диплом

Символ як категорія мислення й мови. Семантична структура слів-символів

Зміст

Розділ І. Символ як категорія мислення й мови

1.1. Проблеми вивчення словесної символіки.

1.2. Лінгвістична інтерпретація символів.

1.3. Деякі символіко-міфологічні аспекти поетичного мислення
Т.Г.Шевченка.

Розділ ІІ. Семантична структура слів-символів

2.1. Архетипні слова-символи.

2.2. Словесні символи-міфологеми.

2.3. Біблійні слова-символи.

2.4. Космогонічні слова-символи.

2.5. Довкілля в словах-символах.

2.6. Символізація назв явищ природи.

2.7. Рослинні слова-символи.

2.8. Орнітологічні слова-символи.

2.9. Інші слова-символи.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

До національно-духовних скарбів народу належить мова, в якій знаходить
своє відображення його світобачення, психіка, спосіб життя, традицій,
культура, обряди й вірування, усе те, що відтворює народну душу,
визначає національний менталітет. У багатстві слів і сполучень, стійких
виразів і зв’язних текстів яскраво виявляють себе ті елементи значень,
форм і функцій, котрі з більшою повнотою і силою передають цей народний
дух, — національно-культурні мовні компоненти.

У системі образно-метафоричних мовник засобів, побудованих на
національно-культурній традиції, значне місце відводиться серіям
словесним символів, що своїм концептуальним змістом відбивають
різноманітні сторони життя, особливості національного бачення дійсності,
образного осмислення «картини світу».

Словесний символ лише умовно передає відношення між означуваним і тим,
чим він означується, або відповідає тільки одному означуваному, отож
мотивує своє значення не шляхом переносу (точніше, передовсім не через
нього), а через фонові знання, мовні преспозиції. Категорія символу
виявляє свій зміст і наповнення завдяки активній дії багатьох власне
мовних і головне — позамовних чинників, що визначають його розуміння
всіма членами даного соціуму.

Архетипні символи, що виражають значення, спільні для великої частини
людності, одержують властиві їм риси через подібність природи, психіки
людини, однак і вони орієнтовані на певну спільноту. Образ-ідея, що його
передає символ, часто-густо набуває яскраво вираженого національного
характеру; а відтак саме в символах відбивається національна специфіка
мови. Словесна символіка, зрештою, виступає важливим чинником творення
картини світу; навіть індивідуальні символи, характерні для
художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно, зумовлені для
художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно, зумовлені
особливостями національного мовного типу, мовної особистості.

Перехід від архетипного слова-символу до власне національного стосовно
даного етносу відбувається шляхом складних семантичних трансформацій,
зумовлених образно-значеннєвим переносом на ґрунті певної етнокультури,
з опорою на прагматичні чинники, національно орієнтований набір
пресупозицій. Показати ці процеси освоєння національно-мовних символів
означає водночас з’ясувати природу виникнення й функціонування символіки
як мовносеміотичного явища, місця символів у сферах національного,
загальнопоетичного, індивідуального світобачення. Такий підхід тим більш
доцільний, що символи можуть визначати поведінкові стандарти,
стереотипні рішення людей, що належать визначати поведінкові стандарти,
стереотипні рішення людей, що належать до даного соціуму. Скажімо,
національні, державні символи українців — тризуб, синьо-жовтий прапор —
знаходять словесне вираження, що зрештою, впливає на колективну
свідомість.

Атрибут влади гетьмана — булава — через слово, приповідку стає символом
могутності, високого змісту, мети життя: Як буде слава, то буде й
булава.

Формування й розвиток власне національної словесної символіки йде
різними, часом досить складними шляхами. Погоджуючись із тим, що назва
символу рідко коли визначається безпосередньо умоглядною діяльністю
людини, не можна не бачити глибинних семантичних зв’язків між творенням
образу-символу шляхом усвідомлення співвідношення між первісним
предметом, якому в народній уяві надається та чи інша символічна
функція, і словом-символом, що сприймається як мовне втілення певних
узагальнених ознак.

Образно-символічного змісту набувають передовсім назви на позначення
явищ і предметів повсякденного життя, що відбивають прикмети
навколишнього середовища, побуту, культури, а зрештою, і самий
світогляд, спосіб мислення українця. Образно-символічне значення
передають слова, пов’язані з народними уявленнями про добро і зло,
гідність і підлість, інші морально-етичні норми. Звідси виразні
оцінно-конотативні нашарування, властиві більшості словесних символів.
Показово, що носіями відповідних символічних категорій нерідко
виступають назви не абстрактних понять, а реалій, що повсякчас
супроводжують людину. Частина слів-символів несе на собі помітний
відбиток народнопоетичної традиції, що йде переважно від української
народної пісні, історичної думи, а підґрунтям має світобачення,
світосприймання українців. Символічне значення може бути прихованим,
менш помітним, але загальний зміст, загальна символічна мотивація
полісемічного слова найчастіше зберігається, виявляючи ті самі ознаки,
що йдуть від символу. Слово-символ здебільшого зберігає спільні
семантичні показники з однозвучною лексемою несимволічного наповнення,
не втрачає зв’язків із її прямим значенням, тому підстав для визначення
амонімічності слова-символу і слова-несимволу, очевидно, немає.

З іншого боку, частина слів-символів яскраво виявляє своє
національнозумовлене образне значення саме в контекстному оточенні, в
складі фіксованихмовних стереотипів.

У дослідженні української словесної символіки нашим завданням є
висвітлення кола проблем щодо інтерпретації слова-символу у власне
лігвістичному, насамперед, аспекті та ін.; визначення семантичного поля
слів-символів, характерних ознак словесної символіки; виділення найбільш
поширених угрупувань словесних символів; проаналізувати особливості
сполучуваності слів-символів, передовсім у художньому тексті. Матеріалом
дослідження послугували виборки з української художньої літератури,
записів усної народної творчої, словників української мови.

В своєму дослідженні буду розглядати семантичну структуру слів-символів
у творчості Т.Шевченка.

Ім’я Т.Шевченка — це символ національної єдності. твори його, органічно
ввійшовши у складні процеси української культури, стали одним з
найважливіших чинників формування національної самосвідомості. З іменем
Т.Шевченка вростали в життя все нові й нові покоління, а його «Кобзар»
став священною книгою для кожного українця. Ім’я Т.Шевченка стало
найпопулярнішим в усіх кінцях української землі, поступово
перетворюючись у символ національної єдності, виконуючи роль
каталізатора національної свідомості.

Нині Шевченкове слово із запилених «тайників» рветься на волю і воно
повинно постати перед нам таким, яким воно є, без прикрас і без
підтягування до будь-яких формул, навіть найвищого, найблагороднішого
сенсу.

Є якийсь величний символ і обітниця в тім, що роковини Т.Шевченка
припадають саме на час провесни, саме на дні, коли природа збуджується
до життя, а мати-земля — до творчості. І день його народження, і день
його смерті (9.03 — 10.03) замикаються в одне коло, творять один
замкнутий цикл — символ вічності.

Поняттям «символ» називаємо умовний знак на позначення суті якогось
явища, предмета і ін. Це фігуральне поняття імпліцитно несе в собі
інформацію про порівняння чогось із чимось, виступаючи тропом, тотемо,
який у контексті літературного твору тоже поставати образом, що є
протилежністю натуралістичній приземленості. При цьому на місце враженню
та відчуттю приходить узагальнення як реалізація суб’єктивних відносин
поза світом людей. Символ є межею емоції поняття образу, його
максимальним ступенем узагальнення в процесі апробації та
універсалізації змісту в мовленнєвих контекстах і поза ними, що
спричинює його іконізацію у вигляді містичного феномена, повір’я,
тотема.

Мрії, картини, певні комплекси почуттів Шевченкових балад — це
загальноприйняті романтичною традицією прийоми для відтворення
філософських аспектів світоспоглядання. Символізація у баладах
Т.Шевченка — це репрезентант романтичного способу відображення в
конкретно-реалістичній розповіді. Для авторської манери письма
характерні емоційність, поетичність, метафоричність, глибокий ліризм.

Символи у Т.Шевченка — це естетичні центри художньої системи твору.
Дівочу долю «потоптаного цвіту» поет змалював у баладах «Причинна»,
«Тополя», «Утоплена», «Лілея», «Русалка». Глибина передачі почуттів у
таких творах досягається трансформацією фольклорної поетики, варіативним
розгалуженням символіки. У Т.Шевченка народні символи служать «засобом
узагальнення й емоційного вираження конкретних людських почуттів, думок,
настроїв, складних психологічних процесів». Образи-символи утворюють
парадигму романтичної умовності твору. Глибоке відчуття життя,
обізнаність з усною творчістю, віруваннями та повір’ями допомогли
поетові художньо інтерпретувати народну демонологію. Образи русалок —
образи нижчої міфології, де естетичне переважає над марновірним. І
завдяки цьому розповідь стає драматично напруженою, художньо виразною,
насиченою.

В естетиці Т.Шевченка присутній образ руху. Герої подані в постійному
русі, як правило, в русі-прагненні: чи то дочекатися свого милого, а він
теж поспішає на зустріч («Причинка»), діждатися матері («Русалка»), чи
то вихопити своє щастя, визволивши «брата» Катерини («У тієї Катерини»);
чи то у русі — осмисленні того, що вже сталося («Лілея»). Герої балад
приречені, бо джерело їхнього руху знищене, а відтак вони не мають
майбутнього. Отже, традиційна для жанру балади смерть — логічне
завершення життя — руху: прагнень, сподівань…

Таким чином, реально-життєві та фантастично-фольклорні елементи в творах
Т.Шевченка тісно переплетені. Поетика творів побудована на порівняннях і
символах, які сконцентрували в собі енергію авторської концепції. Символ
має асоціативну силу, що потенційно з’єднує образи й емоції як
семіотичні елементи.

Символи — це свого роду домінантні образи, а домінантні образи — це
символи, архетипи, які мають свою історію, походження, генезу, що сягає
у сиву давнину. Кожний художник у процесі творчості накопичує певний
«банк образів», або домінантних образів. Усі вони мають відчутний
зв’язок з древніми першоелементами, архетипами.

Досить розмаїта у Шевченковій творчості символіка різних кольорів. У
невеликому тексті різні барви виконують певні функції: беруть участь у
створенні пейзажу, стають основою метафори, асоціюються з усталеними
образами народної творчості, наприклад:

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Роевою пеленою …

Розстилає туман сивий …

Кольори у міфології й культових обрядах — не випадкові, вони відіграють
певну роль: визначають окремі предмети, наприклад, молоко — це білий
колір, земля — символ чорного, небо — синій колір, рослини — зелений.
Шевченко широко використовує саме таку регламентацію кольорів, особливо
для визначення синього й зеленого.

Усі домінуючі образи в поетиці Шевченка — поліфункціональні й
полісемантичні. Не можна розглядати на різних рівнях: лексичному,
синтаксичному, ритмо-мелодійному, зображувально-виражальному, в системі
тропів, як елемент композиції, як художню деталь.

Т.Шевченко загострив до прозорої ясності й глибини кожне слово, з
кожного зробив силою свого таланту художній образ великої ваги, надав
йому в контексті творів особливої неповторної краси. Образи-домінанти
сприяють вічному діалогові між нами, читачами, й великим митцем, від
чого маємо неповторну естетичну насолоду.

Слід ще сказати, що Шевченко вдавався до засобів інтимізації.
Найголовніші з них — вказівні займенники і звертання. Третім засобом
інтимізації є символи, про які було сказано чимало. В свідомості кожного
народу живуть певні поняття-символи. Ці поняття-символи інтимно входили
у Шевченкове поетичне бачення і багато в чому позначалася на
словесно-образній структурі його творів.

Як уже було сказано, основним джерелом, з якого Шевченко черпав для
своїх поезій пісенників мотивів, є фольклор. Уся Шевченкова творчість
пройнята фольклорними мотивами. Можна навести сотні його поетичних
рядків, що перегукуються з відповідними фольклорними. Тема взаємозв’язку
Шевченкової музи з фольклорними джерелами невичерпна. Вона постає і при
розгляді історичної лексики, і при встановленні спільності сюжетів балад
і поем Шевченка з баладами й поемами інших слов’янських поетів. І все ж
найголовніше в цій темі — це народнопоетичний символізм, який в принципі
доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку
літературної мови, використовується не завжди.

Розділ І. Символ як категорія мислення і мови

1.1. Проблеми вивчення символіки

Прагнення осмислити світ через систему образів-ідей, образів-символів
має коріння у філософському мисленні раннього середньовіччя, зокрема в
ідеалістичній концепції Платона. Вивчення символічних образів було в
центрі уваги дослідників різних часів і народів, що витлумачували їх із
різних позицій, за різними методологічними засадами, знаходячи водночас
у явищі символізації все нові грані й особливості. У своїх конкретних
спостереженнях над символами вчені здавна зверталися до язичницької
міфотворчості, поглядів на світотворення, природні явища тощо. Великий
вплив на становлення й розвиток учення про символи мала християнська
ідеологія із властивим їй комплексом символічних уявлень і образів.
Стародавні філософи, за твердженням Г.Сковороди, передавали свої думки
не в словах, а в образах, символах. Назви небесних і земних тіл виражали
абстрактні поняття. Сонце означало істину, кільце (змій у вигляді
кільця) — вічність, якір — утвердження, лелека — богошанування, зерно і
насіння — помисел і думку. До фантастичних образів-символів належали
сфінкс, сирена, фенікс тощо. Символом вважався образ, що складався з
кількох фігур. Вічність, наприклад, зображувалася, трьома з’єднаними між
собою кільцями (їх супроводжував напис «Ці три вище всяких стихій»).
Саме такою мовою передано біблійні оповіді, в них «останній голосок або
слівце дихає символом або залежить від нього»2. Якщо в кожній із цих
фігур розкрити таємний, прихований зміст, тоді відкривається вічність,
начало.

Основним образом-символом Біблії є, на думку філософа, Сонце. Це
первісна фігура, архетип, що символізує вічну натуру, або Бога. Головну
фігуру заступають її копії (віце-фігури) — темниця і Йосиф, коробочка і
Мойсей, рів і Даниїл.1 Особливого значення набуває відображення начала,
невидимості, що їх уособлювали кільця, колесо, голова, корінь, іскра,
батько, змій тощо. Змій звивається в кільце, має головне око, а око є
правитель справі. Воно в тварині є те, що сонце в світі. Звиви й кільця
змія є символами вічності і водночас — символами Біблії. Біблія — це і
змій, і сам Бог. Тобто Біблія — це водночас плоть і дух, божевілля і
мудрість, море і гавань2.

Оригінальну теорію поетичного символу на українському матеріалі розробив
М.Костомаров. Головне в концепції М.Костомарова — розуміння
національних, культурних і релігійних чинників, що визначають символіку
того чи іншого народу. За думкою вченого, походження і розвиток народної
символіки можуть бути з’ясовані лише через образне відображення
народного духу, народного мислення.

На відміну від образу символ виявляє свій зміст передовсім не через
перенесене значення, а через встановлення національних, культурних та
інших передумов осмислення його асоціативних зв’язків. Навіть близькі
східнослов’янським мовам образи-символи, на думку Костомарова, мають
своєрідне виявлення, причому національно специфічне виступає в таких
випадках як більш виразне, визначальне.

Отож, навіть загальні ідеї, що їх несе символ, часто набувають яскраво
вираженого національного спрямування. Саме в символах відбиваються, за
Костомарова, мають своєрідне виявлення, причому національно специфічне
виступає в таких випадках як більш виразне, визначальне.

Отож, навіть загальні ідеї, що їх несе символ, часто набувають яскраво
вираженого національного спрямування. Саме в символах відбиваються, за
Костомаровим, народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а
зрештою, і риси національного характеру, національного буття. В основу
символу покладено «Божий дух» як виразника духовного життя народу, його
світосприймання. Ідеї національної символіки, обґрунтовані
М.Костомаровим, знайшли розвиток у працях О.Потебні. Цей видатний
український вчений у розвідці «О некоторых символах в славянской
народной поэзии» і інших шукав символізм у самому слові, його первинній
образності, тобто символіка народу, за його думкою, розвивається разом
із становленням і розвитком мови. «Потреба відроджувати власне значення
слів, що забувається, — пише О.Потебня, — було однією з причин утворення
символів. Близькість основних ознак, котра помітна в постійних
тотожнослівних виразах, була і між назвами символу і означуваного
предмета».2

Отож, символізм закладений у самих витоках виникнення слів-символів, у
близькості основних ознак, яка передає назва символу і які властиві
відповідному предмету. У способах вираження символу простежується
тенденці до втрати зображувальності, поетичності функції мови. Поява
символу зумовлюється, на думку О.Потебні, трьома чинниками: порівнянням,
протилежністю і причинними відношеннями. Оскільки символічні уявлення є
залишком далекої минувшини, то їхній відбиток можна знайти передовсім
там, де думка ще не відділилася від мови. О.Потебня окреслив основну
групу символів, перш за все українських, виявив особливості
функціонування слів-символів, їх зв’язок із спорідненими словами на тлі
вивчення народних традицій, обрядів і вірувань.

В основі розуміння символів К.Г.Юнгом лежить його концепція несвідомого
(або підсвідомого). Зростання наукового пізнання світу, за Юнгом,
призвело до ізоляції людини від природи. Природні явища поступово
втрачають символічну значимість. Однак, поряд із науковими переконаннями
продовжують існувати забобони, віджилі стереотипи думки і почуття, які
виявляють багато первинних рис, а звідси — й символічних образів.
Підсвідоме якраз і є природним явищем, що відтворює усвідомлені символи.
Символи, що передаються назвами природних явищ, опосередковані
психічними процесами, а їхній зміст зумовлений образним баченням світу.
Колективне несвідоме, за Юнгом, є джерелом архетипних образів, що
сприймаються як щось містичне, жахливе, чуже, але водночас як таке, що
перевищує людину, як божеське. Архетипи і образи не лише супроводжують
людину від народження до смерті як несвідомо відтворювані схеми, а й
стають джерелом міфології, релігії, мистецтва.1

Відділяючи символ від знака, Юнг розглядав його як термін, ім’я чи
зображення, які можуть бути відомі в повсякденному житті, але володіють
специфічним значеннєвим додатком до свого звичайного змісту. У символах
міститься щось непевне, невідоме або прикрите. Отож символ ховає в собі
те, що входить за межі очевидного й безпосереднього значення і має
широкий аспект невідомого, який неможливо визначити або пояснити, він
веде у галузі, позбавлені здорового глузду. Такий підхід не виключає
можливості оволодіння символічним значенням на рівні слів (або
предметів) попри достатньо широкий зміст, що вкладається в символ.

Символи виникають природним і спонтанним шляхом. Конкретна ідея
реалізується в знакові, зумовленому свідомою думкою, що стоїть за ним,
але не в символі, що натякає на щось ще невідоме. На відміну від знака,
більшість символів за своєю природою і походженням є не індивідуальними,
а колективними. Ставлення до символу як до містичного знака, вияву
підсвідомого до кінця не розкриває його специфіки, зокрема не зумовлює
форм і засобів його вираження. Виходячи із фактора відбиття символів у
мовних знаках, можна визначити шляхи їх формування, виникнення
символічних значень, умови функціонального використання символів, а
зрештою — і підійти до самої природи символу.

У вченні О.Ф.Лосєва міф не є вигадка або фікція, фантастичний вимисел,
це справжня дійсність, необхідна трансцендентальна категорія думки і
життя, далека від будь-якої випадковості і свавілля. Міф містить у собі
різний ступінь відчуженості від звичайного ходу явищ, однак це не схема
і алегорія, а передовсім — символ.

За Лосєвим, «символ речі є її відображення, однак не пасивне, не мертве,
а таке, котре несе в собі силу і міць самої дійсності, оскільки одного
разу одержане відображення перероблюється в свідомості, аналізується в
думці, очищується від усього випадкового й несуттєвого й доходить до
відображення не просто чуттєвої поверхні речей, але їхньої внутрішньої
закономірності». Тобто символ не є власне знак речі, це виразник її
суті, він має такий додаток, який робить його внутрішньо вмотивованими
глибинням.

О.Ф.Лосєв визначає поняття подвійного символу, двох символічних шарів:
символ першого ступеня є живою й безпосередньою реальністю і
сприймається буквально, символ другого ступеня, крім безпосереднього
образного значення, вказує на інше символічне значення тощо. Виникає
проблема виділення семантичного компонента першого символу, на ґрунті
якого розвивається друге і третє символічне значення. Можна припустити,
що кожна наступна символічне значення. Можна припустити, що кожна
наступна символізація має більш абстрактний, узагальнюючий характер. У
таких первинних символах, як Хах, Уран, Зевс або сім Ангелів, сім Чаш
гніву Божого, Золото рейху, Кільце тощо, — можна вбачати весь світ,
світову історію, і немає потреби ні в якому переносному розумінні, або
сприйняти їх як світові принципи; і це символи вже другого ступеня. Міф,
а звідси й символ відображає як реальну дійсність, так і поетичне
бачення світу, і в цьому синтезі й полягає відмінність міфу і поезії,
хоч міфічні, релігійні образи можуть бути розрізнені між собою: символ —
це вираження того, що несе власне ідея.

У розумінні Лосєва О.Ф. символічне з’являється в слові-семмі — через
систему його значень, тобто в кожному слові виявляється його загальний
символічний зміст. Отож, за допомогою такого ємністю поняття, як
символізм, сутність імені розкривається повніше і глибше, аніж при
агностичному чи раціональному підході; так виникає символічна концепція
сутності (сутність є абсолютна самосвідомість, тобто міф).

Символізм як художній напрямок був предметом осмислення й оцінки як
діячами культури, так і вченими. Підносячи символізм до рівня
світорозуміння, прихильники цього методу сприймали творчість лише через
призму символічного: «У житті символіста все символ. Несимволів —
немає.»

До символічних образів як типового засобу української усної творчості
звертаються фольклористи. Розвиткові символізму народної поезії сприяє,
зокрема, вживання паралельних словесних образів, найчастіше із світу
природи і людського життя. Як зазначає Ф.Колесса, «деякі образи,
ставлені паралельно один побіч одного, так дуже вжилися в українській
народній поезії, що сама згадка одного з них, того, з чим порівнюємо,
сугестивно викликає уявлення другого, того, що порівнюється. На цій
основі розвинулося багатство символів. І так, ліщина, калина, береза —
символізують дівчину; явір, дуб — козака; шум дерев — журбу; голуб і
голубка — милою й милу; місяць і зірка — молодого і молоду; кування
зозулі — плач дівчини, матері».

У працях сучасних дослідників національної символіки було закладено
міцні підвалини розуміння цього явища як важливого чинника творення
національно-культурної картини світу. Як зазначають автори книжки
«Українські символи», «символіка — поняття загальнолюдське і національно
специфічне, етногенетичне», причому більш актуальний саме останній
аспект. Без теорії символів наші уявлення про національно-культурний
компонент кожної мови були б неповними і недосконалими. Сьогочасні праці
про мовний тип особистості, зв’язок мовлення і національного
світобачення виконується з урахуванням досліджень словесної символіки.
Якщо, скажімо, українцеві властиві риси емоційно-піднесеного сприйняття
космогонічних явищ, то таке світобачення відтворюється в
символічно-образному усвідомленні понять місяць, сонце, зорі, веселка
тощо. Разом із тим окремі дослідники намагаються всіляко применшити
значення національно орієнтованої символіки, підкреслити її
загальнолюдський характер; символи окремих народів розглядати лише як
результат запозичення, передовсім із міфології східних країн. Власне
слов’янська, зокрема українська, символіка сприймається як начебто
примітивна, породжена культурною відсталістю. Російський дослідник
міжнародної символіки і емблематики В.В.Похльобкін, наприклад, без
будь-яких доказів, без розгляду фактичного матеріалу твердить, що
«українська символіка … складається випадково і епізодично, причому в
найбільш критичні моменти української історії, коли в ній раптово
виникла чиста політична потреба». Щодо слов’янства в цілому дослідник
виділяє такі, зокрема, образно-творчі поняття, як береза, вода, змія,
кропива, зозуля, оса, осика, сіль, хліб-сіль тощо, свідомо відмежовуючи
українців від загальнослов’янського символічного фонду і обходячи
проблему національної інтерпретації цих символів різними слов’янськими
народами.

Пропущений через розвинуту організацію образно-символічного бачення,
поняттєвий апарат людини в змозі забезпечити адекватне світосприйняття.
Символ є засобом не лише дзеркального відображення речі, а й більш
глибокого пізнання її сутності.

Теорія символів вимагає свого дальшого опрацювання, і в першу чергу щодо
виявлення їх національних рис; залучення матеріалу конкретних мов
сприятиме встановленню зв’язків національної символіки із мисленнєвою
діяльністю, народним світобаченням, принципів її формування,
психологічних, соціальних та інших чинників, що визначають її
функціонування, зокрема в художніх текстах, усній народній творчості,
публіцистиці тощо. Тим самим створюються передумови для
загальнофілософських, онтологічних узагальнень щодо природи і сутності
явища символізації.

1.2. Лінгвістична інтерпретація символів

Дослідження символіки, здійснені в різних напрямках, із урахуванням
онтологічного, психологічного, поетичного, словесного та інших аспектів,
очевидно, можуть бути виконані в межах кожної галузі знань із
застосуванням відмінного теоретичного обґрунтування, відповідних
методик. Разом із тим не менш перспективним видається комплексний,
синтезований аналіз явища символізації, орієнтований на всебічне і
цілісне його осмислення. такий багатоаспектний підхід міг би бути
названим символологічним. Однак можливість системно-комплексного
опрацювання різноманітних виявів символізму не виключає звернення до
одного із аспектів із залученням в силу потреби даних інших галузей
знань у цій царині.

У нашому дослідженні обирається словесний ряд символів, отож
характеризується переважно власне лінгвістичні, образні, стилістичні
прояви символізації в українській мові. Лінгвістичне освоєння
слів-символів не збігається з дослідженнями символіки з позицій
семіотики, культурології, літературознавства, фольклористики, психології
тощо, на і спирається на їхні досягнення. В основі мовознавчих студій
лежить з’ясування мовної природи символів, вивчення процесів їх
формування і дальших семантичних трансформацій, особливостей їх
функціонування в тексті, а в ширшому плані — визначення закономірностей
структурування смислів через пізнання розумової діяльності, створення
розумової картини світу засобами символізації.

Символ традиційно розглядається як категорія семантики, що має зовнішній
вираз (звуковий, графічний, кінетичний) і пов’язаний з предметом, річчю
(денотатом) та поняттям (сигніфікатом). Особливістю символу як
семантичної одиниці є множинність значень, що виявляють себе в різних
конституціях; поєднання і взаємодія цих значень завдяки дії аналогії і
асоціативним зв’язкам. Якщо звернутися до слова-символу зозуля, то
виявиться, що воно містить в собі набір символічних значень («смуток»,
«жаль», «горе», нещастя», «розлука», «надія», «удовиця»), що, з одного
боку, активно взаємодіють між собою, створюючи суміщений компресований
образ (пор. «смуток», «жаль», «горе», нещастя», «розлука»), з іншого —
протиставляються одне одному за значенням (пор. «горе», «надія»),
аксіологічною характеристикою (позитивною і негативною). Водночас
розкриваються можливості співвідношення символічних значень на
ідеографічному («ідеологічному») рівні, що визначаються соціальними,
моральними й іншими чинниками, і на сенсорному рівні, що пов’язані із
стимуляцією бажань і почуттів; пор., зокрема, соціальні аспекти
слова-поняття зозуля в ситуаціях жалоби за померлим і його сприйняття
при куванні, що може викликати неоднозначні почуття (тривоги, радості
тощо).

Полівалентність символічних значень, що розподіляються завдяки аналогії
на різних рівнях реального, може виявлятися водночас, що, однак, не
утруднює їх розуміння, точніше кажучи, поступового упорядкування
значення. Інтерпретація перетворюється у вибір одного рівня реальності
як головного, при цьому питання взаємодії, градації символічних значень,
їх обмеження частковими рамками залишаються поза увагою.

Символи не існують ізольовано; вони утворюють групи, символічні
композиції, що можуть розгортаються в часі і просторі. Комбінуючись між
собою, символи формують сукупне значення; йдеться, отож, про можливості
символічного синтаксису. Розміщуючись у певному порядку, символи
пов’язуються між собою, частково доповнюючи одне одного.

Сутність символу полягає в його здатності одночасно виражати різні
аспекти (тезу і антитезу) репрезетованої ним ідеї; символічна функція
виявляється саме при зіткненні протилежностей.

В основі символізації багатьох назв лежить давній анімітизм (оживлення),
анімізм (одухотворення) й антропоморфізм (олюднення). Найбільш типове (в
більшості архетипні) символи якраз і народилися внаслідок первісних
вірувань. Таке осмислення не втратилося безслідно; воно набуло лише
іншого характеру; ці і подібні слова закріпилися в мові (передовсім
народній) у вигляді символів і метафор.

Символ є водночас і універсальним, і специфічним засобом вираження. Як
універсалія він виходить за межі історії, часу і етносу; як специфічне
явище він пов’язаний із певним періодом, мовою і народом.

На шляхах лінгвістичної інтерпретації окреслено основні диференційні
ознаки, які відрізняють символ від метафори, визначено типи символів,
форми виявлення їх значення тощо (пор., зокрема, типи символів —
універсальні, специфічні, випадкові, міфологічні, первісні, релігійні та
ін.; зрозуміло, що така класифікація не є одномірною; більш виправданою
в лінгвістичному плані є, очевидно, таксономія, побудована на
тематичному принципі). Разом із тим цілісної теорії символізації в мові
з урахуванням походження, розвитку значень, функцій словесних символів у
різних мовних структурах з опорою на умови контекстного вживання донині
не отворено. Словесні символи, в тому числі в українській мовознавстві,
як правило, розглядалися лише принагідно, в зв’язку з дослідженням
мовної метафори.

Лінгвістична інтерпретація символу зумовлена різним витлумаченням самого
поняття символу, в яке вкладається далеко не ідентичний зміст; у теорії
символів при їх широкому розумінні відбилися, зокрема, погляди
дослідників на мову як знакову систему. Так, на засадах семіотики
виникла теорія «символічних форм», у якій сама мова розглядається як
символічна сутність; отож увесь мовний масив інтерпретується як
знаково-символічна побудова. Виявити приховане, потаємне, внутрішнє, що
закладене в слові, означає встановити його символічно-образне
наповнення. Так, зокрема, у символічному сприйманні слова рушник
втрачене значення «шматок декоративної тканини з вишиваним або тканим
орнаментом» і виявилося поняття щастя, долі, красивого тощо, однак
первинне уявлення про рушник як ритуальний засіб вплинуло на таке
переосмислення: рушник — від рука, ручний, пор. поняття «рукотворний
образ» тощо.

Показово, що найбільш чітко символічне значення виявляє іменник. Імена
(іменники) самою своєю назвою передають внутрішню (символічну) сутність
речей; невипадково «поетами імені» називають символістів.

Символічне значення створюється колективним досвідом, колективною волею
мовного середовища, що відображає колективне світобачення, свою поетичну
мову в контексті своєї культурно-історичної традиції, практики.

Характерною рисою символу, що ускладнює вивчення його мовної сутності, є
властивість мотивувати значення не через перенос, а через фонові знання,
прагматику, отже, категорія символу виявляє свій зміст лише в плані
встановлення національних, культурних, соціальних, релігійних та інших
чинників. В своїй більшості словесні символи породжені власне
національною космогонією, народним світосприйняттям.

До загальнослов’янського фонду символічних образів були віднесені такі,
як вода, трава, що уособлювали жіноче начало (звідси русалки, нявки,
мавки — мешканці водяного царства), змія, оса, кропива — символи злоби,
ненависті; сіль, хліб — символи багатства, достатку тощо.

Як довели дослідники, навіть спільні для слов’ян образи-символи в умовах
кожної конкретної мови здобувають додаткову інтерпретацію, специфічні
ознаки. Якщо червона калина — символ дівоцтва у східних слов’ян загалом,
то в українців водночас — це і символ рідною краю, батьківщини. Береза —
як символ красивого і водночас корисного, потрібного відзначається
передовсім у росіян; в українців символізуються такі дерева, як тополя,
явір, верба.

Великий вплив на опрацювання української словесної символіки мала епоха
бароко з «його прагненням сили, перебільшень, гіпербол, його коханням в
парадоксі, та любов’ю до незвичайного», «гротеску». Органічне сполучення
в бароковій культурі середньовіччя і ренесансу викликало звернення до
християнської символіки, оновленої новим баченням місця людини у
Всесвіті, а тим самим нове осмислення образів-символів минулого.

Новий імпульс в осмисленні мовної символіки надали українські романтики;
за їхнім переконанням, «людина так само повна таємничих сил, як і весь
світ»; це Таємниче з погляду світла розуму є «несвідоме», усякі збочення
від «нормального», розумного ходу душевного життя: божевілля, сон,
натхнення, передчуття, «нічна сторона» душі і т.д.».

Індивідуально-авторські символи, що характерні для художньо-творчого
осмислення дійсності, є, з одного боку, виявом художніх уподобань,
манери письма, з іншого боку, відображенням уявлень і знань достатньо
широкої групи осіб, що передає погляди певного соціуму.

Наявність колективних, обмежених у функціонуванні і індивідуальних
символів свідчить про можливість різного рівня символізації, що
зумовлений закріпленістю образно-символічного значення в
загальнонародному вживанні; ширшою чи вужчою сферою його вживання,
психолінгвістичними чинниками, засвоєнням художньою літературою,
фольклором тощо.

На перший план висуваються слова-символи; що знайшли широке розуміння
всіма членами даної національної спільноти, легко відрізняються в цьому
значенні в контекстах різного стильового призначення, послідовно
використовуються як символи в художніх творах протягом достатньо довгого
періоду. Наприклад: загальноукраїнські слова-символи хата, земля,
червона калина тощо.

До другої групи відносяться слова, які можуть сприйматися як символи з
урахуванням їх вживання в обмеженому мовленнєвому середовищі, в тій чи
тій соціальній, професійній групі: тополя — «дівчина», явір — «козак»
тощо, тобто їхнє використання спирається на взаємне розуміння «із
півслова».

Третю групу складають слова, що лише за умов конкретного вузького
вживання усвідомлюються як символи; для їх сприйняття потрібний
достатній передтекст, конституція, які б стимулювали їх образне
значення: ніс — «зарозумілість», «пиха», кінь — «трудар» тощо.

Усвідомлення слова-символу в усьому багатстві його значень, як правило,
ще не є основною метою його введення, хоч його осмислення створює
передумови, мовленнєву ситуацію, необхідну для вираження думки. Поряд із
словом-символом часто-густо вживається інше слово-поняття, розкрити
зміст якого якраз і покликане це слово-символ. Скажімо, спочатку
усвідомлюється образно-символічне значення слова-символу тополя, потім
воно шляхом асоціативного процесу поєднується з поняттям дівчина.

Символічна репрезентація змістових категорій у їх різноманітних і
різнопланових виявах і формах зрештою характеризує світ людини — homo
symbolicus. У символі поодиноке являє собою загальне — не як сон, не як
тінь, але як живе, миттєве відкриття незбагненного.

