РЕФЕРАТ

на тему:

“Що таке мова і які її основні елементи”

ПЛАН

1. Мислення і мовлення

2. Мова як знакова система

3. Структура мови

Список використаної літератури

1. Мислення і мовлення

Мова й мовлення є одним із засобів мислення, розуміння. Роль мови велика
навіть щодо осмислення й інтерпретації наочно даних об’єктів, коли
результати роботи відчуттів та сприймання перекодовуються в мовні знаки.
Коли ж ідеться про розуміння складних об’єктів, абстрактного

матеріалу, об’єкт мислення ставиться перед свідомістю у мовній формі.

Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового (Г. С.
Костюк). Однак у мові як у знаковій системі відображені вже досить
формалізовані, фіксовані значення, які можуть забезпечити міжлюдське
спілкування. Що ж до особистісних смислів предметів та явищ, які завжди
забарвлені індивідуальним життєвим досвідом, потребами й емоціями
конкретної людини й тому можуть не збігатися зі значеннями, то вони
виражаються в мовленні.

Чи залежить від конкретної мови мислення її носіїв? Відомі
психолінгвісти Сепір і Ворф відповідають на це запитання позитивно. Вони
автори так званої гіпотези лінгвістичної відносності Сепіра — Ворфа.
«Певною мірою людина перебуває під владою конкретної мови, яка є для
даного суспільства засобом вираження, — пише Сепір. — Ми бачимо, чуємо і
сприймаємо дійсність так, а не інакше передусім тому, що мовні норми
нашого суспільства сприяють певному вибору інтерпретації». Сепір уводить
поняття лінгвістичного детермінізму (мова може детермінувати мислення) і
лінгвістичної відносності (цей детермінізм пов’язаний з конкретною
мовою, якою розмовляє людина). Ці автори наводять багато досить
переконливих прикладів такої відносності на всіх рівнях — від лексичного
до граматичного. Так, скажімо, у мові ескімосів існує 50 назв для різних
відтінків білого кольору, тобто 50 варіантів слова «білий». Ясно, що це
пов’язане із середовищем — ескімосів, як відомо, оточує сніг. І навіть
для такої, здається, фізично зумовленої речі, як кольоровий спектр, у
різних мовах — різне членування (7 — в українській, 6 — в англійській, 4
— в родезійській мові шона, 2 — у мові басса в Ліберії).

Один з видів мовлення — внутрішнє мовлення (без звуків). Воно є формою
існування внутрішніх мисленнєвих дій, і саме тому процес інтеріоризації
(перетворення зовнішніх дій у мисленнсві), проходячи ряд етапів, про які
вже йшлося, обов’язково завершується етапом, коли дія коментується й
контролюється за допомогою мовлення не зовнішнього (промовляння вголос),
а внутрішнього, часто скороченого й згорнутого.

Сучасні психологічні дослідження свідчать про діалоговий характер
мислення людини, зокрема її внутрішнього мовлення. Згідно з підходом М.
Бахгіна, відомого дослідника творчості Ф. Достоєвського, діалог,
дискусія характеризується не стільки присутністю двох або більше
співбесідників, скільки наявністю двох або більше позицій, поглядів на
ситуацію, задачу, мету діяльності тощо.

Мисленнєва дія, думка часто розгортається як таке зіткнення різних
позицій і підходів, яке відображається й у внутрішньому мовленні.
Перехід від думки до внутрішнього мовлення й від останнього до мовлення
зовнішнього, повноцінного вербалізованого вираження думки — процес не
тільки не прямолінійний, а загалом такий, що не може бути описаний на
площині. Навіть більше: щоб його описати, недостатньо і трьох вимірів
простору. За влучним висловом Л. С. Виготського, думка нависає хмарою
змісту і може або пролитися, або не пролитися дощем слів. Перетворення
особистісних смислів у значення робить процес переходу від думки до
слова дуже складним, а часом непереборним для людини.

Проілюструвати сказане можна не тільки на прикладах написання художніх
творів, а й на відомій майже кожному ситуації оволодіння іноземною
мовою, перших спроб спілкування нею. Людина може мати досить вагомий
запас слів, знати граматику й синтаксис, отримувати позитивні оцінки в
навчальних умовах і при цьому принципово не володіти навичками так
званого активного мовлення. З психологічної точки зору це означає, що не
сформоване вміння виражати свої думки в новій знаковій системі, якою
завжди є нова мова (до речі, це може бути й загалом ішла знакова система
— креслення, ноти та ін.).

