Роль оцінки у формуванні зіставного відношення в складних конструкціях
сучасної української мови

У зв’язку з визнанням антропоцентризму такою універсалією, що
характеризує будь-яке мовне явище і пов’язується із суб’єктивністю в
мові, важливе місце в мовознавстві зайняли дослідження різних
суб’єктивно-модальних значень, зокрема значення оцінки. Оцінний
компонент знаходить своє вираження і в категорії зіставлення, такому
логіко-мисленнєвому концепті, що у своєрідний спосіб репрезентований у
структурі синтаксичних одиниць, які активно й різноманітно функціонують
у сучасній українській мові.

Актуальність теми визначається потребою проаналізувати зіставні
конструкції сучасної української мови з боку їх семантичної організації
і визначити, яку роль у формуванні цих конструкцій відіграє оцінний
компонент. Аналіз категорії оцінки подано в аксіологічних працях
(Ю.Д.Апресян, Н.М.Арват, Н.Д.Арутюнова, А.Вежбицька, О.М.Вольф, В.Г.Гак,
Т.А.Космеда, Е.Сепір, О.Д.Шмельов та ін). Це значення згадується в
синтаксичних описах слов’янських мов, а саме у вченнях про типи складних
речень (Н.О.Андрамонова, Л.М.Байдуж, Л.В.Бережан, В.А.Бєлошапкова,
І.Р.Вихованець, А.П.Грищенко, І.Н.Кручиніна, В.Г.Мараховська,
С.В.Мясоєдова, П.Б.Ткач, Н.А.Ніколіна, І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк,
М.Ф.Кобилянська, Н.П.Шаповалова, Н.А.Широкова), у семантичних працях
(Н.Д.Арутюнова, О.Бєличова-Кржижкова, О.П.Бондарко, В.Г.Гак,
Т.В.Шмельова) і працях із прагматики (Т.А. Ван Дейк, Дж.Остін,
Г.Г.Почепцов, Ю.С.Степанов, І.П.Сусов, Дж.Р.Сьорль). Однак предметом
спеціального дослідження зіставні конструкції, що містять оцінну
семантику, ніколи не ставали.

Метою дослідження – виявити роль оцінного компонента у формуванні
зіставного відношення.

Дослідження складносурядних зіставних речень довело, що всі вони тією чи
іншою мірою містять оцінний компонент. Ця особливість зумовлена тим, що,
відбираючи ситуації для їх репрезентації в конструкції зі змістовим
відношенням зіставлення, мовець оцінює їх відповідно до критерію
подібності чи відмінності й визначає ту ознаку, яку він бажає зіставити.

Для зіставлення мовець обирає не будь-які дві ситуації, а ті, які, на
його суб’єктивну думку, можуть виконати визначену ним роль у реалізації
комунікативного наміру. Ситуативна близькість двох пропозицій, їх
спорідненість (асоціативна співвіднесеність) стосовно певної ознаки
становить той чинник, який дозволяє мовцеві зіставити ці ситуації, щоб
на фоні їх репрезентації висвітити бажаний значеннєвий елемент і
показати своє бачення світу, свою систему цінностей і орієнтирів.
Вираження мовцем власного, одиничного й унікального, бачення
співвіднесеності фрагментів світу можливе лише як наслідок його оцінки
обох ситуацій щодо їх близькості (подібності чи відмінності), так й
оцінювання ним того комунікативного ефекту, який може виникнути через
зіставлення.

Роль оцінки як суб’єктивного чинника формування зіставних конструкцій
можна схарактеризувати як двоактну дію. На першому етапі мовець оцінює
можливість зіставлення ситуацій щодо їх відповідності одна одній, тобто
їх потенційну зіставлюваність, на другому ж оцінці піддається той
комунікативний ефект, який може бути здійснений унаслідок зіставлення
ситуацій.

Кожен із актів (етапів) характеризується своєю специфікою й відіграє
визначену йому роль. Так, на етапі відбору ситуацій мовцем визначаються
принципові моменти, які впливають на те, чи можуть бути ті чи інші
ситуації зіставлені. Зокрема, оцінюється співвіднесеність учасників
подій, станів речей, ситуацій дійсності, здійснювані ними дії або вияви
ознак, певні обставини, навколо яких утворюється певна ситуація, та
з’ясовується різниця чи подібність цих характеристик. У такий спосіб
виявляється можливість зіставлення ситуацій. На наступному етапі мовець
визначається, який саме значеннєвий компонент він бажає зіставити:
будуть то риси подібності зіставлюваних реалій дійсності чи риси
відмінності між ними. Пошук цього компонента не є випадковим, а
підпорядкований комунікативному задуму мовця, тобто тій меті, заради
якої він і формує висловлення-зіставлення.

Отже, на першому етапі мовець віднаходить дві реалії, які можуть бути
зіставлюваними. Важливим для мовця є їх співвіднесеність, що на рівні
мовної реалізації виявляється в першому ряді семантично (асоціативно)
співвіднесених лексем чи їх еквівалентів. Другим складником цього етапу
є власне зіставлення характеристик цих реалій, а відповідно – оцінка цих
характеристик і виявлення рис подібності чи відмінності між ними. У
такий спосіб мовець обирає об’єкти А і Б, які наділяються
характеристиками А1 і Б1, причому ці характеристики або подібні, або
відмінні, що врешті-решт визначатиме, чи зіставлятиме він їх, чи
протиставлятиме. Відтак, схематично механізм залучення оцінки (О) для
формування зіставного значення на першому етапі можна відобразити так:
О1 = А+ Б ? співвіднесені за якимсь параметром; О2 = А1 і Б1 – подібні,
О2? = А1 і Б1 – відмінні. Такі оцінки основних складових (двох
асоціативних рядів) дозволяють два варіанти реалізації: 1) О1 (А + Б) +
О2 (А1+ Б1) = ситуації подібні в чомусь, 2) О1 (А + Б) + О2? (А1 + В1) =
ситуації відмінні в чомусь, наприклад: 1) Вони тримають його за руки й
попід ноги, а я посередині (Гр. Тютюнник) = О1 (вони, я) + О2 (тримають
за руки й попід ноги, тримаю посередині) ? ситуації подібні, оскільки
характеризуються дією учасників, спрямованою на один об’єкт; 2) Я б’юся
цілими днями, як риба об лід, а вони ані за холодну воду (Із усного
мовлення) = О1 (я, вони) + О2 (б’юся цілими днями, як риба об лід, тобто
працюю/ані за холодну воду, не працюють) ? ситуації відмінні,
протилежні.

Оцінний компонент змісту відіграє важливу роль у формуванні тих
зіставних висловлень, у яких мовець зіставляє ознаки учасників, які
виявляються по-різному. Наприклад, у висловленні Сам він (Пилип Сиваш. –
М.Г.) прожив уже пів сотні й шість літ, але сивина ледве починала
проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини – такі косарі, що
й трава перед ними горить (Б.Грінченко) спочатку позначається учасник
ситуації Пилип Сиваш, характеристику якого мовець визначає позитивно
(прожив п’ятдесят шість років, а ще не сивий, бо здоровий, добрий
чоловік); його ж сини, їхня майстерність оцінюються ще вище. Їх
схарактеризовано за допомогою одного з яскравих засобів експресивного
синтаксису – займенниково-співвідносного механізму з акцентованим
співвідносним словом якісної семантики такі та підпорядкованої йому
підрядної частини “що й трава перед ними горить”, змістом якої є
перебільшення, удаваний, неймовірний стан речей [6, 81-87; 7, 16], що й
надає характеристиці синів переконливості, а зіставному висловленню в
цілому – більшої виразності, експресії.

Непересічне значення має оцінний компонент у тих висловленнях, де одна
пропозиція експлікує вияв негативної ознаки, а інша – позитивної або
навпаки, наприклад: У вічі як лис, а за очі як біс (Народна творчість),
Моя мама квітчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе
старчиху (І.Нечуй-Левицький).

Проте у деяких випадках не яскраво виражені відмінні/подібні ознаки
репрезентованих у висловленні реалій дійсності. За таких умов оцінний
компонент відіграє мінімальну роль у творенні зіставного відношення.
Так, у реченні У вуличці повно пухкої пилюки, вона після ночі
прохолодна, а вище, на толоці, там і споришець тобі босі ноги росою
полоскоче – [це остаточно розганяє твій сон] (О.Гончар) мовець подає дві
схожі ситуації (пухка пилюка – прохолодна і споришець у росі теж
прохолодний), які зіставляються на підставі різної їх локалізації, що не
вимагає від мовця залучення оцінного критерію. Другий компонент
зіставної конструкції розглядається мовцем як такий, що доповнює перший
і дозволяє обґрунтувати наступну ситуацію (“це остаточно розганяє твій
сон”), тобто мовець вважає пропозитивний зміст першої частини
недостатнім для того, щоб заключне судження “це остаточно розганяє твій
сон” було достовірним, а тому залучає другу пропозицію, яка підтверджує
першу. Таким чином укупі пропозиції зіставної конструкції націлені на
те, щоб заключне судження було достовірним й умотивованим. У цьому
контексті компоненти зіставної конструкції функціонально зближаються з
компонентами градаційних речень [5], пор.: У вуличці повно пухкої
пилюки, вона після ночі прохолодна, а там ще і споришець тобі босі ноги
росою полоскоче, вище, на толоці, – [це остаточно розганяє твій сон].

???????????????x

???????????x

???????????x

Pвого солдата кілька дитячих і дівочих, білих і заквітчаних
по-святковому голів. А в дворі у сусіда Струка стояло біля тину і
дивилося двоє дівчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантиною
(Б.Грінченко). Як видно з наведеного контексту, усі три конструкції зі
сполучником а емоційно, суб’єктивно не забарвлені, у них мовець ані
засуджує, ані віддає перевагу якійсь ситуації перед іншою, він лише
репрезентує звичайний вихідний день у селі, констатуючи, що з ким
відбувається чи хто чим зайнятий тощо.

Майже відсутнім виявляється оцінний зміст у творенні тих висловлень, які
презентують пряму (невласне пряму) мову якихось осіб в одній ситуації
мовлення. Незалученість оцінки до формування таких висловлень
зумовлюється тим, що операція зіставлення прибирає на себе функції
констатації подій, так би мовити “голої фактографії”, наприклад:
Дворецький до того (до бешкету в його господарстві – М.Г.) не привик,
щось їм сказав, а вони: “Гетьманський служка обидив Запорозьку Січ. Не
дамо обиджати себе, панове!”…і – вбили (Б.Лепкий). Такі зіставні
ситуації можуть поширюватися й далі відповідно до кількості учасників
мовленнєвої ситуації (він сказав:…., а той відповів:…, а третій
піддакнув:…, а одні закричали:.., а інші хоч би що… і т.д.).

Оцінний компонент слабко виявляється й у тих висловленнях, де мовець
зіставляє дві ситуації, у яких в одній відображено ситуацію іменування
певної реалії дійсності, яка в іншій дублюється, але з іншим наповненням
та іншим результатом, причому мовленнєвий акт твориться без бажання
оцінити, скажімо, влучність того чи іншого номінанта, а лише з метою
інформування співрозмовника або читача, наприклад.: Перевертнями,
яничарами, а в наш час манкуртами називають люди таких осіб, які за
масну юшку готові навіть від рідної матері відректися (А.Лотоцький). У
наведеному прикладі мовець лише обмежується констатацією, пор.: Колись
люди називали таких осіб, які за масну юшку готові навіть від рідної
матері відректися перевертнями, яничарами, а в наш час – манкуртами, що
й дозволяє говорити про відсутність виявленого оцінного значення у
висловленні.

Одначе зазначені випадки нівелювання оцінного компонента в зіставних
конструкціях не заперечують загального положення про те, що оцінний
компонент у більшості випадків, зокрема в конструкціях із яскраво
вираженим зіставним значенням, відіграє суттєву смислоструктурувальну
роль у процесі формування головного – зіставного – змістового
відношення.

У творенні переважної кількості висловлень зі значенням зіставності
важливим для мовця видається не лише зіставлення ситуацій, тобто
нейтральне, констатаційне їх представлення, а й певна оцінка відповідно
до шкали цінностей. Ця шкала може бути загальнолюдського характеру, а
може репрезентувати лише аксіологію мовця. Відштовхуючись від цієї
шкали, мовець визначається, яку ситуацію поставити першою, а яку –
другою. Цим самим він прагне досягти певного комунікативного ефекту.
Тобто можна говорити про те, що оцінний компонент змісту в зіставних
конструкціях виявляє себе як оцінка мовцем комунікативної перспективи
висловлення.

Зазвичай на місце першої частини висловлення мовець ставить більш
нейтральну пропозицію, як, наприклад, у висловленні Бувало, й заперчить,
і покричать з головою одне на одного, а хлопці з вилами вже на возі і
хтось з них забирає в свої руки віжки (Ю.Мушкетик). На перше місце
мовець виносить ту пропозицію, у якій представлено більш помірковану,
нейтральну поведінку учасника події, тоді як у другій відображено дії,
які здаються мовцеві занадто різкою, неадекватною реакцію на ситуацію,
що склалася. За рахунок цього мовцеві вдається засудити ці дії й у такий
спосіб досягти бажаної комунікативної мети. Важливу роль відіграє
оцінний компонент у формуванні тих висловлень, де мовець у першу частину
вводить зображення потенційного, бажаного, а в другій частині
протиставляє йому дійсне, наявне, що отримує його негативну оцінку. Так,
наприклад, у реченні [Людину прикрашають діла, а не слова.] Треба, щоб
діло стояло, а слова… що слова! [Слово – добро, коли воно в лиху
годину веселить душу товариша, коли воно піднімає її на подвиги чи на
добру роботу] (О.Довженко) автор зіставляє дві ситуації, одну з яких
вважає за еталон, ідеал, загальнолюдський принцип (“працювати треба
завжди”), а іншу – за таку, що має реалізуватися лише за певних умов
(“говорити слова треба лише тоді, якщо вони веселять і допомагають
працювати”).

Зіставлення, поєднані з оцінним значенням, міститься й у висловленнях,
які мовець вибудовує за критерієм “погано-добре”, тобто співвідносить
дійсність із певною шкалою цінностей й визначає одну із ситуацій як
позитивну, а іншу – як негативну, наприклад: Ти ось який сокіл
повітряних сил, груди в орденах, а я… [Чи пара я тобі? – І навіть
пожартувала: — Бо ще й на тебе заяву напишуть: дипломат-аташе, чи як це
там у вас, а дружину собі окупаційну взяв… (О.Гончар). Для авторки
висловлення існує певна шкала цінностей, у зіставленні з якою її
життєвий шлях не співмірний зі шляхом бойового героя. У цьому прикладі
за ту шкалу, за якою мовець оцінює позитивність/негативність ситуацій,
слугує суспільна думка.

У цілому ж оцінний потенціал зіставних конструкцій надзвичайно високий,
що зумовлює їх широке побутування в мовленні. Комунікативна перспектива
зіставних конструкцій із оцінним компонентом змісту також визначає їх
широке використання мовцем як своєрідних мовленнєвих дій, які
характеризуються певною іллокутивною силою, тобто спрямовані або на
безпосереднє виконання слухачем певних дій, або ж на правильне
сприйняття ним ситуацій тощо.

Так, наприклад, оцінний компонент може сприяти створенню в межах
зіставної конструкції контексту виправдання, а в більш широкому
мовленнєвому контексті ця конструкція може виступати як тло для
контексту осуду. Говорячи про контексти осуду, варто зазначити, що
зіставні конструкції із оцінним компонентом використовуються в них
досить широко. Це зумовлено тим, що мовець у таких конструкціях може
зіставити два стани речей, один із яких міститиме позитивну оцінку
якихось ситуацій, а інший негативну, на їх тлі у слухача може з’явитися
можливість зрозуміти негативність його дій, рис, ознак чи варту
засудження поведінку інших тощо. Наприклад, у висловленні Мотря пригнала
в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену
кішку (І.Нечуй-Левицький) мовець одну ситуацію маркує як позитивну, а
іншу, гіпотетичну, уже передбачає як негативну, чим і вказує слухачеві
на те, що один із суб’єктів зіставлення вартий осуду. Це, в свою чергу,
може спричинити до певних дій слухача. Отже, такий хід мовця, а саме
використання зіставної конструкції, окрім констатації певної
невідповідності між загальноприйнятим, бажаним, реальним позитивним та
наявним негативним, ще й наділений неабиякою іллокутивною силою,
внаслідок чого зіставна конструкція перетворюється на непряме
спонукання. Наприклад, висловлення Ти тут сидиш, а люди гроші заробляють
(Із усного мовлення) у непрямий спосіб спонукає слухача: іди, працюй,
заробляй гроші, а не байдикуй. Якщо ситуації для зіставлення підібрані
мовцем вдало, ураховані позамовні чинники мовленнєвої ситуації (хто
спілкується, який їхній статус, де й коли відбувається процес
спілкування тощо), то вірогідно, що відповідна комунікативна мета буде
досягнута: слухач змінить свою поведінку або по-іншому поставиться до
певної ситуації, забажає її покращити, виправити, виконає належну дію
без прямого наказу чи силових змушувань.

Отже, оцінка, оцінний компонент змісту різною мірою залучені до
формування зіставного відношення між компонентами. Причому залученість
оцінки виявляється на двох етапах: на рівні оцінювання придатності
ситуацій для зіставлення та на рівні оцінювання мовцем комунікативної
перспективи сформованого ним зіставного висловлення. Наявність оцінного
компонента у зіставних висловленнях зумовлює їх широке використання як у
різноманітних мовленнєвих контекстах (осуду, схвалення, погрози,
нарікання, жаління та ін.), так і як непрямих спонукань, які ґрунтуються
саме на ефекті зіставлення ситуацій.

ЛІТЕРАТУРА

Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт. – М.:
Наука, 1988. – 340 с.

Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. – М.: Языки русской культуры, 1999.
– 896 с.

Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. – М.: Наука, 1985. – 228 с.

Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. –
М.: Наука, 1972. – С.349-372.

Спільник Т.М. Градаційне відношення в структурі складних сполучникових
конструкцій сучасної української мови. Дис. … канд. філол. наук. –
Харків, 2004. – 178 с.

Ткач О.В. Роль фразеологізмів в організації займенниково-співвідносних
речень із корелятами якісно-кількісної семантики // Вісник Харківського
університету. – №408. – Харків, 1998. – С.81-87.

Ткач О.В. Складнопідрядні речення з корелятами якісно-кількісної
семантики в сучасній українській мові. Автореф. … канд. філол. наук.
10.02.01. – Харків, 2000. – 18 с.

Ткач П.Б. Значення преференції та його вираження у складних синтаксичних
конструкціях сучасної української мови. Дис. … канд. філол. наук.
10.02.01. – Харків, 2004. – 201 с.

Похожие записи