1.3. Деякі символіко-міфологічні аспекти поетичного мислення
Т.Г.Шевченка

Важко переоцінити вплив Т.Г.Шевченка на сучасну українську свідомість —
він Поет і Пророк, натхненний голос свого народу і духовний батько
відродженої української нації. Куліш говорив: «Шевченко — наш поет і
первий історик. Шевченко перше всіх (говорив) запитав наші німі могили,
що вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово,
одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітчина славна і
за що проклянуть її грядущі роди» (Куліш П. Чого стоїть Шевченко яко
поет народний.// Твори П.Куліша. — с.490). Поезія Шевченка, її внутрішня
ідея, завдяки небаченій емоційній прямоті й щирості, визначалась, по
суті, як однозначна, справді проста. Через відсутність будь-якого
чіткого і всеосяжного методу, який би торкався усіх рівнів значень і
символіки у творах Шевченка, вивчення його праць чимдалі помітніше
застигало на мертвій точці. Точніше, декілька авторів виказали свою
обізнаність з тим фактом, що художній всесвіт Т.Шевченка великою мірою
символічний і закодований.

Цілком ясно, що фундаментальною вимогою до будь-якого дослідження
глибинних структур і символічного коду Шевченка є охоплення усієї його
творчої діяльності. У цьому плані перше й найголовніше завдання —
встановити рамки чи «уніфіковане поле» для всіх форм та видів поетового
самовираження.

Світ Шевченкової поезії відкритий для досвіду і поглядів дорослої
людини: її постать, звісно, не фіксована й не статична, але її серцевина
міцно пов’язана з раннім досвідом поета. Тільки в українській поезії
душа Шевченка резонує влад з «національною душею», тобто з усім
діапазоном спільних, не до кінця виказаних знань, почуттів, вражень.
Саме колишній «український» світ дає поезії художню силу й основу для
символічного коду. У свідомості мільйонів співвітчизників та й багатьох
учених образ Шевченка сформований передусім його поезією. Це — мученик і
пророк, що живе життям народу й лише для народу. Таким є справжній
Шевченко. Перефразовуючи слова Клода Леві-Строса, поет став продуктом і
героєм свого власного міфу.

Говорити про цей міф, безперечно, означає говорити про символічні
значення. Водночас для більшості вчених, критиків суть міфу полягає у
самих символах, а їх обговорення значною мірою прирівнюється до
обговорення власне міфу. Хоч би яким цінним було вивчення окремих,
повторюваних і нібито універсальних символів для компаративного аналізу
міфів, воно не може замінити аналізу реально існуючих структур і
різноманітних динамічних зв’язків даного міфу.

Традиційне шевченкознавство звернуло увагу на найбільш очевидні символи:
могили, три душі або три ворони у «Великому льосі», старий дуб у вірші
«Бували войни й військовії свари», самотнє дерево в пустелі («У Бога за
дверима лежала сокира»). Це не можна зігнорувати хоча б тому, що ці
символи свідомо поставлені у центр композиції чи оповіді і утворюють, як
у «Великому льосі», частину літературної, романтичної умовності. Але ці
символи складають, так би мовити, лиш видиму поверхню широкого
підґрунтя. Адже символічний рівень, як відзначалося, хоч і не єдиний
рівень Шевченкової поезії, усе-таки є визначальним, центральним, а отже,
й дуже складним і розгалуженим. Він виявляється в образах героїв, в
предметах і місцях (дерево й сокира, місто Чигирин, село Суботів), в
подіях (вибори гетьмана, постриг козака в монахи) і, найголовніше, в
розвитку образів та зв’язках, в доля різних персонажів і самого поета.

Кожен з цих аспектів має символічний зміст. Будучи знаком, що містить
певні асоціації, несе певні навантаження, кожен з них є символом. Хоча
більшість із них можна зрозуміти як символи тільки після спеціального
аналізу, головним об’єктом такого аналізу мають бути не самі символи, а
відносини між ними й структури, що їх визначають.

У традиційному шевченкознавстві переважає тематичне осмислення художніх
текстів. Історія, надприродні сили (включаючи умовності, передбачені
жанром балади), народні звичаї й вірування (а також поетика усної і
народної літератури), суспільні й політичні погляди, літературні моделі
та впливи (на першому місці — вплив Біблії) — ось, здається, головні
напрямки дослідження поезії Шевченка.

Шевченкову поезію умовно можна поділити на три головні типи:

1. Риторичні, пророчі, нарешті, «політичні», чи «ідеологічні» вірші,
такі як «Посланіє» («І мертвим, і живим, і ненародженим…»), «Кавказ»,
переробки й наслідування старозавітних пророків тощо.

2. Інтимні, або «чисто ліричні», або «сповідальні» вірші, переважно
короткі, написані в період заслання.

3. Оповідні поезії, котрі, як правило, довші, хоча серед них трапляються
її такі, як «Русалка» — балада всього на 62 рядки. Остання група, що
включає поеми «Катерина», «Гайдамаки», «Відьма», «Княжна», «Невольник»,
«Москалева криниця», «Титарівна», «Неофіти» і «Марія», найскладніша і
найцікавіша.

У цих поемах, як і в «справжньому», тобто в колективному, примітивному
чи класичному міфі, головною формальною одиницею є оповідь. Оповідна
поезія — це «перший поверх» через який можна ввійти до символічної
будівлі. Символічний код поезії Шевченка існує на двох рівнях, у двох
паралельних модальностях, а відтак передбачає дві базові лінії
дослідження, які доповнюють одна одну. Перша з них, психологічна,
передовсім стосується символічної автобіографії автора. Інший рівень
коду — міф та його структуру.

Міфологічне мислення Шевченка не обмежується тільки віршами на
«історичну» тему, воно виявляється в його поезії загалом.

Світ українського села — основа й головне художнє тло усіх сюжетів
Шевченка.

Міф, виражений у Шевченковій поезії, Г.Грабович вважає «індивідуальним
витвором», а самого поета — «одночасно носієм міфу і міфотворцем»,
«учасником» витвореної ним «міфологічної будови».

Проблема «Шевченко і народна творчість» цікавила багатьох дослідників,
проте вона далека ще від всебічного вивчення. Народна творчість
відіграла значну роль у житті й поетичній діяльності великого Кобзаря.
Характеризуючись високою художністю, величезною силою соціальних
узагальнень, яскравою типізацією, вона стала для Шевченка школою, в якій
він учився правдиво зображувати життя, побут, думи й прагнення трудящих
мас. Твори Шевченка позбавлені механічного наслідування, стилізації під
зовнішню форму народної пісні, що було характерним для більшості
українських романтиків того часу, зате в них яскраво відбито прагнення
автора втілити дух народного мистецтва, підкорити його поетичну стихію
своїм ідейно-творчим завданням.

Колективна творчість, поетична мова народних мас відіграла велику роль у
формуванні оригінального поетичного стилю Шевченка. В мові народу, в
його піснях, думах і казках поет знайшов невичерпне джерело словесних
багатств і перлин справжньої поезії. Глибоке вникнення в мову народу,
розуміння внутрішніх законів її розвитку дає можливість художникові не
тільки зобразити сучасність найбільш реалістичними мовними засобами, а й
повністю виявити свою творчу індивідуальність і сприяти розвиткові та
збагаченню народної мови.

Наполегливо працюючи над своїми творами, розуміючи закономірності
розвитку рідної мови, Шевченко не тільки використовував звичайні засоби
вираження, а й збагачував їх значення, вкладав у них глибокий соціальний
і політичний зміст.

Найхарактернішими ознаками поетики народної творчості є порівняння,
паралелізми, символи, епітети, метафори, різноманітні види риторичних
фігур, лексичні та синтаксичні повтори тощо. Саме ці поетичні засоби,
дуже поширені в творчості Шевченка, і є яскравим свідченням органічної
спорідненості художніх засобів поета з народною творчістю.

Найчастіше в українській народній поезії порівняння беруться з життя
природи. Народнопоетичний засіб побудови порівнянь та інших художніх
засобів був для Шевченка зразком творення оригінальної поетичної
системи. Споріднений з порівнянням інший поетичний засіб — паралелізм.
На відміну від порівняння, в паралелізмі обидві картини пов’язані між
собою не синтаксично, а тільки логічно. Паралелізм оснований на
зіставленні двох образів, розташованих у двох паралельних рядках і
найчастіше взятих з природи і людського життя. Як і порівняння,
паралелізм розвинувся на основі спостережень людини над явищами і
предметами природи. Ознаки символу, який перебуває в глибокому
внутрішньому зв’язку з зображуваним через спорідненість деяких
властивостей і рис, переносяться на предмет зображення з метою
виразнішого визначення або наголошення саме того, що найбільш цікавить
поета у даний момент. Отже, символ ніби перетворюється в предмет
зображення або вірніше, його основні ознаки переносяться на зображуваний
предмет.

Деякі образи паралелізму в українській народній поезії так розвинулися і
укріпилися, так вживилися в народній мові, уявленнях і мисленні трудящих
мас, що сама тільки згадка про те, з чим порівнюється, мимоволі викликає
уявлення про те, що порівнюється. На цій основі розвинулось багато
символів, які можуть виступати і поза паралелізмом. Наприклад: ліщина,
калина, береза, зірка символізують дівчину; явір, дуб — козака, парубка;
голуб і голубка — милого і милу; щебетання соловейка — спів милого,
коханого; кування зозулі — плач дівчини, матері, віщування щастя або
нещастя, довгих або коротких років життя; шум дерева — журбу.

Шевченко широко користувався народнопоетичними символами. Так, слідом за
колективною творчістю він вживає для змалювання образу дівчини народні
символи — калина, зірка, пташка, маковий або рожевий цвіт, — що з
великою поетичною силою відбивають глибоку любов поета до народу, його
співчуття до скривджених дівчат-сиріт, наймичок:

Рости, рости, моя пташко,

Мій маковий цвіте,

Розвивайся, поки твоє

Серце не розбите,

Поки люди не дознали

Тихої долини.

Дознаються — пограються,

Засушать тай й кинуть.

За допомогою народнопісенних образів голуба і голубки поет відтворює
безвихідне становище дівчини-сироти, прагнення героїв до щастя:

Чи ж винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума — заблудив.

За допомогою фольклорних символів Шевченко зображує і різні складні
суспільні та психологічні процеси, абстрактні поняття.

Так, наприклад, щоб поетично змалювати довгу, а то й вічну розлуку
козака з батьківщиною, коханою і рідною, він використовує поширений
народнопісенний символ заростання шляху терном:

А журавлі летять собі

на той бік ключами

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами

В іншому випадку, бажаючи образно показати тяжкий душевний стан своїх
героїв або виразити свій внутрішній біль, тугу, поет користується
фольклорним символом-порівнянням журби із змією, що обвивалась кругом
серця:

Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється…

Або:

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче: змія люта,

Жадна випиває

Його сльози, давить душу,

Серце роздирає.

Використання Шевченком народнопісенних символів не обмежується тільки
застосуванням їх до зображення соціально-побутових сторін життя народу,
рис його характеру, як у народній творчості. Думи поета народжені тяжкою
кріпосницькою дійсністю, соціальним і національним поневоленням
батьківщини, а тому він називає їх «нерозумними дітками» матері-України.
Отже, думи-діти, Україна-мати, безталанна вдова:

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Або:

Прощай же ти, моя нене,

Удово небого,

Годуй діток; жива правда

У Господа Бога!

Глибокого переосмислення набув у поезії Шевченка поширений у народній
творчості образ хати, що символізує горе господаря: Ой чого ти
поскрипуєш, смерекова хато? Нема добра в нашім селі, бо панів багато.

Цей образ відбиває внутрішній стан поета під час перебування на Україні
в 1843 — 1845 рр., його тяжкі думи, визрівання класової свідомості:

Невеликії три літа

Марно пролетіли…

В багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Опустили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо.

У ряді поетичних творів Шевченка символічний образ хати сповнений
широкого суспільно-політичного змісту. Так, у поемах «Гайдамаки» і
«Єретик» він служить поетичним засобом відображення
національно-колоніального і політичного поневолення українського і
чеського народів іноземними загарбниками — польською шляхтою і
австро-німецькими баронами:

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!»

Сказали, і сталось.

Хата — це символ єдності слов’янських народів у боротьбі проти
соціального і національного гніту, яку намагалися зруйнувати панівні
класи і насамперед австро-німецька реакція:

Запалили у сусіда

Нову добру хату

Злі сусіди.

Творче використання народнопоетичних засобів і образів надало мові
Шевченка особливого колориту. Саме в створенні системи поетичних образів
з великою силою виявилось ставлення поета до поезійної мови взагалі і
художньої зокрема. Його поетичні засоби створені на основі характерних
для народної творчості способів зображення; найбільш властивим для них є
простота і конкретна образність, висока художність і виразність. Поезію
Шевченка споріднює з народною творчістю простота вислову, конкретна
образність, метафоричність у змалюванні тогочасної дійсності. На
метафоричних поетичних образах побудована майже повністю поема
«Гамалія», що вся наче дзвенить козацькою славою, геройством і відвагою.

Особливу увагу в поезії Шевченка привертають народнопоетичні в своїй
основі, метафоричні образи волі і могили. Так, воля заснула, як дитина,
і тільки могили «про волю нишком в полі з хмарами говорять». У поезії
«Думи мої …» поет створив символічний образ волі, яка тимчасово
осиротила широкі народні маси:

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило…

Лягла спочить… «Думи мої…»

У поемі «Кавказ» за допомогою метафоричного образу волі Шевченка в
саркастичному плані змалював криваву загарбницька колоніальну боротьбу
царизму проти кавказьких народів, досягши високої художності та великої
емоціонально-викривальної сили:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю,

Та й цькуємо.

Такі ж образи волі-слави, закутої в кайдани, що символізують поневолення
народних мас, зустрічаємо і в народній поезії. Використовуючи
народнопоетичні образи, Шевченко розширює і поглиблює їх зміст: в
могилах похована воля, їх охороняє кріпосницький лад, самодержавство
(«орел чорний» — символ соціального і національного гніту), проте вони
нишком у полі говорять з вітрами про волю; їх розмову підслуховують
кобзарі і розповідають людям.

Летів орел через море

Та й вітра питає:

— Ти, вітре буйнесенький,

Ти далеко буваєш, —

Чи не видав, вітре,

Козацької слави?

— Хоч не видав, так слухав:

Вона тепер в темному лузі,

Лежить на широкому возі,

Мачугами зв’язана, звита,

Бичвою обвита,

Та й рублем прибита.

Образ могили дуже поширений також у творчості українських романтиків,
особливо в поезії Метлинського. Але у Шевченка його функція зовсім інша,
ніж у романтиків, які, ідеалізуючи минули, скорбно зітхали над залишками
гетьманщини. Поезія Шевченка, на відміну від творів романтиків, є виявом
боротьби поета за вільне життя українського народу.

За допомогою метафоричних алегорично-символічних образів могили Шевченка
з великою емоціональною силою розкривав колоніальну політику царизму на
Україні: Так, у поезії «Розрита могила» поет створив надзвичайно
образний малюнок, який правдиво відбиває тяжке становище закріпаченої
України, повну її національну й політичну безправність. Україна, неначе
та могила, «начетверо розкопана, розкрита».

Подібні метафоричні образи становлять один із важливих поетичних засобів
емоціонально-образного виявлення ідейного змісту в поемі (містерії)
«Великий льох».

Персоніфікований характер у поетичній творчості Шевченка мають також
образи долі і недолі, лиха і злиднів. Уявлення про долю як і взагалі про
подібні абстрактні поняття і явища, базується на народному їх розумінні.
Використовуючи цей спосіб зображення, Шевченко змальовує широкі картини
безвихідного становища трудящих в умовах класового гноблення.

У поемі «Сова» виведено персоніфікований образ злиднів, у якому з
великим художнім тактом, властивим геніальним поетом, відбито одну з
сторін трагедії матері-кріпачки, беззахисної вдови:

Крались злидні із-за моря

В удовину хату.

Та й підкрались… Стали хлопців

В кайдани кувати.

Метафоричність — одна з найхарактерніших ознак поезії Шевченка.
Майстерне її використання і поєднання з іншими поетичними образами
надало мові великої виразності, гнучкості, допомогло поетові глибше
розкрити внутрішній світ героїв, їх високі моральні й духовні якості,
досягти вершин художньої досконалості у змалюванні тяжких умов життя
народу.

Величезну роль у поетичній мові Шевченка відіграють різного типу
риторичні фігури; повтори; чимало місця займають так звані казкові
прийоми.

Народнопоетичні образи й засоби, які в поезії Шевченка здобули ширшого
смислового навантаження, стали могутньою зброєю поета в його
революційно-поетичній діяльності, в боротьбі проти світу насильства й
реакції.

У поемі «Сон» і «Великий льох» відтворення світу у міфологічних,
алегорично-символічних образах, насичених конкретно-історичним змістом,
сягає рівня трагічного і комічного за формою і політичного,
ідеологічного за змістом гротеску. Сцени у царському палаці, роздуми
трьох ворон мають абсолютне політичне спрямування, яке тяжіє до
граничного узагальнення, до символу. Символічний зміст мають і самі
назви поем. Відображене настільки неймовірне в своєму огидному змісті,
настільки ірраціональне і протиприродне, що не піддається осягненню
нормальної людини поза цією «людською комедією» («Сон»). Сучасна поетові
Україна нагадувала розкопану могилу, в якій похована її воля, великий
льох, зруйнування якого приведе до великої битви за звільнення народу
(«Великий льох»).

Тяжіння до метафоризації і символізації зображуваного, до гранично
узагальненого образу, до образу знаку, себто до образів багатозначного,
всезагального, універсального змісту, — одна з найхарактерніших ознак
романтизму, особливо Шевченкового. Багато його творів різних періодів
життя мають характер політичних метафор, символів, образних ілюзій.

Поетичний образ, переходячи у символічний, «наповнюється сутнісною
глибиною і невичерпністю, зберігаючи при тому властивості художнього
образу, його конкретну відчутність і реальність». Символ є тоді
найзмістовніший, коли він багатозначний, — стверджує С.Аверинцев.
Конкретність зображення і смислова глибина образу-символу зливається у
Шевченка в органічну єдність, «в якій понятійний і зображувальний плани
взаємопроникають, поглиблюючи смислову перспективу образу». Майже всі
твори Т.Шевченка пройняті особливою стихією, яку А.Єлистратова вдало
назвала «поезією політики». Міфологічні образи, створені Шевченком, у
свідомості читача аналогізувалися з сучасною їм дійсністю, органічно
поєднуючись з конкретними реаліями життя.

Романтична міфологізація і символізація в поезії Шевченка відзначається
особливою актуальністю — це, насамперед, міфологізація і символізація
дійсності. Міфологічні образи, створені поетом, у свідомості читача
асоціювались з конкретними реаліями сучасної історичної епохи.
Використавши біблійні легенди про перших християн, Шевченко втілив у
своїх творах зміст універсального образу, до образу-знаку, до символу,
притчі, тобто до образів багатозначного смислу.

Зіткнення з історією, з динамічними силами вічно твореного життя,
прагнення бачити людину в центрі універсального буття вело Шевченка до
широкого використання засобів символізації і міфологізації. Геніальний
художник, як підтверджує віковий досвід, неминуче звертається до
символів, коли величезний об’єм почуттів, високу ідею, унікальний
світовий факт хоче передати колоритно, представити образно, почуттєво,
безпосередньо, не за допомогою мертвих абстракцій, а в чомусь
надзвичайно близькому, діє на людське уявлення і втягує до активного
сприймання всі органи чуття.

Осмислена орієнтація на створення узагальнюючих символічних образів —
одна із визначальних рис творчості Шевченка. Символи і символіка не
просто стали важливим компонентом його поетики, не тільки формою
втілення певного змісту чи ідеалу, але й способом мислення поета. Образ,
як відомо, є категорією змісту і одночасно форми художнього твору.
Шевченка захоплювала різноманітна символіка — антична, середньовічна,
біблійна, фольклорна. Символізація стала тілом і кров’ю його творення.
Поет звертається до символіки не лише у творах, які співвідносять
зображуване з великими подіями історичного характеру. Символіка
«присутня» і в тих випадках, коли мова йде про визначальні, виняткові
моменти людського життя в цілому, про великі моральні, етичні проблеми
часу.

Одним з найчастіше вживаних у поезії Шевченка символів є образи долі,
лиха, сліз, серця, вітру, червоної калини, зарослих терном стежок і т.д.
Все це образи-символи фольклорного походження. З одного боку, їм
властива певна стабільність значення, а з іншого — варіантність: у
кожному новому творі такий образ видозмінюється, наповнюючись все новим
і новим змістом. Так, наскрізний образ долі в поезії Шевченка
трансформується від фольклорного («лиха доля») до складного
філософського образу долі пізнішого часу, де він, здавалось би, втратив
зв’язок з фольклорною поетикою, то наповнюючись революційним закликом
спрямувати розвиток світу іншим шляхом («Минають дні, минають ночі»), то
ідентифікуючись з долею поета («Доля», «Чи не покинуть нам, небого») і з
долею України.

Образ долі у Шевченка, як і в народній творчості, персоніфікований. Доля
— жива істота (живими істотами виступають також вітер, лихо, думи). Долю
можна запитувати, зустрічати, закопати, втопити, заховати у торбу, як у
поемі «Невольник». Вона — «за морем блукає», «по тім боці плаче», ходить
полем, збирає полоски, то вигідно примостилась у торбі за плечима
людина. Та чи не найрозповсюдженішим у творчості Шевченка є символічний
образ могили, що безпосередньо зв’язаний з такими ж образами-символами,
як доля, лихо, воля, в основі своїй народнопісенного походження. Цей
образ в Шевченка надто складний. Про те, чим були для нього могили, ці
свідки минулого, він розповідає у поемі «Варнак»: «О могилы! могилы!
Сколько возвышенных, прекрасных идей переливаются в моей молодой душе,
глядя на вас, темные, немые памятники минувшей народной славы и
бесславия».

Шевченків образ могили, на відміну від свого попередника, в народній
творчості майже повністю ідеологізований. У віршах Шевченка могили,
наприклад, ведуть мову про забуту героїчну старовину, «про волю нишком в
полі з вітрами говорять», могили виросли над «козацькою волею». Дальшою
трансформацією образу могили, в якій похована воля, є «великий льох» із
однойменної поеми і віршів «Розрита могила» та «Стоїть в селі Суботові».

Образ могили в поезії Шевченка підпорядкований зображенню, з одного
боку, національно-визвольної боротьби українського народу, а з другого
— колоніальної політики царизму на Україні. Тому в нього могили
одночасно свідки слави і безслав’я, боротьби за свободу і пригноблення.
Незмінним супутником могил виступає «орел чорний» (символ соціального і
національного гніту і символ царизму). Царизм, розуміючи, агітаційну
роль могил (нагадування про боротьбу з усяким злом і неправдою), таємно
їх руйнував (Шевченко теж використав факти розкопок могил для викриття
царизму в його грабіжницькій політиці), тим самим прискорюючи свою
загибель. У пошуках козацьких скарбів царські чиновники розривали
могили, в яких, за концепцією Шевченка, похована воля. Розкопати могилу
означало викопати яму самому собі. У цьому полягає внутрішня
суперечність суспільства, яку осягнув Шевченко, і в чому виявилась
еволюція самого образу могили, що втілює багатоаспектність і
суперечність романтичного мислення поета.

Широкого переосмислення в поезії Шевченка зазнали образи античної і
біблійної міфології, які належать до категорії так званих вічних
образів: Прометея, Христа, Марії. В цих образах поет втілив ідею
непереможності народу, який бореться за свободу. Ця ідея є наскрізною у
творчості Шевченка, центральною в його концепції світу.

Античні і біблійні міфи «допомагали Шевченкові знайти вираження для тої
стихії, яка чим далі, то виразніше оволодівала його творчістю: для
стихії суспільного пафосу».

У використанні античних і біблійних сюжетів поет, безперечно, опирався
на велику традицію, яка склалася у світовій художній і
суспільно-політичній практиці.

Шевченко насамперед переосмислював образи деяких історичних і
міфологічних персонажів, імена яких набули в літературі прозивні
символо-алегоричні значення (Нерон, Іуда, Ірод, Каїн, Пилат, Давид,
Егерія та ін.). Звертаючись до цих імен, автор орієнтувався на те, що
вони так або інакше ввійшли в свідомість читача із своїм поетичним
змістом. Кожне із цих імен це «номінативний емблематичний образ, «знак»,
носій певного постійного змісту, який збуджує в читача певні асоціації
(історичні, літературні, естетичні, емоційні)».

Фольклорна, міфологічна та історична символіка у творчості Шевченка
невідривна від загальної міфологізації зображення і міфологічних образів
величезного узагальнюючого значення. Шевченко не тільки відкрив для
літератури фольклорну символіку як щось неповторне, джерело високої
поетичності, а й античну і слов’янську міфологію, що зосереджувала
незвичайний матеріал високої художньої якості. Широким і бурхливим
потоком у його твори входять переосмислені образи русалок, духів добра і
зла, різноманітні метаморфози, що виникли на основі тотемістичних і
анімістичних вірувань первісної людини. Таким чином появилися балади
«Причинна», «Тополя», «Русалка», «Лілея», котрі розкривають красу
людських почуттів, щирість, вірність, відданість, поетичність як
невід’ємні якості «народної людини». Творче використання міфів сприяло
сприйняттю світу як вічної боротьби суперечностей, світу, повного
загадок і таємничих процесів.

Разом з тим, Шевченко не тільки використовував традиційні міфи,
по-різному трансформуючи їх, але й намагався створити власні. Це було
йому під силу, оскільки він належав до тих найталоновитіших і
найгеніальніших митців, яким було під силу піднятися до рівня
величезного синтезу людської історії. До рівня створення великих
синтетичних узагальнень сучасного йому світу піднявся Шевченко у деяких
своїх творах, де домінантною формою художнього синтезу став міф, символ,
які узагальнюють явища життя не в формах самого життя, а в образах
умовно-фантастичних. Це, перш за все, «Сон», «Кавказ», «Великий льох».
Так, у поемах «Сон», і «Великий льох» навіть фабула «міфологічна».
Використовуючи форму сну у першій із них, Шевченко переміщає свого героя
в «одну мить» на великих просторах Російської імперії. Але в
«міфологізовану» форму поет вводить реалії із сучасної йому дійсності,
які за винятком тих, що безпосередньо відносяться до життя народу, не
втрачають загального міфологічного спрямування, міфологічної
наповненості.

Поема «Великий льох» ще в більшій мірі «міфологізована». За жанром — це
містерія, типова романтична жанрова форма. Тут усе незвичайне: таємничі
знамення, передбачення, душі померлих, що караються за тяжкі «гріхи»,
злі духи в образі трьох ворон. Крізь ці ірреальні, фантастичні образи
просвічуються політичні та історіософські ідеї Шевченка. Так, у першій
частині твору («Три душі») поет представляє широку панораму
найскладніших поворотів української історії, осуджує окремі явища в
минулому України. У другій частині («Три ворони») у фантастичних образах
трьох ворон поет втілив все антинародне і реакційне в історичному житті
України, Росії і Польщі. Особливо складним є тут символ-образ близнят
Іванів («Один буде, як той Гонта, катів катувати! Другий буде … оце
вже наш — Катам помагати»). У цьому образі поет розкрив соціальний
антагонізм, національну неоднорідність. Третя частина («Три лірники») є
також алегоричною. І тут фантастичне не випадає із загальної структури:
розмова трьох лірників сповнена міркуваннями, які свідчать про те, що
вони знаходяться в межах міфологічного бачення світу, що дає можливість
зримо представити розмитість національної свідомості провідників
українського народу, які ще в недалекому минулому були глашатаями
народної волі і незалежності.

В образах «трьох душ», «трьох ворон» і «трьох лірників» уособлені різні
пласти суспільно-політичного життя України, доля народу, що поступово
втрачав свою незалежність і стояв над глибокою могилою, ставала для
нього реальною перспективою. І лише блимав отой вічний незгасний вогник,
скоріше міфічний, ніж реальний, що вселяв надію на те, що все ж
появиться «новий Гонта» — Месія.

Епіграфом до поеми поет взяв рядки із 43-го Давидового псалма, які поряд
зі віршем («Стоїть в селі Суботові») синтезують його історичну
концепцію.

У поемі «Великий льох» Шевченко матеріалізував драматичну, трагічну
історію української нації в універсальних образах, що концентрують
віковий досвід боротьби, філософію людського життя.

Як бачимо, реальна історія — «міф і доля» — настільки грандіозна,
драматична і катастрофічна, що вимагала від Шевченка монументальності,
яка могла бути досягнутою завдяки символічним образам міфологічного
масштабу.

Отож, можна зробити висновок, що прагнення бачити людину в центрі
національно-універсального буття вело Шевченка до широкого використання
засобів символізації і міфологізації. Геніальний художник неминуче
звертається до символів, коли він величезний обсяг почуттів, високу
ідею, унікальний факт хоче передати колоритно, представити образно,
почуттєво, безпосередньо, не за допомогою мертвих абстракцій, а в чомусь
надзвичайно близькому, що безпосередньо діє на людську уяву і втягує до
активного сприймання всі органи чуття.

Осмислена орієнтація на створення узагальнювальних символічних образів —
одна із визначальних рис Шевченкової творчості. Символи й символіка не
просто стали важливим компонентом його поетики, не тільки формою
втілення певного змісту і одночасно форми художнього твору. Символізація
стала тілом і кров’ю його поезії. Т.Шевченко звертається до символіки не
лише у творах, які корелюють зображуване з великими подіями історичного
характеру. Символіка «присутня» і в тих випадках, коли мова йде про
визначальні, виняткові моменти людського життя в цілому, про великі
моральні, етичні проблеми часу.

Фольклорна, міфологічна, історична символіка в творчості Т.Г.Шевченка
невіддільна від загальної міфологізації зображення і міфологічних
образів величезного узагальнюючого значення. Т.Шевченко не лише
відкривав для літератури фольклорну символіку як щось неповторне,
джерело високої поетичності, а й античну та слов’янську міфологію, що
зосереджувала незвичайний матеріал високої художньої якості. Широким і
бурхливим потоком у його твори входять переосмислені образи русалок,
духів добра і зла, різноманітні метаморфози, що виникли на основі
тотемістичних і анімістичних вірувань первісної людини. Творче
використання міфів сприяло сприйняттю світу як вічної боротьби
суперечностей, світу, повного загадок і таємничих процесів.

Водночас Т.Шевченко не лише використовував традиційні міфи, по-різному
трансформуючи їх, а й творив геніальних митців, які піднялися до рівня
величезного синтезу національної історії і загальнолюдських ідеалів.

Одним із найчастіше вживаних у поезій Т.Шевченка символів є образ
могили, що безпосередньо зв’язаний з такими ж образами-символами, як
лихо, доля, воля, в основі своїй народнопісенного походження.

ІІ Розділ Семантична структура слів-символів

ІІ.1. Архитипні слова-символи

Відомо, що ще праукраїнці поклонялися вогню-сонцю-світлу як носію ідеї
життя, радощів буття, як символу оновлення, свободи. Вогонь
використовувався в ритуальних обрядах для очищення старого,
зашкарублого, непотрібного. О.Потебня вважав, що загальний образ вогню,
світла на ґрунті української народної поезії виявляє себе навіть в
образах красної дівиці — червоної калини. Цей ряд образів — понять
вогонь — сонце — світло — світ — полум’я — блискавка — свічка, зрештою
дівчина — червона калина, що об’єднані внутрішнім, ледве не містичним,
трансцендентним зв’язком, не могли не стати провідним словом-архетипом у
творчості Шевченка. Адже ідея оновлення змертвілої суспільної атмосфери,
очищення від скверни тогочасного животіння була близька натурі
поета-бунтівника. Божественний вогонь, освячений християнством, вогонь
духа, живильного полум’я стає одним із знакових поетових образів:

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замезлі душі…

Як полум’я вогню і обігріває, й обпалює, так і огонь як Шевченків
образ-символ несе в собі обоє начал — це і вогонь добра, любові, життя,
щастя, і вогонь нищення, горя, загибелі, руйнації. Огонь любові, огонь
премудрості, святий огонь, новий огонь, огонь добрий, огонь небесний,
огонь невидимий — у таких сполуках поет позначає позитивно-оцінні
коннотації, виразну метафоричну сутність цих абстракцій. У цих
характерологічних єдностях — визнання вогню як сили очищення, звільнення
від усього, що підлягає знищенню-спаленню; це наче повернення до обряду,
ритуального дійства. Образ вогню як символу оновлення, свободи, перемоги
протиставляється ідея темряви як зневіри, загибелі:

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє новий вогонь

З Холодного яру.

Звернімо увагу: з Холодного яру невблаганний вогонь, очевидячки, ще
страшніший, могутніший; це новий вогонь, бо такого ще не було, бо ледве
дочекалися зрештою дня радості.

Але є й інший вогонь, безжальний і нищівний, той, що не дає навіть
попелу; в ньому, як свічки, згоряють людські душі, від такого вогню,
якщо «приспати», може загинути й сама ненька-Україна:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Такого вогню треба стерегтися, він несе загибель, нещастя.

В символічному значенні образ вогню зближується з образом полум’я як
сили оновлення, очищення; показово, що таке полум’я — і вже й не
реальність, а щось надлюдське, мислення, хоч і чуттєво вагоме:

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла …

… Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти,

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє.

Лихо і зло мають бути розвіяні в небі, і лише там, десь у високості,
щось зачорніє, зачервоніє, то й буде відблиск, зорова асоціація з
полум’ям. Образи світла — світа, сонця теж набувають ознак оновлювальної
сили, очищення:

І живе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє …

Образ світла, сонця, як, здебільшого, й вогню стають антитезою поняттю
темряви (тьми) як виразнику ідеї кривди, неволі, зневіри тощо: «Не зійде
сонце! Тьма, і тьма! І правди на землі нема!»

Ледве помітний натяк, але, зрештою, наявна паралель сонце — дівчина
проглядає в рядках, де личко дівчини червоніє лише до полудня (а опісля,
як відомо, й квіти на сонці в’януть):

Карі оченята,

Біле личко червоніє —

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав’яне …

А вже народнопоетичне асоціативне зближення дівчини з червоною калиною
як відтворення давнього архетипу сонця — світла — вогню проходить через
усю Шевченкову поезію:

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину …

А калина з ялиною …

Мов дівчаточка із гаю

Виходжаючи співають …

Інша «іпостась» Шевченкового образного світу — архетип-символ — вода. Як
зазначив М.Костомаров, вогню — началу чоловічому в міфології давніх
слов’ян передує начало жіноче — вода. У широкому метафоричному
тлумаченні світло й тепло пробуджують воду; і вона народжує й годує весь
світ; це одна з основних стихій, животворча сила, запорука плодючості. В
Шевченкових картинах української ідилії, краси земної вода — ледве не
визначальний чинник, носій ідеї чистоти духу і тіла, уособлення щастя,
самого життя:

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина …

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою …

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Умитись водою означає для поета стати чистішим не стільки фізично,
скільки внутрішньо, духовно; це водночас і обряд прилучення до магічних
дійств, таїни; в цих перевтіленнях людини під силою води ховається її
невідома, десь там, у глибині схована сутність — дух, живе начало.
Недарма саме в таємничій воді живуть улюблені поетові героїні-русалки:

Піди до криниці,

Поки півні не співали,

Умийся водою.

Образ води — це водночас і символ згуби, забуття, загибелі. У воді
топляться молоді дівчата, вода приймає тіло мертвого козака. Щоб
покінчити з нестерпним життям, є один шлях — утопитися у воді:

Втоплю своє горе.

Втоплю свою недоленьку,

Русалкою стану.

Хоч з гори та в воду («безвихідь») — народний стійкий вислів, що йому
надає поет додаткового значення «зникнути так, щоб ніхто за ним не
плакав, ніхто його не згадав» й іншого — «не хочеться вмирати, бо хоч і
нещасливий, але молодий, бо десь глибоко в душі зберігається віра в те,
що тяжке життя минеться, буде і достаток, і кохання»:

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, —

Хоч з гори та в воду.

І незвідана вода, у якій шукають забуття і порятунку, стає каламутною
водою. Вона несе із собою щось страшне, незрозуміле, невблаганне; вона
пов’язана із темними силами, ворожбою, злими чарами; недарма на воді
гадають, у ній знаходять лише горе:

Випий сього зілля …

Та ще, чуєш, не хрестися —

То все піде в воду.

Вода зрештою виростає в символ нещасливої долі. Перед її силою людина і
природа беззахисні; вода непереможна, все забере, все потягне за собою.
Здавалось би, Шевченко звертається до загальновживаних зворотів із
словом-поняттям вода, але за ними — його нове, сутнє, внутрішньо
вмотивоване значення недолі:

Як билина,

Як лист за водою,

Пішов козак з сього світа,

Все забрав з собою …

А дівочі молодії

Веселії літа,

Як квіточка за водою,

Пливуть з цього світа.

Дивилась поки не осталось

Живого сліду на воді …

>

x

?

ue

H

J

X

°

оти, як з’являються ознаки надії, хоч ще невідомо, який це дасть
наслідок — позитивний чи негативний:

… водо каламутна,

Винеси на волю!

І дійсно розлились, закаламутились води, а людина сподівається, вірить у
прийдешнє, а тому і звертається до річки, як зверталась Ярославна до
Славутича: Моє ти ладо принеси … А це звертання до води як до
всемогущої сили засвідчує і повагу, і страх людини перед стихією, але
навряд чи покору. Вода, як і доля, сильніша, могутніша, ніж людина,
непередбачувана у своїх діях і вимірах, але вона не позбавляє віри.
Більше того, за поетом, ця віра має підґрунтя, адже вода не лише згубна,
а й цілюща, живуща сила, джерело наснаги.

Образ-символ живущої води як порятунку, як спасіння від нещасть і
поневірянь піднімається до вершини позначеної вищої, надземної, ледве не
божеської милості, таке вживання в складі порівняння — метафори набуває
виразних рис суперлятиву:

Мов живущою водою

Душу окропила.

Генієм пророка Шевченко відчував зв’язок символіки води з ідеєю нового
життя, нової якості: під впливом води проростає зерно, так і людина може
набути нову духовну силу. Шевченкове «все йде, все минає» розкривається
здебільшого через плинність води, її здатність замінюватись новою
стихією, одержувати все нове й нове поповнення («двічі в одну воду не
увійти»):

Тече вода в синє море

Та не витікає.

У контекстовому середовищі слово-образ вода нерідко шикується поруч з
образом пекучої крові, адже в них чимало спільного: і один, і другий
символ вживаються на позначення і життя, і смерті — загибелі; і один, і
другий символ — споконвічні архетипи, що тягнуться корінням у первинні
уявлення; і один, і другий образ — поетична таїна, непізнана і тому
художньо виправдана сутність:

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались…

Об’єднуючи поняття вода і кров, поет навіть згадує криваву криницю, з
якої «собак напоять». Як би не прикрашався образ криниці в народному
світобаченні, для Шевченка він може бути й таким: криваво-жорстким. Що
може бути зловтішніше від такої картини горя і людської люті? Тече в
синє море кров ворожа, тече й вода, все приймає обшир морської стихії,
бо і кров, і вода за своїм глибинним змістом позначають не застиглу
рідину, а змінну сутність.

Отже, жива, чиста, свята кров як уособлення самої козаччини
Шевченківського ідеалу і сукровата кров в поганому, гнилому серці як
носій ницого, загубленого, рабського життя. Ця поетична антитеза
наскрізна в його поетичному доробку, сказати б, теж «іпостась» його
творчості. У «Старому заповіті» пролита кров одухотворяється як
уособлення правди, спокути. В слові-образі кров зберігається, вочевидь,
і найдавніший, ще язичницький зміст, пов’язаний із поняттям кревної
помсти за завдану кривди, за вбивство рідних. Це глибинне значення
непрощення наче суперечить розумінню покутуваної Христом жертви, однак
цей внутрішній сенс поняття кров виразно заявляє себе в Шевченковій
поезії:

Замучені руки,

Розв’язались — і кров за кров,

І муки за муки!

Але є кров і чиста, бо змиває зло, ворожнечу, бо несе оновлення,
очищення духа, бо, зрештою, є запорукою волі:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отоді я

І лани і гори —

Все покину…

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Якщо прослідкувати за визначеннями поета в багатьох його творах, то одна
кров як образ, символ — жива, чиста, свята, праведна, невинна, добра,
козацька, мужицька, людська, молода, дитяча, інша — ворожа, зла, чужа,
нечиста, шляхетська і переносно — навіть поросяча («Мов поросяча, кров
лилась! «). Отож кров — уособлення і добра, і зла в широкому плані; кров
як «добро» — це життя, свобода, духовне начало, а кров як «зло» — це
смерть, загибель, кара, помста і ще чимало значень, очевидячки, більш
прихованих, аніж у крові-«добра».

Про яку кров ідеться, скажімо, у рядках:

Отак на березі Каяли

Брати різнились; бо нестало

Крові-вина?..

Звичайно, тут кров-вино — позитив, це кров русичів, що «простяглися на
землю Руськую», але чому вино? Відомо, що в церковному обряді Євхаристії
кров у вигляді вина подається як спокута гріхів, очищення: «Хто тіло моє
їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним…»(Євангеліє від Йоана).
Але поет розширює межі образу пролитої крові-вина до образу-символу
крові тих, котрі не повинні були гинути, безневинно вмирати. Адже вино —
і знак сп’яніння, а воно викликає дії незважені, помилкові, імпульсивні,
пролити кров-вино для поета означало пролити кров безневинну, взяти на
себе вину; порівняймо Шевченків образ вини, без якої нема зла:

Люта зла

Не дієш без вини нікому …

Отож кров-вино — не стільки кров завзяття, кров сміливців, котрих не
зупиняє можлива загибель, небуття, скільки кров-провина, кров, котра
могла б не пролитися, бо немає нічого дорожчого від людської, братньої
крові. Поет вболіває за пролиту кров, він уже не месник, а чуйна,
сердешна людина:

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові …

Ти, любий друже, заговориш

Тихесенько-тихо … про любов …

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

І тут уболівання, і тут туга за безвинно загубленим життям. Болить
поетове серце, коли «упивались і чужої і своєї крові», коли «людською
кровію» шинкують. Але є в поета і втіха: виявляється, кров не
проливається надаремно, вона заміщується іншою кров’ю, на місці
загиблого народжується нове життя.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день Божий довбе ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові, —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Живущою кров називається не лише тому, що вона жива, а тому, що вона не
гине, а відтворюється знову і знову. Не можна войти Прометея, не можна
знищити народу — борця, «бо кров святих і пророків пролили вони, і кров
їм дав ти пити: достойні того» (Одкровення ап. Йоана). А якщо кров
«оживає», то й стверджується ідея перевтілення однієї крові в іншу,
оновлену, ще кращу, чистішу. А як же тоді витлумачити рядки з
«Гайдамаків», що складають, сказати б, ідейно-естетичне ядро поеми?

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла-текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Якщо кров висохла, зникла, якщо залишились одні могили, то, виходить,
жертви були принесені марно? Говорячи про Шевченків образ могили,
«могильного кургану, начиненого благородними трупами», Гр. Грабович
вбачає в ньому «ключову метафору козацтва і минулого загалом»: «козацька
спільна могила постає як священна гробниця, по суті, храм ідеальної
спільності». Якщо є звернутися до інших рядків, де йдеться про високі
могили, то в ньому козак, що вийшов з могили, напучує:

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та Бог його знає,

Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

То, значить, кров не пролита безрезультатно, і якщо над козаками «степи
зеленіють», то є надія. Як тут не згадати вже цитовані рядки: «кров’ю
волю окропіте»? Згадаймо ще один образ оновлення, перевтілення мертвої
крові в живу, творящу:

Де кров текла козацкая

Трава зеленіє.

Тепер вже не степи, а трава зеленіє. Це як продовження образу не стільки
забуття, хоч і цей відтінок значення тут присутній, скільки молодого
існування, а молоде, нове, як усе в природі, живе не згадкою про минуле,
власним, неповторним і неминущим життям. Більше того, у свідомості
поета, навіть зла, нечиста кров може творити кров святу, чисту,
праведну. Навіть коли понесе «в синє море кров ворожу», то море (тут
символ забуття) прийме її, розчинить у своїх неосяжних водах, тобто і за
таких обставин кров не зникає. Від констатації безневинного
кровопролиття до узагальненого бачення магічності, символіки ідеї вічної
крові спокути — такий коловорот проходить слово-поняття кров у
поетичному дискурсі Шевченка. А за цим символом-ідеєю приховано
висвічується ще одна глибока християнська ідея-віра в безсмертя людської
душі, і праведної, і грішної, бо де межа, хто здатний беззастережно
відділити добро від зла, правду від кривди?

Шевченкові образи-архетипи зближуються, переплітаються, непомітно
переходять один в одний. Ось знаменна паралель: виявляється, та сама
вода, що гасить полум’я, але в новій якості води зцілющої й живущої, за
Шевченком, не лише не нищить вогню, а навпаки, стає причиною його появи,
до того ж вогню особливого, незвичного — чистого.

І немощну мою думу

За світ посилаю —

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе …

І засвітить огонь чистий.

В асоціативно-образному сприйнятті це вже й не вода як матерія, а вода
як животворний дух. А що духові роздмухати, засвітити вогонь? Але й не
вогонь це в звичайному, побутовому розумінні, а щось піднесено поетичне,
вічне, це світло, що запалює душу, породжує високі думки. З іншого боку,
вогонь нищення, кари і загибелі не може єднатися з кров’ю як носієм ідеї
помсти, смерті. В багатьох контекстах іде пряме зближення двох образів —
вогню і крові, причому на засадах обопільного детермінізму: вогонь несе
кров і загибель, а кров відблискує вогнями.

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий, негасимий.

Беручи початок від понять із конкретним, власне предметним значенням, що
випливає із чуттєвого сприйняття (вогонь гарячий, вода холодна, кров
тепла тощо), ці слова-образи вже в своєму прадавньому, ще біблійному
наповненні несли в собі основоположне, вихідне бачення світу. Ці
поняттєві узагальнення закладені в самій матері-природі, зумовлені
споконвічним розумінням добра і зла, життя і смерті. Т.Шевченко не лише
використав могутній потенціал цих архетипів, а й вперше на українському
мовному матеріалі розкрив їх семантичні можливості як художнього засобу.
Ідучи від слова-поняття в конкретному вираженні (вогонь — гази, що
виділяються під час горіння і світяться, вода — безбарвна рідина, кров —
червона рідина в замкнутій кровоносній системі), поет приходить до їх
тлумачення як образів-метафор (вогонь — нищення, вода — нездоланна
стихія, кров — життєдіяльна сила тощо) і зрештою підіймається на вищий
щабель — до усвідомлення метафізичності, трансцендентності цих
образів-символів, і тоді вони передають ідеї добра і зла, життя і
смерті, слави і забуття і тим самим стають словами-ідеями.

Важлива послідовність в осягненні поетом цих образів-архетипів вогню,
води, крові: вони уособлюють водночас і добро, і зло, і життя, і смерть,
і щастя, і радощі буття, тому й поєднуються між собою в більш складні
асоціативні символічні угрупування, зрештою — в триєдину сутність,
архетипну трійцю. Так образи-ідеї часом не дають однозначної відповіді:
добре це чи погано, бо все зрештою може бути і добрим і водночас —
недобрим, залежно від обставин, моральних тощо. Бо сама творчість у
Шевченка далеко не завжди розкладає явища дійсності за критерієм
несуперечливої оцінності, адже, як зазначають мовознавці, за таких
обставин йдеться «не про властивості об’єкта, а про цінності показники
властивостей». Через систему таких «показників властивостей» Шевченко й
визначав роль і місце образів-архетипів не лише щодо конкретики
поетичного твору, а й щодо національної і людської сутності загалом.

2.2. Словесні символи-міфологеми

Язичницька міфологічна символіка ґрунтувалася передовсім не сприйнятті
явищ і предметів у їхньому безпосередньому, а не в опосередкованому —
через слово, образ, знак — вираженні.

Як зазначає В.Шевчук, породження людської фантазії цікавлять нас «як
дивовижний і глибокопоетичний світ, художнє узагальнення, як витвори
народної фантазії, і образи цього світу входять в нашу свідомість не як
категорія реальна, а як категорія естетична». Сучасне прочитання
образів-міфологем нерідко призводить до виділення своєрідних
новоутворень, що виникли на їх грунті, — словесних символів — міфограм.
Збереження міфотворчих засад у народних казках, легендах, переспівах
підтримує традицію і водночас сприяє дальшій символізації міфологем.

У символічно-образних значеннях, що беруть початок в українській
демонології, первинно-тотемічний зміст поступово зникав, проте його
залишкове нашарування виявляє себе з більшою або меншою прозорістю. В
той же час власне образне переосмислення старих погляді і переконань
наклало на слова, що позначали демонологічні сили, семантичні ознаки,
які перевели їх в інше коло понять — символічних.

Отже, демонологічні постаті і образи — символи — категорії неідентичні;
слова на позначення міфологічних істот пройшли семантичну трансформацію,
яка й визначила даний розряд слів-символів.

Так, образ-символ русалка, за повір’ям, — водяне божество. Їх уявляли
молодими вродливими дівчатами (найчастіше з риб’ячими хвостами), що
живуть у кришталевих замках під водою. Саме слово-поняття русалка
пов’язується із стародавнім святом на честь сонця — русаліями. За
давніми уявленнями, у ці дні загублені душі померлих виходили із води,
лісу і з поля, аби зустрітися з живими.

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде,

Поки тії русалоньки

З Дніпра грітись вийдуть

За сучасними уявленнями, русалка — чарівниця, спокусниця, загадкова,
ваблива жінка. У цій особі переплелися риси милої дівчини і згубниці,
позитивного й негативного в жіночій натурі. Вона викликає почуття
страху, пересторони; співчуття:

Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі …

Образ-символ русалка пов’язаний із символом води (забуття, небуття,
смерті), звідси ідея її згубності, невблаганності. Водночас русалка із
її ніжністю, палкістю сприймається як носій щастя, кохання, отож
почуттів добрих, радісних.

Чіткої межі між русалками й людьми немає. У «Причинній» русалки – це
дівчата, «малії діти» з трагічними долями.

Аж гульк — з Дніпра повиринали

Малії діти сміючись.

«Ходімо гріться», — закричали. —

Зійшло вже сонце!

Споконвічне існування русалок є реально-фантастичним, а найстрашнішим,
жахливим, трагічним у їхньому «родоводі» є те, що привело їх туди з
людського середовища. Ганна з «Утопленої» — позашлюбна дитина багатої
вдови, яка перетворилася у русалку, і закоханий у неї рибалка-самогубець
після смерті поводиться так, як і за життя. «Нічого специфічного,
«русалчиного» нема в Ганнусі (хіба що вона весь час чеше довгі коси),
«рибалонька кучерявий такий же закоханий і соромливий, мати і за життя
була, як відьма»?

Таким чином, реальне й нереальне ніби трансформується одне в одне.
Русалки — це утоплениці, нехрещені діти, якими знехтували «злі» люди, бо
суспільство не приймає таких дітей. З одною боку, русалки-образи,
витворені уявою, з другого — це загублені життя сиріт. А це вже — земна
реальність. Отже, витоки фантастичного, неймовірного, казкового поет
шукав у реальному світі.

Слово-символ русалка включає компоненти — «нещастя», «згуба», «сум»,
«забуття», «чари», «привабливість», «дівочість».

Образ відьми в народному уявленні — це символ злодійства, чародійства,
зловмисності. Відьмою називають не лише ту, яка має хист до чаклунства,
а й особу жіночої статі із лайливим характером, недоброю вдачею, інколи
— некрасиву жінку взагалі. Переосмислений образ відьми — це і вільна,
незалежна жінка; та, що не прислуховується до людського наговору.
Ставлення до відьми як до носія не лише зла, але й позитиву
спостерігається і в Європейській традиції, пор.: «Відьма», мудра жінка,
втілює в собі руйнівні і добрі сили?

Се не мара.

Моя се мати і сестра.

Моя се відьма, щоб ви знали

Люде добрі і розумні

Добре її знали.

А все-таки покриткою

І Відьмою звали.

Основні компоненти символічного значення — «злодійство», «зловмисність»,
«чаклунство», «потворність», «вільність», «чвари».

2.3. Біблійні слова-символи

Біблійна символіка в силу її історичного походження, своєрідного
поєднання в ній образно-символічних систем різних народів, очевидно, не
могла безпосередньо перетворитися у власне національну символіку, хоч і
впроваджувалася у свідомість народів християнського світу віками. Однак
не можна применшувати вплив християнства на формування символіки
християнських народів, вироблення власне національних рис у системі
біблійно-образного сприйняття світу, як не можна недооцінювати зворотний
процес — позначення давньої міфології, накладання її образів на
християнську символіку.

Переосмислюючись в українському мовному оточенні під впливом
етнолінгвістичних чинників, способу життя, традицій, старовинних
вірувань, біблійні символічні назви наближались до повсякденного
побутового, усно-розмовного, фольклорного вживання.

Водночас вихідне значення власне біблійно-богословських символічних назв
залишається визначальним; інша річ, що в народному вжитку вони частково
трансформуються, змінюються в часі і просторі, набувають рис буденності.
так, біблійне слово-поняття ангел у значенні «посланець, вісник Бога»,
переосмислюючись, несе ідею досконалості, довершеності. У
загальновживаній мові слово-образ ангел (янгол) набуває значень:

захисник, заступник (бідних, скривджених тощо);

красива, добра, лагідна людина (переважно жінка, дитина):

Всіх простила, всіх любила

І мов над землею

Святим ангелом літала,

Так їй легко стало.

3) зменшувано-пестливе ангелятко, ангеляточко — невинне дитя і под.:

Отож і спить собі дитина,

Мов ангеляточко в раю.

І на єдину свою

Та мати дивиться і плаче

Тихенько-тихо. Ангел спить,

То щоб його-то не збудить.

То й не догледіла.

А воно, як ангелятко,

Нічого не знає …

Узагальнені компоненти символічного значення — «захист», «мир»,
«злагода», «милосердя», «невинність», «краса», «доброта».

До біблійних назв-символів відносяться слова, що позначають осіб
(апостол, пророк), предметні поняття (храм, хрест), просторові поняття
(Голгофа), абстрактні поняття (дух, душа).

До номінацій на позначення високих позитивних якостей людини відносяться
слова-поняття Бог, Богоматір, Христос. Ці символи ми зустрічаємо і у
творчості Т.Г.Шевченка.

Бог у біблійному значенні «творець усього сущого, що керує світом і
вчинками людей»; в образному вживанні — носій найвищих людських ідеалів,
втілення ідеї людського щастя, справедливості. Поблагословила: «Бог з
тобою! — та, як мертва, На діл повалилась …»

Але Бог може бути і символом кари, помсти, грізним і невблаганним:

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає …

О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду

Господь Бог лихих карає —

Душа моя знає.

Встань же, боже, твою славу

Гордий зневажає

Символічне значення слова сягає корінням у давню слов’янську міфологію,
де божество — це і доля, щастя. Образно-символічне вживання
слова-поняття Бог більшою або меншою мірою засвідчують численні фраземи
із різним смисловим наповненням: борони Боже, не дай Боже — для
вираження небажаності чогось:

Та не дай, господи, нікому,

Як мені тепер, старому,

У неволі пропадати,

Марне літа коротати …

що Бог дасть:

Ой гляну я, подивлюся.

На той степ, на поле;

Чи не дасть Бог милосердний

Хоч на старість волі.

Первинне символічне значення поняття Богиня-мати — земля, у переносному
вживанні — про жінку, дівчину виняткової краси і вроди:

Дріядам нічого робить

Перед такою красотою,

Перед богинею такою!

Власне символічне значення пов’язується із поняттям «жіноча творча
сила».

Слово-поняття Христос за біблійною традицією — боголюдина, месія; в
образно-метафоричному значенні — страдник за людей, той, хто
безкорисливо служить людям. Як символ слово-поняття Христос несе ідеї
страдництва, спасіння, спокути, всепрощення, очищення.

За кого ж ти розп’явся,

Христе сине божий?

Поширене звертання «Христе, сине божий» вносить деякий ліричний
струмінь, що служить образним обґрунтуванням розрядки напруження. Але це
лише секундна зупинка. За нею напруження набирає нової сили і
поглиблюється. Воно вноситься риторичним запитанням:

За нас добрих, чи за слово

Істини … чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Двофукціональність символіки Христа полягає, з одного боку, у вірі в
воскресіння, тобто в людське відродження; з іншого — у людському
безсиллі, байдужості. Образ Христа стає «джерелом найвищої мудрості й
духовної сили»:

В ім’я Господа Христа,

За нас розп’ятого на древі,

І всіх апостолів святих,

Петра і Павла особливе …

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Ідея воскресіння людини — воскресіння України втілюється в образі Христа
як провідна, визначальна. Слово-символ Христос містить компоненти
«спасіння», «страдництво», «безкорисливість», «милість»,
«всемогутність», «всепрощення» тощо. Образ-символ Діва Марія, Богородиця
— один із найбільш улюблених в Українців. Богородиця дала життя Сину
Божому Ісусу Христу. Вона, за віруванням, є посередницькою між Христом і
людьми. Діва Марія — носій всіляких чеснот. Це краща із матерів. Вона
приклад милосердя, любові до Бога і ближнього, зразок терпеливості,
мудрості, покори, вірності, лагідності тощо.

1. У нашій раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим.

2. У наметі поставили

Образ пресвятої

І крадькома молилися …

Тієї Матері Святої,

Що в мир наш Бога привела

Апостол у біблійній літературі — учень Христа, в образному сприйманні —
проповідник, послідовник якогось глибокого вчення, прибічник великої
ідеї. Нерідко сполучається з родовим імені, що вказує, яку саме ідею
несе ця визначна особа:

І день, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки.

Основні компоненти образно-символічного значення — «проповідь», «велика
ідея», високий ідеал.

Пророк, за Біблією, — провідник волі Божої, в образному значенні —
провісник майбутнього, носій високого пророцтва. Слово-поняття пророк
пов’язується з ідеєю особливої духовної сили, генія провідництва. Оцінка
виключно позитивна. Вживається щодо людей великого інтелекту, проводирів
нації тощо:

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить!

Свою правду возвістить!

Сила пророка — у зв’язку з народом, який його породив; власне кажучи,
пророк лише своєму народові потрібний. Більше того, саме пророк і
уславлює свій народ, є кращим виразником його духу. Слово пророка — у
зв’язку з народом, який його породив; власне кажучи, пророк лише своєму
народові потрібний. Більше того, саме пророк і уславлює свій народ, є
кращим виразником його духу.

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі. Полюбили

Того пророка, скрізь ходили

За ним і сльози, знай, лили

Навчені люди!

Слово-символ пророк містить компоненти значення — «проповідництво»,
«велика ідея», «високий ідеал», «проводир», «страдник».

Древній магічний знак хреста — емблеми вогню, сонця, воскресіння і
безсмертя — тягнеться коренями ще в часи язичництва. У християнстві
хрест — виразник вищих сакральних цінностей, що відображає і модель
людини з розпростертими руками, і піднесення духа до Бога і вічності. Як
зазначається в богословській літературі, знак святого хреста — це
передовсім символ богословських чеснот. Розкриваючи це твердження,
символіку хреста визначають через категорії «віра», «надія», «любов»,
«перемога», «спасіння».

В українській літературній інтерпретації слово-поняття хрест несе
передовсім ідею страждання, випробування, важкої і почесної ноші (адже
саме на хресті був розп’ятий Ісус Христос). Символ хреста стає
узагальненим, об’єднуючим образом страдництва.

На хресті

Стремглав повісили святою

Того апостола Петра

Івась у коники ігрався, —

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показати

Що й він уміє майструвати …

… І трупом впала, як узріла

Той хрестик-шибеничку.

Хрестик-шибеничка — на хрестах у стародавні часи розпинали засуджених на
смерть.

Хрест високий

На кладовищі трохи збоку

Златомальований стоїть.

І намальовано: розп’ятий

За нас син божий на хресті.

Основні компоненти символічного значення — «страждання», «випробування»,
«спасіння», «любов» тощо.

Слово храм у переносному значенні — місце, яке викликає почуття
піднесеності, високості, краси. Слово-символ храм передає образ-ідею
святості, духовності.

Спродались, Во храмі помолились богу

І веселенькі у дорогу

Додому рушили вночі …

Дивлюся, мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми божі, ніби з самим

Богом розмовляють

Основні компоненти значення — «величність», «віра», «святиня»,
«духовність», «краса», «піднесення», «чистота».

Слово голгофа трактується в словниках, як місце страти (від назви гори
Голгофа в Єрусалимі, де відбувалася страта). У символічному значенні —
це всепробування, страждання (пор. мій хрест) переважно в поетичній,
піднесеній мові:

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Задзвонили в усі дзвони,

І повели Гуса

На Голгофу у кайданах.

І не стрепенувся …

І главу його честную

Терном увінчали?

І вивели з злодіями

На Голгофу-гору;

І повісили меж ними —

За що?

Компоненти символічного значення — «випробування», «страждання», «муки».

2.4. Космогонічні слова-символи

Із давніми язичницькими уявленнями наших предків пов’язаний культ
космогонічних (астральних) предметів і явищ — землі, сонця, місяця,
зірок, неба, зорі тощо.

Земля для українця — передовсім годувальниця, надія на порятунок у
скрутну годину. Це і божеська милість, і ідол, і підвалина життя,
стрижень єства людини, і мати, і страждальниця. Звідси визначення землі
— свята, рідна, мати. Символічне значення слова земля — життєдайна,
всеплодюща, те, що надає сили, натхнення; це втілення ідеї добра,
правди, справедливості.

1. Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати …

2. Земля чорна копитами

Поорана, поритая;

Костьми земля засіяна,

А кров’ю политая

Земля, як мати. Вона терпить все, що на ній діється. Рідна земля, як той
Антей, надає сили людині в її постійній боротьбі за своє
самоутвердження, подолання життєвих перешкод і труднощів.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі

До землі припадають скривджені за допомогою, земля приймає в своє лоно
померлих. Вона — мати для всіх.

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила;

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають …»

Символічне значення слова земля включає компоненти «життя»,
«плодючість», «сила», «народ», «рід», «мати», «загибель».

В уявленнях українців зберігаються замішки культу Сонця як життєдайної
сили; на сонце молилися, з ним пов’язували надії на врожай, добробут.
Сонце сприймається як вияв Божої благостині.

У сучасному сприйманні сонце усвідомлюється передовсім як джерело життя,
радості тощо; що-небудь світле. Звідси слово сонце виступає символом
щастя, злагоди, чогось хорошого. Із сонцем пов’язуються піднесений
настрій, позитивні емоції.

Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних.

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє … лани, гаї, сади!..

В творчості Т.Шевченка сонце символізує кращі прояви людського життя,
воно веселеє і навіть святеє. Але водночас поняття сонця містить
відчуття грізної сили, це вже образ не раю, а пекла. Пор. звернення до
сонця:

1. Спали мене на самоті,

Або не грій і не світи.

2. Сиротині сонце світить

(світить, та не гріє) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу.

3. Попрощалось ясне сонце

З чорною землею …

4. Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі моєї

Туги-нудьги не розвело.

Компоненти символічного значення — «тепло», «світло», «добро»,
«злагода», «врожай», «надія», «щастя», «гнів», «грізна сила».

Місяць зберігає у народній свідомості залишки давніх уявлень про нього
як про «Божу силу», що визначає життя і смерть людини. Здавна до місяця
зверталися з проханням допомогти в коханні, у подоланні хвороб,
відвернути біду тощо.

Місяць в українців — добрий знак, показник сприятливих обставин. Місяць
— образ-символ добра, щастя, долі. До місяця звертаються як до живої
істоти:

Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти.

За давньою українською традицією, світлий місяць — це батько, господар,
світла зоря — рідна мати, отож із цими образами пов’язувались уявлення
про найбільш близьких, рідних людей.

Про місяць як живу істоту неодноразово писали українські митці слова.

Слова-образ місяць несе і інші символічні значення: він зазначає дорогу,
чекання милого, передчуття змін:

Місяцю мій ясний! з високого неба

Сховайся за гору, бо світу не треба;

Страшно тобі буде …

Сховайся за гору;

Сховайся, мій друже, щоб не довелось

На старість заплакать …

Місяць часто називають блідим, білолицим, круглолицим, червоним.

1. І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав …

2. Зорі сяють; серед неба

Горить білолиций

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить …

Із-за лісу, з-за лиману,

Місяць випливає,

Червоніє, круглолиций,

Горить, а не сяє.

…І дивиться як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає

Основні компоненти символічного значення — «щастя», «доля», «добро»,
«кохання», «тайна», «дорога», «чекання».

Зірка — небесне тіло, якому теж надавалися магічні властивості. Здавна
зірка усвідомлювалася як носій чиєїсь душі; із смертю людини її зірка
згасає.

Розглядаючи зірку, як «свічку душі», українці природно називали зіркою,
зорею кохану, близьку людину, порівнювали з нею дівочі очі.

І Оксану, мою зорю,

Мою добру долю,

Щодень божий умивали …

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю виходжає Заквітчана.

Зірка набрала в поетиці Шевченка великого розповсюдження. Зірки це не
лише краса небосхилу, що впливає на уяву людини, це також таїна, яка
відчувається за їх мерехтінням. Зірки, що сяють на нічному небі, ніби
вказують на велич Творця. Появу Хреста на землі було оголошено трьом
мудрецям зі Сходу через появу зірки. Існує переконання, що зірки є
символом створеної Богом гармонії космосу, яка виявляється для людини у
циклі знаків Зодіака. Такі зірки символізують суд Божий.

У Шевченка стрічаємо й образ вранішньої зорі зі значенням зірки:

… Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо …

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся …

Спасибі зіронько!..

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

У символічному значенні зірка, зоря — найчастіше щаслива доля, надія,
мрія, що живить людину. Із зорею пов’язуються також почуття суму, журби,
неподіленого кохання.

На синє небо виходить зоря.

О зоре, зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Україні?

Легло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Компоненти символічного значення — «доля», «щастя», «вдача», «сум»,
«дівчина».

Єднання зорі і місяця — символ щасливого кохання дівчини з парубком.

Зіронька зійшла — поява дівчини. Дуже ефективним поетичним прийомом є
зведення кількох народних символів в єдиний образ. Так, через динамічну
ознаку висушувати (сльози) поняття сонце («радість») і сльози («горе»)
перегукуються з народним символом роси («сліз»), яку висушує сонце
(«радість»).

2.5. Довкілля в словах-символах

У систему символів органічно вливаються слова на позначення особливостей
природного середовища. Створення образів-символів природи, пропущених
через антропоморфні уявлення і бачення давніх українців, підтримувалося
вірою в магічну силу слова, самою особливістю їхнього мислення, в
котрому вимір довкілля зрештою визначив вимір самої людини, її дій,
вчинків, поведінки. Образ природи в її символічному значенні створює
асоціативне, чуттєве підґрунтя для визначення людської сутності; саме
багатовмісність символічного значення сприяє об’ємному сприйняттю
навколишнього світу.

Степ вражав уявлення наших предків своєю безмежністю, простором,
неосяжністю. Разом із освоєнням степу його образ пов’язувався з
родючістю, багатством і красою землі к життєдайної сили, основи
існування людини. Образ степу як носія ідеї безкрайності доповнював ці
уявлення.

Кругом його степ, як море

Широке синіє.

І ще одне значення є у слова степ: він виступає символом волі,
необмеженого ніякими перепонами існування.

Оживуть степи, озера

Та не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться

Сама безмежність, незмірність степів органічно викликає ідею свободи,
прагнення бути вільним, сміливим, непоборним.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли.

Основні компоненти символічного значення — «безмежність», «неосяжність»,
«воля», «свобода».

Слово-образ гора використовується в символіці різних народів. В
українській традиційній символіці гора передає значення чогось важкою,
нездоланною. Гора водночас — і символ високості, піднесення.

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України

Широка, глибина.

Особливої поетичної й краси набирає образ гори у жителів Карпат.
Т.Шевченко у своїх поезіях славить гори:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті

В поемі Шевченка «Кавказ» гори символізують тугу, горе, сум:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі

Гора для поета — уособлення краси, могутності:

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека

Основні компоненти символічного значення — «висота», «піднесення»,
«могутність», «горе», «сила», «краса».

Слово-поняття річка вживається на позначення швидкоплинності, минущості
всього сущого.

… І потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

В творчості Т.Шевченка дуже часто зустрічаємо опис річки Дніпро. Автор
до звертається, як до близького друга, батька:

Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові; ще понесеш, друже!

Компоненти символічного значення — «час», «швидкоплинність», «журба»,
«чистота».

Пісок здавна асоціювався з образом смерті. Із біблійною традицією
пов’язується вживання слова-поняття пісок на позначення нетривкості,
плинності; того, що затягує в свої лабети:

Моїх діток забавляй

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий, І собою укрий!

Слово-символ шлях в українській мові передає значення дороговказу,
водночас — це мета, можливість досягти чогось. Шляхом несе в собі
значення вибору, адже в житті нерідко зупиняється на роздоріжжі:

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися …

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії

Терном заростають

Слово-поняття шлях у значенні «доля» широко використовували українські
поети.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий

Слово шлях може пов’язуватися із поняттям «визволення», «воля», «нове
життя». Символічним шляхом справедливості, правди піде, за Т.Шевченком,
його багатостраждальний народ:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Основні компоненти символічного значення — «дороговказ», «мета», «доля»,
«воля», «можливість» тощо.

2.6. Символізація назв явищ природи

Явища природи (грім, блискавка, буря тощо) здавна викликали прагнення, з
одного боку, пояснити їх походження, з іншого — з’ясувати їх місце в
світотворенні. Сили природи, що впливають на людину в різні пори року,
викликали в неї складні асоціації, перетворювалися в образи;
персоніфікувалися, набирали форми художнього втілення.

Вітер — уособлення, нестриманості, оновлення. Слово-образ вітер нерідко
передає вияв злої сили, нищення:

… Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Ще в давні часи вітер супроводжував дівчину під час весілля, сумування
із нею під час розлуки з коханим, допомагав козакові в дорозі.

В поезії Т.Шевченка «Вітре буйний …» героїня балади звертається до
вітру, як до живої істоти:

Тогді неси мою душу,

Туди, де мій милий …

Так само і в поезії «Плач Ярославни» є звернення до вітру:

«Вітрило — вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?»

У художній мові вітер може уособлювати життєві труднощі, неприємності,
що їх має подолати людина: вітер шкодить, із ним ведеться боротьба.

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає.

Водночас вітер виражає ідею суму, журби; тут доля порівнюється з вітром,
мається на увазі те, що вітер робить те, що йому захочеться, так само і
доля — в кожного різна.

Вітер може символізувати різні вияви людського духу, передовсім —
волелюбства, прагнення до свободи, часом вітер — символ руйнації,
праведного гніву. Типовий народний епітет буйний:

Вітер буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш.

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море

Т.Шевченко вітри називає святими:

Аби хоч крихточку землі

Із-за Дніпра мого святого

Святії вітри принесли

Та й більш нічого.

Основні компоненти значення — «волелюбство», «свіжість», «неспокій»,
«гнів», «швидкоплинність», «перешкода», «сум» тощо.

Хмари в переказах з давніх мов символізувати натовп, військо, народну
помсту, зрештою ворогів, загрозу тощо. Часом і в українській мові хмари
передають передчуття народного гніву, повстання. Але більш поширене
уявлення про хмари як виразників тривоги, темряви, кари, нещастя.

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Опанував запорожцем

Поганий татарин.

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна —

Така її доля.

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступили.

Хмари водночас уособлюють грізну силу, що може знести старе, непотрібне,
це передвісник оновлення поступу.

Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Хмари віщують передчуття нещастя:

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за Лиману

З турками татари.

Основні компоненти значення — «тривога», «темрява», «кара», «гнів»,
«передчуття нещастя».

Туман уособлював лихо, небезпеку, загрозу. Слово-образ туман вживається
на позначається туги, задуми, невідомості, невизначеності, невпевненості
в чомусь.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Туман несе почуття безнадії, суму, навіює невеселі думки; він наче
давить, тисне на свідомість людини.

У неділю рано-вранці

Поле крилося туманом;

У тумані на могилі

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

У творах Т.Шевченка до туману звертаються як до живого; як до брата:

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане, —

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

— Єсть у мене … туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє!

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась …»

В поезії Т.Шевченка туман порівнюється з ворогом:

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу …

Основні компоненти значення слова-символу туман — «туга», «задума»,
«невідомість», «невизначеність», «невпевненість», «невиразність».

Сніг — це образ суму, туги, бо й мороз здавна символізував страждання
(адже холод переслідував просту людину, і з ним пов’язувалися лише
негативні емоції).

Наприклад:

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить

Ти нас з України

Загнав голих і голодних,

У сніг на чужину,

Та й порізав.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадує, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

Вночі і ожеледь, і мряка,

І сніг, і холод.

За народними віруваннями, Мороз — це старезний дід, що своїм подихом
морозить усе навколо:

Зима!

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу.

Це образ грізної й невблаганної сили; компоненти символічного значення —
«лють», «страждання», «гнів».

2.7. Рослинні слова-символи в баладах Т.Шевченка

У багатьох народів здавна існувало поклоніння деревам. Дерева і діброви
обожнювали древні слов’яни-язичники. Священний дуб був деревом самого
Перуна. В основі цих вірувань лежали уявлення про дерева і рослини як
живі істоти.

Поетизація дерев, рослинного світу становить свого роду народнопоетичну
домінанту, що виявляє себе в народній творчості, художньому слові,
зрештою визначає спосіб мислення, світобачення українців.

Персоніфікація сил рослинного світу, як це було і у наших предків,
пов’язується із наділенням дерев і квітів властивостями істот жіночої і
чоловічої статі. Скажімо, калина — уособлює жіноче єство, це символ
дівочої краси; тополя — символ самотності; дуб, явір — чоловіче єство;
дуб — символ людської сили.

У визначенні образів-символів, що відображають рослинний світ України,
першорядне місце відводиться назвам-поняттям, котрі характеризують
народні уподобання, народне бачення дерева, квітки в прикрашенні осель,
в обрядових дійствах тощо.

Серед опоетизованих назв рослин-символів першорядне місце відводиться
українцями калині. Калина несе водночас і прикмети жалю, смутку, туги за
коханим. Якщо калина хитається — то дівчина сумує, коли червоніє — це
чиєсь горе.

Три явори посадила

Сестра при долині …

А дівчина заручена —

Червону калину.

В цій поезії Т.Шевченка червона калина символізує горе: дівчина чекала
на свого коханого, а він не повернувся, не дочекавшись його, померла.

Зламати калину означає покинути кохану, а посадити калину на могилі —
висловити жаль за загиблим

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

Не сон трава на могилі

Вночі процвітає,

То дівчина заручена

Калину саджає.

…Щоб калина прийнялася,

Розпустила квіти.

“Може, пташкою прилине

милий з того світу.

…І будемо щебетати

З милим на калині.”

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

В образі – символі калина зберігаються міфологічні погляди на
перевтілення дівчини в дерево, підтримане народнопоетичною традицією,
таке уявлення трансформується в художній прийом; персоніфікація здобуває
світоглядне підґрунтя:

Коли ж загинув чорнобривий, –

То й я погибаю.

Тогді неси мою душу

Туди, де мій милий,

Червоною калиною

Постав на могилі.

І квіткою, й калиною

Увісти над ним буду,

Щоб не пекло чуже сонце,

Не топтали люде.

Калина поширена по всій Україні, відзначається зовнішньою красою; вона
викликає в народі високу позитивну характеристику; з нею порівнюють
кохану дівчину:

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють .

Основні компоненти символічного значення – “краса”, “цнотливість”,
“кохання”, “дівоцтво”, це символ кохання, внутрішнього горіння.

У символізації верби визначальним є сприйняття цього дерева як важливого
чинника життєдіяльності. Верба росте, як правило, над водою, і в
свідомості українців її образ поєднується із образами річки, криниці,
джерела. За прислів’ям: де срібліє вербиця, там здорова вербиця. За
старовинними уявленнями, верба вважається деревом згоди, примирення. Під
вербою радили раду, призначали побачення, сварилися. Похилені віти верби
наче плачуть, отож верба стає уособленням дівочої, жіночої туги, жалю,
смутку.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма

На вгороді коло броду

Верба похилилась.

Зажурилась чорнобрива,

Тяжко зажурилась.

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою.

Не співає, як сирота,–

Білим світом нудить…

… Без милого скрізь могила,

А серденько б’ється .

… А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

І над криницею верба

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотній неволі..

Поетичний образ-символ верба широко вживається в народнопісенній
творчості. Основні компоненти символічного значення – “злагода”,
“згода”, “сум”, “печаль”, “чистота”, “дівочість”.

У давньоукраїнській міфології тополя виступає образ-тотемом. На її
честь наприкінці весни проводилося свято, під час якого співали пісні
вславляли її красу; тополю зображувала струнка дівчина, на підняті руки
якої, вішали стрічки, хустки тощо.

В основі образу лежать уявлення про можливість перетворення дівчини в
тополю; цей мотив неодноразово використовувався в народній поезії, в
художній творчості, зокрема в баладі Т. Шевченка “Тополя”. Назва
“Тополя” пов’язана не тільки з тим, що дівчина перетворилася на тополю,
а передовсім тому, що тополя – незвичайний образ-символ, “символ дерева
життя, символ добра і правди.”

Символіка самотності розкривається через сприйняття тополі мандрівниками
степу – чумаком чи чабаном, через їхні роздуми про дерево-сироту.
Важливим символом слугує тут і архетип чабана як посередника між
природою і людьми.

Дівчина в баладі перетворилася на тополю, що є можливим за народним
повір’ям про перенесення людської душі в рослину.

Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля диво наробило –

Тополею стала.

Гнучка та висока тополя символізує красу дівочої вірності, ідею
безсмертя кохання, цнотливість, жіноцтво:

… Рости, рости, тополенько,

все вгору та вгору!

Рости тонка та висока

До самої хмари…

А невістка посадила

Високу тополю…

У поезії Шевченка „Наймичка” знаходимо образ-порівняння:

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая

Компоненти символічного значення – „дівоча краса”, „задума”,
„цнотливість”.

Нелегко бути двом тополям поряд. Це добре видно в поезії Т.Шевченка
„Коло гаю в чистім полі”. Вони весь час у хвилюванні: „одна одну
хилить”, „мов борються”. Життя дерев схоже на доля України – тому й
стала тополя національним символом.

Коло гаю в чистім полі,

На самій могилі,

Дві тополі високії

Одна одну хилить.

І без вітру гойдаються,

Мов борються в полі.

Ото сестри-чарівниці –

Отії тополі.

Образ дерева, що дає смачну й поживну ягоду, – вишні використовується на
позначенні дівочої краси, ширше – ідилій, зокрема суспільного життя в
Україні:

Згадаймо Шевченкове:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть…

„Садок вишневий” – високо сугестивний образ, який з легкої Шевченкової
руки набув особливого місця в українській поетичні традиції. Чому ж
образ „Вишневого садка” такий поетичний? Його чари присутні вже в
народній пісенній творчості („у вишневому садочку” чекає козак дівчину).
Вишня домінує в символічному рослинному комплексі. Вона репрезентує
українське подвір’я, адже була традиція біля хати насаджувати вишні
(вишневий садок). Вишня – дерево невеличке, має густу крону, цвіте біло
й має гарний запах. В поезії Шевченка вона репрезентує село. Гудіння
хрущів над вишнями – це прийом посилення конкретності образу вишневого
садка. Хрущі освіжають цей образ, підсилюють його, не дають йому
поетичним шаблоном. Основне ж функціональне призначення хрущів, які
заповнюють ним вечірню тишу і створюють легкий музичний фон.

Якщо слова-символи верба, тополя потенційно містять у собі значеннєві
компоненти „сум”, „задума” тощо, то Слово-символ вишня передає переважно
позитиви – „краса”, „розквіт”, „здоров’я” і подібне.

Зрідка образ вишні може пов’язуватися із печаллю:

Дивлюсь, у темному садочку,

Під вишнею у холодочку,

Моя єдиная сестра!

Многострадалиця святая!

Мене, небога, виглядає.

Основні компоненти символічного значення – „краса”, „чарівність”,
„розквіт”, „сум”; оцінка позитивна.

Образ-символ дуб пов’язаний з давніми віруваннями. Це дерево-тотем,
якому поклонялися наші предки, приносячи йому жертви. За біблійними
оповіданнями, дуб – священне дерево. Дуб – дерево, що є символом сили й
довголіття. Найяскравіша сила впливу його простежується в баладах
Т.Шевченка. Автор прагнув повнокровно й багатогранно відтворити цю силу
вірувань пращурів у богів землі ц неба, силу народу. Так, дія у
„Причинній” відбувається біля дуба „кучерявого”, а тому такою трагічною
видається розв’язка. Тут, біля дуба, зустрілися закохані, дівчина
виглядала козака; на дубі зозуля пророкує літа; під дубом русалки
залоскотали дівчину; та й козак знайшов смерть під дубом. „За повір’ям
дуби ніколи не підпускають нечисту силу. Під густою кроною дуба немає
місця злу”.

„Ось і дуб той кучерявий…

Вона! Боже милий!

Бач, заснула виглядавши,

Моя сизокрила!”

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли її сердешную

Та й залоскотали.

…Закувала зозуленька,

На дубу сидячи.

…Ідучи – під дубом зелененьким

Кінь замордований стоїть,

А біля нього молоденький

Козак та дівчина лежить.

Дуб часто порівнювався з козаком:

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляє

Попід горою

Але й могутній дуб може хилитися:

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився

Але тут з дубом порівнюється батько.

Основні компоненти символічного значення – „міць”, „сила”, „стійкість”,
„козак”.

Як вважали наші предки явір виростає з обличчя вбитого. Вода, що тече
„з-під явора яром на долину”, – здебільшого символ плачу. Це ми бачимо в
поезії „Тече вода з-під явора” Т. Шевченка. В українській народній
поезії він символізує нещастя. Ідею перевтілення людини в явір
реалізується в поетичній формі в оповідях про загибель молодого парубка,
козака:

Посадили над козаком

Явір та калину…

Три явори посадила

Сестра при долині…

Повсихали три явори…

З явором порівнюється молодий козак, якому не щастить у коханні й житті:

Явор каже: „Похилюся,

Та в Дніпрові скупаюся.”

Козак каже: „Погуляю

Та любую пошукаю”

Як той явор над водою

Степан похилився

Водночас явір – образ красеня-юнака, що на нього чекає мила дівчина –
червона калина. Часом явір – ознака молодості, багатства:

Пишається калинонька,

Явір молодіє

Протиставлення явір-калина ґрунтується на опозиції значень „чоловічий” —
„жіночий”.

Компоненти символічного значення – „нещастя”, „сум”, „сльози”, „юнак”,
„козак”.

Образ-символ терен передає значення забуття, перешкоди. У тих
контекстах, де розповідається про смерть козака і терен, що виросте на
його могилі, ця рослина є символом „небуття”, „забуття”. Слово терен
використовується у висловах типу дорога заросла тереном, тобто закинута,
неходжена.

А журавлі летять собі

На той бік ключами.

Плаче козак – шляхи биті

Заросли тернами.

Компоненти символічного значення – „перешкода”, „страждання”, „забуття”,
„небуття”.

Барвінок високо цінувався в народі за свою вічнозелену красу, довге
цвітіння, пристосованість до морозів. Ця чарівна квітка оспівана в
багатьох народних піснях. Слово-поняття барвінок вживається як символ
молодості кохання шлюбу. Постійний епітет – зелений, але можливі й інші
означення.

І барвінком, і рутою

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розсилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Основні компоненти значення – „краса”, „молодість”, „кохання”, „шлюб”,
„весілля”, „козак”.

Трава також відноситься до рослин-тотемів давніх українців. За легендою,
вона походить із кіс дівчини-красуні, що загинула через свою необачну
поведінку. Відгомін символічного значення слова трава як збірного
поняття знаходимо в контекстах, де йдеться про горе, страждання, смерть.

Наприклад:

Над річкою, в чистім полі,

Могила чорніє;

Де кров текла козацькая,

Трава зеленіє.

Трава могла б уособлювати безсмертя, бо щороку народжується знову, але й
„людські дива” забуваються, залишається лише трава. Трава – символ
чогось сумного, загибелі, журби:

І слалась, плачучи трава;

Високі гнулися дерева…

Додолу гнулися, журились!

Символічне значення слова-поняття трава (забуття, небуття) виявляє себе
і в складних назвах типу сон-трава, тирса-трава, зокрема в поетичних
текстах, наприклад, у Т.Шевченка:

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає,

То дівчина заручена

Калину саджає.

Як сон-трава при долині,

Вночі розцвітає…

Основні компоненти символічного значення – „загибель”, „забуття”,
„небуття”, „смерть”.

Із виразним негативним забарвленням вживається образ-поняття бур’ян у
значенні „непотріб”, „шкідливе”. Слово-символ бур’ян на позначення
„шкідливе” використовується в поезії Т.Шевченка:

…заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила (І, с. 220)

Як правило, образ-символ бур’ян несе негативну оцінку.

Зів’яле листя символізує те, що відходить, – втрачені надії, мрії, роки,
що минули, тощо.

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одно зацвіло,

А друге зав’яло навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли (І, с. )

Пожовкле листя символізує безнадію, жаль, сум:

… Настала осінь, шелестить

Пожовкле листя; мов убитий,

Старий під хатою сидить;

Дочка нездужає Ярина,

Його єдиная дитина

Покинуть хоче. (І, с. 269)

Компоненти символічного значення – „безнадія”, „жаль”, „минулі роки”,
„втрата коханого (коханої)” тощо.

Слово-поняття билина здобуло в українській народній поезії виразних рис
образу-символу самотності, тендітності, відірваності від сім’ї, рідних,
коханого. Частіше йдеться про дівочу долю, хоч таке образне сприймання
може поєднуватися і з чоловіком (козаком) тощо.

Зменшувально-пестливі форми билинка, билиночка підкреслюють співчутливе
ставлення до самотньої, покинутої людини.

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

Ані щастя, ні долі

В поезії часто можна зустріти образи героїв, які порівнюються з билиною:

У багатих ростуть діти –

Верби при долині;

А в удови одним одно,

Та й те, як билина (І, с. 224)

Як билина підкошена,

Ярина схилилась,

Як з квіточки роса вранці

Сльози полилися

Оцінка загалом позитивна. Основні компоненти значення – „самотність”,
„тендітність”, „туга”, „нещастя”.

Образ лілеї – символ цноти, душевної і тілесної чистоти, невмирущості
людського духу й непорочної краси. Це символ гармонійної людини,
прекрасної зовнішньо і внутрішньо. Вважають, що в основу балади „Лілея”
Т.Шевченка ліг поширений у народній творчості мотив перетворення
знедоленої дівчини у квітку, щоб потім розповідати про кривди людей. У
міфології всіх народів лілея асоціюється з чистотою, невинністю. У
деяких народів вважають, що в образі лілеї з’являються душі померлих
людей і що лілеї виростають на могилах невинно загиблих.

В українській легенді водяні лілеї символізують дівчат, які, щоб не
потрапити до турецького полону, втопилися в річці. І втому місці, де
вода сховала красунь від ворогів, на світанку з’явилися білі пуп’янки
невідомих квітів… Відтоді ці чудові ніжні квіти, яких прозвали
лілеями, прокидаються із сонцем і засинають з його заходом.

Отже, в міфології лілею пов’язують із смертю, із потойбічним світом. Але
якщо в грецькій міфології рослинні метаморфози відбуваються з волі
богів, які або увіковічують святих людей у квітах, або карають їх
прокляттям, перетворюючи у квіти, то в українській міфології
перетворення відбувається з волі самих людей в ім’я встановлення
справедливості, утвердження любові до людини, краси, оскільки давні
українці вірили, що добро переможе смерть і оживить мертвих, може, в
іншій подобі.

Ця особливість української міфології і відтворена в баладі Шевченка
„Лілея”: вигнана, зневажена людьми дівчина гине зимою під тином, а
весною відроджується – в образі лілеї. Вона проростає не з волі богів, а
для того, щоб осудити, затаврувати несправедливість, егоїзм, жорстокість
людей і суспільства, яке ці явища породило:

Я вмерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим

Аж гай звеселила! (І, с. 337)

Геніальність поета – у звернені до витоків народного джерела слова. Свій
проти несправедливості, проти людського егоїзму, бездушності Кобзар
висловлює в риторичних питаннях Лілеї:

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте:

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселили

Тих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердний,

Святий Боже, милий!

Події й образи балади настільки об’ємні й багатогранні, що викликають
роздуми не лише над соціальними взаєминами, а й можуть трактуватися
символічно: Лілея – образ безсмертності правди і краси людини, як
безсмертна мистецька творчість.

ІІ. 8. Орнітологічні слова-символи

Звернення до світу птахів як до джерела знання про навколишнє середовище
тягнеться коренями в часи міфологічних уявлень про перетворення птахів у
людей.

