній мовній практиці
повинні вибрати нормативний варіант: вчитися французької мови. Іноді
можемо почути ці дієслова з давальним відмінком‚ однак ”окремі
відхилення не можуть вплинути на згальний процес вироблення стилістичної
норми щодо керування цих дієслів в українській мові” [Чак; 104]. На
зламі століть попри всі політичні й єкономічні труднощі спостерігаємо
розширення суспільних функцій української державної мови. Поширення мови
на всі сфери життя сприятиме виробленню‚ усталенню норм. Великий вплив
на те‚ як говоримо‚ мають сьогодні засоби масової інформації: преса‚
радіо‚ телебачення. Тому так потрібно дбати про те‚ щоб їхня мова
відповідала нормам української мови. Мова бо має дуже важливу
культуроносну функцію, яка „постійно і виразно проявляється у
суспільстві носіїв цієї мови: через мову відбувається засвоєння кожною
людиною культури свого народу і естафета духовних цінностей від
покоління до покоління” [Іванишин-Радевич; 89].

АЛФАВІТНИЙ СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

Голоск-1930/1994 Г. Голоскевич, Правописний словник вид.12-е,
Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто-Львів 1994 (1-е вид. 1930).

КУМ-1996 — Д. Гринчишин, А. Капелюшний, О. Сербенська, З. Терлак
Словник-довідник з культури української мови, Львів 1996.

Навч-1997 Навчальний правописний словник української мови за заг. ред.
Д.Х. Баранника і Д.Х. Руденка, Харків 1997.

Орф-1994 Орфографічний словник української мови, Київ 1994.

РУС-1968 Російсько-український словник, т. 1, Київ 1968.

СлБур-1995 А.А. Бурячок, Орфографічний словник, Київ 1995.

СлГолов-1999 С. Головащук‚ Правописний словник‚ Київ 1999.

СУМ-Доленко Сучасна українська мова, М.Т. Доленко та ін., Київ 1974.

СУМ-Пономарів‚ Сучасна українська мова, О.Д. Пономарів (керівник), В.В.
Різун, Л. Ю Шевченко та ін., Київ 1991.

УВН-1973 Українська вимова і наголос Словник-довідник, Київ 1973.

УОС-1997 Український орфографічний словник, за ред. А.О. Свашенко,
Харків 1997

УП-1990,1993, 1997 — Український правопис, Київ 1990 (вид.3), Київ 1993
(вид. 4) Київ 1997 (вид. 6).

УПн-1999 Український правопис (проєкт найновішої редакції)‚ Інститут
української мови НАН України‚ Київ 1999.

Лiтература:

Вербовий М. Вербовий, Безсилля чи…, „Українське слово”, 18 грудня 1997
р.

Головащук С. Головащук, Дещо про мову й сучасне мовлення‚ „Літературна
Україна”, 18 вересня 1997 р.

Довженко О. Довженко, Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник, Київ
1995.

Жулинський М. Жулинський, Чим може вгору дух підняться..? Правописний
кодекс не лише проблема наукова, (в кн.:) Про український правопис і
проблеми мови мовної секції 16-ої Річної Конференції Української
Проблематики, Урбана-Шампень, Илл, 20-25 червня 1997, Нью-Йорк — Львів
1997, 60-70.

Iванишин Радевич В. Iванишин, Я. Радевич-Винницький, Мова і нація,
Дрогобич 1994.

Мацько Л. Мацько, Українська мова в кінці ХХ ст., „Дивослово”, 2000, 4,
15-20.

Німчук В. Німчук, Сучасні проблеми українського правопису, „Літературна
Україна”, 11 січня 2001 р.

Пономарів‚ 1992 — О. Пономарів‚ Стилістика сучасної української мови‚
Київ 1992.

Пономарів‚ 1999 О. Пономарів, Критично заглядаймо в цей словник,
„Літературна Україна”, 1 квітня 1999 р.

Пономарів‚ 1999а; 115 О.Д. Пономарів, Культура слова. Мовностилистичні
поради, Київ 1999.

Радзієвська Т. Радзієвська‚ Процес текстотворення у білінгвістичній
мовній ситуації (лінгвокультурологічний аспект)‚ „Slavia Orientalis”,
1999, 3, 449-461.

Похожие записи