Реферат на тему:
Семантика слова Україна в давніх народних піснях
1928 р. Юрій Яновський видав збірку поезій, що називалася “Прекрасна
Ут”. Акронім Ут розшифровано як “Україна трудящих”. Молодий Яновський,
як і молодий Хвильовий, вірив у “голубу далечінь” і в “прекрасну Україну
трудящих”. Дещо пізніше ця віра не виправдалася. Але що знаменне тут –
це конечність ближчого окреслення слова “Україна”. Його треба окреслити,
пояснити. Ця конечність відчувалася за радянського режиму чимраз більше.
У 1940-х і пізніших роках писатимуть про “Радянську Україну”,
“соціялістичну Україну” і т. п., наче б саме слово було чимсь неясним,
майже небезпечним.
Який контекст “України” знаходимо в наших народних піснях? Яке значення
самого слова? Які висновки можна зробити з цих роздумів, керуючись тут
не так знаннями фольклориста, як здоровим глуздом звичайного читача?
Прикметникове окреслення “України” є різне й часом суперечливе. Уперше
стрічаємо це в “Думі про сокола”, де упорядник навмисне ставить
“україну” з малої літери:
А старий сокіл з чужої україни прибуває,
Сизокрилого орла на своїй українці стрічає.
(Грушевська)
У пісні про Морозенка цей мотив повторюється:
Поглядає Морозенко на свою Україну:
Ой що своя Україна, як мак, процвітає,
А чужая Україна, як лист, опадає.
(М. Вовчок)
Для Морозенка в неволі (не птаха-сокола на волі) своя Україна стає
чужою. У “Думах” слово “Україна” стрічається рідко. Адже синонім до неї
– це часто вживана “земля християнська” або “віра християнська” –
протиставлення “вірі бусурменській”. Тому в “Думі про Марусю Богуславку”
Україна, про яку героїня призабула, не згадується. Маруся
“побусурманилася для турецької розкоші”. В інших думах деколи
підкреслена “своя Україна”:
А таки хочу в своїй Україні голову покладати.
(“Дума про Самійла Кішку”. – Грушевська)
У деяких історичних піснях Україна – країна козаків:
Гей то ж їхали козаченьки та із України.
(В. Антонович і М. Драгоманов)
У чотирьох думах: “Хвесько Андибер”, “Іван Коновченко”, “Хмельницький і
Барабаш” і “Похід на Молдавію” – є назверх декоративний епітет – “славна
Україна”, який також знаходимо в історичних піснях. Цей епітет не має
точніше визначеного історичного окреслення. У двох менше відомих думах
таке окреслення, однак, переважає аж до пересади. Це “Дума про
орендарів”, де сильно тавруються євреї, які вчинили козакам “багато
кривд”, і “Дума про Білоцерківщину” – про “Ляхів – мостивих панів”.
Перша з них найбільш кровожерна з-поміж усіх мені відомих пісень.
Антисемітизм у нас звичайно в дискусіях оминають. Щоправда, дають деколи
історичне пояснення, яке знаходимо в самій думі: погром – це відплата за
кривди. Але пояснення не є виправданням. “Усе, що не подобається нам в
інших, може привести нас до розуміння нас самих”, – каже Юнг. На ту
болючу тему (антисемітизм) мені відома лише одна стаття: відважна
аналіза українського антисемітизму, зроблена Марком Царинником у
“Сучасності” на матеріалі “Щоденника” Аркадія Любченка. В “Думі про
орендарів” нічого не приховано:
“Отче наш” читайте!
На славну Україну прибувайте!
Жидів-рендарів упень рубайте!
(Грушевська)
Про це варто пам’ятати в час, коли нарешті налагоджуються взаємини між
Україною й Ізраїлем. Можна б тепер повторити такі рядки з тієї ж думи,
на цей раз вже без іронії:
А на Україні козак з жидом походжає,
Ще його вельможним паном називає.
(Грушевська)
“Дума про Білоцерківщину” також подекуди амбівалентна:
Ой чи добре пан Хмельницький починав,
Як із Берестецького року
Всіх Ляхів-панів на Україну висилав.
(Грушевська)
Критика Хмельницького за укладення миру в Білій Церкві з дозволом
полякам вертати в Україну, схрещується з критикою самої України, яку тут
репрезентує жінка:
Да вже ж на Україні не одна жінка курку зготовила,
Тебе, Ляха, кручого сина, на ніч чекала.
(Грушевська)
Тут наявна дволикість жіночого архетипу (своя-чужа, добра-зла), але про
це пізніше.
Історичні події героїчної доби козаччини віддзеркалені в піснях в
узагальненнях і дрібних деталях. Україна – жертва чужих інвазій:
Зажурилась Україна,
Що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
(Лукашевич)
Ой то Ляхи – вражі сини
Вкраїну зрубали.
(В. Антонович і М. Драгоманов)
Ой три літа й три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака турки вбили,
Під явором положили.
(М. Максимович)
Проте її боронять (деколи невдало) славні подвижники – Байда, Кішка,
Нечай, Морозенко й багато інших. Вони готові за неї вмерти, як сини
однієї матері. Її образ – ліричний і поетичний, їхній – героїчний.
Ой огляньмося на тую Україну,
Та й обіллємся сльозами.
(Ф. Колесса)
Ой засмутилася Україна
Та як сонечко в хмарці.
(М. Драгоманов)
Деколи святкуються перемоги над ворогами:
Гей, не дивуйте, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало:
Що за Дашевом, під Сорокою
Множество ляхів пропало.
(М. Лисенко)
Не будуть мати вражі ляхи
На Вкраїні волі.
(Доленга-Ходаковський)
Здебільшого боротьба з ворогами представлена в чорно-білих кольорах. Та
не завжди вороги тільки чорні. Подеколи відчуваються й нотки співчуття
до всіх жертв війни:
Збунтовалась Україна, попи і дяки,
Погинули на Вкраїні жиди і поляки.
Прилетіли на Вкраїну із западу гуси,
Погинули на Вкраїні невиннії душі.
(М. Максимович)
В одній пісні-псальмі про правду видно цей перший погляд на людство та
людяність, у якому правду мають не люди, а Бог:
То полетіли б ми на ту Україну,
Де нас отець і мати спородили…
gdE
котрий чоловік може ту святу правду сполняти,
То сошлеть йому Господь з неба благодати.
(М. Драгоманов)
Історичне існування України в піснях незаперечне. Воно набирає навіть
політичного забарвлення у т. зв. “Думі гетьмана Мазепи”, яка стала
народною піснею. Думу цю, що починається словами “Всі покою щиро
прагнуть…”, приложив Кочубей 1708 р. до свого доносу на Мазепу. В думі
двічі згадується про Україну:
По Вкраїні і той тужить:
“Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Розно тебе розшарпали…
Зжалься, Боже, Україні,
Що не вкупі має сини!
(М. Максимович)
Візія Мазепи, однак, виняткова. Здебільшого політичне існування України
не затверджене:
Була Польща, була Польща,
Та стала Росія.
(М. Драгоманов)
Соціяльні обставини також добре віддзеркалені в піснях:
Добре було нашим батькам на Україні жити,
Що не знали наші батьки панщини робити.
(Доленга-Ходаковський)
Однак, не можна не погодитися з висновками М. Драгоманова:
“Рідна сторона козаків зветься Україна… Народ жалкував на руїну Січі
царем Петром і не залишив прихильности до проклятої царем бунтарської
Січі… Народ український після Мазепи зовсім не був довольний
московськими царськими порядками…” Народ пам’ятає Запорожжя зовсім не як
розбишацьке гніздо…, а як товариство господарське, як громаду вільну.
Народ дуже ясно розумів свою осібність од Москви і як осібної породи, і
як осібної громади, так само, як він розумів у ХVII ст. осібність
України од Польщі, хоч із Москвою не ділила його та віра, що ділила
Україну від Польщі” (“Політичні пісні українського народу”. – Женева,
1883).
Якщо історичне поняття України очевидне, то її етнічне окреслення дуже
слабке. У понад 1000 переглянутих пісень лише раз ідеться про людей, які
живуть в Україні, як про українців.
Ой живіть, живіть, славні українці,
Та не бійтесь нікого.
(М. Драгоманов)
Правда, Шевченко також ні разу не вжив слова “українець”, хоч деколи
вживав прикметник “український”.
У більшості пісень Україна виступає не як категорія історична, соціальна
чи етнічна, а як поняття позаісторичне, сакральне й мітологічне. Вона,
перш за все, добре відома поза межами Козаччини. У пісні про Довбуша ми
маємо рядки:
Пішли би ми в Московщину
Та в далеку Україну.
(М. Гнатюк)
“Кто бы поверил, что галицкий пастух знает гораздо более о героях
Украины и ея историю, нежели поседелый малороссийский казак”, – пише
Лукашевич (“Малороссийские и червонорусские народные думы и песни”,
1836).
Деколи Україна дорожча всього, навіть родини:
Покинь, дівчинонько,
Батька, матіночку,
Помандруєш з нами
На Україночку.
(Павлик)
Покину дитину в крапивину,
Сама піду гулять на Вкраїну.
(М. Вовчок)
Поїхав би на Вкраїну,
Там дівчину знайду.
(М. Вовчок)
Україна – край свободи й невичерпних можливостей:
А я піду, молод,
На ту Україну
Щастя-долі шукати.
(О. Потебня)
Та іди на Україну,
Там знайдеш родину,
Знайдеш родину,
Любую дівчину.
(Доленга-Ходаковський)
Поїду, матінко, на Україноньку,
Собі по дівчину, вам по невістоньку.
(Доленга-Ходаковський)
Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Україну, на слободу.
(М. Сумцов)
Здрібнілі форми “Українонька”, “Україночка” доказують глибоке
прив’язання до України як до матері, матері не тільки синів своїх
козаків, а й усіх людей. Вона – всеохоплюючий архетип матері-жінки.
Ой є в мене родина, уся Україна.
(М. Драгоманов)
Найбільше нещастя – бути без неї:
Свою рідну Україну
Навіки покинув.
(М. Максимович)
Будеш паном на всю Вкраїночку.
(В. Антонович і М. Драгоманов)
Як у всіх архетипах, завжди є можливість протиставлення:
Лихая година,
Чужа Україна!
(М. Вовчок)
Великий світ Україна,
Та нігде прожити.
(Ф. Колесса)
“Україна” жіночого роду. Це не тільки категорія граматична, а й
мітологічна. Шевченко, який виріс серед народних пісень, звертався:
“Привітай же, моя ненько, моя Україно”. У піснях Україна часто плаче, як
мати за сином:
За тобою, Морозенку, вся Україна плаче.
(М. Вовчок)
Заплакала Україна, така її доля.
(Ф. Колесса)
Згідно з Еріхом Нойманом, “жінка є богинею долі”. Доля єднає Україну з
її синами-козаками, що часто “шукають долі”. Доля невблаганна, але
досяжна.
Слова “батьківщина” в піснях немає. Також немає слова “материзна”, але
жіночість майже завжди на першому плані. У наступній пісні спершу
згадується мати, лише потім батько:
Ой є в мене на Вкраїні рідненькая мати,
Вона ж мене пожалує, як свого дитяти;
Ой є в мене на Вкраїні ріднесенький батько,
Та він мене пожалує, як своє дитятко.
(М. Драгоманов)
Жіночість домінує в обрядових і жартівливих піснях. Там не згадується
слово “Україна” (хіба що в коломийці “А я піду на Вкраїну з дітьми на
свободу” – Лукашевич). Недаремно Максимович ділив українські пісні на
чоловічі й жіночі; радянські вчені, любителі “колективної творчости”,
засудили згодом цей погляд як “ненауковий”. Чи не настав тепер час
оскаржити цей присуд?
Україна манить багатогранністю міту. У ній схрещуються його полюси. Тому
Україна “своя”, але й “чужа”; “рідна” – й “далека”; войовнича – й
безборонна; “славна” – й страдницька; “вільна” – й поневолена; багата –
й окрадена; весела – й сумна; приманлива – й ворожа. Але тому, або
помимо того, вона – одинока.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