В образному значенні крило – те, що високо підносить, обгортає. Крила
стають ознакою злету, натхненням, свідченням „Божої іскри”, що дається
лише обраним.

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Опосередковано давнє символічне значення виявляється в групі фразем із
стрижневим компонентом крило: брати під своє крило, „брати когось під
свою опіку, захист”; виросли крила в когось „хтось відчув прилив сил для
великих звершень” (тобто передбачає, що доля йому посміхнеться) тощо.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сіромаха,

Що виросли крила,

Що неба достане,

Коли полетить.

Основні компоненти символічного значення – „неминучість”, „доля”,
„піднесення”, „плин часу”, „мінливість”, „втома”.

Узагальнений образ птаха (птиці) в поетичній творчості сприймається
передовсім як символ польоту, натхнення. Символ птах в українській
міфології закріпив за собою семантичну домінанту духовного пориву як
людини, так і цілої нації. Тільки птах дає змогу відчувати свободу чи не
свободу по-справжньому. Крик півня сповіщає про кінець влади містичних
сил, починається рух в життя.

Треті півні кукуріку! –

шелеснули в воду

Спів жайворонка та солов’я символізує продовження життя, тоді як кування
зозулі – віщування чогось не доброго.

Защебетав жайворонок,

У гору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко –

Пішла луна гаєм.

У баладі „Тополя” спів солов’я на калиновому кущі і спів закоханих душ –
паралелізм, що посилює поетичну трансформацію психологічного стану
дівчини і козака.

Защебече соловейко

В лузі на калині,

Заспіває козаченько,

Ходя по долині.

Соловей (соловейко) – символ радощів, молодості, любові; слово-поняття
несе ідею вільного, безжурного життя. Він приносить добру звістку про
милого, матінку тощо. Наприклад:

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає

Слово соловей поєднується з дієсловами, з забарвленням замилування,
ніжності: защебетати, щебетати, витьохкувати, не рідко використовуються
в формі орудного порівняння або в порівняльному звороті на позначеннях
пестливого ставлення до когось:

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Защебече соловейко

Сохнуть дрібні сльози

Компоненти символічного значення „радість”, „молодість”, „любов”. Оцінні
характеристики високо позитивні; слово несе значний заряд пестливості,
поетичності.

Образ зозулі символізує, з одного боку, віщування, провідництво, що
визначає межі життя і смерті, щасливого або не щасливого кохання, з
іншого – сумної жіночої долі. Архетипним є значення горя, смутку,
нещастя. В основі багатьох образно-метафоричних перетворень
слово-поняття зозуля лежать тотемічні уявлення про перевтілення в зозулю
жінки, що загубила свого чоловіка.

В народній поезії, як уже зазначалося, зозуля – носій ідеї горя і
смутку; це видно в поезіях Т. Шевченка:

„Е…е…лю-лі,

Питала зозулі,

Зозуля кувала,

Правдоньку казала,

Буду сто літ жити…”

Зозулене кування часто віщує недобре, воно викликає почуття страху,
перестороги, водночас людина замислюється над своїм майбутнім, оцінює
своє життя.

Ой зозуле, зозуленько,

Нащо ти кувала,

Нащо ти їй довгі літа,

Сто літ накувала?

Зозуля – символ смерті, загибелі, щось зловісне:

Поховали громадою

Як слід, по закону…

Прилітає зозуленька

Над ними кувати

Зозуля – це ще й образ співчутливої, ніжної істоти, котрій не властиві
риси грізної сили, неминучого лиха; її оцінні характеристики здебільшого
позитивні. Типовий епітет – сива, що стверджує добре до неї ставлення,
позитивний момент (сива – значить поважна, мудра).

Широкий діапазон семантичних ознак слова-символу зозуля дозволяє
виділити досить великий набір властивих йому компонентів – „смуток”,
„жаль”, „горе”, „нещастя”, „загибель”, „смерть”, „нещасне кохання”,
„розлука”, „надія”, „довголіття”.

Слово-образ голуб (голубка) – це передовсім символ миру, спокою,
злагоди. Таке усвідомлення образу голубка сягає корінням у
міфотворчість, пов’язане з біблійним сюжетом. В українському
світобаченні голуб – козак, любий, батько, ширше – добра людина, голубка
– мати, кохана, сестра, голуби – то закохані. Слова сприймаються як
символи щирості, любові, добра. З образом-символом голуба пов’язується і
мотив смутку, печалі – від розлуки з коханою (коханим):

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

А ніхто не чує

Широке використання слів-символів голуб, голубка в звертаннях як засіб
пестливого позначення людини засвідчує їх персоніфікаційні можливості:

„Бабусенько, голубонько,

серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду –

Де милий-серденько?”

„Поставай же, мій голубе!

Дивись – я не плачу.”

„За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю…”

Основні компоненти символічного значення – „мир”, „чистота”, „кохання”,
„смуток”, „козак”, „мати”, „сестра”.

В творчості Шевченка є також образи-символи ластівка, сокіл, сова.

Ластівка – це мати, мила, сестра, вживається із цим значенням у
звертаннях:

Прокинься, моя ластівко

Слово-образ символізує рідну домівку. Слово постійно виявляє відтінки
пестливості. Основні компоненти значення – „мати”, „кохана”, „родина”,
тощо.

Сокіл – символ чоловічої мужності, сили, козацької вдачі. Нерідко
слово-образ сокіл зустрічається в звертаннях до милого, сина, козака, у
порівняннях, зокрема, в формі орудного відмінка.

А Оксана, як голубка,

Воркує, цілує,

То заплаче, то замліє,

Головоньку схилить:

„Серце моє, доля моя!

Соколе мій милий!..”

Компоненти значення – „сміливість”, „мужність”, „сила”, „коханий”,
„син”, „юнак” тощо.

Сова в українстві – символ мудрості і водночас – похмурості,
ізольованості від людей:

Дивлюсь: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею, та за нею,

Лечу й прощаюся з землею

(тут сова – сама мудрість, чародійство, глибина бачення тощо).

Разом із тим героїню Шевченкової поеми „Сова” прозвали цим іменем за
відчуженість, похмурість, нічні дивацтва, психічну неврівноваженість.

Вдень лазила на смітниках,

Черепки збирала…

А у ночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить – то співає,

То страшно голосить…

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По вулицях та, сміючись…

Дражнили Совою

Символічне значення – „мудрість”, „чародійство”, „дивацтва”.

2. 9. Інші слова-символи в творчості Т. Шевченка.

У творчості Т. Г. Шевченка є багато слів-символів, але в цьому
підрозділі ми розповімо про ті, які часто використовував Кобзар.

Кінь є символом гордості й битви, зверхність. Для українця кінь уособлює
вільне життя, нескорений дух, стрімкість дій, вчинків. Кінь невід’ємний
від козака, отож і від ідеї волелюбства, свободи. У поетиці Шевченка
кінь – основа розгалуженої системи метафор, формотворчий образ у різних
іпостасях. Ось, наприклад, у ролі еліпсу:

Отак, сину,

Помолившись Богу,

Осідлаєм буланого

Та й гайда в дорогу!

Козак і кінь – контамінований, неподільний образ:

…кінь осідланий

Путає ногою

Під козаком…

І Степан сідлає

Коня, свого товариша…

У творі „Ой крикнули сірії гуси…” образ-символ кінь у творі органічно
поєднується з думкою про військовий похід сина удови, про його, сина,
майбутню ратну працю, врешті, майбутні битви, в яких удовиному сину не
лише доведеться брати участь, а й, можливо, судитиметься полягти. Образ
коня несе тут відчуття розімкнення певного усталеного, самодостатнього
середовища і вихід ліричного героя на новий досі незвіданий життєвий
рубіж.

Коня купила,

А коня йому купивши,

Сідельце сама

Самим шовком вишивала…

Посадила на коника…

Та й повела коня вздовж села.

Та й привела до обозу;

В військо оддала…

Гадюка (гадина, змія) сприймається українцями передовсім як символ зла,
підлоти, підступності, ворожості.

Ростуть мої близняточка,

А я утішась,

І з злою гадюкою

Я знову кохаюсь

З образом гадюки пов’язуються гнітючі почуття, щось важке на серці:

Усміхнулась Катерина,

Тяжка усміхнулась;

Коло серця – як гадина

Чорна повернулась

І вся мерзенна Іудея

Заворушилась, заревла,

Неначе гадина в болоті

Зашипіли, мов гадюки,

Ченці в Ватикані

Кардинали, як гадюки,

В’ються круг тіари

Т. Шевченко дуже часто когось порівнює з гадюкою. Компоненти значення –
„зло”, „підлість”, „підступність”, „мудрість”, „значення”.

В творчості Т. Шевченка часто зустрічаємо слово-образ мати. В творах
мати виступає як уособлення миру, злагоди в суспільстві, зрештою – як
показник його високого рівня розвитку:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі

Т. Шевченко підніс звичайну матір до рівня Діви Марії:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері Святої,

Що в мир наш Бога принесла…

Для Т. Шевченка Україна – це бідна мати, заплакана мати, стара мати,
ненька – Україна.

Основні компоненти значення – „мир”, „злагода”, „щастя”, „родина”,
„рідний край”, „Україна”.

Слово-символ козак – ознака чоловічої відваги, краси, благородства душі,
щирості. Образ козака як виразника народних сподівань і уподобань
знайшов широке висвітлення в художній літературі. Козак – це
відчайдушна, безжурна, нестримна, непослідовна в своїх вчинках людина.
Козак може бути сумний, старий тощо.

По долині увечері

Козак сумний ходить

А он знову шляхом

Козак іде, ніби старець

А тим часом із діброви

Козак виїжджає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає

Кінь замордований стоїть,

А біля нього молоденький

Козак та дівчина лежить

У творах Шевченка козак частіше буває сумним, нещасливим.

Тече вода в синє море,

Та не витікає;

Шука козак свою долю,

А долі немає…

Сидить козак на тім боці –

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться, –

Спіткалося горе…

Вуса теж є ознакою чоловічої гідності, краси, погорди:

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну…

Чуприна – також символ чоловічої краси, гідності.

Слово-символ око сприймається як поняття усевидющості, проникнення в
найбільш приховані помисли людини:

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось…

А ти всевидящее око…

Коса – символ дівочої краси і честі:

Розплелася густа коса

Аж до пояса…

Компоненти значення – „краса”, „дівоцтво”, „честь”.

Серце (серденько) – носій душевності, щирості, доброти, чуйності:

Раз добром зогріте серце

Вік не прохолоне…

Слово-поняття серденько характеризується підвищено позитивною оцінною
семою і помітним нашаруванням пестливості; вживається переважно в складі
звернень:

Сватай мене, серденько,

Вийду я

„Учися, серденько, колись

З нас будуть люди”, – ти казала

Молися, серце, помолюсь

І я з тобою

Серце часто буває вразливим; тобто буває тяжко на серці:

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне?

Компоненти значення – „душевність”, „щирість”, „доброта”, „чуйність”,
„кохання”, „вразливість”, „гнів” тощо. Переважає позитивна оцінна
характеристика.

Намисто – це не лише нагрудна жіноча прикраса, а й засіб лікування,
оберіг від „лихого ока”. В образному вживанні слово намисто позначається
щось красиве, те, що милує зір. Для української дівчини в минулому
намисто – це й втілення мрій про щастя-долю, кохання.

Якби мені, мамо, намисто,

Та пішла б я завтра на місто,

А на місті, мамо, на місті

Грає, мамо, музика троїста

Компоненти значення – „краса”, „щастя”, „доля”.

Слово-поняття сльоза (сльози) тісно поєднується з поняттям людини, бо
виражає її внутрішній стан, переживання, почуття. Слово-образ сльоза
виконує в українській мові функцію узагальненого вираження печалі, суму,
туги.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що неправдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнє святеє диво!

Символічне значення слова сльоза виявляється в порівняльних зворотах,
орудному порівняння:

А я дивлюся, поглядаю,

Сміюся сльозами

Сльози – один із засобів створення настрою журби, суму, безнадій:

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні…

А літа тихенько крались

І сльози сушили,

Сльози щирої любові

І засохли мої сльози,

Сльози молодії

Компоненти значення – „сум”, „туга”, „горе”, „страждання”,

Складний і не традиційний шлях розвитку пройшло в народній свідомості
слово-поняття доля. Навіть за опоетизованим зображенням долі стоїть
образ, а тому доля сприймається як діюча сила:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий…

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Долю може уособлювати кохана дівчина; прагнення поєднати з нею своє
життя здається здійсненням надій, посміхом долі, щастям:

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива

В українській народній традиції слово доля нерідко вживається у
сполученні із словом талан, що передає значення „життєвий шлях”, але із
додатковими семантичними нашаруваннями „щастя”, „успіх”, „хист” тощо.
Звідси талан-доля – щасливе, добре життя:

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Та щоб йому всі святії

Талан-долю слали

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю на весілля

З воску виливала

Слово-символ доля (талан-доля) містить у собі компоненти значення
„щастя”, „нещастя”, „приречення”, „життя”, „смерть”,

Однією з найпотужніших естетично є в Шевченка домінанта сон, яка
функціонує як концептуальний образ, що несе в собі певну філософську
ідею світоглядного характеру: сон – лише уява, мана, не справжнє життя;
сон – це проміжок між життям і смертю, а також – ключовий образ, який
формує численні види контрастів, створює такі протиставлення, як
сон-життя, сон-смерть, сон-любов. Метафора-код, що сприяє висвітленню
душевного стану ліричного героя, прояснює нечіткість, коливання між
дійсністю і сном:

Бог поможе,

Та й сон справдиться

основа розгалуженої системи метафоричних образів різних властивостей,
наприклад, в творі Т. Шевченка „Сон” („У всякого своя доля…”).

Компоненти значення слова сон – „мрія”, „надія”, „примара”, „омана”,
„тривога”, „смерть”.

… і ніби сном,

Над сином, сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий –

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі…

Проснулася – нема нічого… (І

Думка (дума) – образ, символ духовної міці, всевладдя. В Т. Шевченка
слово-поняття дума в значенні „гнітючий стан душі”, „глибоке
переживання”, „внутрішній неспокій”:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами

Символізується поняття добра і зла, вічного і тимчасового, мінливого,
примарного.

Думи мої молодії,

Поховані діти.

Не літають з того світа

Пустку натопити (

Окрадають добрі думи,

О холодний камень

Розбивають серце наше

Можна зробити висновок, що Т. Шевченко упевнений у тому, що „не
вернуться його літа молодії й веселеє слово”. Але залюбленість у
запашний народний вислів, у пісенно-фольклорні переливи часто обриває
гостро викривальні інвективи і веде Кобзаря в „садок вишневий коло
хати”, і знов „дівчина заручена Калину саджає”, і знов бачить він, „як у
Дніпра веселочка Воду позичає”. Здається, що Шевченко відпочиває у
фольклорі. Він настільки пройнявся народнопісенними мотивами, образами й
символікою, що його власне самовираження зливається з народним. Тоді від
сатири він повертається до лірики, яку можна назвати не індивідуальним,
а усталено-народним самовиявленням. У своїх поезіях Т. Шевченко
використовує не тільки народну символіку, а й властивий фольклорові
паралелізм:

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися

Тема взаємозв’язку Шевченкової музи з фольклорними джерелами невичерпна.
Найголовніше в цій темі – це народнопоетичний символізм, який в принципі
доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку
літературної мови, використовується не завжди.

Вироблення з народно розмовної мови всеосяжної літературної – це не
одноразовий акт. Для Т. Шевченка було важливо привчити свого читача,
який сприймав мову „Кобзаря” і „Гайдамаків” як свою власну, бачити в ній
не „мужиче наріччя”, а засіб спілкування всієї нації, усіх поколінь
українців, що створили багато культуру. Можна навести тут слова М.
Костомарова, що Шевченко як поет – це був сам народ, що продовжував свою
поетичну творчість.

В цьому розділі я намагалася розкрити основні компоненти символічного
значення слів-символів, які використовував Т. Г. Шевченко у своїх
баладах, поезіях, у цілому „Кобзарі”.

1 Сковорода Г. твори в двох томах. — т.І. — К., 1961. — с.274-275.

2 Сковорода Г. твори в двох томах. — т.І. — К., 1961. — с.312.

1 Сковорода Г. твори в двох томах. — т.І. — К., 1961. — с.541.

2 Сковорода Г. твори в двох томах. — т.І. — К., 1961. — с.551.

Костомаров М. Слов’янська мыфологыя. – К., 1994. – С.59

2 Потебня А.А. О некоторых символах в словарях в славянской народной
пожзии // Потебня А.А. Слово и мир. — М., 1989. — с.285-286.

1 Юнг К.Г. Об архетипах коллективного бессознательного. — с.99.

Лосєв А.Ф. Диалектика мифа. // Лосєв А.Ф. из ранних произведений. — М.,
1990. — с.395-397.

Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г., Музиченко Я., Шалак О.
Українські словники. — К., 1994. — с.3.

Похлебкин В.В. Словарь международной символики и эмблематики. — М.,
1994. — с.550.

Чижевський Д. Історія української літератури. -Нью-Йорк, 1996. — с.250.

Чижевський Д. Історія української літератури. -Нью-Йорк, 1996. —
с.255-256.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець: семантика символів у творчості
поета. — К., 1991.- с.53.

Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поезии/ Потебня
А.А. Слово и миф. — М., 1989.- с.286.

Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — с.218.

1. Г.Грабович. Шевченко як міфотворець. — К., 1991.- с.119-120.

Шевчук В. Мислення дерево. — К., 1989. — с.180.

Т.Г.Шевченко. Кобзар. — К., 1967. — с.682.

Скуратівський В. Русалії. – К., 1996. – С.348.

Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993. – С. 50.

Легенди та перекази. – К., 1985.– С. 38.

Нудьга Г. Розвиток жанру балади в українській поезії. // Українська
балада. Антологія. – К., 1964.

Костомаров М.І. Спогади про двох малярів // Спогади про Т. Шевченка. –
К., 1982. – С.134.

Похожие записи