Саме в значенні слова криється вузол тієї єдності, яка називається
мовленнєвим мисленням. Це відбувається тому, що значення слова — явище
мовленнєве й мисленнєве водночас, тобто належить як до сфери мовлення,
так і до сфери мислення. Разом з тим значення слова — єдність не тільки
мислення і мовлення, а й єдність узагальнення і спілкування, комунікації
і мислення. Спілкування, за Л. С. Ви-готським, передбачає узагальнення
(«слово майже завжди готове, коли готове поняття»).

Однак значення слова — не більше ніж потенція, яка реалізується в живому
мовленні, значення — тільки один камінець в складній будові смислу.
Смислом у такому контексті є сукупність усіх психологічних фактів, які
викликає в нашій думці слово, почуте або промовлене.

Саме семантичні, пов’язані зі значенням моменти переважають у
внутрішньому мовленні. Внутрішнє мовлення є чисто предикативним, тобто в
ньому предикати (дієслова, інші слова, які позначають дію) суттєво
переважають над словами, які позначають те, про що йдеться. Це
відбувається тому, що тема, на яку ми розмовляємо самі з собою, нам, як
правило, досить добре відома.

Внутрішнє мовлення, за Л. С. Виготським, — це мислення чистими
значеннями. Воно не збігається з думкою, тому що не збігаються одиниці
мислення й мовлення. Те, що в думці міститься симультанно (тобто
одночасно), у мовленні розгортається суксесивно (тобто послідовно).

Отже, думка не збігається не тільки зі словами, а й зі значеннями слів.
Тому процес розуміння думки, незалежно від того, промовлена вона вголос
чи ні, не є безпосереднім процесом. Думка, каже Л. С. Виготський,
породжується не іншою думкою, а мотивуючою сферою людини. Тому й
зрозуміти слово, думку означає передовсім зрозуміти мотив, те, заради
чого думка промовляється.

Процес розуміння мовлення тісно пов’язаний з ширшою проблемою розуміння
людиною, яка спілкується, не тільки слів, речень, а й того, що стоїть за
ними, —думок, намірів, мотивів, ставлень. Однак слово, як кажуть, для
того й дасться людині, щоб вона все це приховувала. Про глибину
проникнення в завуальований зміст, тобто про можливості розуміння
мовлення, психологи дізнаються завдяки такій методиці, як, наприклад,
методика визначення рівня розуміння смислу прислів’їв.

Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ
дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі
процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних
завдань і знаходження шляхів їх розв’язання, висунення гіпотез тощо.

Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні
погляди — ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і
відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки
зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення. А оскільки
відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом
становлять один об’єкт. Представники протилежного погляду стверджували,
що мова й мислення між собою абсолютно не пов’язані, мислення не
залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.

Насправді мова й мислення тісно пов’язані між собою, але цей зв’язок не
є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх
тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б
не виражали думки. Однак мова — це не мислення, а лише одне з
найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й
інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).

Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б)
технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).

чуттєво-образне мислення — мислення конкретними образами, картинами (в
мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині,
а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку
картину. Увечері господиня залишила незакритою сметану на кухні. Вранці
приходить на кухню приготувати сніданок і бачить, як кішка доїдає
сметану. Розлютившись, господиня хапає кішку і вдаряє її. Наступного
ранку, побачивши господиню на кухні, кішка стрибає зі столу й ховається
за буфетом, хоч на цей раз вона нічого поганого не вчинила. Перед нею
виник учорашній образ розлюченої господині.

Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам
творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам,
балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо
заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в
словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовський писав картину
«Дев’ятий вал», він не обмірковував її за допомогою слів, а переніс на
полотно образ, який визрів у його романтичній уяві: неосяжна велич й
буйна могутність морської стихії, вогненні присмерки, грайливе на хвилях
місячне світло, відвага людей, які мужньо борються з розбурханою
стихією.

технічне (практично-дійове) мислення — здійснюється без участі мови.
Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Чи
не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф.
Гегель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудова діяльність,
скажімо праця каменяра, обов’язково вимагає мислення. Трудові дії
людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Так, наприклад, якщо
високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в
передні кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан.

Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою
спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше створити нову
машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та
вирази). А від тих, хто працює на комп’ютерах, можна почути, що вони
мислять машинною (комп’ютерною) мовою.

поняттєве мислення — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття
про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й
культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених
граматичних структур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови
неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди
мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою
внутрішнього мовлення («про себе»), яке відрізняється від зовнішнього
тим, що є згорнутим, зредукованим.

У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто
основним знаряддям мислення є мова.

Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так,
зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як
мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів,
матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і
будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними
одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження,
умовивід). Щоправда, багатовіковий процес оформлення й вираження думок
за допомогою мови зумовив розвиток низки граматичних категорій, які
частково збігаються з деякими категоріями мислення (підмет — суб’єкт,
присудок — предикат, додаток — об’єкт, означення — атрибут).

Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні
явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше,
воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися.
Спершу мова лише включалася в процеси мислення, доповнювала
практично-дійове і наочно-образне мислення. З часом вплив мови на
мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне
мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване
швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших
теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в
мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із
тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму.
Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише
те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими
словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним,
неповторним.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у
потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх
реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння
(текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення
молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне
використання можливостей мови.

Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр
наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила
шахової гри — мова; конкретне розігрування шахової партії — мовлення.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне
(мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення
виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку,
бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо
спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням
(вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста «добути» з
мовлення мову.

2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;
мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад,
сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського
до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та
граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає
помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися
помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під
час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може
«взяти» не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути
«прочитаний» і зінтерпретований диригентом.

Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів,
у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень
тощо. Наприклад, в одній поезії І, Драча є така фраза: Вагітна скрипка
стане породіллю. Українська мова словосполучення вагітна скрипка не
допускає, однак в оказіональному поетичному мовленні І. Драча воно
виявилося високохудожнім та ефективним (яскраво передає ситуацію
очікування гри на скрипці, бажання скрипаля відтворити, а слухача почути
її мелодійні звуки). Чи візьмемо єсенінське Отговорила роща золотая
березовым веселым языком. У російські мові немає словосполучень роща
отговорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі «порушення»
мовних норм стають яскравим художнім засобом.

3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в
індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну
мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний
(фізіологічний) аспект, пов’язаний із його породженням і сприйманням.
Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній)
характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом,
тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі.
Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо
слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова,
словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має
ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне
індивідуальному. Насправді і мова, і мовлення — явища соціальні, бо
основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють
(користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння
говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має
й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди
належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі
мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності
вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних
норм тощо.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу
виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів
мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення
твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови
необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові
граматичними правилами.

Однак слід пам’ятати, що мова і мовлення тісно пов’язані між собою: мова
не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться
ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з’являється
нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом
мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та
сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і
забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в
контексті її психічних та інтелектуальних здібностей вивчає
психолінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисципліна в середині
XX ст.

2. Мова як знакова система

У світі існують різноманітні системи знаків, які служать для передачі
інформації. Серед них, наприклад, дорожні знаки, морська сигналізація
прапорцями, воєнні сигнали, азбука Морзе, знаки ввічливості,
математичні, хімічні, топографічні та інші знаки. Різні системи знаків
вивчає особлива наука — семіотика (від гр. semeion «знак»).

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником
іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі
інформації.

Як бачимо, основними ознаками знака є матеріальність (його можна бачити,
чути, тобто сприймати органами чуттів), використання його для позначення
чогось, що перебуває поза ним, інформативність. Позначаючи якусь річ,
знак не пов’язаний із нею природним зв’язком. Тут зв’язок суто умовний і
довільний, через що один і той самий знак може використовуватися в
різних знакових системах і відповідно мати різне значення. Так,
наприклад, знак ! у дорожній сигналізації означає «небезпечна дорога», в
математиці — «факторіал», а в пунктуації — «знак оклику».

Отже, своє значення знак отримує в певній системі. Поза системою він не
є знаком, бо нічого не означає. Так, скажімо, зелене світло на ялинці
жодного комунікативного смислу не несе. Те саме зелене світло в
триколірній сигнальній системі світлофора означає «проїзд чи перехід
дозволено».

Мова є однією зі знакових систем. У цьому легко переконатися, взявши до
уваги той факт, що будь-який знак іншої семіотичної системи можна
передати словом чи якимось іншим мовним виразом. Так, скажімо, можна
показати рукою на двері, а можна цей знак замінити словом вийдіть;
математичний знак 4- передати словом плюс, сигнал азбуки Морзе • •
•———• • • — словом сос (абревіатура, яка виникла з перших букв
англійського виразу save our souls «врятуйте наші душі»).

Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить
для передачі інформації. Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони
нічого не означають. Вони мають план вираження і не мають плану змісту.
Тому спілкуватися за допомогою лише окремих звуків неможливо.

Немає підстав уважати повноцінним знаком і морфему, бо самостійно вона,
як правило, значення не виражає, а тільки у складі слова. Так, зокрема,
визначити, яке значення має ізольовано взяте закінчення -а, неможливо,
тоді як у складі конкретних слів воно легко встановлюється. Наприклад:
рік-а — називний відмінок, однина, жіночий рід; стол-а — родовий
відмінок, однина, чоловічий рід; імен-а — називний відмінок, множина,
середній рід. Морфема не може самостійно реалізувати своє значення, тому
її називають напівзнаком.

Лексема (слово) має план вираження і план змісту, який реалізується
самостійно, тому лексему вважають справжнім знаком. Лексема як знак
складається з незна-ків (фонем). За допомогою обмеженого числа фонем (за
термінологією датського лінгвіста О. Єсперсена — фігур) можна створити
необмежену кількість знаків (лексем). У цьому виявляється так званий
принцип мовної економії.

Речення не можна вважати знаком, бо воно вже складається зі знаків і
належить до рівня структур.

Мовні знаки, як і знаки інших семіотичних систем, є умовними,
довільними. Вони не мають органічного зв’язку з явищами, які позначають.
Про умовність мовних знаків свідчить і те, що одне й те саме поняття в
різних мовах позначається різними звуковими комплексами (пор.: укр.
цвях, рос. гвоздь, чеськ. hrebik, словацьк. klinec, болг. пирон, нім.
Nagel, англ, nail, фр. clou, італ. chiodo, рум. сйі, порт, prego, ісп.
clavo, угор, szeg, rp. Kaptpv, укр. вода, нім. Wasser, англ, water, фр.
еаи, ісп. agua, лит. vanduo, рум. ара, фін. vesi, тур. su, угор, viz) і,
навпаки, однакові звукові комплекси в різних мовах мають різне значення
(укр. луна — «відгомін», рос. луна — «місяць», рос. конец «кінець»,
болг. конец «нитка», укр. магазин «крамниця», англ. magazine «журнал»,
укр. диван «рід великих м’яких меблів для сидіння і лежання», польск.
dywan «килим»).

Однак мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових
систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними,
особлива, дуже складна природна знакова система. Ця особливість
стосується не тільки її структури, яка має багаторівневу організацію, а
й багатства її функцій. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою
системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки
зробити неможливо. Усе, що ми можемо передати за допомогою мови,
неможливо передати ні дорожніми сигналами, ні математичною чи хімічною
символікою, ні навіть тими знаковими системами, які є похідними від мови
(азбука Морзе, мова жестів тощо). Невербальні форми спілкування (міміка,
жести) є допоміжними, супровідними щодо мови засобами, їх вивчає наука
паралінгвістика (від гр. para «біля, при» — префікс, що означає
суміжність, перебування поруч, переміщення, відступ, відхилення, зміну).

Особливе місце мови серед знакових систем пояснюється ще й тим, що мова
є найпотужнішим засобом формування думки.

3. Структура мови

Мова є системою. Система — це сукупність взаємопов’язаних і
взаємозумовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона
не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо
ефективним. Уявіть собі, що з нашої мови зник звук [б]. У такому випадку
слова, які мають цей звук, довелося б вимовляти без нього або замість
нього вживати найближчий за звучанням до нього звук [п], що призвело б
до непорозумінь.

Кожна система має свою структуру. Структура — це спосіб організації
системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу
(чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде
морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є
синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему,
морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово),
синтаксичний — речення. Усі названі рівні становлять собою окремі
системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний —
фонологією, морфологічний — морфологією, лексико-семантичний —
лексикологією і синтаксичний — синтаксисом.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов’язані. Із
фонем будуються морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення. Отже,
мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

Список використаної літератури

Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. Підручник. – К., 2004.

Психологічна енциклопедія. – К., 2001.

Психологія: Підручник / Ю.Л.Трофімов, В.В.Рибалка, П.А.Гончарук та ін. –
К., 2000.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи