РЕФЕРАТ

на тему:

Русанівський В.М. Життєвий шлях і творча діяльність

ПЛАН

Вступ

1. Становлення В.М.Русанівського як науковця

2. Основні наукові досягнення В.М.Русанівського

3. Боротьба В.М.Русанівського за українську мову

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Ім’я Віталія Макаровича Русанівського – ціла епоха в українському
мовознавстві. Якої б галузі не торкнутися – граматичної чи лексичної
семантики, історичної граматики чи історії української літературної
мови, соціолінгвістики, стилістики чи філософії мови, теоретичних чи
практичних питань славістики, лексикології, лексикографії, орфографії, –
всюди академік Русанівський сказав своє вагоме й переконливе слово
вдумливого дослідника, чиї наукові ідеї сприяли розвиткові науки про
мову, мову й національну культуру, мову й національну свідомість,
загалом становили незаперечний внесок в українознавство.

1. Становлення В.М.Русанівського як науковця

Талант Русанівського-філолога – не випадковий: любов до слова прищепили
йому в сім’ї. Народився Віталій Макарович 25 червня 1931 р. в Харкові.
Батько його, Макар Олексійович Русанівський – відомий шевченкознавець,
1939 р. захистив кандидатську дисертацію. Об’єктом його дослідження була
творчість харківських романтиків у порівнянні, зіставленні з творчістю
Тараса Шевченка. У перші дні війни Макара Олексійовича було заарештовано
й звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Без суду й
слідства його стратили в Лук’янівській в’язниці Києва. У 1956 р. М.О.
Русанівського було посмертно реабілітовано, а 10 травня 1989 р. Комісія
партійного контролю ЦК Компартії України прийняла постанову про партійну
реабілітацію безпідставно репресованого колишнього декана філологічного
факультету Київського університету доцента М.О.Русанівського.

Мати Віталія Макаровича, Середа Лизавета Омелянівна, все життя
присвятила шевченкознавству. Із своїм майбутнім чоловіком познайомилася
в Харкові, де навчалася в Інституті народної освіти. Коли переїхали до
Києва, купили хату на Батиєвій горі, там жили з батьками й двома синами.
Нелегка доля випала жінці: страшні роки війни, арешт чоловіка, на руках
двоє дітей.

До війни Віталій навчався в 115-й київській середній школі, а після
війни пішов одразу в п’ятий клас. У 1949 р. він з медаллю закінчує школу
і вступає до Київського державного університету. Щоправда, зарахували
його студентом тільки після виклику до спецчастини, де цікавилися
батьком. Віталій мав довідку про смерть батька 26 липня 1941р.

Навчаючись на українському відділенні, Віталій спеціалізується з
мовознавства, пише дипломну роботу з історичної граматики у доцента
Петра Дмитровича Тимошенка. Відомий фахівець з історії української мови
П.Тимошенко став керівником кандидатської дисертації В.М.Русанівського,
скерував його наукові інтереси на дослідження писемних пам’яток
української мови. 1959 р. 28-річний дослідник публікує вагому працю –
“Значення і взаємозв’язок граматичних категорій виду і часу в
українській мові ХVІ – ХVІІст.”, а 1960 р. – захищає кандидатську
дисертацію і приходить працювати до Інституту мовознавства ім.
О.О.Потебні Академії наук. Саме тут розкрилася всебічна лінгвістична
обдарованість Віталія Макаровича: він розробляв питання правопису,
досліджував граматичну будову української мови, вивчав співвідношення
граматичної і лексичної семантики, займався проблемами термінології.

2. Основні наукові досягнення В.М.Русанівського

Як співавтор академічних праць, В.Русанівський завжди дбав про
використання нових методів дослідження граматичних, лексичних,
стилістичних явищ. В усіх своїх працях він дотримувався наукового
принципу поєднання історичного і синхронно-описового підходу до
аналізованих мовних одиниць, процесів. Як справжній філолог, стежив за
новими текстами, в яких виявлялися потенційні можливості української
літературної мови, її стильової різноманітності.Захоплено працював
В.Русанівський над пам’ятками історії української мови, разом із М.Пещак
розробив правила видання пам’яток, якими керуються дослідники – історики
мови, застосував їх у публікації українських грамот ХV ст.

Поряд з історичними дослідженнями, В.Русанівський багато уваги приділяв
вивченню граматичної будови української мови, зокрема опису системи
українського дієслова. Дієслівні категорії виду і часу в писемних
пам’ятках української мови ХVІ – ХVІІст. визначили, очевидно, інтерес до
дієслова як об’єкта глибокого наукового аналізу в наступні роки. Талант
автора виявився, зокрема, і в тому, що кожну глибоко теоретичну тему він
висвітлював популярно, викладав її дохідливо, переконуючи в доцільності
саме такого, а не іншого підходу. До вивчення дієслова В.Русанівський
застосував не лише синхронно-структурний, а й діахронний підхід, тобто
українське дієслово постає перед нами як динамічна система, в якій
відбуваються постійні зміни.

