Реферат на тему

Різні аспекти мовознавства XVIII століття. Виникнення порівняльного
історичного мовознавства.

1-Й АСПЕКТ:

18 століття в області мовознавства цікаве постановкою деяких загальних
питань лінгвістики, особливо питанням про походження мови. Якщо раніше
ідея божественного походження мови користувалася великою популярністю,
то тепер автори намагаються затвердити людину творцем мови. З такою
ідеєю виступає Ж.-Ж. Руссо. Він розробляє теорію «суспільного договору».
Суть її в тім, що люди домовилися між собою, як люди називатимуть
предмети і т.п. і створили собі мову. Ця теорія прогресивна тим, що
ліквідовує божественне походження мови, підкреслюючи соціальну роль і
характер мови. Аналогічну точку зору виказав і А. Сміт.

Разом з цією теорією існувала інша теорія, створена представником
німецького романтизму Хердером. Згідно його концепції, джерела
походження мови слід шукати в потребах внутрішнього світу людини. Хердер
написав трактат «Міркування про походження мови». Мислення, в творі
Хердера потрактує, не як суспільна свідомість, а як індивідуальна
свідомість.

2-Й АСПЕКТ:

Зв’язок мови з мисленням потрактує в аспекті індивідуального. Здатність
говорити й мислити вважається природженою здатністю людини. Ці ідеї
німецького романтизму згодом вплинули на знамениту концепцію філософії
мови В. фон Гумбольдта.

Відомою фігурою цього часу був філолог, філософ Бернгарді, що жив у
18-му — початку 19-го століть. Він написав працю «Вчення про мову»,
завершальний етап доісторичного мовознавства. «Ця концепція поєднує
філософію мови з власне граматикою.

З початком географічних відкриттів, розширенням зв’язків між народами,
робота по виявленню нових мов не припинялася. З’являлися описи цих мов.
Вже в XVI столітті був опис деяких індіанських мов, про які ми знаємо
мало і тепер. Місіонери, крім того, що вели словники (глосарії),
створювали ще й місіонерські граматики.

3-Й АСПЕКТ:

Зародження лексикографії можна віднести до 18 століття. Це не була ще
наука із строго обґрунтованими науковими принципами. Лексикографічна
робота, носила широкий розмах і намагалася дати зіставлення великих
списків слів в різних мовах. Виходять знамениті словники.

В Росії вийшов словник Палласа (4 том). 276 мов було включено в цей
каталог. До кінця 18 століття з’являється 2-е видання цього словника під
назвою «Порівняльний словник всіх мов і говорів».

Цікава робота в цьому плані була виконана іспанським місіонером
Ервас-і-Пандура в яку входили 300 мов; в ній порівнюються і граматичні
елементи деяких мов. Ще більш знаменитим твором кінця 18 століття є
фундаментальна праця німецьких учених Аделунга і Фатера «Мітрідат або
загальне мовознавство». Тут береться «Отче наш» і перекладається на 500
мов світу. Вважається, що в цьому словнику ще більше помилок, ніж в
інших, але тут була ціль виявити відповідність між живими мовами. Проте
текст молитви суворо канонічний і не відображає живу мову. В цьому
відношенні досвід був би більш вдалим, якби був узятий інший текст.
Однак, всі ці досліди мали велике значення для розвитку мовознавства.

4-Й АСПЕКТ.

У зв’язку з 18 століттям у багатьох дослідників виникає думка про
спорідненість мов, (Скалігери), але на початку 18 століття в Голландії
з’являються роботи вченого на прізвище Тен-Кaте. Об’єктом його
дослідження служать германські мови (готська, німецька, голландська,
англійська, ісландська). Праця присвячена обґрунтовуванню спорідненості
германських мов. В «Російській граматиці» Ломоносова проводиться
перевірка схожості слов’янських мов. Висловлюється ідея про близькість
слов’янських мов із германськими й балтійськими.

Відкриття санскриту

Коли говорять про три передумови виникнення порівняльного історичного
мовознавства, то однією з них є відкриття санскриту.

В якості 2-й і 3-й передумов Звягінцев, наприклад, називає проникнення
принципу історизму в науку і німецький романтизм. Проте 3-ій принцип
признають не всі.

Те, що пов’язано з відкриттям санскриту слід вважати 5-им аспектом у
розвитку мовознавства 18 століття.

В кінці 16 століття італійський дослідник Соссеті, довгий час живе в
східній Індії, в своїх листах звертає увагу на риси схожості
числівників в італійській, латинській мовах і санскриті. Детальне
знайомство з санскритом відбувається майже через 200 років, в 18
столітті. Французький місіонер Керду хотів довести не випадковість цих
збігів. Зауваження Керду були цікаві, але остаточне відкриття санскриту
пов’язано з ім’ям англійського вченого Джоунса. Джоунс організував в
Калькутті азіатське королівське суспільство по вивченню стародавніх
рукописів. Він відкрив в цих рукописах санскрит.

У результаті він доповів, що відкрита ним «мова володіє дивною
структурою, досконаліша за грецьку, більш багата, ніж латинська мова і
більш витончена, ніж обидві ці мови. А що до коренів і граматичних форм,
то вона дуже, дуже близька до цих мов. Близькість настільки очевидна, що
жоден філолог, вивчаючий їх, не може не прийти до висновку про те, що
вони вийшли з одного і того ж джерела.»

Тільки на початку 19 століття з`явився жвавий інтерес до санскриту. Було
виявлено декілька різновидів санскриту. Разом із старою індійською
класичною мовою, об’єктом уваги стає і більш стародавній ведичний
санскрит. Були відкриті пракрити, мови більш низьких станів. Була
відкрита мова пaлі на Цейлоні.

Але вікном у санскрит стала книга Фрідріха Шлегеля під назвою «Про мову
та мудрість індусів». Сам Шлегель в деталях вивчив все, що пов’язано з
санскритом. В книзі Шлегеля багато цікавого. Разом із описом форм
санскриту, Шлегель спробував вийти в порівняльну граматику. Заслуга
Шлегеля полягає вже в самому введенні терміну «порівняльний»,
запозиченого ним із порівняльної анатомії. Він припустив, що санскрит,
оскільки він є досконалішою мовою, є джерелом походження грецької,
латинської та інших стародавніх європейських мов.

Виникнення порівняльного історичного мовознавства

Виникнення порівняльного історичного мовознавства відноситься до 1-ої
чверті 19 століття. В лінгвістиці є тенденція рахувати це початком
наукового мовознавства.

Порівняльне історичне мовознавство стає основним напрямком розвитку
лінгвістичної науки аж до 20 століття, тобто це по суті вся лінгвістика
19 століття. І лише в 20 столітті починають складатися різні аспекти
мовознавства. В створенні і розробці його основ брали участь мовознавці
різних країн, але відносно історичного мовознавства це вважається
досягненням німців, що, напевне, пов’язано з тим, що німецькі мовознавці
є авторами найвидатніших фундаментальних праць, які і до цих пір активно
вивчаються. Тому порівняльне історичне мовознавство іменують ще
німецькою лінгвістикою. Порівняльне історичне мовознавство створювалося
на базі індоєвропейських мов, які називалися індогерманськими.

Основоположники порівняльного історичного мовознавства

Усяка наука, щоб існувати, повинна мати суворо науково обґрунтований
метод дослідження. З цього, по суті, починається наука. Порівняльне
історичне мовознавство починається з порівняльного історичного методу.
Вони нерозривно зв’язані.

До числа основоположників відносяться: німецький мовознавець Франс Бопп,
датський Расмус Раск, німецький філософ Якоб Грімм, слов’янський —
Олександр Востоков і романський Фрідріх Діц, ті, які відносяться
приблизно до одного періоду (хоча Діц сформувався дещо пізніше).
Порівняльне історичне мовознавство починається, загалом, із Ф. Боппа, що
пояснюється тим, що 1-а порівняльна граматика була опублікована саме
Боппом в 1816 році й присвячена системі відмінювання санскриту порівняно
з системами відмінювання індоєвропейських мов. Цей рік можна вважати
роком народження порівняльного історичного мовознавства, проіснувавшего
до 1916 року, коли з’явилися роботи Ф. де Соссюра. Але повернемося до
роботи Боппа. Поява роботи Боппа була не випадковою. Бопп сформувався як
вчений санскритолог на основі всіх матеріалів Паризької академії наук.
Бопп вважався кращим знавцем санскриту, вчився у Шлегеля, був прекрасним
знавцем стародавньої історичної літератури, діалектів, різновидів
санскриту. Вся його підготовка привела його до написання 1-ї
порівняльної граматики.

Бопп говорив, що якщо спочатку його надихала любов до східної
літератури, то поступово головним інтересом сталі мови. Він відчув
внутрішню потребу сприяти становленню наукового мовознавства. (Як мови
досягли сучасного стану; стадії їх формування, які мови можна вважати
спорідненими; в чому це позначається). Бопп розумів, що потрібно
провести розширення рамок лінгвістичних досліджень, вивчити систему
кожної з мов, і всі вивчені системи зіставити між собою. В такому дусі
була задумана його порівняльна граматика. Бопп виконав дослідження
цілком на морфологічній основі. Порівняльна граматика між санскритом і
його дочками. (Санскрит виступає в ролі мови-основи. Але ідея Шлегеля
помилкова, санскрит займає серед них рівноправне положення. Він теж
походить з мови-основи). Виконуючи дослідження на морфологічному рівні,
Бопп всю увагу сконцентрував на флексіях — особистих закінченнях. Бопп
знаходить не тільки схожість, але і їх повну тотожність, особливо
показові парадигми дієслів «бути» і «нести» в різних часах. Бопп робить
висновок про абсолютну спорідненість систем.

Бопп розумів, що флексії навряд чи можуть кочувати з мови в мову,
запозичуватись. Бопп вважав, що на основі порівняння флексій можна
вирішити питання спорідненості і йти далі, порівняння з семітськими
мовами, з алтайською, але це вже інший план. Враження від роботи було
сильним. Його запросили в Берлінський університет. Будучи професором,
він розширював діапазон мовознавчих фактів.

В 1833 році почала видаватися 1-а порівняльна граматика індоєвропейських
мов. В 1852 році видання було закінчено. Порівняльна граматика
санскриту, зенге (авестийська, мова Авести), вірменської, грецької,
латинської, литовської, старослав`янскої і германських мов. Відсутні
тільки кельтські та албанські мови. Помилка Боппа в тім, що він рахував
вірменську мову — індоєвропейською, але вірменська — це цілком
самостійна мова, як і албанська Порівняльна граматика мала таку
структуру. Спочатку Бопп описує корені, потім відмінкову систему, потім
системи форм іменних частин мови, потім системи форм дієслів, в кінці —
словотворення на матеріалі всіх мов.

Хоча в переліку названо 9 мов, насправді представлений матеріал більш
ніж на 40 мовах (але інші для переконливості). Це була перша віха в
розробці порівняльного мовознавства індоєвропейських мов. Загальна
орієнтація Боппа визначається тією же, позицією, що і в першому
досвіді.

Крізь призму санскриту, іменованого ним третейським суддею (помилково —
невідомо, що більш давнє — грецька мова або санскрит). Незабаром Бопп
вніс ще доповнення, обґрунтувавши приналежність і албанської, і
кельтської до індоєвропейської сім’ї мов.

?

i

?

c (

O

O

O

&$N$D%‚&occcccccccoooooooooooooooo

[email protected]?q([email protected]}x}®}o}»~oooooooooooooooooooooooooooo

2ов, він привертає матеріал кавказьких і меланезійських мов. Критики
справедливо засуджували його за це (адже це була не типологічна
граматика). Порівняльна граматика повинна ґрунтуватися тільки на
спорідненості мов.

Створюючи порівняльну історичну граматику, Бопп і тут орієнтується на
морфологію як на ядро. Потім основою порівняльного історичного методу
стає фонетика, а не граматика.

Система фонетичних відповідностей і складе базу подальших порівняльних
історичних досліджень. Якщо вони витримувалися, можна говорити про
спорідненість мов.

У Боппа ж фонетика залишалася поза увагою. Бопп вважається засновником
теорії аглютинації, що зростає з його пошуків у напрямку пояснення
походження флексій в індоєвропейських мовах. Він фіксував наявність
системи флексій, а потім йому важливо було показати, як саме вона
складалася.

Особливу роль Бопп відводив дієслову «бути», вважаючи його зв’язкою і
вважаючи, що він присутній майже у всіх флексіях (і у всіх мовах в
різних формах).

Теорія аглютинації не втратила свого значення і до цього дня. Вона
зіграла велику роль. (Виділяються аглюнативні мови, на основі принципів
аглютинації — тюрські, угро-фінські). В індоєвропейських мовах це явище
майже не трапляється , але, мабуть, колись було. Разом з цим, і як би на
противагу теорії аглютинації, була створена теорія еволюції, що пояснює
словотворення (німецький учений Беккер вважав, що не флексія виникла із
службових слів, а навпаки службові слова виділилися із словесних
комплексів, що дуже сумнівно). Дедуктивний логістичний постулат, заданий
наперед.

Расмус Раск

В 1818 р. з’явилося дослідження про походження стародавньої північної
або ісландської мови. Ця праця Раська дуже відрізнялася від порівняльної
граматики Боппа: по-перше, Раськ не мав підготовки відносно санскриту й
взагалі його не використовує (що є серйозним недоліком), по-друге, якщо
Бопп керувався ідеєю, що санскрит – джерелом усіх індоєвропейських мов,
то Раськ вважав — фракійську мову (Болгарія, Балкани).Це одна з білих
плям, оскільки опис цієї мови не зберігся, тільки жалюгідні уривчасті
відомості. Ця не засвідчена древнє-фракійська мова по Раску краще всього
зберегла свої риси в старогрецькій мові, яка і виступає у нього як
відправна крапка для побудови порівняльної історичної граматики. Однак у
Раска були й істотні переваги. 1-й розділ його граматики присвячений
етимології. Раск першим вказав на можливість регулярних фонетичних
відповідностей. І залишається один крок до відкриття принципу
етимології:

морфологічні відповідності

регулярні фонетичні відповідності

лексичні відповідності.

Все ж таки основоположником прийнято рахувати Боппа. На практичному
матеріалі сам Раск не встановив важливі фонетичні відповідності. (Це
зробив Якоб Грімм). В останніх розділах роботи, Раск етимологічним
порівнянням мов продовжив свою класифікацію германських мов, яка однак
поступалася класифікації Скалігера (Раск припустився помилки, він ділить
всі германські мови на 2 групи — скандинавські й германські (готські).
Усередині готських він виділяє різні підгрупи. Це помилка в
класифікації. Але всередині самих германських мов багато цікавих
спостережень. Останній розділ книги з’ясовує джерело походження
германських мов, особливо стародавньої північної або ісландської мови.
Тут він приводить порівняння, порівнюючи ісландську мову як епіцентр з
кругами і розходящимися навкруги нього іншими індоєвропейськими мовами.

Якоб Грімм

Творець історизму в мовознавстві, підводить під порівняльний метод
історичну базу. Сам Грімм всією своєю діяльністю пов’язаний з німецьким
романтизмом. Грімм раніше займався історією германців взагалі, а також
ширше — історією індоєвропейців, фольклором, міфологією, літературою,
зокрема поезією. Це зробило його широко ерудованою людиною. Коли Грімм
вивчав історію, то прийшов до висновку, що найвидатнішим свідоцтвом
історії культури народів є сама мова. Відома робота Грімма — «Німецька
граматика». Це умовна назва. Йдеться про порівняльну історичну граматику
германських мов із широким залученням індоєвропейських мов. З’явилася ця
граматика в 1819 р. Це фундаментальна праця, близько 4000 сторінок.
Вважається, що Грімм вніс в лінгвістику любов до дрібниць, німецьку
сумлінність у збиранні мовного матеріалу.

З цієї граматики черпають і до цих пір; багато дано всяких
обґрунтовувань. Цінність довідкового джерела збереглася до цих пір.

Граматика Грімма побудована так:

І розділ — про звуки

ІІ розділ — словотворення (сюди входило і формоутворення, тобто
морфологія)

розділ — окремі граматичні категорії

розділ — присвячений синтаксису переважно простому реченню.

В граматику Грімма, як основний матеріал включалися германські мови —
готська, старонімецька, стародавньо-північна (ісландська),
англо-саксонска, а для фону інші індоєвропейські мови. Дана
періодизація.

До Грімма (мовознавство 17-18 ст.) панували принципи дедукції. Грімм не
розділяв такий підхід до мови. Вони порушують власне лінгвістичну
частину, строгість лінгвістичних висновків.

Грімм був прихильником спостереження, індуктивного підходу. Що вагомого
вніс Грімм, так це відкриття цілого ряду фонетичних законів всередині:

а) германських мовах

б) в індоєвропейських мовах

Перший закон Грімма

1-е або германське пересування приголосних, це основна характеристика,
що відразу визначає групу германських мов. У далекому минулому, коли не
було ще окремих груп мов, була загальна індоєвропейська прамова. З неї
стали виділятися нові самостійні групи. Це виділення відбувалося
нерівномірно. Коли виділялася германська група мов, в структурі
відбулися зміни і, перш за все у фонетичному плані. Гучним приголосним,
дзвінким вибуховим звукам b, d, g в індоєвропейських мовах відповідають
глухі р, t, k в германських мовах.

Самі германські дзвінкі b, d, g відповідають в індоєвропейських мовах
придиховим звукам.

Другий закон Грімма

II-е або верхньонімецьке пересування приголосних. Німецька мова
відділяється від германських мов. Всі діалекти німецької мови зазнають
змін.

На місці глухого t з’являється аффриката Тs (zwei).

Ці два закони визначили вигляд порівняльної історичної граматики мов.

Закони Грімма торкаються консонантизму, але у вокалізмі відбуваються теж
цікаві зміни (Umlaut, Breachung). Проте в області вокалізма важко
підвести до закономірності звукові зміни.

У той час був вже сталий погляд на первинний склад індоєвропейських
голосних. Вважалося, спочатку були а, і (короткі). Вся решта змін йшла
від цих голосних, але це було помилкою. Таку помилку важко було
подолати. До кінця 19 століття вся проблематика порівняно — історичної
граматики розчинилася в голосних. Головна заслуга Грімма у відкритті
фонетичних закономірностей. Праці Грімма, як і Боппа швидко увійшли до
обігу. Праці Раска і Востокова залишалися довгий час невідомими з мовних
причин.

Фрідрік Діц

Фрідріх Діц народився в кінці 18 століття. Наукова діяльність його
доводиться на 1 чверть 19 століття (із заходом на середину). З його
ім’ям пов’язано проникнення порівняно історичного методу в романські
мови. Порівняльна граматика романських мов Діца — перша. Говорять
навіть, що Діц творець всієї романської філології. В 1836г. з’явилася
його порівняльна граматика. В цей час виходили вже 2-е і 3-е видання
граматики німецьких мов. В орбіту порівняння Діц включає 6 мов — 2
східні — румунську та італійську, 2 південно-західні — іспанську та
португальську, 2 північно-західні — французьку та провансальську. Діц
виходить із того, що в них єдине першоджерело – латинська мова. Але вже
за часів Діца і раніше було відомо, що в історії латинської мови
виділяється 2 періоди — класичний і вульгарний. Діц вважав, що ці мови
відбулися від вульгарної, народної латинської мови. Існувала точка зору,
згідно з якою латинська мова вважалася чимось змішаним з елементів
старогрецької, італійської та ін. Діц справедливо вважав, що це не
продукт змішення, а самостійна оригінальна мова. Що стосується граматики
Діца, то вона складалася з історичної фонетики, формоутворення і
синтаксису. В першій фонетичній частині ретельно порівнюється доля,
кожного голосного і кожного приголосного. Всередині-романські звукові
закони встановлюються, як основа порівняльної граматики. В
розділі морфології розглядається формоутворення основних частин
мови. В розділі про синтаксис увага уділяється переважно простій
пропозиції. Складне залишається в тіні.

Разом з цією працею Діц створив етимологічний словник романських мов,
який з’явиться як би IV частиною його порівняльної граматики. Діц
критикує ненауковий підхід до етимології, вважав, що вона потребує
серйозної наукової бази, якою повинна стати історична фонетика.

Як і взагалі класичні вчені, Діц надавав мало значення другій стороні
етимології — семантиці, в основному займався фонетикою. Вважається, що в
області семантики навряд чи можна вивести закономірності, можна тільки
ворожити.

Проблеми співвідношення фонетичних і семантичних питань сталі згодом
центральними. Але тут вони лише намічаються. Таким чином, наукова
діяльність Діца заклала свій камінь в розробку порівняльного історичного
мовознавства. В цей період виникла индоєвропеістика, основу якої складає
компаративістика (створювалися порівняльні граматики) У процесі
становлення порівняльного історичного методу були висунуті деякі його
принципи, які залишилися непорушними:

1). Порівняльний історичний метод можна застосовувати лише до
споріднених мов.

2). Основним матеріалом повинні бути якнайдавніші зафіксовані пам’ятники
(санскрит, старогрецька мова). Їм відводилося особливе місце.

3). Компаративістіка повинна спиратися на фонетику і морфологію, як на
експериментальну базу.

ЛІТЕРАТУРА:

Геруцький Л. “Общее языкознание”. Мінск, 2001р.

Реформатський А.А. “Введение в языкознание”. – М., 2000р.

Березін К.С., Головін А.К. “Общее языкознание”. – М., 2000р.

Головін А.К. “Введение в языкознание”. – М., 1975р.

Кодухов К.В. “Введение в языкознание”. – М., 1976р.

Зубкова Л.Г. “Язык как форма. Теория и история языкознания”. – М.,
1999р.

Гумбольдт фон В. “Избранные труды по языкознанию”. – М.: Прогрес, 1984р.

Єьмслев Л. “Полегомены к теории языка// Новое в лингвистике”. Вип.I ,
М.: Видавництво ін. літ., 1960р.

Жирмунський В.М. “Общее и германское языкознание”. – Л.: Наука, 1976р.

Сепір Е. “Избранные труды по языкознанию и культурологии”. – М.:
Прогрес, 1993р.

Солнцев В.М. “Язык как системно-структурное образование”. – М.: Наука,
1971р.

Сосюр Ф. “Труды по языкознанию”. М.: Прогрес, 1977р.

Похожие записи