Реферат на тему:

Семантика слова Україна в давніх народних піснях

1928 р. Юрій Яновський видав збірку поезій, що називалася «Прекрасна
Ут». Акронім Ут розшифровано як «Україна трудящих». Молодий Яновський,
як і молодий Хвильовий, вірив у «голубу далечінь» і в «прекрасну Україну
трудящих». Дещо пізніше ця віра не виправдалася. Але що знаменне тут —
це конечність ближчого окреслення слова «Україна». Його треба окреслити,
пояснити. Ця конечність відчувалася за радянського режиму чимраз більше.
У 1940-х і пізніших роках писатимуть про «Радянську Україну»,
«соціялістичну Україну» і т. п., наче б саме слово було чимсь неясним,
майже небезпечним.

Який контекст «України» знаходимо в наших народних піснях? Яке значення
самого слова? Які висновки можна зробити з цих роздумів, керуючись тут
не так знаннями фольклориста, як здоровим глуздом звичайного читача?

Прикметникове окреслення «України» є різне й часом суперечливе. Уперше
стрічаємо це в «Думі про сокола», де упорядник навмисне ставить
«україну» з малої літери:

А старий сокіл з чужої україни прибуває,

Сизокрилого орла на своїй українці стрічає.

(Грушевська)

У пісні про Морозенка цей мотив повторюється:

Поглядає Морозенко на свою Україну:

Ой що своя Україна, як мак, процвітає,

А чужая Україна, як лист, опадає.

(М. Вовчок)

Для Морозенка в неволі (не птаха-сокола на волі) своя Україна стає
чужою. У «Думах» слово «Україна» стрічається рідко. Адже синонім до неї
— це часто вживана «земля християнська» або «віра християнська» —
протиставлення «вірі бусурменській». Тому в «Думі про Марусю Богуславку»
Україна, про яку героїня призабула, не згадується. Маруся
«побусурманилася для турецької розкоші». В інших думах деколи
підкреслена «своя Україна»:

А таки хочу в своїй Україні голову покладати.

(«Дума про Самійла Кішку». — Грушевська)

У деяких історичних піснях Україна — країна козаків:

Гей то ж їхали козаченьки та із України.

(В. Антонович і М. Драгоманов)

У чотирьох думах: «Хвесько Андибер», «Іван Коновченко», «Хмельницький і
Барабаш» і «Похід на Молдавію» — є назверх декоративний епітет — «славна
Україна», який також знаходимо в історичних піснях. Цей епітет не має
точніше визначеного історичного окреслення. У двох менше відомих думах
таке окреслення, однак, переважає аж до пересади. Це «Дума про
орендарів», де сильно тавруються євреї, які вчинили козакам «багато
кривд», і «Дума про Білоцерківщину» — про «Ляхів — мостивих панів».
Перша з них найбільш кровожерна з-поміж усіх мені відомих пісень.
Антисемітизм у нас звичайно в дискусіях оминають. Щоправда, дають деколи
історичне пояснення, яке знаходимо в самій думі: погром — це відплата за
кривди. Але пояснення не є виправданням. «Усе, що не подобається нам в
інших, може привести нас до розуміння нас самих», — каже Юнг. На ту
болючу тему (антисемітизм) мені відома лише одна стаття: відважна
аналіза українського антисемітизму, зроблена Марком Царинником у
«Сучасності» на матеріалі «Щоденника» Аркадія Любченка. В «Думі про
орендарів» нічого не приховано:

«Отче наш» читайте!

На славну Україну прибувайте!

Жидів-рендарів упень рубайте!

(Грушевська)

Про це варто пам’ятати в час, коли нарешті налагоджуються взаємини між
Україною й Ізраїлем. Можна б тепер повторити такі рядки з тієї ж думи,
на цей раз вже без іронії:

А на Україні козак з жидом походжає,

Ще його вельможним паном називає.

(Грушевська)

«Дума про Білоцерківщину» також подекуди амбівалентна:

Ой чи добре пан Хмельницький починав,

Як із Берестецького року

Всіх Ляхів-панів на Україну висилав.

(Грушевська)

Критика Хмельницького за укладення миру в Білій Церкві з дозволом
полякам вертати в Україну, схрещується з критикою самої України, яку тут
репрезентує жінка:

Да вже ж на Україні не одна жінка курку зготовила,

Тебе, Ляха, кручого сина, на ніч чекала.

(Грушевська)

Тут наявна дволикість жіночого архетипу (своя-чужа, добра-зла), але про
це пізніше.

Історичні події героїчної доби козаччини віддзеркалені в піснях в
узагальненнях і дрібних деталях. Україна — жертва чужих інвазій:

Зажурилась Україна,

Що ніде прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти.

(Лукашевич)

Ой то Ляхи — вражі сини

Вкраїну зрубали.

(В. Антонович і М. Драгоманов)

Ой три літа й три неділі

Минулося на Вкраїні,

Як козака турки вбили,

Під явором положили.

(М. Максимович)

Проте її боронять (деколи невдало) славні подвижники — Байда, Кішка,
Нечай, Морозенко й багато інших. Вони готові за неї вмерти, як сини
однієї матері. Її образ — ліричний і поетичний, їхній — героїчний.

Ой огляньмося на тую Україну,

Та й обіллємся сльозами.

(Ф. Колесса)

Ой засмутилася Україна

Та як сонечко в хмарці.

(М. Драгоманов)

Деколи святкуються перемоги над ворогами:

Гей, не дивуйте, добрії люди,

Що на Вкраїні повстало:

Що за Дашевом, під Сорокою

Множество ляхів пропало.

(М. Лисенко)

Не будуть мати вражі ляхи

На Вкраїні волі.

(Доленга-Ходаковський)

Здебільшого боротьба з ворогами представлена в чорно-білих кольорах. Та
не завжди вороги тільки чорні. Подеколи відчуваються й нотки співчуття
до всіх жертв війни:

Збунтовалась Україна, попи і дяки,

Погинули на Вкраїні жиди і поляки.

Прилетіли на Вкраїну із западу гуси,

Погинули на Вкраїні невиннії душі.

(М. Максимович)

В одній пісні-псальмі про правду видно цей перший погляд на людство та
людяність, у якому правду мають не люди, а Бог:

То полетіли б ми на ту Україну,

Де нас отець і мати спородили…

gdE

котрий чоловік може ту святу правду сполняти,

То сошлеть йому Господь з неба благодати.

(М. Драгоманов)

Історичне існування України в піснях незаперечне. Воно набирає навіть
політичного забарвлення у т. зв. «Думі гетьмана Мазепи», яка стала
народною піснею. Думу цю, що починається словами «Всі покою щиро
прагнуть…», приложив Кочубей 1708 р. до свого доносу на Мазепу. В думі
двічі згадується про Україну:

По Вкраїні і той тужить:

«Мати моя старенькая!

Чом ти вельми слабенькая?

Розно тебе розшарпали…

Зжалься, Боже, Україні,

Що не вкупі має сини!

(М. Максимович)

Візія Мазепи, однак, виняткова. Здебільшого політичне існування України
не затверджене:

Була Польща, була Польща,

Та стала Росія.

(М. Драгоманов)

Соціяльні обставини також добре віддзеркалені в піснях:

Добре було нашим батькам на Україні жити,

Що не знали наші батьки панщини робити.

(Доленга-Ходаковський)

Однак, не можна не погодитися з висновками М. Драгоманова:

«Рідна сторона козаків зветься Україна… Народ жалкував на руїну Січі
царем Петром і не залишив прихильности до проклятої царем бунтарської
Січі… Народ український після Мазепи зовсім не був довольний
московськими царськими порядками…» Народ пам’ятає Запорожжя зовсім не як
розбишацьке гніздо…, а як товариство господарське, як громаду вільну.
Народ дуже ясно розумів свою осібність од Москви і як осібної породи, і
як осібної громади, так само, як він розумів у ХVII ст. осібність
України од Польщі, хоч із Москвою не ділила його та віра, що ділила
Україну від Польщі» («Політичні пісні українського народу». — Женева,
1883).

Якщо історичне поняття України очевидне, то її етнічне окреслення дуже
слабке. У понад 1000 переглянутих пісень лише раз ідеться про людей, які
живуть в Україні, як про українців.

Ой живіть, живіть, славні українці,

Та не бійтесь нікого.

(М. Драгоманов)

Правда, Шевченко також ні разу не вжив слова «українець», хоч деколи
вживав прикметник «український».

У більшості пісень Україна виступає не як категорія історична, соціальна
чи етнічна, а як поняття позаісторичне, сакральне й мітологічне. Вона,
перш за все, добре відома поза межами Козаччини. У пісні про Довбуша ми
маємо рядки:

Пішли би ми в Московщину

Та в далеку Україну.

(М. Гнатюк)

«Кто бы поверил, что галицкий пастух знает гораздо более о героях
Украины и ея историю, нежели поседелый малороссийский казак», — пише
Лукашевич («Малороссийские и червонорусские народные думы и песни»,
1836).

Деколи Україна дорожча всього, навіть родини:

Покинь, дівчинонько,

Батька, матіночку,

Помандруєш з нами

На Україночку.

(Павлик)

Покину дитину в крапивину,

Сама піду гулять на Вкраїну.

(М. Вовчок)

Поїхав би на Вкраїну,

Там дівчину знайду.

(М. Вовчок)

Україна — край свободи й невичерпних можливостей:

А я піду, молод,

На ту Україну

Щастя-долі шукати.

(О. Потебня)

Та іди на Україну,

Там знайдеш родину,

Знайдеш родину,

Любую дівчину.

(Доленга-Ходаковський)

Поїду, матінко, на Україноньку,

Собі по дівчину, вам по невістоньку.

(Доленга-Ходаковський)

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,

Іди з нами, козаками, на Україну, на слободу.

(М. Сумцов)

Здрібнілі форми «Українонька», «Україночка» доказують глибоке
прив’язання до України як до матері, матері не тільки синів своїх
козаків, а й усіх людей. Вона — всеохоплюючий архетип матері-жінки.

Ой є в мене родина, уся Україна.

(М. Драгоманов)

Найбільше нещастя — бути без неї:

Свою рідну Україну

Навіки покинув.

(М. Максимович)

Будеш паном на всю Вкраїночку.

(В. Антонович і М. Драгоманов)

Як у всіх архетипах, завжди є можливість протиставлення:

Лихая година,

Чужа Україна!

(М. Вовчок)

Великий світ Україна,

Та нігде прожити.

(Ф. Колесса)

«Україна» жіночого роду. Це не тільки категорія граматична, а й
мітологічна. Шевченко, який виріс серед народних пісень, звертався:
«Привітай же, моя ненько, моя Україно». У піснях Україна часто плаче, як
мати за сином:

За тобою, Морозенку, вся Україна плаче.

(М. Вовчок)

Заплакала Україна, така її доля.

(Ф. Колесса)

Згідно з Еріхом Нойманом, «жінка є богинею долі». Доля єднає Україну з
її синами-козаками, що часто «шукають долі». Доля невблаганна, але
досяжна.

Слова «батьківщина» в піснях немає. Також немає слова «материзна», але
жіночість майже завжди на першому плані. У наступній пісні спершу
згадується мати, лише потім батько:

Ой є в мене на Вкраїні рідненькая мати,

Вона ж мене пожалує, як свого дитяти;

Ой є в мене на Вкраїні ріднесенький батько,

Та він мене пожалує, як своє дитятко.

(М. Драгоманов)

Жіночість домінує в обрядових і жартівливих піснях. Там не згадується
слово «Україна» (хіба що в коломийці «А я піду на Вкраїну з дітьми на
свободу» — Лукашевич). Недаремно Максимович ділив українські пісні на
чоловічі й жіночі; радянські вчені, любителі «колективної творчости»,
засудили згодом цей погляд як «ненауковий». Чи не настав тепер час
оскаржити цей присуд?

Україна манить багатогранністю міту. У ній схрещуються його полюси. Тому
Україна «своя», але й «чужа»; «рідна» — й «далека»; войовнича — й
безборонна; «славна» — й страдницька; «вільна» — й поневолена; багата —
й окрадена; весела — й сумна; приманлива — й ворожа. Але тому, або
помимо того, вона — одинока.

Похожие записи