Оригінальність вирізняла дослідження вченого про дієслово серед подібних
наукових розвідок у слов’янському мовознавстві. У 1970 р. науковець
захистив докторську дисертацію, присвячену вивченню структури
українського дієслова. Розділ про дієслово увійшов до великої
колективної праці “Сучасна українська мова. Морфологія” (1969). Це один
з шести томів академічного курсу “Сучасна українська літературна мова”.
Колектив, який працював над українською морфологією, очолював
В.Русанівський. Жодна слов’янська мова на той час (70-і роки ХХ ст.) не
мала такого системного опису літературної мови.Залюблений у дієслово,
В.Русанівський створює цікаву популярну працю, розраховану на вчителя,
учня, студента, – “Дієслово – рух, дія, образ” (1977).Як історика мови
його захоплювала динаміка змін словникового складу мови: він вивчав
етимологію слів і розвиток їхньої семантики у зв’язку з розвитком
пізнання, з внутрішніми законами розвитку мови. Розвідки-блискітки
автора про історію окремих слів прикрашають працю з історії української
лексики. Як приклад, можна навести міркування В.Русанівського про
термінологічний зміст слова держава.

За спостереженням автора, відповідне поняття у “Повісті минулих літ”
передавалося словом земля, як правило, з означенням руська. Для
номінації інших, чужих держав використовувалося слово страна, звідси –
первинне значення російського слова странный – “людина з інших країн”. В
українській мові ХІV–ХV cт. у значенні “держава” використовувалося слово
земля, значно рідше – назва держава. Очевидно, зазначає дослідник, саме
в цей час відбувалося розмежування старослов’янського слова дрьжава
“сила”, “міць” і українського держава – “країна”. Поширеним на той час
було і слово краина в термінологічному значенні “окрема країна”. Так
простежує В.Русанівський семантичні зв’язки слів земля, держава, країна,
край, які використовуються для номінації близьких або тотожних
понять.Проте дослідника цікавила не лише історія окремих слів.

За писемними пам’ятками він бачив закономірний процес формування
української літературної мови, який уявляв як історію розвитку мовних
стилів. За його активної участі як редактора другого тому вийшла в світ
двотомна праця “Курс історії української літературної мови“ (1961). Коли
відкрилися нові джерела вивчення української літературної мови
(повернення в український літературно-мовний процес нових імен, зняття
ідеологічних заборон), В.Русанівський створює нову працю – новий
підручник з історії української літературної мови (Історія української
літературної мови. – Київ: АртЕк, 2001. – 391 с.).На думку вченого,
“історія української літературної мови – це таїна за сімома печатками”.
І річ не тільки в тому, що найдавніші писані пам’ятки втрачено, часом
про них є лише згадки, як, наприклад, про договори , що їх укладали
руські князі з греками (907, 912, 945, 971 років). Від багатьох своїх
писемних пам’яток ХІ – ХІІ ст. українці були відчужені через те, що
офіційна наука пропонувала великодержавницький погляд на розуміння назв
руська мова, давньоруська мова, спільноруська мова. І про ці назви, і
про функціонування різних літературних мов в українській культурі Х –
ХІІІ ст. пише В.Русанівський з глибоким знанням історії,
суспільно-політичних умов життя українців у віддалені в часі історичні
періоди.

Погляд академіка на історію української літературної мови нерозривно
пов’язаний з теорією розвитку літературної мови як репрезентантки
національної єдності й високого рівня національно-мовної свідомості.
Досліджуючи тексти, створені українською мовою в ХІХ – ХХ ст., він
засвідчував вироблення літературних норм, постійну динаміку взаємодії
експресивних і функціональних стилів літературної мови, зростання ваги
індивідуально-стильової мовної практики в літературно-мовному
процесі.Учасники інститутського філософського семінару згадують цікаві й
глибокі дискусії, які організовував на семінарі його керівник
В.Русанівський. Він завжди подавав приклад оригінального підходу до
актуальних проблем мовознавства, серед яких домінували питання мови і
культури, соціолінгвістики, філософського осмислення мовних явищ і
розвитку мовно-культурних традицій. З ім’ям В.Русанівського пов’язана
актуалізація в історії української культури проблеми “Мова як частина
національної культури”. У розділах колективних праць він накреслив
можливі напрямки висвітлення цієї галузі.

Академікові В.Русанівському вдалося поєднати глибину структурного
аналізу мовно-часових зрізів, тобто історично-мовні факти, добуті з
писемних пам’яток минулих століть, і життя сучасного українського слова,
а також узагальнити праці інших дослідників. Автор вибудував власну
концепцію історії української літературної мови.Особливе місце в історії
української літературної мови він закономірно відводив Т.Г.Шевченкові.
До мовотворчості геніального письменника вчений звертався не раз. А в
монографії , що має символічну назву “У слові – вічність”, дослідник
запропонував свою інтерпретацію мовних джерел, на яких формувалася
поетична мова Т.Шевченка, що стала основою загальнонаціональної
літературної мови, висвітлив співвідношення загальномовного та
індивідуально-авторського в мовній практиці поета, наголосив на зв’язку
світогляду й мови Кобзаря. Монографія В.Русанівського про мову
Т.Шевченка – це нагадування всім сучасним науковцям про те, що
Шевченкове слово має бути постійним об’єктом вивчення лінгвістів,
літературознавців, фольклористів, культурологів, що в кожний історичний
період мають з’являтися нові інтерпретації текстів Шевченка,
осмислюватися новими поколіннями читачів ідеї, втілені у вічному слові
поета.Не можна не відзначити великий доробок В.Русанівського в галузі
лексикографії. Він – член редколегії, один із редакторів і укладачів
“Словника української мови “ в 11-ти томах. Це найбільший за обсягом і
лексикографічним опрацюванням української лексики і фразеології словник,
значення якого виходить далеко за межі національної культури. За
концепцією вченого було створено «Великий російсько-український словник
наукової термінології», що охоплює понад 300 тис. слів з різних
термінологічних систем.

Починаючи з 1975 р., В.Русанівський бере безпосередню участь у виданнях
“Орфографічного словника української мови”, дбає про збільшення реєстру
словника, про відбиття в ньому постійних змін, характерних для розвитку
літературної мови.Академік В.М.Русанівський мав рідкісний талант людини,
яка поєднувала працю науковця й організатора науки. Упродовж 1964 –1981
років він працював заступником директора Інституту мовознавства ім.
О.О.Потебні, з 1981 р. до 1996 р. – директором цього Інституту; протягом
1978 – 1993 років був академіком-секретарем відділення мови, літератури
та мистецтвознавства АН України.

Упродовж 1982 – 2006 років учений очолював Український комітет
славістів.Як засновник і перший завідувач відділу культури мови
Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні (1971) академік В.М.Русанівський
визначив перспективу відділу на десятиліття вперед. За його концепцією
було започатковано щотижневу передачу на українському радіо “Слово про
слово” (редактор Н.К. Бойко), телепередачу “Живе слово” (редактор
К.П.Розстальна). Через ці інформаційні канали в умовах бездержавності
української нації здійснювалася надзвичайно важлива робота поширення
відомостей про українську словесність, національну культуру,
виконувалася важлива суспільна функція філологічної науки – плекання
любові до рідної мови, виховання мовно-національної свідомості.

3. Боротьба В.М.Русанівського за українську мову

“Екологія мови й культури – реставрація совісті” – так назвав свою
доповідь В.Русанівський на установчому з’їзді Товариства української
мови ім.Т.Г.Шевченка 11 лютого 1989 р. Наповнена цінним
соціолінгвістичним матеріалом, вона теоретично й практично
обґрунтовувала необхідність прийняття закону про державний статус
української мови. Академік-мовознавець говорив: “Патріотизм починається
зі ставлення до своєї мови. Об’єктивно поняття рідної мови виступає
поряд із поняттями рідного дому, батьківської хати, материнського тепла,
вітчизни, тобто мова сприймається не просто як засіб комунікації, і
навіть не як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з
головних джерел, що живлять патріотичні почуття, як рецептор
духовно-емоційного життя людини. Рідна мова є одним із головних засобів,
за допомогою яких створюється соціальний механізм успадкування культури
від покоління до покоління, тобто вироблення національної культурної
традиції… Позбавити людину рідної мови – чи то згідно з її волею чи
всупереч їй – аморально: це те саме, що підрізати коріння її духовності
”.

Варто враховувати той момент, що висловлювання, які прозвучали в
багатолюдній аудиторії з уст академіка про національну самосвідомість,
рідну мову, потребу досягнення престижності української мови, були, з
погляду тодішньої ідеології, неоднозначними й надто сміливими. Але
В.Русанівський розумів, що саме він, директор Інституту мовознавства ім.
О.О.Потебні, академік, має взяти на себе відповідальність за припинення
згубної політики денаціоналізації, виступити з науковим обґрунтуванням
необхідності утвердження державного статусу української мови. Саме тому,
що директор В.Русанівський зайняв чітку позицію, тодішнє найвище
партійне керівництво в Україні не змогло домогтися від Інституту
мовознавства підтримки ідеї про дві державні мови в Україні.

Відомо, яким непростим виявився шлях утвердження в незалежній Україні
української мови як державної. В умовах комерціалізації видавництв,
електронних засобів інформації зменшувалася кількість українськомовних
видань, радіо- і телепередач, на найвищому державному рівні не було
створено державної програми розвитку української мови. Натомість
науковці, журналісти, письменники були втягнуті в дискусію про реформу
українського правопису. В.Русанівський гостро критикував т. зв. “азбучну
війну”, яка відволікала громадськість від нагальних конкретних справ,
націлених на розширення функцій української мови, на зростання її ваги в
освіті, культурі тощо.

Професіонал своєї справи, він не робив з питань українського правопису і
загалом із святих почуттів любові до рідної мови бізнесу, не здобував на
мовних проблемах політичних дивідендів.

Прикутий до ліжка, В.Русанівський продовжував редагувати орфографічний
словник, багатотомний тлумачний словник, працювати над
теоретико-лінгвістичними засадами та інформаційно-комп’ютерним
забезпеченням українських лінгвістичних інтелектуальних систем,
прогнозувати розвиток соціолінгвістики й діалектології, стежити за
новими творами сучасної художньої літератури, аналізувати мову творів
для дітей. Йому боліли питання, пов’язані зі зниженням рівня грамотності
сучасних видань і засобів масової інформації, він уболівав за культуру
мови шкільних підручників, вважав невідкладною справою поширення
лінгвістичних знань, відомостей з культури мови.

Про складні наукові питання В.Русанівський умів писати просто, цікаво,
вміло користувався засобами логічного мислення, переконливими
аргументами. Любив дотепне слово, цінував гумор і в життєвих ситуаціях,
і в словесній грі. Незважаючи на всі свої посади, почесні звання й
нагороди, був дуже простою, демократичною людиною, Учителем з великої
літери. До нього йшли за порадою, до його критичного слова прислухалися.
Він підготував понад сорок кандидатів і докторів філологічних наук. А
наукові здобутки академіка Віталія Макаровича відомі не лише в Україні.

Своєю діяльністю він сприяв тому, щоб українське мовознавство займало
гідне місце у світовій науці про слов’янські мови.Кожний з наукових
напрямків, що їх репрезентував своїми розвідками В.Русанівський,
заслуговує на те, щоб у нових умовах, на якісно новому рівні
інформаційного забезпечення продовжувати вивчення української мови, яка
була для вченого і об’єктом наукового дослідження, і сферою вияву
глибинних почуттів, і надією на неперервність традицій національної
культури, освіти, науки.

Висновок

Русанівський Віталій Макарович. 25.06.1931 (Харків) — 29.01.2007 (Київ).
Мовознавець, академік Національної академії наук України

Захистивши 1960 р. кандидатську дисертацію з історичної граматики
української мови, вчений приходить до Інституту мовознавства
ім. О. О. Потебні, з яким пов’язав усе своє подальше життя. Тут у всій
глибині розкрилася його лінгвістична обдарованість, різнобічність
наукових інтересів і уподобань: історія української та інших
слов’янських мов, лексикографія, граматика, правописні проблеми,
структура мови, комунікативна лінгвістика. За його безпосередньою участю
та під його керівництвом Інститут мовознавства видав такі без
перебільшення епохальні праці, як «Словник української мови» в 11-ти
томах, «Сучасна українська літературна мова» в 5-ти томах, «Історія
української мови» в 5-ти томах, низка словників. Він є автором 46
монографій та підручників, більш як 250 наукових статей.

Не лише дослідницький, а й організаторський талант Віталія Макаровича
змужнів у цьому інституті. Він є фундатором, першим завідувачем відділу
культури мови, потім очолив відділ теорії та історії української мови, а
згодом — відділ західно- і південнослов’янських мов. Багато років
В. М. Русанівський був заступником директора Інституту мовознавства, а з
1981 р. понад 15 років очолював цю установу. Надзвичайна широчінь
філологічної ерудованості, енергійність, людська привабливість і
порядність зумовили його успішну багаторічну роботу на посадах
академіка-секретаря Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН
України, голови Українського комітету славістів. В. М. Русанівський
підготував 12 докторів та 30 кандидатів філологічних наук із різних
спеціальностей: українська мова, російська мова, загальне мовознавство,
західнослов’янські мови. Але цим не обмежується коло учнів Віталія
Макаровича: для більшості українських лінгвістів, які професійно
сформувалися в 70—80-і роки, він є духовним наставником, людиною, яка
щедро обдаровує інших продуктивними ідеями. Як головний редактор журналу
«Мовознавство» Віталій Макарович доклав багато зусиль для зростання
світового авторитету цього наукового органу.

Список використаної літератури

Енциклопедія українознавства. В 4-х тт. – К., 1992-1994.

Голубицька М.С. Віталій Макарович Русанівський – видатний український
мовознавець. – К., 2004.

Основи мовознавства / За ред. Кочерган. – К., 2004.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи